Людина у високому замку

9

Після двох тижнів майже безперервної роботи майстерні «Едфренк» перша партія була готова. Прикраси лежали на двох дощечках, вкритих чорним оксамитом і запакованих у квадратні японські кошики з вербової лози. А ще Ед Маккарті та Френк Фрінк зробили собі візитні картки. З резинових гумок вони вирізали печатки зі своїми іменами, вмочили їх у червону фарбу, а потім за допомогою іграшкової ротаційної машинки надрукували картки. Вийшло вражаюче: вони використовували кольоровий картон для різдвяних листівок, якісний і цупкий.

У кожному аспекті своєї роботи вони діяли професійно. Ані прикраси, ані візитні картки, ані вітрина не мали дилетантського вигляду. «А хіба може бути інакше? — подумав Френк Фрінк.— Ми обоє профі. Не як ювеліри, але як майстри загалом».

На вітринах красувалися різноманітні вироби. Браслети з латуні, міді, бронзи і навіть заліза гарячої ковки. Переважно латунні кулони, трохи оздоблені сріблом. Срібні сережки. Срібні та латунні шпильки. Срібло дорого їм обійшлось. За самі лише срібні спайки довелося викласти кругленьку суму. Вони купили також декілька напівдорогоцінних каменів, щоб прикрасити ними шпильки: перлини неправильної форми, шпінель, нефрит, шматки вогненного опалу. А якщо справи підуть добре, вони спробують також золото і, можливо, п'яти-шестикаратні діаманти.

Справжніх прибутків можна було очікувати від золотих прикрас. Ед і Френк уже почали шукати, де можна купити золотий лом, переплавлені старі вироби, які не мали художньої цінності, — це було набагато дешевше, ніж купувати нові злитки. Але навіть за таких умов це означало величезні витрати. І все ж одна золота шпилька могла принести більший прибуток, ніж чотири десятки латунних. На роздрібному ринку вони могли призначати фактично будь-яку ціну за справді оригінальну і майстерно зроблену золоту шпильку — якщо, як зазначив Фрінк, їхній товар взагалі продаватиметься.

Поки що вони не намагалися нічого продати, але вже вирішили технічні проблеми, які здавалися першочерговими: встановили станок із моторами, кабельне обладнання, шліфувальні й полірувальні кола. Насправді вони мали повний набір інструментів для обробки: від грубих дротяних і латунних щіток й абразивних кругів до делікатніших полірувальних знарядь із полотна, льону, шкіри, замші, вкритих різними матеріалами — від наждаку і пемзи до найдрібнішого порошку з оксидом заліза. І, звичайно ж, у них були спеціальні костюми для ацетилено-кисневого зварювання, а також усі необхідні контейнери, вимірювальні прилади, шланги, насадки та захисні щитки.

І чудові ювелірні інструменти. Обценьки з Німеччини та Франції, мікрометри, свердла з діамантовими головками, пилки, щипці, мікропінцети, паяльники, затискачі, полірувальні тканини, ножиці, крихітні, вилиті вручну молоточки... Повний комплект надточного обладнання. А також запас електродів для пайки різного діаметра, листове залізо, заготовки для шпильок, з'єднувачі, застібки для сережок. Вони вже майже повністю витратили ті дві тисячі доларів, на банківському рахунку підприємства лишилося всього двісті п'ятдесят. Однак вони організували все офіційно і навіть отримали дозволи від ТША. Лишилося тільки продавати.

Роздивляючись вітрину, Фрінк подумав: «Жоден продавець не міг би перевірити товар прискіпливіше, ніж ми». Ці декілька відібраних прикрас були справді гарні — вони ретельно оглянули їх на наявність недошліфованих швів, незачищених або гострих країв, палених плям від паяльника... Внутрішній контроль якості був першокласним. Найменші тьмяні цятки чи подряпини означали, що прикраса повертається у майстерню. «Ми не можемо дозволити собі халтурити; одна непомічена чорна цяточка на срібному намисті — і нам кінець».

У їхньому списку крамниця Роберта Чілдена стояла першою. Однак піти туди міг лише Ед; Френка Фрінка Чілден би неодмінно пригадав.

— Насправді продавати будеш переважно ти,— сказав Ед.

Але переговори з Чілденом йому довелося взяти на себе. Він придбав хороший костюм, нову краватку і білу сорочку, щоб справити гарне враження. Однак вигляд він мав невпевнений.

— Я знаю, що прикраси гарні,— всоте сказав він,— але... дідько б його взяв!

Більшість виробів мали абстрактний дизайн: завороти і петлі, форми, яких розплавлений метал набував до певної міри самостійно. Деякі були делікатними, мов павутиння, й повітряно-легкими, в інших відчувалася масивна, потужна, майже варварська важкість. Приголомшливе розмаїття форм, зважаючи на те, як мало прикрас лежало на вкритих оксамитом підставках. «І ми могли б усе це продати в одну крамницю,— усвідомив Фрінк.— У кожній крамниці ми побуваємо лише раз — якщо не матимемо успіху. Але якщо у нас вийде, якщо вони візьмуть нашу колекцію на продаж, то ми будемо регулярно підвозити їм новий товар до кінця життя».

