10

Для містера Бейнса це були страшенно важкі два тижні. Він щодня опівдні телефонував зі свого готелю в офіс Торгового представництва, щоб дізнатись, чи не з'являвся джентльмен поважного віку, і отримував незмінно заперечну відповідь. Голос містера Таґомі ставав дедалі прохолоднішим та офіційнішим. Готуючись зателефонувати ушістнадцяте, містер Бейнс подумав: «Рано чи пізно мені скажуть, що містера Таґомі немає на місці. Що він більше не відповідатиме на мої дзвінки. І тоді всьому кінець».

Що трапилося? Де містер Ятабе?

Він мав доволі переконливе пояснення. Смерть Мартіна Бормана паралізувала життя Токіо. Містер Ятабе, поза сумнівом, уже прямував до Сан-Франциско, ще приблизно день — і він був би у порту, аж тут надійшли нові розпорядження. Йому довелося повернутися на Рідні Острови для подальших консультацій.

«Невдача,— зрозумів містер Бейнс.— Можливо, навіть фатальна».

Однак він мав лишатися на своєму місці, у Сан-Франциско, й далі намагатися організувати зустріч, заради якої прибув. «Сорок п'ять хвилин ракетою „Люфтганзи“ з Берліна, а тепер отаке. Ми живемо у дивні часи. Можемо подорожувати, куди завгодно, навіть на інші планети. А заради чого? Сидіти день за днем, занепадаючи духом і втрачаючи надію. Нас поглинає апатія. Тим часом інші роблять свою справу. Вони не сидять, безпорадно чекаючи».

Містер Бейнс розгорнув обідній випуск японської «Таймс» і проглянув заголовки.


«ДОКТОРА ҐЕББЕЛЬСА ПРИЗНАЧЕНО РАЙХСКАНЦЛЕРОМ»

Неочікуване рішення Партії щодо обрання очільника. Вважається, що вирішальну роль зіграла радіо-промова. Натовп у Берліні охоплений нестямною радістю. Очікується офіційна заява. Ґеринґа можуть призначити шефом поліції замість Гайдриха.


Він іще раз повністю перечитав статтю, тоді відклав газету, взяв телефон і попросив набрати номер Торгового представництва.

— Це містер Бейнс. Можете з'єднати мене з містером Таґомі?

— Хвилинку, сер.

Хвилинка тягнулася вічність.

— Містер Таґомі слухає.

Містер Бейнс глибоко вдихнув.

— Даруйте за цю ситуацію, гнітючу для нас обох, сер...

— А, містере Бейнс.

— Сер, ваша гостинність щодо мене просто безмежна. Я знаю, що колись ви зрозумієте причини, які змушують мене відкладати наші переговори, поки старий джентльмен...

— На жаль, він не прибув.

Містер Бейнс заплющив очі.

— Я думав, що, можливо, відучора...

— Боюся, що ні, сер.

Холодна ввічливість.

— Вибачте, містере Бейнс. Термінові справи.

— На все добре, сер.

Ляснула слухавка. Сьогодні містер Таґомі навіть не попрощався. Містер Бейнс повільно поклав слухавку.

«Треба діяти. Далі чекати не можна».

Керівництво досить чітко пояснило йому, що він за жодних обставин не повинен контактувати із контррозвідкою. Він мав просто чекати можливості встановити зв'язок із представником японських військових. Він мав поспілкуватися з японцем, а потім повернутися до Берліна. Але ніхто не міг передбачити, що Борман помре саме зараз. Отже...

Потрібно було переглянути інструкції, замінивши їх більш практичними рішеннями. У цьому разі — його власними, адже він не мав з ким порадитися.

У ТША було щонайменше десять людей контррозвідки, але про деяких із них, якщо не про всіх, знав місцевий відділ Служби безпеки та його досвідчений регіональний керівник Бруно Кройц фон Мере. Багато років тому він мигцем бачив Бруно на партійному зібранні. Цей чоловік мав погану славу у поліцейських колах, оскільки саме він у 1943-му викрив британсько-чеську змову, яка мала на меті усунути Райнгарда Гайдриха. Отже, можна було сказати, що він врятував життя Вішальника. У будь-якому разі Бруно Кройц фон Мере уже тоді «набирав вагу» у Службі безпеки. Він був не просто поліцейським бюрократом.

Насправді, йшлося про доволі небезпечну людину.

