Небудь-де

6

Ричард подумки писав до щоденника.

«Любий щоденнику — почав він. — У п'ятницю я мав роботу наречену і життя, що мало свій сенс. (Ну наскільки життя взагалі має сенс). Тоді я знайшов поранену дівчину що стікала кров'ю на хіднику і спробував побути добрим самаритянином. Тепер я не маю ані нареченої, ані дому, ані роботи й вештаюся за сотні футів під вулицями Лондона, а моя очікувана тривалість життя наближається до показників суїцидальних мушок-одноденок».

— Сюди, — сказав маркіз, елегантно махнувши рукою, за якою майнула в повітрі брудна манжета.

— А всі ці тунелі вам не виглядають однаково? — спитав Ричард, на секунду відкладаючи запис до щоденника. — Як ви їх розрізняєте?

— Ніяк, — сумно мовив маркіз. — Ми безнадійно заблукали. Нас вже ніколи ніхто не побачить. За кілька днів ми вбиватимемо одне одного, щоб з'їсти.

— Справді? — сказавши це, він зненавидів себе за те, що клюнув на цю приманку.

— Ні, — з виразу маркізового обличчя було зрозуміло, що мучити цього бідолашного дурня було надто легко, щоб бодай трохи його розважити. Але Ричард усвідомив, що йому дедалі менше цікаво, що про нього думають ці люди. Окрім, можливо, Дуері.

Він повернувся до уявного щоденника.

«У цьому іншому Лондоні сотні людей. А може й тисячі. Люди, що звідси родом, і люди, що попадали крізь шпарини. Я блукаю разом з дівчиною на ім'я Дуері, її охоронницею і психованим великим візиром. Минулої ночі ми спали в тунельчику, і Дуері сказала, що то маленька ділянка каналізації часів Регентства. Охоронниця не спала і тоді, коли я лягав, і коли мене будили. Не думаю, що вона взагалі спить. На сніданок було трохи фруктового кексу, чималий шмат якого знайшовся у маркіза в кишені. Нащо людині носити в кишені великий шмат фруктового кексу? Поки я спав, мої туфлі майже висохли.

Я хочу додому».

Він подумки тричі підкреслив це речення, а тоді переписав великими літерами червоною ручкою і обвів, перш ніж наставити на уявних берегах проти нього цілий ряд знаків оклику.

Принаймні тунель, яким вони зараз ішли, був сухим. А ще високотехнологічним — зі сріблястими трубами й білими стінами. Маркіз і Дуері йшли разом попереду. Ричард здебільшого відставав від них на кілька кроків. Мисливиця увесь час рухалася — іноді йшла позаду, іноді ліворуч або праворуч від них, часто — трохи попереду, зливаючись із тінню. Вона рухалася нечутно, що Ричарду здавалося доволі бентежним.

Попереду зблиснуло світло.

— Прийшли, — сказав маркіз. — Станція «Банкова».[10] Непогане місце для початку пошуків.

— З глузду з'їхав, — сказав Ричард. Він не хотів, щоб це почули, але його найтихіший драматичний шепіт рознісся навсібіч і відбився в темряві луною.

— Невже? — сказав маркіз. Земля почала двигтіти: десь поряд біг потяг метро.

— Ричарде, не заводь, — сказала Дуері.

Але воно вже вирвалося з його рота:

— Знаєте, — сказав він. — Ви обоє подуріли. Ангелів не буває.

Маркіз кивнув і сказав:

— О, так. Тепер я розумію. Ангелів не буває. Як не буває Спіднього Лондона, щуровустів і пастухів на станції «Пастуший кут».[11]

— Нема коло «Пастушого кута» ніяких пастухів. Я там був. Там тільки будинки, крамниці, дороги й «ВВС». І все, — рішуче вказав Ричард.

— Пастухи там є, — сказала Мисливиця з темряви коло Ричардового вуха. — Молися, щоб ніколи з ними не зустрітися. — Вона говорила цілком серйозно.

— Ну, — сказав Ричард, — я однаково не вірю, що тут унизу пурхають зграї ангелів.

