Людина у високому замку

3

Надвечір, поглянувши вгору, Джуліана Фрінк побачила, як у небо вистрілила цятка світла, описала дугу і зникла на заході. Вона сказала собі, що це одна з тих нацистських ракет. Летить на Західне Узбережжя. Повна важливих людей. «А я кисну тут». Вона помахала рукою, хоча ракета вже, звісно, зникла.

Зі Скелястих Гір наповзала темрява. Сині вершини вкривала ніч. Вздовж гір повільно пливла зграя перелітних птахів. Тут і там машини почали вмикати фари — Джуліана бачила, як на хайвеї спалахують подвійні вогники. І вогні автозаправки. І вікна будинків.

Уже багато місяців вона мешкала тут, у Каньйон-Сіті, штат Колорадо. Вона працювала інструкторкою з дзюдо.

Її робочий день закінчився, і вона збиралася прийняти душ. Почувалася втомленою. Усі кабінки були зайняті клієнтами спортзалу «Рейз», тому вона чекала, стоячи надворі, насолоджуючись гірським повітрям, прохолодою та тишею. Лише неясний гул долинав від гамбургерної вниз по вулиці, біля виїзду на шосе. Там припаркувалися дві величезні дизельні вантажівки, і в сутінках видно було, як водії одягали шкіряні куртки, перш ніж зайти всередину.

«Хіба Дизель не викинувся з ілюмінатора своєї каюти? Хіба не покінчив він із собою, втопившись у морі під час мандрівки? Можливо, мені варто вчинити так само». Однак моря тут не було. Але завжди можна знайти спосіб. Як у Шекспіра. Проткнути шпилькою комір блузки і — прощавай, Фрінк. Дівчина, якій нема чого боятися бездомних мародерів із пустелі. Яка ходить, високо піднявши голову, усвідомлюючи, скільки больових точок є в її сивуватого слинявого супротивника. А померти може, наприклад, надихавшись вихлопних газів у придорожньому містечку, можливо, через довгу соломинку?

Вона подумала, що навчилася цього від японців. Перейняла у них таке спокійне ставлення до смерті, а також засвоїла дзюдо, яке приносило гроші. Як вбивати, як вмирати. Ян та інь. Але це все в минулому, тут протестантська країна.

Добре було бачити, як нацистські ракети пролітають над головою і не зупиняються, не звертають жодної уваги на Каньйон-Сіті, штат Колорадо. Так само, як на Юту, Вайомінг або східну частину Невади,— усі ці порожні штати-пустелі або штати-пасовиська. «Ми не становимо цінності,— сказала вона собі.— Ми можемо жити своїм мізерним життям. Якщо хочемо цього. Якщо це має для нас значення».

Брязнули двері однієї з кабінок. З'явилася постать тілистої міс Девіс, яка закінчила приймати душ, одягнулася і вийшла, тримаючи сумочку під пахвою.

— О, місіс Фрінк, вам довелося чекати? Даруйте.

— Усе гаразд.

— Знаєте, місіс Фрінк, я хотіла вам сказати, що дзюдо стільки дає мені! Навіть більше, ніж дзен.

— От якби дзен робив стегна стрункішими,— сказала Джуліана,— якби можна було безболісно втрачати зайві кілограми у саторі. Даруйте, міс Девіс, я замріялася.

— Вони завдали вам сильного болю?

— Хто?

— Японоси. Перш ніж ви навчилися захищати себе.

— Це було жахливо. Ви ніколи не були там, на Узбережжі. Там, де вони.

— Я ніколи не виїжджала з Колорадо,— відповіла міс Девіс зніяковілим, тремтячим голосом.

— Це може трапитись і тут. Вони можуть вирішити окупувати і цей регіон.

— Для цього вже запізно!

— Ніколи не знаєш, які в них плани. Вони приховують свої думки.

— До чого... вони вас примушували?

Міс Девіс обома руками притиснула до себе сумочку і підійшла ближче у вечоровій темряві, щоб почути відповідь.

