Людина у високому замку

5

Телефонний дзвінок від Рея Келвіна спантеличив Віндема-Метсона. Він ніяк не міг зрозуміти, про що тому йшлося. Частково через манеру Келвіна говорити швидко, а частково через пізню годину — Келвін зателефонував о пів на дванадцяту ночі, коли Віндем-Метсон розважав гостю у своїх апартаментах в готелі «Муромачі».

— Слухайте, друже мій,— сказав Келвін,— ми повертаємо усю останню партію, що надійшла від вас. Я би відіслав назад й отримане раніше, але ми вже все оплатили, окрім останньої партії. Тієї, за яку потрібно розрахуватися до вісімнадцятого травня.

Звичайно, Віндем-Метсон запитав чому.

— Бо це жалюгідні підробки.

— Але ж ви знали про це.— Віндем-Метсон був ошелешений.— Рею, ви ж завжди були в курсі ситуації.

Він роззирнувся довкола. Дівчина кудись вийшла. Мабуть, пудрила носик.

— Я знав, що це підробки,— сказав Келвін.— Я не про це. Я про їхню жалюгідну якість. Слухайте, мені все одно, чи зброя, яку ви нам надсилаєте, справді використовувалася під час Громадянської війни. Мені лише потрібно, щоб вона була пристойної якості. Кольт 44-го калібру, такий-то номер у вашому каталозі. Усе повинно відповідати стандартам. Знаєте, хто такий Роберт Чілден?

— Так.

Виплив якийсь туманний спогад, але зараз він не міг точно пригадати, про кого йдеться. Про якусь важливу персону.

— Він сьогодні був тут. У мене в офісі. Я телефоную не з дому, а з офісу. Ми тут досі з цим розбираємося. У всякому разі, він прийшов і вивалив на мене усе це. Був злий як чорт. Геть нетямився. Схоже, що до нього навідався чи прислав свою людину важливий клієнт, якийсь японський адмірал. Чілден говорив про двадцятитисячну угоду, але, мабуть, перебільшував. Хоч там як, трапилося от що — і я не маю підстав сумніватися у цій частині розповіді,— японець прийшов, хотів дещо придбати, глянув на один із тих кольтів 44-го калібру, які виготовляють ваші люди, з першого погляду розпізнав підробку, поклав гроші назад у кишеню і пішов. Що ви на це скажете?

Віндем-Метсон не знайшов, що відповісти. Але одразу прийшла думка: «Це Фрінк і Маккарті. Вони казали, що так цього не залишать, і ось тобі й маєш. Але...» Він не міг збагнути, що саме вони зробили, не міг зрозуміти, як це пов'язано з історією, яку йому розповів Келвін.

Його охопив якийсь забобонний страх. Ці двоє... Як їм вдалося відшукати кольт із партії, виготовленої ще у лютому? Він припускав, що вони можуть піти до поліції, газет або навіть до пінокського уряду в Сакраменто, і, звісно, про все це подбав. Жах якийсь. Він не знав, що сказати Келвіну. Щось мимрив — здається, нескінченно довго,— і врешті спромігся завершити розмову.

Повісивши слухавку, він з жахом усвідомив, що Рита вийшла зі спальні і чула все від початку до кінця. Вона роздратовано походжала туди-сюди у самій лише шовковій чорній нічній сорочці. Розпущене біляве волосся вільно спадало на плечі, де-не-де всіяні веснянками.

— Зверніться до поліції,— сказала вона.

«Дешевше було б запропонувати їм кілька тисяч,— подумав Віндем-Метсон.— Вони візьмуть гроші. Мабуть, лише це їм і потрібно. Дрібні людці такого типу зазвичай мислять дріб'язково. Для них це буде величезна сума. Вони вкладуть її у свій новий бізнес і за місяць прогорять, знову все втративши».

— Ні,— відповів він.

— Чому ні? Шантаж — це злочин.

