Небудь-де

10

— Ви п’єте вино? — спитав він.

Ричард кивнув.

— Я колись випила трохи вина, — нерішуче сказала Дуері. — Батько. Він. За вечерею. Дозволив нам скуштувати.

Ангел Ізлінтон підняв пляшку, за формою подібну до графина. Ричард подумав, чи насправді ця пляшка скляна — настільки дивно вона відбивала й розкладала вогонь свічок на спектр. Мабуть, то був якийсь кристал або один суцільний діамант. Від цього здавалося, що навіть вино в ньому горить, ніби воно зроблене зі світла.

Ангел зняв з кристала верх і налив з нього до винного келиха дюйм рідини. То було біле вино, але таке, якого Ричард ніколи не бачив. Воно відкидало світло в навколишню печеру, як сонце, що грає на поверхні басейна.

Дуері й Ричард сиділи на величезних дерев'яних стільцях за потемнілим від часу дерев'яним столом і нічого не казали.

— Це, — сказав Ізлінтон, — остання пляшка такого вина. Десяток таких колись подарував мені один з твоїх пращурів.

Він вручив келиха Дуері, а сам почав наливати з графина дюйм осяйного вина в інший келих. Він робив це шанобливо й майже ніжно, як священик, що виконує ритуал.

— Це був привітальний подарунок. Десь, ох, тридцять чи сорок тисяч років тому. Хай там як, а доволі давно. — Він передав келиха Ричардові. — Гадаю, мене можна звинуватити в тому, що я марную те, що мав би цінувати, — сказав він їм, — але я так рідко приймаю гостей. Тут дуже важко.

— Анґелус… — пробурмотіла Дуері.

— Ви потрапили сюди через Анґелус, так. Але цей шлях для кожного мандрівника годиться лиш раз. — Ангел високо підняв свого келиха й подивився на його світло. — Пийте обережно, — порадив він. — Воно вельми міцне. — Він сів за стіл між Ричардом і Дуері. — Коли хтось куштує його, — мрійливо сказав він, — я люблю уявляти, що він насправді куштує сонячне світло минулих днів. — Він підняв свого келиха: — Тост: за минулу красу.

— За минулу красу, — дуетом повторили Ричард і Дуері. А тоді, трохи обережно, вони спробували вино, не п'ючи, а присьорбуючи його.

— Воно дивовижне, — сказала Дуері.

— Так і є, — погодився Ричард. — А я думав, що старі вина перетворюються на оцет, якщо контактують з повітрям.

Ангел похитав головою.

— Тільки не це. Все залежить від сорту винограду й місця, де він росте. На жаль, цей сорт згинув навіки, коли весь виноградник зник під хвилями.

— Це якісь чари, — сказала Дуері, припиваючи рідке світло. — Ніколи не куштувала нічого подібного.

— І не скуштуєш, — сказав Ізлінтон. — Бо вина з Атлантиди більше немає.

Десь всередині Ричарда тихенький розважливий голосочок зазначив, що Атлантиди ніколи не існувало, а тоді, набравшись хоробрості, продовжив думкою про те, що ангелів теж не існує, і, коли вже про це зайшла мова, більша частина того, що з ним сталося за кілька днів, теж неможлива. Ричард не звертав на нього уваги. Він незграбно й поволі вчився довіряти інстинктам і усвідомлювати, що найпростіші й найпевніші пояснення побаченого й пережитого — це ті, які йому давалися, не зважаючи на всю їх малоймовірність. Він розкрив рота й ще раз відпив вина. Йому від цього стало весело й подумалося про небеса, ширші й блакитніші за будь-які з тих, що він коли-небудь бачив, про велетенське золоте сонце, що висіло в небі, про все простіше й молодше за світ, який він знав.

Ліворуч від них плескотів водоспад. Чиста вода стікала з каменів і збиралася у видовбаному резервуарі. Праворуч між двома залізними колонами стояли двері, зроблені з полірованого кременю, оправленого майже чорним металом.

— Ви справді стверджуєте що ви ангел? — спитав Ричард. — Тобто, справді зустрічалися з Богом і все таке?

Ізлінтон терпляче всміхнувся.

— Я нічого не стверджую, Ричарде, — сказав він. — Але я справді ангел.

— Ви робите нам честь, — сказала Дуері.

— Ні. Це ви зробили мені неабияку честь, прийшовши сюди. Твій батько був хорошою людиною, Дуері, і моїм другом. Мене глибоко засмутила його смерть.

— Він сказав… У своєму записнику… сказав, щоб я прийшла до вас. Сказав, що я можу вам вірити.

— Я лиш сподіваюся, що зможу бути гідним цієї довіри, — ангел відпив вина. — Спідній Лондон є другим містом із тих, що коли-небудь були мені небайдужі. Перше затонуло у хвилях, і я не міг нічого вдіяти, щоб завадити цьому. Я знаю, що таке біль і втрата. Я співчуваю тобі. Про що б ти хотіла дізнатися?

Дуері помовчала.

— Моя родина… їх убили Круп і Вандемар. Але… хто це замовив? Я хочу… Я хочу знати навіщо.

Ангел кивнув.

— Багато таємниць знаходять шлях до мене, — сказав він. — Багато чуток, напівправди, луни. — Тоді він повернувся до Ричарда. — А ти? Чого хочеш ти, Ричарде Мейг’ю?

Ричард знизав плечима.

— Хочу повернути своє життя. І роботу.

— Це можливо, — сказав ангел.

— Ага, справді, — буркнув Ричард.

— Ти сумніваєшся в мені, Ричарде Мейг’ю? — спитав ангел Ізлінтон.

Ричард поглянув йому в очі. Вони були блискучо-сірі й старі, як усесвіт, очі, що бачили, як десять трильйонів років тому з зоряного пилу сформувалися галактики. Ричард похитав головою. Ізлінтон лагідно всміхнувся до нього.

