Небудь-де

19

Якусь хвилину перед пробудженням він гадки не мав, хто він і де. І то було відчуття фундаментальної свободи, неначе він вільний бути ким заманеться, ким завгодно — міг примірити на себе будь-яку особу, міг бути чоловіком або жінкою, пацюком чи птахом, чудовиськом чи богом. А тоді хтось зашарудів, і він прокинувся повністю, і прокинувшись усвідомив, що він — Ричард Мейг’ю, ким би той не був, і що б це не значило. Він Ричард Мейг’ю, і він не знав, де перебував.

Його обличчя лежало на хрусткій постільній білизні. Йому все боліло, а в деяких місцях — наприклад, у мізинці лівої руки — боліло ще більше, ніж скрізь.

Коло нього хтось був. Ричард чув у цьому ж приміщенні дихання й нерішуче шарудіння людини, яка намагалася бути непомітною. Ричард підняв голову й таким чином виявив ще більше болючих місць. В деяких із них боліло дуже сильно. Десь далеко — за багато кімнат звідси — співали люди. Пісня була така далека й тиха, що він знав — варто розплющити очі, і він втратить його, цей глибокий мелодійний спів…

Він розплющив очі. Кімната була маленька й тьмяно освітлена. Він лежав на низькому ліжку, а шаруділа поруч із ним постать в чорній одежі й капюшоном на голові, що стояла спиною до Ричарда. Чорна постать витирала в кімнаті пил недоречно барвистим віничком з пір’я.

— Де я? — спитав Ричард.

Чорна постать мало не впустила додолу віничка, а тоді розвернулася, показавши дуже знервоване, худе, темно-коричневе обличчя.

— Води не хочете? — спитав чорний брат таким тоном, ніби йому було наказано запропонувати води, коли пацієнт прокинеться, тож він повторював це собі раз за разом останні хвилин сорок, щоб уже точно не забути.

— Я… — і тут Ричард усвідомив, що смертельно хоче пити. Він сів у ліжку. — Так, хочу. Дуже вам дякую. — Чернець налив у погнуту металеву кружку води й простягнув її Ричардові. Ричард повільно відпив, придушивши порив ковтнути все одним махом. Вода була кришталево чиста й холодна, а її смак нагадував лід і діаманти.

Ричард оглянув себе. Його одяг зник. Він був одягнений у довгу сутану, схожу на вбрання Чорних братів, але сіру. Зламаний палець йому взяли в лубки й перемотали. Він підняв руку до вуха. Воно було заліплене пластиром, під яким відчувалося щось схоже на шви.

— Ти один з Чорних братів, — сказав Ричард.

— Так, сер.

— Як я тут опинився? Де мої друзі?

Чернець мовчки й нервово вказав на коридор. Ричард вибрався з ліжка і зазирнув під своє сіре вбрання — під ним він був голий. Його тулуб і ноги вкривали темно-індигові й фіолетові синці, усі нібито намащені якоюсь маззю, що пахла сиропом від кашлю й грінкою з маслом. Праве коліно було перемотане. Ричард подумав, де міг бути його одяг. Коло ліжка стояли сандалі, тож він взувся й пішов коридором. Назустріч прямував Абат, тримаючись за руку брата Сажуса. Сліпі очі Абата перламутрово блищали в темряві під каптуром.

— Прокинувся, значить, Ричарде Мейг’ю, — сказав Абат. — Як почуваєшся?

Ричард скривився.

— Рука…

— Ми вправили твого пальця. Він був зламаний. Ми обробили твої синці й рани. І ти потребував відпочинку, тож ми дали тобі його.

— А де Дуері? І маркіз? Як ми сюди потрапили?

— Я доправив вас сюди, — сказав Абат. Пара ченців знову рушила коридором, і Ричард пішов з ними.

— Мисливиця, — сказав Ричард. — Ви принесли її тіло?

Абат похитав головою.

— Тіла не було. Був тільки Звір.

