Людина у високому замку

13

У Денвері було багато шикарних сучасних крамниць.

Джуліані здавалося, що одяг страшенно дорогий, але Джо з цього приводу начебто не переймався і навіть не зважав на ціни: він просто оплачував усе, що вона вибирала, а потім вони поспішали до наступної крамниці.

Основну покупку — після багатьох примірок і дуже тривалих роздумів та відкидання непідходящих варіантів — Джуліана зробила доволі пізно: це була світло-блакитна сукня, імпортна, італійська, з короткими пишними рукавами і запаморочливо сміливою лінією декольте. Джуліана бачила таку сукню в європейському журналі про моду: вважалося, що це найактуальніший стиль цього року, і Джо сукня коштувала майже двісті доларів.

До неї Джуліані знадобилися три пари взуття, а ще нейлонові панчохи, кілька капелюхів і чорна шкіряна сумочка ручної роботи. До того ж виявилося, що декольте цієї італійської сукні вимагає нового бюстгальтера, чашечки якого прикривають лише нижню частину грудей. Розглядаючи себе на повний зріст у високому дзеркалі крамниці, вона почувалася надто оголеною і трохи боялася нахилятися вперед. Але консультантка запевнила її, що ліфи нового фасону добре тримаються, хоч у них і немає бретельок.

«Лише соски прикриті,— подумала Джуліана, роздивляючись себе на самоті у кімнаті для примірювання,— й ані на міліметр вище».

Бюстгальтер теж коштував немало. Консультантка пояснила, що й це імпорт, ручна робота. У крамниці Джуліані показали також спортивний одяг, шорти, купальники та махровий пляжний халат, однак Джо раптом почала брати нетерплячка. Тому вони пішли далі.

Коли Джо складав пакети та сумки у багажник, вона запитала:

— Я ж буду просто неперевершена, правда?

— Звісно,— відповів він, думаючи про щось інше,— особливо у цій блакитній сукні. Одягнеш її, коли підемо до Абендсена, зрозуміло?

Останнє слово він вимовив різко, немов наказ, і цей тон її здивував.

— У мене дванадцятий-чотирнадцятий розмір,— сказала вона, коли вони увійшли до наступної крамниці.

Дівчина-консультант, мило всміхаючись, провела їх до вішаків з одягом. «Що ще мені потрібно? — міркувала Джуліана.— Краще взяти якомога більше, поки є можливість». Вона охопила поглядом усе одразу: блузки, спідниці, светри, брюки, пальта. «Ось що мені потрібно: пальто».

— Джо,— сказала вона,— мені знадобиться довге пальто. Але не з тканини.

Вони дійшли згоди щодо німецького пальта зі штучного матеріалу; воно мало прослужити довше, ніж таке саме з натурального хутра, а коштувало дешевше. Але Джуліана почувалася розчарованою. Щоб підняти собі настрій, вона почала роздивлятися прикраси. Однак там був лише жахливий маскарадний мотлох — жодної фантазії чи оригінальності.

— Мені потрібні бодай якісь прикраси,— пояснила вона Джо.— Хоча б сережки. Або шпилька — до блакитної сукні.

Вона повела його тротуаром до ювелірної крамниці.

— А твій одяг! — винувато схаменулася вона.— Ми повинні і для тебе щось купити.

Поки вона вибирала прикраси, Джо зайшов у чоловічу перукарню постригтися. Коли за півгодини він повернувся, Джуліана була ошелешена: він не лише підстригся дуже коротко, а ще й пофарбував волосся. Вона ледь його упізнала, тепер він був блондином. «Боже мій,— подумала вона,— навіщо?»

Знизавши плечима, Джо відповів:

— Набридло бути макаронником.

Більше він нічого не сказав і не захотів далі це обговорювати. Вони зайшли у крамницю чоловічого одягу і почали вибирати для нього вбрання.

Вони купили йому гарно пошитий костюм із дакрону — нового синтетичного матеріалу фірми «Дюпон». Нові шкарпетки, білизну й стильні гостроносі черевики. «Що ще?» — подумала Джуліана. Сорочки. І краватки. Вони з консультантом вибрали дві білі сорочки з французькими манжетами, декілька краваток із Франції та пару срібних запонок. Щоб придбати все необхідне для нього, вистачило всього сорока хвилин. Вона з подивом виявила, наскільки все простіше, коли вона купує не для себе.

