Небудь-де

9

Джесика відчувала на собі тиск. Вона хвилювалася, нервувала і совалася. Вона систематизувала колекцію, домовилася з Британським музеєм, щоб той прийняв виставку, організувала реставрацію центрального експоната, допомагала розвішувати й виставляти решту і складала список запрошених на грандіозне відкриття. Воно й на краще, що в неї не було хлопця, казала вона друзям. На нього все одно не було б часу. Хоч було б і непогано, подумала вона, коли в неї з’явилася на це вільна хвилька — з хлопцем можна було б ходити по галереях на вихідні. Або…

Ні. Вона не пішла в ту частину свідомості. Вона могла виділити потрібну думку не легше, аніж придавити пальцем краплину ртуті, тож знову зосередилася на виставці. Навіть тепер, в останню хвилину, було стільки всього, що треба виправити. Немало коней падали, перечепившись через останню перепону. Немало надміру самовпевнених генералів на власні очі побачили, як перемога, що була вже в їхніх руках, перетворюється на поразку в останні моменти битви. Джесика рішуче збиралася пересвідчитися, щоб усе було як треба. Вона була вбрана в зелену шовкову сукню — генерал з відкритими плечима, що керує своїм військом і стоїчно вдає, ніби містер Стоктон не запізнюється на півгодини.

Її військо складалося з головного офіціанта, півдюжини команди обслуги, трьох жінок, що готували наїдки, струнного квартету і помічника, юнака на ім’я Кларенс. Раніше Джесика була переконана, що Кларенс отримав свою посаду тільки тому, що був а) відвертим ґеєм і б) так само відверто чорношкірим; таким чином, її немало дратував той факт, що Кларенс виявився найефективнішим, найкомпетентнішим і найкращим асистентом з тих, що в неї колись були.

Вона проінспектувала стіл з напоями.

— Шампанського вистачить? Так? — головний офіціант показав на ящик шампанського під столом. — А газованої мінералки? — Знову кивок. Інший ящик. Джесика стиснула губи. — А простої мінералки? Не всі, знаєте, люблять бульбашки. — Простої мінералки вони мали досить. Добре.

Струнний квартет саме розігрівався. Вони не набрали досить гучності, щоб перекривати шум, який долинав з-за дверей. То був гамір невеликої, але напористої юрби: там бурчали жінки в норкових шубах і чоловіки, котрі, якби не знаки «Не курити» на стінах — а ще, мабуть, не поради лікарів — уже б закурили сигари; бурчали там і журналісти зі знаменитостями, які вже зачули запах канапе, волованів, розмаїтих закусок і безкоштовного шампанського.

Кларенс балакав по мобільному, витонченому продукту інженерного прогресу, поруч з яким комунікатори зі «Стар Трека» виглядали важкими й старомодними. Він вимкнув його, поклав до кишені піджака від Армані, яка від цього навіть не випнулася, і заспокійливо всміхнувся.

— Джесико, водій містера Стоктона телефонував з машини. Вони затримаються ще на кілька хвилин. Не варто хвилюватися.

— Не варто хвилюватися, — луною відгукнулася Джесика. Все пропало. Пропало. Увесь захід обернеться катастрофою. Її катастрофою. Вона взяла зі столу бокал шампанського, перехилила його й віддала порожній офіціанту.

Кларенс нахилив голову на бік, прислухаючись до гомінкого бурчання з коридору за дверима. Він глянув на годинника, тоді, з німим питанням — на Джесику, ніби капітан, що чекає генералових указівок. «То як, ідемо в Долину смертної темряви, командире?».

— Містер Стоктон уже їде, Кларенсе, — спокійно мовила Джесика. — Він попросив приватного перегляду до початку заходу.

— Мені вийти й подивитися, як вони там?

— Ні, — рішуче сказала вона. А тоді так само рішуче: — Так. — 3 їжею й напоями вона розібралася, тож тепер Джесика повернулася до струнного квартету й утретє за вечір спитала, що саме вони збиралися грати.