Вони разом склали застелені оксамитом дощечки у кошики з вербової лози.

«У найгіршому разі,— подумав Фрінк,— ми зможемо повернути якісь гроші, продавши метали. А також обладнання та інструменти. Втратимо на продажі, але принаймні щось за них отримаємо».

Саме час запитати в оракула: «Як Ед впорається зі своїм першим виїздом?» Але Фрінк занадто нервувався. Віщування могло б бути несприятливим, а він не відчував у собі сил впоратись із такою відповіддю. У будь-якому разі жереб було кинуто, прикраси виготовлено, майстерню облаштовано — тому байдуже, що «І цзін» бовкнула б на цьому етапі.

«Вона не може продати прикраси замість нас. Не може зробити так, щоб нам пощастило».

— Спершу я візьмуся за крамницю Чілдена,— сказав Ед,— щоб швидше покінчити з цим питанням. А потім ти зможеш зазирнути до кількох інших. Ти ж зі мною, правда? Посидиш у вантажівці, я припаркуюся за рогом.

Коли вони вже залізли у пікап зі своїм плетеним кошиком, Фрінк подумав: «Бог його знає, чи хороший продавець із Еда або з мене. Чілдену можна продати, але потрібно, як то кажуть, зуміти його переконати».

«Якби Джуліана була зараз тут,— подумав він,— то зайшла б туди і все провернула, навіть оком не змигнувши. Вона гарна, вміє знайти спільну мову з ким завгодно; і вона жінка. Врешті-решт, це жіночі прикраси. Вона могла б показати їх на собі».

Заплющивши очі, він намагався уявити, який вигляд вона б мала з одним із цих браслетів. Або з одним із масивних срібних намист. З її чорним волоссям, світлою шкірою, меланхолійним проникливим поглядом... у сірому светрі із джерсі, трохи тіснуватому. Срібло лежало б на оголеній плоті, піднімаючись та опадаючи в такт із її диханням...

Господи, зараз вона поставала в його уяві так виразно, немов була поряд. Беручи своїми сильними тонкими пальцями кожну зроблену ними прикрасу, роздивляючись її, відкинувши голову назад, високо піднімаючи кожну річ. Джуліана оцінювала. Вона завжди була свідком того, що він робив.

«Найбільше їй би пасували сережки,— вирішив він.— Яскраві, довгі, особливо ті, що з латуні. Зібрати її волосся на потилиці або коротко підстригти, щоб шия та вуха були відкритими. Ми могли б використовувати її фотографії для реклами та оздоблення вітрин». Вони з Едом уже обговорювали ідею зробити каталог, щоб розсилати його поштою до крамниць по всьому світі. Вона мала б чудовий вигляд... У неї гарна шкіра, дуже здорова, пружна, без зморшок, красивий колір обличчя.

«Чи погодилася б вона, якби мені вдалося її відшукати? Хоч би що вона про мене думала, це не має нічого спільного із нашим особистим життям. Це була б суто ділова домовленість.

Та я б навіть не став її фотографувати! Ми б найняли професійного фотографа. Їй би це сподобалося. Мабуть, вона лишилася такою ж марнославною. Їй завжди подобалося, коли люди на неї дивляться, милуються нею — байдуже хто. Гадаю, більшість жінок такі. Вони весь час жадають уваги. У цьому вони як діти».

«Джуліана ніколи не могла бути сама,— подумав він.— Я весь час мав бути поряд і робити компліменти. З маленькими дітьми так. Їм здається, що коли батьки не дивляться на те, що вони роблять, то цього мовби не існує. Поза сумнівом, якийсь хлопець дивиться на неї зараз. Говорить їй, яка вона гарна. Її ноги. Її гладенький плаский живіт...»

— Що трапилося? — запитав Ед, зиркаючи на нього.— Страх бере?

— Ні,— відказав Фрінк.

— Я не збираюся просто стовбичити там,— сказав Ед,— я маю декілька власних ідей. І скажу тобі ще дещо: я не боюся. Мене не лякає це модне місце і те, що мені довелося нап'ясти цей модний костюм. Так, мені не подобається такий вишуканий одяг. Так, мені незручно. Але це не має анінайменшого значення. Все одно я туди зайду і переконаю того бовдура.

«Радий за тебе»,— подумав Фрінк.

— Господи, якщо ти зміг отак зайти туди і розповісти йому, що служиш на кораблі японського адмірала, то вже я повинен якось спромогтися викласти йому чисту правду — що це дійсно якісні, оригінальні ручні прикраси, які...

— Прикраси ручної роботи,— поправив Фрінк.

— Ага. Я саме це мав на увазі. Я зайду туди і не облишу його, допоки він не викладе переді мною свої гроші. Він повинен це купити, якщо має бодай якусь клепку в голові. Я всюди шукав: ніде не продається нічого подібного. Господи, варто лише мені подумати, що він може поглянути на них і не купити — просто дах зносить і трусити починає.