Він не знав, як їй пояснити. Він звик платити людям. Це було необхідним видатком, як оплата комунальних послуг. Якщо йшлося про не надто велику суму... Але частково вона таки мала рацію. Він обдумував ситуацію.

«Я дам їм дві тисячі, але зв'яжуся також зі знайомим з адміністративного центру, з тим інспектором поліції. Нехай перевірять Фрінка та Маккарті, подивимось, що на них є. І тоді, якщо вони знову поткнуться, я знатиму, як дати собі з ними раду.

Наприклад, мені казали, що Фрінк — жид. Змінив ім'я і ніс. Мені досить лише сповістити місцевого німецького консула. Звичайна річ. Той подасть до японосів запит про екстрадицію. І цю сволоту задушать газом, щойно вивезуть за демаркаційну лінію. Здається, у Нью-Йорку є один табір. Із тих, що з печами».

— Мені дивно, що хтось може шантажувати людину, яка займає таке високе становище, як ви,— сказала дівчина.

Вона пильно дивилася на нього.

— Знаєш, що я тобі скажу? Увесь цей клятий «історичний» бізнес — нонсенс, а японці — недоумки. Я тобі доведу.

Підвівшись, він швидко приніс із кабінету дві запальнички і поклав їх на столик.

— Поглянь. З вигляду однакові, правда? Тепер слухай: одна з них — «історична».— Він вишкірився.— Візьми їх у руки. Роздивися. Одна коштує... десь сорок-п'ятдесят тисяч доларів на колекційному ринку.

Дівчина обережно взяла дві запальнички і почала роздивлятися.

— Ну як? Відчуваєш історичність? — дражнив її він.

— Що таке історичність?

— Це коли річ містить у собі історію. Слухай. Одна з цих запальничок лежала у кишені Франкліна Делано Рузвельта, коли його вбили. А інша ні. Одна з них до біса історична. Наскільки будь-яка річ взагалі може бути історичною. А інша — ні. Відчуваєш? — він злегка підштовхнув її ліктем.— Не відчуваєш. Ти не можеш сказати, яка з них яка. Жодної «містичної плазмоподібної присутності», жодної «аури» навколо.

— Bay! — зачаровано сказала дівчина.— Це правда? Він дійсно мав одну із цих запальничок при собі того Дня?

— Звісно. І я знаю котру. Розумієш, що я хочу сказати? Усе це — просто велике шахрайство. І вони самі себе дурять. Наприклад, револьвером користуються під час відомої битви, такої як Мез-Аргонський наступ[32], але в самому револьвері нічого не змінюється, якщо ти про це не знаєш. Усе тут,— він постукав себе по голові.— Це все твоя свідомість, а не сама річ. Я колись був колекціонером. Насправді, так і потрапив у цей бізнес. Збирав марки. Раннього колоніального періоду Британської імперії.

Тепер дівчина стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях, позираючи на освітлений вогнями центр Сан-Франциско.

— Мама і тато завжди казали, що ми б виграли війну, якби його не вбили.

— Гаразд,— продовжив Віндем-Метсон,— тепер уявімо собі, що минулого року канадський уряд або хтось інший, хто завгодно, знайшов обладнання, на якому штампували старі марки. І чорнило. І запас...

— Я не вірю, що хоч одна із цих запальничок належала Франкліну Рузвельту.

— Я про це й кажу,— захихотів Віндем-Метсон.— Мені б довелося підтвердити це якимось документом. А інакше — все підробка і масовий самообман. Цінність підтверджується документом, а не самим предметом!

— Покажіть мені документ.

— Звісно.

Зірвавшись з місця, він повернувся у кабінет і зняв зі стіни обрамлений сертифікат Смітсонівського інституту. Сертифікат і запальничка обійшлися йому страшенно дорого, але вони були того варті, адже тепер він міг довести свою правоту, довести, що слово «підробка» насправді нічого не означає, оскільки слово «оригінал» насправді теж не має сенсу.