— Зграї не пурхають, — сказав маркіз, — але один є. — Вони досягли кінця тунелю. Перед ними виросли замкнені двері. Маркіз відступив убік. — Міледі? — сказав він до Дуері. Вона на мить приклала до них руку. Двері тихо прочинилися.

— Можливо, — наполегливо продовжував Ричард, — ми маємо на думці різні речі. Я уявляю собі ангелів з крилами, німбами, сурмами, землі мир, людям добро і все таке.

— Саме так, — сказала Дуері. — Все правильно. Це ангели.

Вони пройшли крізь двері. Ричард мимохіть заплющив очі від раптової повені світла — воно шпагами увійшло в його голову, наче мігрень. Коли його очі трохи призвичаїлися, Ричард зі здивуванням усвідомив, що знає, де перебуває — у довгому пішохідному переході, що сполучає станції «Монумент»[12] і «Банкову». Тунелями ходили пасажири метро, і ніхто й разу не глянув на них чотирьох. Переходом лунали живенькі переливи саксофона: то була «Я більше ніколи не кохатиму»[13] Берта Бекерека і Гела Девіда, яку грали більш-менш компетентно. Ричард успішно придушив бажання підмугикувати. Вони пішли в бік «Банкової».

— То кого з них ми шукаємо? — спитав він майже без іронії. — Ангела Гавриїла? Рафаїла? Михаіла?

Вони саме проминали карту підземки. Маркіз постукав довгим темним пальцем по станції «Ангел»[14] в Ізлінтоні.

Ричард ходив станцією «Ангел» сотні разів. Вона була в модній частині Ізлінтона, району з численними антикварними крамницями, ресторанчиками й кав'ярнями. Ричард мало знав про ангелів, але був майже на сто відсотків певен, що Ізлінтонську станцію підземки назвали на честь якогось паба чи місцевої історичної пам'ятки. Він змінив тему.

— Знаєте, коли я кілька днів тому хотів проїхати підземкою, мене не пустило.

— Просто треба одразу показати, хто головний, от і все, — м’яко сказала Мисливиця звідкись іззаду.

Дуері кусала нижню губу.

— Потяг, який нам потрібен, мусить нас впустити, — сказала вона. — Якщо ми зможемо його знайти. — Останні слова майже повністю заглушила музика, що грала десь неподалік. Вони спустилися кількома сходами й повернули за ріг.

Гравець на саксофоні поклав на підлогу перед собою пальто. На ньому лежало кілька монет, які, здавалося, він поклав туди сам, щоб переконати перехожих, буцім усі так роблять. Ніхто не куплявся.

Саксофоніст був надзвичайно високим. Він мав темне волосся до плечей і довгу, роздвоєну темну бороду, що обрамлювала обличчя з глибоко посадженими очима й чималим носом. Він носив подерту футболку й замащені блакитні джинси. Коли мандрівники підійшли до нього, він затих, витрусив слину з мундштука саксофона, повернув його на місце й зіграв перші ноти старої пісні Джулі Лондон «Наплач мені річку»[15]:

Ричард з подивом зрозумів, що чоловік їх побачив — і щосили намагається вдавати протилежне. Маркіз зупинився просто перед ним. Тужливий саксофон нервово писнув, пісня урвалася. Маркіз зблиснув холодною посмішкою.

— Ти Лір, чи не так? — спитав він. Чоловік обережно кивнув. Він тримав пальці на кнопках саксофона. — Ми шукаємо Графський двір, — продовжував маркіз. — Ти, бува, не маєш при собі такої корисності, як розклад потягів?

Ричард почав помалу добирати що й до чого. Він припустив, що «Графський двір», про який говорив маркіз — це не та знайома Ричардові станція підземки, на якій він незчисленну силу разів чекав потяга, читаючи газету чи просто мріючи. Чоловік на ім'я Лір облизав губи кінчиком язика.

— Таке можливо. А коли б і мав, то що з того?

Маркіз запхнув руки глибоко до кишень пальта. Тоді він усміхнувся, наче кіт, якому довірили ключі від клітки примхливих, але годованих канарок.