Джуліана подумала, що його костюм потрібно вшити, але Джо знову занервував. Він розплатився банкнотами Райхсбанку, які мав при собі. «Я знаю, чого ще бракує,— згадала Джуліана,— нового гаманця». Вони з консультантом підібрали для Джо чорний гаманець зі шкіри алігатора, і на цьому покупкам настав край. Вийшовши з крамниці, вони повернулися до машини. Була четверта тридцять, і шопінг, принаймні на думку Джо, було завершено.

— То ти не хочеш, щоб тобі трохи вшили костюм? — запитала вона, коли машина влилася у потік транспорту у центрі Денвера.— У талії?

— Ні.

Його тон, різкий та відчужений, спантеличив її.

«Що трапилося? Я забагато всього купила? Я знаю, що саме в цьому річ,— сказала вона собі.— Я витратила надто багато».

— Я могла б повернути кілька спідниць.

— Давай пообідаємо,— сказав він.

— Господи,— вигукнула вона,— я й забула! Нічні сорочки.

Він люто зиркнув на неї.

— Хіба ти не хочеш, щоб у мене була нова гарна піжама? Щоб я була свіжою і...

— Ні,— він похитав головою.— Забудь. Пошукай, де нам поїсти.

— Ми спочатку заселимося в готель,— твердо сказала Джуліана.— Щоб можна було перевдягнутися. А тоді поїмо.

«І сподіваюся, що це справді хороший готель,— подумала вона.— Інакше доведеться поставити на всьому крапку, попри всі покупки. У готелі запитаємо, який у Денвері найкращий ресторан. А також назву якогось хорошого нічного клубу, де можна подивитися таке шоу, щоб на все життя запам'яталося. Не якихось місцевих талантів, а великих зірок з Європи, як-от Елеанор Перес чи Віллі Бек. Я знаю, що німецькі зірки з кіностудії UFA[87] приїжджають у Денвер, я бачила афіші. І на менше я не згодна».

Поки вони шукали хороший готель, Джуліана позирала на чоловіка, що був поруч із нею. «Із цим білявим, коротко стриженим волоссям, у новому одязі він не схожий на себе,— думала вона.— Чи таким він мені більше подобається? Важко сказати. А коли я зроблю собі нову зачіску, ми з ним станемо майже іншими людьми. Створеними з нічого. Чи, радше, з грошей. Але без нової зачіски мені не обійтися».

Вони знайшли великий солідний готель у центрі Денвера зі швейцаром у лівреї, який допоміг припаркувати машину. Саме цього вона й хотіла. А ще там був хлопчик-носій — насправді, дорослий чоловік, але у темно-бордовій уніформі дрібного служки. Він поквапився до них і забрав усі їхні пакунки та багаж, а їм лишилося тільки піднятися по широких, застелених килимом сходах під навіс, а потім пройти у двері з червоного дерева та скла у вестибюль.

Крамнички по обидва боки від дверей, квіти, подарунки, солодощі, пункт поштового зв'язку, віконце для резервування авіаквитків, метушня гостей біля місця реєстрації та ліфтів, величезні рослини у горщиках, а під ногами — товстий м'який килим... Джуліана вдихала атмосферу готелю, людської метушні, невпинної діяльності. Неонові вивіски вказували, де в готелі містилися ресторан, лаунж-зона, бар. Вона ледь встигла все це роздивитися, поки вони йшли через вестибюль до місця реєстрації.

Тут була навіть книгарня.

Джо заповнював реєстраційну форму, а Джуліана вибачилася і квапливо подалася до книгарні — поглянути, чи мають вони «Сарану». Так, вона була тут, цілий стос яскравих примірників із табличкою, що повідомляла, наскільки це популярна та значуща книга, а також, звісно, що вона verboten[88] у підконтрольній Німеччині зоні. Джуліану обслуговувала усміхнена немолода жінка, привітна, ніби рідна бабуся. Книжка коштувала майже чотири долари, і Джуліані здалося, що це дуже дорого, але вона дістала зі своєї нової сумочки банкноту Райхсбанку і розплатилася, а тоді поквапилася назад до Джо.

Несучи їхній багаж і вказуючи дорогу, готельний служник привів їх до ліфта. Вони піднялися на третій поверх і пройшли теплим тихим коридором, застеленим килимовою доріжкою, до свого дивовижного номера, від якого перехоплювало подих. Служник відімкнув двері, заніс усі речі всередину, відрегулював вікно та освітлення. Джо дав йому чайові, і він вийшов, зачинивши за собою двері.

