Маленька мітла

Розділ IX Як встигнути, доки горить свічка? Туди — бігом, назад — крадькома

Нічого не поробиш. Доведеться повернутися, і цієї ж ночі. Їм, мабуть, нелегко тримати Тіба зачарованим до завтрашнього ранку, коли вони чекають Мері, як ученицю, інакше директриса не висловлювалася б так таємниче про «дар», який має Мері, і взяла б кошеня відкрито, замість того, щоб…

Тепер зрозуміло, як вони це зробили, думала Мері, знову одягаючись. Коли мадам Мамблхук взяла у неї Кота, начебто просто для того, щоб посадити його на мітлу, вона потім прив'язала порожній кінець мотузки до ручки, а містер Фланаган дав команду мітлі раніше, ніж Мері змогла зрозуміти, чи на місці Тіб. Всі вони тут замішані, хоча намагалися здаватися такими добренькими. І Доктор Ді теж, тепер Мері була впевнена, що він спеціально залишив Тіба невидимим, щоб допомогти Мадам і містеру Фланагану схопити його…

Але, якщо кішки знають магію, тоді Тіб мав би знати, чим ризикує. Чому ж він спеціально привів її до Коледжу Ендор?

Мері зупинилася посеред кімнати, повністю одягнена, і задумалася. За вікнами було темно, вітер посилювався і ревів у верхівках дерев. На сходах почулися голоси, тітонька Шарлота, зазвичай, йшла спати рано. Міс Марджібенкс повинна була піднятися нагору на годину пізніше. До цього часу у Мері не вийшло б прокрастися сходами непоміченою. Треба було чекати.

Вона сіла в крісло під лампою і відкрила книгу «ВЕЛИКИХ ЗАКЛИНАНЬ». Їй потрібно було відшукати, якщо, звичайно, вони тут є, три заклинання. Вона знайшла зміст і попливла пальцем по рядках.

Насамперед вона знайшла те, що вже бачила раніше: «Як відімкнути замок». Інші, напевно, знайти важче — але має ж бути щось, щоб знову стати видимим, і ще — щоб знищити перетворення.

Але нічого схожого не було. Вона знову вернулась на початок і стала повільно читати одне за одним: «Як перетворити на камінь. Як змусити збліднути. Як змусити почервоніти. Як позбавити руки сили. Як перетворити в тварину. Як перетворити одну тварину на іншу…»

Палець Мері здригнувся. Вона згадала, що заклинання, що робить невидимим, знімалося читанням його задом наперед. Можливо, перетворюючі заклинання працювали саме так? Вона догортала товсті пожовклі сторінки до тієї, що була названа «Як перетворити одну тварину на іншу». Вона почала продиратися через заклинання, яке здавалося досконалою нісенітницею, поки не натрапила на примітку в кінці. Вона свідчила: «Це заклинання не застосовується до кішок, жаб та інших помічників відьом».

Знову не спрацювало. Кішки були чимось особливим. Але оскільки Мадам взяла Тіба для перетворення, має бути якесь заклинання і для цього, і напевне має бути ще одне, яке знімає дію перетворення. Інакше — що, звичайно, можливо — вони ніколи НЕ перетворюють тому, просто все далі і далі експериментують, перетворюючи одне нещасне створіння на інше…

Не треба думати про це. Вона знову заглибилася в зміст. Нічого, нічого… Ага! Ось воно. У самому низу сторінки, дрібненькими буквами, із зірочкою, і називається дуже просто: Велике Заклинання.

Мері повернулася в кінець книги.

Ось воно, надруковане червоним кольором, із зірочкою на початку кожного рядка. А зверху, відразу під заголовком Велике Заклинання, надруковано маленькими нерозбірливими літерами: «Зняття будь-якого чаклунства. Це заклинання може бути використане тільки тоді, коли були зроблені магічні дії. Якщо його вимовляти тоді, коли не були здійснені магічні дії, воно обрушить на голову того, хто ним користувався, жахливі нещастя. БЕРЕЖИСЯ і вимовляй МЕНЕ тільки в надзвичайних випадках».

Далі Мері прочитати не встигла. На сходах почувся шум кроків. Вона вимкнула світло і стала чекати в темряві, затамувавши подих і прислухаючись. Вона почула, як відчинилися, а потім тихо зачинилися двері кімнати міс Марджібенкс. Через кілька секунд прадідусів годинник в холі пробив одинадцяту. Скрип-скрип, і будинок, нарешті, занурився в тишу.