— Кольт 44-го калібру — це завжди кольт 44-го калібру,— гукнув він до дівчини, поспішаючи назад до вітальні,— вся суть у калібрі та моделі, а не в тому, коли його виготовили. Річ у...

Вона простягнула руку. Він дав їй документ.

— Отже, вона справжня,— нарешті сказала Рита.

— Так. Оця.

Він узяв запальничку із довгою подряпиною збоку.

— Гадаю, мені вже час,— сказала дівчина,— завітаю до вас якось іншим разом.

Вона поклала сертифікат та запальничку і попрямувала до спальні, де лишився її одяг.

— Чому? — нетямлячись, крикнув він, ідучи за нею.— Ти ж знаєш, що нам зовсім немає про що турбуватися. Моєї дружини не буде ще кілька тижнів. Я тобі все пояснював. Відшарування сітківки.

— Не в тім річ.

— Тоді що таке?

— Будь ласка, викличте для мене велотаксі, поки я одягатимусь.

— Я сам відвезу тебе додому,— пробуркотів він.

Рита вдягнулася, і поки він діставав із шафи її пальто, почала мовчки блукати апартаментами. Вона здавалася замисленою, зануреною у себе і навіть трохи пригніченою. «Від минулого людям стає сумно,— збагнув він.— Прокляття! Навіщо мені було заводити про це мову? Але чорт забирай, вона така юна. Я думав, вона й імені Рузвельта не згадає».

Біля книжкової шафи вона стала на коліна.

— Ви це читали? — запитала вона, взявши до рук одну з книжок.

Він короткозоро примружився. Похмура обкладинка. Роман.

— Ні. Це дружина купила. Вона багато читає.

— Обов'язково прочитайте.

Усе ще відчуваючи розчарування, він вихопив у неї книгу, глянув на назву. «І обтяжіє сарана»[33].

— Одна з тих книжок, заборонених у Бостоні? — запитав він.

— Вона заборонена по всіх Сполучених Штатах. І, звісно ж, в Європі.

Рита підійшла до дверей і тепер стояла там, чекаючи.

— Я чув про цього Готорна Абендсена.

Але насправді ім'я було йому незнайомим. Про цю книгу він міг пригадати лише... що? Що зараз вона дуже популярна. Ще одне минуще захоплення. Масовий психоз. Він нахилився і втиснув книгу на полицю.

— Я не маю часу на белетристику. У мене забагато роботи.

«Секретарки читають цей мотлох,— уїдливо подумав він,— вдома, на самоті, лежачи в ліжку посеред ночі. Це їх розпалює. Замість зайнятися чимось справжнім. Бо воно їх лякає. Хоча, насправді, вони цього й жадають».

— Любовна історія? — запитав він, похмуро відчиняючи двері.

— Ні. Це про війну.

Дорогою до ліфта вона додала:

— Він говорить те ж саме, що і мої мама з татом.

— Хто? Цей Абботсон?

— У нього є теорія. Якби Джо Занґара не влучив у Рузвельта, той би витягнув Америку з Депресії, і так би її озброїв, що...

Рита вмовкла на півслові. Вони підійшли до ліфта, де чекали інші люди.

Потім, коли вони вже їхали нічними вулицями у мерседес-бенц Віндема-Метсона, вона повернулася до своєї розповіді:

— Теорія Абендсена полягає в тому, що Рузвельт був би дуже сильним президентом. Таким сильним, як Лінкольн. Він це показав усіма своїми нововведеннями за той рік, що пробув при владі. Ця книга — вигадка. Я маю на увазі, що художня. Рузвельта не вбили в Маямі. Він живе й далі, і його переобирають у 1936 році, тобто він лишається президентом до 1940-го, коли уже йде війна. Розумієте? Він досі президент, коли Німеччина нападає на Англію, Францію та Польщу. І він усе це бачить. Він зміцнює Америку. Ґарнер був направду жахливим президентом. Багато з того, що трапилося, на його совісті. А тоді, у 1940-му, обирають не республіканця Брикера, а демократа...