Усе складалося саме так, як хотіла Джуліана.

— Як довго ми пробудемо у Денвері? — запитала вона в Джо, який почав розгортати пакунки на ліжку.— Перш ніж вирушимо до Шаєнна?

Джо промовчав. Він зосереджено розбирав свою валізу.

— День чи два? — запитала вона, знімаючи нове пальто.— А на три дні ми могли б залишитися, як гадаєш?

— Ми вирушаємо сьогодні,— відповів Джо, підвівши голову.

Спочатку вона не зрозуміла, а коли врешті збагнула, то не змогла повірити. Вона пильно подивилася на нього, а він відповів їй похмурим, майже глузливим поглядом, його обличчя заціпеніло від величезної напруги, нічого подібного вона ніколи ні в кого не бачила. Нахилившись уперед, він не рухався, немовби його паралізувало на місці, із одягом у руках.

— Коли поїмо,— додав він.

Вона не знала, що сказати.

— Отже, вдягни цю блакитну сукню, яка коштувала так дорого,— сказав він,— ту, яку ти вподобала, ту, що насправді гарна. Ясно?

І він почав розстібати сорочку.

— Я піду поголюся і прийму гарячий душ.

Його голос звучав механічно, ніби він говорив з великої відстані, крізь якийсь апарат. Він розвернувся і пішов до ванної незграбними й рвучкими кроками.

— Сьогодні вже пізно їхати,— ледь спромоглася вимовити вона.

— Ні. Ми встигнемо поїсти до п'ятої тридцять, найпізніше до шостої. До Шаєнна — дві чи дві з половиною години. Там будемо о восьмій тридцять. Найпізніше — о дев'ятій. Зателефонувати можна звідси і сказати Абендсену, що ми їдемо до нього. Пояснити ситуацію. Міжміський дзвінок справить враження. Скажемо так: ми вилітаємо на Західне Узбережжя, у Денвері лише на один вечір, але ми так захоплюємося його книгою, що поїдемо до Шаєнна і повернемося сьогодні ж, аби лише...

— Для чого? — перервала вона.

На очі їй почали набігати сльози, і вона відчула, що стискає кулаки, заклавши всередину великі пальці, як робила у дитинстві. Її губи тремтіли, і коли вона знову заговорила, голос звучав ледь чутно:

— Я не хочу їхати до нього сьогодні. Я не їду. Я взагалі не хочу їхати, навіть завтра. Хочу просто розважитися у місті, як ти й обіцяв.

Поки вона говорила, знову прийшов страх і стиснув їй груди: незбагненна паніка, що так ніколи й не полишала її цілком, навіть у найрадісніші моменти із Джо. Страх вирвався на поверхню і керував нею. Вона відчула, як від страху у неї сіпається обличчя, як він пульсує у ній настільки виразно, що Джо міг легко це помітити.

— Ми метнемося туди, а потім, коли повернемося, — розважимося в місті.

Його слова звучали розсудливо, однак говорив він таким жорстким та неживим тоном, ніби читав завчене напам'ять.

— Ні,— сказала вона.

— Одягни блакитну сукню.

Джо пошукав серед пакунків і знайшов найбільшу коробку. Обережно розв'язавши стрічку, він вийняв сукню і акуратно розклав на ліжку. Він не квапився.

— Домовилися? Ти будеш неперевершена. Слухай, ми купимо пляшку дорогого скотчу і візьмемо з собою. Vat 69.

«Френку, допоможи мені,— подумала Джуліана,— я встряла у щось, чого не розумію».

— Їхати набагато далі, ніж ти думаєш,— сказала вона.— Я дивилася карту. Коли ми дістанемося туди, буде дуже пізно, одинадцята, або й за північ.

— Одягни сукню, інакше я тебе вб'ю.

Заплющивши очі, вона захихотіла. «Мої навички. От вони й справді знадобилися. Тепер побачимо. Чи зможе він мене вбити, а чи мені вдасться защемити йому нерв на спині так, що його скрутить на все життя? Але він воював із тими британськими командос, він пройшов крізь це багато років тому».

— Я знаю, що ти можеш звалити мене з ніг,— сказав Джо,— а може, й ні.