Мері встала, увімкнула світло, одягла темне пальто і черевики, в яких можна було рухатись безшумно, запхала ліхтарика в одну кишеню, а книгу заклинань в іншу.

Вона зірвала одну з квіток летючої-вночі і міцно затиснула її в руці.

Потім з трепетом відчинила двері кімнати.

Панувала тиша. Чутно було тільки один звук — цокання прадідусевого годинника. З-під дверей кімнат тітоньки Шарлотти і міс Марджібенкс вибивалось світло. Мері засвітила ліхтарика, прокралась коридором до сходів, потім повільно спустилася вниз, уникнувши зрадницької третьої сходинки знизу, що страшенно скрипіла.

Коли вона дісталася до холу, прадідусів годинник прочистив горло і пробив пів на дванадцяту.

Мері підстрибнула від несподіванки. Потім знову почалося розмірене тихе цокання.

Один два три чотири,

Миші смикнули за гирі…

Їй згадався інший годинник, той, що був в лабораторії Коледжу Ендор, з гирею, схожою на страшну мертву мишу, і в голові знову закалатали мерзенні віршики. Вона освітила прадідусів годинник ліхтариком. Мідний циферблат підморгував їй. Зверху на ньому були викарбувані херувими, а між ними сонце з закругленими променями, що обіймали весь веселий циферблат. Сонце притискалось до соромливого місяця. Гирі ховались в футлярі годинника, але Мері знала на що вони схожі: товсті, щільно закриті ялинові шишки.

Годинник був такий прекрасний, старий, такий домашній, що в цю мить Мері мало не втекла нагору, щоб якомога швидше забути про нього, якби не помітила краєм ока рух на підлозі.

Миша, справжня миша, маленька, з лискучою шерстю і блискучими очима, вислизнула від світла ліхтарика і зникла в щілині під стінною панеллю.

— Стривай-но, Тіб до тебе добереться, — прошепотіла Мері і з подивом сказала собі:

— Ось це просто, це нормальний хід подій, те, що відбувається між Тібом і мишею. Але магія — це ненормально. Для Тіба, для миші, і для всіх цих бідних тварин в клітках, хто б це не був.

Я мушу йти. Звичайно, неправильно буде користуватися магією для того, щоб відімкнути парадні двері. Я відкрию їх звичним способом, навіть якщо це займе більше часу… Але це не зайняло багато часу. Через кілька хвилин клацнув останній засув і ключ повернувся в замку, щоб випустити Мері в темну ніч.

Це було так легко, що перестало сприйматись, як щось незвичайне. Маленька мітла була там, де вона її залишила, і здавалася сплячою. Коли Мері підняла її, вона підстрибнула і брикнула так, що мало не вирвалась у Мері з рук. Але тепер Мері знала, що робити. Вона розтерла ту, що летить-вночі між пальцями, схопила держак мітли і коротко наказала: «Стояти тихо!»

Маленька мітла завмерла.

— Так краще! — рішуче вимовила Мері. Вона засунула ліхтарика і книгу глибше до кишені, влаштувалася зручніше на мітлі, ляснула по ній — на цей раз делікатніше — рештками прив'ялої квітки і скомандувала:

— Ендор Коледж. Парадний вхід, і спокійніше, будь ласка.

Мітла, на цей раз тільки легенько брикнула, здійнялася в повітря і помчала до найближчого сузір'я просто над головою.

Вночі зовсім неможливо було зрозуміти відстань та висоту польоту. Відчуття швидкості було зараз ще сильнішим, ніж вдень, тому що зірки, здавалося, линули і котилися так само швидко. Це було схожим на величезне колесо небес, де зірки спалахували і спалахували, а маленька мітла уся іскрилась в бульбашках світла. Потім зірки понеслися геть, неначе яскравий пил, і їх замінили декілька дерев, що припливли невідомо звідки. Мітла мчала просто до них.

Все сталось, як гадалось. Мітла приземлилась просто до підніжжя сходів, що вели до парадного входу.

Мері спішилася. Мітла спокійно стояла поруч, так що вона просто притулила її в тіні до стіни будинку, дала дружнього ляпаса і прошепотіла:

— Почекай на мене і веди себе добре. Я не довго.

