Небудь-де

7

Підлога була встелена соломою поверх шару очерету. У великому каміні палахкотів і шкварчав на полінах відкритий вогонь. Підлогою прогулювалися й дзьобали щось кілька курок. Навколо стояли стільці з ручною вишивкою, а вікна й двері затуляли гобелени.

Ричард ледь не впав уперед, коли потяг смикнувся з місця. Він простягнув руку й вхопився за найближчу людину, щоб зберегти рівновагу. Найближчою людиною виявився низенький, сивий, літній вартовий, який виглядав би, подумав Ричард, точнісінько як недавно випроваджений на пенсію урядовий службовець, якби не сталевий шолом, накидка поверх обладунків, доволі незграбно сплетена кольчуга і спис; натомість він виглядав як щойно випроваджений на пенсію урядовий службовець, котрого, хоч і трохи проти волі, але затягли до місцевого аматорського театрального гуртка, де примусили грати вартового.

Низенький сивий чоловік короткозоро блимнув на Ричарда, коли той його схопив, а тоді похмуро сказав:

— Перепрошую.

— Ні, це я винен, — сказав Ричард.

— Я знаю, — сказав чоловік.

Велетенський ірландський вовкодав протупав проходом і став коло лютняра, що сидів на підлозі й нащипував бадьору мелодію в дещо уривчастій манері. Вовкодав зиркнув на Ричарда, презирливо пирхнув, а тоді влігся й заснув. У дальньому кінці вагона пристаркуватий сокольничий із птахом на руці обмінювався люб’язними словами з невеликим гуртом дам певного віку. Дехто з пасажирів безцеремонно витріщався на чотирьох подорожніх, інші настільки ж неприховано ігнорували їх. Скидалося на те, усвідомив Ричард, що хтось узяв невеликий середньовічний двір і загнав його, як зміг, до одного вагона метро.

Герольд підняв до губ сурму і зіграв безладну фанфару, коли з іншого вагона крізь сполучні двері нетвердо пройшов неосяжний літній чоловік у величезній, підбитій хутром мантії й човганцях на ногах, тримаючи руку на плечі блазня в обтріпаному костюмі. Старий був показним у всіх сенсах слова. На лівому оці він носив пов’язку, від чого виглядав трохи безпомічно й неврівноважено, як одноокий яструб. В його сиво-рудій бороді виднілися шматочки їжі, а ще з-під зачовганої хутряної мантії виглядали штанини піжами.

«Це мусить бути Граф», — подумав Ричард і не помилився.

Графів блазень був пристаркуватий чоловік зі скривленим невеселим ротом і розмальованим обличчям, який неначе утік від своєї долі заповнювача пауз між виступами артистів із дна афіші у вікторіанських вар'єте сто років тому. Він повів Графа до троноподібного різьбленого дерев’яного сидіння, в яке Граф трохи невпевнено сів. Вовкодав підвівся, протупав через увесь вагон і всівся коло вбраних у човганці Графових ніг.

«Графський двір, — подумав Ричард. — Звісно». І він почав думати, чи існував також барон на станції «Баронський двір»,[17] а ще ворон на «Вороновому дворі»[18] чи…

Невисокий старий вартовий задишливо закашлявся і сказав:

— Гаразд, народ. Кажіть, у якій ви справі.

Дуері виступила наперед. Вона підвела голову і раптом стала вищою і впевненішою, ніж здавалася Ричарду раніше.

— Ми шукаємо аудієнції його світлості Графа, — сказала вона.

Граф гукнув через вагон:

— Що сказала та дівчинка, Гальварде? — спитав він.

Ричард задумався, чи Граф не глухий.

Гальвард, пристаркуватий вартовий, човгнув кругом і приклав згорнуту долоню до рота.

— Шукають аудієнції, ваша світлосте, — перекричав він калатання потяга.

Граф відсунув товсту хутряну шапку набік і медитативно почухав голову. З-під шапки вигулькнула лисина.

— Справді? Аудієнції, кажеш? Як чудово. А хто вони, Гальварде?

Гальвард знов розвернувся до них.

— Він хоче знати, хто ви такі. Але кажіть коротко. Не розводьтеся.

— Я леді Дуері, — оголосила Дуері. — Дочка лорда Портико.

Граф при цих словах прояснів, нахилився вперед і глянув крізь дим здоровим оком.

— Сказала, що вона старша дочка Портико? — спитав він блазня.

— Саме так, ваша світлосте.