— Не звалити, а скалічити на все життя. Справді можу. Я жила на Західному Узбережжі. Японоси навчили мене цього, там, у Сіетлі. Якщо хочеш, їдь до Шаєнна, а мене лиши тут. Не намагайся мене силувати. Я тебе боюся і постараюся...— у неї зірвався голос,— постараюся зробити тобі дуже боляче, якщо нападеш.

— Та годі. Одягни цю кляту сукню! Що це взагалі за вибрики? Ти, мабуть, несповна розуму, якщо верзеш щось про вбивство і каліцтво тільки тому, що я хочу, аби після обіду ти стрибнула в машину і поїхала зі мною навідати цього чолов'ягу, книжкою якого ти...

У двері постукали.

Джо прокрався до дверей і відчинив. Хлопець в уніформі сказав:

— Обслуговування в номерах. Ви цікавилися під час реєстрації, сер.

— О, так,— сказав Джо, повертаючись до ліжка.

Він узяв нові білі сорочки, які нещодавно купив, і відніс хлопцеві.

— За півгодини впораєтеся?

— Просто розгладити складки? — запитав той, роздивляючись сорочки.— Не прати? Так, я впевнений, що ми впораємося, сер.

Коли Джо зачинив двері, Джуліана запитала:

— Як ти знав, що нову білу сорочку не можна вдягати, поки її не випрасують?

Він мовчки знизав плечима.

— Я забула,— сказала Джуліана,— а жінка має це знати. Коли виймаєш сорочку з целофану, вона вся зім'ята.

— Замолоду я любив елегантно вдягатись і відвідувати різні місця.

— Звідки ти знав, що готель надає такі послуги? Я не знала. Ти й справді підстригся й пофарбувався? Я думаю, що у тебе завжди було біляве волосся, ти просто носив перуку. Правильно?

Він знову знизав плечима.

— Напевно, ти агент СБ, який удає водія-макаронника. Ти не воював у Північній Африці, правда ж? Тебе відправили сюди, щоб убити Абендсена, чи не так? Я знаю, що так. Яка ж я дурна.

Вона почувалася виснаженою, змарнілою.

Помовчавши, Джо сказав:

— Звісно, я воював у Північній Африці. Нехай і не в артилерії Парді, а в «Бранденбурзі»[89]. Це спецназ вермахту. Ми працювали в тилу британців, проникли у їхній штаб. Не розумію, яке це має значення. Ми добряче понюхали пороху. І я брав участь у битві за Каїр. Мене нагородили медаллю і згадали у рапорті. Присвоїли звання капрала.

— А ця ручка — це зброя?

Він не відповів.

— Бомба,— промовила вона вголос, раптом усвідомивши.— Бомба, налаштована так, щоб вибухнути, коли хтось її торкнеться.

— Ні, те, що ти бачила,— двоватна рація. Щоб я міг підтримувати зв'язок, якщо план зміниться, з огляду на динаміку політичної ситуації в Берліні.

— Ти узгодиш це з ними, перш ніж зробити. Для певності.

Він кивнув.

— Ти не італієць, а німець.

— Швейцарець.

— Мій чоловік — єврей.

— Мені байдуже, хто твій чоловік. Я хочу лише, аби ти вдягнула цю сукню і причепурилася, щоб ми могли піти обідати. Зроби якусь зачіску. Треба було тобі сходити у перукарню. Можливо, салон краси у готелі ще працює. Сходи, поки я прийму душ і дочекаюся своїх сорочок.

— Як ти його уб'єш?

— Джуліано, будь ласка, вдягни нову сукню. Я зателефоную і спитаю про перукарку.

Він підійшов до телефону.

— Навіщо я тобі там?

Набираючи номер, Джо відповів:

— Ми маємо досьє на Абендсена. Здається, його приваблює певний тип жінок — пристрасні брюнетки. Середземноморські або з Близького Сходу.

Поки він говорив із персоналом готелю, Джуліана підійшла до ліжка і лягла. Вона заплющила очі і закрила обличчя рукою.

— Так, у них є перукарка,— сказав Джо, поклавши слухавку,— і вона може попрацювати над твоїм виглядом просто зараз. Сходи у салон, це у мезоніні[90].

Він щось їй простягнув. Розплющивши очі, вона побачила, що це знову банкноти Райхсбанку.

— Щоб розплатитися.

— Можна я полежу тут? Будь ласка.

Він подивився на неї пильно і занепокоєно.

