Маленька мітла

Розділ XII Тра-та-та, тра-та-та, ми веземо з собою кота…

Було занадто пізно. Занадто пізно навіть для того, щоб сховатися в тіні одного з величезних дубів, розкиданих лугом. Їх помітили. З висоти почувся подвійний злісний крик.

— Он вона! — заволала мадам Мамблхук, і в той же час Доктор Ді закричав:

— Їх двоє! У неї весь час був спільник! Дивіться, двоє на одній мітлі!

— Це означає, що вони не можуть піднятися вище! — зраділа Мадам. — Легка здобич, дорогий Докторе, легка здобич! Ми схопимо їх обох. Чи готові? Ви берете правого, а я лівого. В атаку!

Дві мітли високо в небі розійшлися одна від одної, націлилися, розвернулися і спікірували. Швидкість була страшенна. Вони помчали донизу, зі свистом розсікаючи повітря, кожна зі свого боку, смертоносні, неначе два яструби, що каменем з неба падали на жертву.

Мері відчула, як мітла раптом рвонула, і безнадійно подумала, що це вона з усіх сил намагається додати швидкості. Але безуспішно. Вона тільки впала донизу на метр, і тепер черевики дітей були в росі, що вже рясно випала у високій траві. Дзвіночки похитували голівками, що шелестіли і солодко пахли. Стебла ромашок були суцільно вкриті росою. Будяк м'яко зачепив Мері за ногу, і хмарка насіння, як привид, попливла над темною травою.

Вона ще міцніше стиснула держак мітли.

— Ну, будь ласка… будь ласка! Ой, Пітере, вона йде до землі, і тоді вони…

— Ні-ні, — рішуче прошепотів їй у вухо Пітер. — Дай їй свободу. Вона знає, що робить. Хіба ти не розумієш? Вони не можуть схопити нас, коли ми летимо так низько. Спускаючись з такої висоти, вони вріжуться прямо в землю, розіб'ються самі і зламають свої мітли. Поки вони самі притискають нас до землі, вони не можуть зробити…

Його голос заглушив крик Доктора Ді, що пікірував на них. Маленька мітла все ще трималася свого курсу, рухаючись прямо і лишаючись на тій же висоті, але саме в той момент, коли Доктор Ді пішов на зниження, вона крутнула в бік так, що діти похилились і правими ногами торкнулись до землі. Їх бойовий кінь на мить сповільнився, але потім помчав далі. Атакуюча мітла наближалася на величезній швидкості. Якийсь час здавалося, що Доктор Ді вріжеться в землю, але останньої миті він звернув, і його мітла злетіла вгору, зі свистом несучись в захмарні висоти.

— Промазав, — прошепотів Пітер. — Пригнись і тримайся, якомога сильніше.

Мері підкорилася, і тут їх атакувала інша мітла. Мадам була важчою, ніж Доктор Ді, а може її мітла гірше керувалась. Вона йшла на жахливій швидкості, так швидко, що вихор, який здійнявся під час польоту, наполовину увібрав її переможний крик.

— Помічники! Тут помічники! Ми схопимо їх всіх! На землю, маленькі дурники, на землю, або ми вас всіх зметемо!

Вона була прямо над ними. Її хижа лапа майже схопила Мері за волосся. Маленька мітла зупинилася на мить, як вкопана, торкнулася пучком прутів до землі, потім встала на дибки, наче кінь, і повернувши під прямим кутом рвонула лугом геть.

Мадам Мамблхук летіла занадто швидко для того, щоб повернути або зупинитися. Мері, озирнувшись, побачила, що вона майже врізалась в землю. В останню секунду мітла Мадам крутнула і попливла по землі, а потім з різким свистом кинулася знову в небо. Перед нею раптово з'явилась чорна постать дерева. Мітла спробувала ухилитися, але було вже пізно. Вона зачепилась за гілки дерева, завалилась набік і скинула вершницю. Мадам Мамблхук, чия хватка ослабла від усіх цих перипетій, полетіла додолу в хмарі розтріпаного чорного одягу, розмахуючи руками, наче стара пошарпана ворона, і повисла на високому сучку дерева.

— Це буде для неї уроком! — із задоволенням промовив Пітер. — Я тобі скажу, наша мітла свою справу знає. Схоже, вона врятувала нас!

При цих словах маленька мітла, легко рухаючись стрибаючим галопом, перемахнула через огорожу і широку калюжу, що солодко пахла польовими квітами, і кинулася до темної, густої тіні лісу.

У ту мить, коли дерева зімкнулися навколо них, діти почули, як Мадам кричить:

— Докторе Ді! Докторе Ді!

З висоти пролунав крик у відповідь, почувся свист мітли, і доктор приземлився на верхівку дуба.