— А, гм… Мій одяг… — вони підійшли до дверей келії, дуже схожої на ту, в якій прокинувся Ричард. Дуері сиділа на краю ліжка й читала примірник «Менсфілд-парка», і Ричард був упевнений, що браття й не знали, що його мають. На ній теж було сіре вбрання ченців, що було занадто, аж до смішного на неї велике. Коли вони увійшли, вона підняла очі.

— Привіт, — сказала вона. — Ти спав цілу вічність. Як почуваєшся?

— Наче добре. А ти як?

Вона усміхнулася. Не дуже переконливо.

— Трохи кволенько, — визнала вона. В коридорі щось затарабанило, і Ричард розвернувся й побачив, як маркіза де Карабаса котять у його бік у скрипучому й антикварному візку. Візок штовхав здоровань-чернець. Ричард дуже хотів знати, як маркізу вдавалося виглядати ефектно й романтично, коли його возили туди й сюди, мов немічного. Маркіз обдарував їх широчезною усмішкою.

— Добрий вечір, друзі, — сказав він.

— А тепер, — мовив Абат, — коли ви всі зібралися, нам треба поговорити.

Він повів їх до просторої кімнати, зігрітої розпаленою купою дерев'яних обрізків у каміні. Усі стали навколо столу. Абат зробив знак сідати. Він знайшов рукою свого стільця й умостився на нього. Тоді він відіслав брата Сажуса і брата Морока (того, що штовхав маркізового візка).

— Отож, — сказав Абат, — до справи. Де Ізлінтон?

Дуері знизала плечима.

— Настільки далеко, наскільки я змогла його відправити. За півпростору й півчасу звідси.

— Ясно, — сказав Абат. А тоді додав: — Добре.

— Чому ви не попередили нас про нього? — спитав Ричард.

— То не був наш обов'язок.

Ричард пирхнув.

— І що буде далі? — спитав він усіх.

Абат мовчав.

— Далі? Ти про що? — спитала Дуері.

— Ну, ти хотіла помститися за свою родину. І помстилася. Закинула всіх до цього причетних кудись на дальній край небуття. Тобто, тепер ніхто не намагатиметься тебе вбити, чи не так?

— Зараз ні, — серйозно відповіла Дуері.

— А ти? — спитав Ричард маркіза. — Ти отримав, що хотів?

Маркіз кивнув.

— Здається, що так. Мій борг перед лордом Портико сплачено повністю, а леді Дуері винна мені чималу послугу.

Ричард глянув на Дуері. Вона кивнула.

— А як щодо мене? — спитав він.

— Ну, — сказала Дуері. — Ми б ніколи без тебе не впоралися.

— Я не про це. Як щодо мого повернення додому?

Маркіз підняв брову.

— Ким ти її вважаєш — чарівницею країни Оз? Ми не можемо повернути тебе додому. Твій дім тепер тут.

Дуері сказала:

— Я намагалася пояснити це тобі, Ричарде.

— Має бути який-небудь спосіб, — сказав Ричард і грюкнув лівою рукою об стіл, щоб підсилити сказане. А тоді сказав: — ай, — тому що грюкати рукою об стіл для наголосу не дуже мудро, коли маєш зламаного пальця — але він сказав це дуже тихо, адже раніше пройшов через набагато гірше.

— Де ключ? — спитав Абат.

Ричард нахилив голову.

— У Дуері, — сказав він.

Вона похитала своєю голівкою піксі.

— У мене його нема, — сказала вона йому. — Я підклала його тобі до задньої кишені на останньому ринку. Коли ти приніс карі.

Ричард розкрив рота, а тоді знову його закрив. Розкривши його ще раз, він спитав:

— Тобто коли я сказав Крупові й Вандемару, що ключ у мене, і коли вони могли мене обшукати… він справді був у мене?

Вона кивнула. Він пригадав твердий предмет у кишені, який відчув на Даун-стріт; пригадав, як вона обійняла його на кораблі…

— Нехай йому грець, — сказав він.

