Небудь-де

16

Кілька годин вони мовчки спускалися туди, куди вела звивиста кам'яна дорога. Ричардові й досі боліло, він кульгав і переживав дивне душевне й фізичне сум'яття: всередині нього кублилися почуття поразки й зради, а в поєднанні з ледь не забраним Ламією життям, ушкодженнями, завданими містером Вандемаром, і власними переживаннями на високій дошці вони повністю розбили його. Втім, він був певен, що його неприємності минулого дня були бліденькими й незначними на тлі того, що мав відчути маркіз. Тож він мовчав.

А маркіз мовчав, бо від кожного сказаного слова йому боліло в горлі. Він налаштувався дати йому заживати й зосередився на Мисливиці. Маркіз розумів, що коли бодай на мить послабить увагу, вона про це дізнається, і за секунду буде вже далеко або кинеться на них. Тож він нічого не казав.

Мисливиця йшла трохи попереду. Вона теж нічого не казала.

За кілька годин вони дісталися дна Даун-стріт. Вулиця закінчувалася широкими циклопічними воротами, стовпи яких були збудовані з гігантських кам'яних брил. Ці ворота збудували велетні, вирішив Ричард, що трохи пригадував перекази про давно померлих королів міфічного Лондона, перекази про короля Брана й велетнів Ґоґа й Маґоґа, які мали руки завбільшки з дуби, а самі їхні голови були мов ті пагорби. Ворота ж давно поіржавіли й розсипалися. В болоті під ногами ще виднілися їх уламки, а трохи більші залишки звисали з поіржавілих завіс на стовпах воріт. Самі завіси були вищі за Ричарда.

Маркіз зробив Мисливиці знак зупинитися. Тоді він облизнув губи й сказав:

— Ці ворота позначають кінець Даун-стріт і початок лабіринту. А за лабіринтом чекає ангел Ізлінтон. А в самому лабіринті — Звір.

— Не розумію, — сказав Ричард. — Ізлінтон. Я ж розмовляв із ним. Отим. Ним. Він ангел, розумієте? Справжній ангел.

Маркіз невесело усміхнувся.

— Коли ангели стають на лихий шлях, Ричарде, то гірше за них нема нікого. Пам'ятаєш, Люцифер теж колись був ангелом.

Мисливиця дивилася на Ричарда горіхово-карими очима.

— Місце, яке ти відвідав — то цитадель Ізлінтона, а також його в'язниця, — сказала вона. То були її перші слова за багато годин. — Він не вільний звідти виходити.

Маркіз звернувся до неї напряму.

— Я так розумію, що лабіринт і Звір у ньому покликані відвадити непроханих.

Вона схилила голову.

— І мені так здається.

Ричард повернувся до маркіза і вивергнув усю свою злість, безсилля і розчарування одним лютим зарядом:

— Нащо взагалі з нею балакати? Чому вона й досі з нами? Вона зрадниця, а намагалася намовити нам, що зрадник — ти.

— І я врятувала твоє життя, Ричарде Мейг’ю, — тихо сказала Мисливиця. — Багато разів. На мосту. Коло прогалини. На дошці вгорі. — Вони зустрілися очима, і відводити погляд довелося Ричардові.

Тунелями пролетіло якесь відлуння — щось схоже на рев чи гарчання. Волосся на шиї нижче потилиці поставало Ричардові дибки. Звук був далекий, але більше в ньому не було нічого втішного. Ричард упізнав його — він чув його у снах, але тепер це ревіння не скидалося ані на бика, ані на вепра. Створіння ревіло, мов лев. Мов дракон.

— Лабіринт — одне з найстаріших місць Спіднього Лондона, — сказав маркіз. — Ще до того, як король Люд заснував поселення на болотах Темзи, тут уже був лабіринт.

— Але без Звіра, — сказав Ричард.

— Тоді ще без.

Ричард вагався. Знову почулося далеке ревіння.

