Маленька мітла

Розділ X Стриб-скок, стриб-скок, обвалилася стеля

Це були дві пари кроків, і одна з них належала мадам Мамблхук. Мері почула, як вона говорить, а чоловічий голос відповідає.

Вона кинулася до дверей в комору і завмерла, прислухаючись. Можливо, вони не зайдуть сюди, можливо, голоси пройдуть повз двері в лабораторію…

Але вони зупинилися просто перед нею.

— Це найуспішніший експеримент, Докторе Ді, — мовила Мадам. — Найцінніше — наостанок. Я думаю, ми вже можемо себе привітати.

Ручка двері повернулась.

Мері гайнула назад до комори і зачинила за собою масивні двері. Вони зачинились тихо, тільки повітря зашелестіло. Тепер Мері нічого не чула. Всі істоти навколо неї мовчали, намагаючись навіть легенько не подряпати лапами підлогу кліток. Чути було тільки їх тихе, прискорене дихання. Повітря було нерухомим. Мері чула стукіт свого серця, воно стукало так, ніби хтось голосно тупотів. Вони говорили про експеримент. Може їм щось було потрібно в лабораторії. Може, вони не ввійдуть сюди…

Вона почула, як тихо дзвенить, відкриваючись, замок комори.

Коли мадам Мамблхук і Доктор Ді увійшли в комору, Мері була вже в протилежному кінці, скоцюрбившись в темряві, за останнім рядом кліток.

— … ось тут, — долинули до неї слова Мадам, — все закінчиться, я вважаю, ще сьогодні. Можливо, продовжимо завтра?

— Звичайно, — сказав Доктор Ді. — Визнаю, це змушує мене по-справжньому взятись за роботу. Ви згодні зі мною, що він ще більш важкий об'єкт, ніж сірий?

— Безумовно. Але як чудово перевірити результати ще на одному, і так скоро. — Пролунав звук, як ніби щось поставили. — Тут. Зовсім інший, чи не так? Не думаю, що його зараз можна дізнатися, навіть якщо вона вирішить цим зайнятися.

— Так би мовити, вночі всі коти сірі, — розсміявся Доктор Ді. — Ага, він прийшов до тями.

Все гаразд. Зізнаюся вам, дорога Мадам, я подумав, що, можливо, приготував занадто сильну мікстуру. Насмілюся сказати, що ми, ймовірно, близькі до відкриття однієї з класичних формул. Однак, я пропоную залишити це створіння в лабораторній клітці на ніч, поки… ох, який бридкий.

Щось зашипіло, але це була не кішка. Схоже на змію, подумала Мері. Мадам Мамблхук розсміялася, а Доктор Ді сказав самовдоволено:

— Він навчиться. А тепер, дорога Мадам, мені треба піти у своїх справах.

— Давайте, спочатку зайдемо до мого кабінету, — запропонувала мадам Мамблхук. — Це по дорозі. Яка сьогодні жахлива ніч, судячи з того, як виє вітер. Ваша мітла легка в керуванні?

— Звичайно. Летить одразу в стійло, і ніколи не зверне ліворуч, або праворуч. Вона знає свою дорогу, — сказав Доктор Ді і додав: — Тільки після вас, Мадам.

Вони вийшли. Мері знову могла дихати. Їй здалося, що всі створіння в клітках теж вперше видихнули. Величезні двері повільно зачинилися. Знову запанувала тиша. Вона навшпиньки підкралася до освітленого місця, щоб подивитися, що ж принесла Мадам.

Це була маленька — дуже маленька, розміром з велику мишоловку — клітка, зроблена з яскраво начищеного, звичайнісінького металу, а в ній сиділа жаба. У неї була згорблена спинка, вирячені очі і плямиста шкіра. Також у неї були величезні задні лапи і малесенькі передні. Передні лапки закінчувалися маленькими кривими кігтиками, які майже торкались до грудей. Коли вона побачила Мері, то застрибала на задніх лапах до ґрат і спробувала просунути крізь них крихітні безпорадні передні лапки.

Експеримент, сказали вони. Важкий об'єкт. Він навчиться, казали вони і сміялися.