— До всього,— відповіла Джуліана.

— Боже мій. Я б відбивалася,— сказала міс Девіс.

Джуліана вибачилася і пішла до вільної душової кабінки — туди прямувала інша клієнтка, перекинувши через плече рушник.

Потім вона сиділа у кабінці у «Смачних гамбургерах Чарлі» й апатично проглядала меню. Музичний автомат грав щось народне — гавайська гітара і пристрасні завивання... Від запаху горілого жиру важко дихалося. І все-таки тут було тепло та світло, і це підняло їй настрій. Далекобійники за барною стійкою, офіціантка, дебелий кухар-ірландець у своєму білому халаті, який відраховував решту на касі.

Побачивши Джуліану, Чарлі сам підійшов до неї прийняти замовлення. Вишкіривши зуби, він запитав, розтягуючи слова:

— Пані бажають чаю?

— Кави,— сказала Джуліана, не звертаючи уваги на невгамовний гумор кухаря.

— Навіть так,— кивнув Чарлі.

— І гарячий сендвіч із соусом.

— А супчику із пацючих гнізд? Або козлячих мізків, підсмажених в оливковій олії?

Двоє водіїв розвернулися на своїх табуретах, шкірячись з його жарту. До того ж вона приваблювала їхні погляди. Навіть якби їхню увагу не привернули дотепи Чарлі, все одно вони б задивилися на неї. Місяці активних занять дзюдо надали її тілу надзвичайної пружності. Вона знала, яка в неї прекрасна осанка і якою стала її фігура.

«Усе це через м'язи плечей,— думала вона, поки на неї витріщалися. — У танцівниць так само. Розміри тут абсолютно ні до чого. Відправляйте своїх дружин до спортзалу, і ми навчимо їх. А ваше життя стане набагато приємнішим».

— Тримайтеся від неї подалі, а то опинитеся гузном на підлозі,— підморгнувши, застеріг кухар водіїв.

— Звідки ви? — запитала вона в молодшого.

— Міссурі,— відповіли обидва.

— Ви зі Сполучених Штатів?

— Я — так,— сказав старший,— із Філадельфії. У мене там троє дітей. Старшому одинадцять.

— Скажіть, там легко знайти хорошу роботу?

— Звісно. Якщо маєш правильний колір шкіри,— відповів молодший.

У нього самого було чорне кучеряве волосся і темне похмуре обличчя, на якому застиг вираз гіркоти.

— Він макаронник,— пояснив старший.

— А хіба Італія не виграла війну?

Джуліана посміхнулася молодшому, але він не відповів на її посмішку. Натомість іще уважніше поглянув на неї своїми похмурими очима і раптом відвернувся.

«Пробач,— подумала вона, але вголос нічого не сказала,— темна шкіра — це не те, з чим я можу допомогти тобі чи будь-кому іншому». Вона подумала про Френка. Чи він іще живий? Говорив не те, що потрібно, висловлювався вільнодумно. «Ні,— подумала вона,— йому чомусь подобаються японці». Можливо, ідентифікує себе з ними, бо вони потворні. Вона завжди казала Френку, що він потворний. Розширені пори. Великий ніс. У неї самої шкіра мала незвично досконалу текстуру. «Чи він загинув без мене?» «Фінк» — це означає «в'юрок», пташина така. А кажуть, що птахи помирають.

— Сьогодні знову в дорогу? — запитала вона молодого водія-італійця.

— Завтра.

— Якщо вам не подобається у Сполучених Штатах, чому б не перебратися сюди назавжди? Я уже довго живу у Штатах Скелястих Гір, і тут не так вже й погано. Раніше я мешкала на Узбережжі, у Сан-Франциско. Там у людей теж є проблеми через колір шкіри.

Зиркнувши на неї, молодий італієць, який зіщулено сидів на табуреті перед стійкою, відповів:

— Леді, в такому містечку навіть день перебути чи провести ніч — і то важко. Оселитися тут? Господи, якби я тільки міг знайти іншу роботу, щоб не бути постійно в дорозі та не обідати у таких місцях, як оце...