Існувала навіть можливість, що, попри всі заходи безпеки з боку як контррозвідки у Берліні, так і токкока у Токіо, Служба безпеки все-таки дізналася про спробу організувати зустріч у Сан-Франциско на території Торгового представництва. Однак тут, врешті-решт, заправляли японці. Служба безпеки не мала офіційних повноважень для втручання. Вона могла подбати про те, щоб німецького представника — у цьому разі його — заарештували, щойно він ступить на територію Райху, та навряд чи вона мала можливість вжити заходів проти японського представника або перешкодити самій зустрічі.

Принаймні він на це сподівався.

Чи існувала ймовірність, що Служба безпеки змогла затримати старого японця десь у дорозі? Від Токіо до Сан-Франциско шлях не близький, особливо для людини настільки літньої та кволої, що вона не наважилася скористатися літаком.

«Я повинен зробити от що,— усвідомив містер Бейнс,— дізнатися у керівництва, чи містер Ятабе все ще планує прибути. Вони мали б знати. Якщо його затримала Служба безпеки або відкликав уряд у Токіо, їм це мало б бути відомо».

«І якщо вистежили старого джентльмена,— усвідомив він,— то неодмінно вийшли і на мій слід».

Та навіть за таких обставин ситуація не була безнадійною. Поки містер Бейнс день за днем чекав на самоті у своєму номері в готелі «Абгіраті», він дещо придумав: «Краще передати інформацію містеру Таґомі, аніж повертатися у Берлін із порожніми руками. Тоді принаймні зберігатиметься шанс, нехай і невеликий, що врешті-решт ці відомості дійдуть до кінцевих адресатів». Однак проблема полягала в тому, що Таґомі міг лише слухати. У найкращому разі він би вислухав, запам'ятав і якнайшвидше подався на Рідні Острови. Натомість містер Ятабе перебував на тому рівні, де твориться політика. Він міг і слухати, і говорити.

Однак таке рішення було кращим, ніж бездіяльність. Невблаганно спливав час. Починати все спочатку, впродовж місяців здійснювати копітку обережну роботу, щоб встановити хисткий контакт між окремими німецьким та японським угрупованнями...

«Звісно, містер Таґомі здивувався б,— з гіркотою подумав Бейнс.— Коли тягар такого знання раптом лягає на плечі... Це вам не ливарні форми...

Можливо, у нього станеться нервовий зрив. Він або вибовкає інформацію комусь, хто трапиться поруч, або ж відмежується від неї, вдаватиме, навіть перед самим собою, що нічого не почув. Просто відмовиться повірити. Підведеться, вклониться і, перепрошуючи, подасться з кімнати, щойно я заговорю про це.

Безцеремонність — так він може це розцінити. Він не уповноважений чути подібні речі».

«Так просто,— подумав містер Бейнс.— Вихід такий очевидний і легкий. Для нього. Якби і мені було так просто.

Зрештою, це неможливо навіть для містера Таґомі. Між нами немає різниці. Він може закрити свої вуха для новин, які надходитимуть від мене, надходитимуть у формі слів. Але пізніше. Коли йтиметься уже не про слова... Якщо мені вдасться пояснити це йому зараз... Або тому, з ким я нарешті говоритиму...»

Вийшовши з номера, містер Бейнс спустився ліфтом у вестибюль. Швейцар викликав для нього велотаксі, і невдовзі він уже їхав по Маркет-стрит. Водій-китаєць енергійно крутив педалі.

— Ось тут,— сказав він водієві, коли помітив знак, який шукав,— пригальмуй на узбіччі.

Таксі зупинилося біля гідранта. Містер Бейнс заплатив водієві і відпустив його. Ніхто, здавалося, за ним не стежив. Містер Бейнс рушив тротуаром. Невдовзі він разом із іншими покупцями увійшов у великий центральний універмаг «Фуга».

Там було повно покупців. Від прилавків розбігались очі. Дівчата-продавчині, переважно білі, і де-не-де японки — менеджерки відділів. Страшний гамір.

Трохи поблукавши, містер Бейнс знайшов відділ чоловічого одягу. Він зупинився біля вішаків із брюками і почав роздивлятися. Незабаром підійшов молодий продавець, білий, і привітався.

— Я повернувся по темно-коричневі шерстяні брюки, які оглядав учора.

Зустрівшись поглядом із продавцем, він додав:

— Я говорив не з вами. Той продавець був вищим. Із рудими вусами. Доволі худорлявий. На бейджику було ім'я Ларрі.

— Він зараз обідає, але повернеться.