— Обов'язково скажи йому, що це справжні метали, а не покриття. Суцільна мідь і суцільна латунь.

— Дозволь мені працювати по-своєму,— сказав Ед,— у мене декілька справді гарних ідей.

«Я можу зробити от що,— подумав Фрінк,— взяти кілька прикрас — Ед нічого не матиме проти — запакувати і надіслати їх Джуліані. Щоб вона побачила, над чим я працюю. Служба доставки знайде її, я відправлю посилку на її останню відому мені адресу. Що вона скаже, відкривши коробку? Я маю написати записку і пояснити, що зробив це сам, що став партнером у невеличкому бізнесі з виготовлення оригінальних прикрас. Підживлю її уяву, розкажу трохи, щоб їй захотілося дізнатися більше, щоб вона зацікавилася. Напишу про коштовні камені та метали. Про модні крамниці, де продаються наші вироби...»

— Це десь тут? — запитав Ед, пригальмовуючи. Вони були у центрі міста, у жвавому потоці машин. Будівлі заступали небо.— Краще припаркуватися.

— Ще п'ять кварталів,— сказав Фрінк.

— Є сигаретка з марихуаною? Мене б це заспокоїло.

Фрінк передав йому пачку T'ien-lais, «Небесної музики». Він почав курити ці сигарети у корпорації «В.-М.».

«Я знаю, що вона з кимось живе,— сказав собі Фрінк.— Спить із ним. Наче його дружина. Я знаю Джуліану. По-іншому їй не вижити. Я знаю, яка вона надвечір. Коли стає темно і холодно, і всі збираються у своїх вітальнях. Вона не створена для самотності. Як і я»,— раптом усвідомив він.

«Можливо, він справді непоганий хлопець. Якийсь сором'язливий студент, якого вона підчепила. З неї була б хороша партнерка для якого-небудь молодого хлопця, який досі не мав сміливості підійти до жінки. Вона не жорстка, не цинічна. Йому це піде на користь. Дуже сподіваюся, що вона не знайшла собі когось старшого. Цього я б не витримав. Щоб нею попихав якийсь досвідчений мерзотник із зубочисткою в роті».

Він піймав себе на тому, що важко дихає. Лише уявити собі товстого волохатого мужика, який не дає Джуліані спуску, перетворює її життя на пекло...

«Я знаю, що вона врешті-решт накладе на себе руки,— подумав він.— У неї це на роду написано, якщо не знайде собі такого чоловіка, як треба: справді ніжного, чутливого, доброго, когось на кшталт студента, з яким вона зможе ділитися усіма тими своїми думками.

Я був надто грубим для неї. А я ж не такий і поганий. Є багато хлопців, набагато гірших за мене. Я доволі точно вгадував, що вона думає, чого хоче, коли їй самотньо чи погано, коли в неї депресія. Я багато піклувався про неї, бігав навколо. Але недостатньо. Вона заслуговувала більшого. Вона багато чого заслуговує».

— Я паркуюся,— сказав Ед.

Він знайшов вільне місце і тепер задкував, позираючи через плече.

— Слухай, а можна я надішлю кілька прикрас дружині?

— Я не знав, що ти одружений,— машинально відповів Ед, зосереджений на паркуванні.— Звісно, тільки не срібні.

Ед заглушив мотор.

— Приїхали,— сказав він.

Він випустив димок марихуани, загасив сигарету об приладову панель і кинув недопалок на підлогу автомобіля.

— Побажай мені удачі.

— Щасти,— сказав Френк Фрінк.

— Ти диви, на звороті пачки один із цих японських віршів, вака[68].

Ед прочитав уголос, перекрикуючи шум авто, що проїжджали поруч:

— Господиии! — сказав він, передаючи пачку Фрінку, поплескав його по спині, вишкірився і, відчинивши дверцята, взяв вербовий кошик та вийшов з машини.

— Кинь десятицентовик у паркувальний автомат,— сказав він і рушив тротуаром.

За мить він загубився у натовпі.

«Джуліано,— подумав Фрінк,— ти така ж самотня, як і я?»

Він вийшов з машини і опустив монету у паркувальний автомат.

«Страшно,— подумав він.— Уся ця затія з ювеліркою. А що як не вигорить? Що як не вигорить?» Саме таким було віщування. Голосіння, плач, руїна.

«Чоловік бачить, як над його життям згущається темрява. Він наближається до могили. Якби вона була тут, було б легше. Було б зовсім добре».

«Мені страшно, — усвідомив він.— А що як Ед нічого не продасть? Що як вони посміються з нас?

Що тоді?»

На простеленому на підлозі простирадлі у вітальні своєї квартири лежала Джуліана, тримаючи в обіймах Джо Чіннаделлу. Повітря в кімнаті було теплим і задушливим від післяобіднього сонця. Її тіло і тіло чоловіка були вологими від поту. Крапля скотилася по чолі Джо, на мить затрималася на його вилиці і впала їй на горло.

— З тебе досі тече,— пробурмотіла вона.

