Людина у високому замку

6

Рано-вранці, насолоджуючись прохолодою і яскравим сонцем, місіс Джуліана Фрінк вийшла купити продукти. Простуючи тротуаром, вона несла два коричневі паперові пакети, зупиняючись перед кожним магазином, щоб роздивитися вітрину. Вона не поспішала.

Чи потрібно їй щось в аптеці? Вирішила зазирнути. Її зміна у школі дзюдо сьогодні починалася лише по обіді, а зараз у неї був вільний час. Сівши на стілець перед прилавком і поставивши пакети, вона почала гортати журнали.

У новому номері «Лайф» було надруковано велику статтю під заголовком «Телебачення в Європі: погляд у майбутнє». Зацікавившись, вона знайшла статтю і побачила фотографію німецької родини, яка дивиться телевізор у вітальні. У статті йшлося про те, що уже зараз із Берліна передають чотири години телетрансляцій щодоби. Колись телецентри будуть в усіх основних європейських містах. А до 1970-го телецентр побудують і в Нью-Йорку.

На одній із ілюстрацій до статті було зображено інженерів-електроніків Райху на місці будівництва телецентру в Нью-Йорку, які консультували місцевих фахівців. Легко було визначити, де на фотографії німці. У них був особливо здоровий, чистий, енергійний та впевнений у собі вигляд. Американці ж на вигляд були... звичайними людьми. Вони могли бути ким завгодно.

Видно було, як один із німецьких спеціалістів на щось вказує, а американці намагаються розгледіти, на що саме. «Мабуть, у них зір кращий, ніж у нас,— вирішила Джуліана.— Протягом останніх двадцяти років вони краще харчувалися. Нам про це розповідали. Вони здатні бачити таке, що нікому іншому не відкриється. Можливо, причина у вітаміні А?

Цікаво, як воно: сидіти вдома, у своїй вітальні, і бачити весь світ у сірій скляній коробочці. Якщо ці нацисти можуть літати туди-сюди між Землею і Марсом, то чому б їм не впоратися з телебаченням? Думаю, я б саме це і обрала — дивитися комедійні шоу, побачити, які насправді на вигляд Боб Гоуп[39] і Джиммі Дуранте[40], а не блукати десь Марсом».

«Може, цим все і пояснюється,— міркувала вона,— поклавши журнал на стійку,— у нацистів немає почуття гумору, то навіщо їм телебачення? Так чи інакше, вони вбили майже всіх справді класних коміків. Тому що більшість із них були євреями. Вони фактично винищили майже всіх, хто був дотичним до індустрії розваг,— збагнула Джуліана. І як Гоупу вдається виживати з усіма його жартами? Звісно, йому доводиться працювати з Канади. Там трохи вільніше. Однак Гоуп справді говорить дуже небезпечні речі. Як отой жарт про Ґеринґа, в якому він купує Рим, наказує доставити його у свій гірський маєток і там відбудувати заново. А також відроджує християнство, щоб його домашні леви мали...»

— Міс, ви хочете купити цей журнал? — підозріло запитав власник аптеки, висохлий старий чоловічок.

Вона винувато відклала «Рідерз дайджест», який вже почала гортати.

Знову крокуючи тротуаром з пакетами в руках, Джуліана подумала: «Мабуть, Ґеринґ стане наступним фюрером, коли помре цей Борман. Здається, він дещо відрізняється від інших. Борман вибився нагору лише завдяки тому, що вчасно підібрався до Гітлера, коли той зрозумів, як мало йому лишилося. Старий Ґеринґ був далеко, у своєму гірському палаці. Після Гітлера фюрером мав стати Ґеринґ, адже саме його люфтваффе знищило англійські радіолокаційні станції, а тоді покінчило з Королівським повітряним флотом. Гітлер, натомість, розбомбив би Лондон, як це трапилось із Роттердамом».

«Однак, ймовірно, посаду отримає все-таки Ґеббельс,— вирішила вона.— Усі про це говорять. Аби лише не це чудовисько Гайдрих. Він нас усіх повбиває. Справжній псих».

«Хто мені подобається,— міркувала вона далі,— то це Бальдур фон Ширах[41]. Принаймні серед них усіх лише він з вигляду нормальний. Але в нього немає шансів».

Звернувши з вулиці, вона піднялася сходами до дверей старого дерев'яного будинку, в якому мешкала.

Відімкнувши двері квартири, вона побачила, що Джо Чіннаделла й досі лежить у такій самій позі, в якій вона його залишила: на животі посеред ліжка, розкинувши руки. Він досі спав.

«Ні,— подумала вона.— Він не може бути й досі тут. Вантажівка поїхала. Він спізнився? Очевидно, що так».

Зайшовши на кухню, вона поставила пакети з продуктами на стіл біля посуду, що лишився після сніданку.

«Але чи він спізнився навмисне? — запитала вона себе.— От що мене цікавить».

Дивний чоловік... Він був таким невтомним із нею, не міг вгамуватися майже всю ніч. І все ж здавалося, ніби він не тут, ніби усе робить несвідомо. Мабуть, думав про щось інше.

Вона почала автоматично складати продукти у старий холодильник «Дженерал електрик». А потім взялася прибирати зі столу.

«Може, це тому, що раніше він це робив дуже часто,— вирішила вона.— І це стало його другою натурою. Тіло просто рухається, як моє зараз, коли я складаю посуд і столове приладдя в мийку. Він міг би це робити, навіть якби йому видалили три п'ятих мозку, мов та жаб'яча лапка на уроці біології».

— Агов,— гукнула вона,— прокидайся!

Джо заворушився в ліжку, фиркнув.

— Слухав останнє шоу Боба Гоупа кілька днів тому? Там був дуже смішний жарт про німецького майора, який допитує марсіан. Ті не можуть надати документи на підтвердження того, що їхні предки були арійцями. І німецький майор надсилає у Берлін звіт, що Марс населений євреями.

Зайшовши до вітальні, де лежав Джо, вона додала:

— А вони близько фута заввишки і мають по дві голови... Ну, ти знаєш Боба Гоупа.

Джо розплющив очі. Він нічого не казав, лише пильно дивився на неї. Чорне від щетини підборіддя, сповнені болю очі. Під цим поглядом вона теж затихла.

— Що таке? — запитала врешті вона.— Ти боїшся?

«Ні, це Френк боїться. А тут — я не знаю, в чому річ».

— Фура поїхала без мене,— сказав Джо, сідаючи на ліжку.

— І що ти робитимеш?

Вона сіла на краєчку ліжка, витираючи руки рушником для посуду.

— Перехоплю його на зворотному шляху. Він нікому нічого не скаже. Знає, що я для нього зробив би те саме.

— З тобою таке вже траплялося?

Джо не відповів. «Ти навмисне залишився,— подумала Джуліана.— Я одразу здогадалася».

— А якщо він повертатиметься іншим шляхом?

— Він завжди їде п'ятдесятою трасою, ніколи не користується сороковою. На сороковій він якось потрапив в аварію. На дорогу вибігли коні, і він у них врізався. У Скелястих Горах.