Помітивши, що кухар побуряковів, італієць замовк і почав пити свою каву.

— Джо, ти сноб,— сказав йому старший водій.

— Ви могли б оселитися у Денвері,— сказала Джуліана,— там ліпше.

«Знаю я вас, американців зі Сходу,— подумала вона.— Вам подобається гучний успіх. Ви марите грандіозними планами. А Штати Скелястих Гір для вас глухомань. Тут від довоєнних часів нічого не змінилося. Старі пенсіонери, фермери, просторіки, вайлуваті, бідні... А всі хлопці із клепкою в голові ринули на Схід, у Нью-Йорк, перетнувши кордон легально чи нелегально. Тому що там гроші. Великі промислові капітали. Простір для дій. Німці багато чого змінили своїми інвестиціями... Вони швидко змогли відбудувати Сполучені Штати».

— Хлопче,— хрипко й розгнівано сказав кухар,— я не надто люблю євреїв, але бачив декого із їхніх біженців, коли вони тікали з ваших Сполучених Штатів у 49-му. Тепер там заправляєте ви. Якщо там лишилося багато будівель і легких грошей, які просто прибрати до рук, то це тому, що вони вкрадені у євреїв, яких вигнали з Нью-Йорка через той клятий нацистський Нюрнберзький закон. Я жив у Бостоні, коли був малим, і мені до євреїв немає особливого діла, але я й подумати не міг, що расистський закон нацистів буде прийнято у США, навіть якщо ми й програли війну. Дивно, що ти досі не в армії Сполучених Штатів і не готуєшся до вторгнення в якусь маленьку південноамериканську республіку за наказом німців, щоб вони могли відтіснити японців ще трохи...

Обидва далекобійники зірвалися на ноги з рішучістю на обличчях. Старший взяв зі стійки пляшку з кетчупом і стис у руці, тримаючи за горлечко. Кухар, не повертаючись до них спиною, намацав позаду себе виделку для м'яса і виставив перед собою.

— У Денвері будують злітну смугу з термостійким покриттям,— сказала Джуліана.— Щоб там могли приземлятися ракети «Люфтганзи».

Жоден із чоловіків не поворухнувся і нічого не сказав. Інші відвідувачі сиділи мовчки.

— Одна пролітала надвечір,— сказав нарешті кухар.

— Вона летіла не в Денвер, а на захід, на Узбережжя,— відповіла Джуліана.

Двоє далекобійників повільно всілися на свої місця.

— Завжди забуваю, що вони тут трохи жовтуваті,— пробурмотів старший.

— Японоси не вбивали євреїв під час війни або й опісля,— сказав кухар.— Японоси не будували печей.

— А дарма,— відповів старший водій. Але, взявши чашку з кавою, повернувся до своєї вечері.

«Жовтуваті,— подумала Джуліана.— Так, гадаю, це правда. Ми тут любимо японців».

— Де зупинитеся? — запитала вона молодшого водія, Джо.— Цієї ночі?

— Не знаю. Я щойно з вантажівки вийшов — і одразу сюди. Не подобається мені увесь цей штат. Може, у вантажівці й спатиму.

— Мотель «Медова бджола» непоганий,— сказав кухар.

— Гаразд,— відповів молодий водій,— мабуть, там і зупинюся. Якщо вони нічого не матимуть проти того, що я італієць.

Він говорив із явним акцентом, хоча й намагався приховати його.

Спостерігаючи за ним, Джуліана подумала: «Це через ідеалізм він такий злостивий. Занадто високі вимоги до життя. Завжди невпинно рине вперед, роздратований, і не знаходить собі місця. Я сама така. Не змогла залишитися на Західному Узбережжі, і настане час, коли й тут мені стане нестерпно. Хіба не такими були переселенці давніх часів? Але тепер прикордоння пролягає не тут, а на інших планетах.

