Небудь-де

5

Крізь темряву навколо них пропливали й пролітали люди з факелами, ліхтарями, свічками й електричними ліхтариками в руках. Це нагадало Ричардові бачені ще в школі документальні фільми, де в океанських водах плавали й рвучко розверталися то туди то сюди зграї риб… То була глибина, населена створіннями, що давно забули, навіщо потрібні очі.

Ричард піднімався за жінкою у шкірі вгору якимись кам'яними сходами з металевими краями. Вони опинилися на станції метро й приєдналися до черги людей, що проходили крізь прочинені на фут ґрати, за якими виднілися двері й хідник.

Прямо перед ними стояли двоє малих хлопців, до зап’ястку кожного з них була прив'язана шворка. Ті шворки тримав у руці мертвотно-блідий голомозий чоловік, від якого тхнуло формальдегідом. А зразу за ними чекав своєї черги сивобородий чоловік з чорно-білим кошеням на плечі. Воно трохи повмивалося, тоді кілька разів старанно лизнуло чоловікове вухо, а потім скрутилося на його плечі й заснуло. Черга рухалася повільно, і люди на її початку, що прослизали між ґратами й стіною, зникали в тій ночі по одному.

— Чому ти йдеш на ринок, Ричарде Мейг’ю? — спитала жінка в шкірі тихим голосом.

— Я сподіваюся зустріти там друзів. Тобто, одного друга. Насправді, в цьому світі я мало кого знаю. Я начебто заприятелював з Анестезією, але… — він замовк. Потім спитав те, що до цієї миті не наважувався озвучити. — Вона померла?

Жінка знизала плечима.

— Так. Вважай, що померла. Сподіваюся, твої відвідини цього ринку будуть вартими її втрати.

Ричард здригнувся.

— Не думаю, що це можливо, — сказав він. Вони наблизилися до голови черги. — А ти чим живеш? — спитав він.

Вона усміхнулася.

— Я продаю фізичні послуги.

— О, — сказав він. — А які це фізичні послуги?

— Здаю своє тіло в найми, — вона не пояснювала детальніше.

— А-а.

Він був надто втомлений, щоб розпитувати, змусити її пояснити, що вона мала на увазі; але в загальних рисах він зрозумів. А тоді вони вступили в ніч. Ричард озирнувся. На знаку коло входу до станції було написано «Лицарський міст». Він не знав, сміятися йому чи тужити. Здавалося, що йшли перші години по півночі. Ричард глянув на свого годинника й не здивувався, що цифровий екран став абсолютно порожнім. Можливо, батарейки здохли, але, подумалося йому, більш імовірно, що час у Спідньому Лондоні лиш побіжно знався з тим, до якого Ричард звик. Йому було байдуже. Він розстебнув ремінця і викинув годинника до найближчого смітника.

Чудернацькі люди потоком переходили дорогу й прямували до подвійних дверей навпроти.

— Туди? — ошелешено спитав він.

Жінка кивнула.

— Туди.

Велика будівля була вкрита багатьма тисячами пломінких вогнів. Помітні герби на стіні перед ними гордо заявляли, що всяка всячина продавалася тут за дорученням різних членів британської королівської родини. Ричард, що провів багато болісних для ніг вихідних на буксирі Джесики, тиняючись усіма примітними крамницями Лондона, миттєво упізнав і це місце, навіть без допомоги величезного напису, який оголошував, що перед ними…

— «Гарродс»?

Жінка кивнула.

— Тільки на цю ніч, — сказала вона. — Наступний ринок буде десь інде.

— Але ж… — сказав Ричард. — «Гарродс». — Проникати сюди вночі здавалося мало не святотатством.

Вони увійшли крізь бічні двері. В передпокої було темно. Проминули обмін валют і відділ подарункових обгорток, пройшли крізь ще одне темне приміщення, в якому продавалися сонячні окуляри й різні фігурки, а тоді вступили до Єгипетської зали. Колір і світло вдарили Ричарда, як хвиля, що наринає на берег. Його супутниця повернулася до нього: вона по-котячому позіхнула, прикривши живу рожевизну рота тильною стороною карамельної долоні. Тоді вона всміхнулася й сказала:

— Ну от. Ти тут. Цілий і більш-менш неушкоджений. Я маю справи. Прощавай. — Вона коротко кивнула й ковзнула в гущу натовпу.

Ричард стояв на місці, сам-один у юрбі, і вбирав її. Поза сумнівом, то було чисте божевілля. Люди сварилися, сперечалися, кричали, співали. Вони вихваляли й підносили свої товари, голосно проголошуючи їх винятковість на ринку. Грала музика — десяток різновидів музики виконувався у десяток способів на цілому наборі різних інструментів, більшість з яких були непрофесійними, непропорційними, неймовірними. Ричард відчув запах їжі. Їжа була всяка — переважали пахощі карі й приправ, а під ними відчувалися аромати смаженого різноманітного м’яса і грибів. По всьому універмагу встановлювали ятки, поруч, а коли й просто зверху прилавків, з яких удень продавалися парфуми, годинники, бурштин і шовкові шарфи. Усі купували. Усі продавали. Ричард слухав ринкові крики, а сам занурився у натовп.

— Прекрасні свіжі сни. Першокласні кошмари. Є геть усе. Купуйте чудові нічні жахіття.

— Зброя! Озбройте себе й своїх рідних! Захистіть свій підвал, печеру чи нору. Хочеться комусь вмазати? У нас є чим. Підходь, люба, кажи, чого хочеш…

— Сміття! — закричала гладка пристаркувата жінка Ричардові на вухо, коли він проминав її сморідну ятку. — Викиди! — продовжувала вона. — Відходи! Уламки! Непотріб! Мотлох! Підходьте й беріть. Усе розбите або поламане! Буруб’яхи, тельбухи, купи непотрібного лайна. Те, чого душа просить.