Кларенс прочинив подвійні двері. Усе було гірше, ніж він думав — у коридорі стояло більше сотні людей. І не просто людей. То були Люди. А серед них навіть декілька Особистостей.

— Перепрошую, — сказав голова Мистецької ради. — У запрошеннях вказано «рівно о восьмій». Зараз уже двадцять хвилин по восьмій.

— Ще буквально кілька хвилин, — діловито запевнив Кларенс. — Останні перевірки заходів безпеки.

Жінка в капелюсі загрозливо посунула на нього. Голос у неї був грошовитий, задерикуватий і явно парламентський.

— Юначе, — оголосила вона. — Чи знаєте ви, хто я така?

— Ні, не дуже, — збрехав Кларенс, бо він знав усіх запрошених. — Заждіть секундочку. Я пошукаю когось, хто знає. — Він зачинив двері за собою. — Джесико? Вони зараз бунтуватимуть.

— Не перебільшуй, Кларенсе, — вона рухалася залою, мов зелений шовковий вихор, розставляючи обслугу з тацями канапе чи напоїв у стратегічних точках зали, перевіряючи гучномовну систему, подіум, завісу, шнурок завіси.

— Я вже бачу заголовки, — сказав Кларенс, розгортаючи уявну газету. — «Зголодніла до канапок юрба підстаркуватих мільярдерів розчавила красуню-організаторку».

Хтось загупав у двері. Рівень гучності в коридорі наростав. Хтось дуже голосно говорив «Перепрошую. Кахи-кахи. Перепрошую». Хтось інший повідомляв світові, що це неподобство, просто неподобство, іншого слова нема.

— Вольове рішення, — раптом сказав Кларенс. — Я впускаю їх.

Джесика закричала:

— Ні! Якщо ти…

Та було запізно. Двері відчинилися, і орда поперла з коридору всередину. Вираз обличчя Джесики перемінився з нажаханого на чарівно захоплений. Вона попливла до дверей.

— Баронесо, — сказала вона з радісною усмішкою. — Не можу виразити, наскільки я щаслива, що ви змогли відвідати сьогодні нашу маленьку виставку. Містер Стоктон затримується через нагальні справи, але буде тут буквально за кілька хвилин. Будь ласка, скуштуйте канапе…

Кларенс весело підморгнув їй через вбране в норку плече баронеси. Джесика подумки пробіглася усіма лихими словами, які знала. Щойно баронеса направилася до волованів, усміхнена Джесика підійшла до Кларенса і пошепки назвала його кількома.

Ричард застиг. Охоронець ішов просто до них, промінь ліхтарика світив з боку в бік. Ричард пошукав очима, де б його сховатися.

Запізно. Повз велетенські статуї мертвих грецьких богів до них прямувала його напарниця, що теж вимахувала ліхтарем.

— Все гаразд? — погукав перший охоронець. Друга продовжувала йти, аж поки не зупинилася просто коло Ричарда й Дуері.

— Та начебто, — відповіла вона. — Я вже перейняла кількох п'яниць у смокінгах, які збиралися вишкрябати свої імена на Розетському камені. Ненавиджу цю частину роботи.

Перший охоронець посвітив Ричардові прямо в очі, а тоді повів променем далі, пурхаючи ним з однієї тіні до іншої.

— Кажу тобі, — сказав він, вдоволено смакуючи свої слова, як і будь-який справжній пророк, — це та сама «Маска Червоної Смерті». Декадентська еліта гуляє на вечірці, а цивілізація летить у прірву просто у них під носом. — Він колупнув носа і витер пальця об шкіряну підошву добре начищеного чорного черевика.

Його напарниця зітхнула.

— Дякую, Джеральде. Гаразд, патрулюймо далі.

Охоронці разом вийшли із зали.

— Минулого разу як проводили такий захід, виявилося, що хтось виблював у саркофаг, — сказав перший охоронець, а тоді двері за ними зачинилися.