— Подейкують, — легко повів він, ніби просто збуваючи час балачкою, — що Мерлінів учитель Блез якось написав мотив настільки чарівливий, що він ледь не витрушував монети з кишень тих, хто його почув.

Лірові очі звузилися.

— Цей мотив коштував би більше, ніж просто розклад потягів, — сказав він. — Якби я той розклад мав.

Маркіз майстерно зіграв сцену, в якій він раптом усвідомлює, що «ой, серденько, а таки більше, чи не так?».

— Ну, тоді, — великодушно сказав він, — гадаю, що ти лишився б мені винен послугу, правильно?

Лір неохоче кивнув. Він поліз до задньої кишені, витяг складаний-перескладаний аркуш і простягнув його вперед. Маркіз підніс до нього руку. Лір прибрав аркуш.

— Я спершу хочу почути мотив, старий ти пройдисвіте, — сказав він. — І хай він тільки не спрацює.

Маркіз звів брову. Він шугнув рукою до внутрішньої кишені пальта і витяг звідти свищик і маленьку кришталеву кульку. Маркіз глянув на кульку, видав звук «гм», що означав «то он куди ти поділася», і сховав її назад. Тоді він порозминав пальці, приклав свищика до губів і почав грати дивну безтурботну мелодію, що підскакувала, крутилася й співала. Від неї Ричарду здалося, що йому знову тринадцять, і він слухає хіт-парад по транзисторному радіо свого кращого друга під час обідньої перерви в школі, ще тоді, коли поп-музика значила для нього стільки, скільки вона може значити тільки в підлітковому віці; маркізів мотив мав усе, що Ричард завжди хотів почути у пісні…

В пальто дзенькнула жменя монет, кинута перехожими, що пружинистою ходою усміхнені пішли далі. Маркіз опустив свищика.

— Значить, буду винен тобі послугу, старий шахраю, — сказав Лір, кивнувши.

— Так, будеш, — маркіз узяв розклад потягів з Лірових рук, переглянув його й кивнув. — Але послухай ще слово мудрості. Помалу їдь, далі заїдеш.

І вони вчотирьох пішли геть довгим коридором, обклеєним афішами, що рекламували нові фільми й спідню білизну, розбавленими офіційними з виду сповіщеннями про те, що вуличні музики мають триматися якнайдалі від станції. Вони ще почули плач саксофона й звук монет, що падали на пальто.

Маркіз повів їх до платформи Центральної лінії. Ричард підійшов до краю платформи й глянув униз. Він як завжди задумався, яка з рейок була під напругою, і як завжди вирішив, що он та, дальня від платформи, з білуватими керамічними ізоляторами, що лежали між нею й землею; і він зрозумів, що мимохіть усміхається до крихітної сірої миші, що хоробро нишпорить колією в своїх мишачих пошуках покинутих сандвічів і впущених картопляних паличок.

З гучномовця долинув той офіційний, безтілесний чоловічий голос, що закликав стерегтися прогалини між вагоном і платформою, щоб необачні пасажири, бува, не втрапили туди ногою. Як і більшість лондонців, Ричард уже майже не чув його — для нього то була слухова подоба шпалер на стіні. Але зненацька рука Мисливиці взяла його за плече.

— Відійди від прогалини, — наполегливо сказала вона Ричарду. — Отуди, до стіни.

— Що? — сказав Ричард.

— Я сказала, — повторила Мисливиця, — відійди…

А тоді воно вивергнулося з-за краю платформи. Прозоре, маревне, схоже на привида кольору чорного диму, воно клубилося вгору, як шовк під водою, і, рухаючись неймовірно швидко, хоч водночас здавалося, ніби воно пливе майже як у сповільнених кадрах, міцно обмоталося навколо Ричардової щиколотки. Він навіть крізь тканину джинсів відчув, як його вжалило, а потім смикнуло до краю платформи. І Ричард похитнувся.

Він усвідомив, хоч ніби й здалеку, що Мисливиця взяла свого посоха й заходилася сильно, раз за разом, періщити ним по тому мацаку.