— Це буде нелегко. І тобі, й твоїм супутникам доведеться протистояти справжній небезпеці. Але існує спосіб, в який ми можемо дізнатися про те, що тебе цікавить. Є ключ до всіх наших проблем.

Він підвівся, пройшов до кам'яної полички, звідки взяв одну з декількох фігурок, що там стояли. То була чорна, зроблена з вулканічного скла статуетка, що зображала якусь тварину. Ангел віддав її Дуері.

— Це безпечно проведе вас наприкінці зворотного шляху до мене, — сказав він. — Решта ж за вами.

— Що ви хочете, щоб ми зробили? — спитав Ричард.

— Чорні браття зберігають ключ, — сказав він. — Принесіть його мені.

— І ви зможете з його допомогою дізнатися, хто вбив мою родину? — спитала Дуері.

— Сподіваюся, що так, — відповів ангел.

Ричард допив вино. Він відчув тепло, що розлилося його тілом, а тоді ще якесь дивне почуття — впевненість, що якби він глянув зараз на свої пальці, то побачив би, як всередині ними тече й світиться вино. Неначе він сам був зроблений зі світла…

— Щасти вам, — прошепотів ангел Ізлінтон.

Почувся шурхіт, неначе вітер повіяв у старому лісі, або десь забили могутні крила.

Ричард і Дуері сиділи на підлозі зали Британського музею й дивилися на розфарбоване різьблення ангела на дверях собору. Зала була порожня й темна. Вечірка вже давно скінчилася. Небо за вікном почало світлішати. Ричард підвівся, а тоді нахилився вниз і допоміг підвестися Дуері.

— Чорні браття? — спитав він.

Дуері кивнула.

Він багато разів переходив Чорнобратський міст,[22] що в Сіті, і часто проїздив повз станцію «Чорні браття», але він вже звик не загадувати.

— Місце чи люди? — спитав він.

— Люди.

Ричард знову підійшов до Анґелуса. Він провів пальцем по намальованому вбранні.

— Гадаєш, він справді це може? Повернути моє життя?

— Я ніколи про таке не чула. Але не думаю, що він збрехав би нам. Він же ангел.

Дуері розтулила долоню й подивилася на фігурку Звіра.

— У мого батька була така, — сумно сказала вона, а тоді поклала її глибоко до кишені своєї коричневої шкіряної куртки.

— Ну, — сказав Ричард. — Ми не повернемо ключа, якщо стирчатимемо тут, чи не так?

Вони пішли порожніми коридорами музею.

— То що ти знаєш про той ключ? — спитав Ричард.

— Нічого, — сказала Дуері. Вони досягли парадних дверей музею. — Я чула про Чорних братів, але ніколи не мала з ними ніяких справ. — Вона притисла пальця до надійно замкнених скляних дверей, і ті відчинилися від її доторку.

— Купка ченців… — замислено сказав Ричард. — Б’юсь об заклад, ми як скажемо, що допомагаємо справжньому ангелові, то вони бігом віддадуть священного ключа і… і докинуть ще чарівного ножа для консерви й дивовижного штопора, що насвистує пісень, на додачу. — Він почав сміятися й задумався, чи вино й досі впливає на нього.

— Ти в доброму гуморі, — зауважила Дуері.

Він енергійно закивав.

— Я повертаюся додому. Усе знову стане нормальним. Знову нудним. Знову дивовижним. — Ричард озирнувся на сходи, що вели до Британського музею, і вирішив, що ці сходи були просто створені для того, щоб ними танцювали згори вниз Фред Астер і Джинджер Роджерс. А побачивши, що жодного з них поблизу немає, він заходився сам танцювати внизу сходів, копіюючи Фреда Астера й мугикаючи щось середнє між «Вдягнуся як до „Рітцу“» і «Циліндр, біла краватка й фрак».[23]

— Пам-там-пам-пам-там-тадам-там-там, — співав він, переступаючи вниз і вгору сходами.

Дуері стояла нагорі й дивилася на нього з жахом, а тоді почала безпорадно хихотіти. Він глянув на неї й зняв на знак привітання свого білого шовкового циліндра, удав, що підкидає його високо в повітря, а тоді ловить і знов надягає на голову.

— Дурник, — сказала Дуері й усміхнулася йому. У відповідь Ричард вхопив її за руку й продовжив танцювати сходами вгору і вниз. Дуері повагалася одну мить, а тоді заходилася танцювати й собі. І робила це набагато краще за Ричарда. Внизу сходів вони впали одне одному в обійми, задихані й виснажені.

Ричардів світ захитався.

Він відчув, як її серце б'ється об його груди. Мить змінила забарвлення, і Ричард подумав, чи не мусить зараз чогось зробити. Він зважив, чи хоче її поцілувати, і зрозумів, що гадки не має. Він зазирнув до її дивовижних очей. Дуері схилила голову набік і звільнилася. Вона підняла коміра своєї коричневої шкіряної куртки й затулила шию — захист і броня.

— Ходімо шукати нашу охоронницю, — сказала Дуері. І вони пішли хідником до станції «Британський музей», лиш час від часу спотикаючись.

— Чого ти хочеш? — спитав містер Круп.

— А чого всі хочуть? — спитав маркіз де Карабас трохи більш риторично.

— Смерті живому, — припустив містер Вандемар. — Більше зубів.

— Я подумав, що ми могли б укласти угоду, — сказав маркіз.

Містер Круп зареготав. Звук був схожий на той, що можна було б видобути, якби провести шкільною дошкою об нігті на стіні з відрізаних пальців.

— Ох, шляхетний маркізе. Гадаю, що можу впевнено заявити, без жодного ризику зустріти протест будь-якої з представлених тут сторін, що ви десь розгубили той здоровий глузд, про який подейкують, буцім він у вас був. Ви, — довірчим тоном повів він, — якщо дозволите цей вульгаризм, абсолютно втратили голову.

