Небудь-де

8

Стояв ранній вечір, і безхмарне небо переливалося від королівського блакитного до глибоко-фіолетового, з мазками вогнисто-помаранчевого й лаймово-зеленого над Паддинтоном, за чотири милі на захід, де, принаймні з точки огляду, яку мав Старий Бейлі, щойно сіло сонце.

«Небеса, — вмиротворено думав Старий Бейлі. — Ніколи не бува двох однакових. Ані вдень, ані вночі — ніколи». Він був знавцем небес, саме так, і сьогоднішнє небо було гарним. Старий напнув на ніч намет на даху навпроти собору святого Павла, в центрі лондонського Сіті.

Собор йому дуже подобався, і той мало змінився за минулі триста років. Його будували з білого портлендського каменю, який, ще до того, як будівництво закінчилося, почав чорніти від сажі й бруду лондонського повітря, а тепер, після очищення Лондона в 1970-х роках, знову став більш-менш білим; але він залишався собою. Старий Бейлі сумнівався, що те саме можна сказати про решту лондонського Сіті: визирнувши через край даху, він відвів погляд від свого улюбленого неба вниз, на освітлену натрієм вулицю. Він побачив камери безпеки, приліплені на стіни, кілька машин і одного спізнілого офісного працівника, що замкнув двері, а тоді рушив до підземки. «Бр-р-р», — сама думка про підземне змусила Старого Бейлі здригнутися. Він був даховиком і пишався цим; він втік від світу на рівні землі вже так давно…

Старий Бейлі пам'ятав часи, коли люди справді жили в Сіті, а не просто працювали; жили й грішили, й сміялися, й зводили хирляві будинки, що спиралися один на одного і повнилися гамірними людьми. Ба більше, гамір, безлад, сморід і пісні з провулка через дорогу (тоді відомого, принаймні неформально, під назвою Засраного провулка) свого часу були легендарними, але зараз у Сіті ніхто не жив. Воно стало холодним і безрадісним місцем з офісами, де люди працювали вдень, а ввечері йшли додому або кудись іще. Тепер це було не місце для життя. Старий сумував навіть за смородом.

Останні мазки помаранчевого сонця зблідли до вечірнього фіолетового. Старий понакривав клітки, щоб птахи могли відпочити. Вони трохи побурчали, а тоді поснули. Старий Бейлі почухав носа, потім зайшов до намету й виніс звідти закопчену каструлю, трохи води, трохи моркви й картоплі, солі й пару общипаних і добре висушених шпаків. Він вийшов на дах, розпалив невеликого вогника в почорнілому від сажі кавнику й хотів був поставити бульйон на вогонь, коли відчув, що з тіні коло димарів за ним хтось стежить.

Він підібрав довгу виделку для м’яса й загрозливо помахав нею в бік димарів.

— Хто це там?

Маркіз де Карабас вийшов на світло, легенько вклонився й осяйно всміхнувся. Старий Бейлі опустив виделку.

— А, — сказав він. — Це ти. І чого тобі треба? Знання? Чи пташок?

Маркіз підійшов ближче, вихопив шматочок моркви з бульйону Бейлі й заходився жувати.

— Якщо прямо, то інформації, — сказав він.

Старий Бейлі пирхнув.

— Ха, — сказав він. — Оце первина. Га? — Він схилився ближче до маркіза. — І на що ти її поміняєш?

— А чого б ти хотів?

— Може, мені слід зробити, як робиш ти. Зажадати послуги. Зробити інвестицію на якийсь із прийдешніх днів, — вишкірився Старий Бейлі.

— У довшій перспективі виходить занадто дорого, — сказав маркіз без іронії.

Старий Бейлі кивнув. Сонце вже зайшло, і надворі дуже швидко ставало доволі холодно.

— Тоді взуття, — сказав він. — І балаклаву. — Він оглянув свої безпалі рукавиці — хоч там було більше дірок, аніж рукавиць. — І нові рукавичечки. Видко, що зима буде просто гадська.

— Дуже добре. Я принесу їх тобі. — Маркіз де Карабас запхнув руку до внутрішньої кишені й видобув, як ілюзіоніст видобуває з повітря троянду, чорну фігурку тварини, яку він узяв з кабінету Портико. — Що ти можеш мені про це розказати?