Вона на хвильку затрималася в тіні, озираючись і прислухаючись. У вікнах не було світла. Сторожовий півник мовчав. Крім того, вітер так шумів у верхівках дерев, що заглушав всі звуки.

Він посилювався, схоже, що насувалася гроза. Мері, намагаючись триматися в густій тіні між сходами і стіною будинку, вийняла книгу та ліхтарик, і посвітила на потрібну сторінку.

Як відімкнути замок…

А, ось, використовувати заклинання для того, щоб відімкнути двері Ендор Коледжу, абсолютно правильно. Заклинання виявилося просто невеличким віршиком, але якщо замок теж був зачарованим…

Так воно і було, і заклинання спрацювало. Двері поволі мовчки відчинилися, і Мері з трепетом прокралася в хол. Вона тихо причинила за собою двері і завмерла, прислухаючись.

Жодного звуку, жодного відблиску світла. Вмикаючи на мить ліхтарика, вона навшпиньки пройшла довгим коридором до дверей в лабораторію.

Вони були зачинені, але не замкнені. Мері легко відкрила їх і знову опинилася в цій жахливій кімнаті, яку вона так добре запам'ятала. Там було все достатньо видно. За прозорими дверцятами печі ще горіло зелене полум'я, наповнюючи довгу кімнату фосфоресцентними спалахами світла, що місцями відбивались від блискучих поверхонь колб і пробірок.

Годинник цокав; він не бив, але працював з гидкою коротенькою пісенькою:

Один два три чотири,

Миші смикнули за гирі…

Мері не звертала на нього уваги. Вона ретельно закрила двері і навшпиньки пройшла повз вчительський стіл до масивних замкнених дверей в комору.

Книга була вже відкрита на заклинанні, яке відмикало замки. Мері взялася рукою, в якій була ще затиснута та, що летить-вночі, за бронзового морського коника, який був ручкою, і прошепотіла заклинання. Величезні двері безшумно широко розчинилися, ніби запрошуючи її увійти.

Всередині ще світила жовтим світлом лампа. Трошки віддалік, в напівтемряві поблискували ґрати, а за ними очі. Всі очі були широко розкриті і дивились на неї.

— Тібе? — прошепотіла Мері. — Тібе? Де ти?

Ніхто не відповідав. Тільки шурхіт і слабке бурмотіння, схлипуючі звуки, які створювали всі ці дивні безформні тварини, що припали до ґрат кліток. Всі очі благально дивились на неї, а маленькі лапки дряпали ґрати.

— Тібе?

Якщо Тіб навіть тут, чи може він створювати звуки? Вона помчала вздовж кліток, намагаючись щось розгледіти в тьмяному світлі, гукаючи безнадійним тихим шепотом:

— Тібе? Тібе? Тібе?

Білка просунула лапу крізь прути і схопила її за рукав. Вона зупинилася.

— Тібе? Це ти?

З наступної клітки висунулася лапка їжачка і наполегливо смикала її, а з клітки нагорі якась костиста лапа спробувала торкнутися її волосся.

Мері навіть не злякалася. Вона відвернулася від кліток до стіни, знову вийняла свій ліхтарик і стала обходити поперечні ряди.

— Тібе? Тібе? Якщо ти тут, видай хоч звук! Спробуй, Тібе! Спробуй м'явкнути! Чи залишився у тебе ще голос?

Але їй відповіли всі істоти разом. Всі вони були у відчаї. З кожної клітки лунали тоненькі, ледь чутні голоси, ніби кролики, щурі, білки, ящірки, їжаки і жаби намагалися нявкати на різні голоси.

— Ну, будь ласка, будь ласка! — Мері, мало не плачучи, заткнула вуха пальцями. — Спробуйте зрозуміти! Я не можу відкрити всі замки, це займе багато часу! А навіть якщо я це зроблю, як ви виберетеся? Ви такі маленькі, і у вас тепер чужі ноги і крила! Будь-ласка, ну, будь-ласка, замовкніть і дайте мені знайти Тіба!

Але вони не звертали на її слова жодної уваги. Їхні очі благали, лапи тихенько скреблися об ґрати, а маленькі горлянки квакали, нявчали, схлипували і плакали.

А потім раптово настала тиша.

Тут і Мері почула те, що чули вони. Кроки в коридорі у напрямку до дверей лабораторії.