Чоловік в обладунках бив у крихітний барабан і при цьому заводив:

— Загублені речі. Підходьте, підходьте, погляньте самі. Загублені речі. Жодної знайденої. Усе гарантовано й належно загублене.

Ричард блукав велетенськими залами, ніби в трансі. Він і здогадатися не міг, скільки людей прийшли на нічний ринок. Тисяча? Дві тисячі? П’ять тисяч?

Одна ятка була до стелі заставлена пляшками — повними й порожніми пляшками усіх розмірів і форм, від пляшок з випивкою до велетенської іскристої пляшки, в якій не могло бути нічого іншого, крім полоненого джина; в іншій продавали ліхтарі зі свічками, зробленими з різних видів воску й жиру; чоловік простягнув до Ричарда щось схоже на відтяту дитячу руку, що стискала свічку й забурмотів: «Не бажаєте руку слави, сер? Будь кому зліпить оченята. Гарантовано спрацює». Ричард поспішив далі, не бажаючи дізнаватися ані що таке рука слави, ані як вона працює; він проминув ятку, в якій продавали блискучі срібні й золоті прикраси, а тоді ще одну, в якій прикраси були зроблені з ламп і дротів старого радіоприймача; були ятки з усіма видами книжок і журналів; у деяких продавали одяг — старий, латаний, зшитий, дивно переінакшений одяг; декілька яток майстрів татуювання; щось дуже схоже на невеликий ринок невільників (він намагався обійти його десятою дорогою); стілець дантиста з ручним дрилем і чергою нещасних людей коло нього, що чекали, поки їм висмикне або заллє чимось зуби молодий чоловік, який, здавалося, розважався як тільки міг; зігнутого старого, що продавав неймовірні речі — від капелюхів до витворів сучасного мистецтва; щось дуже схоже на пересувні душові кабінки; навіть кузню…

І через кожні кілька яток хтось продавав їжу. В деяких на відкритому вогні готували карі, картоплю, каштани, велетенські гриби, екзотичну випічку. Ричард замислився, чому на дим від цих вогнищ на зреагувала система гасіння пожежі універмагу. Тоді він задумався, чому ніхто не грабує сам універмаг — навіщо ставити власні маленькі ятки? Чому просто не брати речі з крамниць? Але на той момент він би радше мовчав, ніж спитав про це когось… Здавалося, що в очах інших він відмічений як людина з Горішнього Лондона, а значить був гідний неабиякої підозри.

В людях було щось глибоко родово-племінне, вирішив Ричард. Він легко виділив з натовпу певні групи: там були ті, що виглядали так, ніби втекли зі зборів історичної реконструкції; альбіноси в сірому одязі й темних окулярах; прилизані й небезпечні люди в чепурних костюмах і чорних рукавицях; велетенські, майже однакові жінки, що ходили ринком по двоє й по троє і кивали одна одній, коли зустрічали своїх: був народ зі сплутаним волоссям, з виду яких здавалося, що вони живуть у каналізації, і від яких страшенно смерділо; і сотні інших людських типів і видів…

Він подумав, яким видався б чужинцеві звичайний Лондон — його Лондон — і це додало йому сміливості. Він почав питати на ходу:

— Перепрошую? Я шукаю чоловіка, що зветься де Карабас, і дівчину на ім'я Дуері. Ви не знаєте, де я можу їх знайти?

Люди хитали головами, вибачалися, відвертали очі, відходили вбік.

Ричард відступив назад і став на чиюсь ногу. Той хтось був набагато вищий за два метри й укритий кущистим рудим волоссям. Чиїсь зуби були загострені. Хтось узяв Ричарда долонею завбільшки з овечу голову й підняв Ричардове обличчя до рівня свого рота, від чого Ричард ледь не задихнувся.

— Мені дуже шкода, — сказав він. — Я… я шукаю дівчину на ім'я Дуері. Ви не знаєте…

Але хтось впустив його на підлогу й пішов своєю дорогою.

Поверхом рознісся інший запах страви, і Ричард, що примудрився забути, який був голодний ще з того часу, як відмовився від найбільш ласих шматочків смаженого кота — він гадки не мав, скільки годин тому це було — тепер відчув, що його рот наповнюється слиною, а процес мислення глохне й завмирає.

Сталевоволоса жінка, що тримала наступну ятку з їжею, до якої він наблизився, не сягала зростом йому до пояса. Коли Ричард заговорив до неї, вона похитала головою і провела пальцем по губах. Вона або не хотіла, або не могла балакати. Ричард незчувся, як почав вести переговори про домашній сир, сандвічі з капустою і чашку чогось, що скидалося на домашній лимонад, мовою жестів. Їжа коштувала йому ручки й коробки сірників, яку він забув що й мав. Маленька жінка, мабуть, вирішила, що вигідний бік цієї оборудки дістався їй, бо коли Ричард забирав свою їжу, вона докинула йому ще кілька маленьких горіхових печивок.

Ричард стояв серед штовханини, слухав музику — хтось із незбагненної для Ричарда причини співав слова «Зелених рукавів»[7] на мотив «Великих вогненних куль»[8] — дивився, як навколо нього вирує чудернацький базар, і їв свої сандвічі.

Коли він впорався з останнім, то зрозумів, що не має жодного уявлення про те, якими ті сандвічі були на смак, тож він твердо вирішив сповільнитися і жувати печиво повільніше. Він потроху попивав лимонад, розтягуючи його на довше.

— Пташка не потрібна, сер? — спитав бадьорий голос десь зовсім поруч. — У мене є граки й шпаки, круки й ворони. Славні, мудрі птахи. Смачні й мудрі. Дуже розумні.

Ричард сказав:

— Ні, дякую, — і розвернувся.