— Ну, це за тим Абельсоном,— перебив її Віндем-Метсон.

Він глянув на дівчину, яка сиділа поруч. «Господи. Прочитають книжку, а потім розводяться без кінця-краю».

— Згідно з його теорією, після Рузвельта президентом став би не прихильник політики невтручання, Брикер, а Рексфорд Таґвел.

Її гладеньке обличчя, вкрите миготливими відблисками автомобільних фар, світилося від збудження. Широко розплющивши очі, вона супроводжувала свої слова жестами.

— І він дуже активно продовжував би антинацистську політику Рузвельта. Тому у 1941-му Німеччина побоялася б прийти на допомогу Японії. Вони порушили б угоду. Розумієте?

Розвернувшись до нього, вона енергійно вчепилася йому в плече і сказала:

— І тому Німеччина та Японія програли б війну!

Він розсміявся.

Впиваючись у нього очима, намагаючись щось відшукати у виразі його обличчя — він не знав, що саме, та й узагалі треба було стежити за потоком машин, — вона сказала:

— Це не смішно. Усе так і трапилося б. Сполучені Штати могли розчавити японців. І...

— Як? — перервав він.

— У книзі якраз про це і йдеться.

Вона помовчала і продовжила:

— У художній формі. Звісно, там багато вигаданих епізодів. Ну, тобто він мав зробити книгу захопливою, інакше люди б її не читали. Там і любовна лінія є. Про одну молоду пару. Хлопець служить в американській армії. Дівчина... Ну, в будь-якому разі, президент Таґвел направду тямущий. Він розуміє, що збираються зробити японоси.

З тривогою в голосі, вона додала:

— Говорити про це не заборонено. Японоси дозволили продавати цю книгу в Тихоокеанії. У газетах пишуть, що вони й самі охоче її читають. Вона популярна і на Рідних Островах. Там вона спричинила велику дискусію.

— Слухай, а що він говорить про Перл-Гарбор?

— Президент Таґвел дуже розумний, тому наказує відвести всі кораблі у море. Таким чином флот США було врятовано.

— Ясно.

— Тобто взагалі-то не було ніякого Перл-Гарбору. Вони нападають, але їм вдається знищити лише кілька малих човників.

— А назва — «Сарана...», чи як там її?

— «І обтяжіє сарана». Це з Біблії.

— І Японія зазнає поразки, бо не було Перл-Гарбору. Послухай: Японія б усе одно перемогла. Навіть без Перл-Гарбору.

— Флот США — у цій книзі — не дає їм захопити Філіппіни й Австралію.

«Вони б усе одно їх захопили. У них був кращий флот. Я непогано знаю японців. Їм долею було призначено здобути владу у Тихоокеанському регіоні. А Сполучені Штати потроху занепадали ще від Першої світової війни. Та війна духовно й морально зламала всі країни-союзниці».

Дівчина уперто продовжувала:

— А якби німці не захопили Мальту, Черчилль лишився би при владі і повів Англію до перемоги.

— Як? Де?

— У Північній Африці. Черчилль врешті розбив би Роммеля.

Віндем-Метсон розреготався.

— І розбивши Роммеля, англійці одразу ж отримали б змогу перекинути всю свою армію через Туреччину і приєднатися до залишків російської армії, щоб зайняти оборону. За сюжетом, вони зупиняють просування німців на схід, у глибину Росії, в якомусь містечку на Волзі. Назва містечка маловідома, але воно й справді існує, я знайшла його в атласі.

— І як воно називається?

— Сталінград. І там британці переломлюють хід війни. Отже, у книзі Роммелю так і не вдається об'єднатися з німецькими силами, які просуваються згори, з Росії. З армією фон Паулюса, пам'ятаєте? Відтак німці не можуть вдертися на Близький Схід, щоб дістатися до нафти, яка їм так потрібна, а також прорватися до Індії, як трапилося насправді, щоб об'єднатися з японцями. І...