Ми з ним могли б записатися колоністами на одну з тих ракет. Але німці б відмовили йому через колір шкіри, а мені — через моє темне волосся. Ті бліді худющі нордичні феї СС у тренувальних замках Баварії... У цього хлопця — Джо, чи як там його,— навіть вираз обличчя неправильний. Потрібен холодний, але водночас сповнений запалу вигляд, наче він ні у що не вірить, але водночас сповнений абсолютної віри. Так, вони такі. Не ідеалісти, як ми з Джо. А циніки з безмежною вірою. Це якийсь дефект мозку. Як лоботомія — каліцтво, якого завдають німецькі психіатри. Жалюгідна заміна психотерапії».

«Їхня проблема полягає у сексі,— вирішила вона.— Вони змішали його з брудом тоді, у тридцятих, а потім стало ще гірше. Гітлер розпочав це зі своєю... Ким вона йому була? Сестрою? Тіткою? Племінницею? А в родині вже й до того був інцест. Батько і матір були двоюрідними братом та сестрою. Усі вони кровозмішники, які повертаються до первородного гріха, жадаючи своїх матерів. Ось чому у них, цих ельфів з верхівки СС, такі порожні херувимські усмішки, така білява дитинна невинність — вони бережуть себе для Мами. Або одне для одного.

А хто для них Мама? — замислилася Джуліана.— Вождь, гер Борман, який нібито зараз при смерті? Чи Хворий?

Старий Адольф, якого начебто тримають десь у санаторії, де він, напівпаралізований маразматик, доживає свої дні. Мозок вражений сифілісом, який він підхопив, ще коли був волоцюгою у Відні... Довге чорне пальто, брудна білизна, дешеві мотелі».

Очевидно, це була саркастична помста Господа, як у якомусь німому фільмі. Цю страшну людину вбивав її власний бруд, пошесть, що є відплатою за людські гріхи.

Найжахливішим було те, що сучасна Німецька імперія — творіння цього мозку. Спочатку політична партія, потім нація, потім половина світу. І нацисти самі встановили діагноз, ідентифікували її — цей шарлатан, лікар Гітлера, цей доктор Морелль, який напихав його патентованими ліками, що називалися «Антигазові пігулки Доктора Кьостера», взагалі-то був спеціалістом з венеричних захворювань. Увесь світ знав про це, а все ж белькотіння Вождя вважали священним, Святим Письмом. І ці погляди встигли отруїти весь цивілізований світ. Біляві сліпі королеви-нацистки, мов шкідливі спори, розповзалися з Землі на інші планети, сіючи заразу.

Ось як карається інцест: безумством, сліпотою та смертю.

Брр. Вона отямилася.

— Чарлі,— гукнула вона до кухаря,— як там моє замовлення?

Вона почувалася абсолютно самотньою. Підвелася, підійшла до стійки і сіла біла каси. Ніхто не звертав на неї уваги, окрім молодого водія-італійця. Він не відводив від неї своїх темних очей. Його звали Джо. «А прізвище?»

Опинившись ближче, вона побачила, що він не такий юний, як їй спершу здалося. Важко було сказати напевно: його похмурий вигляд не дозволяв зосередитись. Він постійно підносив руку до волосся, пригладжуючи його гачкуватими неслухняними пальцями. «Цей чоловік якийсь незвичний,— подумала вона,— він дихає... смертю». Це її засмучувало і водночас приваблювало до нього. Старший далекобійних схилив голову і щось прошепотів молодшому. А потім вони обоє уважно подивилися на неї, і в їхніх поглядах було щось більше, ніж просте чоловіче зацікавлення.

— Міс,— звернувся до неї старший. Тепер обоє чоловіків помітно напружилися.— Знаєте, що це таке?

Він показав їй пласку білу коробочку.

— Так,— відповіла Джуліана,— нейлонові панчохи. Із синтетичного волокна, яке виготовляє лише великий картель у Нью-Йорку, «І. Г. Фарбен». Їх дуже важко дістати, і вони дуже дорогі.