— Я піду приміряю,— сказав містер Бейнс, беручи з вішака брюки.

— Звісно, сер.

Продавець вказав на вільну кабінку і відійшов до іншого покупця.

Містер Бейнс зайшов до кабінки і причинив за собою двері. Він сів на один із двох стільців, чекаючи.

За декілька хвилин у двері постукали. Увійшов присадкуватий немолодий японець.

— Ви з-за кордону, сер? І я повинен підтвердити вашу платоспроможність. — запитав він.— Покажіть ваші документи, будь ласка.

Він зачинив за собою двері.

Містер Бейнс витягнув гаманець. Японець узяв його до рук, сів і почав переглядати. Він натрапив на фотографію дівчини.

— Дуже гарна.

— Моя донька. Її звати Марта.

— Я теж маю доньку на ім'я Марта,— сказав японець,— вона зараз у Чикаго, навчається гри на фортепіано.

— А моя от-от має вийти заміж.

Японець повернув йому гаманець та вичікувально подивився.

— Я тут уже два тижні, а містера Ятабе досі немає,— сказав Бейнс.— Я хочу дізнатися, чи він досі має намір приїхати. І якщо ні, то що мені робити.

— Повертайтеся завтра по обіді,— сказав японець. Вони з містером Бейнсом підвелися.— На все добре.

— На все добре,— відповів Бейнс.

Він вийшов із кабінки, повісив брюки на вішак і вийшов з універмагу «Фуга».

«Це забрало небагато часу,— думав він, ідучи людним тротуаром разом з іншими пішоходами.— Чи він справді зможе роздобути для мене інформацію до завтра? Зв'язатися з Берліном, передати моє запитання, усе зашифрувати та розшифрувати — з усіма цими етапами?

Очевидно, так.

Шкода, що я не звернувся до агента раніше. Мені б не довелось аж так турбуватися і зазнати таких тривог. Схоже, великого ризику у цьому не було. Здається, все пройшло дуже гладко. Усього п'ять-шість хвилин на все».

Містер Бейнс крокував далі, позираючи на вітрини. Тепер він почувався набагато краще. Невдовзі спіймав себе на тому, що роздивляється фотографії дешевих кабаре: брудні, засиджені мухами знімки білих оголених жінок, чиї груди звисали, мов наполовину спущені волейбольні м'ячі. Його це розважило, і на певний час він затримався на цьому місці, заважаючи перехожим, що поспішали по Маркет-стрит у своїх справах.

Він принаймні щось нарешті зробив.

Яке полегшення!


Зручно спершись на дверцята кабіни, Джуліана читала. Поруч із нею, виставивши лікоть у вікно, сидів Джо, недбало поклавши одну руку на кермо. З кутика губ у нього звисала сигарета. Він був хорошим водієм, і машина вже подолала значну відстань від Каньйон-Сіті.

Сентиментальна мелодія по радіо. Таку народну музику крутили в пивницях. Акордеонний ансамбль грав одну з незліченних польок чи шотландок — Джуліана завжди їх плутала.

— Кітч,— сказав Джо, коли мелодія закінчилася.— Слухай, я багато знаю про музику. Я скажу тобі, хто був великим диригентом. Артуро Тосканіні. Ти, мабуть, не пам'ятаєш його.

— Ні,— відповіла вона, читаючи далі.

— Він був італійцем. Але після війни нацисти не дозволили йому працювати через його політичні погляди. Він уже помер. Мені не подобається цей фон Караян, головний диригент нью-йоркської філармонії. Нас, робочих, водили усім гуртожитком на його концерти. Оскільки я макаронник, можеш здогадатися, що я люблю,— він зиркнув на неї.— Подобається книга?

— Затягує.

— Я люблю Верді і Пуччіні. У Нью-Йорку ми можемо слухати лише помпезних німців — Вагнера та Орфа, і щотижня мусимо ходити на ці драматичні видовиська із прапорами, барабанами, трубами та смолоскипами, які влаштовує нацистська партія Сполучених Штатів на Медісон-сквер-гарден. Історія готичних племен чи ще якийсь просвітницький мотлох, який не проговорюють, а співають, щоб це вважалося «мистецтвом». Ти бачила Нью-Йорк до війни?

— Так,— відповіла вона, не відриваючись від книги.

— У них тоді був чудовий театр, правда? Так мені говорили. А тепер із театром те саме, що з кіно: всім заправляє великий картель із Берліна. За всі тринадцять років, що я пробув у Нью-Йорку, жодного хорошого нового мюзиклу чи п'єси, лише ці...