— Скажіть слово, — мовив містер Вандемар, що тепер стояв позад маркізового стільця, — і вона злетить з його шиї раніше, ніж він устигне сказати «Джек Кетч».[24]

Маркіз добряче хекнув на свої нігті й потер їх об вилогу пальта.

— Я завжди вважав, — сказав він, — що насилля є останнім прихистком некомпетентних, а пусті погрози — пенсійним притулком смертельно безсилих нездар.

Містер Круп люто зиркнув на нього.

— Що ти тут робиш? — зашипів він.

Маркіз де Карабас витягнувся, як великий кіт — можливо, рись або велика чорна пантера, — а в кінці цього руху він вже стояв з руками глибоко в кишенях свого дивовижного пальта.

— Як я розумію, містере Круп, — легко й приязно повів він, — ви колекціонуєте фігурки династії Тан.

— Звідки ти знаєш?

— Люди мені різне розповідають. Зі мною легко балакати, — усмішка маркіза була чиста, незворушна й безхитрісна — то була усмішка людини, що пропонувала вам купити Біблію з рук.

— Навіть коли б і так… — почав містер Круп.

— А коли б так, — сказав маркіз де Карабас, — то вас могло б зацікавити оце.

Він витяг з кишені одну руку й простягнув її до містера Крупа. До цього вечора ця статуетка стояла в скляній коробці у сховищі одного з провідних лондонських торгових банків. У певних каталогах вона була згадана як «Дух Осені (Похмура постать)». Заввишки вона мала десь вісім дюймів — то була полив'яна керамічна фігурка, яку виформували, розмалювали й обпалили, коли Європа була в Темних Віках, за шістсот років до першого плавання Колумба.

Містер Круп несвідомо зашипів і потягнувся рукою. Маркіз прибрав її подалі від його рук і притис до грудей.

— Ні-ні, — сказав маркіз. — Все не так просто.

— Хіба? — спитав містер Круп. — Але що ж спинить нас від того, щоб забрати її й розкидати шматочки твого тіла по всьому Долішньому? Ми ще ніколи не розчленовували маркізів.

— Було, — сказав містер Вандемар. — У Йорку. В чотирнадцятому столітті. Дощ ішов.

— То був не маркіз, — сказав містер Круп. — То був граф Екзетерський.

— І маркіз Вестморлендський, — було видно, що містер Вандемар вельми з себе задоволений.

Містер Круп пирхнув.

— І що ж спинить нас від того, щоб порубати тебе на стільки ж шматочків, на скільки ми порубали маркіза Вестморлендського? — спитав він.

Де Карабас витягнув з кишені іншу руку. В ній він тримав невеликого молоточка. Він підкинув його в повітря, як бармен у відео про приготування коктейлів, упіймав за ручку й заніс залізну голівку над порцеляновою фігуркою.

— Ох, будь ласка, — сказав він. — Балакаймо далі без цих дурних погроз. Гадаю, що був би щасливіший, якби бачив, що ви обоє стоїте он там.

Містер Вандемар кинув погляд на містера Крупа, і той майже невловимо кивнув. Повітря завібрувало, і містер Вандемар став коло містера Крупа, що всміхався, як череп.

— Я й справді коли-не-коли купував предмети часів династії Тан, — визнав він. — А цей продається?

— Ми, жителі Долішнього, не дуже часто щось продаємо чи купуємо, містере Круп. Ми міняємося. Бартер — ось що нам ближче. Але так, ви маєте рацію, цей бажаний предмет, безперечно, не від того, щоб потрапити в чиїсь інші ручиська.

Містер Круп стиснув губи. Він склав руки, але знову опустив їх. Пробіг однією долонею по жирному волоссю. А тоді:

— Назви свою ціну, — сказав містер Круп.

Маркіз дозволив собі глибоко й майже нечутно зітхнути від полегшення. Можливо, він таки спроможеться прокрутити цю грандіозну оборудку.

— По-перше, три відповіді на три питання, — сказав він.

Круп кивнув.

— З обох боків. Ми теж отримаємо три відповіді.

— Справедливо, — сказав маркіз. — По-друге, безпечний вихід звідси. Ви погодитеся дати мені принаймні годину фори.

Круп живо закивав.

— Згода. Давай своє перше питання, — він не відривав погляду від статуетки.

— Перше питання. На кого ви працюєте?

— О, це легке питання, — сказав містер Круп. — І відповісти на нього легко. Ми працюємо на свого наймача, що бажає залишатися неназваним.

— Гм. Навіщо ви вбили родину Дуері?

— За наказом нашого наймача, — сказав містер Круп, і його усмішка ставала дедалі лисячішою.

— Чому ви не вбили Дуері, коли мали нагоду?

Перш ніж містер Круп устиг відповісти, містер Вандемар сказав:

— Бо вона потрібна жива. Вона єдина, хто може відчинити двері.

Містер Круп зиркнув на свого напарника.

— Отак, — сказав він. — Розкажіть йому геть усе, не стримуйтеся.

— Я теж хотів пограти, — пробурмотів містер Вандемар.

— Гаразд, — сказав містер Круп. — Ти свої три відповіді маєш, роби з ними що хочеш. Моє перше питання: чому ти її захищаєш?

— Її батько врятував мені життя, — чесно відповів маркіз. — Я так і не повернув йому цей борг. А мені більше подобається, коли послугу винні мені.

— У мене є питання, — сказав містер Вандемар.

— Як і в мене, містере Вандемар. Горішняк, Ричард Мейг’ю. Чому він подорожує з нею? Чому вона це дозволяє?

— Сентиментальність з її боку, — сказав маркіз де Карабас. Сказавши це, він задумався, чи це вся правда. Він почав гадати, чи було в тому горішнякові щось більше, ніж бачили очі.

— Тепер я, — сказав містер Вандемар. — Яке число я загадав?

— Перепрошую?

— Яке я загадав число? — повторив містер Вандемар. — Від одного до хтозна-скільки, — підказав він.