— Сіетл такий, яким було б Сан-Франциско,— сказала вона,— якби не Велика Пожежа. Такі самі старі дерев'яні і цегляні будинки. І пагорби, як у Сан-Франциско. Японоси жили там задовго до війни. У них там цілий діловий квартал, будинки, крамниці й таке інше, з давніх-давен. Це портове місто. Низенький старий японець, який навчав мене... Я приїхала туди з матросом торгового судна й почала тренуватися, поки була там. Мінору Ічояцу. Він носив піджак і краватку. Був кругленький, мов йо-йо. Заняття проходили у японській офісній будівлі. На дверях у нього був старомодний золотий вензель, а ще передпокій, як у стоматолога. Там лежали номери National Geographic.

Схилившись над нею, Джо схопив її за руку і змусив сісти. Він підтримував її, не даючи знову лягти.

— У чім річ? Ти поводишся, наче хвора.

Він дуже уважно й стурбовано вдивлявся в її обличчя.

— Я вмираю.

— Це просто панічна атака, не більше. Вони у тебе постійно, хіба ні? Я куплю тобі заспокійливе в аптеці готелю. Фенобарбітал підійде? І ми ж нічого не їли з десятої ранку. З тобою все буде гаразд. Коли приїдемо до Абендсена, тобі там і пальцем не доведеться поворухнути. Потрібно буде просто постояти поряд. Я говоритиму, а ти лише всміхайся і будь привітною зі мною та з ним. Побудь із ним, поговори, щоб він лишався з нами і нікуди не йшов. Я впевнений, що коли він тебе побачить, то дозволить нам увійти, особливо зважаючи на декольте твоєї італійської сукні. На його місці я б тебе неодмінно впустив.

— Дозволь мені піти до ванної,— сказала вона,— мені погано. Будь ласка.— Вона вирвалася від нього.— Мене нудить, пусти мене.

Він відпустив, і вона подалася до ванної, зачинивши за собою двері.

«Я зможу»,— вирішила Джуліана. Вона клацнула вимикачем, світло вдарило по очах. Вона примружилася. «Я знайду. У шафі. Подарунок від готелю: леза для гоління, мило, зубна паста». Вона відкрила невелику пачку з лезами. «Так, з гострим краєм». Вона розгорнула нове лезо із масним, чорно-синім полиском.

У душі лилася вода. Вона ступила під водяний струмінь. Господи, вона ж не зняла одяг. Тепер він знівечений. Тканина прилипла до тіла, з волосся стікало. Охоплена жахом, вона перечепилася і мало не впала, навпомацки шукаючи вихід з кабінки. З панчіх бризкала вода... Джуліана розплакалася.

Джо зайшов, коли вона стояла над умивальником. Вона зняла свій мокрий зіпсований одяг і лишилася гола, спираючись однією рукою на умивальник, намагаючись заспокоїтися.

— Господи,— сказала вона, помітивши його поруч,— не знаю, що робити. Мій костюм шерстяний, тепер він геть понівечений.

Вона вказала рукою на купу мокрого одягу.

Дуже спокійно, хоча й із перекошеним обличчям, Джо сказав:

— Ти все одно не в цьому мала їхати.

Він витер її пухнастим готельним рушником і відвів до теплої, застеленої килимом кімнати.

— Вдягни білизну. Накинь щось на себе. Я викличу перукарку сюди, нехай прийде, іншого рішення немає.

Він знову підняв слухавку і набрав номер.

— А які пігулки ти мені збирався дати? — запитала вона, коли Джо закінчив розмову.

— Я забув. Зателефоную до аптеки. Ні, чекай, у мене дещо є. Нембутал чи щось таке.

Він побіг до валізи і почав шукати.

Коли він простягнув їй дві жовті капсули, вона незграбно взяла їх і запитала:

— Вони мене знищать?

— Що?

Його обличчя сіпнулось.

«Нижня частина мого тіла зітліє, лоно висохне».

— Я маю на увазі, у мене знизиться концентрація? — боязко запитала вона.

— Ні. Це ліки A. G. Chemie. У нас вдома продаються. Я приймаю їх, коли не можу заснути. Я тобі води принесу.

Він вибіг.

«Лезо,— подумала вона,— я проковтнула його. Тепер воно розтинає мені черево. Кара. Я — дружина єврея, а зійшлася із гестапівським убивцею». Вона знову відчула, як на очі набігають гарячі сльози. «Це мені за все, що я вчинила. Мене знищено».