Абат простягнув руку. Його зморщені коричневі пальці підібрали зі столу маленького дзвоника й помахали ним, викликавши брата Сажуса.

— Принеси Воїнові штани, — сказав він. Сажус кивнув і вийшов.

— Я ніякий не воїн, — сказав Ричард.

Абат м’яко всміхнувся.

— Ти убив Звіра, — пояснив він, мало не з жалем. — Ти Воїн.

Роздратований Ричард схрестив руки на грудях.

— Тож після всього цього я все одно не потраплю додому, але отримаю втішний приз — мене занесуть до списку кавалерів якоїсь архаїчної підземної нагороди?

Маркіза це не зворушило.

— Ти не можеш повернутися до Горішнього Лондона. Кілька осіб таки примудряються наполовину жити там — ти бачив Іліастера й Ліра. Але це й усе, на що можна сподіватися, і таке життя геть не безхмарне.

Дуері простягла долоню й торкнулася Ричардової руки.

— Мені шкода, — сказала вона йому. — Але згадай, скільки ти зробив добра. Ти дістав нам ключа.

— І який у тому був сенс? — спитав він. — Ти просто викувала новий…

У двері знову ввійшов брат Сажус з Ричардовими джинсами в руках. Вони були подерті, забруднені, заляпані висохлою кров'ю і смерділи. Чернець віддав їх Абату, котрий заходився обшукувати кишені.

Дуері ніжно всміхнулася.

— Гаммерсміт не міг зробити мені копію без оригіналу, — нагадала вона йому.

Абат прочистив горло.

— Ви всі вкрай недалекі люди, — тактовно сказав він, — і нічогісінько не знаєте. — Він підняв срібного ключа вгору. Той блиснув у світлі каміна. — Ричард пройшов Випробування Ключа. Він — його володар, поки не поверне його нам на зберігання. Ключ має силу.

— Це ключ до раю… — сказав Ричард, не дуже впевнений, куди хилить чи що хоче сказати Абат.

Голос старого звучав сильно й мелодійно.

— Цей ключ — ключ до всієї дійсності. Якщо Ричард хоче повернутися до Горішнього Лондона, ключ проведе його до Горішнього Лондона.

— Отак просто? — спитав Ричард. Старий кивнув сліпою головою в тіні каптура. — То коли це можна зробити?

— Щойно ти будеш готовий, — сказав Абат.

Браття випрали й залатали його одяг, а тоді повернули йому. Брат Сажус провів його абатством до дзвіниці, вгору запаморочливою послідовністю драбин і сходів. У стелі найвищої кімнати була важка дерев'яна ляда. Брат Сажус відімкнув її, і вони двоє вилізли вгору й опинилися в густо затягнутому павутинням вузькому тунелі, з однієї стіни котрого стирчали металеві скоби. Вони полізли скобами вгору і дерлися ними чи не кілька тисяч футів, поки не вибралися на запилюжену платформу метро.

— було написано на старих знаках на стіні. Брат Сажус побажав Ричардові всього найкращого й сказав чекати, поки його не підберуть, а тоді поліз стіною донизу і зник.

Ричард просидів на платформі двадцять хвилин. Він розмірковував над тим, що ж це за станція така — вона не здавалася ані покинутою, як «Британський музей», ані справжньою, як «Чорні браття». Натомість, це була станція-привид, уявне місце, забуте й загадкове. Він подумав ще, чому маркіз із ним не попрощався. Коли Ричард спитав про це Дуері, вона сказала, що не знає, але, можливо, прощання — це ще одна річ, разом із втішанням, на яких маркіз не дуже знається. А тоді вона сказала, що щось утрапило їй в око, дала йому папірця з указівками й вийшла.

Щось біле майоріло в темряві тунелю. То була носова хустинка на палиці.

— Агов? — погукав Ричард.

З мороку виступила обліплена пір’ям округла фігура Старого Бейлі, що виглядав напруженим і збентеженим. Він махав Ричардовою хусткою й пітнів.