— Я… гадаю, що мені снився Звір, — сказав він.

Маркіз підняв брову.

— І які то були сни?

— Погані.

Маркіз поглянув на нього, зважуючи сказане. А тоді сказав:

— Слухай, Ричарде. Я беру з собою Мисливицю. Якщо ти хочеш почекати тут, ніхто не звинуватить тебе в боягузтві.

Ричард похитав головою. Іноді вибору просто немає.

— Я не відверну. Не тепер. Вони забрали Дуері.

— Так, — сказав маркіз. — Гаразд. То ходімо?

Бездоганні карамельні губи викривилися в посмішці.

— Треба бути божевільним, щоб туди заходити, — сказала вона. — Без ангелового талісмана ви ніколи не знайдете дороги. Ніколи не пройдете повз вепра.

Маркіз сягнув рукою під свою ковдру-пончо й видобув маленьку обсидіанову статуетку, яку взяв із кабінету батька Дуері.

— Ти говориш про таку штуку? — спитав він.

Маркіз подумав, що більшість із пережитого ним за минулий тиждень була варта того, щоб побачити цей вираз на обличчі Мисливиці. Вони рушили крізь ворота й увійшли до лабіринту.

Руки Дуері були зв'язані за спиною, а позаду неї ішов містер Вандемар, тримаючи унизану перснями долоню на її плечі, штовхаючи її вперед. Містер Круп квапливо ступав поперед них, високо тримаючи забраний у Дуері талісман і зиркаючи на всі боки, наче вкрай пафосна куниця, що вирішила напасти на курник.

Сам лабіринт був місцем чистого божевілля. Він був зібраний з утрачених фрагментів Горішнього Лондона, з провулків, доріг, переходів і тунелів, що за тисячоліття попровалювалися в тріщини дійсності й опинилися у світі загубленого й забутого. Двоє чоловіків і дівчина ступали кам'яними кругляками, болотом, послідом численних різновидів і погнилими дерев'яними дошками. Вони йшли крізь день і ніч, ішли вулицями, освітленими газом і натрієм, смолоскипами й свічками з очерету. Тут усе постійно змінювалося. Кожна доріжка розгалужувалася, кружляла і виводила сама на себе.

Містер Круп відчував потяг талісмана і дозволив йому вести себе. Вони йшли вузеньким провулком, що колись був частиною вікторіанських «кубел» — нетрів, де в рівних частках змішалися крадіжки, джин за одне пенні, халупи за два з половиною і секс за три — і чули його, як він щось винюхував і сопів носом десь поблизу. А тоді він низько й похмуро заревів. Містер Круп повагався, перш ніж поспішити вперед короткими дерев’яними сходами, а тоді зупинився в кінці провулка й роззирнувся навсібіч, перш ніж повів їх униз якимись сходами до довгого кам’яного тунелю, що колись проходив через Флітські болота в часи тамплієрів.

Дуері сказала:

— Та ви ж злякалися, хіба ні?

Круп люто зиркнув на неї.

— Припни язика.

Вона усміхнулася, хоч усміхатися їй зараз не дуже хотілося.

— Ви боїтеся, що талісман не зможе провести вас повз Звіра. І що ви плануєте тепер? Викрасти Ізлінтона? Продати нас обох тому, хто найбільше заплатить?

— Тихо, — сказав містер Вандемар. Але містер Круп просто хихотнув, і тоді Дуері зрозуміла, що ангел Ізлінтон їй не друг.

Вона загукала:

— Агов! Звіре! Ми тут! Ходи сюди! Звірятку!

Містер Вандемар штурхонув її в потилицю й кинув нею об стіну.

— Сказав же не галасувати, — спокійно мовив він.

Вона відчула в роті присмак крові й сплюнула в грязюку червоним. Тоді вона розтулила губи, щоб знову загукати. Містер Вандемар це передбачив і запхав їй до рота хустинку, яку витяг перед тим з кишені. Вона спробувала вкусити його при цьому за пальця, але на нього це не справило бажаної дії.