Десь вдалині почувся високий і бездумний вереск, наче в нерозумної дитини забрали іграшку. Димний мацак відпустив Ричардову щиколотку, відповз до краю платформи й зник. Мисливиця взяла Ричарда за шкірку й потягла до дальньої стіни, по якій Ричард сповз на підлогу. Ним трусило, а світ навколо раптом здався йому абсолютно несправжнім. З джинсів, де їх торкнулася та штука, зник увесь колір, від чого здавалося, що хтось невміло намагався їх вибілити. Він закасав штанину: на шкірі щиколотки й гомілки вискочили крихітні фіолетові рубці.

— Що… — він намагався говорити, але слова не виходили. Він ковтнув і спробував ще раз. — Що то було?

Мисливиця незворушно дивилася на нього. Її обличчя могло бути вирізане з коричневого дерева.

— Не думаю, що воно має ім'я, — сказала вона. — Вони живуть у прогалинах. Я тебе попереджала.

— Я… я таких раніше ніколи не бачив.

— Раніше ти не був частиною Долішнього, — сказала Мисливиця. — Просто побудь біля стіни. Так безпечніше.

Маркіз звірився з великим золотим кишеньковим годинником. Тоді він повернув його до кишені жилета, зазирнув у папірця, що дав йому Лір, і вдоволено кивнув.

— Нам щастить, — оголосив він. — Потяг Графського двору має прибути сюди за півгодини.

— «Графський двір» не на Центральній лінії, — відмітив Ричард.

Маркіз дивився на Ричарда з неприхованим захватом.

— Який гострий розум ви маєте, юначе, — сказав він. — Ніщо не зрівняється з повним невіглаством, правда?

Повіяло теплим повітрям. До станції під їхав потяг. Люди виходили з нього, люди заходили всередину і їхали далі в своїх справах і своїх життях, а Ричард заздрісно на них дивився.

— Будьте обережні коло прогалини, — виводив записаний голос. — Не спирайтеся на двері. Будьте обережні коло прогалини.

Дуері кинула погляд на Ричарда. Тоді, вочевидь, стурбована побаченим, вона підійшла й узяла його за руку. Він був дуже блідий, а дихав часто й неглибоко.

— Будьте обережні коло прогалини, — знову загудів записаний голос.

— Зі мною все гаразд, — хоробро збрехав Ричард, не звертаючись ні до кого конкретно.

Центральний двір шпиталю містера Крупа й містера Вандемара був вогким і непривітним. Клапті трави проросли крізь викинуті столи, гумові покришки коліс і уламки кабінетних меблів. Загальне враження від цього місця було таким, ніби десять років тому (може, через нудьгу, може, зі злості, а може, демонстративно, як мистецький виступ) багато людей пожбурляли з високих вікон все, що мали в кабінетах, і залишили викинуте розкладатися там, де воно впало.

Тут було й бите скло — донесхочу битого скла. Було також кілька матраців. З причин, які важко одразу уявити, деякі з них час від часу підпалювали. Ніхто не знав чому; всім було байдуже. Крізь пружини матраців попроростала трава. Уся місцева екосистема розвивалася навколо декоративного фонтану посередині колодязя двору, що вже дуже давно не був ані декоративним, ані фонтаном у повному сенсі цих слів. Потріскана й текуча водяна труба за допомоги дощової води перетворила його на розплідник численних жабок, що весело плюхалися в воді, насолоджуючись свободою від будь-яких нелетючих хижаків. Натомість ворони, дрозди, а іноді навіть мартини бачили в цьому місці вільний від котів гастроном, що спеціалізувався на жаб'ятині.

Під пружинами згорілих матраців неквапно плодилися слимаки; равлики залишали слизисті сліди на битому склі; великі чорні жуки заклопотано дріботіли по розбитих сірих телефонах, понівечених ляльках Барбі.

