Небудь-де (Ніл Ґейман) читать бесплатно онлайн полную версию книги

14

Корабель Її Величності «Белфаст» — це 11-тонний крейсер, введений в дію в 1939 році, що активно служив під час Другої світової війни. Відтоді він стоїть пришвартований до південного берега Темзи посеред пейзажу з поштівок — між Тауерським і Лондонським мостами, навпроти Тауера. З його палуби видно Собор святого Павла й позолочений верх подібного до колони Монумента Великій лондонській пожежі, спорудженого разом із кількома іншими лондонськими будівлями Кристофером Реном. Корабель служить плавучим музеєм, пам'ятником і тренувальною базою.

З берега на корабель перекинули місток, і люди йшли ним по двоє, по троє і дюжинами — усі племена Спіднього Лондона, об'єднані Перемир'ям і загальним прагненням розташувати свої ятки якомога далі від Стічного народу.

За більш як сто років до цього було погоджено, що Стічний народ може ставити свої ятки тільки на тих ринках, що проводять просто неба. Данникін зі своїми людьми звалив наловлене у велику купу на гумовій підстилці, під великою артилерійською баштою. Ніхто не підходив до Стічного народу одразу, але ближче до кінця торгів до них таки сходилися шукачі вигідних оборудок, цікаві, а ще ті благословенні особи, яких доля наділила нездатністю відчувати запахи.

Ричард, Мисливиця й Дуері проштовхувалися крізь юрбу на палубі. Ричард усвідомив, що якось уже втратив потребу раз-по-раз зупинятися й глипати на все очима. Люди тут були не менш дивні, ніж на минулому Плавучому ринку, але, подумалося йому, для них він був так само дивним, чи не так? Він роззирнувся довкола, стрибаючи поглядом від одного обличчя в юрбі до іншого, вишукуючи маркізову іронічну посмішку.

— Я його не бачу, — сказав він.

Вони наблизилися до намету коваля, де чоловік, якого можна було легко сплутати з невеликою горою, якщо не звернути уваги на сплутану русяву бороду, саме викинув грудку розжареного червоного металу з горнила на ковадло. Ричард ніколи раніше не бачив справжнього ковадла. Він відчував жар від розтопленого металу й горнила з відстані десятка футів.

— Дивіться далі. Де Карабас має з'явитися, — сказала Дуері, дивлячись їм за спини. — Як блудний син. — Вона трохи подумала, а тоді спитала: — А що воно таке, той блудний син? — А тоді, перш ніж Ричард устиг відповісти, запищала: — Гаммерсміте!

Бородатий чоловік-гора глянув угору, переставши кувати розм'яклий метал, і заревів:

— О Храм і Арка. Леді Дуері! — а тоді підняв її на руки, ніби вона важила не більше за мишку.

— Привіт, Гаммерсміте, — сказала Дуері. — Я сподівалася тебе тут побачити.

— Я ніколи не пропускаю ринку, леді, — весело прогримів він. А тоді він звірився їй, як міг би звірити свою таємницю вибух: — Розумієте, саме тут і робляться справи. А зараз, — сказав він, підбираючи підхололий шматок металу з ковадла, — заждіть хвилинку. — І він поставив Дуері на рівні очей на даху своєї ятки, в семи футах над палубою.

Він застукав по металу молотком, перевертаючи коване знаряддям, в якому Ричард правильно запідозрив кліщі. Під ударами молотка безформний кавалок жовтогарячого металу перетворився на бездоганну чорну троянду. То була неймовірно тонка робота з ідеально чіткими лініями кожної пелюстки. Гаммерсміт опустив троянду до відра з холодною водою, що стояло коло ковадла, і вона зашипіла й запарувала. Потому він витяг її з відра, протер і віддав гладкому чоловікові в кольчузі, що терпляче стояв збоку; він зобразив своє вдоволення й дав Гаммерсмітові за троянду зелену пластикову торбинку «Маркс і Спенсер», наповнену сиром різноманітних сортів.

— Гаммерсміте? — сказала Дуері зі своєї жердинки. — Це мої друзі.

Гаммерсміт обхопив Ричардову руку своєю, що була на кілька розмірів більша, і потис її хоч і з ентузіазмом, але дуже обережно, ніби в минулому мав чимало нещасних випадків з цим процесом і нарешті навчився робити це правильно.

— Приємно, — прогудів він.

— Ричард, — мовив Ричард.

