Маленька мітла

Розділ V Верхи на патику

Це був дивний маленький чоловічок, не карлик, просто дуже худий, висохлий і згорблений, тому зростом він був не вищий за Мері. У нього було гостре, темне личко, зморшкувате, наче з дубленої шкіри, з маленькими, зеленими, пронизливими очима. Одягнений він був у поношені бриджі та старий зелений жилет.

Коли Мері, збентежена і здивована, відчуваючи себе вкрай нерозумною, піднялася з каменів, маленький чоловічок вийняв з рота соломинку і заговорив:

— Тобі потрібно взяти пару уроків.

Мері, обтрушуючи пальто, витріщилася на нього. — Уроків?

Він кивнув. — Уроків їзди. Не потрібно так гепатися — хоча вона і сама не дуже добре скаче, ця мітла. Вона ненадійна. Велика удача, що ти дісталася так далеко.

Тут він коротко звернувся до мітли на якійсь іноземній мові. Вона стрибала поблизу, але коли маленький чоловічок заговорив з нею, спокійно лягла на землю і завмерла.

Він встав з каменю і підібрав її.

— Але я нічого не розумію! — вигукнула Мері. — Хто ви? Де ми? Що трапилося?

Маленький чоловічок не звернув на неї ніякої уваги. Він поплескав мітлу по ручці і взяв під пахву:

— Вона зараз заспокоїться, але давай краще поставимо її в стійло, поки вона знову не знадобиться. Підемо, я покажу.

Несучи мітлу, він повів її через двір, до низеньких замкнених дверцятах, що закривала половину дверного отвору, через який виднілась темна стайня. Він відімкнув двері і увійшов всередину. Мері прямувала за ним. У тьмяному світлі, що лилося крізь відчинені двері, наче світлячки, танцювали пилинки. На кам'яні підлозі була купа ящиків з сіном, мішків і мотузок, як у звичайній стайні. Навіть порожні ясла біля стіни. Не було тільки коней.

Біля протилежної від дверей стіни, кожна в своєму відділенні, схожому на стійки для велосипедів, стояли мітли. Одні були потерті, старомодні, на кшталт тієї, що у Мері, інші виглядали новішими.

До них і попрямував маленький чоловічок, всунув мітлу Мері між двома великими брудними садовими мітлами і махнув зневажливо рукою.

— Сучасний стиль, — сказав він з усмішкою на обвітреному обличчі. — Механізація, так вони це називають. Рухаються швидше, звичайно, але дайте мені добру старомодну мітлу, і я їх обскачу, не замислюючись. Таку ось як ця. — Він лагідно поплескав маленьку мітелку по держаку.

Він говорив про всі ці дивовижні речі, як про щось буденне, і Мері, боячись проявити своє повне невігластво, залишила при собі всі питання і просто сказала з обережністю:

— Так, вони виглядають новішими, містере… містере…

— Фланаган мене звуть. Денні Фланаган. Я буду радий, якщо ти будеш звати мене просто Денні. Новіші, так? Поглянь тепер сюди.

Він тицьнув в одну з нових мітел, на якій ще був ярличок з назвою фірми, «Харрод».

— Новіші, так? — знову запитав він зневажливо. — Зроблено вчора, і що з того? Ні вербових гілочок, ні доброї берези, як у перевірених, породистих мітел. Нічого подібного. З чого тільки їх не роблять тепер, а назви у цього всього які замудрі, от подивися на ярличок в мітли. «Мадам Нейлон», вони її називають. — Він сплюнув. — Нейлон. Перемикання трьох швидкостей. Що далі?

Що далі, я вас питаю? Мотори, ось що вони будуть використовувати далі. Бачиш картинку на стіні? Вона принесла її минулого тижня, одну таку. Думала, мені буде цікаво, вона сказала. Цікаво! Глянь-но на неї!