Містер Круп і містер Вандемар вийшли нагору подихати свіжим повітрям. Вони повільно обходили периметр центрального подвір’я, а під ногами в них хрустіло бите скло; у потертих чорних костюмах вони скидалися на тіні. Містера Крупа захопила холодна лють. Він ішов удвічі швидше за містера Вандемара, кружляв навколо нього і ледь не танцював од злості. Часом, коли містер Круп не міг утримати гнів усередині, він кидався на стіну шпиталю з кулаками й ногами, але то була негідна заміна справжньої людини. Містер Вандемар тимчасом просто йшов. Його хода була надто чітка, надто розмірена, щоб її можна було назвати прогулянкою — так могла ходити Смерть. Містер Вандемар незворушно дивився на містера Крупа, а той копнув ногою лист скла, що стояв притулений до стіни. Він розбився зі смачним дзенькотом.

— Кажу вам, містере Вандемар, — сказав містер Круп, оглядаючи уламки, — з мене вже майже годі. Майже. Оці його вагання, хитання, проволока, чуханина… Жаба сироваткоморда — я б оце вичавив йому очі пальцями…

Містер Вандемар похитав головою.

— Поки не можна, — сказав він. — Він наш бос. У цій справі. Нехай заплатить, а тоді можна буде порозважатися у вільний час.

Містер Круп плюнув на землю.

— Нікчемний лукавий бевзень… Нам треба зарізати ту суку. Анулювати, скасувати, поховати й списати.

Десь гучно задзеленчав телефон. Містер Круп і містер Вандемар здивовано перезирнулися. Нарешті, містер Вандемар знайшов у середині купи побитий апарат, що стояв на насипові розбухлих від води медичних карток. З ним тяглися обірвані дроти. Він витяг його й передав містеру Крупу.

— Це вас, — сказав він. Містер Вандемар не любив телефонів.

— Містер Круп слухає, — сказав Круп. А тоді улесливо повів: — О, це ви, сер. — Пауза. — Наразі, за вашим побажанням, вона ходить собі вільна, як пташечка. Боюся, що ваша ідея з охоронцем загула, як мертвий бабуїн… Варні? Так, фундаментально мертвий. — Знову пауза. — Сер, у мене зароджуються певні концептуальні сумніви щодо ролі мого напарника і моєї власної у цій авантурі. — Під час третьої паузи містер Круп став блідіший од блідого. — Поводимося непрофесійно? — обережно спитав він. — Ми? — Він стиснув руку в кулака й сильно вдарив нею об цегляну стіну, однак в його голосі не почулося жодних змін: — Сер, чи можу я з належною повагою нагадати вам, що це ми з містером Вандемаром спалили широковуличну Трою? Це ми занесли Чорну Смерть до Фландрії. Ми вбили десяток королів, п’ятьох римських пап, півсотні героїв і двох визнаних богів. Наша остання робота перед цією — катування до смерті цілого монастиря у Тоскані шістнадцятого століття. Ми абсолютно професійні.

Містер Вандемар, що розважався тим, що ловив жабок і перевіряв, скільки зможе одночасно напхати їх до рота, перш ніж доведеться почати жувати, сказав з повним ротом:

— Мені це дуже сподобалося…

— До чого я хилю? — спитав містер Круп, змітаючи якусь уявну порошинку з поношеного чорного костюма й не звертаючи уваги на справжній пил, яким він був укритий. — Я хилю до того, що ми наймані вмертвителі. Горлорізи. Ми вбиваємо. — Він послухав, а тоді сказав: — А як щодо того горішняка? Чого нам не можна вбити його? — Містер Круп сіпнувся, знову плюнув і копнув стіну, тримаючи в руках напіврозбитий, вкритий іржавими плямами телефон.

— Налякати її? Ми зарізяки, а не опудала. — Пауза. Він глибоко вдихнув. — Так, я розумію, просто мені це не подобається. — Його співрозмовник на іншому кінці дроту поклав слухавку. Містер Круп подивився на телефон, а тоді зважив у руці й почав методично розбивати його на пластикові й металеві друзки об стіну.

Містер Вандемар підійшов до нього. Він знайшов великого чорного слимака з яскраво-помаранчевим черевцем, і тепер пожовував його, як товсту лакричну сигару. Слимак був не дуже кмітливий і намагався відповзти вниз по його підборіддю.