Гаммерсмітові це ніби сподобалося.

— Ричард! Прекрасне ім'я! Був у мене кінь на ймення Ричард, — він відпустив Ричардову руку, повернувся до Мисливиці й сказав: — А ви… Мисливиця? Мисливиця! Щоб я так жив, дихав і випорожнювався! Так і є! — Гаммерсміт зашарівся, мов школяр. Він плюнув на долоню й незграбно спробував прилизати волосся назад. Тоді він простягнув до Мисливиці руку, але усвідомив, що сам на неї щойно плюнув, тож витер її об шкіряний фартух і переступив з ноги на ногу.

— Гаммерсміт, — сказала Мисливиця з бездоганною карамельною усмішкою.

— Гаммерсміте? — озвалася Дуері. — Ти не допоможеш мені повернутися на землю?

Він присоромлено глянув на неї.

— Перепрошую, леді, — сказав він і опустив її додолу. Тоді до Ричарда дійшло, що Гаммерсміт мав знати Дуері ще дитиною, і збагнув, що з незрозумілої причини заздрить здорованеві. — Що ж, — сказав Гаммерсміт до Дуері. — Чим я можу вам допомогти?

— Є кілька речей, — сказала вона. — Але перш за все… — Вона повернулася до Ричарда. — Ричарде? У мене є для тебе завдання.

Мисливиця звела брову.

— Для нього?

Дуері кивнула.

— Для вас обох. Чи не пішли б ви і не принесли нам чогось попоїсти? Будь ласка?

Ричард відчув дивну гордість. Він довів свою важливість у випробуванні. Він став Одним із Них. І тепер він Піде і Принесе їжі. Його груди випнулися.

— Я тебе охороняю. Я залишуся при тобі, — сказала Мисливиця.

Дуері усміхнулася. Її очі спалахнули.

— На ринку? Все гаразд, Мисливице. На ринку панує Перемир'я. Ніхто мене тут не зачепить. А за Ричардом треба дивитися пильніше, ніж за мною. — Ричард здувся, але на нього ніхто не дивився.

— А що як хтось порушить Перемир'я? — спитала Мисливиця.

Гаммерсміт здригнувся, не зважаючи на жар від горнила.

— Порушити Ринкове перемир'я? Бр-р-р.

— Такого не станеться. Рушайте. Обоє. Благаю, принесіть мені карі. А ще якихось хрустиків, будь ласка. Гостреньких.

Мисливиця провела рукою по волоссю. Тоді вона розвернулася й пішла в натовп, а Ричард подався слідом.

— А що станеться, якщо хтось порушить Ринкове перемир'я? — спитав Ричард, проштовхуючись крізь юрбу.

Мисливиця трохи подумала.

— Востаннє таке було більш як триста років тому. Двоє друзів посварилися на ринку через одну пані. Хтось витяг ножа, і один з них помер. А інший утік.

— І що з ним сталося? Його вбили?

Мисливиця похитала головою.

— Якраз навпаки. Йому й до цього дня хочеться, щоб на ринку загинув він.

— То він ще живий?

Мисливиця стисла губи.

— Енький, — сказала вона трохи згодом. — Живенький.

Минула мить, а тоді: «Пхе» — Ричарду здалося, що його зараз знудить.

— Що це за… сморід?

— Стічний народ.

Ричард відвернувся в інший бік і спробував не дихати носом, поки вони добряче не відійшли від ятки Стічного народу.

— Маркіза не видно? — спитав він.

Мисливиця похитала головою. Тієї миті вона могла простягнути руку й торкнутися його. Вони зійшли містком до яток з їжею й більш привабливих ароматів.

Старий Бейлі знайшов Стічний народ без жодних клопотів, ідучи туди, куди підказував ніс.

Він знав, що мусив зробити, і трохи посмакував процесом, перетворивши його на подобу вистави, театрально пороздивлявшись дохлого кокер-спанієля, протез ноги й мокрий цвілий мобільний телефон, над кожним скорботно похитавши головою. А тоді він удав, як зненацька помічає маркізове тіло. Він почухав носа. Вдягнув окуляри й подивився на нього уважніше. Понуро кивнув сам до себе головою, як людина, котрій конче треба десь роздобути трупа, але яка вкрай розчарована наявним вибором, і якій доведеться вже брати що є. Він підманив Данникіна й тицьнув у тіло пальцем.