Він нічого не відповів. Його дихання — довге, повільне, розмірене... «Як океан,— подумала вона.— Усередині ми складаємося з самої лише води».

— Тобі сподобалося? — запитала вона.

Він пробурмотів, що все було гаразд.

«Я так і думала. Я бачила. Тепер нам обом треба встати і зібрати себе докупи. Чи, може, було дуже погано? Знак підсвідомого несхвалення?»

Він ворухнувся.

— Встаєш?

Вона міцно обхопила його руками.

— Ні. Полеж іще.

— Хіба ти не маєш іти у спортзал?

«Я не йду у спортзал,— сказала собі Джуліана.— Хіба ти цього не знаєш? Ми кудись поїдемо, надовго ми тут не залишимося. Поїдемо кудись, де ще ніколи не були. Уже час».

Вона відчула, що він випручується і стає на коліна. Її руки ковзнули по його вологій слизькій спині. Потім почула, як він віддаляється, ступаючи босими ногами по підлозі. Звісно, до ванної. Прийняти душ.

«Отже, все закінчилося,— подумала вона.— Ну що ж». Вона зітхнула.

— Я все чую,— кинув Джо із ванної.— Знову ниєш? Завжди не в настрої, хіба ні? Тривога, страх і підозра — щодо мене і взагалі щодо цілого світу...

Він визирнув із ванної, весь у бризках мильної води. Обличчя в нього сяяло.

— Хочеш кудись поїхати?

У неї швидше забилося серце.

— Куди?

— До якогось великого міста. Наприклад, на північ, у Денвер, як тобі? Я виведу тебе у світ, куплю квиток на виставу. Хороший ресторан, таксі, придбаємо вечірню сукню чи що там тобі треба. Згода?

Вона ледь могла повірити у це, однак хотіла вірити, намагалася.

— Цей твій студебеккер подолає такий шлях? — запитав Джо.

— Звісно.

— Купимо собі трохи гарного одягу,— сказав він.— Розважимося. Може, вперше у житті. Не дамо тобі сказитися.

— А гроші?

— Я маю,— сказав Джо,— зазирни у валізку.

Він причинив двері ванної, і його слова потонули у шумі води.

Відкривши комод, вона дістала його пошарпану брудну валізку і, звісно, знайшла у кутку конверт із банкнотами Райхсбанку великого номіналу. Їх приймали скрізь. «Отже, можемо їхати,— усвідомила вона.— Мабуть, він все ж не морочить мені голову. Хотіла б я зазирнути йому в голову і побачити, що там»,— подумала вона, перераховуючи гроші...

Під конвертом вона знайшла величезну авторучку циліндричної форми чи принаймні те, що видавалося авторучкою. У будь-якому разі там був пружинний затискач. Однак предмет здавався надто важким. Джуліана боязко взяла його в руки і зняла ковпачок. Так, там було золоте перо, але...

— Що це? — запитала вона Джо, коли той знову вийшов із ванної.

Він забрав у неї ручку і поклав у валізу.

«Як обережно він її тримає»,— помітила вона і стурбовано почала розмірковувати про це.

— Додаткова гризота? — запитав Джо.

Він видавався безтурботним, навіть безтурботнішим, аніж був упродовж усього часу, відколи вони зустрілись. Із радісним криком він обхопив її за талію, відірвав від землі і закружляв, розгойдуючи вперед і назад, вдивляючись у її обличчя, зігріваючи своїм теплим подихом, стискаючи її, аж поки вона не запищала.

— Ні,— сказала вона,— просто я... повільно змінююся.

«Досі трохи боюся тебе,— подумала вона.— Так боюся, що навіть не можу сказати, розповісти тобі про це».

— У вікно! — закричав Джо, стрибаючи по кімнаті і тримаючи Джуліану в обіймах.— Ми вийдемо у вікно!

— Будь ласка, не треба.

— Жартую. Слухай, ми вирушаємо у похід. Як похід на Рим[69]. Ти ж пам'ятаєш. Їх вів Дуче, мого дядька Карло, наприклад. А тепер і у нас буде маленький похід, не такий масштабний, про нього не згадають у підручниках історії. Гаразд?

Нахиливши голову, він поцілував її в губи з такою силою, що аж стукнулися їхні зуби.

— Які ми обоє будемо гарні в нашому новому одязі!

І ти ж зможеш пояснити мені, як треба говорити, як поводитися? Навчиш мене манер, гаразд?

— Ти й так нормально говориш, навіть краще, ніж я.

— Ні,— він раптом спохмурнів.— Я говорю дуже кепсько. З жахливим акцентом макаронника. Ти хіба не помітила, коли ми вперше зустрілися у кафе?

— Здається, так.

Їй це не здавалося чимось важливим.

— Лише жінки знаються на світських тонкощах,— промовив Джо.

Він відніс її назад і кинув, налякану, на ліжко.

— Без жінок ми б теревенили про коней та спортивні машини і розповідали б одне одному брудні жарти. Не було б цивілізації.