— Хто то був? — спитав містер Вандемар.

— І хто, в біса, то міг бути?

Містер Вандемар замислено пожував, а тоді всмоктав слимака до рота, як товсту, клейку, чорно-помаранчеву спагетину.

— Ожиле опудало? — висунув він свій здогад.

— Наш наймач.

— Це була моя друга версія.

— Опудала, — відразливо видавив містер Круп. Він переходив від розчервонілої злості до маслянистої сірої насупленості.

Містер Вандемар ковтнув уміст свого рота й витер губи рукавом.

— Найкращий спосіб злякати ворону, — сказав містер Вандемар, — це підкрастися до неї ззаду, взяти її рукою за худу воронячу шию й давити, поки вона не перестане рухатися. Це їх лякає до виверження нутрощів.

А тоді він замовк; високо вгорі вони почули, як ворони в небі сердито каркають.

— Ворони. Родина воронові. В народі вважаються провісниками, — виводив містер Круп, смакуючи слово, — смерті.

Ричард чекав коло стіни разом з Дуері. Вона мало говорила, а більше кусала нігті й проводила руками по рудуватому волоссю, поки воно стриміло в усіх напрямках, а тоді намагалася вкласти його назад. Вона точно не була схожа ні на кого, кого б знав Ричард. Коли вона помітила, що він дивиться на неї, то знизала плечима й глибше засунулася в шари свого одягу, прикриваючись шкіряною курткою. Вираз її обличчя нагадав Ричарду про прекрасну бездомну дитину, яку він бачив минулої зими за Ковент-Ґарденом[16]: він не був певен, чи то був хлопчик, а чи дівчинка. Його мати жебрала, благала перехожих кинути монетку, щоб вона могла прогодувати дитину й немовля, яке тримала на руках. Але дитина дивилася на світ і не казала нічого, хоч напевне змерзла й зголодніла. Вона просто дивилася.

Мисливиця стояла коло Дуері й оглядала то один, то інший бік платформи. Маркіз звелів їм чекати, а сам кудись утік. Ричард почув, як десь заплакала дитина. Маркіз повернувся через двері з написом «Тільки вихід» і підійшов до них. Він жував цукерку.

— Розважаєшся? — спитав Ричард. До них наближався потяг, про що сповістив подув теплого вітру.

— Усе заради справи, — сказав маркіз. Він звірився з картою і годинником, а тоді вказав на певне місце на платформі. — Це мусить бути потяг Графського двору. Ви троє, станьте за моєю спиною. — Коли потяг метро — доволі нудний з виду, як розчаровано зауважив Ричард — підгуркотів і підкалатав до станції, маркіз нахилився повз Ричарда й сказав до Дуері: — Міледі? Є дещо, про що я мусив сказати раніше.

Вона звернула на нього свої дивнобарвні очі.

— Справді?

— Ну, — сказав він, — імовірно, Граф не надто радий буде мене бачити.

Потяг сповільнився й зупинився. Вагон, що завмер перед Ричардом, здавався геть порожнім: світло не горіло, всередині було похмуро, порожньо й темно. Іноді Ричард помічав у потягах підземки такі замкнені й затінені вагони, і тоді він задумувався, яку функцію вони могли виконувати. Інші двері потяга зашипіли й відчинилися, і пасажири почали виходити й заходити. Двері темного вагона лишалися зачиненими. Маркіз протарабанив по них кулаком вигадливим ритмічним стуком. Нічого не трапилося. Ричард подумав, чи потяг зараз не поїде собі без них, коли раптом двері затемненого вагона відчинилися зсередини. Вони прочинилися на шість дюймів, і звідти на них визирнуло пристаркувате обличчя в окулярах.

— Хто там? — спитав він.

Крізь щілину Ричард побачив усередині вагона смолоскипи, людей і дим. А крізь скло дверей він, як і раніше, бачив лиш темний і порожній вагон.

— Леді Дуері, — поважно оголосив маркіз, — зі своїми супутниками.

Двері розсунулися повністю, і вони потрапили до Графського двору.