— Це мій прапорець, — сказав він, вказуючи на хустинку.

— Я радий, що вона вам згодилася.

Старий Бейлі натужно всміхнувся.

— Так. Хотів оце сказати. Я тобі дещо приніс. Ось, — він запхнув руку до кишені пальта й витяг довге чорне перо з синьо-зеленим переливом і намотаною на стрижень червоною ниткою.

— Гм, дякую, — сказав Ричард, не дуже знаючи, що з ним робити.

— Це перо, — пояснив Старий Бейлі. — Дуже хороше. Пам'ятка. Сувенір. На згадку. І це безкоштовно. Подарунок. Від мене. Така наче подяка.

— Так, гаразд. Дуже приємно.

Ричард поклав його до кишені. З тунелю подуло теплим вітром.

— Це твій потяг, — сказав Старий Бейлі. — А от я не люблю потягів. Хороший дах — геть інше діло. — Він потис Ричардову руку й утік.

Потяг наближався до станції. Його фари були вимкнені, а в кабіні машиніста нікого не було. Він зупинився. Усі вагони були темні, жодні двері не відчинилися. Ричард постукав у двері перед собою, сподіваючись, що це і є потрібні. Вони відчинилися, заливши уявну станцію теплим жовтим світлом. Двоє невисоких підстаркуватих добродіїв, що тримали довгі мідного кольору сурми, вийшли з вагона на платформу. Ричард упізнав їх — то були Даґвард і Гальвард з Графського двору — але він не міг уже пригадати, якщо взагалі знав це раніше, хто є хто з цих добродіїв. Вони приклали сурми до ротів і зіграли кострубату, але щиру фанфару. Ричард увійшов до вагона, а вони зайшли слідом.

Граф сидів у кінці вагона й гладив велетенського ірландського вовкодава. Блазень — Ричард згадав, що його звуть Тулі — стояв поруч. Окрім них і двох вартових у вагоні не було нікого.

— Хто там? — спитав Граф.

— Це він, володарю, — сказав блазень. — Ричард Мейг’ю. Той, що вбив Звіра.

— Воїн? — Граф замислено почухав сиво-руду бороду. — Я думав, що ти будеш вищим, — сказав він нарешті.

— Вибачте.

— Ну, берімося до діла, — старий підвівся й звернувся до порожнього вагона. — Доброго вечора. Ми тут, щоб вшанувати юного Мейфлавера. Як там сказав поет? — І він прогримів алітеровані рядки: — Багрянець бринить на броні, противник поліг перед відданим воїном, хоробрим хлопчиною… Хоч і не зовсім він уже й хлопчина, чи не так, Тулі?

— Та не дуже, ваша світлосте.

Граф простягнув руку.

— Дай мені свого меча, хлопче.

Ричард витяг ножа, якого отримав від Мисливиці.

— Оце підійде? — спитав він.

— Так-так, — сказав старий, беручи ножа.

— На коліно, — прошепотів Тулі театральним шепотом, показуючи пальцем на підлогу.

Ричард опустився на одне коліно. Граф легенько постукав його по плечах ножем.

— Підведись, — виголосив він. — Сер Ричард Мейберійський. Цим ножем я даю тобі свободу Долішнього. Нехай ніхто не чинить перепон чи завади на твоїй дорозі… і так далі, і таке інше… і таке подібне… бла-бла-бла, — невпевнено закінчив він.

— Дякую, — сказав Ричард. — Насправді мене звуть Мейг’ю. — Але потяг уже зупинявся.

— Твоя зупинка, — сказав Граф.

Він повернув Ричарду його ножа — ножа Мисливиці, — поплескав по спині й вказав на двері.

Ричард зійшов не на станції метро. Це місце було над землею. Воно трохи нагадувало Ричардові вокзал Сент-Пенкрес — було в його архітектурі щось таке ж переросле й удавано-готичне — але була і якась неправильність, що якимось чином позначала це місце як частину Спіднього Лондона. Світло було якесь дивне й брудно-сіре, яке буває тільки перед самим світанком або зразу після заходу, в час, коли світ поринає у присмерк, і судити про колір і відстань стає неможливо.