Граф поманив Дуері.

— Підійди-но сюди, — сказав він. — Йди-йди-йди. Дай подивлюся на тебе.

Вона пішла вагоном, що хитався з боку в бік, хапаючись для утримання рівноваги за підвішені до стелі петлі з товстої мотузки. Ставши коло Графового дерев'яного стільця, вона присіла в реверансі. Він почухав бороду й подивився на неї.

— Ми були спустошені звісткою про передчасну… — сказав Граф, а тоді урвав сам себе й сказав: — Уся родина, це було для нас… — він запнувся і продовжив: — Знаєш, я завжди високо цінував його, ми з ним багато зробили разом… Старий добрий Портико… повен ідей… — Він замовк. Тоді постукав блазня по плечу й роздратовано загудів шепотом так, що його легко було чутно крізь шум потяга: — Іди пожартуй до них, Тулі. Заробляй свій хліб.

Графів блазень похитався вперед артритною ходою з ревматичним накульгуванням. Він зупинився перед Ричардом.

— А ти хто такий? — спитав він.

— Я? — спитав Ричард. — Гм. Я? Моє ім'я? Ричард. Ричард Мейг’ю.

— Я? — писнув блазень, по-старечому й доволі театрально імітуючи Ричардів шотландський акцент. — Я? Гм. Я? Тю, дядьку. Це не чоловік, а дурник якийсь. — Придворні мляво захихотіли.

— А я, — зі сліпучою усмішкою сказав блазневі де Карабас, — звуся маркізом де Карабасом.

Блазень блимнув очима.

— Ти — злодій де Карабас? — спитав він. — Де Карабас — грабіжник могил? — Він повернувся до придворних. — Але це не може бути де Карабас. А чому? Бо де Карабаса давно вигнано, йому заборонено з'являтися у Графовій присутності. Це, ймовірно, якийсь новий вид куниці-переростка.

Придворні силувано попирхали й завели тиху стурбовану розмову. Граф нічого не сказав, але сильно стиснув губи й затремтів.

— А я звуся Мисливицею, — сказала Мисливиця до блазня.

Придворні замовкли. Блазень розкрив рота, ніби збираючись щось сказати, а тоді глянув на неї й закрив його. В куточках бездоганних губ з'явився натяк на усмішку.

— Ну ж бо, — сказала вона. — Пожартуй.

Блазень дивився на закручені носаки свого взуття. Тоді він пробурмотів:

— У мого собаки нема носяки.

Граф, що дивився на маркіза де Карабаса, викотивши око, в якому ніби повільно зайнявся запальний ґніт, стиснув губи так, що вони побіліли, а тоді вибухнув угору та звівся на ноги як сивобородий вулкан, як літній берсерк. Його голова торкалася даху вагона. Він вказав на маркіза й закричав, бризкаючи слиною:

— Я цього не терпітиму! Підведіть його сюди.

Гальвард пригрозив маркізові суворим списом, тож маркіз пішов наперед і став перед Графовим троном разом з Дуері. Вовкодав глухо загарчав.

— Ти, — сказав Граф, пронизуючи повітря величезним вузлуватим пальцем. — Я впізнав тебе, де Карабасе. Я не забув. Може, я постарів, але не забув.

Маркіз уклонився.

— Дозволите нагадати вашій світлості, — поштиво сказав він, — що ми уклали угоду? Я вів мирні перемовини між вашими людьми й Вороновим двором. А натомість ви погодилися надати мені невелику допомогу.

«То в тому дворі таки є ворон», — подумав Ричард. Йому стало цікаво, на що той двір схожий.

— Невелику допомогу? — сказав Граф. Він побуряковів. — То ти це так називаєш? Через твою дурість я втратив десяток людей при відступі з Білого міста. Я втратив око.

— І якщо ваша світлість дозволить зауважити, — люб'язно сказав маркіз, — ваша пов'язка вам дуже личить. Бездоганно підкреслює риси обличчя.

— Я присягнувся… — гримів Граф, наїжачивши бороду, — я присягнувся… що як ти бодай раз іще ступиш до моїх володінь, то я… — Він замовк. Забудькувато й спантеличено похитав головою. Тоді продовжив: — Пізніше згадаю. Я не забуваю нічого.

— Можливо, Граф буде не надто радий вас бачити? — прошепотіла Дуері до де Карабаса.

— А хіба схоже, що він радий? — пробурмотів той у відповідь.

Дуері знову вийшла наперед.