«Дивний у тебе настрій,— подумала Джуліана,— ти не знаходив собі місця і ходив похмурий, поки не вирішив рухатися далі, а тепер тебе опосіла нестримна гарячковість. Чи ти й справді хочеш бути зі мною? Ти можеш кинути мене, лишити мене тут. Таке вже траплялося. Я б кинула тебе, якби мала куди рухатися далі».

— Ти заробив це все? — запитала вона, тоді як він одягався.— Заощаджував?

Грошей було так багато. Звичайно, на Сході багато грошей.

— Ніхто з далекобійників, яких я зустрічала, ніколи не...

— Кажеш, я далекобійник? — перервав її Джо.— Слухай, я їхав у тій вантажівці не як водій, а як охоронець. Прикидався водієм, який сопе в кабіні.

Заскочивши у крісло в кутку кімнати, він відкинувся назад, удаючи, що спить, відкривши рот і розслабивши все тіло.

— Бачиш?

Спочатку вона не бачила. Аж раптом усвідомила, що в руці у нього лезо, тоненьке, мов кухонний ніж для чищення картоплі.

«Господи,— подумала вона,— звідки він узяв цей ніж? Витягнув його з рукава, просто з повітря».

— Ось чому мене найняв «Фольксваґен». Я маю неабиякий досвід. Ми захищалися від Гейзельдена[70] і диверсантів, якими він командував.

Чорні очі Джо блиснули, він криво усміхнувся Джуліані.

— Вгадай, хто врешті-решт взяв полковника. Коли ми захопили їх на Нілі — його та чотирьох інших з групи далекої розвідки в пустелі, за кілька місяців після Каїрської кампанії. Однієї ночі вони налетіли на нас, щоб захопити пальне. Я саме стояв на чатах. Гейзельден прокрався до нас, увесь вимащений у чорне, обличчя й тіло, ба навіть руки. Того разу у них не було дроту, лише гранати й пістолети-кулемети. Забагато шуму. Він намагався задушити мене. І я піймав його.

Джо підскочив з крісла і засміявся.

— Давай збиратися. Скажеш у спортзалі, що береш відпустку на кілька днів. Зателефонуй їм.

Його розповіді вона не повірила. Можливо, він узагалі не був у Північній Африці, взагалі не воював на боці Осі або й зовсім не воював. «Яка ще охорона?» — подумала вона. На її пам'яті ще жодну з вантажівок зі Східного Узбережжя, які проїжджали через Каньйон-Сіті, не охороняв озброєний професіонал, колишній військовий. Може, він навіть не зі Сполучених Штатів, може, він із самого початку все це вигадав, щоб заманити її, зацікавити, здатися романтичним.

«Може, він божевільний,— подумала вона.— Яка іронія... Може, мені врешті доведеться по-справжньому зробити те, що я не раз уявляла собі: використати мої навички дзюдо для самооборони. Щоб врятувати — що? Мою цноту? Ні, життя. Однак імовірніше, що він просто злиденний макаронник із робочого класу, невдаха з манією величі. Він хоче розгулятися на повну, витратити всі свої гроші, пожити яскраво, а потім повернутися до свого монотонного існування. І для цього йому потрібна дівчина».

— Гаразд,— мовила вона,— я зателефоную у спортзал.

Ідучи до передпокою, вона подумала: «Він купить мені дорогий одяг і винайме для нас якийсь розкішний готель. Кожен чоловік прагне хоча б раз у житті мати поруч по-справжньому добре вдягнену жінку, навіть якщо йому доведеться купити цей одяг самому. Можливо, Джо Чіннаделла все життя чекав на таку можливість. І він тямовитий. Готова посперечатися, що він дійшов правильних висновків щодо мене — у мене невротичний страх перед чоловічим началом. Френк також про це знав. Саме тому ми з ним розійшлися, саме тому я й зараз відчуваю цю тривогу, цю недовіру».

Повернувшись від телефону-автомата, вона виявила, що Джо знову поринув у читання «Сарани», нахмуривши чоло і нічого навколо не помічаючи.

— Хіба ти не збирався дати мені почитати цю книжку? — запитала вона.

— Можливо, поки я буду за кермом,— сказав Джо, не відриваючи погляду.

— Ти хочеш бути за кермом? Але ж це моя машина!

Він не відповів, просто читав далі.

Роберт Чілден стояв за касою, коли побачив, що в магазин входить сухорлявий чоловік, високий і темноволосий. Костюм трохи старомодний, великий кошик із вербової лози. Торговий представник. Однак без життєрадісної усмішки. Натомість його суворе обличчя мало похмурий непривітний вигляд. «Він радше схожий на слюсаря чи електрика».

— Ви від кого? — гукнув Чілден чоловікові, коли впорався із клієнтом.

— Ювелірна фірма «Едфренк»,— пробурмотів той.

Він поставив кошик на один із прилавків.

— Ніколи про таку не чув.

Чілден неквапливо підійшов до чоловіка, поки той доволі незграбно відкривав кошик.

— Ручна робота. Кожна річ унікальна. Неповторна. Мідь, латунь, срібло. Є навіть залізо гарячої ковки.

Чілден зазирнув у кошик. Метал на чорному оксамиті — незвично.