Узявши зі стільця свої речі, він почав одягатися.

— Скільки тобі років, Джо? — запитала вона, роздивляючись його оголене тіло.

— Тридцять чотири.

«Тоді ти мав воювати». Вона не бачила явних каліцтв. Взагалі-то у нього було доволі гарне струнке тіло з довгими ногами. Помітивши її уважний погляд, він насупився і відвернувся.

— Ти не хочеш, щоб я тебе розглядала? — запитала вона, не розуміючи, чому ні.

«Цілу ніч були разом, а тут така цнотливість».

— Хіба ми блощиці? Не можемо дивитися одне на одного вдень і заповзаємо у щілини?

Щось похмуро пробурчавши, він подався до ванної в самих трусах і шкарпетках, потираючи підборіддя.

«Це мій дім,— подумала Джуліана,— я дозволила тобі залишитися, а тепер мені не можна дивитися на тебе. Тоді навіщо ти захотів лишитися?»

Вона пішла за ним до ванної. Він почав набирати в раковину гарячу воду, щоб поголитися.

На плечі в нього вона побачила татуювання, синю літеру К.

— Що це означає? Ім'я твоєї дружини? Конні? Коринна?

— Каїр,— вмиваючись, відповів Джо.

«Яке екзотичне ім'я,— заздрісно подумала Джуліана». А потім відчула, як червоніє.

— Оце я дурна,— сказала вона.

Італієць, тридцять чотири роки, з нацистської частини світу... Звісно, він воював. Але за країни Осі. І брав участь у битві за Каїр. Татуювання засвідчувало їхнє братерство — німецьких та італійських ветеранів цієї кампанії, в якій британська та австралійська армія генерала Ґотта зазнала поразки від Африканського корпусу Роммеля.

Вона вийшла з ванної, повернулася до вітальні і почала застеляти постіль. Її руки плавно рухалися.

Речі Джо були акуратно складені на стільці — одяг, валізка і різний дріб'язок. Джуліана помітила обтягнутий оксамитом футляр, трохи схожий на футляр для окулярів. Вона взяла його до рук, відкрила і зазирнула всередину.

«Ти й справді брав участь у тій битві за Каїр,— подумала вона, побачивши Залізний хрест другого ступеня із назвою міста і датою — 10 червня 1945 року,— вигравіюваними згори.— Таке не всім давали, а лише винятково мужнім. Що ж ти такого зробив?.. Тобі тоді було лише сімнадцять років».

Джо з'явився у дверях ванної, саме коли вона виймала орден із оксамитового футляра. Помітивши його, вона здригнулася, відчуваючи провину. Але він, здавалося, не злився.

— Я просто дивилася,— сказала Джуліана,— ніколи ще не бачила Залізного хреста. Його сам Роммель вручав?

— Вручав генерал Баєрляйн. Роммеля тоді вже перевели до Англії, щоб усе там завершити.

Говорив спокійно, але рука вже вкотре потягнулася до чола. Він запускав пальці у волосся, немовби пригладжуючи його, — це схоже було на хронічний нервовий тик.

— Розкажеш? — запитала Джуліана, коли він знову подався до ванної і продовжив голитися.

Голячись, а потім довго стоячи під гарячим душем, Джо Чіннаделла трохи їй розповів. Однак аж ніяк не таку історію, яку вона хотіла б почути. Двоє його старших братів служили ще під час Ефіопської кампанії, а він, тоді тринадцятирічний, був членом фашистської молодіжної організації у своєму рідному місті, Мілані. Потім його брати вступили до елітної артбатареї майора Рикардо Парді. І коли почалася Друга світова війна, Джо зміг до них приєднатися. Вони воювали під командуванням Ґраціані[42]. Техніка, особливо танки, була у жахливому стані. Англійці відстрілювали їх, навіть офіцерів найвищого рангу, мов кроликів. Під час бою люки танків доводилося підпирати мішками з піском, щоб не відчинялися. Проте майор Парді збирав стріляні артилерійські снаряди, чистив та змащував їх і знову ними стріляв. Його батарея зупинила великий відчайдушний наступ танків генерала Вейвелла у 43-му.

— Твої брати ще живі? — запитала Джуліана.

Їх убили у 44-му. Задушили колючим дротом британські диверсанти із Пустельної групи далекої розвідки. Вони діяли в тилу військ Осі і просто знавісніли під час останнього етапу війни, коли стало ясно, що союзники не переможуть.

— А як ти ставишся до англійців тепер?

Голос у Джуліани тремтів.

— Я хотів би, щоб в Англії зробили те саме, що й в Африці,— без жодних емоцій сказав Джо.

— Але минуло вже вісімнадцять років,— почала Джуліана.— Я знаю, союзники, особливо британці, чинили страшні речі, але...

— Говорять про те, що нацисти робили з євреями. Англійці чинили ще гірше. У битві за Лондон,— Джо помовчав.— Ці їхні снаряди, фосфор і нафта. Я потім бачив декілька німецьких загонів. Корабель за кораблем згорали на попіл. Підводні трубопроводи перетворювали море на вогонь. І те, що вони робили з цивільним населенням — ці масові бомбардування, коли Черчилль думав, що хід війни вдасться зламати в останню мить. Ці нещадні нальоти на Гамбург, Ессен та...

— Давай не будемо про це.

Джуліана пішла на кухню і почала смажити бекон. Вона ввімкнула маленький білий радіоприймач «Емерсон» — подарунок Фрінка на день народження.

— Я приготую тобі щось поїсти.

Вона намагалася піймати якусь радіостанцію з легкою приємною музикою.

— Поглянь,— сказав Джо.

Сидячи на ліжку у вітальні, він відкрив свою валізку і дістав рвану зім'яту книжку, яку явно часто тримали в руках. Він вишкірився до Джуліани.

— Ходи сюди. Знаєш, що дехто стверджує? Ось цей чоловік... — він вказав на книжку.— Це дуже кумедно. Сідай.

Він взяв її за руку і посадовив поруч.

— Я хочу тобі зачитати. Припустімо, вони б перемогли. Яким був би світ? Можна не напружуватися, цей чоловік усе вже за нас продумав.

Розгорнувши книгу, Джо почав неквапно гортати сторінки.

— Британська імперія контролювала б усю Європу. Усе Середземномор'я. Італії взагалі не існувало б. Як і Німеччини. Британські полісмени і ці смішні солдатики у хутряних шапках — все під владою короля аж до Волги.

— А хіба це було б так погано? — тихо запитала Джуліана.

— Ти читала книгу?

— Ні,— визнала вона, намагаючись розгледіти обкладинку.

Однак вона чула про цю книгу, багато хто її читав.

— Але ми з Френком — моїм колишнім чоловіком — часто говорили про те, яким був би світ, якби перемогли союзники.

Здавалося, Джо її не чує. Він пильно вдивлявся у примірник роману «І обтяжіє сарана».

— А тут,— продовжував він,— знаєш, як Англія перемагає? Як вона розбиває країни Осі?