Старий Бейлі одягнув окуляри й узяв предмет з рук де Карабаса. Він був холодним на дотик. Старий сів на кондиціонер, а тоді, покрутивши чорну обсидіанову статуетку на всі боки, оголосив:

— Це лондонський Великий Звір.

Маркіз нічого не сказав. Його очі нетерпляче перелітали зі статуетки на Старого Бейлі.

Старий Бейлі, насолоджуючись маркізовим незатишком, продовжував у власному темпі.

— Так от, кажуть, що у часи першого короля Чарлі — того, що дав усю голову собі відтяти, дурний мерзотник — тобто, ще до пожежі й чуми, жив коло Флітської канави один м'ясник, і мав він одне нещасне створіння, яке вигодовував до Різдва. Хто каже, що то було порося, а хто каже, що ні, а деякі — і я серед них — не були певні ані одного, ані іншого. Однієї грудневої ночі створіння втекло, побігло до Флітської канави і зникло в каналізації. Воно годувалося зливними відходами й росло, росло. І злішало, й паскуднішало. По нього час від часу посилали мисливські загони.

Маркіз стиснув губи.

— Воно мало здохнути триста років тому.

Старий Бейлі похитав головою.

— Такі тварюки надто лихі, щоб здохнути. Надто старі, великі й паскудні.

Маркіз зітхнув.

— Я думав, що це легенда, — сказав він. — Як алігатори в каналізації Нью-Йорка.

Старий Бейлі глибокодумно кивнув:

— А, оті великі білі паскудники? Вони там є. Був у мене друг, якому один з них голову відкусив. — Хвилька тиші. Старий Бейлі віддав статуетку маркізу. Тоді він підняв руку, зображаючи голову крокодила, і клацнув нею на де Карабаса. — Але то нічого, — реготнув Старий Бейлі з таким вискалом, дивитися на який було майже страшно. — У нього була ще одна.

Маркіз видихнув носом, не впевнений, глузує з нього Старий Бейлі чи ні. Він знову сховав статуетку Звіра до свого пальта.

— Стривай, — сказав Старий Бейлі. Він пішов до коричневого намету й повернувся з пишно прикрашеною срібною коробочкою, яку маркіз дав йому минулої зустрічі. Він простягнув її маркізові.

— А що з цією штукою? — спитав він. — Готовий її забрати? Бо воно мені наганяє мурашок за пазуху.

Маркіз підійшов до краю даху й зістрибнув на дах сусіднього будинку на вісім футів нижче.

— Я заберу її, коли все це скінчиться, — гукнув він. — Сподіваймося, що тобі не доведеться нею скористатися.

Старий Бейлі перехилився через край.

— Як я знатиму, що вже треба?

— Знатимеш, та й усе, — гукнув маркіз. — А щури розкажуть, що з нею робити. — Із тим він стрибнув через край даху й поїхав униз, тримаючись руками за ринви й карнизи.

— Якби ж то я ніколи не дізнався, ось що я скажу, — сказав Старий Бейлі сам до себе. А тоді його наздогнала думка. — Агой! — крикнув він до ночі й Сіті. — Не забудь про взуття й рукавичечки!

Плакати на стінах рекламували освіжаючі й оздоровчі солодові напої, екскурсії потягом до моря за два шилінги на день, патраний і вуджений оселедець, віск для вусів і крем для взуття. То були почорнілі від диму реліквії кінця двадцятих і початку тридцятих. Ричард недовірливо їх роздивлявся. Станція здавалася зовсім закинутою — то було забуте місце.

— Це справді станція «Британський музей», — визнав Ричард. — Але… але станції «Британський музей» ніколи не існувало. Це неправильно.

— Її закрили й запечатали десь у 1933 році, — сказала Дуері.

— Ото чудасія, — сказав Ричард. Він ніби йшов серед ожилої історії. Він чув звук потягів, що лунав у тунелі поблизу, й відчував подуви повітря, коли вони пролітали повз. — І багато таких станцій?

— Під п'ятдесят, — сказала Мисливиця. — Але потрапити на них нелегко. Навіть нам.

У тіні коло краю платформи щось заворушилося.

— Привіт, — сказала Дуері. — Як життя? — Вона присіла й нахилилася. На світло вийшов бурий щур. Він понюхав руку Дуері.