— Сім, — сказав маркіз.

Це справило враження на містера Вандемара, і він кивнув. Містер Круп почав:

— Де… — але маркіз похитав головою.

— Все-все, — сказав він. — Не будьмо такими жадібними.

У вологому підвалі запала хвилина цілковитої тиші. Тоді знову десь ляпнула вода й зашаруділа черва; маркіз же сказав:

— Година фори, не забувайте.

— Аякже, — сказав містер Круп.

Маркіз де Карабас жбурнув фігурку містерові Крупу, і той радо впіймав її, як залежна людина, що ловить пакетик з білим порошком сумнівної легальності. А тоді маркіз вийшов з підвалу, не озираючись.

Містер Круп доскіпливо оглянув фігурку, багато разів перекрутивши її в руках, як діккенсівський куратор Музею проклятих, що роздивляється центральний експонат. Він кілька разів на секунду висовував язика, мов змій. На його мертво-блідих щоках з’явився помітний рум’янець.

— О, чудово, чудово, — шепотів він. — Справді династія Тан. Їм по дванадцять сотень років, це найкращі керамічні фігурки, що коли-небудь бачив світ. Ця була створена руками Кай Луня, найпершого серед гончарів: рівноцінної їй не існує. Зверніть увагу на колір поливи, на відчуття пропорції, на життя… — Тепер він усміхався, мов немовля; невинна усмішка виглядала загубленою і спантеличеною на непривітному ландшафті обличчя містера Крупа. — Вона додає трохи чуда і краси цьому світові.

А тоді він надто широко вискалився, нахилив обличчя до фігурки й роздробив її голову зубами, дико трощачи й подрібнюючи, ковтаючи непрожовані уламки. Його зуби перетирали порцеляну на дрібний порошок, що притрусив нижню частину його обличчя.

Він упивався її знищенням, поринувши у стан божевілля й неконтрольованої жаги крові, як лисиця в курнику. А коли від статуетки лишився сам пил, він повернувся до містера Вандемара. Той здавався дивно розслабленим, майже млявим.

— Скільки ми пообіцяли йому дати?

— Годину.

— М-м-м. А скільки минуло?

— Шість хвилин.

Містер Круп опустив голову. Він провів пальцем по підборіддю й злизав з нього подрібнену глину.

— Рушайте за ним, містере Вандемар, — сказав містер Круп. — Дайте мені трохи більше часу, щоб посмакувати подію.

Мисливиця чула, як вони спускалися сходами. Вона стояла в тіні, склавши руки — в тій самій позі, в якій вони її залишили. Ричард голосно мугикав. Дуері безпомічно хихотіла, а час від часу зупинялася і казала Ричарду не галасувати, а тоді знову починала хихотіти. Вони проминули Мисливицю, не помітивши її.

Вона виступила з тіні й сказала:

— Вас не було вісім годин, — це було просте ствердження факту позбавлене докору чи цікавості.

Дуері блимнула на неї.

— А здалося, що не так довго.

Мисливиця нічого не сказала.

Ричард примружено вискалився.

— Не хочеш дізнатися, що з нами сталося? Містер Круп і містер Вандемар влаштували на нас засідку. Шкода, що з нами не було нашої охоронниці. Та я однак показав їм, де раки зимують.

Мисливиця звела бездоганну брову.

— Я в захваті від твоїх рукопашних талантів, — прохолодно сказала вона.

Дуері захихотіла.

— Він жартує. Насправді вони нас убили.

— Як фахівець із припинення тілесної життєдіяльності, — сказала Мисливиця, — я змушена не погодитися. Жоден з вас не мертвий. Моя версія така: ви обоє дуже п’яні.

Дуері показала своїй охоронниці язика.

— Нісенітниці. Випили по три краплі. От по стілечки, — вона показала двома пальцями, щоб краще пояснити, наскільки це «от стілечки» мале.

— Просто сходили на вечірку, — сказав Ричард, — і зустріли там Джесику й справжнього ангела, і отримали від нього маленьке чорне порося, і повернулися сюди.

— Випили геть трошечки, — продовжувала Дуері. — Дуже, дуже старого напою. Ге-е-е-еть трошечки. Маленький келишок. Його що було, що не було.

Вона почала гикати. Тоді знову захихотіла. Гикавка урвала хихотіння, і вона раптом сіла на платформу.

— Здається, ми таки налигалися, — тверезо розсудила вона, а тоді заплющила очі й почала сумлінно хропіти.

Маркіз де Карабас біг тунелями, наче всі гончаки пекла знали його запах і взяли слід. Він ляпав шістьма дюймами сірої води Тайберна, катової річки, тримаючись безпечної темряви цегляного колектора під Парк-лейн, що вів на південь, до Букінгемського палацу. Він біг уже сімнадцять хвилин.

Він зупинився в тридцяти футах під «Мармуровою аркою». Тут колектор розходився на дві гілки. Маркіз де Карабас обрав ту, що ліворуч.

За кілька хвилин колектором пройшов містер Вандемар. Діставшись роздоріжжя, він також спинився на мить, понюхав повітря, а тоді теж пішов лівою гілкою.

Мисливиця крекнула й скинула непритомне тіло Ричарда Мейг’ю на купу соломи. Він перекотився, сказав щось дуже схоже на: «Фортрил б’юглі мобиль ваг» — і знову заснув. Мисливиця поклала Дуері в солому поруч із Ричардом, але трохи турботливіше. Тоді вона стала в темній стайні під землею над Дуері, непорушна, як вартовий.

Маркіз де Карабас виснажився. Він прихилився до стіни тунелю й глянув уперед на сходи, що бігли вгору. Тоді він витяг золотого годинника й подивився котра година. Відтоді, як він вискочив зі шпитального підвалу, минуло тридцять п'ять хвилин.

— Година вже минула? — спитав містер Вандемар. Він сидів на сходах перед маркізом і колупав ножем нігті.