Джуліана заперечно похитала головою, відчуваючи, як у чоловікові поруч із нею наростає напруга. У нього затремтіло підборіддя. Він знову і знову облизував губи, впивався пальцями у голову... Коли він заговорив, голос звучав хрипко.

— У нього Італія зраджує Вісь.

— Он як.

— Італія переходить на бік союзників. Приєднується до англосаксів і підставляє під удар те, що він називає «м'яким черевом» Європи. Але нічого дивного, що він так думає. Усі знають, що італійська армія — боягузи, які тікали, варто їм було лише побачити британців. Впивалися дешевим червоним вином. Гультіпаки, не створені для того, щоб воювати. Цей тип...

Джо згорнув книгу, перевернув її і подивився на зворот обкладинки.

— Абендсен. Я його не звинувачую. Він пише фантастику. Уявляє, яким був би світ, якби держави Осі програли. А як іще вони могли б програти, якщо не внаслідок зради Італії? — сказав він скрипучим голосом.— Дуче був клоуном, ми всі це знаємо.

— Я маю перевернути бекон.

Вона вивернулася і поспішила на кухню.

Джо пішов за нею, не випускаючи книгу з рук.

— І у війну вступають Сполучені Штати. Після того, як розбивають японосів. А після війни Сполучені Штати і Британія ділять між собою світ. Точнісінько так, як Німеччина та Японія зробили це насправді.

— Німеччина, Японія та Італія,— сказала Джуліана.

Він витріщився на неї.

— Ти пропустив Італію.

Вона спокійно зустріла його погляд.

«Чи ти й сам забув, як і всі інші? Імперійка на Близькому Сході... Оперетковий Третій Рим».

Тим часом вона поставила перед ним каву і дерев'яну тарелю з беконом, яєчнею, тостами і мармеладом. Він їв охоче.

— А у Північній Африці чим вас годували? — запитала вона, теж сівши за стіл.

— Дохлими віслюками.

— Який жах!

Криво усміхнувшись, Джо сказав:

— Asino Morte[43]. М'ясні консерви з літерами AM на бляшанці. Німці називали їх Alter Mann — «старий чоловік».

Він знову почав запихатися їжею.

«Хотіла б я прочитати її,— подумала Джуліана, простягнувши руку і взявши книгу, яка лежала біля Джо.— Чи достатньо часу він тут пробуде?»

Книга була масною, з надірваними сторінками. Уся у відбитках пальців. «Далекобійники читали її у довгих рейсах, у дешевих забігайлівках, пізніми вечорами... З тебе, безумовно, повільний читач. Не сумніваюся, що ти сидів над цієї книгою багато тижнів, якщо не місяців». Розгорнувши книгу навмання, вона прочитала:

— Я з собою тягаю лише одну книгу,— сказала Джуліана,— і це насправді оракул, а не книга. «І цзін». Мене підсадив на неї Френк, і я завжди користуюся нею, коли треба прийняти рішення. Повсякчас маю її під рукою. Завжди.

Вона закрила «Сарану».

— Хочеш поглянути? Спитати поради?

— Ні.

Склавши руки на столі і спираючись на них підборіддям, вона запитала, скоса поглядаючи на нього:

— То ти назавжди сюди перебрався? Що плануєш робити?

Вона думала про плітки та обмови. «Я просто ціпенію від твоєї ненависті до життя. Але... У тобі щось є. Ти як тваринка. Не загрозлива, але кмітлива». Вдивляючись у його чітко окреслене розумне смагляве обличчя, вона подумала: «Як мені могло здатися, ніби ти молодший за мене? Але навіть в цьому є правда — твоя дитинність. Ти все ще молодший братик, який і досі обожнює обох своїх старших братів, свого майора Парді та генерала Роммеля, і аж обливається потом, щоб врешті дістати томмі[45]. Чи вони й справді задушили твоїх братів дротом? Про таке говорили. Після війни публікували страшні історії та фотографії...» Вона здригнулася. Але британських диверсантів давно судили й покарали.

Музика припинилася, схоже, розпочався випуск новин, невиразна радіотрансляція на коротких хвилях з Європи. Голос переривався і пропадав. Довга пауза, цілковита тиша. Потім денверський диктор заговорив дуже ясно і чітко, ніби був десь поруч. Вона потягнулася до радіо, щоб перемкнути станцію, але Джо зупинив її руку.

Вони з Джо зірвалися на ноги.

Джо зробив голосніше.

— Це буде Гайдрих,— сказав Джо.

— Я б хотіла, щоб це був той високий блондин, Ширах,— сказала Джуліана,— Боже, то він нарешті помер. Як гадаєш, у Шираха є шанс?

— Ні,— відрізав Джо.

— Можливо, тепер почнеться громадянська війна,— сказала вона,— але всі вони уже такі старі, ці Ґеринґ та Ґеббельс, усі ці ветхі партійні діячі.

Із радіо лунало: «...звістка долетіла до його прихистку в Альпах поблизу Бреннера...»

— Це про товстуна Германа,— докинув Джо. «...сказав лише, що спустошений горем від втрати не лише солдата, патріота й вірного лідера Партії, а й — як часто повторював раніше,— свого друга, якого, як ми пригадуємо, він підтримував у чварах періоду міжвладдя невдовзі після війни, коли протягом певного часу здавалося, що елементи, які протистояли сходженню гера Бормана до вершин влади...»

Джуліана вимкнула радіо.

— Вони просто переливають з пустого у порожнє,— сказала вона.— Для чого всі ці слова? Про страшних убивць говорять так, наче вони звичайні люди, такі, як ми.

— Вони й справді такі, як ми,— заперечив Джо. Він знову сів і повернувся до сніданку. — Усе, що вони чинили, вчинили б і ми, опинившись на їхньому місці. Вони врятували світ від комунізму. Якби не Німеччина, ми б усі жили під червоними, і нам велося б гірше.

— Ти просто повторюєш слова радіо,— сказала Джуліана,— переливання з пустого в порожнє.

— Я жив під владою нацистів,— сказав Джо,— і знаю, як воно. Хіба це лише порожні розмови — прожити так дванадцять, тринадцять — ні, довше, майже п'ятнадцять років? Я отримав робочу картку в ОТ. Працював в Організації Тодта з 1947 року. У Північній Африці та США. Слухай,— він ткнув у неї пальцем,— у мене суто італійський хист до будування. ОТ присвоїла мені високу кваліфікацію. Я не лопатив асфальт і не місив бетон для автобанів. Я допомагав проектувати. Був інженером. Одного дня прийшов доктор Тодт проінспектувати роботу нашої бригади. Він сказав мені: «У тебе хороші руки». Це грандіозна мить, Джуліано. Велич праці. Це не просто слова. Раніше, до нацистів, усі зневажали фізичну працю. Я також. Аристократія. Робітничий фронт поклав цьому край. Тоді я вперше побачив власні руки.— Він заговорив так швидко, що через акцент вона його ледь розуміла.— Ми всі жили в лісах, на півночі штату Нью-Йорк, мов брати. Співали пісень, марширували на роботу. Нами оволодів дух війни, але метою його була відбудова, а не руйнування. То були взагалі найкращі дні — відбудова після війни. Гарні, чисті, непохитні ряди будівель, повністю оновлений центр міста, у Нью-Йорку та в Балтиморі. Тепер, звісно, така праця в минулому. Усім заправляють великі картелі, як-от «Нью-Джерсі Крупп енд Зонен». Але це не нацисти, а просто старі європейські грошові мішки. Кажеш, вони гірші? Та нацисти, як Роммель і Тодт, у мільйон разів кращі за промисловців на кшталт Круппа й банкірів, за всіх цих прусаків. Усіх їх потрібно було подушити газом, усіх цих джентльменів у піджаках.