— Якщо ти належиш до Спіднього Лондона, — розповідала Дуері Ричардові, поки вони йшли пліч-о-пліч до наступної зали, — то зазвичай твого існування не помічають, поки ти не зупинишся й не заговориш до них. Але й тоді про тебе швидко забувають.

— Але я ж тебе побачив, — сказав Ричард. Вони поміркували над цим.

— Знаю, — сказала Дуері. — Хіба не дивно?

— Усе дивно, — палко сказав Ричард. Струнні заграли голосніше. В Горішньому Лондоні, де Ричард мусив узгоджувати для себе два світи, напади тривоги чомусь були гостріші. Внизу принаймні він міг рухатися вперед ніби уві сні, просто переставляючи ноги, мов сновида.

— Анґелус там, — оголосила Дуері, перервавши його роздуми, і вказала в напрямку, звідки долинала музика.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю, — сказала вона з цілковитою впевненістю. — Ходімо. — Вони виступили з темряви до освітленого коридору. Поперек нього висіла велетенська вивіска. На ній було написано:

Вони пройшли коридором, а тоді крізь двері до великої зали, в якій відбувалася вечірка.

Грав струнний квартет, кілька чоловік обслуги забезпечували повну залу добре вдягнених людей їжею й питвом. В одному кутку, поруч з високою завіскою, стояла невелика сцена з кафедрою.

Зала була вщерть заповнена ангелами.

На маленьких постаментах стояли статуї ангелів. На стінах висіли картини з ангелами. Були й фрески. Ангели були велетенські й крихітні, суворі й приязні, ангели з німбами й крилами, ангели без німбів і крил, войовничі й мирні ангели. Сучасні й класичні. Сотні на сотнях ангелів усіх розмірів і форм. Західні ангели, ангели Близького Сходу, східні ангели. Ангели Мікеланджело. Ангели Джоеля-Пітера Віткіна, ангели Пікассо, ангели Воргола. Колекція ангелів містера Стоктона була «майже така ж нерозбірлива, як звалище, але, безперечно, вражала своєю еклектичністю», якщо цитувати огляд журналу «Тайм-аут».

— Ти часом не подумаєш, що я вередливий, — спитав Ричард, — якщо я вкажу, що знайти тут щось із ангелом на ньому буде так само легко, як знайти голку в, о Боже, онде Джесика. — Ричард відчув, як з обличчя відринула вся кров. До цієї миті він думав, що це просто такий вираз. Він і не думав, що таке буває насправді.

— Хтось, кого ти знав? — спитала Дуері.

Ричард кивнув.

— Вона була моєю… Ну. Ми збиралися побратися. Були разом кілька років. Вона була зі мною, коли я знайшов тебе. Це вона була на… Це вона залишила повідомлення. На автовідповідачі. — Він вказав у інший бік зали.

Джесика жваво розмовляла з лордом Ллойдом Веббером, Бобом Ґельдофом і джентльменом в окулярах, про якого вона підозрювала, що це котрийсь із Саатчі.[19] Що кілька хвилин вона перевіряла годинника й кидала погляд на двері.

— Вона? — спитала Дуері, пригадавши жінку. Тоді, вочевидь гадаючи, що мусить сказати щось добре про ту, що була Ричарду небайдужа, вона сказала: — Ну, вона дуже… — Дуері замовкла, подумала, а тоді сказала: —… чиста.

Ричард дивився на неї через усю залу.

— А вона… не засмутиться, побачивши нас тут?

— Навряд, — сказала Дуері. — Якщо казати прямо, то якщо ти не утнеш чогось дурного, наприклад, не забалакаєш до неї, то вона, мабуть, і не помітить тебе. — А тоді з більшим ентузіазмом: — Їжа! — Вона налетіла на канапе, як маленька руда дівчинка з дрібними рисами обличчя, як у піксі, в завеликій коричневій шкіряній куртці та з замурзаним носом, яка хтозна-скільки не їла. В її роті вмить опинилася неймовірна кількість їжі, що одразу ж була розжована й проковтнута, й водночас більші за розмірами сандвічі вже загорталися в паперові серветки й зникали у її кишенях. А тоді, з паперовою тарілкою в руках, на якій височіла гора курячих ніжок, дольок дині, грибних волованів, випічки з ікрою і маленьких сосисок з оленини, вона почала ходити залою, пильно вдивляючись у кожен ангельський артефакт.