— Дай мені почитати.

— І з книжками та ж історія,— незворушно продовжував Джо.— Великий картель зі штаб-квартирою у Мюнхені. У Нью-Йорку лише друкують, це просто велика друкарня, а до війни Нью-Йорк був центром світового книговидавництва. Принаймні так говорять.

Заткнувши пальцями вуха, щоб не чути голос Джо, вона зосередилася на розгорнутій на колінах книжці. Вона дійшла до того розділу, де описувалося диво телебачення, і це її просто ошелешило, особливо частина про недорогі маленькі приймачі для відсталого населення Африки й Азії.


«...лише технології янкі та система конвеєрного виробництва — Детройт, Чикаго, Клівленд, яка магія у самих цих назвах! — могли забезпечити такі досягнення, невпинно, майже альтруїстично відправляючи стабільний потік дешевих однодоларових телевізорів (у китайських „торгових“ доларах) до кожного Богом забутого села та найдальших закутків Сходу. І коли в селі якийсь змарнілий молодий відлюдник-ентузіаст, спраглий до шансу, до того, що давали йому щедрі американці, збирав телеприймач, цей крихітний пристрій із вбудованою батареєю завбільшки з м'ячик,— починалася трансляція. І що ж він показував? Скупчившись перед екраном, сільська молодь — а часто і старше покоління,— бачили слова. Інструкції. Перш за все, як читати. Потім усе інше. Як викопати глибший колодязь. Глибше прокласти борозну в полі. Як очищати воду, як лікувати хворих. А в небі крутився американський супутник, поширюючи сигнал, транслюючи його на всю планету... Спраглим народам Сходу, які так давно на це чекали».


— Ти все підряд читаєш чи перескакуєш? — запитав Джо.

— Це чудово! Він пише, що ми відправляли їжу і навчали усіх цих азіатів, мільйони людей.

— Соціальна допомога в світових масштабах,— сказав Джо.

— Так. Новий курс Таґвела. Щоб покращити рівень життя мас, от послухай.

Вона прочитала вголос:


«...Чим раніше був Китай? Бідним, спраглим, безладним скупченням людей, які позирали в бік Заходу. Їхній великий президент-демократ, Чан Кайші, провів китайський народ через роки війни до мирних часів, у Десятиліття відбудови. Однак у Китаї йшлося не про відбудову, адже ця майже неправдоподібно простора, пласка країна так ніколи й не була збудована, вона досі лежала у полоні стародавніх снів. Це було пробудження. Так, це безмежжя, цей велетень мав нарешті повністю прийти до тями, прокинутися для сучасного світу з його реактивними літаками, атомною енергетикою, автобанами, заводами та ліками. І звідки мав долинути удар грому, який розбудив би велетня? Чан знав це, ще коли боровся за перемогу над Японією. Грім мав долинути зі Сполучених Штатів. І до 1950 року американські технічні спеціалісти, інженери, вчителі, лікарі та агрономи заполонили кожну провінцію, немовби якась нова життєва форма...»


Джо перервав її:

— Ти ж бачиш, що він зробив, правда? Він узяв найкраще з нацизму: його соціалістичну складову, Організацію Тодта і економічні здобутки Шпеєра. І кому він віддав всі ці заслуги? Новому курсу. І він викинув усе погане: СС, расові чистки та сегрегацію. Це утопія! Гадаєш, якби союзники перемогли, Новий курс зміг би оживити економіку і уможливити всі ці досягнення у соціальній сфері, як він каже? Господи, ні! Він говорить про різновид державного синдикалізму, корпоративну державу, таку, яка склалася у нас за правління Дуче. Він каже: ви могли б мати всі переваги і жодних...

— Можна я почитаю? — роздратовано сказала вона. Він знизав плечима, проте все-таки замовк. Вона одразу ж продовжила читати, але не вголос.


«... і для цих ринків, цих незліченних мільйонів китайців, загули фабрики у Детройті та Чикаго; це величезне жерло ніколи не можна було б заповнити, цих людей навіть за сто років не вдалося б забезпечити достатньою кількістю вантажівок, цегли, сталевих балок, одягу, друкарських машинок, консервованого гороху, годинників, радіоприймачів чи крапель для носа. У 1960 році американські робітники мали найвищий рівень життя у світі, а все завдяки тому, що вони скромно називали параграфом про „націю з найбільшими преференціями у світі“, який містився у кожній комерційній операції зі Сходом. Сполучені Штати уже припинили окупацію Японії, а Китай вони ніколи й не скуповували; і все ж важко було б заперечити цей факт: Гуанчжоу, Токіо та Шанхай не купували у британців, вони купували лише американські товари. І з кожним продажем робочий люд у Балтиморі, Лос-Анджелесі чи Атланті ставав трошки заможнішим.