— І близько не минула, — видихнув маркіз.

— А здалося, що вже, — поділився відчуттями містер Вандемар.

Світ трохи затремтів, і за маркізом де Карабасом став містер Круп. Його підборіддя і досі вкривав порцеляновий порошок. Де Карабас глянув на містера Крупа. Тоді перевів погляд на містера Вандемара. А тоді маркіз де Карабас спонтанно зареготав. Містер Круп усміхнувся.

— Вважаєте нас смішними, шляхетний маркізе, чи не так? Ми для вас кумедні суб'єкти. Хіба не так? Ми, в наших гарних вбраннях, з нашими завиткастими перифразами…

Містер Вандемар пробурмотів:

— У мене нема ніякого перифразу…

— … і нашими дурненькими манерами й поведінкою. І мабуть, ми таки смішні.

Тоді містер Круп підняв пальця й посварив ним маркіза де Карабаса.

— Але ніколи не слід собі думати, — продовжив він, — що коли щось смішне, шляхетний маркізе, то воно при цьому не може бути небезпечним.

І містер Вандемар сильно і влучно метнув у маркіза ножем. Той ударив його руків'ям у скроню. Маркіз закотив очі, і його коліна підігнулися.

— Перифраза, — сказав містер Круп містерові Вандемару, — це такий вид говоріння про щось іншими словами. Поетичний відступ. Красномовство.

Містер Вандемар підняв маркіза де Карабаса за пояс і потягнув його вгору сходами, стук-стук-стукаючи його головою об кожну сходинку. Тоді кивнув.

— Я так і подумав, — сказав він.

Тепер вони сплять і бачать сни.

Мисливиця спить стоячи.

У своєму сні вона в місті під Бангкоком. Це почасти лабіринт, а почасти — ліс, бо дичавина Таїланду відступила глибоко під землю — під аеропорт, готелі й вулиці. Світ пахне прянощами, сушеним манго, а ще, і, зовсім не неприємно — сексом. Повітря вологе, і вона пітніє. Навколо темрява, а її розривають фосфоресцентні плями на стіні — це сіро-зелені гриби дають досить світла, щоб обманути око, досить світла, щоб при ньому йти.

Уві сні Мисливиця тихо, мов привид, рухається мокрими тунелями, просуваючись крізь рослинність. В правиці вона тримає виважену метальну палицю; шкіряний щит прикриває її ліве передпліччя.

Вона відчуває уві сні його запах, гострий і тваринний, і зупиняється коло зруйнованої кам’яної стіни, і чекає — частина тіні, єдина з темрявою. Полювання, як і життя, переконана Мисливиця, здебільшого складається з очікування. Однак у своєму сні Мисливиця не чекає. Відколи вона тут, воно йде підліском — біло-коричнева лють, що легенько вихляє з боку в бік, мов змія з мокрим хутром, червоні очі пильні і яскраві в темряві, а зуби, мов голки — це м’ясоїд і вбивця. Створіння вимерло в горішньому світі. Воно так само схоже на тхора і на куницю, як рівнинний вовк схожий на йоркширського тер’єра. Воно важить майже триста фунтів, а завдовжки трохи більш як п’ятнадцять футів від кінчика носа до кінчика хвоста.

Коли воно проминає її, Мисливиця шипить, мов змія, і воно на мить заклякає, поки в дію вступають старі інстинкти. А тоді воно стрибає на неї, сама ненависть, самі гострі зуби. Тоді, уві сні, вона пригадує, що це уже сталося раніше, і коли це сталося, вона запхала шкіряний ручний щит йому до рота і роздробила його череп свинцевою метальною палицею, намагаючись не зіпсувати шкуру. Вона віддала шкуру Великого Тхора дівчині, на яку накинула оком, і та дівчина їй відповідно віддячила.

Але тепер, уві сні, цього не сталося. Натомість, куниця простягає до неї передню лапу, а вона кидає свою метальну палицю і ту лапу приймає. Там і тоді, в місті під Бангкоком, вони разом танцюють вигадливий нескінченний танець: Мисливиця недовірливо дивиться на це збоку, і її захоплюють вигадливі рухи, що вони їх виконують, — хвостом, ногами, руками, пальцями, очима, волоссям — у тому танці все дивно і тісно скупчується й переплітається, і розростається, і заповнює собою вічність.

У світі яви чується тихенький звук, сонне схлипування цієї дитини Дуері, і Мисливиця плавно й миттєво переходить від сну до пробудження; вона знов насторожена і знов на сторожі. Прокинувшись, вона геть забуває про свій сон.

Дуері сниться батько.

Уві сні він показує їй, як відкривати. Він бере помаранчу і робить жест: одним безперервним рухом вона вивертається — помаранчевий м'якуш тепер ззовні, а шкірка сховалася всередині. «Завжди треба дотримуватися паритету, — каже їй батько, відриваючи для неї дольку вивернутої помаранчі. — Паритет, симетрія, топологія — ось що ми вивчатимемо в прийдешні місяці, Дуері. Але найважливіше, щоб ти зрозуміла ось що: всі речі хочуть відкритися. Ти маєш відчути цю потребу і використати її». Батькове волосся каштанове й густе. Це було за десять років до його смерті — в нього легка усмішка, котру вона пам'ятає, і котра згасала з роками.

Уві сні він передає їй підвісний замок. Вона бере його. Її долоні того ж розміру й форми, як зараз, хоч вона й знає, що насправді це сталося, коли вона була малою дитиною, що збирає жести, розмови й заняття за десяток років в один єдиний урок. «Відкрий його», — каже він їй.

Вона тримає його в руці, відчуває холодний метал, відчуває вагу замка в долоні. Щось її непокоїть. Їй треба про щось дізнатися. Дуері навчилася відкривати трохи пізніше, ніж навчилася ходити. Вона пам'ятає, як мати відчиняла двері зі спальні Дуері до гральної кімнати, міцно тримаючи її на руках, пам'ятає, як її брат Арк розділяв з'єднані срібні ланки ланцюга, а тоді скріпляв їх знову.