Виписана вручну вивіска повідомляла:

Були й інші вивіски, менші й розкидані по всій ятці: «УСЕ, ЩО ТОБІ ТРЕБА» і «ГЛАДКІШИХ ШПАКІВ НЕМА БІЛЬШ НІ В КОГО!!!», і «КОЛИ ХОЧЕТЬСЯ ГРАКА, ЧАС НАВІДАТИ СТАРОГО БЕЙЛІ!!». Ричард мимохіть згадав чоловіка, якого побачив, коли вперше приїхав до Лондона, того, що стояв коло станції «Лестерська площа» з величезними знаками на грудях і спині, що закликали світ «Припинити розпусту, споживаючи менше білків, яєць, м'яса, бобів, сиру, а також менше сидячи».

Пташки стрибали й пурхали в маленьких клітках, які на вигляд здавалися сплетеними з телевізійних антен.

— Значить, інформація? — продовжував Старий Бейлі, набираючи торгових інтонацій. — Карти дахів? Історія? Таємне й загадкове? Якщо я чогось не знаю, значить краще, щоб цього ніхто не знав — от що я скажу. — Старий досі був одягнений у своє вкрите пір'ям пальто і досі був увесь обмотаний мотузками й дротами. Він блимнув на Ричарда, а тоді начепив на носа окуляри, що висіли в нього на шнурку на шиї й уважно оглянув Ричарда крізь них. — Стривай же… я тебе знаю. Ти приходив з маркізом де Карабасом. На даху. Пам'ятаєш? Га? Я Старий Бейлі. Пам'ятаєш мене? — Він простягнув руку й несамовито затрусив Ричардовою.

— Знаєте, — сказав Ричард, — я саме шукаю маркіза. І юну леді на ім'я Дуері. Гадаю, що вони десь разом.

Старий затанцював на місці, від чого з його пальта злетіло кілька пір'їн; це також спричинило групове обурення хрипкоголосого пташиного хору.

— Інформація! Інформація! — оголосив він переповненій залі. — Бачиш? Я ж казав. Треба розширювати асортимент, казав я. Розширювати! Не можна вічно продавати граків на суп — та й на смак вони як варені човганці. А ще тупі, як та цеглина. Їв колись грака? — Ричард похитав головою. Принаймні цього він був певен. — Що ти даси мені? — спитав Старий Бейлі.

— Перепрошую? — сказав Ричард, незграбно перестрибуючи в потоці свідомості старого з однієї плавучої крижини на іншу.

— Якщо я дам тобі інформацію. Що я за неї отримаю?

— Грошей у мене нема, — сказав Ричард. — І я щойно віддав свою ручку.

Він став витягувати вміст своїх кишень.

— Осьо! — сказав Старий Бейлі. — Оце!

— Моя хустинка? — спитав Ричард. Хустинка була не надто чиста; то був подарунок від тітки Мод на його минулий день народження. Старий Бейлі схопив її й радісно замахав нею над головою.

— Відкинь страх, парубійку, — тріумфально проспівав він. — Твої пошуки скінчено. Іди оно туди, крізь ті двері. Там вже не проминеш. Вони ведуть співбесіду. — Він вказав у бік численних продуктових рядів «Гарродса». Один з граків зловісно каркнув. — Анічичирк, — пригрозив Старий Бейлі граку. До Ричарда ж він мовив: — Дякую за твого маленького прапора. — Він радісно витанцьовував у своїй ятці й махав Ричардові хусткою на всі лади.

«Ведуть співбесіду?» — подумав Ричард. А тоді всміхнувся. Яка різниця? Його пошуки, як сказав старий навіжений даховик, скінчено. Він пішов до продуктових рядів.

Здавалось, що мода серед охоронців була понад усе. У кожного був свій Дар того чи іншого виду, і кожен відчайдушно жадав показати його світові. Наразі ж Райсліп протистояв Франту Без Імені.

Франт Без Імені трохи скидався на джиґуна початку вісімнадцятого сторіччя, такого, що не зміг знайти справжнього джиґунського одягу і мусив удовольнитися тим, що знайшлося в крамниці Армії Спасіння. Його обличчя було вибілене пудрою, а губи розмальовані червоним. Райсліп, Франтів опонент, нагадував кошмарний сон, що може наснитися, коли хтось задрімав, дивлячись по телевізору сумо й слухаючи пісні Боба Марлі. То був здоровенний растаман, що більше скидався на велетенське ожиріле немовля.

Вони стояли лице в лице посеред кола, яке звільнили для них глядачі, інші охоронці й випадкові перехожі. Жоден не ворушив ані м'язом. Франт був на добру голову вищий за Райсліпа. З іншого боку, Райсліп з виду був важчий за чотирьох франтів, навіть якби в кожного з них була в руці велика шкіряна валіза, напхана салом. Вони стояли один проти одного, не зводячи погляду із суперника.

Маркіз де Карабас постукав Дуері пальцями по плечу й показав пальцем. Щось назрівало.

Однієї миті двоє чоловіків просто незворушно стояли й дивилися один на одного, а вже наступної голова Франта відхилилася назад, ніби його щойно вдарили в обличчя. На його щоці з'явився маленький червонясто-фіолетовий синець. Він стиснув губи й затріпотів віями.

— Тю, — сказав він і широко розтягнув округлі губи в страшній пародії на усмішку.

Франт зробив якийсь жест. Райсліп заточився і схопився за живіт.

Франт Без Імені образливо посміхнувся, помахав пальцями й послав повітряні цілунки кільком глядачам. Райсліп люто глянув на Франта, подвоюючи силу своєї ментальної атаки. З губів Франта закрапотіла кров. Його ліве око почало запухати. Він заточився. Натовп схвально забурмотів.

— Насправді це не так дивовижно, як виглядає, — прошепотів маркіз до Дуері.

Франт Без Імені раптом зігнувся, опустився на коліна, ніби хтось наліг йому на плечі, і незграбно впав на підлогу. Тоді він сіпнувся, ніби хтось щосили копнув його в живіт. Райсліп тріумфував. Публіка ввічливо плескала. Франт вигинався й плював кров’ю на тирсу на підлозі м’ясо-рибного ряду «Гарродса». Кілька друзів відтягли його в куток, де небораку інтенсивно вивернуло.