— Дякую, — весело сказала Дуері. — Я теж рада, що ти ще не померла.

Ричард підступив ближче.

— Ем, Дуері. Ти можеш сказати пацюкові дещо від мене?

Щур повернув голову до нього.

— Міс Вусики каже, що коли ти хочеш їй щось сказати, можеш звертатися до неї напряму, — сказала Дуері.

— Міс Вусики?

Дуері знизала плечима.

— Це буквальний переклад, — сказала вона. — Щурячою воно звучить краще.

Ричард не мав у цьому жодного сумніву.

— Ем. Привіт… Міс Вусики… Слухайте, була у вас одна з народу щуровустів, дівчина на ім'я Анестезія. Вона вела мене на ринок. Ми переходили в темряві той міст, і вона просто не вийшла з іншого боку.

Щур урвав його різким писком. Дуері почала нерішуче говорити, як синхронний перекладач.

— Вона каже… що щури не звинувачують тебе в її втраті. Твою провідницю… м-м-м… забрала ніч… як данину.

— Але…

Щур знову запищав.

— Іноді вони повертаються… сказала Дуері, — вона цінує твою стурбованість… і дякує тобі за неї.

Щур кивнув Ричарду блимнув чорними намистинками очей, а тоді скочив на підлогу й подріботів у темряву.

— Хороший щур, — сказала Дуері. Її настрій значно покращився відтоді, як вона отримала сувій. — Туди, нагору, — сказала вона, вказуючи на арку, надійно зачинену залізними дверима.

Вони підійшли до них. Ричард пхнув метал руками, але двері були зачинені з того боку.

— Схоже, вони запечатані, — сказав Ричард. — Нам знадобляться спеціальні інструменти.

Дуері раптом усміхнулася; її обличчя неначе освітилося. На мить її обличчя ельфи стало прекрасним.

— Ричарде, — сказала вона. — Моя родина — відкривачі. Це наш Дар. Дивись… — вона простягнула вперед замурзану руку й торкнулася дверей. Якусь хвилину нічого не відбувалося, а тоді з іншого боку дверей почувся гучний брязкіт, а з цього боку щось клацнуло. Дуері налягла на двері, і вони відчинилися, люто вискнувши іржавими завісами. Дуері підняла комір своєї шкіряної куртки й запхнула руки глибоко в кишені. Мисливиця посвітила ліхтариком у пітьму за дверима: там тягнулися в горішню темряву сходи.

— Мисливице? Прикриєш нас іззаду? — спитала Дуері. — Я піду попереду. Ричард може іти посередині.

Вона ступила кілька кроків сходами. Мисливиця залишилася де була.

— Міледі? — спитала вона. — Ми йдемо до Горішнього Лондона?

— Саме так, — сказала Дуері. — До Британського музею.

Мисливиця прикусила нижню губу, а тоді похитала головою.

— Я мушу залишатися в Спідньому Лондоні, — сказала вона. В її голосі чулося тремтіння. Ричард зрозумів, що це він уперше бачить, як Мисливиця виказує бодай якесь почуття, окрім її звичайної невимушеної компетентності й коли-не-коли — стриманого здивування.

— Мисливице, — спантеличено сказала Дуері. — Ти моя охоронниця.

Здавалося, Мисливиці це дається важко.

— Я охороняю тебе в Спідньому Лондоні, — сказала вона. — До Горішнього Лондона я йти не можу.

— Але ти мусиш.

— Міледі. Я не можу. Я думала, ви розумієте. Маркіз знає.

«Мисливиця придивиться за вами, поки ви залишатиметеся в Спідньому Лондоні, — подумав Ричард. — Так».

— Ні, — сказала Дуері, і її загострене підборіддя поповзло вперед і вгору, а дивнобарвні очі звузилися. — Я не розумію. Що не так? Це якесь прокляття чи що? — зневажливо додала вона.

Мисливиця вагалася, облизувала губи, а тоді кивнула. Вона ніби визнавала, що має якусь суспільно-непристойну болячку.

— Слухай, Мисливице, — почув Ричард свій голос, — не дурій.