Вона намагається відкрити замок. Перебирає його пальцями й подумки. Нічого не змінюється. Вона кидає замком об підлогу й починає плакати. Батько нахиляється, підбирає замок і знов кладе його в її руку. Його довгий палець стирає сльозу з її щоки.

«Пам'ятай, — каже він їй, — цей замок хоче відкритися. Тобі лиш треба дозволити йому зробити бажане».

Він лежить на її долоні, холодний, інертний, важкий. А тоді вона раптом розуміє і, десь глибоко в серці, дозволяє йому бути таким, яким він хоче бути. Щось лунко клацає, і замок розкривається. Її батько усміхається.

«Ось», — каже вона.

«Молодець, дівчинко, — каже її батько. — Ось і весь секрет відкривання. А решта — просто техніка».

Вона розуміє, що саме її непокоїть. «Батьку? — питає вона. — Твій записник. Хто його прибрав? Хто міг його сховати?». Але він віддаляється від неї, і вона вже забуває. Вона кличе його, але він вже не чує, і хоч до неї й долинає його далекий голос, але вона вже не може розібрати слів.

У світі яви Дуері тихенько схлипує. Тоді вона перевертається на інший бік, підкладає під щоку долоню, шморгає носом раз, другий, а тоді знову спить, спить і не бачить снів.

Ричард знає, що воно чекає на них. З кожним тунелем, який він проходить, з кожним поворотом, з кожним коридором це відчуття набирає гостроти й ваги. Він знає, що воно там, що воно чекає, і передчуття прийдешньої катастрофи зростає з кожним кроком. Він знає, яким це мало бути полегшенням — повернути за останній ріг і побачити його, що стоїть, обрамлене тунелем, і чекає на Ричарда. Натомість він відчуває тільки жах. В його сні створіння завбільшки з цілий світ — у світі нічого й не залишилося, окрім Звіра, — і його боки парують, а з хутра стирчать обламані списи й штурпаки старої зброї. Ікла і роги вкриті засохлою кров'ю.

А тоді воно нападає.

Ричард піднімає руку (але це не його рука) і кидає в створіння списа.

Він бачить його очі, вологі, зловтішні, лихі, вони пливуть до нього якусь частку секунди, що стає крихітною вічністю. А тоді воно досягає його…

Холодна вода вдарила Ричарда в обличчя, мов ляпас. Він рвучко розплющив очі й перевів подих. Згори на нього дивилася Мисливиця. Вона тримала в руках велике дерев'яне цебро. Порожнє. Він простягнув угору руку. Його волосся просякло водою, обличчя було мокре. Він витер воду з очей і здригнувся від холоду.

— Робити це було не обов'язково, — сказав Ричард. Присмак в його роті був такий, ніби кілька невеликих тварин використовували його замість туалетної кімнати, перш ніж і самим розкластися в ньому на зеленкувату жижу. Він спробував звестися на ноги, а тоді раптом знову сів на землю.

— О-о-ох, — зітхнув він.

— Як голова? — обізнано поцікавилася Мисливиця.

— Бувало краще, — сказав Ричард.

Мисливиця підібрала інше цеберко, цього разу повне води, й понесла його на інший бік стайні.

— Не знаю, що ви пили, — сказала вона, — але воно мало бути міцне.

Мисливиця вмочила руку в цеберко і бризнула водою на обличчя Дуері. Повіки Дуері затріпотіли.

— Воно й не дивно, що Атлантида затонула, — пробурмотів Ричард. — Якщо вони всі отак почувалися вранці, то певно, загибель стала для них порятунком. Де це ми?

Мисливиця ляпнула в обличчя Дуері ще жменю води.

— В стайнях друга, — сказала вона.

Ричард озирнувся. Приміщення не скидалося на стайню. Він подумав, чи воно взагалі для коней — і що це за коні, що живуть під землею? На стіні була намальована емблема — літера S (чи то була змія? Ричард не міг сказати достеменно) в оточенні семи зірок.

Дуері несміливо підняла долоню до голови й торкнулася її для проби, неначе не була впевнена в тому, що знайде на її місці.

— Ох, — сказала вона майже пошепки. — Храм і Арка. Я померла?

— Ні, — сказала Мисливиця.

— Шкода.

Мисливиця допомогла їй зіп'ястися на ноги.

— Ну, — сонно сказала Дуері, — він попереджав, що воно міцне. — А тоді вона прокинулася повністю, дуже різко і швидко. Вона схопила Ричарда за плече й вказала на емблему на стіні — ту зміїсту S в колі зірок. Вона ковтнула повітря, найбільше тепер скидаючись на мишку, яка усвідомила, що заблукала до котячого притулку. — Серпентина, — сказала вона Ричардові й Мисливиці. — Це герб Серпентини. Ричарде, вставай! Треба тікати… поки вона не довідалася, що ми тут…

— І як би це ти могла увійти до дому Серпентини, та щоб Серпентина про це не знала, дитино? — спитав з дверей сухий жіночий голос.

Дуері притислася спиною до стіни стайні. Вона тремтіла. Крізь хворе биття в своїй голові, Ричард усвідомив, що ніколи не бачив Дуері такою явно і неприкрито наляканою.

Серпентина стояла в дверях. Вона була вдягнута в корсет і високі чоботи з білої шкіри, і залишки того, що колись, дуже давно, було шовково-мереживною пишнотою білої весільної сукні, тепер подертої, заляпаної брудом і розірваної. Вона височіла над ними всіма: її сплутане підсивіле волосся черкало балку над дверима. Очі вона мала гострі, а рот був жорстоким розрізом на владному обличчі. Дивлячись на Дуері, вона ніби приймала її переляк за належне, ніби звикла до людського страху і тепер чекала на нього, і навіть любила.