— Наступний, — сказав маркіз.

Наступний кандидат знову був худіший за Райсліпа (завбільшки з двох з половиною франтів з однією-єдиною валізою сала на всіх). Він був укритий татуюванням і вдягнутий в одежу, яку наче зшили зі старих автомобільних сидінь і гумових килимків. Голова його була поголена, і посміхався він світові гнилими зубами.

— Я Варні, — відрекомендувався, харкнув і плюнув на тирсу зеленим. Він увійшов до кола.

— Коли будете готові, джентльмени, — сказав маркіз.

Райсліп затупотів голими ногами по підлозі, як сумоїст, раз-два, раз-два, і впер погляд у Варні. На лобі в того відкрився невеликий поріз, і кров потекла йому в око. Варні не звернув на це уваги; натомість він зосередився на своїй правиці. Він повільно підняв її, наче боровся з чималим тиском. А тоді він затопив Райсліпу кулаком у носа, і з того заструменіла кров. Райсліп раз глибоко й жахливо вдихнув, а тоді впав на землю зі звуком, з яким могли впасти у ванну півтонни сирої печінки. Варні захихотів.

Райсліп повільно зіпнувся на ноги, а кров з носа, що залила йому рота й груди, почала крапати на підлогу. Варні стер кров з лоба й страхітливо посміхнувся, показавши світу розвалини зубів.

— Давай, — сказав він. — Гладкий виродку. Вдар мене ще раз.

— Оцей подає надію, — пробурмотів маркіз.

Дуері звела брову.

— Він виглядає не надто приємно.

— Бути приємним для охоронця, — наставляв маркіз, — риса не більш корисна, ніж уміння відригувати цілих лобстерів. Він має загрозливий вигляд.

Натовпом пробігло схвальне бурмотіння, коли Варні доволі швидко завдав Райсліпу болю шляхом поєднання свого замотаного в шкіру коліна і Райсліпових тестикул. Це бурмотіння було схоже на стримані й абсолютно не захопливі оплески, які зазвичай можна почути тільки в Англії якогось сонного недільного полудня на сільському крикетному матчі. Маркіз ввічливо плескав разом з усіма.

— Дуже добре, сер, — сказав він.

Варні перевів погляд на Дуері й підморгнув, глянувши на неї майже по-власницьки, а тоді знову звернув увагу на Райсліпа. Дуері здригнулася.

Ричард почув оплески й пішов у той бік.

Повз нього пройшли п'ять майже однаково вдягнених блідих юних жінок. Вони були в довгих оксамитових сукнях, і кожна сукня була така темна, майже чорна: одна темно-зелена, друга темно-шоколадна, третя королівського синього кольору, четверта темної крові й п’ята чисто чорна. Кожна жінка мала чорне волосся й носила срібні прикраси; кожна мала бездоганну зачіску й макіяж. Жінки рухалися так тихо, що коли проходили повз, Ричард розчув тільки шурхіт важкого оксамиту, шурхіт, що звучав майже як зітхання. Остання з них, що була в чорному, мала найбілішу шкіру і була найвродливішою, всміхнулася до Ричарда. Він обережно всміхнувся у відповідь, а тоді пішов шукати співбесіду.

Вона проводилася в м'ясо-рибному ряду, на відкритій ділянці підлоги під фірмовою скульптурою рибини. Публіка стояла до нього спиною в два чи три ряди. Ричард замислився, чи легко буде серед них знайти Дуері й маркіза, а тоді юрба розступилася, і він побачив їх обох — вони сиділи на скляній вітрині з вудженим лососем. Він розкрив рота, щоб гукнути «Дуері!», і, зробивши це, зрозумів, чому розступилася юрба, бо здоровенний чоловік з дредами на голові, голий, якщо не рахувати зелено-жовто-червоної ганчірки, що обмотувала його в поясі, мов підгузок, гарматним ядром вилетів з натовпу, наче його жбурнула геть рука велета, і приземлився на Ричарда зверху.

— Ричарде? — сказала вона.

Він розплющив очі. Обличчя то чіткішало, то знову розпливалося. Вогнисто-опалові очі вдивлялися в нього з блідого ельфійського лиця.

— Дуері?

Вона виглядала сердитою. Вона виглядала лютішою за саму лють.

— Заради Храму й Арки, Ричарде. Повірити не можу. Що ти тут робиш?

— Я теж радий тебе бачити, — кволо сказав Ричард.

Він сів і замислився, чи нема в нього струсу мозку. Він думав, що коли так, то які в струсів бувають ознаки, а ще дивувався, чого це він вирішив, що Дуері буде рада його бачити. Здавалось, що вона твердо вирішила не відривати погляду від своїх нігтів, а її ніздрі роздувалися — вона ніби не довіряла собі сказати щось іще.

Здоровило з поганими зубами, той, що збив Ричарда з ніг на мосту, тепер бився з якимось карликом. Вони змагалися на ломах, і їхній бій був не такий нерівний, як могло видатися, бо карлик був неприродно швидкий: він перекочувався, бив, відскакував, пригинався; на тлі кожного його руху Варні здавався неповоротким і незграбним.

Ричард повернувся до маркіза, який уважно стежив за поєдинком.

— Що відбувається? — спитав він.

Маркіз обдарував його поглядом, а тоді повернувся до видовища, що розгорталося перед ними.

— Ти, — сказав він, — виліз далеко зі свого ставка й опинився в глибокому лайні, а також, як мені здається, за кілька годин від свого передчасного і, поза сумнівом, огидного кінця. Ми ж, зі свого боку, проводимо конкурс охоронців. — Варні приклав свого лома до карлика, який враз перестав скакати й метатися, і тієї ж миті непритомно ліг. — Гадаю, ми побачили достатньо, — проголосив маркіз. — Дякую всім. Містере Варні, чи не могли б ви затриматися?

— Нащо ти сюди прийшов? — крижаним голосом спитала Дуері.