— Немає у світі такої стратегії, яка б перемогла Ервіна Роммеля,— сказав Віндем-Метсон.— І всі вигадані цим хлопцем події, і це російське містечко, героїчно охрещене Сталінградом, і затята оборона — усе це могло хіба що відтягнути розв'язку, але не змінити її. Послухай: я зустрічав Роммеля. У Нью-Йорку, коли їздив туди у справах, у 1948-му.

Насправді, він лише здаля бачив Воєнного губернатора Сполучених Штатів Америки на прийомі в Білому Домі.

— Яка людина! Яка гідність і постава! Тому я знаю, про що говорю,— підсумував він.

— Просто жах, що замість генерала Роммеля призначили цього страхітливого Ламмерса,— сказала Рита.— Ось коли насправді почалися всі ці вбивства та концентраційні табори.

— Вони існували і за правління Роммеля.

— Але... — вона махнула рукою,— не на державному рівні. Може, ці відморозки-есесівці тоді щось таке й робили... Але він не з їхньої когорти. Він більше скидався на прусаків старого Гарту. Такий суворий...

— Я скажу тобі, хто справді добре потрудився у США,— мовив Віндем-Метсон,— і на кого можна покладати надії, коли йдеться про економічне відродження. Альберт Шпеєр. Не Роммель і не Організація Тодта[34]. Шпеєр був найбільш вдалим кадровим рішенням Партії у Північній Америці. Він знову ввів у дію усі підприємства, корпорації та фабрики — усе! — і змусив їх працювати ефективно. Хотів би я, щоб у нас так було. Натомість маємо в кожній галузі по п'ять конкуруючих організацій, а це страшне марнування ресурсів. Немає нічого безглуздішого за економічну конкуренцію.

— Я не змогла б жити у цих робочих таборах, у цих бараках, там, на Сході,— сказала Рита.— Одна моя подруга мешкала там деякий час. Її пошту перевіряли. Вона не могла нічого мені розповісти, поки знову не повернулася сюди. Вони мали прокидатися о шостій тридцять під оркестрову музику.

— Ти б звикла до цього. Мала би чисте помешкання, повноцінне харчування, дозвілля, гарантований медичний догляд. Чого тобі ще? Вишеньку на торті?

Його велика німецька машина тихо котилася крізь прохолодний нічний туман Сан-Франциско.

Містер Таґомі сидів на підлозі, підігнувши під себе ноги. Він тримав у руках піалу з улуном[35], час від часу дмухаючи на нього і посміхаючись містеру Бейнсу.

— У вас тут чудово,— сказав нарешті той.— Тут, на Західному Узбережжі, панує такий спокій. Абсолютно не так, як там.

Він не став уточнювати, де саме.

— Бог говорить з людиною під знаком Пробудження,— прошепотів містер Таґомі.

— Прошу?

— Оракул. Даруйте. Випадково вирвалося, це я думкою десь у хмарах.

«Витати у хмарах,— подумав Бейнс,— ось що він хотів сказати». Він усміхнувся сам до себе.

— Ми просто сміховинні,— сказав містер Таґомі,— бо живемо за порадами книги, якій уже п'ять тисяч років. Ми досі ставимо їй питання, наче живій істоті. І вона справді жива. Так само, як християнська Біблія. Багато книг насправді живі. Не у метафоричному сенсі, їх оживлює дух. Розумієте?

Він уважно дивився на містера Бейнса, намагаючись вловити його реакцію.

Дбайливо добираючи слова, Бейнс сказав:

— Я занадто мало знаю про релігію. Це не моя сфера. Я вважаю за краще говорити про те, в чому я компетентний.