— Заспокойся, — сказала Мисливиця.

— Але ж це Серпентина, — проскиглила Дуері. — Одна з Семи сестер.

Серпентина сердечно кивнула. Тоді вона виступила з дверей і попрямувала до них. Позад неї йшла струнка жінка з суворим обличчям і довгим темним волоссям, що носила по-осиному тонку в талії чорну сукню. Ця жінка йшла мовчки. Серпентина підійшла до Мисливиці.

— Колись давно Мисливиця працювала на мене, — сказала Серпентина. Вона простягла пальця й ніжно погладила ним щоку Мисливиці — володарський жест прихильності. А тоді: — Ти краще за мене зберегла вроду, Мисливице. — Та опустила очі. — Її друзі — мої друзі, дитино, — сказала Серпентина. — Ти Дуері?

— Так, — сказала Дуері пересохлим язиком.

Серпентина повернулася до Ричарда.

— А ти що за один? — зверхньо спитала вона.

— Ричард, — сказав Ричард.

— А я Серпентина, — поблажливо сказала йому вона.

— Я здогадався, — сказав Ричард.

— На вас усіх чекає сніданок, — сказала Серпентина, — якщо ви бажаєте розговітися.

— О Боже, ні, — ввічливо заблагав Ричард. Дуері нічого не сказала. Вона й досі стояла, притиснувшись до стіни, й легенько тремтіла, мов листок на осінньому вітрі. Те, що Мисливиця, вочевидь, принесла їх сюди, як у безпечну гавань, ніяк не допомагало їй побороти страх.

— А що на сніданок? — спитала Мисливиця.

Серпентина глянула на жінку з осиною талією, що стояла в дверях.

— Ну? — спитала вона.

Жінка усміхнулася найльодянішою усмішкою, яку Ричард коли-небудь бачив на людському обличчі, а тоді сказала:

— Смажені яйця, яйця-пашот, мариновані яйця, оленина в карі, маринована цибуля, маринований оселедець, вуджений оселедець, солений оселедець, грибна юшка, солений бекон, тушкована баранина, холодець із ратиць…

Ричард розкрив рота, щоб благати її зупинитися, але було запізно. Його раптово, агресивно, жахливо знудило.

Йому хотілося, щоб хтось його обійняв, сказав, що все буде гаразд, що йому скоро стане краще; хотілося, щоб хтось дав йому аспірину й склянку води, і провів його до ліжка. Але ніхто цього не зробив, а його ліжко залишилося в іншому житті. Він змив блювоту з обличчя й рук водою з цебра. Тоді прополоскав рота. А тоді, трохи похитуючись, він пішов за чотирма жінками до сніданку.

— Передайте холодцю, — сказала Мисливиця з повним ротом.

Їдальня Серпентини розмістилася на чомусь схожому на найменшу платформу метрополітену з усіх бачених Ричардом. Завдовжки вона мала дванадцять футів, і більшу частину того простору займав обідній стіл. Його встилала біла дамаскова тканина, на якій були розкладені прибори урочистого обіднього сервізу. На столі височіли купи гидких на запах наїдків. Мариновані перепелині яйця, подумалося Ричардові, смерділи найгірше.

Його шкіра здавалася липкою, очі неначе неправильно сиділи в очницях, а череп ніби витягли, поки він спав, і замінили на інший — на два чи три розміри менший. Потяг метро пролетів мимо за два чи три фути від них; вітер, що здійнявся позад нього, роздмухав скатертину. Шум потяга пройшов Ричардовою головою, як гарячий ніж крізь мізки. Ричард застогнав.

— Як я бачу, твій герой пити не вміє, — безпристрасно підмітила Серпентина.

— Він не мій герой, — сказала Дуері.

— Боюся, що таки так. З часом легко навчитися розпізнавати такий тип. Мабуть, у їхніх очах щось особливе, — вона повернулася до жінки в чорному, що була чимось на кшталт мажордома. — Відновлювального напою для джентльмена. — Жінка тонко всміхнулася й попливла геть.

Дуері підібрала щось із грибної тарілки.

— Ми дуже вдячні за все це, леді Серпентино, — сказала вона.

Серпентина пирхнула.

— Просто Серпентина, дитя. Я не маю часу на дурні шанобливості й уявні титули. Значить, ти старша дочка Портико.

— Так.

Серпентина вмочила пальця в солоний соус, в якому також лежало щось схоже на кількох невеликих вугрів. Вона облизала пальця і схвально кивнула.

— У мене для твого батька не було часу. Уся та дурня про об'єднання Долішнього. Безглуздя й нісенітниці. Дурний чоловік. Наривається на небезпеку. Коли я минулого разу бачила твого батька, то сказала йому, що як він покажеться тут ще бодай раз, я перетворю його на сліпозмійку. — Вона повернулася до Дуері. — До речі, як живеться твоєму батькові?

— Він мертвий, — сказала Дуері.

Серпентина була цим абсолютно вдоволена.

— От бачиш? — сказала вона. — Я до цього і веду.

Дуері нічого не сказала. Серпентина виловила щось рухливе зі свого сивого волосся. Вона роздивилася його, а тоді розчавила між пальцями й кинула на платформу. Тоді вона повернулася до Мисливиці, котра знищувала невеликий пагорб маринованого оселедця.

— А ти, значить, вийшла на Звіра? — сказала вона.

Мисливиця кивнула з повним ротом.

— Звісно, тобі знадобиться спис, — говорила далі Серпентина.

Жінка з осиною талією стала коло Ричарда, тримаючи невелику тацю. На тій таці стояла маленька склянка, що містила рідину агресивно-смарагдового кольору. Ричард поглипав на неї, а тоді глянув на Дуері.

— Що ви йому даєте? — спитала Дуері.

— Нічого шкідливого, — сказала Серпентина з морозною усмішкою. — Ви гості.