— Це затримає їх надовго! — весело сказав Пітер.

Мері поплескала мітлу рукою, забрудненою соком летючої-вночі. Схоже, мітла отримала від цього задоволення; вона зробила кілька стрибків та віражів, потім швидко понесла дітей уздовж звивистої стежки поміж деревами. Тут дорога стала ще важчою, ніж на попередній стежці, тому що ця була вже в лісі, що складався з великих, де не де вирослих дерев, і заріс густим узліссям. Гілки плюща і жимолості звисали з дерев; гостролист, бузина та ліщина тулилися між величезними стовбурами дубів і буків, повсюди росла папороть. Наповнені насінням голівки наперстянки гойдалися на стеблинках, коли вони пролітали поруч. У темряві ліс нагадував джунглі.

— Врешті-решт доріжка виведе нас додому, — Мері сказала те, про що думали обоє. — Маленька мітла знає дорогу. Проблема тільки в тому, що це займе страшенно багато часу. Навіть, коли летиш високо, це займає вічність. — Тут вона якнайкоротше розповіла Пітеру свої пригоди. — А як довго йшов без мітли, Пітере? Як ти потрапив сюди?

— Частину шляху я проїхав на велосипеді. Хтось сказав мені, що бачив Гіпа в саду в порожньому будинку біля річки — не знаю, була ти в тих місцях? Ну, я відправився туди, але на мосту через річку стояв густий туман, тому я залишив там велосипед і пішов пішки. Так було легше. Розумієш, мені здалося, що я чую Гіпа, який кличе мене в тумані. Напевно, це теж була магія? У будь-якому разі, в тумані я заблукав, і не міг потрапити назад, і тоді я знайшов будинок Доктора Ді.

— А це далеко від мосту? — запитала Мері.

— Не знаю. Мені здавалося, що я прокрокував вічність, але… агов, ось і кінець лісу. Як шкода, а я сподівався, що він буде покривати нам весь шлях. Якщо вони чекають нас з іншого боку…

— Можливо, вони ще сидять на дереві, — з надією прошепотіла Мері, — або її мітла втекла від неї, або…

Вона замовкла. Так, ніякої помилки, над верхівками дерев почулися голоси мадам Мамблхук і Доктора. Ці двоє, схоже, недавно злетіли, їхні голоси піднімалися і поступово віддалялися.

— …в лісі. Я це точно бачив. Нам потрібно тільки зачекати тут, літаючи туди-сюди, — чітко виголосив Доктор Ді, — щоб подивитися, яким шляхом вони спробують вибратися. І тоді ми їх схопимо.

— Чи не здається вам, мій дорогий Докторе, — Мадам, здавалося, зовсім оговталася від своєї невдачі, — чи не здається вам, що дівчинка знає Велике Заклинання? Як інакше вона могла б відмінити всі наші перетворення і в одну мить знищити лабораторію і довгі роки роботи? Все пропало, все, головна будівля цілком. Не можна було зупинити вогонь, поки він не дістався до спального крила — він сам по собі йшов далі і далі. Напевно, справа тут в Великому заклинанні. Напевно, Мері Сміт — її справжнє ім'я. Коли ми її спіймаємо, дорогий Докторе, це треба буде з'ясувати, але я впевнена, що нам доведеться мати справу з її…

Тут їх слова заглушив шум вітру у верхівках дерев. Але коли порив вітру пройшов, голоси стали чутні ближче, прямо у них над головами. Схоже, вони літали колами.

— Можу надати вам гостинно свій дім, — мовив Доктор Ді. — Мої можливості, порівняно з тим, що було в Коледжі, звичайно, малі, але насмілюся думати, люба Мадам, що ви вважатимете мою маленьку лабораторію добре обладнаною, точніше, дуже добре обладнаною. Більш пристосованою для того, щоб, — він огидно захихотів, — мати справу з міс Мері Сміт, Гомбрідж там або не Гомбрідж.

— Але Велике Заклинання, — тривожно сказала мадам Мамблхук, — Велике Заклинання?

Воно працює тільки до світанку, навіть для геніальної Мері Сміт, — Доктор Ді знову захихотів. — Все, що нам потрібно, це протримати їх в лісі до світанку, а потім, не поспішаючи, наздогнати. Звичайно, якщо вони вирішать залишитися тут і сховатись, в такому випадку…

— Ми просто будемо дивитись, як їх виманить голод, — із задоволенням зауважила мадам Мамблхук.

— Саме так, — відгукнувся Доктор Ді. — А тепер, дорога леді, якщо ми піднімемося трохи вище, у нас буде можливість спостерігати за всіма частинами лісу одночасно.