— Не певен, що я мав якийсь вибір, — відповів Ричард.

Вона зітхнула. Маркіз пішов периметром кола, відпускаючи охоронців, що встигли виступити, кидаючи тут схвальне слівце, там пораду. Варні терпляче чекав трохи віддалік. Ричард послав Дуері пробну усмішку. Вона її проігнорувала.

— Як ти потрапив на ринок? — спитала вона.

— Тут є такі собі щуроголови… — почав Ричард.

— Щуровусти, — поправила вона.

— Так от, той щур, що приніс маркізові відповідь…

— Володар Довгохвіст, — сказала вона.

— От він і сказав їм відвести мене сюди.

Вона звела брову й трохи нахилила голову набік.

— Тебе сюди вів щуровуст?

Він кивнув.

— Більшу частину дороги. Її звали Анестезія. Вона… ну, з нею щось трапилося. На мосту. А інша леді провела мене рештою шляху. Гадаю, що вона була… знаєш… — Він вагався. — Повією.

Повернувся маркіз. Він стояв перед Варні, що до непристойності пишався собою.

— Якою володієш зброєю? — спитав маркіз.

— Фух, — видихнув Варні. — Скажу так. Якщо штукою можна когось порізати, знести комусь голову, роздробити кістку чи проколоти в комусь чималу дірку, то Варні майстер цієї штуки.

— Назви кількох попередніх задоволених клієнтів.

— Олімпія, Королева пастухів, народ з Гнутого Кута. Ще я був охоронцем на Травневому ярмарку.

— Що ж, — сказав маркіз де Карабас. — Ми неабияк вражені твоїми вміннями.

— Я чула, — сказав жіночий голос, — що ви шукаєте собі охоронця. А не аматора-ентузіаста. — Її шкіра була кольору підсмаженої карамелі, а усмішка могла б зупинити революцію. Вона була вбрана виключно в м’яку сіру й коричневу плямисту шкіру. Ричард одразу її впізнав.

— Це вона, — прошепотів Ричард до Дуері. — Та повія.

— Варні, — ображено сказав Варні, — найкращий найманець і охоронець у Долішньому. Усі це знають.

Жінка подивилася на маркіза.

— Ви вже закінчили випробування? — спитала вона.

— Так, — сказав Варні.

— Не обов'язково, — сказав маркіз.

— Тоді, — сказала вона йому, — я хотіла би спробувати.

— Дуже добре, — за мить вирішив маркіз де Карабас. Він відступив, вискочив на вітрину з вудженим лососем і зручно примостився, готовий за всім спостерігати.

Безперечно, Варні був небезпечним, не кажучи вже про те, що він був задерикуватим садистом і активно шкідливим для фізичного здоров'я людей навколо. Чого в ньому не було, то це бодай якої-небудь швидкості розуміння. Він дивився на маркіза і до нього доходило-доходило, але так повністю й не дійшло. Нарешті він недовірливо спитав:

— Я повинен битися з нею?

— Так, — сказала жінка в шкірі. — Якщо, звісно, ти не хотів би спершу трохи подрімати.

Варні зайшовся маніакальним реготом. За мить він перестав сміятися, коли жінка сильно вдарила його ногою в сонячне сплетіння, і він повалився, мов дерево.

Коло його руки на підлозі лежав лом, яким він бився з карликом. Варні схопив його і з розмаху вдарив жінку в обличчя — тобто, вдарив би, якби вона не пригнулася. Вона блискавично ляпнула його відкритими долонями по вухах. Лом полетів через приміщення. Хитаючись від болю в вухах, Варні витяг з чобота ножа. Він не до кінця зрозумів, що сталося далі: він знав тільки, що світ висмикнувся з-під нього, а тоді він вже лежав на землі обличчям додолу, з його вух текла кров, а власний ніж опинився при горлі, коли маркіз де Карабас сказав:

— Годі!

Жінка підвела очі, утримуючи ножа коло горла Варні.

— То як? — спитала вона.

— Дуже переконливо, — відповів маркіз. Дуері кивнула.

Ричарда ніби громом ударило: він наче щойно побачив як Емма Піл,[9] Брюс Лі й винятково лихе торнадо змішалися в одне, щедро приправлені документальним фільмом про дику природу, в якому мангуст убив королівську кобру. Ось як вона рухалася. Ось як вона билася.

Зазвичай прояви насилля розбентежували Ричарда, але за цією жінкою в дії він стежив із захопленням, неначе вона зверталася до якоїсь частини його душі, про існування якої він раніше не здогадувався. У цьому нереальному дзеркалі знайомого йому Лондона, який він знав, здавалося надзвичайно доречним те, що вона тут була і билася так добре і так небезпечно.

Вона була частиною Спіднього Лондона. Тепер він це розумів. І думаючи про це, він згадав про Горішній Лондон, про світ, в якому ніхто так не бився — нікому не треба було вміти так битися — про світ безпеки й здорового глузду. Туга за домом на мить наринула на нього, мов жар лихоманки.

Жінка глянула вниз на Варні.

— Дякую, містере Варні, — ввічливо сказала вона. — Боюся, ваші послуги нам таки не знадобляться.

Вона злізла з нього й запхнула його ножа собі за пояс.

— А тебе звуть?.. — спитав маркіз.

— Мене звуть Мисливицею.

На мить запала мовчанка. Тоді Дуері нерішуче спитала:

— Це тебе перекази називають Мисливцем?

— Саме так, — відповіла Мисливиця й обтрусила пил зі своїх шкіряних леґінсів. — Я повернулася.

Звідкись долинули два удари дзвона, низьке гупання, від якого у Ричарда завібрували зуби.

— П'ять хвилин, — пробурмотів маркіз. Тоді він звернувся до залишків юрби: — Гадаю, ми знайшли нашого охоронця. Усім дуже дякую. Виставу завершено.

Мисливиця підійшла до Дуері й обдивилася її з ніг до голови.