Данникін широко розвів долоні, блаженно всміхнувся й звів очі до небес, показуючи, якою благословенною для нього стала хвилина, коли маркізові рештки увійшли в їхні життя. Тоді він приклав долоню до лоба, опустив голову й зобразив спустошення, щоб передати, якою трагедією стала б утрата такого чудового трупа.

Старий Бейлі поліз до кишені й видобув напіввикористаний кульковий дезодорант. Він вручив його Данникіну, котрий примружився, лизнув його й повернув без особливого захвату. Старий Бейлі сховав його до кишені. Він знову подивився на труп маркіза де Карабаса, напіводягнений, босий, досі мокрий від подорожі колекторами. Тіло посіріло, кров давно витекла через безліч малих і великих розрізів, а шкіра стала зморщена і схожа від перебування у воді на чорнослив.

Тоді він витяг пляшечку, на три чверті заповнену жовтою рідиною й передав її Данникіну. Данникін підозріливо на неї подивився. Стічний народ знав, як виглядає пляшечка «Шанель № 5», і вони зібралися навколо Данникіна, щоб подивитися. Той обережно й поважно розкрутив її й бризнув найменшу кількість рідини на зап'ястя. А тоді Данникін понюхав його з урочистістю, котрій міг позаздрити найперший паризький парфум'є. Він енергійно закивав головою й підійшов до Старого Бейлі, щоб обійняти його й тим самим скріпити угоду. Той відвернувся вбік і затримав дихання, поки його не випустили з обіймів.

Піднявши вгору пальця, Старий Бейлі спробував, як зміг, показати на мигах, що він вже не такий молодий, як був колись, і що маркізове тіло, мертве чи ні, однаково доволі важке. Данникін задумливо подлубав у носі, а тоді жестом руки, в якому читалася не тільки велич душі, а й нерозумна та несвоєчасна щедрість, яка, вочевидь, зажене його, Данникіна, і решту Стічного народу до притулку для жебраків, він наказав комусь зі своїх молодих прив'язати труп до нижньої частини прадавнього дитячого візка.

Старий даховик накрив тіло тканиною й поштовхав людною палубою геть від Стічного народу.

— Одне з тих карі дайте овочеве, будь ласка, — сказав Ричард до жінки за прилавком з карі. — А ще хотілося спитати. Оце м'ясне карі. З чиїм воно м'ясом? — Жінка сказала йому. — О, — мовив Ричард. — Гаразд. Так. Тоді краще дайте овочевих на всіх.

— Здоров ще раз, — сказав милозвучний голос коло нього. То була білолиця жінка з бузковими очима і в чорній сукні, яку вони зустріли в печерах.

— Привіт, — сказав Ричард з усмішкою. — О, і трохи хрустиків, будь ласка. А ти, гм, теж хочеш узяти карі?

Не зводячи з нього фіолетового погляду, вона сказала, передражнюючи Белу Луґоші:

— Я не їм… карі, — а тоді засміялася щедрим радісним сміхом, і Ричард усвідомив, скільки часу минуло відтоді, як він востаннє фліртував із жінкою.

— Ох. Гм. Ричард. Ричард Мейг'ю, — він простягнув руку. Вона торкнулася її своєю долонею, ніби потиснувши. Її пальці були дуже холодні, але пізно вночі наприкінці осені та на кораблі серед Темзи все було дуже холодним.

— Ламія, — сказала вона. — Я Оксамитова.

— А, — сказав він. — Ясно. Вас тут багато?

— Є кілька, — сказала вона.

Ричард забрав коробочки з карі.

— Що поробляєш? — спитав він.

— Коли не шукаю їжу, — сказала вона з усмішкою, — то працюю провідницею. Я знаю кожен дюйм Долішнього.

Мисливиця, що доти стояла з іншого боку ятки — Ричард міг у цьому заприсягнутися — тепер стала коло Ламії. Вона сказала:

— Він не твій.

Ламія солодко всміхнулася.

— А це вже мені вирішувати, — сказала вона.

Ричард мовив:

— Мисливице, це Ламія. Вона оксигенова.

— Оксамитова, — мило виправила його Ламія.

— Вона провідниця.

— Я відведу куди захочеш.

Мисливиця взяла з рук Ричарда торбинку з їжею.

— Пора повертатися, — сказала вона.

— Ну, — мовив Ричард, — якщо ми прямуємо сама знаєш куди, то, можливо, вона може нам допомогти.