— Тепер ітимеш тихо, — сказав він їй.

Містер Вандемар дуже пишався своєю заляпаною чимось зеленим, коричневим і чорним хусткою, що колись належала огрядному торгівцю нюхальним тютюном у 1820-х роках, котрий помер від апоплексії й був із цією хусткою похований. Містер Вандемар і досі коли-не-коли знаходив у ній рештки того торгівця, але загалом, думав він, то була чудова хустка.

Далі вони йшли мовчки.

За лабіринтом, у кам'яній залі, що також була його цитаделлю і в'язницею, ангел Ізлінтон робив дещо, чого не робив уже багато тисяч років — співав. Він мав прекрасний голос, приємний і мелодійний. Як і всі ангели, він мав бездоганний тембр. Ізлінтон співав пісню Ірвіна Берліна[27] і граційно танцював, повільно і бездоганно ступаючи й рухаючись у Великій залі, заповненій свічками.

— Це рай, — співав ангел. — Я в раю, і серце б'ється так, що говорити не дає…

Він урвав танець, коли досяг чорних дверей зали, зроблених із кременю й потьмянілого срібла. Він повільно провів пальцями по їхній холодній поверхні й притиснувся до неї. А тоді він продовжив співати вже тихіше:

— Рай… Я в раю… Я в раю… Я в раю…

Тоді він мило й ніжно усміхнувся, і ця усмішка ангела Ізлінтона була такою жахливою, що її навряд чи витримали б чиїсь очі. Він знову вимовив слова, повторюючи їх для себе знову і знову і їх склади примарно зависли в повітрі освітленої свічками темної зали.

— Я в раю, — сказав він.

Ричард зробив ще один запис до свого уявного щоденника. «Сьогодні, — думав він, — я пережив перехід дошкою, поцілунок смерті й лекцію з копання людини ногами. Просто ж зараз я прямую лабіринтом з одним навіженим покидьком, що повернувся з мертвих, і охоронницею, котра виявилася… який там антонім до охоронниці. Я виліз зі свого ставка так далеко, що…» — і тоді метафори його зрадили. Він покинув світ метафор і порівнянь, перейшовши до світу явищ, які існують насправді, і це його змінювало.

Вони брели вузьким проходом по мокрій, болотистій землі між темними кам’яними стінами. Маркіз мав у руках і талісман, і арбалет, тож уважно стежив за тим, щоб увесь час триматися за десять футів позаду Мисливиці. Ричард ішов попереду, несучи її списа на Звіра й жовтий сигнальний вогонь, що його маркіз видобув з-під свого покривала і що тепер освітлював стіни й грязюку, якою він ішов на добрій відстані перед Мисливицею. Болото смерділо, а комарі почали обсідати Ричардові руки, ноги й обличчя, боляче його кусаючи й залишаючи по собі величезні сверблячі припухлини. Ані Мисливиця, ані маркіз не згадали комарів і словом.

Ричард почав підозрювати, що вони добряче загубилися, і його настрій не покращувався від того, що в болоті виднілося повно мерців — збережених зі шкірою тіл, вибілених кісток скелетів і мертвотно-синіх розбухлих від вологи трупаків. Ричард замислився над тим, чи довго вони тут лежать, і чи їх убив Звір, чи, може, комарі. Він нічого не казав наступні п’ять хвилин і одинадцять комариних укусів, а тоді вигукнув:

— Мабуть, ми загубилися. Ми тут вже проходили.

Маркіз підняв талісмана вище.

— Ні. Все гаразд, — сказав він. — Талісман веде нас прямо. Розумна штукенція.

— Ага, — сказав Ричард, котрого це не переконало. — Дуже розумна.