— Варто віддати належне німцям. Монополія — непогана річ.

Старший водій передав коробочку товаришу, а той ліктем підштовхнув її по стійці до Джуліани.

— Маєте машину? — запитав молодий італієць, сьорбаючи каву.

Із кухні вийшов Чарлі з її тарілкою.

— Могли б підкинути мене туди.

Він не відводив від неї свого важкого шаленого погляду, і це нервувало її дедалі більше, але водночас і щораз сильніше захоплювало.

— У цей мотель чи куди завгодно, де я міг би зупинитися на ніч. Можна ж?

— Так,— сказала вона,— у мене є машина. Старий студебеккер.

Кухар перевів погляд з неї на молодого далекобійника, а потім поставив перед нею тарілку.

«Achtung, meine Damen und Herren[21]»,— долинуло з гучномовця у кінці проходу. Містер Бейнс ворухнувся у своєму кріслі і розплющив очі. В ілюмінаторі справа він бачив коричневі та зелені барви землі, а далі, далеко внизу — блакить. Тихоокеанія. Він зрозумів, що ракета повільно і поступово знижується.

Спочатку німецькою, потім японською і нарешті англійською гучномовець пояснив, що не можна курити і відстібати ремені безпеки. Зниження триватиме вісім хвилин.

А потім запустилися ракети зворотної тяги, так раптово і гучно, з такою силою стрясаючи повітряним кораблем, що дехто з пасажирів перелякано зойкнув. Містер Бейнс усміхнувся, і пасажир, який сидів через прохід навпроти нього, молодий чоловік із коротко підстриженим білявим волоссям, також усміхнувся.

— Siefurchten dass[22],— почав він, але містер Бейнс одразу ж зупинив його, сказавши англійською:

— Даруйте, я не знаю німецької.

Молодий німець запитально поглянув на нього, і містер Бейнс повторив те саме німецькою.

— Не знаєте? — здивовано запитав німець англійською, з помітним акцентом.

— Я швед,— відповів Бейнс.

— Ви сіли в аеропорту «Темпельгоф».

— Так, я був у Німеччині. У справах доводиться відвідувати різні країни.

Молодий німець явно не міг повірити, що хтось у сучасному світі, а особливо бізнесмен міжнародного класу, який літав — міг собі дозволити польоти — на найновішій ракеті «Люфтганза», не хоче або не може говорити німецькою. Він запитав у Бейнса:

— У якій галузі ви працюєте, mein Herr?[23]

— Пластик. Поліестери. Резини. Штучні матеріали для промислового використання. Розумієте? Не товари широкого вжитку.

— У Швеції розвинене виробництво пластику?

Недовіра.

— Так, і то дуже добре. Якщо дозволите записати ваше ім'я, вам надішлють брошуру нашої фірми.

Містер Бейнс наготував записник і ручку.

— Не турбуйтеся. З мене вам буде мало користі. Я не пов'язаний із комерцією, я художник. Не ображайтеся. Ви, можливо, бачили мої роботи, коли були на Континенті. Алекс Лотце.

Він замовк, чекаючи відповіді.

— Боюся, мене не цікавить сучасне мистецтво,— відповів містер Бейнс,— мені подобаються старі довоєнні кубісти та абстракціоністи. Я люблю, коли картина щось означає, а не просто зображує ідеал.

Він відвернувся.

— Але в цьому і полягає місія мистецтва — підносити людську духовність над чуттєвістю. Ваше абстрактне мистецтво репрезентує період духовного занепаду і хаосу, які стали наслідком розпаду суспільства, прогнилої плутократії. Цей декаданс у мистецтві заохочували євреї та капіталісти-мільйонери, вся ця інтернаціональна кліка. Ті часи лишилися в минулому. Мистецтво повинно рухатися далі, воно не може застигнути на місці.

Бейнс кивнув, дивлячись в ілюмінатор.

— Ви уже бували в Тихоокеанії? — запитав Лотце.

— Декілька разів.