На дерев'яній лавці сидів і дивився на нього якийсь чоловік. Ричард обережно наблизився до нього, неспроможний побачити у сутінках, хто то такий, і чи зустрічалися вони раніше. Ричард і досі тримав ножа Мисливиці — свого ножа — і тепер для певності стис його руків'я міцніше. Коли Ричард наблизився, чоловік підвів голову й скочив на ноги. Він смикнув себе за чуба — раніше Ричард бачив таке тільки в екранізаціях класичних книжок. Він виглядав комічно й неприємно водночас. Ричард упізнав у ньому Володаря щуровустів.

— Ну-ну. Так-так, — збуджено сказав щуровуст, почавши з середини речення. — Просто щоб ти знав, та дівчина, Анестезія… Ніхто не тримає зла. Щури й досі тобі друзі. І щуровусти. Прийдеш до нас — ми зустрінемо тебе як годиться.

— Дякую, — сказав Ричард. «Нехай на ринок його веде Анестезія, — подумав він. — Її не шкода».

Володар щуровустів потягнувся до лавки й вручив Ричарду чорну вінилову спортивну сумку з застібкою. Вона здалася Ричарду дуже знайомою.

— Усе там. Геть усе. Зазирни.

Ричард розкрив сумку. Там лежали всі його пожитки, включно з гаманцем, що лежав на охайно складених джинсах. Він застебнув сумку, закинув її на плече й пішов геть від того чоловіка, не подякувавши й не обернувшись.

Ричард вийшов з вокзалу й спустився сірими сходами.

Скрізь було тихо. Скрізь порожньо. Сухе осіннє листя ганяло вітром по відкритому майданчику й закручувало в жовто-вохряно-коричневий вихор, утворюючи несподівану пляму приглушеного кольору в сіруватому світлі. Ричард перетнув майданчик і спустився сходами до якогось переходу. У півтемряві щось затріпотіло, і Ричард обережно розвернувся. В коридорі позаду нього їх було півдюжини, і вони сунули до нього майже нечутно, лиш легенько шелестів оксамит та дзенькали срібні прикраси. Листя шаруділо набагато гучніше за цих блідавих жінок. Вони дивилися на нього голодними очима.

Тоді він злякався. Так, ніж був при ньому, але він умів битися не краще, ніж перестрибувати Темзу. Він сподівався, що коли вони нападуть, він зможе з його допомогою принаймні відлякати їх. До нього долинув запах жимолості, конвалії й мускусу.

Ламія вийшла наперед групи Оксамитових й виступила на крок. Ричард нервово підняв ножа, пригадавши мерзлу пристрасть її обіймів, таких приємних і таких холодних. Вона всміхнулася до нього й приязно схилила голову. Тоді вона поцілувала свої пальці й подула на них у бік Ричарда.

Він здригнувся. Щось затріпотіло в темряві переходу, і коли Ричард глянув знову, то не побачив нічого, крім тіні.

Подолавши перехід, Ричард вийшов нагору кількома сходами й опинився на вершині невисокого, порослого травою пагорба. Сходило сонце, і Ричард побачив навколо заміську місцевість — майже безлистий дуб, ясен і кілька буків, які легко впізнати за формою стовбурів. Широка й чиста річка поволі звивалася зеленою місциною. Озирнувшись, Ричард побачив, що стоїть на якомусь острівці — тут дві маленькі річки впадали в більшу, відрізаючи його невисокий пагорб від берегів. І тоді він зрозумів, хоч і не знати як, але з цілковитою певністю, що й досі був у Лондоні, але в Лондоні, яким той був, мабуть, три тисячі років тому або й більше, ще до того, як був закладений перший камінь першого людського житла.