— Ти зможеш зробити так, щоб мене не вбили? — спитала Дуері.

Мисливиця нахилила голову в бік Ричарда.

— Я сьогодні тричі врятувала його життя, коли ми переходили міст і йшли на ринок.

Варні, що важко зіпнувся на ноги, підняв лома силою думки. Маркіз бачив це й не сказав ані слова.

Тінь усмішки промайнула на губах Дуері.

— Цікаво, — сказала вона. — Ричард подумав, що ти…

Мисливиця так і не дізналася, ким вона здалася Ричарду.

Лом стрімко полетів до її голови. Вона просто витягнула руку й упіймала його — він смачно ляпнувся їй в долоню.

Мисливиця підійшла до Варні.

— Це твоє? — спитала вона. Він вискалив до неї свої жовті, чорні й коричневі зуби. — У цю мить, — сказала Мисливиця, — ми під Ринковим перемир'ям. Але якщо ти спробуєш утнути щось таке ще раз, я забуду про перемир'я, відірву тобі обидві руки й змушу нести їх додому в зубах. А тепер, — продовжувала вона, заламуючи йому кисть за спиною, — ввічливо попроси пробачення.

— Ай, — скрикнув Варні.

— Так-так? — підбадьорила вона.

Він виплюнув слова так, ніби вони його душили.

— Пробач мені.

Вона відпустила його. Варні позадкував, очевидно наляканий і розлючений, не спускаючи очей з Мисливиці. Коли він дійшов до дверей продуктової зали, то повагався і вигукнув:

— Тобі гаплик! Скоро лежатимеш стервом, чула? — голосом, що балансував на межі плачу, а тоді розвернувся й побіг геть із зали.

— Аматори, — зітхнула Мисливиця.

Вони виходили з універмагу тією дорогою, якою прийшов Ричард. Дзвін, що він його чув кілька хвилин тому, тепер калатав лунко й невпинно. Коли вони підійшли до джерела звуку, Ричард побачив велетенського латунного дзвона, підвішеного на дерев'яній рамі, а з його язика звисала мотузка. Її тягнув донизу високий чорношкірий чоловік в одежі домініканського монаха. Уся конструкція була встановлена коло «Гарродсового» автомата з глазурованими желейками на всі смаки.

Хоч яким вражаючим був ринок для очей спостерігача, швидкість, з якою його розбирали, згортали й прибирали, вразила Ричарда ще більше. Усі сліди його перебування тут зникали: ятки розбиралися й вантажилися людям на спини, а тоді виносилися геть на вулицю. Ричард помітив Старого Бейлі з повними руками грубих знаків і пташиних кліток, що човгав до виходу. Старий радісно помахав Ричардові рукою і зник у нічній пітьмі.

Юрба рідішала, ринок зникав, і майже миттєво перший поверх «Гарродса» повернув собі звичний вигляд, спокійний, елегантний і чистий, яким він був щоразу, коли Ричард ходив ним суботніми полуднями слідом за Джесикою. Виглядало так, ніби жодного ринку тут ніколи не було.

— Мисливице, — сказав маркіз. — Певна річ, я про тебе чув. Де ти була увесь цей час?

— Полювала, — просто сказала вона. А тоді звернулася до Дуері: — Ти слухатимешся наказів?

Дуері кивнула.

— Якщо треба.

— Добре. Тоді, можливо, я зможу вберегти твоє життя. — сказала Мисливиця. — Якщо погоджуся на цю роботу.

Маркіз зупинився. Його очі недовірливо замерехтіли.

— Кажеш, якщо?

Мисливиця відчинила двері, і вони вийшли на нічний лондонський хідник. Поки вони були на ринку, на вулиці дощило, і світло ліхтарів тепер виблискувало на вологому асфальті.

— Я погоджуюся, — сказала Мисливиця.

Ричард дивився на лискучу вулицю. Усе на ній здавалося таким звичайним, таким тихим, таким нормальним. На мить йому здалося, що для повернення у своє життя йому тільки й треба, що махнути рукою й назвати таксисту адресу, а тоді проспати всю ніч у власному ліжку. Але таксист би його не побачив і не зупинився б, а коли б і зупинився, то Ричард однак не мав куди їхати.

— Я втомився, — сказав він.

Ніхто нічого не сказав. Дуері не хотіла зустрічатися з ним поглядом, маркіз не звертав на нього ані найменшої уваги, а Мисливиця бачила в ньому саму лиш його незначущість. Він почувався маленьким небажаним хлоп'ям, що скрізь тиняється за старшими дітьми, і це його роздратувало.

— Слухайте, — сказав він, прочистивши горло. — Я не хочу нікому надокучати. Я знаю, що ви дуже заклопотані. Але як щодо мене?

Маркіз повернув до нього темне обличчя і глянув величезними білими очима.

— Щодо тебе? — спитав він. — І що ж до тебе?

— Ну, — сказав Ричард, — як мені повернутися до нормального життя? Я наче забрів до кошмару. Минулого тижня все було так логічно. А зараз нічого не логічно… — він замовк. Ковтнув. — Я хочу знати, як повернути своє життя, — пояснив він.

— Ти не повернеш його, мандруючи з нами, Ричарде, — сказала Дуері. — Та й тобі з нами буде важко. Мені… мені справді шкода.

Мисливиця, що йшла попереду, стала на коліно. Вона взяла з пояса маленький металевий предмет і відімкнула ним кришку люка. Відсунувши його, вона обережно зазирнула до колодязя, залізла досередини, а тоді поманила Дуері за собою. Та спускалася до каналізації, не дивлячись на Ричарда. Маркіз почухав носа.

— Юначе, — сказав він, — зрозумій таке: є два Лондони. Є Горішній Лондон — той, в якому ти жив — і є Спідній Лондон — Долішнє — населений людьми, що попадали крізь розколини світу. Тепер ти один з них. Добраніч.