На хвильку він був подумав, що зараз вона його вдарить, що було би погано, або заплаче, що було би значно, значно гірше. Тоді вона глибоко вдихнула й сказала розміреним тоном:

— Я йтиму поруч, поки ви в Спідньому Лондоні, міледі, й охоронятиму ваше тіло від усілякої шкоди, яка може вас спіткати. Але не просіть мене йти за вами до Горішнього Лондона. Я не можу. — І вона склала руки під грудьми, розставила ноги трохи ширше й стала схожа на статую жінки, що нікуди не йде, вилиту з латуні, бронзи й підсмаженої карамелі.

— Зрозуміло, — сказала Дуері. — Ходімо, Ричарде. — І вона рушила сходами.

— Слухай, — сказав Ричард. — Чому б нам не залишитися тут? Знайдемо маркіза, а тоді вже рушимо всі разом і…

Дуері розчинялася в темряві вгорі. Мисливиця стояла коло першої сходинки мов укопана.

— Я чекатиму її повернення тут, — сказала йому Мисливиця. — Ти можеш або йти, або залишатися — як хочеш.

Ричард щодуху побіг крізь темряву наздоганяти. Скоро він побачив попереду вогник лампи Дуері.

— Зажди, — хекнув він. — Будь ласка.

Вона зупинилася й почекала, поки він її наздожене. А коли він таки наздогнав і став поруч із нею на клаустрофобно маленькому майданчику, вона почекала ще, поки він віддихається.

— Не можна отак тікати, — сказав Ричард. Дуері мовчала; лінія між її губами стислася трохи більше; кут, на який було підняте її підборіддя, збільшився на дрібку. — Вона ж тебе охороняє, — зауважив він.

Дуері почала сходити наступним прольотом сходів. Ричард пішов за нею.

— Ми доволі скоро повернемося, — сказала Дуері. — Тоді вона може почати охороняти мене знову.

Повітря було густе, вологе й давлюче. Ричард замислився, як можна без канарки дізнатися, що повітря небезпечне, і запевнив себе, що воно нормальне.

— Думаю, маркіз таки справді знав. Про її прокляття чи що воно таке, — сказав він.

— Так, — мовила вона. — Слід гадати, що знав.

— Він… — почав Ричард. — Той маркіз. Ну, знаєш, якщо чесно, він мені здається трохи слизьким.

Дуері зупинилася. Сходи закінчилися грубою цегляною стіною.

— Мугу, — погодилася вона. — Він так само трохи слизький, як щури трохи вкриті хутром.

— То чого ти звернулася по допомогу до нього? Хіба ніхто інший не міг тобі допомогти?

— Поговоримо про це пізніше, — вона розгорнула сувій, що дав їй Граф, глянула на павутинчасте архаїчне письмо, а тоді знову його скрутила. — Ми впораємося, — рішуче сказала вона. — Усе тут. Нам тільки треба потрапити до Британського музею. Знайдемо там Анґелус і геть звідти. Легко. Нічого такого. Забавка. Заплющ очі.

Ричард слухняно заплющив.

— Нічого такого, — повторив він. — Коли таке говорять у кіно, це завжди значить, що зараз відбудеться щось жахливе.

Він відчув на обличчі легенький вітерець. Щось змінилося в текстурі темряви за його повіками.

— І до чого це ти ведеш? — спитала Дуері. Акустика теж змінилася — тепер вони були в більшому приміщенні. — Можеш розплющувати.

Він розплющив очі. Вони стояли по інший бік стіни, вочевидь, у якійсь кімнаті для мотлоху, але не в простій старій комірчині — було в цьому мотлоху щось доволі дивне й особливе. То був величний, рідкісний, дорогий різновид мотлоху, який можна знайти хіба що…

— Це ми вже у Британському музеї? — спитав він.

Вона насупилася, ніби про щось думала чи до чогось прислухалася.

— Не зовсім. Ми дуже близько. Гадаю, це якийсь запасник чи щось таке. — Вона простягла руку, щоб торкнутися тканини антикварного костюма, що демонструвався на восковому манекені.

— Я дуже хотів би, щоб ми залишилися з нашою охоронницею, — сказав Ричард.

Дуері схилила голову набік і важко на нього подивилася.

— І від чого тебе треба тут охороняти, Ричарде Мейг’ю?

— Ні від чого, — визнав він. А тоді вони звернули з ріг, і він сказав: — Ну… хіба що від них.

— Лайно, — одночасно з ним сказала Дуері.