Він і справді не розумів до пуття, про що йдеться містерові Таґомі. «Напевно, це через утому. Відколи я прибув сюди, в усьому навколо відчуваю якусь карликовість. Щось таке, що не дотягує до життя, мов комічний фарс. Що це за книжка, якій п'ять тисяч років? Годинник із Міккі Маусом, сам містер Таґомі, крихка піала в його руках...» А ще, на стіні, навпроти містера Бейнса, висіла величезна голова буйвола, страхітлива і загрозлива.

— Що це за голова? — раптом запитав він.

— Це не що інше, як істота, яка підтримувала існування аборигенів за минулих часів.

— Ясно.

— Чи можу я продемонструвати вам мистецтво забиття буйволів?

Містер Таґомі поставив свою піалу на столик і звівся на ноги.

У себе вдома цієї пізньої години він був одягнений у шовковий халат, капці і білу краватку-шалик.

— Ось я їду на сталевому коні.

Він присів, імітуючи їзду верхи.

— Через коліно перекинутий мій добрий вінчестер 1866 року випуску з моєї колекції.

Він запитливо поглянув на містера Бейнса.

— Сер, здається, ви втомилися з дороги.

— Боюся, що так,— відповів Бейнс,— все це трохи тисне на мене. Багато ділових турбот...

«І не лише ділових»,— подумки додав він.

У нього боліла голова. Чи є тут якісні анальгетики «І. Г. Фарбен»? Він звик приймати їх від головного болю, що віддавав аж у носові пазухи.

— Усім нам потрібно у щось вірити,— сказав містер Таґомі,— ми не можемо знати відповіді. Не можемо зазирнути у майбутнє самостійно.

Містер Бейнс кивнув.

— У дружини має щось бути від головного болю,— сказав містер Таґомі, помітивши, як той зняв окуляри і розтирає чоло,— очні м'язи завдають болю. Даруйте.

Вклонившись, він вийшов.

«Що мені насправді потрібно, то це сон,— подумав Бейнс,— Проспати цілу ніч. Чи річ у тім, що я тікаю від ситуації? Ховаюся, бо це важко?»

Коли містер Таґомі повернувся зі склянкою води та якоюсь пігулкою, містер Бейнс сказав:

— Мені й справді час прощатися і повертатися у готель. Але спочатку маю дещо з'ясувати. Деталі ми можемо обговорити завтра, якщо вам зручно. Чи вам говорили, що до наших переговорів має приєднатися третя сторона?

По обличчю містера Таґомі промайнуло здивування, а потім зникло — і воно знову набрало безтурботного вигляду.

— Про це нічого не було сказано, однак, безумовно, це цікаво.

— Третя сторона прибуде з Рідних Островів.

— Он як.

Цього разу містер Таґомі не виявив жодного здивування. Він залишався цілковито незворушним.

— Бізнесмен поважного віку, на пенсії,— пояснив містер Бейнс.— Прибуває кораблем. Вирушив два тижні тому. Він недолюблює подорожі літаком.

— У літніх людей свої примхи,— зауважив містер Таґомі.

— З огляду на свої інтереси, він добре обізнаний із ринками Рідних Островів. Він зможе проконсультувати нас. І він усе одно їхав у Сан-Франциско на відпочинок. Це не так вже й важливо, але його інформація зробить нашу розмову більш ґрунтовною.

— Так, він зможе скоригувати помилки щодо вітчизняного ринку. Я не був на Рідних Островах уже два роки.

— Ви цю пігулку для мене принесли?

Містер Таґомі схаменувся і помітив, що й досі тримає в руках пігулку та склянку.

— Даруйте. Це сильні ліки. Називаються «Зарацен». Виготовлені фармацевтичною компанією у провінції Китай.

Простягаючи руку, він додав:

— Не викликають звикання.