Мері простягла палець крізь ґрати, і малесенькі лапки обійняли його. Вона побачила, як світло лампи мерехтить на шовковистій шкірі, як грають під шкірою сильні жаб'ячі м'язи, як сяють круглі оченята.

— Тібе? — прошепотіла вона. — Мій славний Тібе. Я знаю, що це ти. Ти був таким гарненьким, поки вони не зробили з тобою це. Мені здається, я починаю розуміти. Той сірий, про якого вони говорили, це твій братик Гіп? Він теж повинен бути десь тут. Якщо я випущу тебе, ти покажеш мені, де він, і ми його теж звільнимо. А поки сиди тихо і віддай мій палець. Я повинна знайти в книзі Велике Заклинання.

Звичайно, марно просто вимовляти заклинання, що відкриває замки. Воно мало ще скасувати перетворення. Мері відкрила книгу на Великому заклинанні.

Червоні рядки, відмічені зірочкою, неначе тремтіли в світлі лампи… «Воно звалить на голову того, хто ним користувався, жахливі лиха. БЕРЕЖИСЯ І ВИМОВЛЯЙ МЕНЕ ТІЛЬКИ ПРИ НАДЗВИЧАЙНІЙ ПОТРЕБІ». Ну, ось вона, надзвичайна потреба, і якщо заклинання повернеться на неї, буде зовсім погано. Буде зовсім погано для Тіба, його брата і для безлічі створінь, яких вона так відчайдушно прагнула звільнити.

Вона затамувала подих. Масивні двері щільно зачинені. Не потрібно навіть шепотіти. Вона почала швидко говорити нормальним, гучним голосом і чітко вимовила…

Там було тільки шість рядків, але їх не можна процитувати тут тому, що після цієї ночі Мері ніяк не могла їх згадати. Це були прості, хоча й дуже неприємні віршики, і закінчувались вони (а може і ні) чимось на зразок «хороводу днів».

— … хороводу днів, — рішуче закінчила Мері.

Тоді все сталося.

Щось затріщало і захрумтіло, ніби тисяча слонів наступили на мільйон горіхів — це відкрилися замки кліток — всіх кліток. Двері шафи злетіли з петель, і скляна жаба покотилася додолу, тому що книги і папір, на яких вона лежала, розсипалися на порох. Двері комори самі широко розчинилися. З усіх кліток стали вистрибувати, вискакувати, виповзати, вибиратися, вилітати різноманітні істоти, поки всі не виявилися біля ніг Мері на підлозі. Потім тьмяна лампа раптом спалахнула і засяяла яскравим світлом, в затхлому повітрі комори повіяло вітром, що засвищав порожніми клітками, і замість натовпу нещасних, кволих істот, які важко дихали і стукали лапками по підлозі, навколо Мері затріпотіли крила і затанцювали копитця.

На очах у Мері кульгавий їжачок випрямився, виріс і став молодим оленем, плямистим і великооким, гнучким, наче верба. Ящірка, що плазувала на череві, злетіла в повітря ластівкою з гострими крильцями і червоним горлечком. Скляна жаба, скотилася до ніг Мері, стала м'яким, кольору сірувато-сталевого оксамиту попелястим котом. Все навколо неї було наповнене птахами, що радісно кричали і махали крильми, і оленями в плямистих шкірках.

З маленької металевої клітки, від якої відскочив замок, вистрибнув, виблискуючи величезними очима, Тіб і приземлився на плече Мері. В ту ж мить сірий кіт скочив на інше плече і вчепився всіма кігтиками в комір її пальта.

Кілька секунд Мері від шоку не могла ані рушити, ані вимовити жодного слова. Раптове диво й страшенний галас наче розкололи ніч навпіл.

Потім вона схаменулася і закричала:

— Всі хутчій! Сюди! — І кинулася через комору в лабораторію.

Тут теж панував хаос. Пробірки та реторти розбилися і полопали, і звідусіль лилися червоні, зелені і фіолетові рідини, тому з-під копит оленів, що мчали стрімким галопом, високо злітали різнокольорові бризки. Гирі годинника впали на підлогу і перетворилися на справжніх мишей, які зникли в найближчій щілині слідом за мишами з клітки, що стояла на лабораторному столі. Пружини годинника, застогнавши, скрутились великими спіралями, крутнулись тричі, потім розвалилися на дрібні шматочки, що зметнулися в повітря.