На постаментах обабіч проходу, яким вони йшли, стояли містер Круп і містер Вандемар.

Вони нагадували Ричарду виставку сучасного мистецтва, на яку його колись повела Джесика: неймовірно молодий митець оголосив, що зрівняє з землею всі Табу Мистецтва, для чого розпочав кампанію з систематичного грабунку могил, щоб виставити тридцять найбільш цікавих результатів своїх набігів у скляних ящиках. Виставку закрили після того, як митець за шестизначну суму продав Викраденого Кадавра Номер 25 рекламній агенції, а родичі Викраденого Кадавра Номер 25, побачивши знімок фігури в газеті «The Sun», подали позов з метою отримати відсоток від купівлі-продажу і змінити назву предмета мистецтва на «Едґар Фоспрін, 1919–1987, любий чоловік, батько і дядько. Спочивай з миром, тату». Ричард із жахом глипав на сховані під склом трупи в заплямованих костюмах і розлізлих сукнях — він ненавидів себе за те, що дивився, але не був здатен відвернутися.

Містер Круп посміхнувся, як змій, у якого в роті застряг півмісяць, і його подібність до Викрадених Кадаврів Номер 1-30 від цього тільки збільшилася.

— Що? — сказав усміхнений містер Круп. — Нема вашого містера «Я Такий Розумний І Все Знаю» маркіза? Нема «Ой, а хіба я не сказала? Лишенько! Я ж не можу йти нагору!» Мисливиці? — він зробив драматичну паузу. Щось у манері містера Крупа нагадувало підгнилу яловичину. — Так пофарбуйте ж мене в сиве і назвіть печерним вовком, якщо це не двоє наших ягняток, що вийшли самі погуляти після заходу сонця.

— І мене можете назвати вовком, містере Круп, — прийшов на підмогу містер Вандемар.

Містер Круп спустився з постаменту.

— Маємо дружнє слово для ваших вовнистих вушок, ягнятка, — сказав він.

Ричард озирнувся. Мав бути напрямок, куди вони могли б утекти. Він опустив руку, схопив долоню Дуері й озирнувся у відчаї.

— Ні, будь ласка. Просто залишайтесь там, де стоїте, — сказав містер Круп. — Нам так більше подобається. І ми не хочемо вас кривдити.

— Хочемо, — сказав містер Вандемар.

— Ну, містере Вандемар, якщо вже говорити відверто, то це так. Ми хочемо скривдити вас обох. Ми хочемо скривдити вас дуже сильно. Але зараз ми тут не для цього. Ми тут для більш цікавих речей. Розумієте, коли нам щось набридає, ми з напарником починаємо тривожитись, і, хай як у це важко повірити, забуваємо про свою веселу й легку вдачу.

Містер Вандемар показав їм свої зуби, демонструючи згадану веселу й гарячу вдачу. Безперечно, то було найстрашніше, що Ричард бачив у своєму житті.

— Дайте нам спокій, — сказала Дуері. Її голос звучав чисто і рівно.

Ричард стис її долоню. Якщо вона могла бути хороброю, то він теж міг.

— Якщо хочете її скривдити, — сказав він, — вам спершу доведеться вбити мене.

Містера Вандемара це нібито неабияк утішило.

— Гаразд, — сказав він. — Дякую.

— І тебе ми теж скривдимо, — сказав містер Круп.

— Але не зараз, — сказав містер Вандемар.

— Розумієте, — пояснив містер Круп голосом, схожим на закисле масло, — зараз ми прийшли для того, щоб вас розтривожити.

Голос містера Вандемара був нічним вітром, що віє в устеленій кістками пустелі.

— Щоб ви мучилися, — сказав він. — Щоб споганити вам день.

Містер Круп сів коло постаменту містера Вандемара.

— Ви сьогодні навідали Графський двір, — сказав він з інтонаціями, котрі, як подумав Ричард, він простодушно уявляв легкими й приємними для співрозмовників.

— То й що? — сказала Дуері. Тепер вона потроху відходила від них.

Містер Круп посміхнувся.

— А як ми про це дізналися? Звідки ми знали, де вас тепер шукати?

— Ми можемо взяти вас коли захочемо, — сказав містер Вандемар майже пошепки.