Ричард ішов за нею, тримаючи в одній руці сандвіч з фенхелем і сиром брі, а в іншій — склянку щойно вичавленого помаранчевого соку.

Джесика була вкрай спантеличена. Вона помітила Ричарда, а помітивши його, побачила й Дуері. Щось у них обох було їй знайоме — відчуття було схоже на те вкрай дошкульне лоскотання в потилиці, якого неможливо позбутися.

Це нагадало Джесиці про випадок, що колись трапився з її матір’ю, коли та одного вечора зустріла жінку, яку знала все життя — ходила з нею до школи, працювала з нею в окружній раді — і як її мати, зустрівши ту жінку на вечірці, раптом зрозуміла, що не може пригадати її імені, хоч і знає, що її чоловік Ерик працює у видавничій справі, а їхнього золотистого ретривера звуть Майором. Джесикову матір це вкрай роздратувало.

Вона через це не могла зосередитися ні на чому іншому.

— Хто ті люди? — спитала вона у Кларенса.

— Оті? Ну, він — новий редактор журналу «Vogue», а вона — кореспондент мистецького відділу «New York Times». А між ними, здається, Кейт Мосс…

— Ні, не ті, — сказала Джесика. — Он ті. Отам.

Кларенс глянув туди, куди було вказано.

— Гм? А, оті, — він не міг зрозуміти, як не побачив їх раніше.

— Журналісти? — сказав він без певності. — Виглядають доволі трендово. Відроджують ґранж? Я вас благаю. Може, це хтось із того реаліті-шоу…

— Я ж знаю його, — збентежено сказала Джесика. А тоді шофер містера Стоктона подзвонив з Голборна й повідомив, що вони вже майже коло Британського музею, і Ричард вискочив їй з голови, як вискакує з пальців ртуть.

— Не бачила нічого схожого? — спитав Ричард.

Дуері похитала головою й ковтнула шматок нашвидку пережованої курячої ніжки.

— Це наче грати в «Знайди голуба» на Трафальгарській площі, — сказала вона. — Ніщо з цього не здається мені Анґелусом. В сувої сказано, що я впізнаю його, коли побачу. — І вона пішла оглядати ангелів далі, проштовхнувшись між Промисловим Магнатом, Заступником Лідера Парламентської Опозиції й Найдорожчою Дівчиною За Викликом на півдні Англії.

Ричард повернувся в інший бік і зіткнувся лице в лице з Джесикою. Її волосся було високо вкладене на голові, бездоганно обрамлюючи обличчя двома завитками каштанових кучерів. Вона була дуже гарна. Вона всміхалася йому; саме усмішка його й штовхнула.

— Привіт, Джесико, — сказав він. — Як життя?

— Привіт. Ви не повірите, — сказала вона, — але мій помічник не записав назви вашої газети, містере гм.

— Газети? — спитав Ричард.

— Я сказала газети? — виправилася Джесика і мило, дзвінко засміялася над своєю обмовкою. — Журналу… телеканалу. Ви ж у ЗМІ?

— Ти прекрасно виглядаєш, Джесико, — сказав Ричард.

— Вам відомо про мене більше, ніж мені про вас, — сказала вона, пустотливо усміхаючись.

— Ти — Джесика Бартрем. Ти провідний маркетолог у «Стоктонс». Тобі двадцять шість. День народження в тебе двадцять третього квітня, а в запалі пристрасті ти часто мугикаєш пісню «Манкіз» «Я в неї вірю»[20]…

Усмішка зникла з її обличчя.

— Це що, якийсь жарт? — холодно спитала вона.

— О, і ми були заручені вісімнадцять місяців, — сказав Ричард.