«Але цих джентльменів у піджаках ніяк не позбутися,— подумала Джуліана.— А твої ідоли, Роммель і доктор Тодт, просто прийшли після війни, щоб прибрати сміття, побудувати автобани, відновити промисловість. Вони навіть євреям дозволили жити — приємна несподіванка. Амністували їх, щоб ті могли зробити свій внесок. Принаймні до 49-го... А потім — прощавайте Тодт і Роммель, ідіть на пенсію.

Хіба я не знаю? Хіба я не чула про все це від Френка? Що ти можеш мені розповісти про життя під нацистами? Мій чоловік був — є — євреєм. Я знаю, що доктор Тодт був найскромнішою, найдобрішою людиною у світі. Я знаю, що він лише хотів дати роботу — чесну шановану роботу мільйонам зневірених і похмурих американців та американок, які сновигали посеред руїн після війни. Я знаю: він хотів, щоб всі, незалежно від раси, мали медичне обслуговування, санаторії для відпочинку і достойні умови проживання. Він був будівничим, а не мислителем... І у більшості випадків йому вдавалося втілити задумане... Справді вдавалося. Але...»

У глибині душі дещо турбувало її, а тепер піднялося з новою силою.

— Джо, ця книга, ця «Сарана», хіба вона не заборонена на Східному Узбережжі?

Він кивнув.

— Тоді як ти міг її читати? — Щось у цьому непокоїло Джуліану.— Вони ж досі розстрілюють людей за читання...

— Залежить від раси. Від старої доброї нарукавної пов'язки.

І справді. Слов'яни, поляки, пуерториканці мали найменше свободи у тому, що читати, робити і слухати. Англосаксам пощастило набагато більше: їхнім дітям була доступна середня освіта, і вони могли відвідувати бібліотеки, музеї та концерти. Але все одно... «Сарана» була не просто частково доступною, а саме забороненою. І то для всіх.

— Я читав її у туалеті. Ховав у подушці. Власне, я й прочитав її саме тому, що вона була заборонена.

— Ти дуже сміливий.

— Це сарказм? — недовірливо запитав він.

— Ні.

Він трохи розслабився.

— Вам тут легко. Ви живете безпечно, не маєте жодної мети. Вам нема що робити. Нема про що хвилюватися. Вас несе течія подій, ви залишки минулого, хіба не так?

Він глузливо дивився на неї.

— Ти сам себе вбиваєш своїм цинізмом,— сказала вона.— Твоїх ідолів відібрали у тебе одного за одним, і тепер тобі нема куди спрямувати свою любов.

Вона подала йому виделку, він узяв. «їж,— подумала вона,— або ж відмовся і від біологічних процесів».

Пережовуючи їжу, він кивнув на книгу і сказав:

— Якщо обкладинка не бреше, цей Абендсен живе десь неподалік. У Шаєнні. Озирає цілий світ із такої безпечної місцинки, уявляєш? От прочитай, що там пишуть, прочитай уголос.

Узявши книгу, вона прочитала текст, уміщений на звороті обкладинки:

— Він — колишній військовий. Під час Другої світової війни служив у морській піхоті, поранений нацистським танком «Тигр» в Англії. Сержант. Тут сказано, що він перетворив місце, в якому пише, мало не на фортецю, усюди кулемети і таке інше.

Відклавши книгу, вона сказала:

— Тут про це не написано, але я чула, що він мало не параноїк. Огородив свій будинок колючим дротом і живе у горах. До нього важко дістатися.

— Мабуть, воно й правильно, якщо він написав таку книгу,— сказав Джо,— німецькі високі чини просто шаленіють, прочитавши її.

— Він і раніше так жив. Спочатку облаштував усе це, а вже потім написав книгу. Своє помешкання він називає,— вона поглянула на обкладинку,— «Високий Замок». Так він його охрестив.

— Їм не дістати його,— сказав Джо, швидко пережовуючи їжу,— він насторожі. Розумний.

— Я вважаю, що він дуже сміливий, якщо написав цю книгу,— сказала Джуліана.— Якби країни Осі програли війну, ми могли б говорити і писати що завгодно, як колись. Жили б в одній країні і мали б чесну систему правосуддя, однакову для всіх.

На її подив, він розважливо кивнув.

— Не розумію я тебе. У що ти віриш? Чого прагнеш? Захищаєш цих монстрів, цих потвор, які винищили євреїв, а потім...

Вона у відчаї схопила його за вуха. Він кліпав очима від подиву й болю, поки вона підводилась, тягнучи його доверху.

Важко дихаючи, вони дивилися одне на одного. Обоє не могли мовити й слова.

— Можна я доїм сніданок, який ти для мене приготувала? — вимовив нарешті Джо.

— Ти не скажеш? Не скажеш мені? Ти знаєш, про що я, ти розумієш і просто продовжуєш собі їсти, вдаючи, що й гадки не маєш, про що мені йдеться.

Джуліана відпустила його вуха. Вона так їх нам'яла, що тепер вони побуряковіли.

— Пусті балачки,— сказав Джо,— це не має значення. Те саме, що ти сказала про новини по радіо. Знаєш старе словечко, яким коричневі сорочки називали тих, хто надмірно вдавався в філософію? Eierkopf. Яйцеголові. Тому що великі високочолі порожні голови так легко розбивати... У вуличних бійках.

— Якщо я викликаю в тебе таке відчуття, чому б тобі не піти? Навіщо ти лишився тут?

Від його загадкової гримаси в неї мороз пішов по шкірі.

«Даремно я привела його до себе,— подумала вона,— а тепер вже запізно. Я не зможу позбутися його, він надто сильний. Відбувається щось страшне. Воно лізе з нього. А я, здається, допомагаю цьому».

— Що з тобою?

Він простягнув руку, провів пальцями по її підборіддю та шиї, запустив руку під блузку і лагідно натиснув на плечі.

— Зміна настрою. Твоя проблема полягає у... Я можу безкоштовно тебе проаналізувати.

— Тебе б назвали єврейським психоаналітиком,— мляво усміхнулася вона,— хочеш закінчити своє життя у печі?

— Ти боїшся чоловіків, правильно?

— Не знаю.

— Минулої ночі легко було здогадатися. Просто через те, що я...— він урвав себе на півслові.— Через те, що я завдав собі клопоту звернути увагу на твої бажання.

— Через те, що ти переспав із дуже багатьма дівчатами,— ось що ти хотів сказати.

— Але я знаю, що маю рацію. Послухай, Джуліано, я ніколи не скривджу тебе. Клянуся пам'яттю моєї матері. Даю тобі слово. Я буду вкрай обережним, і якщо ти хочеш роздути проблему з моїх попередніх зв'язків, то я не заперечуватиму. Так ти позбудешся своєї нервовості. Зі мною ти розслабишся і станеш досконалішою. І це не забере багато часу. Тобі просто колись не пощастило.

Вона кивнула, трохи збадьорившись, але їй все ще було холодно та сумно, і вона й досі не зовсім розуміла чому.

На початку робочого дня містер Нобусуке Таґомі виділив трохи часу на те, щоб побути на самоті. Він сидів у своєму офісі у «Ніппон-таймс», поринувши у роздуми.

Він іще не встиг виїхати з дому, а вже отримав повідомлення Іто про містера Бейнса. Молодий студент не мав жодного сумніву в тому, що містер Бейнс не швед, а, швидше за все, громадянин Німеччини.

Однак навички Іто у царині германських мов ніколи не справляли особливого враження ані на Торгові представництва, ані на токкока, японську таємну поліцію. «Можливо, цей дурень так нічого й не рознюхав»,— подумав містер Таґомі. Незграбний ентузіазм, підкріплений романтичними доктринами. Постійні підозри і бажання викривати.

У будь-якому разі переговори за участі містера Бейнса та літньої особи з Рідних Островів мали розпочатися вже незабаром, хоч би якої національності був містер Бейнс. До того ж він сподобався містеру Таґомі. Він вирішив, що це, можливо, найнеобхідніший талант для людей на таких високих посадах, як у нього: вміння визначити хорошу людину при знайомстві. Інтуїція щодо людей. Здатність прозирати крізь церемонії та зовнішню форму. Проникати у самісіньке серце.

Серце, замкнене темною пристрастю Інь. Інколи задушене, і все-таки навіть тоді — спалах світла Ян, мерехтіння в самому центрі. «Німець він чи швед, але він мені подобається,— вирішив містер Таґомі.— Сподіваюся, „Зарацен“ допоміг йому. Маю запитати, щойно зустрінемося».

На столі загудів переговорний пристрій.

— Ні,— різко сказав він.— Ніяких обговорень. Зараз час для внутрішньої істини. Самозаглиблення.

Із крихітного динаміка долинув голос містера Ремзі:

— Сер, щойно повідомили з прес-служби. Райхсканцлер помер. Мартін Борман.

Голос Ремзі завмер. Тиша.

«Потрібно скасувати усі сьогоднішні справи»,— подумав містер Таґомі. Він підвівся з-за столу і почав міряти кроками кабінет, стиснувши руки. «Так, негайно відправити офіційне повідомлення консулу Райху. Не надто важливо, це можна доручити підлеглим. Щиро співчуваємо і т.д. Уся Японія разом з німецьким народом цієї скорботної години. А далі? Дуже важливо бути напоготові. Щоб мати змогу без найменшої затримки отримати розпорядження з Токіо».

Натиснувши кнопку, він сказав:

— Містере Ремзі, простежте, щоб ми були на зв'язку з Токіо. Скажіть телефоністкам, щоб були особливо уважними. Ми не повинні пропустити повідомлення.

— Так, сер.

— Я буду у своєму офісі. Скасуйте усі рутинні справи. Завертайте усіх, хто телефонує із поточними питаннями.

— Сер?

— У мене мають бути вільні руки, якщо знадобиться діяти терміново.

— Так, сер.

За півгодини, о дев'ятій, прийшло повідомлення від найвищого достойника імперського уряду на Західному Узбережжі, японського посла у Тихоокеанських Штатах Америки, високоповажного барона Л. Б. Келемакуле. Міністерство закордонних справ скликало позачергове зібрання у будівлі посольства на Саттер-стрит, і кожне Торгове представництво мало направити туди посадовця високого рангу. Тобто у цій ситуації — самого містера Таґомі.

Не було часу перевдягатися. Містер Таґомі поспішив до швидкісного ліфта, спустився і за мить уже був у службовому лімузині, чорному кадилаку 1940 року, за кермом якого сидів досвідчений водій-китаєць в уніформі.

Біля будівлі посольства містер Таґомі побачив припарковані автомобілі інших достойників, усього дванадцять. Важливі персони — декого він знав, декого ні — піднімалися широкими сходами до будівлі посольства і заходили всередину. Водій містера Таґомі широко відчинив дверцята, і той швидко вийшов із машини, затиснувши в руках дипломат — порожній, бо в містера Таґомі не було з собою жодних документів, але важливо було мати діловий вигляд. Він піднявся сходами так впевнено, ніби мав відіграти ключову роль у тому, що тут відбувалося, хоча насправді йому навіть не повідомили, що будуть обговорювати на зустрічі.

Учасники зібралися групками у вестибюлі, тихо перемовляючись. Містер Таґомі приєднався до кількох знайомих, киваючи і намагаючись прибрати поважного вигляду, як і всі довкола.

Невдовзі прийшов співробітник посольства і провів їх до великої зали. Там стояли складані стільці. Усі зайшли і сіли. Лише покашлювання і шарудіння порушувало тишу — розмови припинилися.

Якийсь чоловік зі стосом паперів попрямував до столу, що стояв на невеличкому помості. Смугасті брюки: представник Міністерства закордонних справ.

Невеличке сум'яття. Інші впівголоса щось обговорювали, схиливши одне до одного голови.

— Шановне товариство,— сказав співробітник міністерства гучним і владним голосом. Тепер усі уважно дивилися на нього.— Як ви знаєте, уже достеменно відомо, що райхсканцлер помер. Офіційна заява з Берліна. На цій зустрічі — вона триватиме недовго, і незабаром ви зможете повернутися до своїх офісів,— вас буде поінформовано про те, як ми оцінюємо декілька ворогуючих між собою фракцій у політичному житті Німеччини, які, як можна очікувати, тепер активізуються і вступлять у безкомпромісну боротьбу за місце, звільнене гером Борманом.

Коротко про найважливіших. Перш за все, Герман Ґеринґ. Декілька загальновідомих фактів.

Його називають Товстуном через комплекцію. Проявив себе як відважний повітряний ас у Першій світовій війні, заснував гестапо, був наділений великими повноваженнями у прусському уряді. Один із найбезжальніших нацистів старого гарту, хоча пізніше сибаритське потурання власним слабкостям створило оманливий образ добродушного винолюба, до якого уряд закликає вас ставитися з крайньою недовірою. Хоча й говорять, що в нього нездоровий, навіть патологічно хворобливий апетит, цей чоловік схожий радше на самовдоволених древньоримських імператорів, які з віком ставали лише могутнішими. Немає сумнівів, що моторошне уявлення про нього, як про вбраного в тогу, оточеного домашніми левами господаря величезного замку, напакованого трофеями та витворами мистецтва, є правдивим. За часів війни він перш за все дбав про відправлення до свого маєтку вантажних поїздів, переповнених награбованими коштовностями, а лише потім — про воєнні потреби. За нашою оцінкою, ця людина жадає необмеженої влади і здатна її досягти. З-поміж усіх нацистів Ґеринґ найбільше потурає своїм бажанням і цим дуже відрізняється від покійного Гімлера, який жив бідно, зі скромної зарплатні. Гер Ґеринґ — представник збоченої ментальності. Він використовує владу для особистого збагачення. Ментальність примітивна і навіть вульгарна, але він доволі розумний. Можливо, найрозумніший з усіх нацистських лідерів. Його метою є самозвеличення у стилі Древнього Риму.

Наступний. Гер Йозеф Ґеббельс. У дитинстві перехворів поліомієлітом. За походженням католик. Блискучий оратор, письменник. Спритний фанатичний розум. Дотепний, вишукані манери, космополіт. Дуже цікавиться жінками. Елегантний. Освічений. Винятково здібний. Багато працює. Майже гарячкова пристрасть до управління. Кажуть, що він ніколи не відпочиває. Дуже шанована персона. Може бути чарівним, але, як кажуть, несамовитіший за всіх інших нацистів. В ідеологічній орієнтації простежується вплив середньовічного єзуїтського світогляду, підживленого постромантичним германським нігілізмом. Вважається єдиним справжнім інтелектуалом у Партії. Замолоду плекав амбіції стати драматургом. Друзів мало. Його не люблять підлеглі, але все-таки він є рафінованим продуктом поєднання багатьох найкращих елементів європейської культури. Ним керує не прагнення возвеличити себе, а влада заради самої влади. Організаційні навички у класичному стилі прусського державництва.

Гер Р. Гайдрих.

Представник Міністерства помовчав, обвів поглядом аудиторію, а потім продовжив:

— Набагато молодший за названих вище, брав участь у першій Революції 1932-го. Кадровий офіцер елітного підрозділу СС. Підлеглий Г. Гімлера. Міг бути причетним до смерті Гімлера у 1948-му, обставини якої досі остаточно не з'ясовано. Офіційно усунув із апарату поліції суперників, як-от Адольф Айхман, Вальтер Шелленберґ, та інших. Кажуть, що багато хто з партійців його боїться. Відповідальний за контроль над вермахтом після завершення протистояння у відомому конфлікті поліції та армії, який призвів до реорганізації державного апарату і в якому врешті-решт перемогла НСРПН[47]. Завжди і скрізь підтримував Бормана. Продукт елітної підготовки, однак, ще до запровадження так званої Замкової системи СС[48]. Кажуть, що він позбавлений емоцій у традиційному сенсі цього слова. Важко визначити, що ним керує. Гіпотетично може займати позицію, згідно з якою боротьба між людьми зводиться до низки ігор. Йому притаманна певна квазінаукова відстороненість, яку спостерігаємо також у певних технократичних колах. Не бере участі в ідеологічних дискусіях. Підсумок: його спосіб мислення можна назвати цілком сучасним. Постпросвітницький тип, позбавлений так званих необхідних ілюзій, як-от віра у Бога і т.д. Наші соціологи у Токіо не можуть до кінця осягнути значення цієї так званої реалістичної ментальності, тому біля Гайдриха доводиться поставити знак питання. Однак варто звернути увагу на схожість із виродженням афективної сфери, що характерна для шизофренії.

Під час цієї доповіді Містеру Таґомі стало погано.

— Бальдур фон Ширах. Колишній керівник Гітлерюґенду. Вважається ідеалістом. Зовнішньо привабливий, але не визнається ані досвідченим, ані кваліфікованим. Щиро вірить у цілі Партії. Відповідав за осушення Середземного моря і створення величезних площ для сільського господарства. Також сприяв пом'якшенню страшної політики расового знищення у слов'янських землях на початку п'ятдесятих. Звертався безпосередньо до німецького народу, щоб залишкам слов'ян дозволили жити в ізольованих, подібних до резервацій ділянках у глибині країни. Намагався домогтися скасування деяких видів евтаназії та медичних експериментів, але безуспішно.

Доктор Зейс-Інкварт. Колишній австрійський нацист, зараз відповідальний за колонії Райху та колоніальну політику. Мабуть, у землях Райху з-поміж усіх нацистів його ненавидять найбільше. Кажуть, що саме він ініціював усі або майже всі репресії проти переможених народів. Разом із Розенберґом працював над втіленням найтривожніших за своїм грандіозним розмахом проектів задля ідеологічного тріумфу, як-от спроба стерилізувати усе російське населення, що лишилося після завершення бойових дій. Достеменної інформації про це немає, але саме його вважають одним із відповідальних за рішення про голокост на африканському континенті, а отже, і за створення умов для геноциду негритянського населення. За темпераментом доктор Зейс-Інкварт, мабуть, найбільш схожий на першого фюрера, Адольфа Гітлера.

Доповідач Міністерства закордонних справ завершив свою суху повільну доповідь.

«Здається, я божеволію,— подумав містер Таґомі,— потрібно вибратися звідси, у мене починається напад. Моє тіло не приймає ці речі і вивергає їх із себе — я вмираю».

Він важко звівся на ноги і почав пробиратися своїм рядом повз інші стільці та людей. Майже нічого не бачив. «Дістатися туалету». Він побіг проходом.

Декілька людей повернули голови. Побачили його. Приниження. Зробилося недобре під час важливої зустрічі. Втратив місце. Він біг далі, до відчинених дверей, які притримував для нього співробітник посольства.

Паніка одразу ж припинилася. Погляд уже не блукав. Таґомі знову виразно побачив речі довкола. Підлога і стіни перестали колихатися.

Запаморочення. «Поза сумнівом, щось негаразд із середнім вухом. Проміжний мозок. Чомусь активізувався древній стовбур головного мозку. Якийсь минущий органічний розлад. Потрібно думати про щось заспокійливе. Пригадати порядок світу. За що зачепитися? Релігія?»

На думку спало:

Шматочок знайомого світу. «Гондольєри», опера Ґілберта і Саллівана[49]. Він заплющив очі, намагаючись пригадати трупу Карта Д'Ойлі — він бачив їхню виставу, коли вони гастролювали після війни. Минущий, такий минущий світ...

— Чи можу я допомогти вам, сер? — запитав співробітник посольства, притримуючи його за лікоть.

— Мені вже краще,— вклонився містер Таґомі. Обличчя співробітника посольства — спокійне, уважне. Без насмішки. «Може, там усі з мене сміються? — подумав містер Таґомі.— Нишком?

Зло справді існує! Воно затягує, як цемент.

Не можу повірити. Не можу витерпіти. Зло не залежить від нашого погляду на речі».

Він безцільно крокував вестибюлем. Із Саттер-стрит долинав вуличний шум, у залі представник посольства щось говорив аудиторії. «Уся наша релігія хибна. Що мені робити?» — запитав він себе. Він підійшов до вхідних дверей посольства, співробітник прочинив їх, і містер Таґомі спустився сходами. Припарковані автомобілі, а серед них і його. Водії стоять, очікуючи.

«Воно є частиною нас. Частиною світу. Воно прокрадається у нас, просотує нашу плоть, розум, серце, землю під ногами.

Чому?

Ми сліпі кроти. Продираємося крізь землю, шукаючи шлях навпомацки своїми писками. Нічого не знаємо. Я відчув це... Тепер я не знаю, куди йти. Можу хіба вищати від страху. Тікати.

Це жалюгідно.

Смійтеся з мене,— думав він, помітивши, як дивилися на нього водії, поки він крокував до свого автомобіля.— Забув дипломат. Він лишився там, біля мого стільця». Усі погляди були звернені на нього. Він кивнув водієві. Той відчинив дверцята, і містер Таґомі заліз усередину.

«Мені потрібно в лікарню,— подумав він.— Ні, повертаймося в офіс».

— «Ніппон-таймс»,— сказав він уголос.— Їдьте повільно.

Він дивився на місто, автомобілі, великі магазини, будівлі, високі і дуже сучасні. На людей. Чоловіків та жінок, які йшли кудись у своїх справах.

Діставшись офісу, він наказав містерові Ремзі зв'язатися з одним із Торгових представництв, відповідальним за кольорові метали, і попросити, щоб їхній представник, відряджений на зустріч у Міністерстві закордонних справ, вийшов із ним на зв'язок, коли повернеться.

Під обід містеру Таґомі зателефонували.

— Напевно, ви помітили, що на зустрічі мені стало зле,— сказав містер Таґомі.— Не сумніваюся, що для всіх це було очевидно, особливо моя швидка втеча.

— Я нічого не помітив,— сказав представник місії, відповідальної за кольорові метали,— але після зібрання я вас не побачив і думав, куди ви поділися.

— Ви дуже тактовні,— безрадісно сказав містер Таґомі.

— Аж ніяк. Я впевнений, що всі так уважно слухали доповідь представника міністерства, що не звертали уваги ні на що інше. Що ж до того, що трапилося, коли ви вже пішли... Ви чули перелік учасників боротьби за владу? Це було на початку.

— Я ще чув частину, присвячену доктору Зейсу-Інкварту.

— Після цього доповідач перейшов до огляду тамтешньої економічної ситуації. На Рідних Островах вважають, що задум Німеччини перетворити населення Європи та Північної Азії на рабів,— а також винищення усіх інтелектуалів, буржуазних елементів, патріотичної молоді і так далі,— це економічна катастрофа. Лише надзвичайні технологічні досягнення німецької науки та промисловості змогли їх врятувати. Чудесна зброя, так би мовити.

— Так,— сказав містер Таґомі. Сидячи за столом і тримаючи слухавку однією рукою, він налив собі чашку гарячого чаю.— Як і інша їхня чудесна зброя — Фау-1, Фау-2 та винищувачі під час війни.

— Це брудна гра,— сказав представник місії, відповідальної за кольорові метали,— усе це тримається переважно на їхньому застосуванні атомної енергії. А також на вмінні відвертати увагу цими їхніми видовищними, мов циркові вистави, подорожами на Марс та Венеру. Доповідач вказував на те, що, попри свою захопливість, всі ці подорожі не принесли жодної економічної вигоди.

— Але вони видовищні,— сказав містер Таґомі.

— Його прогнози похмурі. Він вважає, що нацистські достойники найвищого рангу відмовляються визнавати жалюгідний стан їхньої економіки. Отже, вони сприяють подальшим випадкам авантюрного застосування сили, зменшенню загальної прогнозованості та стабільності. Заворожене коло маніакального ентузіазму, потім страху, тоді продиктованих відчаєм рішень партії... Загалом йому йшлося про те, що усе це, як правило, виводить на чільні місця найбезвідповідальніших і найвідчайдушніших претендентів.

Містер Таґомі кивнув.

— А отже, ми маємо виходити з того, що вибір буде радше найгіршим, ніж найкращим. Помірковані й відповідальні елементи зазнають поразки у цій боротьбі.

— І кого він назвав із найгірших?

— Гайдриха, доктора Зейса-Інкварта, Ґеринґа. Це на думку імперського уряду.

— А хто найкращий?

— Можливо, фон Ширах та доктор Ґеббельс. Але щодо цього він говорив більш туманно.

— Щось іще?

— Він сказав нам, що у такий час ми повинні вірити в імператора та уряд навіть більше, аніж будь-коли. Що ми повинні довіряти Палацу.

— Чи була урочиста хвилина мовчання?

— Так.

Містер Таґомі подякував представнику місії, відповідальної за кольорові метали, і поклав слухавку.

Він пив чай, коли задзвонив переговорний пристрій внутрішнього зв'язку.

— Сер, ви хотіли надіслати повідомлення німецькому консулу,— сказала міс Ефрайкян. Пауза.— Чи хотіли б ви продиктувати його мені зараз?

«Так,— згадав містер Таґомі,— я й забув».

— Зайдіть до мене,— сказав він.

Вона одразу ж зайшла, підбадьорливо всміхаючись йому.

— Вам краще, сер?

— Так. Ін'єкція вітамінів допомогла.— Він замислився.— Нагадайте мені ім'я німецького консула.

— У мене записано, сер. Фрайгер Г'юґо Райс.

— Майн гер,— розпочав містер Таґомі,— я був пригнічений новиною про те, що ваш фюрер, гер Мартін Борман, відійшов. Сльози підступають до моїх очей, коли я пишу ці слова. Коли я пригадую мужні вчинки гера Бормана для порятунку німецького народу від ворогів як зовнішніх, так і внутрішніх, а також приголомшливо суворі заходи, які він застосував до саботажників та зрадників, ладних відступитися від загальнолюдської мрії про космос, в глибини якого після цілої вічності поринули біляві блакитноокі нордичні раси у своєму...

Він урвав, не знаючи, як завершити це речення. Міс Ефрайкян зупинила диктофон, чекаючи.

— Це великі часи,— сказав він.

— Мені це записати, сер? Це частина повідомлення?

Вона невпевнено ввімкнула диктофон.

— Я звертався до вас.

Вона усміхнулася.

— Прокрутіть, що я надиктував,— сказав містер Таґомі.

Диктофон загудів. А потім він почув, як із дводюймового динаміка долинає його тихесенький металічний голос: «...мужні вчинки гера Бормана для порятунку...» Він слухав це комашине пищання, яке й далі долинало з диктофона. «Коливання і тертя голосових зв'язок»,— подумав він.

— Я придумав, як завершити,— сказав він, коли запис закінчився.— ...рішучому намірі возвеличити й принести себе в жертву, і в такий спосіб забезпечити собі таке місце в історії, яке не зможе заперечити жодна інша життєва форма, хоч що б трапилося.— Він помовчав.— Усі ми — комахи, які навпомацки деруться до чогось,— сказав він міс Ефрайкян.— До чогось страшного чи божественного. Ви згодні?

Він вклонився. Міс Ефрайкян, яка сиділа з диктофоном, легенько вклонилася у відповідь.

— Надсилайте,— сказав він.— Підпишіть. Щиро ваш і так далі. Якщо хочете, попрацюйте над реченнями, щоб вони набули якогось сенсу.