— А я не бував. У Сан-Франциско проходить виставка моїх робіт, організована департаментом доктора Геббельса у співпраці з японським урядом. Культурний обмін, щоб сприяти порозумінню й дружнім стосункам. Ми повинні зменшити напругу між Сходом і Заходом, чи не так? Нам потрібно більше спілкуватися, і мистецтво може допомогти в цьому.

Бейнс кивнув. Унизу, за вогненним колом, яке лишала по собі ракета, тепер можна було розгледіти місто Сан-Франциско та затоку.

— А де у Сан-Франциско можна поїсти? — продовжував Лотце.— У мене номер у готелі «Палас», але, наскільки я розумію, добра їжа у міжнародній частині міста, наприклад, у Чайнатауні.

— Так,— відповів Бейнс.

— А ціни у Сан-Франциско високі? Я у цій подорожі мало що можу собі дозволити. Міністерство дуже економить,— засміявся Лотце.

— Залежить від обмінного курсу, який ви знайдете. Думаю, у вас із собою чеки Райхсбанку. Раджу вам обміняти їх у Банку Токіо на Самсон-стрит.

— Danke sehr[24],— відповів Лотце,— а то я поміняв би у готелі.

Ракета от-от мала приземлитися. Бейнс уже розрізняв аеродром, ангари, місця для паркування, автобан, який тягнувся із міста, будинки... «Чудовий краєвид,— подумав він.— Гори, вода та клапті туману, що напливають від мосту „Голден Ґейт“».

— А що це за величезна споруда внизу? — запитав Лотце.— Вона незавершена, з одного боку відкрита. Це космодром? Я думав, у японців немає космічних кораблів.

Усміхаючись, Бейнс відповів:

— Це стадіон «Каліфорнійський золотий мак». Для гри в бейсбол.

Лотце засміявся.

— Так, вони люблять бейсбол. Просто неймовірно! Вони почали працювати над цією величезною спорудою, призначеною для дозвілля, для безглуздого спорту, який просто марнує час...

— Її завершено,— перебив його Бейнс,— це її остаточна форма. Споруда відкрита з одного боку. Новий архітектурний проект. Вони дуже ним пишаються.

Лотце поглянув униз.

— Схоже, її проектував єврей,— зауважив він.

Бейнс довго дивився на свого співрозмовника. На мить він ясно побачив у свідомості німця якесь відхилення, якусь ознаку психічної хвороби. Чи Лотце справді мав на увазі те, що сказав? Чи були його слова спонтанним спостереженням?

— Сподіваюся, ми ще побачимося у Сан-Франциско,— сказав Лотце, коли ракета приземлилася,— я почуватимуся некомфортно, якщо не матиму співвітчизника, з яким можна поговорити.

— Я не ваш співвітчизник.

— Так, це правда. Але расово ми доволі близькі. По суті, однакові.

Лотце заворушився, готуючись розстебнути складну систему пасків безпеки.

«Чи я й справді расово споріднений з ним? — подумав Бейнс.— І ми такі близькі родичі, що у найважливішому нас, по суті, ніщо не відрізняє? Тоді я теж ношу в собі це психічне відхилення. Ми живемо у божевільному світі. При владі шаленці. Як давно ми вже так живемо? Як давно існуємо, знаючи, що це так? І чи багато з нас і справді це розуміють? Точно не Лотце. Мабуть, якщо ти усвідомлюєш своє божевілля, то ти не божевільний. Або принаймні перебуваєш на шляху до одужання. До пробудження. Гадаю, мало хто це усвідомлює. Поодинокі люди тут і там. Але основна маса людей... що вони думають про це? Усі ці сотні тисяч людей, що живуть тут, у місті. Чи їм здається, що вони перебувають у нормальному світі? А чи вони здогадуються, починають усвідомлювати правду?..»

«Але що таке ненормальність? — думав він далі.— Юридичне визначення. Що я хочу сказати? Я відчуваю це, розпізнаю його, але що воно насправді?»