— Тебе продали, пташечко, — сказав містер Круп до Дуері — і тільки до неї, як усвідомив Ричард. — У твоєму гнізді є зрадник. Зозулька.

— Тікаймо, — сказала вона і побігла. Ричард побіг за нею до дверей в кінці коридору, заповненого різним мотлохом. Двері відчинилися від її дотику.

— Побажайте їм щасливої дороги, містере Вандемар, — сказав голос містера Крупа десь позаду.

— Бувайте, — сказав містер Вандемар.

— Ні-ні, — виправив містер Круп. — О ревуа. — А тоді він видав звук — оте кук-куу кук-куу, що могла б видати зозуля, якби була п'ять з половиною футів заввишки й мала би схильність до вживання людської плоті — в той час як містер Вандемар, вірніший своїй природі, захилив назад стрижену голову й завив по-вовчому — примарно, дико, скажено.

Вони опинилися надворі, просто неба, вночі, бігли хідником Рассел-стріт у Блумсбері. Ричард подумав, що його серце зараз проб'ється з грудей назовні. Мимо проїхала велика чорна машина. На іншому боці високої чорнофарбованої огорожі стояв Британський музей. Майстерно приховані вогні освітлювали високу білу вікторіанську будівлю, величезні колони фасаду і сходи до парадного входу. Це й було місце зберігання численних світових скарбів, награбованих, знайдених, порятованих і пожертвуваних протягом сотень років.

Вони дісталися воріт огорожі. Дуері схопилася за них обома руками й пхнула від себе. Нічого не трапилося.

— А ти не можеш змусити їх відчинитися? — спитав Ричард.

— Та я ж і намагаюся, чи на що воно тобі схоже? — різонула вона у відповідь з незнайомою гостротою в голосі. За кількасот футів далі хідником до головних воріт під'їздили машини. З них виходили, а тоді йшли доріжкою до музею пари у вечірньому вбранні.

— Туди, — сказав Ричард. — До тих воріт.

Дуері кивнула. Вона озирнулася назад.

— Ті двоє начебто за нами не йдуть, — сказала вона. Вони поквапилися до головних воріт.

— З тобою все гаразд? — спитав Ричард. — Що це щойно було?

Дуері загорнулася глибше в свою шкіряну куртку. Вона була блідіша, ніж звичайно, — тобто справді дуже й дуже бліда, — а під очима виступили темні півкола.

— Я втомлена, — просто сказала вона. — Відчинила сьогодні забагато дверей. Воно щоразу дуже багато з мене вичерпує. Мені треба трохи часу, щоб відновитися. Трохи попоїсти — і все буде гаразд.

На воротах стояв охоронець, що доскіпливо вивчав гравіровані запрошення, які мав подати йому кожен виголений чоловік у смокінгу й кожна напахчена жінка у вечірній сукні, а тоді ставив галочки проти їхніх імен у списку і пропускав далі. Полісмен у формі, що стояв поряд з ним, прискіпливо оглядав гостей. Ричард і Дуері пройшли через ворота, і ніхто на них не глянув двічі. На кам’яних сходах, що вели до дверей музею, стояла черга, і Ричард з Дуері приєдналися до неї. Блондин у компанії жінки, що безстрашно з’явилася на публіці в норковій шубі, стали в чергу одразу й точно за ними. Ричарда сяйнула думка.

— А вони нас бачать? — спитав він.

Дуері розвернулася до джентльмена, що стояв за ними. Вона глянула йому в очі.

— Добрий вечір, — сказала вона.

Чоловік озирнувся зі спантеличеним виглядом, ніби не був певен, чи ніхто його щойно не гукав. Тоді він помітив Дуері, що стояла просто перед ним.

— Добрий?.. — перепитав він.

— Я Дуері, — повідомила вона йому. — А це Ричард.

— О… — сказав чоловік. А тоді він поліз до внутрішньої кишені, витяг портсигар і забув, що коли-небудь їх бачив.

— Отак. Бачив? — сказала Дуері.

— Я так і думав, — відповів він. Черга до єдиних відчинених скляних дверей головного входу музею рухалася повільно, і Ричард з Дуері трохи помовчали. Дуері глянула на письмена в сувої, ніби хотіла в чомусь упевнитися. Тоді Ричард спитав:

— Зрадник?