Планувальникам, людям, які відповідали за стратегічні рішення у Білому домі, здавалося, що вони майже досягли своєї мети. Ракети вже незабаром мали почати обачливі дослідження космічної порожнечі, вирушаючи зі світу, в якому нарешті поклали край віковічним бідам: голоду, епідеміям, війні, неписьменності. Аналогічні заходи Британської імперії, спрямовані на соціальний та економічний прогрес, полегшили життя мас в Індії, Бірмі, Африці, на Близькому Сході. Фабрики Руру, Манчестера, Саару, нафта з Баку — усе об'єднувалося у складну, але дієву гармонію; населення Європи процвітало від того, що здавалося...»


— Думаю, правити мають вони,— сказала Джуліана, припинивши читати.— Вони завжди були найкращими. Британці.

Джо так нічого й не відказав, хоча вона чекала на його відповідь. Тоді вона продовжила читати.


«... втіленням планів Наполеона: раціональна гомогенність різних етнічних груп, які дестабілізували і розривали Європу від часів падіння Риму. А ще планів Карла Великого: об'єднана християнська держава, не лише абсолютно мирна у власних кордонах, а ще й у цілковитій гармонії зі світом. І все ж залишалася одна болюча точка.

Сінгапур.

У Федеративних Малайських Штатах велику частку населення становили китайці, переважно ділові люди, підприємці, і на думку цих ощадливих працьовитих буржуа, американське правління в Китаї було прихильнішим щодо так званих „корінних жителів“. Там, де управляли британці, темніші раси не допускалися у клуби, готелі, кращі ресторани; їм, як і у давні часи, відводилися окремі частини поїздів та автобусів, а ще — і це, можливо, було найгірше,— в кожному місті їхні можливості поселення були обмеженими. Ці „корінні жителі“ помічали — і зазначали у приватних розмовах та у газетах,— що в США расові проблеми вирішили ще до 1950 року. Білі та негри жили, працювали і харчувались пліч-о-пліч, навіть у південних штатах. Друга світова війна поклала край дискримінації...»


— Там буде конфлікт? — запитала Джуліана.

Він щось пробурчав, не відводячи очей від дороги.

— Скажи мені, що там далі. Я знаю, що не встигну дочитати — скоро ми будемо у Денвері. Америка і Велика Британія почнуть війну, і переможець правитиме світом?

— З певного погляду книжка непогана,— сказав Джо.— Там добре все продумано. Сполучені Штати отримують Тихоокеанський регіон, і це як теперішня Східноазійська сфера єдності та процвітання. Росію вони ділять між собою. Років десять усе йде нормально. А потім починаються конфлікти — це природно.

— Чому природно?

— Людська природа,— пояснив Джо,— природа держав. Підозра, страх, жадоба. Черчилль вважає, що Сполучені Штати ставлять під загрозу британську владу у Південній Азії своїми закликами до великої китайської діаспори, яка через Чана Кайші, звісно, є проамериканською. І британці починають облаштовувати,— він коротко посміхнувся їй,— те, що вони називають «місцями утримання». Концентраційні табори, інакше кажучи. Для тисяч китайців — потенційних зрадників. Їх звинувачують у саботажі та пропаганді. Черчилль такий...

— Тобто він досі при владі?! Та йому ж мало б бути під дев'яносто років!

— Саме в цьому перевага британської системи над американською,— сказав Джо.— Кожні вісім років США витурюють своїх лідерів, навіть якщо вони справді хороші професіонали, а Черчилль залишається при владі. Після Таґвела у США немає рівного йому лідера. Лише всілякі нікчеми. А він, Черчилль, з віком стає дедалі деспотичнішим та жорсткішим. До 1960-го він стає схожим на старого войовничого диктатора з Середньої Азії — ніхто не може кинути йому виклик. На той момент він править уже двадцять років.

— Господи,— сказала Джуліана, гортаючи останні розділи книги у пошуках підтвердження слів Джо.