«Це їхні дії, те, чим вони є,— подумав він.— Їхнє несвідоме. Брак знання про інших. Вони погано розуміють, що вони чинять з іншими, які руйнування принесли і продовжують нести. Але ні, не так. Я не знаю. Лише відчуваю це інтуїтивно. Але... Вони навмисно жорстокі? Це воно? Ні. Господи, я не можу вловити, не можу дійти ясності. Вони хочуть бачити лише частину реальності? Так. Але це ще не все. Йдеться про їхні плани. Так, їхні плани. Підкорення інших планет. Щось несамовите й хворобливе, як їхнє завоювання Африки, а перед тим Європи та Азії.

Перспектива, з якої вони дивляться. Вона космічна. Замість окремої людини чи дитини вони бачать абстракцію: расу, землю. Volk Land. Blut. Ehre[25]. Не людей честі, а просто Ehre, честь. Для них абстракція реальна, а реальність невидима. Die Güte[26], доброту, але не добрих людей, не цю конкретну добру людину. Так вони сприймають час та простір. Вони прозирають крізь теперішнє і бачать велику глибоку чорноту, що лежить за ним, незмінність. А це фатально для життя. Бо життя врешті-решт не стане. Колись у Всесвіті були тільки частки пилу, гарячі водневі гази, і так буде знову. Це лише мить, ein Augenblick[27]. Процеси у космосі пришвидшуються, розчавлюючи життя, зводячи його знову до граніту й метану. Оберт колеса — і не стане нічого живого. Це все тимчасово. І вони, ці божевільні, відповідають на поклик граніту та пилу, на це жадання неживого. Вони хочуть допомогти Natur[28].

І я розумію причину. Вони хочуть бути суб'єктами, а не жертвами історії. Вони ототожнюють себе із Божою силою і вважають себе подібними до Бога. У цьому суть їхнього божевілля. Вони у полоні якогось архетипу. Їхні еґо психотично розширилися, і вони вже не можуть визначити, де закінчуються самі і де починається божественне. Це не зарозумілість, не гординя. Це роздутість еґо, яка сягнула апогею, коли стерлася межа між тим, хто вірить, та тим, у кого вірять. Людина не поглинула Бога — Бог поглинув людину.

Вони ніяк не можуть зрозуміти, що людина безпорадна. Я слабкий, крихітний, для Всесвіту я — ніщо. Він не помічає мене. Я живу невидимкою. Але що в цьому поганого? Хіба так не краще? Боги нищать тих, на кого звертають увагу. Будь маленьким — і ти уникнеш заздрощів великих».

Розстібаючи свій ремінь, Бейнс сказав:

— Містере Лотце, я нікому цього не казав. Я єврей. Розумієте?

Лотце витріщився на нього із жалістю.

— Ви б ніколи не здогадалися, оскільки зовнішньо я анітрохи не схожий на єврея. Мені зробили пластичну операцію на носі, звузили мої великі жирні пори, відбілили шкіру за допомогою хімічних препаратів, змінили форму черепа. Інакше кажучи, за зовнішністю мене ідентифікувати неможливо. Я маю доступ до найвищих кіл нацистського суспільства і часто буваю там. Ніхто ніколи не викриє мене. А ще...

Він помовчав, стоячи поруч із Лотце, зовсім близько, а потім сказав так тихо, що лише Лотце міг почути:

— Є й інші. Чуєте? Ми не померли. Ми ще існуємо. Ми живемо далі, невидимі для вас.

— Служба безпеки...— пробурмотів врешті Лотце.

— Служба безпеки може переглянути мою особову справу. Можете донести на мене. Але у мене зв'язки із дуже впливовими людьми. Дехто з них — арійці, а дехто — євреї, які обіймають високі посади в Берліні. Ваш донос не матиме наслідків. А потім я одразу ж викажу вас. І тоді, завдяки тим самим зв'язкам, вас заарештують.

Він усміхнувся, кивнув і рушив проходом між рядами крісел до інших пасажирів, залишаючи Лотце в себе за спиною.