— Вони просто нас накручували, — сказала Дуері. — Намагалися рознервувати.

— І досягли в тому до дідька якого успіху, — сказав Ричард. А тоді вони пройшли крізь двері й опинилися в Британському музеї.

Містер Вандемар зголоднів, тож вони поверталися через Трафальгарську площу.

— Налякати її, — з огидою бурмотів містер Круп. — Налякати її. Ось до чого дійшло. Ось до чого нас довели.

Містер Вандемар знайшов у смітнику половину сандвіча з креветками й капустою і нащипав з нього маленьких шматочків, які тепер кидав на плити перед собою, приваблюючи невелику зграю запізнілих голубів.

— Треба було зробити, як я казав, — мовив містер Вандемар. — Ми б налякали її набагато сильніше, якби відірвали йому голову, поки вона не дивилася, а тоді насадовили мені на руку, а я б порухав пальцями. Усі неодмінно кричать, — ділився він, — коли очі випадають. — Він продемонстрував сказане правицею, тицьнувши вгору пальцями й трохи ними поворушивши.

Містер Круп просто не міг такого стерпіти.

— Нащо на цьому етапі гри ставати таким делікатним? — спитав він.

— Я не делікатний, містере Круп, — сказав містер Вандемар. — Я люблю, коли очиська випадають. Баньки-лупатьки. — До них придріботіло ще більше голубів, що не поснули, коли скінчилися дитячі години. Вони зібралися у зграйку щоб поклювати крихти хліба й креветок і презирливо не помічати капусти.

— Не ви, — сказав містер Круп. — Замовник. То вбийте, то викрадіть, то налякайте. Чому він ніяк не може вирішити?

У містера Вандемара закінчився сандвіч, який він використовував як приманку, тож він скочив у гущу голубів, що злетіли з невдоволеним вурканням.

— Вправно спіймали, містере Вандемар, — схвалив містер Круп. Містер Вандемар тримав здивованого й засмученого голуба, що вуркав, крутився в долоні й безрезультатно клював його пальці.

Містер Круп театрально зітхнув.

— Що ж, нехай. Одне зрозуміло, тепер ми точно запустили кота між голубів, — вдоволено сказав він.

Містер Вандемар підніс голуба до обличчя. Він з хрустом відкусив йому голову й заходився жувати.

Охоронці направляли гостей музею до коридору, що начебто служив якоюсь зоною накопичення. Дуері й не глянула на них, а просто пішла коридором музею з Ричардом на хвості. Вони пройшли Єгипетськими залами, вгору кількома прольотами службових сходів і до зали, названої «Рання Англія».

— Якщо вірити написаному в сувійчику, — сказала вона, — то Анґелус має бути десь у цій кімнаті.

Тоді Дуері подивилася на сувій ще раз, після чого уважніше оглянула залу. І скорчила гримасу.

— Пху, — пояснила вона й метнулася назад сходами тією ж дорогою, якою вони прийшли. Ричарда накривало могутнім дежавю, а тоді він усвідомив, що так, звісно це було йому знайоме — саме так він проводив вихідні за часів Джесики. Зараз йому вже здавалося, що ті вихідні насправді випали на чиюсь іншу долю, і то дуже й дуже давно.

— Анґелуса в тій залі не було? — спитав Ричард.

— Не було, — сказала Дуері трохи гарячіше, на думку Ричарда, ніж того заслуговувало його питання.

— А, — сказав він. — Я просто спитав. — Вони пішли до іншої зали. Ричард подумав, чи не починаються в нього галюцинації від надлишку спожитого при Графському дворі цукру чи сенсорної депривації. — Я чую музику, — сказав він. Схоже, десь грав струнний квартет.

— Вечірка, — відповіла Дуері.

Справді. Люди в смокінгах, з якими вони стояли в черзі. Ні, Анґелуса й тут не було видно. Дуері пішла до наступного коридору, і Ричард потягнувся за нею. Йому хотілося приносити більше користі.

— А цей Анґелус? — сказав він. — На що він схожий?

На мить їй захотілося вичитати йому за саме це питання.

Втім, вона опанувала себе й потерла чоло.

— Тут просто написано, що на ньому є зображення ангела. Навряд чи його дуже важко знайти. Врешті-решт, — з надією додала вона, — скільки тут узагалі може бути речей з ангелами?