— Ходімо,— сказала вона, підводячись,— до перукарки.

— Ти гола!

Він узяв її за руку, всадовив, спробував натягнути на неї трусики, але нічого не вийшло.

— Треба, щоб тобі зробили зачіску,— із відчаєм у голосі сказав він.— Де вона, ця Hur[91] ця жінка?

Джуліана повільно і ретельно вимовляла слова:

— Волосся утворює лося, який видаляє плями з наготи. Гасати, нікуди гайнути, щоб гойдатися на гачку. Гачок від Бога, волосся в'ється, повія волочиться.

«Пігулки. Можливо, скипидарна кислота. Усі вони змішалися і створили найнебезпечніший, найсильніший розчинник, щоб зжерти мене дотла».

Дивлячись на неї, Джо зблід.

«Бачить мене наскрізь,— подумала Джуліана.— Читає мої думки за допомогою свого апарату, хоч я й не можу його знайти».

— Від цих пігулок думки плутаються,— сказала вона.

— Ти їх ще не прийняла.

Він вказав на її стиснутий кулак, і вона побачила, що й досі їх тримає.

— У тебе проблеми з психікою.

Він обважнів, став повільним, ніби якась інертна маса.

— Тобі дуже погано. Ми не можемо їхати.

— Лікар не потрібен,— сказала вона,— зі мною все буде гаразд.

Вона спробувала всміхнутися. Вдивлялася в його обличчя, щоб дізнатися, чи їй це вдалося. «Відображення з його мозку, мої думки розкладаються».

— Я не можу везти тебе до Абендсенів,— сказав він.— Зараз точно ні. Завтра. Може, тобі стане краще. Спробуємо завтра. Ми мусимо.

— Можна мені знову до ванної?

Він кивнув, майже не слухаючи її. Думав про щось своє.

Вона повернулася до ванної, знову закривши за собою двері. У шафі ще одне лезо. Вона взяла його у праву руку і вийшла до кімнати.

— Бувай,— сказала вона.

Коли вона відчиняла двері у коридор, Джо скрикнув і накинувся на неї.

Помах руки.

— Жахливо,— сказала вона.— Вони ранять глибоко. Я мала знати.

«Я можу дати відсіч злодюжкам, які виривають з рук сумки, і нічним волоцюгам. Я впораюся. Куди я поцілила? Схопився рукою за шию і почав крутитися».

— Дай пройти. Не стій на дорозі, бо провчу. Хоча я лише жінка.

Не опускаючи леза, вона відчинила двері. Джо сів на підлогу, притиснувши руку до горла, ніби перегрівся на сонці.

— Бувай,— сказала вона і зачинила за собою двері.

Теплий, застелений килимовою доріжкою коридор.

Жінка в білій уніформі, щось мугикаючи або наспівуючи, котила перед собою візок, опустивши голову. Позираючи на номери на дверях, вона врешті зупинилася перед Джуліаною і підвела погляд, а тоді широко розплющила очі і роззявила рота.

— Ой, дорогенька, ну ти й набралася! Перукар тобі не зарадить. Іди негайно до своєї кімнати і вдягни щось, поки тебе не викинули з готелю. Боже мій!

Вона відчинила двері до кімнати.

— Нехай чоловік допоможе тобі протверезіти. Я скажу, щоб вам принесли гарячої кави. А зараз, будь ласка, повернись до своєї кімнати.

Штовхнувши Джуліану всередину, жінка захряснула за собою двері. Шурхіт коліс її візка поступово віддалявся.

«Перукарка»,— зрозуміла Джуліана. Поглянувши на себе, вона побачила, що й справді зовсім гола. Не дивно, що жінка так відреагувала.

— Джо,— сказала вона,— мене не випускають.

Вона підійшла до ліжка і знайшла свою валізу. Відкрила її і витрусила одяг. Білизна, блузка, спідниця... черевики на низьких підборах.

— Мене змусили повернутися,— сказала вона.

Знайшовши щітку для волосся, вона швидко розчесалася, потім розпушила волосся.

— Оце так ситуація! Ця жінка була просто перед дверима, от-от мала постукати.

Підвівшись, вона почала шукати дзеркало.

— Тепер краще?

Дзеркало знайшлося у дверцятах шафи. Джуліана покрутилася, роздивляючись себе, ставши навшпиньки.