— Із цим я погоджуюсь, Черчилль був єдиним гідним лідером Британії під час війни,— сказав Джо.— Якби вони його залишили, то все обернулося б для них не так кепсько. Я тобі от що скажу: країна не буває кращою за свого правителя. Fuhrerprinzip — принцип лідерства, як кажуть нацисти. І вони мають рацію. Навіть той Абендсен визнає це. Звісно, у США економічний бум після перемоги над Японією, адже вони відбили в японосів величезний азійський ринок. Але цього мало, тут немає духовності. Та й у англійців її немає. І там, і там — плутократія, влада багатих. Якби вони перемогли, ці багатії, то думали б тільки про те, як заробити більше грошей. Цей Абендсен помиляється: не було б жодних соціальних реформ, жодних суспільних проектів для громадського добробуту — англосаксонські плутократи цього б не дозволили.

«Слова переконаного фашиста»,— подумала Джуліана.

Схоже, з виразу її обличчя Джо збагнув, про що вона думає. Він обернувся до Джуліани, знизивши швидкість, одним оком позираючи на неї, а іншим — на машини попереду.

— Слухай, я не інтелектуал — фашизм цього не потребує. Він потребує дій. Теорію породжує практика. Наша корпоративна держава вимагає від нас лише розуміння соціальних сил — історії. Ясно? Ось що я тобі скажу, Джуліано, і я це знаю,— його тон став щирим, мало не благальним,— ці старі прогнилі імперії збудовані на грошах: Велика Британія, Франція та США — хоча США були радше бічним пагінцем, а не імперією у справжньому сенсі слова, проте і там правили гроші. Так от: усі вони не мали душі, а відповідно, не мали й майбутнього. Не могли зростати. Нацисти — банда вуличних головорізів, я це визнаю. Ти ж погоджуєшся? Правда?

Джуліані довелося усміхнутися. Він намагався одночасно вести машину і говорити, від чого італійська емоційність починала брати над ним гору.

— Абендсен пише так, наче є велика різниця в тому, хто переможе: Сполучені Штати чи Британія. Нісенітниця! Нема в цьому ні честі, ні історії. Обоє рябоє. Читала колись, що писав Дуче? Мене це дуже надихнуло. Чудова людина. Чудові слова. Він пояснює, що насправді криється за кожною подією. Насправді під час війни йшлося про те, що переможе: старе чи нове. Гроші — ось чому нацисти помилково приплели до цього єврейське питання — проти спільного духу мас, того, що нацисти називають Gemeinschaft[72] — єдність народу. Як у комуністів. Комуна, розумієш? Але комуністи притягнули до цього ще й панславістські імперські амбіції в дусі Петра Великого. Перетворили соціальні реформи на інструменти імперських амбіцій.

«Як і Муссоліні,— подумала Джуліана,— точнісінько так само».

— Бездумна жорстокість нацистів — це трагедія,— Джо сіпнувся, обганяючи повільну вантажівку,— але зміни завжди нещадні до переможених. Це не новина. Поглянь на попередні революції у Франції, наприклад. А як Кромвель повівся з ірландцями! Німецький світогляд занадто філософський. І занадто театралізований. Усі ці збіговиська. А справжні фашисти ніколи не говорять, лише діють. Як я. Ти погоджуєшся?

— Господи,— засміялася Джуліана,— та ти стільки наговорив!

— Я пояснюю фашистську теорію дії! — захоплено крикнув він.

Вона нічого не відповіла, це було надто смішно.

Однак чоловік поруч із нею зовсім не вважав це смішним, він похмуро дивився на неї, обличчя в нього побуряковіло. На чолі напнулися вени, і Джо знов почало трусити. Він вкотре провів скрюченими пальцями по голові, вперед і назад, мовчки, не відводячи від неї погляду.

— Не сердься на мене,— сказала Джуліана.

Їй на мить здалося, що він її вдарить, він відвів руку... Але потім щось буркнув і збільшив гучність радіо.

Вони їхали далі. З радіо незмінно лунала музика народних ансамблів. Джуліана знову спробувала зосередитися на книжці.

— Ти маєш рацію,— сказав Джо після довгої мовчанки.

— Ти про що?

— Нікчемна імперійка, на чолі якої клоун. Не дивно, що ми нічого не здобули у війні.

Вона поплескала його по руці.

— Джуліано, всюди суцільна темрява. Немає нічого справжнього чи певного. Хіба не так?

— Можливо,— недбало промовила вона, знову намагаючись читати.