Мисливиця нічого не відповіла, натомість глянула на Ричарда. Якби вона так подивилася на нього попереднього дня, то він би облишив цю тему. Але то було раніше.

— Послухаймо, що на це скаже Дуері, — сказав Ричард. — Маркіза не видно?

— Поки що ні, — сказала Мисливиця.

Старий Бейлі перетягнув містком прив'язаний до шасі дитячого візка труп, як страхітливого Ґая Фокса,[25] одне з тих опудал, які ще не так давно лондонські діти возили й тягали вулицями на початку листопада, показуючи їх перехожим, перш знищити у вогні багаття п'ятого листопада, у Ніч Багать. Він протягнув труп через Тауерський міст і витяг на горбок коло Тауера, бурмочучи й нарікаючи. Він подався на захід у бік станції «Тауерський пагорб»[26] і ненадовго спинився перед станцією, коло великої сірої стіни, що виступала з землі. Це не дах, подумав Старий Бейлі, але згодиться.

То були рештки Лондонського муру. Якщо вірити переказам, Лондонський мур збудували за наказом римського імператора Костянтина Великого у третьому столітті нашої ери на прохання його матері Гелени, яка була родом із Лондона, і якій до смерті вже набридли володарі й князьки з усіх куточків Імперії, що мовби мимохідь розповідали їй, які солідні стіни мало їхнє рідне місто, і питали, на що схожі міські мури в її частині світу. Коли його завершили, він повністю огородив усе місто; він видався тридцять футів заввишки й вісім завширшки, безумовно заслуживши назву Лондонського муру.

Тепер він вже не височів на тридцять футів, бо з часів матері Костянтина рівень землі піднявся (сьогодні більша частина того Лондонського муру лежить на п'ятнадцять футів нижче рівня вулиць), а також він вже не оббігав усе місто навколо. Та однак то був вражаючий уламок стіни. Старий Бейлі рішуче закивав сам до себе. Він прив'язав до дитячого візка мотузку й видряпався на стіну, а тоді, пихкаючи й видихаючи численні «нехай тобі», витяг нагору й маркіза. Відв'язавши тіло від шасі візка, він обережно поклав його на спину, витягнувши руки уздовж боків. З кількох ран ще точилася рідина. Він був дуже мертвий.

— Дурний ти паскуднику, — сумно прошепотів Старий Бейлі. — Заради чого ти дав себе вбити?

Маленький високий місяць яскраво освітлював холодну ніч, а осінні сузір'я мерехтіли на синьо-чорному небі, мов розтовчені діаманти. На стіну пурхнув соловей. Він оглянув тіло маркіза де Карабаса й солодко залився.

— Ані пари з дзьоба, — різко сказав Старий Бейлі. — Ви, птаство, теж не пахнете гаспидськими трояндами.

Птах протьохкав милозвучну солов'їну непристойність і полетів у ніч.

Старий Бейлі поліз до кишені й витяг чорного щура, що заснув там. Той сонно озирнувся й позіхнув, показавши довгого щурячого плямистого язика.

— Особисто я, — сказав Старий Бейлі чорному щурові; — буду щасливий, якщо до кінця життя не відчуватиму запахів.

Він поставив щура на камінь Лондонського муру коло своїх ніг, і той зацвіркотів до нього, жестикулюючи передніми лапками. Старий Бейлі зітхнув. Він обережно витягнув срібну коробочку з кишені, а з глибин пальта видобув і довгу виделку.

Він поклав срібну коробку на груди де Карабаса, а тоді знервовано потягнувся виделкою й відкинув кришку. Всередині срібної коробки, на намощеному червоному оксамиті лежало велике качине яйце блідого, синьо-зеленого в місячних променях кольору. Старий Бейлі заніс виделку, міцно заплющив очі й розбив його.

Почувся «пум» — і яйце вибухнуло всередину.

Наступні кілька секунд панувала небувала нерухомість, а тоді здійнявся вітер. Він не мав напрямку, а наче дув звідусіль раптовими вихристими поривами. Опале листя, сторінки газет і все дрантя міста підняло з землі й погнало повітрям. Вітер торкнувся поверхні Темзи й приніс холодної води, що бризнула з неба дрібним напористим дощем. То був небезпечний, шалений вітер. Власники яток на палубі «Белфаста» лайнулися на нього й схопили своє добро, поки його не пороздмухувало навсібіч.

