Маленька мітла

Розділ IV Між небом і землею…

Дуже швидко вони дісталися до хмар, увірвались в їх нижні шари і помчали крізь сірий туман, що вже огорнув їх… Виявилося, що хмарний покрив висить, ніби мокра тканина, і прорізавши його, маленька мітла опинилася в легкій піні, що клубилась і вилась. Мітла пливла наче морем, беззвучно ковзаючи крізь вирви туману, залишаючи позаду слід, схожий на слід від моторного човна.

— Ой, Тібе! — закричала Мері, і її слова понеслися в далечінь хмарними чорториями.

— Що ж це з нами відбувається, Тібе? Це ж Відьомська мітла!

Тіб не відповів, і Мері, злякавшись, що він впав під час їх божевільної гонки, повернула голову. Це викликало такий лютий вибрик мітли, що вона, злякавшись, кинула свої спроби і зосередилася на тому, щоб міцно триматися за мітлу руками і стискати її колінами.

Але краєм ока вона все-таки помітила Тіба, який влаштувався на прутах мітли, вчепився кігтями в дерево, схожий на чорну тінь з блискучими зеленими очима і хвостом, який чорним смолоскипом розвівався за спиною.

Раптово, так само стрімко, як увірвались, вони вирвалися з сірого туману на сліпуче сонце. Мітла, знизивши швидкість, вирівнялась і попливла горизонтально понад верхнім краєм хмар.

Над хмарами розкинулося чудове, сяюче небо, а навколо, куди не глянь, тіснилися купи хмар, схожі на снігове покривало, що переливалось всіма кольорами веселки.

Мері скрикнула від подиву, страху і захвату, коли її надзвичайний засіб пересування легко поплив вздовж блискучого підніжжя неба.

— А я-ж казала, що тут нічого не трапляється! Але, Тібе, як же ми спустимося донизу?

Наче у відповідь на її слова, мітла легенько звернула ліворуч, і Мері почула, як Тіб досадно шипить, коли його кігті ковзають по прутах.

Прямо по курсу перед ними була щільна грозова хмара. Здавалося, вона повільно насувається на них, немов величезний, величний айсберг, що розштовхує скупчені навколо крижини. Але між білим морем, над яким вони пливли, і сяючою основою грозової хмари Мері помітила щось подібне до затоки, величезний темно-зелений розрив в хмарах, схожий на глибоку ущелину. Затремтівши згори до низу, чарівна мітла попрямувала туди з величезною швидкістю.

— Тібе! — зойкнула Мері. — Тримайся! Схоже, ми йдемо на зниження… Ой!

Після останнього вигуку мітла раптово рвонула просто до краю хмар, до зеленої затоки, що виднілась унизу.

Крізь кільце хмар Мері нарешті побачила землю, сріблясті нитки річок, наче зображені на карті… Потім все навколо змінилось, небо схилилося і перекинулося, коли мітла повернувши свого носа, пішла в довге піке.

Донизу, донизу, донизу… Вітер свистів повз Мері, змушуючи сильніше втискатись в мітлу.

Донизу, донизу, донизу, і зеленувато-срібляста карта полетіла їй назустріч… стала зеленими пагорбами і звивистими річками… стала лісами, полями і огорожами… стала заростями чагарнику, деревами і квітами… доки вони не добрались до покритих листям верхівок дерев, і мітла, ще раз змінивши напрямок, полинула, швидко знизивши швидкість, над живоплотом, що вкривав звивисту стежку.

Ліворуч огорожа доходила до високого муру з величезними воротами, з постаментами з боків, на яких сиділи кам'яні грифони. Ворота були замкнені, але маленька мітла легко пропливла над ними, проскочила прямо над піднятими лапами грифонів, потім ковзнула в лісистий парк у напрямку до кам'яних димарів на даху будинку, що виднілись в глибині довгої під'їздної алеї.

Скоро Мері змогла ясно розгледіти величезний будинок, схожий скоріше на замок, ніж на будинок. Він був збудований із сірого каменю і прикрашений башточками, місцями «полатаних» червоною цеглою, а верхівка найбільшої вежі зовсім була відсутня і замінена на скляний купол, схожий на цибулину. На іншій вежі був плаский дах, а на ньому стояла якась конструкція, схожа на трамплін для стрибків у воду.

Всередині головної частини будівлі були широченні сходи, що вели до парадного входу. З одного боку йшло низьке крило, що мало висоту лише одного поверху і більш сучасне на вигляд. З іншого боку, праворуч від входу, було щось, схоже на стару конюшню; там був вимощений бруківкою двір, зелений від моху, оточений стійлами і сараями для карет, пов'язаний з парком склепінчастим тунелем, увінчаним башточкою з годинником, на шпилі якої швидко вертівся півник-флюгер. «Наче маленька мітла була магнітом, — подумала Мері, — і при її наближенні завертілась голка компасу…»

Мітла крутнулась, щоб уникнути зіткнення з башточкою, ковзнула над дахом конюшні, а потім плавно приземлилась на галявині.

Десь стривожено закричав півень.

Ноги Мері радісно відчули під собою твердий ґрунт.

— Ой, Тібе… — почала вона, але так і не закінчила фрази, тому що маленька мітла почала методично зіштовхувати її.

Обурено шиплячи, Тіб відразу стрибнув на землю. За ним Мері, підстрибнувши в повітрі, приземлилася на порослі мохом камені просто під ноги маленького чоловічка, який, сидячи на стародавніх кам'яних плитах, із цілковитим захопленням спостерігав всю цю процедуру.