Мері глянула. Подарована картинка була сторінкою з каталогу розпродажів, прикріпленою до стіни стайні. Вона зображала веселу, чарівну леді, яка сидить боком на надзвичайно хитромудрому, з вигляду, пристосуванні рожевого кольору, наливає собі каву з кавника і пропливає при цьому поміж хмарами, схожими на мильну піну. Вище, великими чорними літерами, було надруковано: «ВІДЬМИ! ХАРРОД ПРОПОНУЄ ВАМ МІТЛОЛІТ!» Внизу, дрібними літерами, був текст, в якому Мері розібрала тільки: «дистанційне керування… пастельні тони… двотактний двигун з алюмію… обладнана телескопом і кавоваркою…» А знизу — найдрібнішими літерами: «Ціна 874 фунта 75 пенсів».

— Ну як? — запитав містер Фланаган і люто глянув на Мері. Вона подумала, що ніколи не бачила таких пронизливо-зелених очей.

— Це жахливо дорого, — наважилася вимовити вона.

Він хмикнув.

— Якби мені заплатили вдвічі більше, я б і то не сів на таке. Я? У жіночому сідлі пастельних тонів, та ще й з алюмінієвим двигуном? Мітлоліт! — В його голосі залунали гіркі нотки. — Ти швидше побачиш мене на мітелці з пір'я, ніж на одній з оцих новомодних американських штучок. Ця пристрасть до них відбирає у мене хліб насущний.

— Так? — Мері навіть здивувалася такій буденній фразі. — Так ви тут отримуєте свій хліб?

— А чому б і не тут? Ти ж сама десь його отримуєш? З дивного ж ти справді місця, якщо там зовсім не їдять.

— Та ні, їдять. І у мене навіть з собою є їжа. Я захопила сніданок. — Вона витягла з кишені торбинку з бутербродами і почала її розвертати. — Можливо, ви хочете бутерброд, містере Фланаган?

Він похитав головою.

— Я попоїм пізніше. А ти краще з'їж своє зараз, часу залишилося мало. Давай вийдемо на сонце. — І перш, ніж вона встигла запитати, що він має на увазі, він вийшов зі стайні і замкнув за ними двері.

Сонце було чудово теплим. Містер Фланаган попрямував туди, де він сидів раніше, і вказуючи на камінь поруч з собою, запропонував Мері сісти. З превеликим полегшенням (бо до цього моменту вона зовсім забула про нього) Мері побачила Тіба, який вмивався, зручно влаштувавшись на сонечку. Вона сіла поруч з містером Фланаганом і почала їсти.

— Чому ви кажете, містере Фланагане, що ці нові мітли відбирають у вас хліб насущний?

— Денні.

— Добре, Денні.

— Це моя робота, — відповів містер Фланаган. — Просто все життя я вчу їздити верхи. Я маю на увазі справжню верхову їзду, а не просто смикання за важелі і натискання кнопок, я вчу триматися, що б не трапилося, в будь-яку погоду, на будь-якій швидкості, керувати бриканням мітли на висоті тисячі футів в безмісячну ніч, під час грози, що насувається… — Він кивнув Мері, а його зелені очі яскраво заблищали. — Ось це верхова їзда. Тут мало просто вивчити потрібні слова.

— Як ті, що ви сказали моїй мітелці?

— Це були прості заклинання, що зупиняють. Вчитися потрібно багато чому. І тобі теж, дитинко, — суворо зауважив містер Фланаган, — багато належить навчитися, скажу тобі. Не пригадую, щоб я бачив тебе раніше — як довго ти вже ходиш на заняття?

— На заняття? — повторила Мері зневажливо. — Я… я не була тут раніше. Ви маєте на увазі заняття верховою їздою на мітлі?

— Звичайно, я знаю, що ти не була на моїх заняттях, — сказав містер Фланаган. — Інакше б ти не звалилася до моїх ніг, ледь не пробивши дірку в бруківці. Ні, я маю на увазі інші уроки, які ти відвідуєш в Коледжі.