Саме тоді босий маркіз наступив на роздроблену грудну клітку напівзасмоктаного в болото трупа, проштрикнув собі п’яту й шкандибнув. Чорна статуетка пролетіла в повітрі й задоволено ляпнулася в темне болото, ніби риба, що вистрибнула в повітря й повернулася в воду. Маркіз вирівнявся й націлив арбалета Мисливиці в спину. Він відчув тепло і гострий біль у правій п’яті. Він сподівався, що розпоров її не дуже сильно, бо крові наразі мав небагато і не міг дозволити собі знову її втрачати.

— Ричарде, — погукав він. — Я впустив його. Можеш повернутися сюди? — Ричард повернувся, високо піднісши сигнальний вогонь, сподіваючись, що його світло блисне на обсидіані, але не бачив нічого, крім мокрої твані. — Опустися до грязюки й пошукай добре, — сказав маркіз.

Ричард застогнав.

— Тобі ж снився Звір, Ричарде, — сказав маркіз. — Ти ж не хочеш зустріти його насправді?

Ричард трохи подумав про це, а тоді встромив держака бронзового списа в болото і поставив поруч сигнальний вогонь, щоб той освітлював поверхню багна уривчастим бурштиновим світлом. Він опустився у твань на коліна й долоні й пошукав статуетку, водячи руками по поверхні й сподіваючись не натрапити на обличчя чи руку якогось мерця.

— Безнадійно. Вона може бути де завгодно.

— Шукай далі, — сказав маркіз.

Ричард спробував пригадати, як зазвичай шукав загублене. Спочатку він наскільки міг очистив свідомість, а тоді відпустив погляд погуляти грязюкою без певної мети. За п'ять футів ліворуч на болотистій поверхні щось блищало. То була статуетка Звіра.

— Я її бачу, — гукнув Ричард.

Він погріб до неї через болото. Маленька склиста звірючка встромилася головою в калюжу темної води. Можливо, наближення Ричарда розтривожило болото, але більш вірогідно, переконано думав Ричард опісля, що все сталося через чисту капосність матеріального світу. З якої б не було причини, але коли Ричард уже майже досяг статуетки, з болота почувся звук, ніби десь забурчав величезний шлунок, а тоді на поверхню спливла чимала бульбашка газу й непристойно й підло луснула просто поруч із талісманом, котрий зник під водою.

Ричард дістався потрібного місця й глибоко засунув руки в болото, нестямно шукаючи статуетку, вже не турбуючись про те, що можуть знайти його пальці, але діла не було. Статуетка зникла назавжди.

— Що ж тепер робити? — спитав Ричард.

Маркіз зітхнув.

— Повертайся сюди, ми що-небудь придумаємо.

Ричард тихо промовив:

— Уже пізно.

Він наближався так повільно й задумливо, що на частку секунди здався Ричарду старим, хворим, навіть вмирущим. То була його перша думка. Але тоді він усвідомив, скільки створіння покриває землі за кожним рухом, як розлітаються з-під його копит грязюка й гнила вода, і усвідомив повну міру своєї помилки. За тридцять футів од них Звір сповільнився, зупинився й форкнув. Його боки здималися. Він тріумфально і виклично заревів. Його боки й спина щетинилися обламаними списами, розкришеними мечами й поіржавілими ножами. Жовте світло сигнального вогню блищало в його червоних очах, на його іклах і копитах.

Він опустив масивну голову. То був якийсь різновид вепра, подумав Ричард, але тут-таки усвідомив, що це безглуздя — жоден вепр не може бути таким велетенським. Він був завбільшки з бика, з дорослого слона, з ціле життя. Він дивився на них і не рухався сотню років, що пролетіла за десяток ударів серця.

Мисливиця одним плавним рухом стала на коліно й висмикнула списа з Флітського болота, яке відпустило його, гучно чвакнувши. А тоді вона сказала голосом, сповненим чистої радості:

— Так. Нарешті.