— Ця літня людина,— сказав містер Бейнс, готуючись прийняти пігулку,— можливо, звернеться безпосередньо у ваше Торгове представництво. Я запишу вам його ім'я, щоб ваші люди не відмовили йому у зустрічі. Сам я з ним не бачився, але, наскільки я розумію, він дещо недочуває і трохи ексцентричний. Потрібно зробити все, щоб його не роздратувати.— Містер Таґомі, здавалося, розумів.— Він любить азалії. Ви б зробили йому приємність, якби прислали когось, хто знається на цих квітах, щоб скласти йому компанію на півгодини, поки ми підготуємо все для зустрічі. Зараз я напишу його ім'я.

Прийнявши пігулку, він дістав ручку і записав.

— Містер Шінджіро Ятабе,— прочитав містер Таґомі, беручи папірець. Він обережно вклав його у свій записник.

— Іще один момент.

Містер Таґомі слухав, повільно обертаючи в руках піалу.

— Трохи делікатний. Цей літній джентльмен... мені трохи незручно. Йому майже вісімдесят. Наприкінці його кар'єри деякі з його інвестицій були не дуже успішними. Ви розумієте?

— Він уже не такий заможний, — сказав містер Таґомі,— і, можливо, отримує пенсію.

— Саме так. А пенсія мізерна. Відтак, він трохи підзаробляє, коли трапляється така нагода.

— Порушуючи якусь дріб'язкову постанову уряду і його бюрократичної машини,— сказав містер Таґомі.— Я зрозумів ситуацію. Він отримує винагороду за надану нам консультацію і не звітує про це у пенсійну службу. Тому ми повинні тримати його відвідини у секреті. Їм відомо лише те, що він поїхав відпочивати.

— Ви дуже проникливі.

— Такі ситуації уже траплялися,— відповів містер Таґомі.— Ми в нашому суспільстві так і не вирішили проблему літніх людей, а з розвитком медицини їх стає дедалі більше. Китай справедливо навчає нас шанувати старість. Однак через німців здається, що наше недбале ставлення до них — ледь не чеснота. Наскільки я розумію, вони вбивають старих.

— Німці,— пробурмотів Бейнс, знову розтираючи чоло.

Пігулка почала діяти? Він почувався трохи сонним.

— Оскільки ви зі Скандинавії, то, поза сумнівом, не раз мали нагоду контактувати з Festung Europa[36]. Наприклад, ви летіли з аеропорту «Темпельгоф». Як вам таке ставлення? Ви — нейтральний. Було б дуже цікаво почути вашу думку.

— Не розумію, про яке ставлення ви говорите,— сказав містер Бейнс.

— До старих, хворих, слабких, божевільних, до всіх тих, хто не приносить користі. Один англосаксонський філософ якось запитав: «Яка користь від немовляти?» Це питання закарбувалося у мене в пам'яті, і я багато про це думав. Сер, немає жодної користі. Якщо говорити загально.

Містер Бейнс щось пробурмотів — цей звук радше був знаком ввічливості і не зобов'язував його ставати на чиюсь сторону.

— Жодна людина не повинна слугувати інструментом для цілей іншої — хіба ні? — запитав містер Таґомі, різко нахиляючись уперед,— будь ласка, скажіть, що думають про це у нейтральній Скандинавії.

— Я не знаю,— відказав Містер Бейнс.

— Під час війни я обіймав невелику посаду у провінції Китай. У Шанхаї. Там, у районі Гункоу, було гетто євреїв, інтернованих імперським урядом. Їхню життєдіяльність підтримувала єврейська благочинна організація «Джойнт»[37]. Нацистський міністр у Шанхаї вимагав, щоб ми вбили євреїв. Я пам'ятаю відповідь мого керівництва: «Це суперечить засадам людяності». Запит відхилили як варварський. На мене це справило враження.

— Ясно,— пробурмотів Бейнс.

«Він намагається викрити мене?» — подумав він. Тепер він був насторожі, його думки зібралися докупи.