— Ні, дякую. Ми таке не продаємо.

— Але ж це зразки американських художніх ремесел. Сучасних.

Заперечливо хитаючи головою, Чілден рушив назад до каси.

Чоловік впродовж певного часу метушився біля своїх оксамитових дощечок та кошика. Він не виймав дощечки повністю, але й не ховав їх. Здавалося, він і сам до кінця не розуміє, що робить. Склавши руки на грудях, Чілден спостерігав за ним, обдумуючи різноманітні справи, які чекали на нього сьогодні. На другу була призначена зустріч — він мав показати старовинні чашки раннього колоніального періоду. Потім о третій з університетської лабораторії надійде ще одна партія артефактів після перевірки їхньої автентичності. За останні кілька тижнів він перевіряв дедалі більше предметів. Після того прикрого випадку з кольтом.

— Це не покриття,— сказав чоловік із кошиком, показуючи браслет.— Справжня мідь.

Чілден кивнув, нічого не відповівши. Чоловік ще затримається тут на якийсь час, перекладатиме з місця на місце зразки свого товару, але врешті-решт забереться.

Задзвонив телефон. Чілден зняв слухавку. Клієнт запитував про стародавнє крісло-качалку, дуже цінну річ, яку Чілден мав допомогти полагодити. Ремонт ще не було завершено, і Чілдену довелося знайти якесь переконливе пояснення. Позираючи у вікно на густий потік машин, він заспокоював і втішав. Нарешті клієнт, трохи втихомирившись, повісив слухавку.

«У цьому немає сумніву»,— подумав він, завершивши розмову. Ця історія з кольтом стала для нього значним потрясінням. Він уже не дивився на свій товар з таким побожним захопленням. Навіть незначний сумнів має великі наслідки. Схоже на те, як маленька дитина відкриває для себе світ. «Тут видно зв'язок з нашими першими роками,— міркував він.— Йдеться не лише про історію Сполучених Штатів, а й про нашу особисту історію також. Так, немовби хтось спробував поставити під сумнів справжність нашого свідоцтва про народження. Або наші спогади про тата.

Наприклад, можливо, я насправді не пригадую Франкліна Делано Рузвельта. Просто бачу синтетичний образ, вибудований із різноманітних уривків розмов. Міф, витончено вбудований у тканину мозку. Як міф Геплвайта[71]. Міф Чіппендейла. Чи, радше, щось у стилі „за цим столом їв Авраам Лінкольн. Користувався цим старим срібним ножем, виделкою, ложкою. Ви цього не бачите, але факт залишається фактом“».

Біля іншого прилавка той чоловік досі копирсався зі своїми дощечками і кошиком.

— Ми можемо виготовляти прикраси на замовлення. Оригінальна робота. Якщо хтось із ваших клієнтів захоче щось особливе.

Продавець говорив придушеним голосом; він прочистив горло, позираючи то на Чілдена, то на прикрасу, яку тримав у руках. Він явно не знав, як піти.

Чілден мовчки всміхався.

«Не моя проблема. Хай сам думає, як піти, зберігши обличчя чи ні.

Такий дискомфорт важко витримати. Але ж йому не обов'язково бути продавцем. У цьому житті ми всі страждаємо. Наприклад, я. Цілими днями догоджати японосам, як-от містер Таґомі. Однієї їхньої інтонації достатньо, щоб нагадати мені про моє місце, принизити мене».

І тут йому дещо спало на думку: «Цей чолов'яга явно недосвідчений. Це одразу видно. Може, я міг би щось взяти на реалізацію. Чому б не спробувати?»

— Гей,— покликав Чілден.

Чоловік швидко перевів на нього зосереджений погляд.

Підійшовши до нього, досі зі складеними на грудях руками, Чілден сказав:

— Тут наче недовге затишшя. Нічого не обіцяю, але ви можете показати деякі речі. Ось ці дошки,— вказав він.

Чоловік кивнув і почав розчищати собі місце на прилавку. Він знову відкрив кошик і почав копирсатися поміж обтягнутих оксамитом дощечок.

«Він витягне все,— зрозумів Чілден,— методично розкладатиме ще годину. Метушитиметься і поправлятиме, поки все не впорядкує. Сподіваючись. Молячись. Щомиті скоса позираючи на мене, щоб перевірити, чи мені цікаво. Бодай трохи».

— Коли закінчите, я подивлюся, якщо не буду надто заклопотаний.

Чоловік працював гарячково, наче вжалений.

Згодом у крамницю увійшло кілька клієнтів, і Чілден привітав їх. Він спрямував свою увагу на них та на їхні бажання і забув про торгового представника, який розкладав свій товар. Той, оцінивши ситуацію, рухався непомітно, не привертаючи до себе уваги. Чілден продав чашку для гоління, майже збув килимок ручної в'язки і прийняв завдаток за шерстяний плед. Хвилини минали. Врешті покупці пішли. У крамниці знову не лишилося нікого, крім нього й торгового представника.

Той закінчив. Уся його колекція прикрас лежала на прилавку, застеленому чорним оксамитом.