Його голос зник, коли дві мітли піднялися вище. Звук мітел ставав слабшим, але все ще був чутний дітям, які, з шурхотом, пробиралися крізь папороть на своєму бойовому коні.

Діти мовчали. Все було дуже погано. Вони віддалися в подальшому розвитку подій маленькій мітлі. Здавалося, вона розуміє, що відбувається. Раптово в декількох метрах попереду з'явилася галявина, залита зоряним світлом, яка вказувала, що край лісу близько. Мітла зупинилася і сіла на свої прути. Пітер без зайвих слів зліз і вирушив вперед до огорожі.

Потім він повернувся.

— Там інша відкрита галявина, велика, а внизу щось схоже на струмок. Там кілька дерев, але їх недостатньо — накриття не надто надійне. А далі щось схоже на болото.

— Що ж ми будемо робити?

Пітер недбало поплескав мітлу по держаку і мовив:

— Послухай, це нерозумно. Я чув, що вони сказали. Тепер зрозуміло, що ми повинні робити. Я вже говорив тобі раніше, в саду Доктора Ді. Якщо я залишуся тут, а ти полетиш, принаймні у когось одного буде непоганий шанс врятуватись. Бери обох котів, і давай домовимося про сигнал. Якщо я вискочу з протилежного боку лісу і приманю їх, то ти зможеш вирушати. А якщо на мітлі будеш тільки ти одна, ти доберешся до хмар раніше, ніж вони зметикують, що трапилося. А для початку…

— Ну, а ти?

— Зі мною все буде добре. Я шугону до лісу раніше, ніж вони збагнуть, що це лише я сам.

— Але тут не те ж саме, що в саду у Доктора Ді, — заперечила Мері. — Вони знають, що ти тут. Якщо вони здогадаються, що у тебе навіть немає мітли — а рано чи пізно вони збагнуть, що сталося — вони прийдуть до лісу шукати тебе.

— Вони мене не знайдуть. Тут темно.

— А вранці?

— Ну, це великий ліс, — сказав Пітер. — Я видерусь на дерево або ще щось вигадаю. А ти повернешся тим же шляхом і потрапиш допомогу.

— На мітлі? — запитала Мері. — З вікарієм, твоїм батьком, констеблем Баффіном і старим Зеведеєм на велосипедах?

Від такої перспективи Пітер навіть засміявся:

— Так, я думав, що ти обійдешся без мітли.

— А без мітли я не знаю дороги, — похмуро озвалася Мері.— І крім того, ти не повинен так чинити. Це недобре, Пітере. Або ми вибираємося разом, або зовсім нічого не будемо робити.

Вона задумалася, розминаючи в пальцях лист папороті. Потім поглянула на нього. Дивно було б подумати, що це та ж сама сором'язлива і скромна Мері Сміт, яка соромилась навіть розмовляти: — І не думай, що я не помітила, що ти вже двічі намагався врятувати мені життя, Пітере, і ризикував при цьому своїм. Але, або разом, або ніяк.

— Добре, — з полегшенням промовив Пітер.

«Він, — подумала Мері, — напевно ніколи в житті не був сором'язливим».

— Давай придумаємо щось інше. Як щодо Великого Заклинання? Чи немає в книжці чогось, що може допомогти?

— Ні, я вже думала, там немає. Є тільки саме це заклинання, але воно просто руйнує ту магію, яка вже є. Це позбавить магічної сили і нашу мітлу. І якби навіть я полетіла і залишила книгу захищати тебе, ти не зможеш знайти дорогу додому, та й разом нам її не знайти. — Вона повернула голову і кинула погляд на освітлену зірками галявину в кінці стежки. — Мені здається, що ми в якійсь іншій країні, не схожій на нашу, і справа тут не тільки в відстані.

— Послухай, — почав Пітер, — не треба так хвилюватися. Все буде гаразд, не сумнівайся. Ми щось вигадаємо. У будь-якому разі, я б нервував, якби мені довелося використати твоє Велике Заклинання. Просто уяви, раптом я це зробив, коли твоя мітла була б ще в повітрі. Приємно тобі буде впасти з висоти в двісті метрів? Ну, давай думати, що робити.

— Перш за все, дати мітлі відпочити, і, можливо, позалицятися до неї трошки. Схоже, їй це до вподоби. — Мері спішилася і стала гладити мітлу рукою, забрудненою в летючу-вночі.

Так, мітлі це подобалося. Вона стала тертися об руку Мері, замуркотіла…

Ні, звичайно, вона не муркотіла. Мері різко повернула голову. Це Тіб раптово замурчав біля її вуха. Він підняв голову і настовбурчив вуха; з глибини лісу, хтось, або щось — наближалося до них.