Небудь-де

Вступ до цього видання

Можна сміливо закладатися, що навіть коли ви й читали «Небудь-де» раніше, то не цю її версію.

«Небудь-де» почала своє життя, як це буває, з телевізійного серіалу, сценарій якого мене попросили написати для «ВВС». І хоч серіал, яким його показали по телебаченню, не був поганим, я раз за разом бився головою об той факт, що зображуване на екрані було далеким від того, як я все бачив у своїй уяві. Роман здавався мені найлегшим способом передати людям, що я мав у своїй голові. Книжки тим і добрі.

Книжка «Небудь-де» почалася для мене, коли ми знімали однойменний серіал для «ВВС», і тоді вона була способом зберегти здоровий глузд. З кожною вирізаною сценою, з кожним зниклим рядком, кожного разу, як щось змінювали, я просто казав уголос: «Не проблема. В книжці я все поверну», — і таким чином відновлював душевну рівновагу. Так тривало, допоки одного дня до мене не підійшов продюсер і не сказав: «Ми вирізаємо сцену з двадцять четвертої сторінки, і якщо ти зараз скажеш, що повернеш її в книжці, я тебе вб'ю».

Відтоді я казав це тільки подумки.

Чого я хотів, то це написати таку книжку, яка зробила б для дорослих те, що зробили для мене такі книжки як «Аліса в Дивокраї», книжки про Нарнію чи «Чарівник з країни Оз», коли я був малим. А ще я хотів завести мову про людей, що провалюються в розколини, про знедолених — використавши для цього дзеркало фантазії, яке іноді може вперше показати нам те, що ми вже бачили безліч разів і через те перестали його помічати.

Я сів за цю книжку того дня, коли ми почали роботу над серіалом, у січні, на кухні квартири в південному Лондоні, в якій ми знімали. Я закінчив її в травні, в готелі невеликого міста в південній Каліфорнії.

«ВВС» видало її в серпні того ж року. Коли її захотіли надрукувати в «Avon Books», я вхопився за можливість зробити фактично другу версію книжки. Я заперся в готельному номері Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку і писав цілий тиждень, додаючи матеріал для американців, які могли не знати, де розташовується Оксфорд-стріт, і що можна побачити, якщо нею пройти, і насолоджувався можливістю повернутися до цього тексту, розширюючи й поглиблюючи його при нагоді. Редактор з «Avon Books», Дженіфер Гершлі, вичитувала пречудово і дуже чутливо; нашими найбільшими розбіжностями стали жарти. Вони їй не подобалися, і вона була впевнена, що американські читачі не оцінять жартів у книзі, яка не задумувалася смішною від початку до кінця. Вона також хотіла позбутися другого прологу, в якому ми вперше маємо нагоду зустрітися з Крупом і Вандемаром ще до початку історії, і хоч я за ним шкодував, але вирішив, що вона має рацію, і переніс їхній опис до тексту. (Для цікавих: цей пролог без змін наведено наприкінці книжки).

На час завершення книжки з'ясувалося, що я додав близько дванадцяти тисяч слів і видалив інші кілька тисяч. Деяких слів я радий був позбутися. За деякими сумував.

Ця версія «Небудь-де», зібрана за допомоги Піта Аткінса з видавництва «Hillhouse Publishers» з різних робочих варіантів, поєднує оригінальні британське й американське видання, після чого я ще прибрав з неї деякі надлишки і створив нову, сподіваюся, що цього разу довершену версію «Небудь-де», а ще, мабуть, чимало головного болю для бібліографів.

Я не пишу продовжень. Втім, я сподіваюся колись повернутися до світу «Небудь-де». У книжці «Втрачені річки Лондона» я прочитав, що одного дня в каналізації знайшли мідне ліжко. Досі ніхто й гадки не має, звідки воно там узялося і як там опинилося.

Закладаюся, що це Карабас знає.

Ніл Ґейман