Вона забула всіх: Ричарда, що стояв у багні, маркіза з його смішним арбалетом і весь світ. Вона була піднесена й схвильована, вона стояла у найкращому місці того світу, задля якого жила. Її світ складався з двох елементів — Мисливиці й Звіра. Звір теж це знав. Вони були бездоганною парою, мисливець і польований. А хто є хто і хто кого, покаже тільки час. Час і їхній танець.

Звір напав.

Мисливиця почекала, поки побачить спінену слину, що крапала з його пащі, а тоді опустила голову й ударила списом вгору, але спробувавши загнати його Звіру в бік, вона зрозуміла, що на частку секунди спізнилася, і спис полетів геть з її занімілих рук, а ікло, гостріше за найгострішу бритву, розітнуло їй бік. Падаючи під Звіровою страхітливою вагою, вона відчула, як гострі копита навалюються на її руку, стегно і ребра. А тоді Звіра не стало, він знову зник у темряві, і танець було скінчено.

Коли вони пройшли лабіринт, містерові Крупу полегшало набагато сильніше, ніж він був готовий зізнатися.

Не зважаючи ні на що, і вони з містером Вандемаром, і їхня здобич залишилися цілими. Перед ними стіною стояла скеля, а в тій скелі були подвійні дубові двері, а в правих дверях — овальне дзеркало.

Містер Круп торкнувся дзеркала замурзаною рукою. Поверхня дзеркала помутніла від дотику, на мить захвилювалася, забулькотіла й затремтіла, мов кипляча ртуть, а тоді завмерла. На них дивився ангел Ізлінтон. Містер Круп прочистив горло.

— Доброго ранку, сер. Це ми, а з нами та юна леді, по яку ви нас посилали.

— А ключ? — здавалося, що м'який ангелів голос долинав звідусіль.

— Висить на її лебединій шийці, — мовив містер Круп трохи стривоженіше, ніж сподівався.

— Тоді увійдіть, — сказав ангел.

За цими словами дубові двері розчинилися, і вони увійшли.

Усе сталося так швидко. Звір вийшов з темряви, Мисливиця вхопила списа, Звір кинувся на неї й знову зник у темряві.

Ричард напружено прислухався, та Звір не подавав ані звуку. Не було чути нічого, крім повільного крапання води десь поблизу і тонкого, нестямного комариного дзижчання. Мисливиця лежала спиною в грязюці. Одна рука вигнулася під дивним кутом. Він підповз до неї через болото.

— Мисливице? — прошепотів він. — Ти мене чуєш?

Тиша у відповідь. А тоді шепіт, такий слабкий, що на мить йому здалося, що це його уява:

— Так.

Маркіз і досі був за кілька ярдів від них, стоячи стовпом коло якоїсь стіни. Він погукав:

— Ричарде — залишайся де ти є. Те створіння просто затягує розвагу. Воно повернеться.

Ричард пропустив це повз вуха. Він заговорив до Мисливиці.

— А з тобою… — він замовк. Це було таке дурне питання, але він все одно провадив: — з тобою все буде гаразд? — І тоді вона так, що затремтіли на губах крапельки крові, і похитала головою. — Тут у вас є медики? — спитав Ричард маркіза.

— Не такі, яких ти собі уявляєш. У нас тільки цілителі, костоправи та жменька п’явок…

Мисливиця кашлянула, а тоді скривилася. Яскраво-червона артеріальна кров потекла з куточка її губ. Маркіз підступив трохи ближче.

— Ти приховала десь своє життя, Мисливице? — спитав він.

— Я ж мисливиця, — презирливо прошепотіла вона. — Ми до такого не вдаємося… — Вона важко набрала повітря в легені, а тоді видихнула так, ніби процес дихання почав для неї бути надто обтяжливим. — Ричарде, ти колись тримав у руках списа?

— Ні.

— Візьми його, — прошепотіла вона.

— Але…

— Бери, — її голос став тихим і наполегливим. — Підбери його. Візьми за тупий кінець.

Ричард підібрав спис. Узяв за тупий кінець.

— Ця частина мені відома, — сказав він їй.