Неквапливо підійшовши до нього, Роберт Чілден запалив сигарету «Земля посмішок» і стояв, перевалюючись вперед-назад і щось наспівуючи собі під ніс. Торговий представник нічого не говорив. Обоє мовчали.

Нарешті Чілден простягнув руку і показав на шпильку.

— Мені подобається оця.

— Дуже гарна,— хапливо відказав продавець.— Ви не знайдете жодних подряпин від полірування. Наприкінці все оброблялося порошком із оксидом заліза. І вона не потьмяніє. Ми вкрили її шаром лаку, тому вона збережеться на довгі роки. Найкращий промисловий лак, який тільки можна дістати.

Чілден злегка кивнув.

— Ось що ми зробили: застосували перевірені часом промислові технології до виготовлення ювелірних прикрас. Наскільки мені відомо, досі ніхто так не працював. Ніяких кріплень. Лише метали. Зварювання і спаювання,— він помовчав.— Застібки спаювалися вручну.

Чілден узяв два браслети. Потім шпильку. Далі ще одну. Він потримав їх трохи в руках, тоді відклав убік. Обличчя торгового представника смикнулося. Надія.

— То це... — почав Чілден, роздивляючись етикетку з ціною на намисті.

— Роздрібна ціна. А нам ви платите п'ятдесят відсотків. І якщо ви купите, скажімо, десь на сто доларів, ми робимо ще додаткову двовідсоткову знижку.

Чілден одну за одною відклав декілька прикрас. Із кожною прикрасою, яку він відкладав, торговий представник хвилювався щоразу більше, говорив дедалі швидше, врешті повторюючи вже сказане і навіть промовляючи нісенітниці собі під ніс і дуже поквапливо. «Він справді думає, що я щось куплю»,— зрозумів Чілден. Його вираз обличчя нічого не виказував, поки він і далі перебирав прикраси.

— Оця особливо гарна,— пробелькотів продавець, коли Чілден витягнув велику підвіску і зупинився.

— Гадаю, ви вибрали найкраще. З того, що в нас було,— засміявся чоловік.— У вас справді гарний смак.

У нього бігали очі. Він подумки підраховував усе, що вибрав Чілден. Загальну вартість угоди.

— Неперевірений товар ми завжди беремо виключно на реалізацію.

Якийсь час продавець ніяк не міг зрозуміти. Він припинив свої балачки, але погляд його лишався порожнім.

Чілден усміхнувся.

— На реалізацію,— врешті повторив продавець.

— Не хочете? — запитав Чілден.

Запинаючись, чоловік врешті сказав:

— Тобто я лишаю це вам, а ви платите мені пізніше, коли...

— Ви отримаєте дві третини прибутку. Коли прикраси буде продано. У такий спосіб ви заробите набагато більше. Звичайно, доведеться почекати, але...— Чілден знизав плечима.— Вирішуйте самі. Можливо, я міг би виставити їх у якійсь віконній вітрині. І якщо справа піде, тоді, може, десь за місяць, під час оформлення наступного замовлення, у нас буде нагода поговорити про те, щоб купувати одразу.

«Продавець витратив більше години, щоб показати свій товар»,— усвідомив Чілден. Усе витягнув. Усі його вітрини в повному безладі. Ще година роботи, щоб знову все впорядкувати і показати комусь іншому. Запанувала тиша. Обоє мовчали.

— Прикраси, які ви відклали,— тихо запитав продавець,— ви хочете їх узяти?

— Так, я дозволяю вам залишити їх усі,— Чілден рушив до свого кабінету у глибині крамниці.— Я складу для вас перелік. Щоб ви знали, що лишили в мене.

Повертаючись із гросбухом, він додав:

— Ви розумієте, якщо товар прийнято на реалізацію, магазин не несе відповідальності за його можливу крадіжку або пошкодження.

Продавець мав підписати невелику віддруковану на мімеографі форму про відмову від претензій. Крамниця не нестиме відповідальність за товари, які він лишав. «Коли повертається непродана частина і чогось не вдається знайти, то це вкрали,— мовив до себе Чілден.— У крамницях завжди щось крадуть. Особливо такі невеликі предмети, як прикраси».

Роберт Чілден нічого не втрачав. Йому не потрібно було платити за ці прикраси, не потрібно було щось інвестувати, щоб виставити їх на продаж. Якщо щось продасться, він отримає прибуток, якщо ні, то просто все поверне. Принаймні все, що зможе знайти. Колись пізніше.

Чілден склав список товарів, підписав його і віддав копію продавцеві.

— Можете зателефонувати мені,— сказав він,— десь за місяць. Дізнаєтесь, як ідуть справи.

Забравши відкладені прикраси, він пішов у глибину крамниці, залишивши продавця з тими, які його не зацікавили.

«Не думав, що він погодиться,— міркував він,— але ніколи не знаєш. Ось чому завжди варто спробувати».

Знову підвівши погляд, Чілден побачив, що продавець уже готується виходити. Він узяв кошик під пахву, на прилавку було чисто. Продавець підійшов до нього, щось простягаючи йому.

