Обережно, тригери

Казка про діаманти та перлини

Давним-давно, коли дерева вміли ходити, а зірки танцювати, жила-була собі дівчина. Її мати померла, а батько одружився з іншою жінкою, яка привела з собою власну дочку. Згодом батько відправився в могилу вслід за першою дружиною, залишивши доньку сиротою.

Мачуха недолюблювала дівчину і поводилася з нею грубо, зате завжди вихваляла власну доньку, нечему та ледацюгу. Одного дня мачуха дала дівчині, якій було лиш вісімнадцять років, двадцять доларів, щоб та купила їй наркотиків.

— І ніде не тиняйся, — наказала вона.

Отож дівчина взяла купюру в двадцять доларів, поклала до сумки яблуко, бо дорога була далека, і пішла в кінець вулиці, де починалася темна частина міста.

Їй трапився собака, прив’язаний до ліхтаря. Він хекав, спраглий від спеки, і дівчина зронила: «Бідолашний». Вона дала йому напитись.

Ліфт не працював. У цьому будинку він не працював ніколи. На півдорозі вгору вона зустріла повію з опухлим обличчям, яка дивилася на неї жовтими очима.

— Тримай, — сказала дівчина. Вона дала повії своє яблуко.

Піднявшись на поверх дилера, дівчина тричі постукала в двері. Дилер відчинив і втупився у неї, не зронивши й слова. Вона показала йому двадцятку.

— Ви тільки погляньте, який тут гармидер, — жахнулась вона і прошмигнула у квартиру. — Ви хоч колись прибираєте? Де лежать мийні засоби?

Дилер стенув плечима, а тоді показав на комірчину. Дівчина відчинила двері і побачила мітлу з ганчіркою. Вона наповнила раковину в ванній водою і заходилася прибирати.

Коли навколо почистішало, дівчина сказала:

— Дайте мені те, що купує мати.

Він пішов у спальню і повернувся з пакетом. Дівчина сховала пакет у кишеню і пішла вниз сходами.

— Дівчино, — звернулася повія. — Яблуко було смачне. Але мені так кепсько. Може, у тебе є що-небудь?

— Є, але то для моєї матінки, — відповіла вона.

— Прошу тебе.

— Бідолашна…

Дівчина завагалася, втім, все ж таки віддала їй пакет.

— Думаю, мачуха все зрозуміє, — мовила вона і вийшла з будівлі. Коли дівчина проходила повз собаку, він вигукнув:

— Гей, дівчино! Ти сяєш, наче діамант.

Вона добралася додому. Її мачуха чекала у вітальні.

— Де вони? — запитала вона з натиском.

— Вибач, будь ласка, — відказала дівчина.

З її вуст злетіли і з гуркотом розсипалися по підлозі діаманти.

Мачуха вдарила її.

— Ой! — з червоних губ злетів крик болю, і на підлогу впав рубін.

Мачуха гепнулась на коліна і підняла коштовності.

— Гарні,— зазначила вона. — Ти їх украла?

Дівчина похитала головою, надто налякана, щоб говорити.

— Може, в тебе є ще?

Дівчина знову похитала головою, міцно стуливши губи.

Мачуха взяла її тендітну ручку вказівним та великим пальцями і з усіх сил ущипнула, стискаючи шкіру, аж доки в очах дівчини не забриніли сльози, проте вона так нічого й не сказала.

Тоді мачуха замкнула дівчину в спальні без вікон, щоб вона не могла втекти.

Жінка віднесла діаманти та рубін в «Позики й зброю від Ела» на розі вулиці, де Ел дав їй п’ятсот доларів без зайвих питань.

Після цього вона відправила свою доньку купити їй наркотики. Ця дівчина була егоїсткою. Вона копнула собаку, який хекав од спеки, коли побачила, що він прив’язаний і не зможе її наздогнати. Вона відштовхнула повію на сходах. Піднявшись на потрібний поверх, вона постукала у двері дилера. Він поглянув на неї, і вона мовчки тицьнула йому двадцятку. Коли вона спускалася, повія на сходах сказала: «Прошу…» — але дівчина навіть не глянула на неї.

— От стерво! — гукнула вслід повія.

— Зміюка, — сказав собака, коли вона проходила повз нього.

Повернувшись додому, дівчина дістала наркотики і розтулила рота, щоб сказати матері «Тримай!». Маленька барвиста жаба вислизнула з її губ. Вона стрибнула їй на руку, а звідти — на стіну, де зависла, вп’ялившись у них банькатими очиськами.

— Боже мій! — скрикнула дівчина. — Яка бридота!

З рота полізли ще п’ять кольорових квакш і одна маленька червона змія, облямована в чорно-жовту смужку.

— Червона з чорним, — мовила дівчина. — Вона отруйна? (Ще три квакші, ропуха, маленька, сліпа біла змія і молода ігуана.)

Вона відійшла від них подалі.

Її матір, яка не боялася ні змій, ні будь-чого іншого, копнула смугасту змію, і та вкусила її за ногу. Жінка закричала та завертілася, тож її донька теж закричала, і цей протяжний, лункий крик спав з її вуст у вигляді здорового, дорослого пітона.

Дівчина — перша дівчина на ім’я Аманда — почула крики, які змінилися тишею, проте дізнатися, що відбувалося, було їй не під силу.

Вона постукала у двері. Ніхто не відчинив. Ніхто нічого не сказав. Вона лиш почула шурхіт, немов щось величезне повзало по килиму.

Коли Аманду здолала жадоба, нестримна жадоба слів, вона заговорила.

— Іще незаймана коханко рясту, — почала вона. — Пестунко тиші й забарних віків…

Вона продовжувала говорити, хоча й давилася від слів.

— Краса є правда, правда є краса — це все, що знаєш ти й що треба знати…[54]

Останній сапфір з цокотом прокотився по дерев’яній підлозі Амандиної кімнати-комірчини.

Запала цілковита тиша.