— Тік, — сказав годинник і зупинився. Осердя вибухнуло.

Двері лабораторії були відчинені навстіж. Мері з книгою в руках і котами на плечах, разом з хмарою птахів, що летіли поруч, і натовпом оленів, вискочила з лабораторії і побігла коридором до вхідних дверей.

Вони були відчинені.

Але і двері в кабінет Мадам теж були відчинені. В просвіті дверей поруч стояли мадам Мамблхук і Доктор Ді і застигли від жаху і гніву.

Тут вони разом почали діяти. Доктор Ді замахав чарівною паличкою і заволав:

— Стій! Наказую, назад!

А мадам Мамблхук кинулась закривати вхідні двері.

Ніхто не зупинився, навіть не забарився на бігу. Доктор Ді крутив паличкою і кричав, але його голос тонув у шумі крил і копит, в збуджених криках звірів і птахів. Тіб, що сидів на лівому плечі Мері, кричав, як недорізаний, а з правого плеча йому відповідав сірий кіт. Галас стояв жахливий. Чи то він просто заглушав голос чаклуна, чи ще діяло Велике Заклинання, але мадам Мамблхук і Доктор Ді нічого не могли вдіяти. Двері вислизнули з рук відьми з такою силою, що її відкинуло до стіни; потім стадо оленів з Мері посередині і хмарою птахів, що летіли над їх головами, пробігаючи, збило чаклуна, що впустив чарівну паличку, з ніг і залишило його лежати на підлозі. Потім вони скотилися широким східцями і висипались на свіже нічне повітря.

Олені розбіглися травою в рятівну тінь дерев. Мері побачила, що вони дісталися до огорожі і, як жива хвиля, перестрибнули її в мерехтливому світлі зірок. Птахи, кричачи від радості, вже полинули до високого, гаптованого зірками неба. Мері зістрибнула з останньої сходинки. Коти вчепилися в неї, як реп'яхи, і вони помчали туди, де вона залишила свою мітлу.

Та, мабуть, пересунулася їй назустріч. Мері намацала її, напівсховану, за кам'яним грифоном біля підніжжя сходів.

Вона вихопилась на неї верхи, поплескала рукою і скомандувала:

— Додому! Просто додому!

Мітла підстрибнула в повітря. Вона зашуміла над деревами, набрала висоту, і Мері побачила внизу останню хвилю оленів, що перестрибували паркову огорожу і мчали геть до темного лісу. Всі верхівки дерев довкола були наповнені птахами, які співали так, ніби зараз був полудень. Потім ліс, спів птахів, крони дерев відсунулися, і не залишилося нічого, окрім зірок і котів, що здригались від захвату на її плечах.

Схоже, вони мчали швидше, ніж зазвичай. Мітла знизилася, полого пройшла крізь хмари, що швидко пливли від сильного вітру, і вони приземлилися на рівненькій трав'яний галявині.

Мері одразу поспішила. Коти зістрибнули з її плечей, але, як не дивно, залишилися стояти поруч з нею, і навіть в блідому світлі частково схованих за хмарами зірок вона бачила їхні вигнуті дугою спини і підняті догори хвости. Вони дивились на будинок.

Мері спробувала зрозуміти, що ж їх так насторожило. Вона теж випросталася і поглянула на будинок. Вона зрозуміла, що якби у неї був хвіст, як у кішки, вона б теж задерла його догори і наїжачилася, наче йоржик для миття пляшок.

Це був не той будинок.

Вона схопила мітлу. Так, це була не та мітла. Її власна маленька мітла залишилася там, де вона її сховала. Цієї ночі в Ендор Коледжі був ще один відвідувач.

— Просто в стійло, і ніколи не зверне ні вправо, ні вліво, — сказав Доктор Ді. Ось вона і потрапила сюди.

Мері стояла на галявині в саду Доктора Ді, стискаючи в руках його мітлу, і з жахом дивилась на фасад його будинку.

Коти зашипіли, кинулися геть і зникли в темряві.

Хтось вистрибнув на неї з кущів. Різкий, вимогливий голос вимовив:

— Так ось ти де, проклята відьмо! Я тебе зловив, і тепер краще роби, що тобі скажуть!