І тоді, коли здавалося, що зараз вітер набере стільки сили, що здує геть увесь світ і всі зірки, і понесе в небеса всіх людей, що крутитимуться в повітрі, як безліч висушених осінніх листків…

Саме тоді…

… все скінчилося, і листя, папірці й пластикові торбинки — все попадало на землю, на воду й на дорогу.

Високо на руїнах Лондонського муру тиша, що змінила вітер, була певним чином гучніша за нього. Її перервав кашель — жахливий мокрий кашель. Затим почувся звук, з яким хтось незграбно перевернувся. А тоді звук, з яким когось важко знудило.

Маркіз де Карабас вивергав каналізаційну воду через край Лондонського муру, заляпуючи сіре каміння коричневою бридотою. На очищення тіла від тієї води знадобилося чимало часу. А тоді він сказав сиплим голосом, що був не набагато гучніший за шепіт:

— Здається, мені перерізали горло. У тебе нема чим його обмотати?

Старий Бейлі потрусив кишені й витяг відріз брудної тканини. Він передав її маркізові, а той кілька разів обмотав нею шию й міцно затягнув. Старому Бейлі це дещо недоречно нагадало високо пов’язані шийні хустки франтів часів Регентства, зокрема Бо Браммелла.

— Випити є? — прокаркав маркіз.

Старий Бейлі витяг фляжку, відкрутив корок і простягнув її маркізу, котрий хильнув, скільки вмістилося в рот, а тоді скривився від болю й слабко закашляв. Чорний щур, що зацікавлено за всім цим спостерігав, тепер поліз спускатися муром. Він розповість Золотим: за всі послуги віддячено, усі борги повернуто.

Маркіз повернув фляжку Старому Бейлі.

— Як почуваєшся? — спитав той.

— Бувало й краще, — маркіз сидів і тремтів. У нього текло з носа, а очі бігали туди й сюди: він дивився на світ, ніби ніколи раніше його не бачив.

— Заради чого тобі знадобилося піти й дати себе вбити — от що мені цікаво, — сказав Старий Бейлі.

— Інформація, — прошепотів маркіз. — Люди розповідають тобі набагато більше, коли знають, що ти от-от помреш. А коли так і станеться, вони розповідають ще трохи.

— То ти дізнався те, чого хотів?

Маркіз провів пальцями по ранах на руках і ногах.

— О так, більшу частину. Тепер у мене трохи чіткіше уявлення про те, що стоїть за всіма цими подіями. — І він знову заплющив очі, обійняв себе руками й почав повільно розхитуватися вперед і назад.

— А як воно? — спитав Старий Бейлі. — Бути мертвим?

Маркіз зітхнув, а тоді скривив губи в усмішці, що здаля нагадувала його колишню, й мовив:

— Проживеш досить довго, Старий Бейлі, і сам дізнаєшся.

Старий виглядав обманутим.

— Покидьок. Врешті-решт, це ж я витяг тебе з-за тієї страшної межі, звідки не повертаються. Здебільшого.

Маркіз де Карабас глянув на нього. В місячному світлі його очі були дуже білі. Він прошепотів:

— Як воно бути мертвим? Дуже холодно, мій друже. Дуже темно і дуже холодно.

Дуері підняла вгору ланцюжка. З нього звисав срібний ключ, що мінився червоним і жовтогарячим у світлі горнила Гаммерсміта. Вона усміхнулася.

— Гарна робота, Гаммерсміте.

— Дякую, леді.

Вона повісила ланцюжка на шию й сховала ключа під шарами одягу.

— Чого ти хочеш за нього?

Коваля це ніби збентежило.

— Я не хотів би зловживати вашою доброю волею… — залепетав він.

На обличчі Дуері з'явився вираз, що значив «та кажи вже». Гаммерсміт нахилився й видобув з-під купи металообробних інструментів чорну коробку. Вона була зроблена з темної деревини, інкрустованої слоновою кісткою й перламутром, і була завбільшки з великий словник. Він покрутив її в руках.

— Це шкатулка з секретом, — пояснив він. — Я взяв її за своє ковальство кілька років тому. Я дуже старався, але не зміг її відчинити.

Дуері взяла коробку й пробігла пальцями по гладенькій поверхні.

— Воно й не дивно. В ній механізм заклинило. Намертво застряг.

Гаммерсміт похнюпився.

— Значить, я ніколи не дізнаюся, що всередині.

Дуері весело глянула на нього. Її пальці досліджували коробку. З боку коробки висунувся стрижень. Вона наполовину запхнула його назад, а тоді крутнула. Глибоко всередині клацнув метал, і збоку коробки розкрилися дверцята.