— Що таке? — запитав Чілден. Він переглядав листи.

— Хочу залишити вам нашу візитівку.

Продавець поклав на стіл Чілдену якийсь дивний сіро-червоний квадратний папірець.

— «Едфренк — ювелірні вироби на замовлення». Там наша адреса і телефонний номер, якщо потрібно буде з нами зв'язатися.

Чілден кивнув, мовчки посміхнувся і повернувся до своєї роботи.

Коли він знову підвів погляд, магазин був порожній. Продавець пішов.

Кинувши монетку у настінний автомат, Чілден отримав чашку гарячого розчинного чаю і почав замислено пити.

«Цікаво, чи воно продаватиметься,— міркував він.— Шансів дуже мало. Але зроблено добре. І нічого схожого ніде немає».

Він роздивився одну зі шпильок. Вражаючий дизайн. Безумовно, професіонали.

«Зміню етикетки. Поставлю набагато вищі ціни. Зроблю акцент на тому, що це ручна робота. А також на унікальності. Оригінальні вироби. Маленькі скульптури. Ви носитимете на собі витвір мистецтва. Ексклюзив на вашому піджаку чи зап'ясті».

І ще одна думка кружляла десь на межі його свідомості, набираючи сили: «Тут не виникне проблеми з автентичністю. А ця проблема має усі шанси колись зламати карк американському антикварному бізнесу. Не сьогодні і не завтра, однак далі — хтозна.

Краще не складати всі яйця в один кошик. Прихід цього єврейського шахрая — можливо, це перша звістка. Якщо я потихеньку зберу запас не стародавніх, а сучасних витворів, без жодного історизму, реального чи уявного, то зможу отримати перевагу над конкурентами. І оскільки це нічого мені не коштує...»

Відкинувшись у своєму кріслі так, щоб воно спиралося на стіну, він пив чай і міркував.

«Ситуація змінюється. Потрібно бути готовим до того, щоб змінитися разом із нею. Або опинитися біля розбитого корита. Потрібно адаптуватися.

Правило виживання. Широко розплющеними очима дивитися навколо. Вивчати запити. І реагувати на них. Бути у потрібному місці, роблячи те, що необхідно.

Бути іньським. Азіати це вміють. Розумні чорні іньські очі...»

Йому раптом спала на думку гарна ідея, і він одразу сів прямо. «Двох птахів одним пострілом. Ах». Він зірвався на ноги. Обережно запакувати найкращі прикраси — звісно, знявши цінники. Шпильку, підвіску чи браслет. У будь-якому разі щось гарне. Потім — адже все одно доведеться залишити крамницю, замкнутись о другій — податися до помешкання Касоура. Містер Касоура, Пол, буде на роботі. Однак дуже ймовірно, що місіс Касоура, Бетті, вдома.

Піднести їй подарунок. Новий оригінальний витвір американського мистецтва. Звісно ж, від себе особисто, щоб отримати найкращу реакцію. Ось як варто запускати нову товарну лінію. «Хіба вона не чудова? Повна колекція у крамниці, завітайте тощо. А це вам, Бетті».

Він затремтів. Лише я та вона, опівдні, у квартирі. Чоловік на роботі. Однак нема до чого причепитися, прекрасний привід.

Бездоганно!

Узявши коробочку, пакувальний папір та стрічку, Роберт Чілден почав готувати подарунок для місіс Касоура. Темноволоса приваблива жінка, струнка у її шовковій східній сукні, на високих підборах і так далі. Або, можливо, сьогодні вона у довгій піжамі з блакитної бавовни у китайському стилі, легенькій, зручній та домашній.

«Чи я заходжу занадто далеко? — подумав він.— Її чоловік, Пол, роздратується. Пронюхає і погано відреагує. Може, варто рухатися повільніше: віднести подарунок йому, в його офіс? Розповісти приблизно те саме, але йому. Потім нехай сам передасть їй подарунок; жодної підозри. А тоді, завтра чи післязавтра, я зателефоную Бетті і запитаю, чи їй сподобалося».

Просто ідеально!

Побачивши на тротуарі свого компаньйона, Френк Фрінк одразу здогадався, що справи обернулися погано.

— Що трапилося? — запитав він, забираючи кошик і ставлячи його у кузов.

— Господи Боже, тебе півтори години не було. Йому треба було аж стільки часу, щоб відмовити?

— Він не відмовився,— сказав Ед.

Він заліз у машину і сів. Вигляд у нього був виснажений.

— Тоді що він сказав?

Відкривши кошик, Фрінк побачив, що багатьох прикрас не вистачало. Багатьох їхніх найкращих прикрас.

— Він багато взяв. То у чому ж проблема?

— Він узяв на реалізацію.

— І ти йому дозволив? — Фрінк не міг повірити.— Ми ж усе обговорили...

— Я не знаю, як так трапилось.

— Господи.

— Вибач. Він поводився так, наче збирався купити. Відібрав багато прикрас. Я думав, він купить.

Вони довго мовчки сиділи у вантажівці.