Її обличчям замерехтіла усмішка.

— Я знаю.

— Слухай, — сказав Ричард, уже не вперше почуваючись єдиною здоровою людиною в божевільні. — Давай краще посидимо дуже тихо. Може, він піде собі геть. Тоді ми спробуємо винести тебе й пошукати допомоги. — Але, вже не вперше, людина, до якої він звертався, начисто проігнорувала його слова.

— Я вчинила погано, Ричарде Мейг’ю, — сумно прошепотіла вона. — Я вчинила погано. Тому що хотіла стати тією, що вбила Звіра. Тому що мені потрібен був спис.

А тоді вона зробила неможливе й почала підводитися на ноги. Ричард гадки не мав, як сильно її скалічило. Він гадки не мав, як усе те мало боліти. Йому було видно, що її права рука безсильно обвисла, а крізь шкіру скалкою огидно стриміла біла кістка. З рани в боці текла кров. Грудна клітка виглядала геть безформною.

— Припини, — зашипів він, але марно. — Ляж назад.

Лівою рукою вона витягла з пояса ножа, поклала в правицю й загнула на ручці нечутливі пальці.

— Я вчинила погано, — повторила вона. — А тепер усе виправлю.

І тоді вона почала гудіти. Вона мугикала високим і низьким голосом, поки не знайшла ноту, від якої завібрували стіни, труби й будинки, і вона тримала ту ноту, поки не почало здаватися, що увесь лабіринт відгукнувся на цей звук луною. А тоді, втягнувши повітря в розтрощені груди, вона закричала:

— Гей, здоровило! Ти де? — відповіді не було. Не чулося нічого, крім тихого крапання води. Навіть комарі затихли.

— Може воно… пішло, — сказав Ричард, так міцно стискаючи держак списа, що заболіли долоні.

— Навряд, — пробурмотів маркіз.

— Нужбо, покидьку! — кричала Мисливиця. — Чи злякався?

Перед ними пролунало низьке ревіння, і Звір вискочив з темряви і побіг на них знову. Цього разу місця для помилки бути не могло. «Танець, — подумала Мисливиця. — Наш танець іще не завершено».

Коли Звір підскочив до неї з опущеними рогами, вона закричала:

— А тепер, Ричарде… Бий! Знизу вгору! Зараз! — після чого Звір ударив Мисливицю, і її слова перетворилися на безсловесний крик.

Ричард бачив, як Звір вийшов із темряви на світло сигнального вогню. Усе сталося дуже повільно. Це було схоже на сон. На всі його сни. Звір так наблизився, що Ричард вловив його тваринний сморід крові й лайна, відчув тепло його тіла. І Ричард вдарив списом так сильно як міг, запихаючи його в бік і даючи йому ввійти глибше.

А тоді було гарчання чи ревіння, сповнене муки, ненависті й болю. А тоді тиша.

Ричард чув, як гупає у вухах його серце, і крапає десь вода. Комарі знову задзижчали. Він усвідомив, що й досі міцно тримається за держак списа, хоч його вістря глибоко засіло в тілі нерухомого Звіра. Він відпустив його й став накульгувати навколо тварини, виглядаючи Мисливицю. Звір привалив її. Ричард усвідомив, що коли він її пересуне, висмикне з-під Звіра, то може спричинити її смерть, тож натомість він почав щосили штовхати руками теплий мертвий бік Звіра, намагаючись відсунути його. Це було наче намагатися штовхати середній танк, але нарешті Ричард якось зміг наполовину спихнути його з неї.

Мисливиця лежала на спині й дивилася в темряву вгорі. Її очі були розкриті й несфокусовані, і Ричард звідкись знав, що вони зараз нічого не бачать.

— Мисливице? — сказав він.

— Я ще тут, Ричарде Мейг’ю, — її голос звучав майже відсторонено. Вона не робила жодної спроби знайти його поглядом, жодної спроби сфокусувати очі. — Він мертвий?