Він почав спускатися каналізаційною драбиною. Ричард сказав:

— Заждіть, — і впіймав люка перш, ніж той устиг засунутися. Ричард поліз услід за маркізом. На горі драбини тхнуло стічними водами — мертвим, мильним, трохи капустяним смородом. Він гадав, що внизу стане ще гірше, та натомість сморід швидко розвіявся, коли він наблизився до дна. Підлогою цегляного тунелю біг неглибокий, але швидкий струмок сірої води. Ричард бачив ліхтарі решти попереду, і побіг, поляпав тунелем, поки не наздогнав їх.

— Іди геть, — сказав маркіз.

— Ні, — відповів Ричард.

Дуері глянула на нього.

— Мені дуже шкода, Ричарде, — сказала вона.

Маркіз став між Ричардом і Дуері.

— Ти не можеш повернутися до своєї старої домівки чи старої роботи, чи старого життя, — сказав він Ричардові майже лагідно. — Ніщо з цього більше не існує. Там, нагорі, — тебе не існує.

Вони дісталися розпуття, звідки розходилися три тунелі. Дуері з Мисливицею пішли одним з них, тим, де не було води, і не озирнулися. Маркіз затримався позаду.

— Тобі просто доведеться влаштуватися тут, наскільки це можливо, — сказав він Ричардові. — Тут, у тунелях, серед магії й темряви. — А тоді він показав широку, білу, осяйну й монументальну в своїй нещирості усмішку. — Що ж — був радий знову тебе побачити. Щасти тобі. — І на тому він розвернувся й покрокував тунелем услід за Дуері й Мисливицею.

Ричард притулився до стіни й слухав, як стихає вдалині луна їхніх кроків, і як струменить вона на своєму шляху до насосних станцій східного Лондона й очисних споруд.

— Чорт, — сказав він. А тоді, на свій подив, уперше з часів батькової смерті Ричард Мейг’ю заплакав, сам-один у темряві.

Станція метро була доволі порожня й темна. Варні пройшов нею, тримаючись ближче до стін, кидаючи знервовані погляди за спину, вперед і в боки. Він вибрав станцію навмання й пішов до неї по дахах і через тіні, перевіряючи, чи ніхто не йде слідом. Він не збирався повертатися до свого барлогу в глибоких тунелях під станцією «Кемден». Надто ризиковано. Варні наховав зброї і їжі не в одному місці. Він трохи заляже на дно, поки все це не вщухне.

Він зупинився біля квиткового автомата і вслухався в темряву — цілковита тиша. Заспокоєний тим, що залишився сам, Варні дозволив собі розслабитися. Він зупинився вгорі спіральних сходів і глибоко зітхнув.

До нього по-товариськи звернувся масний, мов машинна олива, голос:

— Варні — найкращий найманець і охоронець у Долішньому. Всі це знають. Містер Варні сам нам так сказав…

Голос з іншого боку глухо відповів:

— А брехати недобре, містере Круп.

Звідкись зі смолистої темряви голос містера Крупа продовжував розвивати думку:

— Таки недобре, містере Вандемар. Мушу сказати, що розцінюю брехню як особисту зраду, і вона мене глибоко поранила. І розчарувала. Коли ти не маєш жодних позитивних рис, то не дуже лагідно реагуєш на розчарування, хіба не так, містере Вандемар?

— Геть не лагідно, містере Круп.

Варні кинувся вперед і стрімголов побіг у темряву, вниз спіральними сходами. Чийсь голос, а саме містера Крупа, сказав згори:

— Насправді це треба розцінювати як убивство з милості.

Від гупання чобіт Варні металеве поруччя сходів аж дзвеніло, і той дзвін луною розносився вгору і вниз. Його плечі здиралися, він хекав, пихтів і наосліп котився в темряву. Він вискочив знизу сходів поруч зі знаком, що попереджав відвідувачів про 259 сходинок нагору, і про те, що на таке мусять зважуватися тільки здорові люди, а решті ж пропонувалося скористатися ліфтом.

Ліфтом?

Щось брязнуло, і двері ліфта велично й повільно розчахнулися, затопивши тунель світлом. Варні обмацав себе в пошуках ножа, а тоді лайнувся, коли згадав, що те мисливське стерво залишило його собі. Він потягнувся до мачете в піхвах на плечі — мачете зник.

Він почув позаду ввічливе кахикання і розвернувся.

На нижній сходинці сидів містер Вандемар. Він виколупував щось із-під нігтів за допомогою мачете Варні.

А тоді містер Круп накинувся на нього — увесь зуби, увесь кігті, увесь короткі леза; Варні не мав шансів навіть закричати.

— Бувай, — флегматично сказав містер Вандемар і продовжив підчищати нігті. Після того полилася кров — неймовірна кількість текучої червоної крові, Варні ж бо був немалим, і тримав ту кров усю в собі. Проте коли містер Круп і містер Вандемар закінчили справу, будь-кому було б надзвичайно важко помітити розмиту плямку на підлозі внизу спіральних сходів.

А коли підлогу наступного разу вимили, вона зникла назавжди.

Мисливиця їх вела. Дуері йшла посередині. Маркіз де Карабас прикривав тили. Ніхто не сказав ані слова від часу, коли вони за годину до того залишили Ричарда.

Раптом Дуері спинилася.

— Ми не можемо так вчинити, — рішуче сказала вона. — Не можемо просто покинути його там.

— Ще й як можемо, — відповів маркіз. — І покинули.

Дуері похитала головою. Ще відтоді, як вона побачила Ричарда, що лежав на спині під Райсліпом на конкурсі охоронців, вона почувалася дурною й винуватою. Вона втомилася від цього почуття.

— Не треба дуріти, — сказав маркіз.

— Він врятував мені життя, — сказала вона йому. — А міг покинути лежати на хіднику.

Вона завинила і знала це. Вона відчинила двері до когось, хто б міг їй допомогти, і отримала допомогу. Він відніс її в тепло і піклувався про неї, і привів підмогу. Саме Ричардів порив їй допомогти і випхнув його з власного світу до її.