— Ваша світлосте, — голосно й чітко сказала вона, — де Карабас іде зі мною гостем і компаньйоном. Заради дружби, що у всі часи існувала між вашою і моєю родинами, заради дружби між моїм батьком і…

— Він знехтував мою гостинність, — загримів Граф. — Я присягнувся, що… коли він ще раз ступить до моїх володінь, то його випатрають і висушать… як, як щось, що треба спочатку випатрати, а тоді… гм… висушити…

— Можливо, як вудженого оселедця, мілорде? — припустив блазень.

Граф знизав плечима.

— Нема різниці. Варто, схопити його.

І вони схопили. Хоч вартові вже давно втратили нагоду відзначити власне шістдесятиліття, та кожен тримав націленого на маркіза арбалета, і руки в них не тремтіли ані від віку, ані від страху. Ричард глянув на Мисливицю. Її це нібито не обходило: вона стежила за дією, наче дивилася театральну сценку, розіграну заради неї.

Дуері склала руки й стала рівно, захиливши голову назад і піднявши гостре підборіддя. Вона менше скидалася на подерте вуличне дівчисько, а більше нагадувала ту, хто звикла, що все відбувається, як вона того хоче. Опалові очі спалахнули.

— Ваша світлосте, маркіз є супутником у моїй подорожі. Наші родини товаришують вже давно…

— Так, давно, — підтримав її Граф. — Сотні років. Сотні й сотні. Я й діда твого знав. Веселий був старий. Хоч і трохи мутний, — поділився він.

— Але я вимушена сказати, що розціню акт насильства проти мого компаньйона як акт агресії проти себе самої й свого дому.

Дівчина дивилася вгору на старого. Він височів над нею баштою. На кілька секунд вони так і заклякли. Він збуджено сіпнув сиво-руду бороду, а тоді викопилив нижню губу, як мала дитина.

— Я його тут не прийматиму, — сказав він.

Маркіз витягнув золотого кишенькового годинника, якого знайшов у кабінеті Портико. Він безтурботно подивився на нього, а тоді розвернувся до Дуері й сказав, ніби за минулі хвилини нічого не сталося.

— Міледі, вочевидь, я принесу більше користі поза межами цього потяга, аніж на ньому. Крім того, мені треба дослідити й інші провулки.

— Ні, — сказала вона. — Якщо ви підете — ми всі підемо.

— Я так не думаю, — сказав маркіз. — Мисливиця придивиться за вами, поки ви залишатиметеся у Спідньому Лондоні. Зустрінемося на наступному ринку. А доти не утніть якоїсь дурниці.

Потяг сповільнювався коло станції.

Дуері втупилася у Графа: було в її величезних опалових очах і серцеподібному обличчі щось давніше й могутніше, ніж її юні роки давали підставу очікувати. Ричард зауважив, що коли вона говорила, всі навколо затихали.

— Ви дозволите йому піти з миром, ваша світлосте? — спитала вона.

Граф провів руками по обличчю, потер неушкоджене око і пов'язку, а тоді подивився на неї і сказав:

— Аби тільки він пішов, — він глянув на маркіза, — бо наступного разу… — і провів товстим старим пальцем по горлу, — …вуджений оселедець.

Маркіз низько вклонився.

— Не треба мене проводжати, — сказав він до вартових і вийшов з відчинених дверей. Гальвард підняв арбалета й націлив маркізові у спину. Мисливиця простягла руку й знову пригнула арбалета до підлоги. Маркіз пройшов кілька кроків платформою, розвернувся й іронічно помахав на прощання з вишуканою пишністю. Двері зашипіли й зачинилися за ним.

Граф сидів на величезному троні в кінці вагона. Він мовчав. Потяг брязнув і смикнувся до темного тунелю.

— Де моя гостинність? — пробурмотів до себе Граф. Він глянув на гостей одним уважним оком. А тоді повторив, так розпачливо й оглушливо, що Ричард відчув звук аж у животі, як гупання басового барабана. — Де моя гостинність? — Він знаком покликав до себе одного з пристаркуватих вартових. — Вони ж голодні з дороги, Даґварде. І пити хочуть, тут і думати нема чого.

— Так, ваша світлосте.

— Зупиніть потяг! — загукав Граф. Двері зашипіли й відчинилися, а Даґвард протупотів платформою. Ричард дивився на людей на станції. Ніхто не зайшов до їхнього вагона. Ніхто наче й не помічав нічого дивного чи бодай трохи незвичного.

