Маленька мітла

Розділ XIV Полинемо над лісами, потім вернемось до мами

Туман вже не був таким густим. У якийсь момент вони проскочили тоненьку смужку, в якій виднілось небо, і Пітер, майже беззвучно, прошепотів Мері на вухо:

— Вона ще тут. Над нами. Не думаю, що вона нас бачить.

— Вона не може напасти на нас тут. Я вважаю, під нами вода, — мовила Мері. — Поки ми будемо летіти так низько, ми в безпеці.

— А коли ми виберемося звідси, я впевнений, виявимось на нашому боці річки, Але туман більше не буде розділяти нас, а ми не знаємо, чи зможе вона і тут нас переслідувати.

Мері хвилинку помовчала. Про це вона ще не думала. Але це було схоже на правду. Якщо диво летючої-вночі діяло в Червоній Садибі, тоді і на їхньому боці туману вони не можуть бути в безпеці від мадам Мамблхук.

Вона постаралася стримати тремтіння в голосі:

— Але вона ж не може відібрати котів, або вона буде нас переслідувати просто для того, щоб помститися?

— Я думаю, вона хоче відібрати книгу «ВЕЛИКІ ЗАКЛИНАННЯ», — припустив Пітер.

— О, так, звичайно… А чи не могли б ми самі скористатися нею, щоб захистити себе? Але як би це зробити? Давай поміркуємо…

— Немає нічого простішого, — сказав полегшено Пітер. — Як тільки ми будемо коло будинку, ти скажеш своє заклинання так голосно, як зможеш. Від цього її мітла негайно впаде на землю, а ми вже будемо так близько від наших місць, що не страшно, якщо і наша втратить чари.

— Але наша дорога маленька мітла…

— Хоче звільнитися від чар, — перервав її Пітер. — Хіба ти не відчуваєш?

Дійсно, мітла злегка стрибнула в бік, пару раз підстрибнула і швидко кинулась вперед крізь туман.

— Бачиш тепер? — запитав Пітер. — Вона теж, напевно, радіє, вона втомилася носитися над землею довгими годинами, чекати, де скажуть, і весь час тягати на собі старих відьом…

— Дякую за комплімент.

— Ну, я не тебе маю на увазі. Все-таки мені здається, що для мітел це така ж в'язниця, як для оленів і птахів. Тому-то вони такі норовливі. Якби їм це подобалося, хіба вони б брикалися і намагалися скидати вершників, як норовливі поні?

— Я думаю, ти маєш рацію, — кивнула Мері. — Вона мене слухалася тільки через летить вночі.

— А це що таке?

— Теж, я думаю, рід заклинань, — вона хутко розповіла йому про квітку.

— Це, звичайно, так, — погодився Пітер. — Але мені здається, що вона допомагає нам тому, що ми добрі до неї. Просто вона хоче звільнитись від заклинання, належати тільки самій собі і гратися, коли захочеться. Чи не так, мала?

Мері, відчувши, як маленька мітла, тремтить і підстрибує у відповідь, зрозуміла, що Пітер каже правду. У всякому разі, вони повинні якось звільнитись від мадам Мамблхук, і їх єдиний шанс — скористатися Великим заклинання. Але у них має бути час, щоб правильно його вимовити, інакше на них впадуть страшні нещастя…

Вона відкрила рот, щоб розповісти про це Пітеру, але той схопив її за руку, і Мері зрозуміла, що туман розсіюється. Навколо них була ще непроглядна темрява, але час від часу темрява злегка рідшала, ніби в ній виникали і відбивалися випадкові спалахи світла, схожі на брижі на воді.

Наступав день. Слабкий відблиск торкнувся туману, злегка пофарбувавши його. Ще трохи, і Велике Заклинання втратить силу.

Тут вони вискочили з-під прикриття туману на вузьку мілину, де виблискувала галька і шепотіли щось невиразне слабкі хвилі. Вдалині за лугом, зарослим маргаритками, з'явилася бліда смужка світанку.

Остаточно минувши туман, вони почули голос мадам Мамблхук десь вище і позаду.

— Стоп! — крикнула Мері. Маленька мітелка зупинилася і опустилася на землю. Діти зісковзнули з неї і спробували зрозуміти, куди вони потрапили.

Мадам була позаду них, просто над озером туману. Вона, мабуть, патрулювала туди-сюди, чекаючи. Так само, як тоді, коли вони з Доктором кружляли над лісом, чекаючи, що діти залишать свій сховок. Небо за нею зблідло, зірки зникали, замість них розливалася блискуча рожева смуга. Але магічні сили навколо Мадам ще світилися згубним зеленим світлом, і іскри полетіли від її мітли, коли вона різко стала спускатися з висоти, прицілившись прямо на маленьку компанію, що стояла на землі.

— Я вас зловила! — волала вона. — Тепер я вас зловила! Моя книга! Моя книга! — І вона направила мітлу в піке.

Коти зашипіли, навіть Пітер скрикнув. Мері витягла книгу з кишені і потягнулася за ліхтариком. Але в ньому не було потреби. Книга в її руках відкрилася на сторінці з Великим заклинанням, і червоні літери були видні абсолютно ясно. Стоячи прямо, не зрушуючи ні на крок, в тьмяному світлі займається зорі, з відьмою, що мчить прямо на них, як падаюча зірка, Мері, голосно і чітко, почала читати співуче Велике Заклинання.

Відьма почула його. Вони побачили, що вона намагається змусити мітлу летіти ще швидше, щоб дістатися до землі раніше, ніж заклинання дійде до кінця. Вони побачили, що відьма дивиться через плече на північну зорю, яка позбавить заклинання сили. Але все було марно. Мадам Мамблхук летіла над туманом, а зірки ще не зникли, коли Мері переможно закінчила читати заклинання.

— … хороводі днів, — проголосила Мері останні слова, і ось тоді, відразу відбулося кілька подій.

Летюча мітла втратила керування і раптово, наче падаючий камінь, звалилася в туман. Пролунав крик, голосний сплеск, потім тиша. Чутно було тільки шипіння, схоже на те при якому охолоджується метал. Потім, раптово, на гальковий берег з хлюпотом викотилася велика хвиля. Маленька мітла поруч з дітьми підстрибнула, брикнувши, струсила з себе купу маленьких березових гілочок і зникла. Зійшло сонце, сліпуче золотаве, червоне, надзвичайно яскраве.

Двоє дітей і два коти спостерігали, як розросталось навколо золотаве світло.

Вони стояли на великій галявині, де паслися корови, що абсолютно не звернули уваги на всі ці події. Перед ними була вузька смужка покритого галькою берега, а за ним не озеро туману, а річка. Туман зник. Річка була неначе знайома Мері.

— Ось він, міст, — раптово сказав Пітер. — Ось мій велосипед. Мені здається, я знаю ці місця.

Тут всього п'ять кілометрів до будинку. Можеш сісти ззаду на велосипед?

Мері не заперечувала.

Парадний вхід до Червоної Садиби був як і раніше відімкнутий, і після того, як діти попрощались. — Побачимося завтра, — пообіцяв Пітер — Мері з Тібом тихесенько увійшла в будинок. Вона замкнула за собою двері і навшпиньки попрямувала до своєї кімнати. Прадідів годинник показував п'яту ранку, він привітали її дзвоном і знову тихенько зацокав.

Коли Мері піднялася в кімнату, вона помітила дещо нове. З склянки для чищення зубів зникла летюча-вночі. А коли вона зняла пальто і запхала руку в кишеню, то намацала тільки ліхтарик. Книга «ВЕЛИКІ ЗАКЛИНАННЯ» теж зникла.

Згорнувшись клубочком на ковдрі, лежав і муркотів, дуже задоволений і страшенно сонний, звичайнісінький кіт, котрий, як вона знала, ніколи більше не спробує знову стати Відьминим Котом.

— Я отримала листа від твоїх батьків, — повідомила тим же вранці тітонька Шарлота.

Вона зійшла вниз несподівано рано, коли Мері ще снідала. Спершу Мері стривожилася і подумала, що тітонька щось дізналася про нічну пригоду. Але тітонька Шарлота була, як завжди, мирно налаштована і абсолютно задоволена отриманими новинами.

— Вони повертаються додому на початку жовтня, і я хочу сказати, що вони говорять про те, щоб купити будинок в цій частині країни. У п'яти кілометрах звідси є чудовий будинок, і він зараз порожній. Там прекрасний сад, який виходить аж до річки. Що таке, моя дитино?

— А там міст близько?

— Віст? Звичайно, вони грають у віст. Це одна з причин, чому я радію, що вони будуть жити близько звідси. Твоя мати трохи розсіяна, але твій батько відмінний гравець, а наш дорогий вкрай…

— Я хочу сказати… ну, це не важливо. Я знаю цей будинок, тітонько Шарлото. Він чарівний. Добре буде жити тут поблизу.

— Тобі буде не так самотньо разом з братом і сестрою? — тітонька Шарлота ласкаво поплескала її по плечу У мене для тебе ще є хороші новини. Вікарій — наш вікарій, вчора повернувся додому. Його синові Пітеру стільки ж років, скільки тобі. Я впевнена, вам обом буде приємно подружитися.

— Це буде чудово, — Мері дивилася в тарілку, поки слухала тітоньку Шарлотту. Тепер вона підняла очі. — Тітонька Шарлота, якщо ми будемо жити тут, може бути, мені можна взяти Тіба?

— Тіба? А, кішку. Чому б і ні, якщо твої батьки не заперечуватимуть. Конфуцію він безумовно не подобається. Насправді, я зовсім не впевнена, що він з цього будинку. Як ви вважаєте, міс Марджібенкс?

— Він не звідси, — рішуче вимовила міс Марджібенкс. — Він незрозуміло звідки взявся і прибився до Мері.

Мері знову втупилася в тарілку. Їй здавалося, що міс Марджібенкс особливо пильно спостерігає за нею цього ранку. Можливо, вона чула щось, чи бачила?

— Місіс Мак-Леод має знати, — мирно сказала тітонька Шарлота. — Можна запитати у неї. А тепер, люба дівчинко, насолоджуйся життям без мене. Я піду до Зеведея подивитися на троянди.

Вона недбало чмокнула Мері в щоку і вийшла, в супроводі Конфуція. Міс Марджібенкс піднялася, подзвонила місіс Мак-Леод, що пора прибирати зі столу і, сівши в крісло, почала в'язати.

«Це буде звичайний, наповнений різними справами день, — подумала Мері, — якщо не брати до уваги того, що вона побачиться з Пітером, і того, що Тіб з нею».

В цю мить — напевно, в ньому залишилося ще трохи магії. Тіб стрибнув на підвіконня з галявини. Мері підбігла, щоб відкрити вікно. Був яскравий сонячний день, і Зеведей на галявині перед будинком змітав листя своєю великою мітлою, нормальною, звичайною мітлою, яка робила саме те, чого він від неї хотів.

Брязкіт шпиць раптово припинився. Озирнувшись, Мері зловила дивний погляд міс Марджібенкс, яка теж спостерігала за мітлою.

Раптово Мері дещо згадала; свист вербових прутів в ту першу ніч, коли Тіб стрибнув до неї на підвіконня, падіння важкого тіла, яке пронеслося повз її вікна на неймовірно великий мітлі. Скутість міс Марджібенкс вранці за сніданком, і те, як вони з Тібом дивилися один на одного. Врешті з'явився ще один спогад — невиразний і туманний, що з часом ставав ще більш нечітким — спогад про те, що двічі було написано у величезній книзі: «МЕРІ СМІТ, ЧЕРВОНА САДИБА, Шропшир…»

Тепер Мері зрозуміла. Бідна міс Марджібенкс була першим вибором Тіба, але Тіб їй не сподобався, і тому вона не знайшла летючу-вночі, не навчилася давати раду мітелці, відкривати замки, знаходити… Що ж вона повинна була знайти і де?

Поруч нявкав Тіб, вигнувши дугою спинку. Вона прошепотіла йому на вухо:

— Ти спробував з нами обома, щоб визволити свого товариша Гіпа звідти… де він був. Бідна міс Марджібенкс! Вона ніколи не дізнається, що втратила — така пригода…

Вона замовкла. Потім, коли вона гарненько відіспиться, вона згадає всі подробиці…

Міс Марджібенкс, яка так ніколи і не дізналася, чого позбулася, розпакувала новий моток вовни з бридким зеленим відтінком.

— Як чудово, моя люба, що твої батьки подумують про переїзд ближче до нас. Звичайно, це означає, що тобі доведеться жити в школі, але тобі, безсумнівно, це сподобається. Звичайно, так і буде — безумовно, так повинно бути, оскільки… — вона зробила паузу і поглянула Мері в очі, -оскільки поблизу немає ніяких шкіл, — вона знову зробила паузу. — Ніяких, — твердо повторила вона.

— Тепер, у будь-якому разі, немає, — шепнула Мері Тібові, який сидів поруч з нею. Тіб пирхнув. Ніхто так і не дізнався, звідки тут взявся березовий гай, просто на березі річки, поруч зі старим кам'яним мостом. Дерева виросли наче за помахом чарівної палички — так принаймні сказав батько Мері, який купив це поле, що прилягало до будинку. Берізки росли там золотисті навесні, зелені влітку, а восени сяючі помаранчевими, багряними, жовтими і всіма іншими кольорами сонячного заходу.

Але взимку, коли дерева стояли оголені, кольору родзинок, виділяючись на тлі високого неба, в якому панував зимовий вітер. Можна було почути, як він шелестить серед них, свище, як ніби щось мчить в польоті, і міріади крихітних гілочок барабанять, наче копитця оленів, що мчать галопом, а над головами, в зимовому небі кружляють і кричать птахи,

Але Мері, яка в цей час їхала до школи і рідко бувала взимку в лісі, ніколи цього не чула.

А якби і почула, то нічого б не згадала.