Було нерозумно навіть думати про те, щоб тягти його з собою. Вони не могли собі цього дозволити — Дуері не була певна, що й вони троє зможуть дати собі раду на шляху, що лежав перед ними.

Вона ненадовго замислилась, чи це просто двері, що привели її до нього, відчинилися, дозволивши йому помітити її, чи тут, можливо, було щось іще.

Маркіз звів брову. Він був відсторонений і зверхній — втілення чистої іронії.

— Моя люба юна леді, — сказав він. — Ми не беремо пасажирів у цю експедицію.

— Не треба мені цієї поблажливості, де Карабасе, — сказала Дуері. Її голос звучав утомлено. — Гадаю, що можу сама вирішувати, хто з нами піде. Ви працюєте на мене, чи не так? Чи все навпаки? — Журба і виснаження виточили з неї всю терплячість. Де Карабас їй потрібен — вона не могла дозволити собі відвадити його — але тепер їй урвався терпець.

Де Карабас дивився на неї з холодною злістю.

— Він з нами не піде, — різко заявив він. — До того ж він, певно, не протягнув до цього часу.

Ричард протягнув. Він сидів у темряві на краю дощової каналізації і думав, що робити, думав, наскільки ще далі зі свого ставка взагалі можливо зайти. Життя до цього моменту, вирішив він, ідеально підготувало його для роботи в фінансах, для прогулянок супермаркетами, для перегляду футболу по телевізору на вихідних, для того, щоб увімкнути камін, якщо в квартирі стало холодно. Воно епічно провалило його підготовку до життя екс-людини на дахах і в каналізації Лондона, до життя в холоді, волозі й темряві.

Замерехтів вогник. До нього хтось наближався. Якщо, вирішив він, це зграя вбивць, канібалів або чудовиськ, він навіть не опиратиметься. Нехай покладуть цьому край — годі йому вже мучитися. Він вдивлявся в темряву де мали бути його ноги.

— Ричарде? — то був голос Дуері. Він підстрибнув. А тоді почав старанно її ігнорувати. «Якби не ти…», — подумав він.

— Ричарде?

Він не повернувся до неї.

— Що? — спитав.

— Слухай, — сказала вона. — Ти справді не втрапив би в цю халепу якби не я. — «І не кажи», — подумав він. — І я не думаю, що з нами тобі буде безпечніше. Але. Ну. — Вона замовкла. Набрала повітря. — Мені шкода. Справді. Підеш з нами?

Тоді вже він поглянув на неї — малу дівчину-ельфу з велетенськими опаловими очима, що настирливо дивилися на нього з бліденького серцеподібного обличчя. «Гаразд, — сказав він собі. — Мабуть, я таки ще не готовий здатися й умерти».

— Ну, мені однаково більше нікуди податися, — сказав він з удаваною безтурботністю, що межувала з істерикою. — То чом би й ні?

Її обличчя змінилося. Вона обхопила його руками навколо грудей і міцно притисла до себе.

— І ми спробуємо повернути тебе додому, — сказала вона. — Обіцяю. Щойно знайдемо те, що я шукаю. — Він замислився, чи вона серйозно це каже, і вперше запідозрив, що тут вона пропонує неможливе. Але він виштовхав цю думку геть з голови. Вони пішли тунелем разом. Ричард побачив, що Мисливиця й маркіз чекають на них коло виходу. Маркіз виглядав так, ніби його присилували з'їсти розтертий лимон.

— А що ти шукаєш? — спитав трохи збадьорений Ричард.

Дуері глибоко вдихнула і після тривалої паузи відповіла:

— Це довга історія, — відверто сказала вона. — Наразі ми шукаємо ангела на ім'я Ізлінтон.

Отут Ричард почав сміятися; він не міг нічого з собою вдіяти. Звісно, в тому сміху була істерика, але також і виснаження того, хто якимось чином спромігся за двадцять чотири години повірити в кілька десятків неможливих речей, та ще й на голодний живіт. Його сміх луною розлітався тунелями.

— Ангела? — перепитав він, нестримно регочучи. — На ім'я Ізлінтон?

— І шлях неблизький, — сказала Дуері.

Ричард похитав головою і відчув себе повністю викрученим, вичерпаним і обдертим.

— Ангел, — істерично шепотів він у темряві тунелю. — Ангел.

По всій Великій Залі стояли свічки: стояли вони при залізних колонах, що тримали дах, стояли коло водоспаду, що лився з однієї стіни до невеликого кам'яного басейну, стояли купками обабіч тієї стіни, стояли гуртами на підлозі, стояли в свічниках коло величезних дверей між двома темними залізними колонами. Двері були з полірованого чорного кременю й срібла, яке за століття й собі потьмяніло майже до чорного. Свічки не горіли, але коли висока фігура проходила повз них, вони самі оживали вогниками, їх не торкалася ані рука, ані інше полум'я.

Одежа на фігурі була проста і біла; або навіть трохи більше, ніж біла — то був колір, або відсутність усіх кольорів, настільки яскравий, що від нього ставало лячно. Босі ноги фігури ступали холодною кам'яною підлогою Великої Зали. Її обличчя було бліде й мудре, і лагідне, а ще, мабуть, трохи самотнє.

І воно було прекрасним.

Скоро в Залі запалахкотіли всі свічки. Фігура спинилася коло кам'яного басейну, стала до води на коліна, склала долоні чашею, опустила їх у воду, підняла й почала пити. Вода була холодна, але дуже чиста. Напившись води, фігура на мить заплющила очі, ніби отримуючи благословення. Тоді вона підвелася й пішла геть, назад через Залу тією ж дорогою, що прийшла; і свічки гаснули, коли фігура їх проминала, як вони робили вже десятки тисяч років. Фігура не мала крил, але це, безперечно, був ангел.

Ізлінтон вийшов, останні свічки згасли, й до Великої Зали повернулася темрява.