— Нацисти,— продовжував містер Таґомі,— завжди описували євреїв як азіатів, що не належать до білої раси. Сер, впливові люди в Японії не могли не завважити цього, навіть члени Воєнного уряду. Я ніколи не говорив про це із громадянами Райху...

— Що ж, я не німець,— перервав містер Бейнс,— і не можу говорити за Німеччину.

Підвівшись, він попрямував до дверей.

— Продовжимо нашу розмову завтра. Прошу мені вибачити, я не можу зосередитися.

Але насправді зараз його думки набули абсолютної ясності. «Мені потрібно вибратися звідси,— усвідомив він,— цей чоловік веде мене на манівці».

— Пробачте глупоту фанатизму,— сказав містер Таґомі, одразу ж підводячись, щоб відчинити двері,— захоплення філософією зробило мене сліпим до потреб живої людини. Секунду.

Він щось крикнув японською, і вхідні двері відчинилися. Увійшов молодий японець, легенько вклонившись і позираючи на містера Бейнса.

«Мій водій,— подумав містер Бейнс.— Можливо, усе це через ту донкіхотську розмову в ракеті,— раптом спало йому на думку,— із цим... Як його? Лотце. Певне, якимось чином зумів повідомити про неї японцям. Через свої канали. Не треба було говорити цього Лотце. Шкодую, що так трапилось. Але вже надто пізно.

Я не придатний до цього. Абсолютно. Не для такої місії».

Але потім він подумав: «Швед сказав би Лотце те саме. Усе гаразд. Нічого не трапилося, я просто занадто уважний до дрібних деталей. Переношу старі звички у нову ситуацію, в якій опинився. Насправді зараз я маю змогу говорити досить-таки відверто. І саме до цього мені потрібно адаптуватися».

І все-таки саме його єство опиралося. Кров у жилах, кістки та органи бунтували. «Відкрий рота,— наказав він собі,— скажи що-небудь. Що завгодно. Ти повинен висловити якусь думку, якщо прагнеш завершити місію успішно».

— Можливо, їх підштовхує до цього якийсь розпачливий підсвідомий архетип. У юнгіанському сенсі.

— Я читав Юнга,— кивнув містер Таґомі.— Я розумію.

Вони потисли одне одному руки.

— Я зателефоную вам завтра вранці,— сказав містер Бейнс,— доброї ночі, сер.

Він вклонився, і містер Таґомі вклонився йому у відповідь.

Молодий усміхнений японець підійшов ближче і щось сказав містеру Бейнсу, але той не зрозумів.

— Що? — перепитав він, взявши в руку пальто і ступаючи за поріг.

— Він звертається до вас шведською, сер,— сказав містер Таґомі,— у Токійському університеті він вивчав Тридцятилітню війну і захоплюється вашим великим героєм, Ґуставом Адольфом[38].— Містер Таґомі поблажливо усміхнувся.— Однак, очевидно, що його спроби опанувати мову, настільки далеку від нашої, були безнадійними. Поза сумнівом, він вчить мову за одним із курсів, записаних на платівку. Він студент, а такі курси, з огляду на їхню невисоку вартість, популярні серед студентів.

Молодий японець, який явно не розумів англійської, вклонився й усміхнувся.

— Ясно,— пробурмотів містер Бейнс,— що ж, бажаю йому успіху.

«Здається, у мене власні лінгвістичні проблеми. І то величезні».

Господи! Цей японський студент, везучи його в готель, поза сумнівом всю дорогу намагатиметься розмовляти шведською. Мовою, яку містер Бейнс заледве розумів, та й то лише тоді, коли нею говорили винятково літературно й правильно. Явно не тоді, коли розмовляти нею намагався молодий японець, який вчив її з платівки.

«Зі мною порозумітися йому не вдасться,— подумав містер Бейнс,— а він намагатиметься знову і знову, бо це його шанс. Імовірно, він більше ніколи в житті не зустріне шведа». Містер Бейнс подумки застогнав. Попереду на них обох чекало важке випробування.