Даґвард підійшов до торгового автомата на краю платформи. Він зняв металевого шолома, а тоді почав гупати по автомату кольчужною рукавицею.

— Шоколадок, — сказав він. — За наказом Графа. — В нутрі автомата щось закалатало й загуділо, і він став один за одним випльовувати десятки шоколадних батончиків «Кедбері» з фруктами й горіхами. Даґвард ловив їх у шолом. Двері вагона зачинялися. Гальвард вставив між ними свою піку, і вони знову відчинялися й зачинялися, стукаючись об її руків'я.

— Будь ласка, не спирайтеся на двері, — сказав голос із динаміка. — Потяг не може рушити, поки всі двері не зачиняться.

Граф схилив голову на бік і дивився на Дуері неушкодженим оком.

— Отож. Що привело тебе до мене? — спитав він.

Вона облизнула губи.

— Ну, ваша світлосте, хоч і не прямо, але — смерть мого батька.

Він повільно кивнув.

— Так. Ти шукаєш помсти. І це правильно, — він кахикнув, а тоді зачитав найнижчим басом: — Майнув могутній меч, палахнуло примхливе полум’я, стримить сердита сталь із гаспидських грудей, багрянець… щось там робить. Так.

— Помсти? — Дуері трохи подумала. — Так. Мій батько так і сказав. Але ще більше я хочу зрозуміти, що сталося, аби мати змогу захиститися. Моя родина не мала ворогів.

Даґвард захитався до вагона з повним шоломом шоколадних батончиків і коли; дверям було дозволено зачинитися, і потяг рушив знову.

Лірове пальто, що й досі лежало на підлозі тунелю, було вкрите монетами й банкнотами, але також і взуттям. Взуттям на ногах людей, котрі копали монети, затоптували й рвали банкноти, роздирали тканину пальта. Гроші лежали просто під ногами, але здавалося, що їх ніхто не помічав. Лір почав кричати.

— Будь ласка. Дайте мені спокій — благав він. Його приперли до стіни переходу; кров текла його обличчям і забарвлювала бороду багрянцем. Його саксофон незграбно й недолуго повис на грудях, увім’ятий і пошкрябаний.

Його оточив натовп — більш як двадцять душ, але менше п'ятдесяти — і всі вони штовхалися й штурхалися бездумною юрбою, усі глипали порожніми очима, кожен чоловік і жінка відчайдушно боролися й шкрябалися, щоб віддати Лірові свої гроші. На кахлях стін, де Лір ударився головою, була кров. Він відсахнувся від жінки середнього віку з широко розкритою сумочкою і простягнутою до нього жменею п’ятифунтових купюр. Вона нігтями роздерла його обличчя, пориваючись всунути свої гроші. Він крутнувся, щоб уникнути тих нігтів і налетів на стіну тунелю.

Хтось став йому на руку. Його пхнули обличчям у масу монет. Він почав шморгати носом і лаятися.

— А я казав тобі не налягати на цю мелодію, — мовив десь поблизу лагідний голос. — Неслух.

— Допоможи, — видихнув Лір.

— Ну, є одне протизакляття, — майже неохоче визнав голос.

Натовп підсунув ближче. Кинута п'ятдесятипенсова монета розпорола Лірову щоку. Він скрутився в зародкову кульку, охопивши себе руками й сховавши обличчя між колін.

— Та грай уже, чорти б тебе, — проридав Лір. — Я зроблю, що захочеш… Тільки спини їх…

Пищик заграв, і звук пролетів переходом. Проста фраза, що лунала знову і знову, щоразу звучала трохи по-іншому — де Карабасові варіації. Кроки почали віддалятися. Спочатку хтось тихцем почовгав, а тоді наддав ходи й пішов геть. Лір розплющив очі. Маркіз де Карабас притулився до стіни й грав на пищику. Коли він побачив, що Лір дивиться, то відірвав його від губів і повернув до кишені пальта. Він кинув Ліру латану бавовняну хустку з вишиваним краєм. Лір витер кров з чола й обличчя.

— Вони ж би мене вбили, — дорікнув він.

— Я попереджав, — сказав де Карабас. — На твоє щастя, я повертався цією ж дорогою. — Він допоміг Ліру сісти. — А тепер, — сказав він, — мені здається, що ти винен мені ще одну послугу.