— Тримай, — сказала Дуері.

— Міледі, — мовив Гаммерсміт. Він узяв коробку з її рук і розкрив дверцята повністю. Всередині знайшлася шухлядка, яку він потягнув на себе. Невелика жабка квакнула з шухлядки й не дуже зацікавлено роззирнулася довкола. Гаммерсміт понурився.

— Я сподівався, що тут будуть діаманти й перлини, — сказав він.

Дуері простягла руку й погладила жабку по голові.

— У неї гарні очі, — сказала вона. — Залиш її собі, Гаммерсміте. Вона принесе тобі удачу. Дякую тобі ще раз. Я знаю, що можу покластися на твою обачність.

— Можете цілком довіритися мені, леді, — щиро сказав Гаммерсміт.

Вони сиділи на Лондонському мурі й ні про що не говорили. Старий Бейлі повільно спустив дитячого візка на землю внизу.

— Де ринок? — спитав маркіз.

— Он там, — показав Старий Бейлі на крейсер.

— Дуері й решта. Вони чекатимуть на мене.

— Ти не в тому стані, щоб кудись ходити.

Маркіз болісно закашлявся. На звук Старому Бейлі здалося, що в де Карабаса в легенях ще й досі повно каналізації.

— Я сьогодні подолав чималий шлях, — прошепотів де Карабас. — Ще кілька кроків мені не зашкодять. Він оглянув свої долоні й повільно порозминав пальці, ніби хотів перевірити, чи вони слухатимуться. Тоді він знову крутнувся й почав незграбно спускатися з муру, але перед тим хрипко й, мабуть, трохи сумно сказав:

— Скидається на те, Старий Бейлі, що я винен тобі послугу.

Коли Ричард повернувся з карі, Дуері підбігла до нього й оповила руками. Вона міцно притисла його до себе, навіть поплескала нижче спини, а тоді вихопила з його рук паперового пакунка й енергійно його розкрила. Вона витягла коробочку з овочевим карі й заходилася радісно жувати.

— Дякую, — сказала Дуері з повним ротом. — Маркіза ще ніде не видно?

— Ані знаку, — сказала Мисливиця.

— А Крупа й Вандемара?

— Теж ні.

— Смачне карі. Справді дуже добре.

— Ланцюжком розжилася? — спитав Ричард. Дуері трохи потягла ланцюжка вгору з-під одягу, щоб показати, а тоді дала йому впасти назад під вагою ключа.

— Дуері, — сказав Ричард, — це Ламія. Вона провідник. Каже, що може відвести нас куди завгодно в Долішньому.

— Куди завгодно? — Дуері плямкала хрустиками.

— Куди завгодно, — сказала Ламія.

Дуері схилила голову набік.

— Ти знаєш, як утрапити до ангела Ізлінтона?

Ламія повільно блимнула, і її довгі вії сховали й знову відкрили бузкові очі.

— До Ізлінтона? — перепитала вона. — Туди не можна…

— То ти знаєш чи ні?

— Це на Даун-стріт, — сказала Ламія. — У кінці Даун-стріт. Але це дуже небезпечно.

Мисливиця стежила за розмовою зі складеними руками й геть без захвату. Тепер же вона сказала:

— Нам не потрібен провідник.

— Знаєш, — сказав Ричард, — а мені здається, що потрібен. Маркіза ніде нема. Ми знаємо, що дорога небезпечна. Нам треба віднести… те, що ми маємо… ангелові. А тоді він розповість Дуері про її родину, а мені скаже, як повернутися додому.

Ламія весело подивилася на Мисливицю.

— А тобі він може дати мізків, — сказала вона, — мені ж — серце.

Дуері пальцями витерла останні залишки карі з коробки й облизала їх.

— Ми впораємося і втрьох, Ричарде. Ми не можемо дозволити собі провідника.

Ламія гордо скинула голову вгору.

— Я візьму свою платню з нього, а не з вас.

— І якої ж платні може зажадати така, як ти? — спитала Мисливиця.

— А це, — мовила Ламія з солодкою усмішкою, — лиш мені знати, а йому здогадуватися.

Дуері похитала головою.

— Мені цього не хотілось би.

Ричард пирхнув.

— Вам просто не подобається, що я почав з усім розбиратися замість того, щоб сліпо тягнутися за вами й робити, Що наказують.