Джесика нервово розтягнула губи. Певно, це справді був якийсь жарт — із тих, що начебто завжди стаються з кимось іншим, а з нею — ніколи.

— Гадаю, що знала б, якби була з кимось заручена вісімнадцять місяців, містере гм, — сказала Джесика.

— Мейг’ю, — допоміг Ричард. — Ричард Мейг’ю. Ти кинула мене, і тепер я не існую.

Джесика швидко помахала комусь в дальньому кінці зали, не дивлячись ні на кого прямо.

— Зараз підійду, — відчайдушно погукала вона й позадкувала.

— Я в неї вірю, — весело проспівав Ричард, — і не покинув би, якби й хотів…

Джесика зняла бокал шампанського з таці, що пролітала повз, і осушила його одним ковтком. У дальньому кінці зали вона побачила шофера містера Стоктона, а де був його шофер…

Вона попрямувала до дверей.

— І хто то був? — спитав Кларенс, крокуючи поруч із нею.

— Хто?

— Той таємничий персонаж.

— Не знаю, — зізналася вона. А тоді сказала: — Слухай, давай, мабуть, виклич мені охорону.

— Гаразд. А нащо?

— Просто… просто виклич та й усе, — а тоді до зали увійшов містер Стоктон, і все інше вилетіло їй з голови.

Він був неосяжний і незміримий, мов Гоґартівська[21] карикатура, неймовірно гладкий, з багатьма підборіддями й широким животом. Йому було за шістдесят; волосся сиво-сріблясте, ззаду занадто довге, тому що від цього людям ставало незручно, а містер Стоктон любив робити так, щоб людям було незручно. В порівнянні з Арнольдом Стоктоном Руперт Мердок був дрібним біржовим скнарою, а покійний Роберт Максвел — викинутим на берег китом.

Арнольд Стоктон був пітбулем, і карикатуристи часто саме так його й зображали. «Стоктонс» володіла часткою всього: супутниками, газетами, компаніями звукозапису, парками розваг, книжками, журналами, коміксами, телеканалами, кіностудіями.

— Я виступлю зараз, — сказав містер Стоктон до Джесики замість вітання, — після чого згину звідси. Повернуся іншим разом, коли тут не буде всіх цих опудал.

— Гаразд, — сказала Джесика. — Так. Промова зараз. Звісно.

І вона повела його до маленької сцени й вивела на подіум. Вона постукала нігтем по бокалу, просячи тиші. Ніхто її не почув, тож вона сказала в мікрофон:

— Перепрошую, — цього разу розмови стихли. — Леді та джентльмени. Шановні гості. Вітаємо вас у Британському музеї, — повела вона, — на влаштованій компанією «Стоктонс» виставці «Ангели над Англією». Прошу привітати людину, що стоїть за нею, нашого виконавчого директора і голову правління, містера Арнольда Стоктона.

Гості зааплодували. Жоден з них не мав сумніву щодо того, хто зібрав цю колекцію ангелів чи, коли вже казати відверто, заплатив за їхнє шампанське.

Містер Стоктон прочистив горло.

— Гаразд, — сказав він. — Говоритиму недовго. Коли я був малим, то щосуботи приходив до Британського музею, бо в цей день вхід був вільний, а грошей ми мали небагато. Але я піднімався великими музейними сходами, заходив до цієї зали й дивився на цього ангела. Здавалося, що він знав, про що я думаю.

Якраз у цю мить повернувся Кларенс у супроводі пари охоронців. Він вказав на Ричарда, що зупинився послухати промову містера Стоктона. Дуері й досі обходила експонати.

— Та ні, он той, — упівголоса наводив Кларенс охоронців. — Ні, дивіться отуди. Є? Він.

— Та менше з тим. Як і все, про що не дбають, — продовжував містер Стоктон, — він занепадав і розвалювався від тиску і напруги сучасності. Він підгнив. Зіпсувався. Так от, знадобилося до всирачки багато грошей, — він зробив паузу, щоб думка дійшла до публіки — якщо він, Арнольд Стоктон, вважав, що грошей було витрачено до всирачки, то так воно, безперечно, й було, — і десяток майстрів витратили чимало часу, реставруючи його й підмазуючи. Пізніше виставка рушить до Америки, а тоді навколо світу, щоб, можливо, надихнути якогось іншого малого халамидника без копійчини в кишені заснувати свою імперію масової інформації.