Лір підібрав пальто — розірване, брудне, зі слідами багатьох ніг — з підлоги переходу. Йому раптом стало дуже холодно, тож він накинув його на плечі. Монети впали, а купюри закружляли на підлогу. Він залишив їх лежати.

— Мені справді пощастило? Чи ти все підгадав?

Маркіз виглядав майже ображено.

— Не знаю, як ти взагалі наважився таке подумати.

— Бо я тебе знаю. Ось як. І що ти хочеш, щоб я зробив цього разу? Украв щось? Підпалив? — Лір говорив відсторонено і трохи сумно. А тоді: — Когось убив?

Де Карабас нахилився й забрав свою хустку.

— Боюся, що вкрав. Тут ти вгадав, — сказав він з усмішкою. — Мені випало мати доволі нагальну потребу здобути одну фігурку династії Тан. — Лір затремтів. А тоді ледь кивнув.

Ричарду видали батончик «Кедбері» й великого срібного келиха, оздобленого по вінця камінцями, що здалися Ричарду сапфірами. Келих був наповнений «Кока-колою». Блазень, котрого начебто звали Тулі, голосно прочистив горло.

— Я хотів би запропонувати тост за наших гостей, — сказав він. — Дитина, охоронниця, дурень — нехай кожен отримає те, на що заслужив.

— А хто з них я? — прошепотів Ричард до Мисливиці.

— Дурень, хто ж іще? — сказала вона.

— В старі часи, — похмуро мовив Гальвард, сьорбнувши «коли», — ми пили вино. Мені більше подобається вино — не таке липке.

— А вам усі автомати отак видають усяку всячину? — спитав Ричард.

— О так, — відповів старий. — Вони, бачте, слухаються Графа. Він править метрополітеном. Тією частиною, що з потягами. Він володар Центральної, Кільцевої, Ювілейної лінії, а також ліній Вікторія і Бейкерлу — усього, крім Глибинної лінії.

— Що це за Глибинна лінія? — спитав Ричард.

Гальвард похитав головою і стиснув губи. Мисливиця постукала Ричарда по плечу пальцями.

— Пам'ятаєш, що я казала про пастухів з «Пастушого кута»?

— Казала, щоб я молився, аби ніколи з ними не зустрітися, і що про деякі речі краще не знати.

— Добре, — завважила вона. — Тож можеш додати Глибинну лінію до списку речей, про які тобі краще не знати.

Дуері повернулася до них з іншого кінця вагона. Вона усміхалася.

— Граф погодився нам допомогти, — сказала вона. — Ходімо. Він чекає на нас у бібліотеці.

Ричард майже пишався тим, що не спитав «У якій ще бібліотеці?» чи не зазначив, що бібліотек у потягах не буває. Натомість він пішов за Дуері до Графового порожнього трону, проминув його й пішов крізь сполучні двері позад нього, опинившись по тому в бібліотеці. То була велика кам'яна кімната з високою дерев'яною стелею. Усі стіни в полицях, кожна полиця заставлена предметами. Звісно, там були й книжки, але здебільшого на полицях громадилася безліч інших речей: тенісні ракетки, хокейні ключки, парасольки, були там і лопата, і ноутбук, і дерев'яна нога, кілька кружок, десятки туфель, кілька біноклів, невеличка колода, шість ляльок-рукавичок, нічний світильник, різноманітні компакт-диски, вінілові платівки (довгограї, 45-ки й 78-ки), восьмитрекові й звичайні касети в магнітофон, гральні кості, іграшкові машинки, розмаїті пари вставних щелеп, наручні годинники, ліхтарики, чотири садові гноми різних розмірів (двоє рибалили, один ходив уві сні, а останній курив сигару), купи газет, журнали, гримуари, триногі стільці, коробка сигар, пластиковий вівчур, що кивав головою, шкарпетки… кімната була крихітною імперією загубленого майна.

— Оце його справжні володіння, — пробурмотіла Мисливиця. — Втрачене. Забуте.

В кам’яній стіні були вирубані вікна. Крізь них Ричард бачив гримучу темряву й летючі вогні тунелів метро. Граф сидів на підлозі, склавши ноги, погладжуючи вовкодава по голові й чухаючи його шию. Блазень стояв поруч із втомлено-обтяженим виглядом. Граф зіпнувся на ноги, коли побачив їх. Його чоло наморщилося.

— А, онде ви. Так, я запросив вас, бо була якась причина, зараз я пригадаю…

Він сіпнув сиво-руду бороду — маленький жест для такого великого чоловіка.