— Перемагає Велика Британія,— сказав Джо, вказуючи на книгу,— я допоможу тобі заощадити час. Сполучені Штати занепадають. Велика Британія скрізь лізе і пнеться, і розростається, ініціатива завжди на її боці. Можеш далі не читати.

— Сподіваюся, ми розважимося в Денвері,— сказала вона, згортаючи книгу,— тобі потрібно розслабитися. Я б дуже цього хотіла.

«Бо інакше розлетишся на друзки,— подумала вона,— мов зламана пружина. І що тоді буде зі мною? Як я повернуся додому? І чи зможу просто тебе залишити? Я хочу, щоб ми добре провели час, як ти і обіцяв. Не хочу бути ошуканою. Надто часто мене раніше обманювали і надто багато людей».

— Ми розважимося,— сказав Джо. Він подивився на неї якось дивно, ніби вивчаючи.— Слухай, ти надто захопилася цією «Сараною». Мені от що цікаво, якщо хтось, якийсь автор на кшталт цього Абендсена, пише бестселер... Як ти гадаєш, люди шлють йому листи? Не сумніваюся, що багато людей у своїх листах вихваляють його роман, можливо, навіть відвідують автора.

Вона одразу зрозуміла.

— Джо, це ж усього сто миль дороги!

У нього засвітилися очі, він усміхнувся їй, знову щасливий, уже не червоніючи та не хмурячись.

— Ми могли б заїхати до нього! З тебе добрий водій, ми завиграшки могли б з'їздити туди, правда?

— Сумніваюся, що до такої відомої людини так легко пробитися,— повільно промовив Джо,— мабуть, охочих надто багато.

— Чому б не спробувати? Джо,— вона схопила його за плече, гарячково стиснула,— у найгіршому разі він просто не прийме нас, от і все. Будь ласка.

Добре все обміркувавши, він відповів:

— Ми спочатку пройдемося крамницями, купимо новий одяг, приведемо себе до ладу... Важливо справити гарне враження. Можливо, навіть візьмемо напрокат нову машину у Шаєнні. Але це я лишу на тебе.

— Так. А тобі потрібно підстригтися. І будь ласка, Джо, дозволь мені підібрати одяг для тебе. Я завжди купувала одяг для Френка. Чоловіки не здатні робити це самотужки.

— У тебе гарний смак,— сказав Джо, знову похмуро дивлячись уперед, на дорогу,— і не лише щодо одягу. Буде краще, якщо ти йому зателефонуєш. Налагодиш із ним зв'язок.

— Я зроблю собі гарну зачіску.

— Гаразд.

— Я зовсім не боюся підійти до дверей і постукати,— сказала Джуліана,— адже ми живемо лише раз. Чого нам боятися? Він просто людина, така сама, як і ми всі. Насправді, якщо люди подолали такий далекий шлях, щоб просто сказати йому, як їм сподобалася його книжка, то йому це може бути навіть приємно. Ми зможемо попросити його підписати для нас книжку, на титульній сторінці, як годиться. Правда? Краще нам купити нову, бо ця дуже потерта, негарно буде.

— Як скажеш,— відповів Джо,— тут я покладаюся на тебе. Я знаю, що ти впораєшся. Гарній дівчині завжди важко відмовити. Коли він побачить, яка ти бомба, він широко розчинить перед тобою двері. Але не смій крутити хвостом.

— Ти про що?

— Скажеш, що ми одружені. Не хочу, щоб ти з ним щось крутила — розумієш? Це було б жахливо. Спаскудило б усім життя. Хоча тоді він мав би бодай якийсь зиск, пустивши нас до себе. Яка іронія! Тому пильнуй, Джуліано.

— Ти зможеш посперечатися з ним. Про те, що війну програли через зраду Італії. Скажи йому те, що говорив мені.

— Так,— кивнув Джо,— ми зможемо про все поговорити.

Машина швидко мчала далі.


Наступного ранку, о сьомій годині за часом Тихоокеанських Сполучених Штатів, містер Нобусуке Таґомі підвівся з ліжка і спочатку зібрався до ванної, але потім передумав і подався прямо до оракула.

Сівши у позі лотоса на підлозі вітальні, він почав перекидати сорок дев'ять гілочок деревію. Він чітко усвідомлював, наскільки невідкладним є запитання, і квапливо працював, поки не отримав усі шість рівнів.

Оце так! Гексаграма п'ятдесят один!

Бог являється під знаком Пробудження. Грім і блискавка. Звуки — він інстинктивно заткнув пальцями вуха.