Він обвів присутніх очима. Повернувшись до Джесики, він пробурмотів:

— Що тепер робити?

Вона вказала на шнурок збоку завіси. Містер Стоктон смикнув за неї. Завіса випнулася й розкрилася, явивши очам старі двері.

У Кларенсовому куті зали знову заворушилося.

— Ні. Він, — сказав Кларенс. — Заради неба, чи ви сліпі?

Вони були схожі на двері до собору, заввишки вдвічі вищі за людський зріст і досить широкі, щоб можна було проїхати конем. В деревині дверей був вирізаний і розмальований червоним, білим і золотим неймовірний ангел. Він дивився на світ порожніми середньовічними очима. Гості вражено вдихнули, а тоді почали аплодувати.

— Анґелус, — Дуері потягла Ричарда за рукав. — Це він! Ричарде, ходімо, — і вона побігла до сцени.

— Перепрошую, сер, — сказав Ричардові охоронець.

— Чи можу я побачити ваше запрошення? — сказав інший, непомітно, але міцно взявши Ричарда за руку. — І чи маєте ви при собі який-небудь документ?

— Ні, — сказав Ричард.

Дуері вийшла на сцену. Ричард намагався висмикнути руку й піти за нею, сподіваючись, що охоронці забудуть про нього. Вони не забували — тепер, коли він привернув їхню увагу, вони збиралися вчинити з ним так само, як і з будь-яким іншим потріпаним, немитим і трохи неголеним зайдою. Охоронець, що тримав Ричарда, стис його руку міцніше й пробурмотів:

— І не пробуй.

Дуері зупинилася на сцені, роздумуючи, як примусити охоронців відпустити Ричарда. Тоді вона зробила єдине, що спало їй на думку. Вона підійшла до мікрофона, стала навшпиньки й на повний голос закричала через розставлені в залі динаміки. Крик у неї був надзвичайний: він і без штучного посилення міг пройти крізь голову, як свердло нового дриля з насадкою для пиляння кісток. А вже посилений… Він звучав просто потойбічно.

Офіціантка впустила тацю з напоями. Голови повернулися. Долоні прикрили вуха. Усі розмови припинилися. Люди дивилися на сцену спантеличені й нажахані. І Ричард рвонув.

— Пробач, — сказав він оглушеному охоронцю, висмикуючи руку з його захвату. — Переплутав Лондони.

Він досяг сцени й схопив простягнуту ліву руку Дуері. Правицю вона поклала на Анґелус, велетенські двері собору. Поклала й відчинила.

Цього разу ніхто не впустив жодного бокала. Всі стояли занімілі, вирячені, абсолютно приголомшені — а за секунду й осліплені. Анґелус розкрився, і світло з-поза дверей осяяло кімнату. Люди прикривали очі, а тоді нерішуче розкривали їх знову і просто дивилися. В залі неначе спалахнули феєрверки. Не ті, що призначені для приміщень, дивні чахлі вогники, що тільки смердять і пирхають, і навіть не ті, що запускають у подвір'ях, а ті потужні промислові феєрверки, що злітають досить високо, щоб становити загрозу повітряному сполученню — ті, якими закінчується день в Диснейленді або ті, від яких у пожежних інспекторів концертів «Пінк Флойд» болить голова. То була мить чистої магії.

Зачарована й загіпнотизована публіка просто дивилася. Запала тиша й пролунав лише легкий видих зачудування, який видають люди, коли дивляться на феєрверки — звук захвату. А тоді неохайний юнак і бруднолиця дівчина в завеликій шкіряній куртці зайшли до середини світлової вистави й зникли. Двері зачинилися за ними. Вистава закінчилася.