Коли вона рушила до дверей, містер Таґомі додав:

— Або так, щоб вони нічого не означали. Як забажаєте.

Прочиняючи двері, вона з подивом озирнулася на нього. Коли вона пішла, він повернувся до своїх рутинних денних справ. Але майже одразу через внутрішній переговорний пристрій зателефонував містер Ремзі:

— Сер, на зв'язку містер Бейнс.

«Добре,— подумав містер Таґомі,— тепер ми зможемо поговорити про важливе».

— З'єднайте,— сказав він, піднімаючи слухавку.

— Містере Таґомі,— почувся голос містера Бейнса.

— Доброго дня. Через звістку про смерть канцлера Бормана мені вранці довелося терміново залишити офіс. Однак...

— Містер Ятабе ще не виходив на зв'язок із вами?

— Ще ні.

— А ви наказали своїм співробітникам очікувати на нього?

Здавалося, містер Бейнс хвилюється.

— Так. Щойно він прибуде, його проведуть до мене.

Він подумки занотував: треба сказати містеру Ремзі.

Він досі не знайшов на це часу. «Отже, ми не розпочнемо переговори, поки не з'явиться цей літній джентльмен?» Він відчув розчарування.

— Сер,— почав він,— мені б хотілося почати якнайшвидше. Чи ви готові показати нам ваші форми для лиття? Попри сьогоднішнє сум'яття...

— Дещо змінилося,— сказав містер Бейнс.— Ми почекаємо містера Ятабе. Ви точно впевнені, що він іще не прибув? Я хочу, щоб ви пообіцяли попередити мене одразу, щойно він з'явиться у вас. Будь ласка, зробіть усе можливе, містере Таґомі.

Голос містера Бейнса звучав напружено, нервово.

— Даю вам слово.

Тепер і містер Таґомі відчував занепокоєння.

«Смерть Бормана — ось що спричинило зміни».

— А поки що,— швидко мовив він,— я б охоче насолодився вашим товариством. Може, сьогодні за обідом? Я поки ще не мав нагоди пообідати.

Імпровізуючи, він вів далі:

— Проте нам доведеться почекати, перш ніж ми матимемо змогу перейти до конкретики, можливо, у нас буде нагода поспілкуватись про стан світу загалом, зокрема про...

— Ні.

«Ні?» — подумав містер Таґомі.

— Сер,— сказав містер Таґомі,— я сьогодні почуваюся доволі кепсько. Зі мною трапився прикрий випадок, і я сподівався поділитися з вами...

— Мені шкода,— сказав містер Бейнс,— я зателефоную вам пізніше.

Клац. Слухавку різко поклали.

«Я завдав йому образи,— подумав містер Таґомі.— Він напевне здогадався, що я ще не попередив своїх людей про цього старого джентльмена. Але це дрібниця».

Натиснувши кнопку на апараті внутрішнього зв'язку, він сказав:

— Зайдіть до мене, будь ласка, містере Ремзі.

«Я можу миттю це виправити. Тут ідеться про щось більше,— вирішив він.— Його потрясла смерть Бормана. Дрібниця — але все-таки свідчення моєї глупоти і безвідповідальності,— містер Таґомі відчував провину.— Поганий сьогодні день. Варто було порадитися з оракулом, визначити, яка зараз Ситуація. Я дуже віддалився від Дао, це очевидно.

Яка із шістдесяти чотирьох гексаграм визначає моє життя саме зараз?»

Із шухляди стола він дістав «І цзін» і поклав обидва томи на стіл. «Стільки всього треба запитати у мудреців. У мені стільки питань, які я заледве можу сформулювати...»

Коли містер Ремзі зайшов у кабінет, гексаграма уже склалася.

— Дивіться, містере Ремзі,— показав він йому.

Гексаграма сорок сім. «Гноблення — Виснаження».

— Загалом поганий знак,— сказав містер Ремзі.— А про що ви запитували, сер? Якщо я можу поцікавитися.

— Про те, яка зараз Ситуація. Для нас усіх. Пересувних рівнів немає. Статична гексаграма.

Він згорнув книгу.

О третій годині того дня Френк Фрінк, досі чекаючи разом зі своїм партнером на відповідь Віндема-Метсона щодо грошей, вирішив звернутися до оракула. «Чим усе завершиться?» — запитав він і підкинув монети.

Він отримав сорок сьому гексаграму із одним змінним рівнем. Дев'ятка на п'ятому рівні.

Тривалий час — як мінімум півгодини — він вивчав рівень і все з ним пов'язане, намагаючись розібратися, що це може означати. Гексаграма, а особливо її змінний рівень, не давала йому спокою. Врешті він неохоче дійшов висновку, що грошей не буде.

— Занадто ти покладаєшся на цю штуку,— сказав Ед Маккарті.

О четвертій годині прийшов посильний корпорації «В.-М.» і вручив Фрінку й Маккарті конверт із манільського паперу. Всередині був підтверджений чек на дві тисячі доларів.

— Отже, ти помилився,— сказав Маккарті.

«Тоді оракул мав на увазі якісь майбутні наслідки цієї справи,— подумав Фрінк.— У цьому й проблема. Пізніше, коли все вже відбудеться, можна озирнутися назад і сказати, про що саме йшлося у віщуванні. Але тепер...»

— Ми можемо облаштовувати майстерню,— сказав Маккарті.

— Сьогодні? Зараз?

Фрінк почувався виснаженим.

— Чому б ні? Ми вже знаємо, що потрібно замовити, лишається тільки надіслати списки поштою. Що швидше — то краще. А що можна дістати тут — ми купимо самі.

Одягаючи піджак, Ед попрямував до дверей Фрінкової кімнати.

Вони вмовили власника будинку, в якому Фрінк знімав квартиру, здати їм підвал. Зараз його використовували як склад. Винісши звідти картонні коробки, вони змогли встановити станок, підвести електрику, підключити освітлення і почали монтувати ремені й мотори. У них вже були ескізи, технічні специфікації та списки необхідних матеріалів. Отже, насправді вони вже розпочали.

«Тепер все по-справжньому,— усвідомив Френк Фрінк».

Вони навіть вибрали назву:

— Як на мене, максимум, що ми можемо сьогодні зробити, це купити деревину для станка і, можливо, електричні деталі. Але не матеріали для ювелірних виробів.

Відтак вони подалися на склад деревини на півдні Сан-Франциско і за годину вже мали все на руках.

— Що тебе тривожить? — запитав Ед Маккарті, коли вони входили до гуртівні, що продавала побутову техніку.

— Гроші. Це мене пригнічує. Фінансувати цю справу у такий спосіб...

— Старий В.-М. усе розуміє,— сказав Маккарті.

«Я знаю,— подумав Фрінк,— це мене й гнітить. Ми увійшли у цей світ. Стали такими, як В.-М. Хіба це приємна думка?»

— Не озирайся.— мовив Маккарті — Дивися вперед. У майбутнє.

«Я й дивлюся вперед,— подумав Фрінк. Він згадав гексаграму.— Які жертвоприношення та узливання мені зробити? І кому?»