— Ха-ха! Хо-хо! — приголомшливий гуркіт змусив його здригнутися та закліпати очима.— Снують ящірки й реве тигр, і ось з'являється Сам Бог!

Що це означає? Він водив очима по вітальні. Що має явитися? Зірвавшись на ноги, він стояв і важко дихав, чекаючи.

Нічого. Серце важко гупає. Дихання та інші соматичні процеси, включно з усіма інстинктивними реакціями, що контролюються проміжним мозком, мобілізовані: підвищення рівня адреналіну, пришвидшення серцебиття та пульсу, сплеск гормонів, горло стиснуте, розширення зіниць, розслаблення кишок і так далі. Нудота та пригнічення статевого інстинкту...

Але нічого ж не видно. Що робити тілу? Тікати? Воно цілком готове до панічної втечі. «Але куди і від чого?» — запитав себе містер Таґомі. Жодної здогадки. А отже, це неможливо. Дилема цивілізованої людини: тіло готове до втечі, але небезпека невиразна.

Він пішов до ванної і почав намилювати обличчя, щоб поголитися.

Задзвонив телефон.

— Потрясіння,— вголос сказав він,— будь готовий.

Він швидко вийшов до вітальні.

— Я готовий,— сказав він і підняв слухавку.— Таґомі слухає.

Голос звучав пискляво, і він прочистив горло.

Тиша. А потім слабкий, сухий і хриплуватий голос, схожий на шурхіт опалого листя, промовив:

— Сер, це Шінджіро Ятабе. Я прибув до Сан-Франциско.

— Високоповажне Торгове представництво вітає вас,— сказав містер Таґомі.— Я дуже радий. Ви при доброму здоров'ї? Встигли відпочити?

— Так, містере Таґомі. Коли ми могли б зустрітися?

— Незабаром. За півгодини,— містер Таґомі подивився на годинник у ванній, намагаючись розгледіти цифри.— Третя сторона, містер Бейнс. Я маю попередити його. Можливо, це спричинить затримку, але...

— За дві години буде зручно, сер?

— Так,— відповів містер Таґомі, кланяючись.

— У вашому офісі у будівлі «Ніппон-таймс».

Містер Таґомі знову вклонився.

Клац. Містер Ятабе повісив слухавку.

«Містер Бейнс зрадіє,— подумав Таґомі,— наче кіт, якому кинули шматок лосося. Добрячого м'ясистого хвоста, наприклад».

Він прокрутив диск, потім швидко набрав готель «Абгіраті».

— Скінчилися муки чекання,— сказав він, коли сонний містер Бейнс узяв слухавку.

Сонливість у того як рукою зняло.

— Він тут?

— У моєму офісі. О десятій двадцять. До зустрічі.

Містер Таґомі повісив слухавку і побіг до ванної завершити гоління. «Снідати нема коли, нехай містер Ремзі все організує, коли ми зберемося в офісі. Можливо, ми всі зможемо поїсти разом».

Продовжуючи голитися, він подумки планував для них вишуканий сніданок.


Містер Бейнс стояв у піжамі біля телефона, розтирав чоло і міркував. «Шкода, що я зірвався і вийшов на контакт із агентом. Якби ж я почекав ще один день...»

Але, найімовірніше, це не завдало жодної шкоди. Однак сьогодні по обіді він мав повернутися до універмагу. «Припустімо, я не прийду? Це може спричинити ланцюгову реакцію; вони подумають, що мене вбили чи щось таке. Спробують відшукати мене.

Але це не має значення. Адже він тут. Нарешті Чекання скінчилося».

Містер Бейнс побіг до ванної і почав готуватися до гоління.

«Поза сумнівом, містер Таґомі впізнає його, щойно побачить. Отже, ми зможемо більше не згадувати про „містера Ятабе“,— вирішив містер Бейнс.— Ми взагалі зможемо відкинути всі прикриття, всі хитрощі».

Поголившись, містер Бейнс одразу стрибнув під душ. Навколо шуміла вода, а він виспівував на повний голос:


Wer reitet so spàt,

Durch Nacht und den Wind?

Es ist der Vater

Mitseinem Kind[73].


«Тепер німецька Служба безпеки уже навряд чи зможе щось зробити,— подумав він.— Навіть якщо вони довідаються. Отже, мабуть, годі мені тривожитися. Принаймні щодо тривіальних речей. Обмежені, особисті тривоги за власну шкуру тепер можна відкинути.

Але щодо решти — це лише початок».

Загрузка...