— Ангел Ізлінтон, ваша світлосте, — ввічливо підказала Дуері.

— О, так. Твій батько мав безліч різних ідей. Питав, що я про них думаю. Я не дуже підтримую зміни. Тож і послав його до Ізлінтона. — Він зупинився. Блимнув одним оком. — Я тобі про це вже розповідав?

— Так, ваша світлосте. І як ми можемо потрапити до Ізлінтона?

Граф кивнув, ніби Дуері сказала щось дуже проникливе.

— Швидкою дорогою — тільки раз. А після того доведеться ходити довгою. Небезпечною.

Дуері терпляче мовила:

— А швидка дорога — це?..

— Ні, ні. Для цього треба бути відкривачем. Вона годиться тільки для когось із родини Портико. — Він поклав велетенську руку на її плече. Тоді пересунув її до щоки. — Краще залишайся зі мною. Зігріватимеш старого ночами, га?

Він вискалився й торкнувся заплутаного волосся старечими пальцями. Мисливиця ступила крок до Дуері. Та зупинила її жестом руки — ні, поки що ні.

Дуері глянула на Графа й сказала:

— Ваша світлосте, я старша дочка Портико. Як мені потрапити до ангела Ізлінтона?

Ричарда вразило, як Дуері вдавалося зберігати контроль над собою, в той час як Граф на очах програвав битву з пам'яттю і глуздом.

Граф імпозантно підморгнув єдиним оком — старий яструб, що схилив голову набік. Тоді він прибрав руку від її волосся.

— Так і є. Так і є. Донька Портико. Як ведеться твоєму любому батькові? Сподіваюся, що добре? Він чудова людина. Хороша.

— Як нам потрапити до ангела Ізлінтона? — перепитала Дуері, але цього разу її голос тремтів.

— Гм? Звісно, взявши Анґелус.

Ричард уявив собі Графа шістдесят, вісімдесят, п'ятсот років тому: могутній воїн, хитромудрий стратег, знаний кавалер, чудовий друг, кошмарний ворог. Уламки того чоловіка ще й досі збереглися. Ось що робило його таким страшним і таким сумним. Граф пошукав на полицях, перекладаючи ручки, люльки, трубочки для плювання горохом, маленьких горгулей і пожовкле листя. А тоді, наче старий кіт, що випадково натрапив на мишу, він схопив маленький скручений сувій і віддав його дівчині.

— Тримай, дівонько, — сказав Граф. — Усе там. Гадаю, ми можемо підкинути тебе куди тобі треба.

— Підкинути? — спитав Ричард. — На потязі?

Граф пошукав очима джерело звуку, навів очі на Ричарда й широченно всміхнувся.

— О, та що тут такого, — прогримів він. — Для доньки Портико — що завгодно.

Дуері тріумфально стисла сувій в руці.

Ричард відчував, що потяг сповільнюється, і його, Дуері й Мисливицю повели з кам'яної кімнати назад до вагона. Ричард визирнув на платформу, поки потяг пригальмовував.

— Пробачте, а що це за станція? — спитав він. Потяг зупинився коло одного зі станційних знаків: «Британський музей» — було зазначено там. Чомусь саме цієї дивини йому стало забагато. Він міг прийняти створіння з прогалини і Графський двір, і навіть дивну бібліотеку. Але, чорт забирай, як усі лондонці, він знав мапу підземки, і це вже було занадто. — Нема ніякої станції «Британський музей», — твердо сказав Ричард.

— Нема? — прогримів Граф. — Гм, тоді вам треба дуже обережно сходити з потяга. — І він радісно й грубо зареготав, і поплескав блазня по плечі, — ти чув, Тулі? Я такий же дотепний, як і ти.

Блазень усміхнувся найслабкішою усмішкою, яку коли-небудь бачили людські очі.

— У мене від неконтрольованих веселощів аж боки репаються і ребра тріщать, ваша світлосте, — сказав він.

Двері зашипіли й розсунулися. Дуері всміхнулася Графові.

— Дякую, — сказала вона.

— Ідіть, ідіть, — сказав велетень, виганяючи Дуері, Ричарда й Мисливицю з теплого, задимленого вагона на порожню платформу. А тоді двері зачинилися, і потяг рушив далі, а Ричард дивився на знак, і скільки б разів він не блимнув очима — та й навіть після того, як він відвернув голову, а тоді знову глянув на нього, ніби прагнучи захопити знак зненацька — той уперто наполягав на тому, що станція називалася: