Маленька мітла

Розділ VIII Що мені робити, як мені бути?

— Ну ось, моя люба, — сказала мадам Мамблхук, — сьогодні уроки закінчились. Тепер ми підемо до мого кабінету і запишемо твоє ім'я, а потім я дам тобі розклад уроків, і ми будемо чекати тебе завтра вранці.

Мері встала, заспокоєна, але тут її знову опанував страх. Книга сильно відтягувала кишеню. Вона засунула туди руку, сподіваючись непомітно поставити її знову на місце, але мадам Мамблхук в цей момент обійшла навколо столу і виявилася прямо перед полицею — тепер було занадто пізно що-небудь робити.

— Мої книги, — шурхотом чорними шатами, директриса вказала на полку. — Якщо ти зачекаєш ще одну хвилину, я їх замкну. Вночі вони всі зберігаються під замком. Я не залишаю їх в цій кімнаті. Впевнена, що ти розумієш, чому, міс Сміт. Вона взяла десяток книг з полиці і попрямувала до дверей, прямо за вчительським кріслом, яких Мері раніше не помічала.

— Мадам Мамблхук… — винувато початку Мері.

— Хвилиночку, — перервала її Мадам, — помовчи, будь ласка.

Мері замовкла. Притримуючи купу книг підборіддям, мадам Мамблхук стояла біля дверей в комору і щось тихенько наспівувала собі під ніс. Здавалося, що в дверях немає ні замку, ні ключа, тільки бронзова ручка у формі морського коника. Мадам взялася за неї і потягнула. Пролунали звуки, ніби поверталися добре змащені петлі, і двері відчинилися. Це були величезні, важкі металеві двері, не менше дев'яти дюймів завтовшки. На подив Мері, всередині комори було досить видно, але світло було на цей раз не зеленим, а звичайним, тьмяно-жовтим, як від гасової лампи. Мадам Мамблхук широко відчинила двері і увійшла з книгами всередину.

— Я буду тобі дуже вдячна, міс Сміт, коли принесеш мені папери зі столу, — попросила вона.

— І прес-пап'є теж, зрозуміло. Я завжди замикаю його на ніч разом з усім іншим. У такій справі ніяка обережність не завадить, чи не так?

Вона голосно засміялася.

Для Мері це був останній шанс. Вона витягла червону книгу з кишені, схопила оберемок паперів, поклала книгу зверху і понесла їх, разом зі скляною жабою, в комору.

Дивовижно, але Тіб біг перед нею, туго натягнувши мотузку.

Усередині комори була велика шафа, куди мадам Мамблхук стала складати книги.

— Мені здається, і цю туди ж, — почала Мері. — Я просто подивилася…

Тут вона раптово зупинилася, і в неї перехопило подих. Вона помітила в кімнаті ще щось.

Почнемо з того, що кімната була набагато більшою, ніж вона думала, десь розміром з лабораторію. Лампа ледве освітлювала тільки простір біля дверей, залишаючи більшу частину в тіні.

І добре, що в тіні. Вся довга, тьмяно освітлена кімната від підлоги до стелі була заставлена клітками. Заґратовані або затягнуті сіткою, вони були наче полички у величезній бібліотеці. До того ж деякі ряди кліток стояли поперек кімнати. Одні з них — найближчі до дверей — були порожні, але в тих, що стояли далі, в тіні, поблискували очі маленьких істот, що мовчки витріщались на світло лампи. То тут, то там крізь ґрати висовувалися крихітні лапки, але більшість дивних створінь мовчки сиділи, зіщулившись в темних куточках своїх темниць.

Мадам Мамблхук обернулася, почувши, як Мері зітхнула:

— Цікаво, правда? Я так і думала, що на тебе це справить враження. Деякі з наших учнів чудово просунулися в експериментах з перетворення. Але, звичайно, у нас є також невдачі.

— Вона весело розсміялася, вказавши на найближчу клітку, де лежало, повернувшись спиною, байдуже до всього, жалюгідне на вигляд, створіння, з помаранчевою, вкритою плямами, як від корости, шерстю. Двома скоцюрбленими лапками воно закривало очі, щоб уберегти їх від світла, і, ніби, спало. Але Мері підозрювала, що воно зовсім не спить. Вона впізнала один з тих малюнків, що були на столі у Мадам.

— Чудово, — пробурмотіла Мері. Мадам Мамблхук схилилася над кліткою і роздратовано штурхнула нерухому істоту. Не замислившись жодної секунди над тим, що робить, Мері заховала книгу «Великі Заклинання» назад до кишені.

— Ось ваші папери, Мадам.

— А-а, дякую тобі, — мадам Мамблхук лишила в спокої істоту в клітці, засунула папери і скляну жабу в шафу і замкнула дверцята. Вона не помітила, що однієї книги не вистачає.

— Я покажу тобі все детальніше завтра, люба. Тепер ти, напевно, поспішаєш додому.

— Так-так, будь ласка, — Мері ніколи б не подумала, що може так зрадіти перспективі повернення до Червоної Садиби тітоньки Шарлотти.

— Я страшенно поспішаю, Мадам. Вони скоро почнуть хвилюватися за мене.

— Тоді поквапимось. — Директриса швидко попрямувала до дверей. Мері йшла позаду, тягнучи Тіба, який чомусь не хотів йти. Вони вийшли в лабораторії і двері комори закрились з мелодійним дзенькотом.

Тепер лабораторія була порожня. Всі учні пішли. Світильники згасли. Тільки в печі ревло зелене полум'я.

Тіб продовжував рватися з повідка. Мері швидко нахилилася, схопила його і міцно притисла до себе. Цього разу він не став шипіти і плюватися, але вона чула мурчання у нього всередині, десь дуже глибоко, і відчувала, що він тремтить від якоїсь незрозумілої напруги і хвилювання. Вона вийшла слідом за Мадам з лабораторії в коридор.

Кабінет директриси був приємною, обставленою в діловому стилі, кімнатою, звичайнісінькою на вигляд; з книжковими полицями, на яких стояли звичайнісінькі книги, типу «ХТО Є ХТО», «ЩО Є ЩО», «САМОВЧИТЕЛЬ МАГІЇ»; з друкарською машинкою і великим письмовим столом. Мері завмерла біля дверей, притискаючи до себе невидимого Тіба, поки мадам Мамблхук вийняла з шухляди велику комірну книгу і відкрила її.

— Ім'я? Ти хочеш бути записаною, як Мері Сміт?

Мері відкрила рот, щоб знову пояснити, що це її справжнє ім'я, але потім передумала. Не має значення, оскільки вона після всього цього навряд чи повернеться сюди:

— Так, будь ласка.

Директриса вписала ім'я великим, впевненим почерком, який Мері впізнала.

— Дуже добре. Мері Сміт шістдесят четверта. — Мері помітила, що вона написала це римськими літерами — LХIV. Мадам виписала їх дуже старанно.

— Ну ось, так тебе будуть називати в нас. Адреса?

— Червона Садиба, Шропшир.

Мадам поглянула на запис, і її очі дивно заблищали. — Справді?

Здавалося, вона хотіла сказати ще щось, але замість цього просто звела брови, кивнула, а потім подивилася на попередню сторінку книги. Тоді Мері, нахилилась вперед і побачила щось дивовижне. Попередній запис виглядав так само. Там було зазначено:

Мадам рвучко закрила книгу.

— Ось так. Рада була з тобою познайомитись.

Вона поклала книгу до шухляди і подала Мері конверта.

— Тут наші навчальні плани. Платню ми обговоримо пізніше, але мені здається, що ми будемо дуже вдячні тобі за твою щедру пожертву. Багатьом талановитим учням навіть не спало на думку, що маленький перший дар буде не тільки дуже добре прийнятий, але хтозна.

Це може стане відмінним початком для академічної кар'єри. Коли знайдеш час подумати про це, я впевнена, ти все побачиш в новому світлі.

— Я не розумію, — здивувалася Мері.

Мадам ласкаво посміхнулася:

— На все свій час, люба, на все свій час. Зараз для тебе все таке нове… Завтра, о десятій, ми обговоримо, в яких класах ти будеш займатися. Трошки по суті справи, я думаю, трошки практики з астролябії, для управління польотом, але я абсолютно впевнена — дочці такого батька можна буде одразу приступити до перетворень.

— Дякую вам, — Мері зраділа так, що у неї в голосі стало чути не тремтіння, а лише легеньке хвилювання. — Зараз, мені здається, я повинна поспішити. Мені час додому, Мадам. Моя тітонька любить, щоб до шостої тридцять я вже вмилася, перевдяглася і…

— Здається мені, — м'яко сказала Мадам, дивлячись на годинник на стіні, — що ти, напевно, встигнеш. Я боюся, що наша приватна посадкова смуга вже недоступна для тих, хто не проживає тут постійно, але Денні напевно приготував тобі мітлу біля дверей.

Це виявилося правдою. Він чекав в густих сутінках, біля підніжжя парадних сходів, стискаючи в руках маленьку мітлу, яка була абсолютно спокійна, немов звичайнісінька мітла. Вона була так схожа на нормальну мітлу, що Мері, з полегшенням збігши сходами в свіжу вечірню прохолоду, на мить страшенно засумнівалась. А чи була насправді її ранкова подорож? Чи справді, вона літала? Чи зможе вона літати знову?

— А вона знайде дорогу? — з острахом запитала Мері.

Містер Фланаган весело посміхнувся.

— Чи знайде? Вони завше самі вибирають собі дорогу, і ця домчить тебе, куди треба. Стрибає вона, як твій паршивий коник. Ти, головне, тримайся. Всідайся поки сама, дорогенька, а я візьму кота. Ну, ти, вгамуйся! — Це було сказано вже мітлі, яка стала стрибати і кидатися з боку в бік, щойно Мері спробувала вилізти на неї.

— Дай мені потримати Кота, — сказала мадам Мамблхук і вийняла Тіба з рук Мері. Тіб пирхав і голосно нявчав, голос його чомусь піднявся до вереску, коли мадам Мамблхук захопилась прив'язувати мотузку до ручки мітли.

— Стій тихо, ти! — закричав містер Фланаган. — Тримайся, дорогенька! — Він дав мітлі ляпаса і заволав: — Ану, хутко додому!

Це спрацювало. Все було як і раніше, лише тепер мітла вже не робила вибриків, а плавно мчала, як ракета. Березові прути свистіли в повітрі, наче крихітні моторчики. Потім мітла промчала над величезним деревом, біля огорожі парку і полетіла до розриву в важких вечірніх хмарах, де ще виднілось згасаюче сонячне світло. Швидкість була така, що Мері мало не задихнулася.

Тіб теж. Коли вони одним величезним стрибком відірвалися від землі, раптово пролунав такий вереск, ніби його душили.

Хмари зімкнулися навколо Мері, темно-сині, сірі, коричневі, а потім, раптом, золотисті, схожі на задимлене, яскраве полум'я, що здіймається вгору. В ту мить їй було важко оцінити їх красу. Вона втискалася в мітлу, гукала затихлого Тіба і шукала розрив у морі хмар, який би позначав спуск.

Ось і він. Величезний чорний проміжок, що нагадував чорне озеро. Мітла кинулася до його краю, крізь палаючі вогнем хмари, потім круто шугонула вниз, до оповитої вечірніми сутінками Червоної Садиби.

Вона ковзнула по верхівці липи, викликавши цілий дощ осіннього листя, яке закружляло над головою Мері, наче зграя кажанів. Почувся шелест і свист гілок, мітла різко сіпнулася, ніби вдарилася об щось — або, вирішила Мері; це Тіб, що до того тримався, як реп'ях, раптом стрибнув прямо в липову крону. І справді, коли мітла приземлилася на галявину, в велику купу коричневого листя, Мері повернулася і виявила, що мотузка зникла, а рука її ніяк не може намацати теплої шерсті.

— Тібе! Тібе! Спускайся! — тихо покликала вона, коли злізла з мітли, вдивляючись в густу крону великої липи. Вона побачила кінець мотузки, що звисав з високої гілки. Але мотузяний нашийник був абсолютно порожнім. Тіб звільнився, але залишався ще невидимим, і схоже, не хотів спускатись до неї.

Мері побігла стежкою до городу і поклала маленьку мітлу на місце, вдячно поплескавши її по держаку. Тихо, опалими крилами і ледь чутно щебечучи, на стіну сараю злетіла вільшанка і заспівала. З боків стежки росли стокротки, а біля дверей, до яких вона підбігла, пахли в сутінках бліді віночки примул, що розкрились під вечір. Все було таким звичайним і нормальним, таким затишним, а в кухні місіс Мак-Леод ставила на плиту пательні з вечерею.

— Ось і ти. Добре провела день?

— Дякую, чудово, — озвалася Мері. — А тітонька Шарлота вже вдома?

Місіс Мак-Леод здивувалася.

— Ти мала з нею зустрітись. Вони щойно приїхали. Я тільки чула, як гуркотіло авто. Біжи, дитино.

Ніхто не ставив їй питань, на які не можна було б відповісти. Старий приятель, схоже, був у повному порядку, і тітонька Шарлотта з міс Марджібенкс весело провели час за вечерею, розмовляючи про минулий день. Вперше Мері була рада, що вони абсолютно нею не цікавляться.

Нарешті, вона втекла в свою кімнату, відразу ж підбігла до вікна і широко розсунула штори. Нічого, тільки небо і зірки. Хмари зникли, і свіжий вітерець шелестів в кроні липи. Жодний кіт не чекав на підвіконні.

Вона відчинила вікно, висунулася якнайдалі і тихо покликала. Ніхто не відгукнувся.

Мері стала повільно роздягатися, суплячи брови від хвилювання. Можливо, мадам Мамблхук помилялась, і Тіб не може знову стати видимим за власним бажанням… Припустимо, для нього потрібно інше заклинання… Припустимо… Тут вона згадала про книгу і запхала руку в кишеню, наполовину впевнена, що книга теж зникла. Але вона була тут, з витисненим на обкладинці Котом і старовинними літерами, що поблискували від світла.

Мері з сумнівом доторкнулася її пальцем. Може бути, не сьогодні. Ні-ні, вона подивиться її завтра при сонячному світлі. Особливо тут, в її власній кімнаті, книга виглядала, як щось чужорідне, що не підходить до цього місця, як ніби не належить до того ж світу, що і стокротки, запах липи, пісня вільшанки. Але ось тільки Тіб…

Ну, може, з Тібом все гаразд. Вони сказали, що коти самі володіють магією. У будь-якому разі для того, щоб зняти чари з Тіба, потрібен сам Тіб.

Мері поклала книгу на нічний столик і тут помітила вкладений між сторінками, куди, напевно, вона сама його засунула, конверт з навчальними програмами, який їй дала мадам Мамблхук.

Мері витягла його. Це інша справа, вона ж не збирається знову туди йти, смішно буде почитати ці програми і зберегти їх в безпечному місці. Таку пригоду приємно згадати, все було добре, якщо не брати до уваги випадку з Тібом… Вони подумали, що вона — дочка чарівника…

Мері усміхнулася про себе, уявивши, що її тато перетворюється на невидимку. Ось буде цікаво показати йому ці навчальні плани, та й мамі теж. От всі здивуються, коли дізнаються, що на відстані польоту мітли від Червоної Садиби є коледж для відьом. Цікаво, чи є там план або карта, як туди дістатися? Вона відкрила конверт. З нього випав листок.

На ньому великим впевненим почерком було написано:

«ОТРИМАНИЙ З ВДЯЧНІСТЮ ВІД МІС МЕРІ СМІТ LХIV З ЧЕРВОНОЇ САДИБИ В ШРОПШИРІ ОДИН ПОМІЧНИК ДЛЯ ЕКСПЕРИМЕНТІВ З ПЕРЕТВОРЕННЯ».

Підпис внизу був схожий на літеру М.