І все знову стало звичайним. Гості, охорона, обслуга — всі похитали головами, і, зіштовхнувшись із чимось далеко з-поза меж свого досвіду, якось без жодного слова домовились, що нічого не сталося. Знову заграв струнний квартет.

Містер Стоктон пішов зі сцени, на ходу коротко киваючи різним знайомим. Джесика підійшла до Кларенса.

— Що тут робить охорона? — тихо спитала вона.

Згадані охоронці стояли між гостей і роззиралися довкола так, ніби й самі до пуття не знали, що тут роблять.

— Я розберуся, — завзято пообіцяв Кларенс.

Джесика кивнула. Вона оглянула вечірку і м'яко всміхнулася. Усе йшло доволі непогано.

Ричард і Дуері зайшли у світло, а тоді стало темно й прохолодно, і Ричард намагався проблимати світлові плями, що стрибали сітківкою і майже осліпили його. Примарна послідовність помаранчево-зелених спалахів почала поступово вгасати, лиш коли його очі призвичаїлися до навколишньої темряви.

Вони стояли у велетенській залі, видовбаній у скелі. Ряди чорних і вкритих іржею сталевих колон, мабуть, простягалися в темряву на багато миль. Ричард звідкись почув плескіт води у фонтані чи, може, струмку. Дуері й досі міцно тримала його за руку. Віддалік заблимав і розгорівся вогник. А тоді ще і ще — Ричард зрозумів, що то цілі ряди свічок, які спалахували одна за одною. А між свічками до них прямувала висока постать, одягнута в просте біле вбрання.

Здавалося, що та постать рухалася повільно, але насправді вона йшла дуже швидко, бо за кілька секунд вона вже стояла поруч із ними. Вона мала золотаве волосся і бліде обличчя. Зростом була не вища за Ричарда, але поруч із нею він почувався дитиною. То був не чоловік; то була не жінка. Фігура була прекрасна. Її голос був тихий. Він промовив:

— Леді Дуері, чи не так?

Дуері сказала:

— Так.

М’яка усмішка. Він кивнув головою ледь не шанобливо.

— Для мене честь нарешті зустріти тебе і твого супутника. Я ангел Ізлінтон.

Його очі були ясні й великі. Його вбрання було не білим, як спочатку подумав Ричард — воно було ніби зіткане зі світла.

Ричард ніколи не вірив в ангелів. І побий його грець, якщо він збирався почати вірити зараз. Але не вірити в щось було набагато легше, коли воно не дивиться просто на тебе й не звертається до тебе на ім’я.

— Ричарде Мейг’ю, — сказав він. — Тебе теж я дуже радий вітати в моїх покоях. — Він розвернувся. — Будь ласка, — сказав він. — Ідіть за мною.

Ричард і Дуері пішли печерами слідом за ангелом. Свічки згасали у них за спинами.

Маркіз де Карабас крокував порожнім шпиталем, а під його чорними мотоциклетними чоботами з квадратними носаками хрустіло бите скло й старі шприци. Він пройшов крізь подвійні двері, що вели до пожежних сходів. Спустився ними до підвалів шпиталю.

Далі пройшов кімнатами під будівлею, прискіпливо вибираючи, куди ступити ногою серед насипів пліснявого мотлоху. Він проминув душові й туалети, спустився сталевими сходами, пройшов вологе болотисте місце, а тоді потягнув на себе напівзгнилі дерев'яні двері й зайшов усередину. Він оглянув кімнату, в якій опинився, з чарівливою відразою запримітивши напівз’їдене кошеня й купу гострих бритв. Тоді він скинув скалки зі стільця, зручно й вигідно вмостився на ньому посеред вологого приміщення й заплющив очі.

Нарешті двері підвалу відчинилися, й усередину зайшли люди.

Маркіз де Карабас розплющив очі й позіхнув. Тоді він осяяв містера Крупа й містера Вандемара широкою усмішкою.

— Привіт, хлопці, — сказав де Карабас. — Я подумав, що настала вже пора мені спуститися й поговорити з вами особисто.