— Здається, що так. Не рухається.

І вона засміялася. То був дивний сміх, неначе вона щойно почула найсмішніший мисливський жарт, який кому-небудь доводилося почути на світі. А між приступами сміху й мокрим, болісним кашлем, що вривав сміх, вона поділилася жартом і з ним.

— Ти вбив Звіра, — сказала вона. — Тож тепер ти — найславетніший мисливець Спіднього Лондона. Воїн… — А тоді вона перестала сміятися. — Я не відчуваю рук. Візьми мою праву долоню. — Ричард пошукав під тілом Звіра й узяв у свою долоню холодні пальці Мисливиці. Раптом вони здалися йому такими маленькими. — В руці ще є ніж? — прошепотіла вона.

— Так, — він відчував, яким той ніж був липким і холодним.

— Візьми його. Він твій.

— Я не хочу…

— Візьми його, — він розігнув її пальці, що стискали руків’я. — Тепер він твій, — прошепотіла Мисливиця. Вона ворушила тільки губами. Її очі затуманювалися. — Він ніколи мене не підводив. Тільки витри з нього мою кров… не можна давати лезу іржавіти… мисливець завжди дбає про свою зброю. — Вона ковтнула повітря. — А тепер… приклади кров Звіра… до очей і язика…

Ричард не був певен, чи правильно її почув, а тому, що почув — не повірив.

— Що?

Ричард не помітив наближення маркіза, але зараз він наполегливо заговорив йому на вухо.

— Зроби це, Ричарде. Вона має рацію. Це проведе тебе лабіринтом. Роби.

Ричард поклав руку на списа й провів рукою по держаку, поки не відчув шкуру Звіра й липке тепло Звірової крові. Почуваючи себе трохи по-дурному, він торкнувся рукою язика й відчув сіль у крові створіння — на його подив, його не знудило. Смак був дуже природний, як смак океану. Ричард торкнувся скривавленими пальцями своїх очей, і кров защипала їх, мов піт. Тоді він сказав їй:

— Я все зробив.

— Це добре, — прошепотіла Мисливиця. Більше вона не сказала нічого. Маркіз де Карабас простягнув руку й закрив її очі. Ричард витер її ножа об свою сорочку, бо вона так сказала. Це звільняло його від необхідності думати самому.

— Краще йти далі, — сказав маркіз, підводячись.

— Не можна її тут кидати.

— Можна. Повернемося по її тіло пізніше.

Ричард старанно відтирав лезо сорочкою. Він тепер плакав, але не помічав цього.

— А що як не буде ніякого пізніше?

— Тоді залишається сподіватися, що хтось подбає про рештки кожного з нас. Включно з рештками леді Дуері. Вона вже, мабуть, втомилася на нас чекати. — Ричард опустив очі. Він витер останні сліди крові Мисливиці з її ножа й запхнув його за пояс. А тоді кивнув. — Іди, — сказав де Карабас. — Я піду слідом так швидко, як зможу.

Ричард вагався. А тоді побіг щодуху.

Мабуть, йому допомогла кров Звіра. Іншого пояснення він точно не мав. Хай там як, він прямо і впевнено пробіг лабіринтом, в якому тепер для нього не було жодної загадковості. Він відчував, що знає кожен поворот, кожну стежку, кожен провулок, перехід і тунель. Він біг лабіринтом, спотикаючись, падаючи й біжучи далі, був виснажений, у скронях гупала кров. Його думками літав вірш, який стукав і відлунював у ритмі його бігу. Він чув його ще дитиною.

Слова повторювалися в його думках раз за разом, як похоронна пісня: «Побудь серед тепла й свічок»…

В кінці лабіринту стояла суцільна гранітна стіна з високими дерев’яними подвійними дверима. На одній половині дверей висіло овальне дзеркало. Двері були зачинені. Він торкнувся деревини, і вони нечутно прочинилися.

Ричард увійшов.