— В коледжі? — знову повторила Мері. — Якому коледжі?

Він вказав на протилежну сторону подвір'я, де під вежею з годинником склепінчастий тунель вів з кінного двору до парку. З одного боку від арки була вивіска, прикріплена до стіни. Мері легко могла прочитати її зі свого місця.

— Ось цього, — сказав містер Фланаган. — Цього Коледжу, а він — один з кращих. Тепер, якщо ти скінчила снідати, краще йди. Адже ти не хочеш спізнитися на заняття першого ж дня?

Але я не хочу… — Мері перервало калатання дзвону, що залунав десь всередині будівлі.

— Поспішай! — закричав містер Фланаган, стрибаючи з каменя, де він сидів. — Перший дзвінок. У тебе ще три хвилини, або вони почнуть тебе шукати.

Він взяв її за руку і потягнув до арки.

— Але мені більше хотілося б залишитися тут і поговорити з вами, — вириваючи руку, закричала Мері. — Хіба мені треба туди? Це якась помилка… вони зовсім мене не чекають.

— Упевнений, що чекають. Всі знають, що ти тут. Хіба ти не чула, як кричав півень?

Підганяючи її, містер Фланаган кивнув на яскраво розмальованого півника на башті. — Ото він вертівся на жердині, ніби хотів полетіти на Місяць або в сади Єрусалиму. Тепер йди, люба, не хвилюйся. Твій кіт вже готовий.

Мері побачила, що це дійсно так. Тіб був попереду і вже пройшов крізь арку до залитого сонцем парку. Він зупинився і озирнувся. Він був у повній бойовій готовності, наче робив саме те (подумала бідна Мері), що збирався робити. — Ось тобі нагадування, — сказав їй містер Фланаган. — Не зневажай ним, моя люба. Вони тут дуже суворі, дуже суворі, між іншим. — Він вказав на маленьке оголошення, що висіло на іншому боці від арки.

Воно мовило:

Містер Фланаган сіпнувся всім тілом, наче пірнаюча качка, і підхопив обуреного Тіба.

— У тебе є повідок? — запитав він.

— Ні. Але ж він не помічник, він — Тіб.

— Як не помічник? Чорний, очі горять, як смарагди. Ти ще скажи мені, що ти не відьма, що ніколи не прилітала на мітлі, і що ти зовсім не на заняття і не знаєш жодного заклинання. Зав'яжи на ньому мотузочку і йди. Поспішай!

Він квапив її так наполегливо, а вона вже настільки в усьому заплуталася, що покірно сунула руку в кишеню і дістала звідти шматок мотузки старого Зеведея. На це містер Фланаган задоволено хмикнув. Сама не розуміючи, що вона зробила, Мері виявила, що крокує по широкій, посипаній гравієм алеї, яка веде до парадного входу в будинок, міцно тримаючи в руці один кінець мотузки, а Тіб — трохи ображений і дуже поважний — крокує перед нею з обв'язаним навколо шиї іншим кінцем. Було безвітряно і дуже тихо. Навіть птахи на деревах замовкли.

Тепер вони опинилися біля підніжжя широких сходів, що вели до парадного входу. Там теж сиділи грифони. Вони сиділи на кам'яних постаментах, кожен зі свого боку сходів. На правому п'єдесталі Мері побачила ще одне оголошення. Воно свідчило просто:

Мері глянула на нього, застигла, а потім швидко обернулася.

Містера Фланагана ніде не було. Повернувшись у двір стайні, він замкнув за собою ворота. Арка була перегороджена твердими дубовими ворітьми.

Тут відкрився парадний вхід в Коледж, і на верхній сходинці з'явилась висока дама в чорному. Вона поманила Мері до себе.

Мері глянула на Тіба. Він подивився на неї без жодного виразу в зелених очах. Дама знову помахала Мері. Мері стала підніматися сходами.