Ричард перехилив зелену рідину, що мала смак чебрецю, перцевої м’яти й зимових ранків. Він відчув, як вона опустилася на дно, й приготувався утримувати її від руху в зворотному напрямку. Натомість він глибоко вдихнув і трохи здивовано зрозумів, що голова більше не болить, і що він голодний як вовк.

Старий Бейлі від природи був не з тих людей, що народжені розповідати жарти. Не зважаючи на свою до цього малоздатність, він затято продовжував це робити. Він любив розповідати найбородатіші історії непомірної довжини, що закінчувалися понурою шпилькою, хоча ще частіше Старий Бейлі не міг її пригадати на той час, як доводив туди розповідь. Уся аудиторія гумористичних виступів Старого Бейлі складалася з пташок, які, особливо граки, бачили в його жартах глибокі філософські притчі, що містили фундаментальні й проникливі спостереження щодо того, як це — бути людиною, і навіть час від часу просили його розказати їм іще одну з його неймовірних історій.

— Гаразд, гаразд, гаразд, — казав Старий Бейлі. — Скажіть, якщо ви вже чули цю раніш. Заходить собі один чоловік до бару. Ні, не чоловік. Це ж жарт. Вибачте. Він був кінь. І той кінь… ні… моток шворки. Три мотки шворки. Заходять до портового бару три відрізки шворки.

Великий старий грак прокаркав питання. Старий Бейлі потер підборіддя, а тоді знизав плечима.

— Просто зайшли собі. Це жарт. В жарті вони можуть ходити. Тож один просить налити йому і його друзям. А бармен каже: «Це портовий бар. Ми наливаємо тільки морякам». Одному відрізкові каже. Тоді той відрізок повертається до друзів і каже: «Тут наливають тільки морякам». А це жарт, тому другий відрізок робить те саме, бо їх же три, бачте, а тоді останній зав'язується й перетягується посередині. А тоді йде і замовляє напій.

Старий грак знову слушно каркнув.

— Три напої. Правильно. А бармен каже: «Гей, а ти не один з тих берегових мотків шворки?». І він каже, той відрізок шворки каже: «Ні. Я морський вузол». Він морський вузол, розумієте, у портовому барі. Шпилька. Дуже, дуже смішно.

Шпаки ввічливо загомоніли. Граки закивали головами й посхиляли їх набік. Тоді найстаріший грак знову каркнув до Старого Бейлі.

— Ще один? Я вам не ходяча сміхозбірня, знаєте. Дайте подумати…

З намету почувся якийсь звук, глибокий і биткий, як удари далекого серця. Старий Бейлі поквапився всередину. Звук долинав зі старої дерев'яної скрині, в якій Бейлі тримав те, що цінував найбільше. Він розкрив скриню. Биткий звук став набагато гучнішим. Маленька срібна коробочка лежала на скарбах Старого Бейлі зверху. Він заліз до скрині шишкуватою рукою і витяг її. Всередині коробки ритмічно засвічувався й згасав, як серцебиття, червоний вогник, що світив крізь срібну філігрань і щілини та кріплення.

— Він у халепі, — сказав Старий Бейлі.

Найстаріший грак прокаркав питання.

— Ні. Це не жарт. Це маркіз, — сказав Старий Бейлі. — Він у глибокій халепі.

Ричард подужав половину другої тарілки, коли Серпентина відіпхнула свого стільця назад.

— Гадаю, що виконала свій обов'язок гостинності, — сказала вона. — Дитино, юначе, гарного вам дня. Мисливице… — вона замовкла. Провела схожим на кіготь пальцем від вуха до підборіддя Мисливиці. — Ти завжди бажана гостя. — Вона владно кивнула їм, встала і пішла геть у супроводі своєї дворецької з осиною талією.

— Нам треба йти, — сказала Мисливиця. Вона підвелася, і Дуері з Ричардом неохоче зробили те саме.

Вони пройшли коридором, що був завузький навіть для двох. Піднявшись якимись сходами, вони перейшли в темряві залізний місток. Внизу гуркотіли потяги метро. Вони увійшли до чогось, що здавалося нескінченною мережею підземних коридорів, які пахли сирістю й цвіллю, цеглою, каменем і часом.

— Твій колишній бос, га? Вона наче доволі мила, — сказав Ричард Мисливиці. Та змовчала.

Дуері, що виглядала трохи пригніченою, сказала:

— Коли в Долішньому хочуть, щоб діти не бешкетували, то кажуть їм: «Поводься пристойно, бо зараз прийде Серпентина й забере тебе».

— Ото, — сказав Ричард. — І ти працювала на неї, Мисливице?

— Я працювала на всіх Сімох сестер.

— Я думала, що вони не балакали одна з одною вже, не знаю, не менше тридцяти років, — сказала Дуері.

— Може бути. Але тоді вони ще балакали.

— То скільки ж тобі років? — спитала Дуері. Ричард був радий, що вона це зробила; сам би він ніколи не наважився.

— Стільки, скільки й моєму язику, — поважно сказала Мисливиця, — і трохи більше, ніж моїм зубам.

— Хай там як, — сказав Ричард безтурботним голосом того, чиє похмілля минуло, і хто знав, що десь над їхніми головами стояв прекрасний день, — а було непогано. Смачна їжа. І ніхто не намагався нас убити.

— Впевнена, що ця обставина зміниться ще до кінця дня, — правильно передбачила Мисливиця. — Куди йти, щоб утрапити до Чорних братів, міледі?

Дуері зупинилася й зосередилася.

— Рушимо над річкою, — сказала вона. — Туди.

— Він уже притомніє? — спитав містер Круп.

Містер Вандемар штрикнув маркізове розпростерте тіло одним довгим пальцем. Той дихав дуже поверхово.

— Ще ні, містере Круп. Здається, я його зламав.

— Вам слід обережніше поводитися зі своїми іграшками, містере Вандемар, — сказав містер Круп.