Він розстебнув сумку, поклав ножа поруч із гаманцем, а тоді знову застебнув її. Небо яснішало, але світло було дивним. Воно було наче молодшим, ніж те сонячне проміння, до якого звик Ричард — і, мабуть, чистішим. Жовтогаряче сонце піднімалося на сході, де колись будуть портові райони, і Ричард стежив, як світає в лісах і на болотах, в яких він бачив Гринвіч і Кент, і над морем.

— Привіт, — сказала Дуері. Він не бачив, як вона підійшла. Під зашкрябаною коричневою шкіряною курткою на ній був інший одяг, та однак він був подертий, залатаний і лежав багатьма шарами тафти, мережива, шовку й парчі. Її коротке руде волосся блищало в світанковому світлі, мов начищена мідь.

— Привіт, — відповів Ричард. Вона стала коло нього й уплела свої маленькі пальці в пальці його правої руки, в якій він тримав свою спортивну сумку.

— Де це ми? — спитав він.

— На величному й жахливому острові Вестмінстер.

Прозвучало так, ніби вона звідкись процитувала цей рядок, але Ричард точно не чув такої фрази раніше. Вони пішли високою травою, мокрою й побілілою від талої паморозі. Їхні ноги залишали в траві позаду темні сліди, показуючи, звідки вони прийшли.

— Слухай, — сказала Дуері. — Тепер, коли ангела не стало, в Спідньому Лондоні треба багато чого привести до ладу. І крім мене робити це нема кому. Мій батько хотів об єднати Спідній Лондон гадаю, що мені варто закінчити його справу. — Вони віддалялися від Темзи на північ, тримаючись за руки. Білі мартини кружляли й кричали в небі над ними. — Ричарде, ти чув, що сказав Ізлінтон про те, що про всяк випадок десь тримає мою сестру живою. Можливо, я не єдина з нашої родини, хто вижив. І ти врятував мені життя. Не один раз. — Вона замовкла, а тоді похапцем випалила: — І ти був мені дуже хорошим другом, Ричарде. І я наче звикла до того, що ти поруч. Будь ласка, не йди.

Він легенько стиснув її руку своєю.

— Знаєш, — сказав він, — я теж наче звик до того, що ти поруч. Але я не належу цьому світові. В моєму Лондоні… найбільша небезпека, на яку можна наразитися — це переходити дорогу, не помітивши таксі, що кудись поспішає. Ти мені теж подобаєшся. Страшенно. Але мені треба повертатися додому.

Вона глянула на нього своїми дивнобарвними зеленими й синіми, й полум'яними очима.

— Тоді ми більше ніколи не побачимося, — сказала вона.

— Виходить, що так.

— Дякую тобі за все, що ти зробив, — урочисто сказала вона. А тоді кинулася до нього з обіймами й притисла достатньо міцно, щоб заболіли синці на грудях, і він теж її обійняв не менш сильно, від чого й решта синців почала скаржитися й нарікати, але він не зважав.

— Ну, — нарешті сказав він. — Було дуже приємно з тобою знатися.

Вона часто-часто кліпала очима. Він подумав, чи не скаже вона знову, що їй щось утрапило в око. Натомість вона сказала:

— Ти готовий?

Він кивнув.

— Ключа маєш?

Він поставив сумку на землю й поліз до задньої кишені здоровою рукою. Витягши ключа, він віддав його їй. Вона тримала його перед собою, ніби вставляла в уявні двері.

— Гаразд, — сказала вона. — Тепер іди. Не озирайся.

Він пішов униз невисоким пагорбом, залишаючи сині води Темзи позаду. Повз нього промайнув сірий мартин. Біля підніжжя схилу він озирнувся. Вона стояла на вершині, осяяна ранковим сонцем. Її щоки блищали. Жовтогаряче проміння яскрило на ключі.

Дуері повернула його одним рішучим рухом.

Світло згасло, і Ричардову голову заповнило ревіння, схоже на оскаженіле гарчання тисячі розлючених звірів.