Усі спустилися трапом на аеродром, де дув холодний вітер. Внизу Бейнс на мить знову опинився поруч із Лотце.

— Взагалі-то,— сказав він, проходячи повз німця,— не подобаєтеся ви мені, містере Лотце, тому, гадаю, я все одно донесу на вас.

І пішов далі, лишаючи Лотце позаду.

У дальньому кінці аеродрому, біля входу до головної зали, чекало багато людей. Друзі та родичі пасажирів, дехто махав, усміхався, уважно вдивлявся у натовп, стурбовано шукаючи знайоме обличчя. Огрядний японець середнього віку, добре вдягнений — пальто англійського крою, гостроносі оксфордські черевики, капелюх,— стояв трохи попереду у супроводі молодшого японця, який тримався у нього за спиною. Вилогу пальта прикрашав значок достойника Тихоокеанського торгового представництва уряду Імперії.

«Це він,— зрозумів Бейнс.— Містер Н. Таґомі особисто приїхав, щоб зустріти мене».

Зробивши крок назустріч, японець звернувся до нього:

— Гере Бейнс, доброго вечора!

Він невпевнено схилив голову.

— Доброго вечора, містере Таґомі,— сказав Бейнс, простягаючи руку.

Вони обмінялися потисками рук та поклонами. Молодий японець також вклонився, широко всміхаючись.

— На цьому відкритому аеродромі трохи прохолодно,— зауважив містер Таґомі.— Якщо ваша ласка, ми можемо зараз же полетіти до центру міста вертольотом Представництва. Чи ви спочатку хотіли б скористатися вбиральнею?

Він стурбовано вдивлявся в обличчя містера Бейнса.

— Можемо вирушати просто зараз,— сказав Бейнс.— Я хочу поселитися у готель. Але мій багаж...

— Про нього подбає містер Котомічі,— сказав містер Таґомі,— він потім приєднається до нас. Бачите, сер, у цьому терміналі на багаж доводиться чекати у черзі майже годину. Довше, ніж ваш переліт.

Містер Котомічі ввічливо усміхнувся.

— Гаразд,— відповів Бейнс.

— Сер, я маю вручити вам подарунок,— сказав містер Таґомі.

— Прошу?

— Щоб заручитися вашою прихильністю.

Містер Таґомі сягнув рукою у кишеню свого пальта і дістав невелику коробочку.

— Ми обрали це з-поміж найкращих витворів американського мистецтва, які вдалося знайти,— сказав він, простягаючи коробочку.

— Що ж, дякую,— відповів Бейнс, приймаючи її.

— Увесь вечір добірна група наших службовців розглядала різні варіанти. Це найбільш автентичний взірець старої вмираючої культури Сполучених Штатів, рідкісний артефакт, оповитий флером безтурботних часів минулого.

Містер Бейнс відкрив коробочку. На подушечці з чорного оксамиту лежав наручний годинник із зображенням Міккі Мауса.

Містер Таґомі вирішив із нього покепкувати? Підвівши очі, Бейнс побачив серйозне зосереджене обличчя містера Таґомі. Ні, це не жарт.

— Дуже вам дякую. Це справді неймовірно.

— У всьому світі залишилося всього кілька, можливо, з десяток, автентичних годинників 1938 року із зображенням Міккі Мауса,— сказав містер Таґомі, уважно вивчаючи його, намагаючись вловити його реакцію, відчути, чи він задоволений.— У жодного знайомого мені колекціонера таких немає, сер.

Вони увійшли в термінал і почали підніматися пандусом.

Позаду містер Котомічі сказав:

— Harusame пі nuretsutsu yane по temari капа...[29]

— Що це означає? — запитав містер Бейнс у містера Таґомі.

— Давній вірш,— відповів той,— з середньої епохи Токуґава.

— Копи падає весняний дощ, вбираючи його води, на даху лежить дитячий ганчірковий м'ячик,— сказав містер Котомічі.