— Мені так соромно,— сказала вона, озираючись на Джо.— Я не тямлю, що роблю. Ти, мабуть, дав мені якусь отруту. Хай що це було, але від нього не стає краще, а лише нудить.

Досі сидячи на підлозі, притискаючи руку до шиї, Джо сказав:

— Слухай, ти й справді дещо можеш. Перерізала мені аорту. Артерію на шиї.

Захихотівши, вона прикрила долонею рот.

— Господи, ну ти й дивак! Усе перекручуєш. Аорта у тебе в грудях, а ти, мабуть, про сонну артерію.

— Якщо я відведу руку, то стечу кров'ю за дві хвилини. І ти це знаєш. Тож поклич когось на допомогу, лікаря чи швидку. Ти розумієш, що я тобі кажу? Ти ж хотіла це зробити? Очевидно, що так. Що ж, зателефонуєш чи підеш сама покличеш?

Подумавши, вона сказала:

— Так, хотіла.

— То піди знайди когось. Щоб мене врятувати.

— Іди сам.

— Я не можу повністю затиснути рану.

Вона побачила, що між пальців у нього просочується кров, стікаючи зап'ястям. На підлозі вже утворилася калюжа.

— Я не наважуюся ворухнутися. Маю лишатися тут.

Джуліана вдягнула нове пальто, закрила свою нову шкіряну сумочку ручної роботи, взяла валізу і стільки пакунків зі своїми речами, скільки помістилося до рук. Вона переконалася, що не забула велику коробку, в якій була акуратно спакована блакитна італійська сукня. Відчинивши двері у коридор, вона озирнулася на Джо.

— Може, я скажу їм. Там, унизу, на реєстрації.

— Так.

— Гаразд. Я їм скажу. Не шукай мене у тій квартирі у Каньйон-Сіті, бо я туди не повернуся. І майже всі гроші в мене, отже, я дам собі раду, попри все. Бувай. І пробач.

Вона зачинила за собою двері і рушила коридором так швидко, як тільки могла, тягнучи валізу і пакунки.

У ліфті їй допомогли літній добре вдягнений бізнесмен та його дружина: вони взяли у неї пакунки, а внизу в вестибюлі покликали носія.

— Дякую,— сказала їм Джуліана.

Коли носій виставив валізу й пакунки із вестибюля на тротуар, Джуліана знайшла готельного співробітника, який пояснив, де її машина. Невдовзі вона вже стояла у холодному бетонному підземному паркінгу, чекаючи, поки паркувальник прижене її студебеккер. У сумочці вона знайшла дрібні гроші і дала паркувальнику чайові. А за мить уже виводила авто освітленим жовтими вогниками виїздом із паркінгу на темну вулицю, переповнену миготінням фар, автомобілями та неоновими вогнями реклами.

Швейцар у лівреї сам склав у багажник її пакунки й валізу, усміхаючись так сердечно й підбадьорливо, що, перш ніж поїхати, вона лишила йому на чай величезну суму. Вона страшенно дивувалася, що її не намагаються зупинити; ніхто й бровою не повів. «Думаю, вони знають, що Джо заплатить,— вирішила вона,— або вже заплатив, коли ми заселялися».

Зупинившись разом із іншими машинами перед світлофором, вона згадала, що не сказала нікому на реєстрації про Джо, який сидить на підлозі кімнати, чекаючи лікаря. Він і досі чекає там, чекає від цієї миті і до кінця світу або до завтрашнього ранку, поки не прийде покоївка.

«Я маю повернутися,— вирішила вона,— або зателефонувати. Зупинитися біля телефону-автомата».

«Усе так по-дурному вийшло,— подумала вона, їдучи далі, шукаючи, де можна припаркуватися і зателефонувати.— Хто б міг подумати про таке хоча б годину тому? Коли ми заселялися у готель, коли ходили крамницями... Ми от-от мали вдягнутися і піти вечеряти. Ми навіть могли б податися до нічного клубу». Вона помітила, що знову плаче; сльози скрапували з кінчика носа на блузку. «Шкода, що я не запитала в оракула. Він мав усе знати і застеріг би мене. Чому я не запитала? Я могла це зробити коли завгодно, десь у дорозі або навіть ще до від'їзду». Вона почала мимоволі стогнати. Цей звук, це виття, яке вона ніколи не чула від себе, нагнав на неї жаху, але вона не могла придушити його у собі, навіть коли зціпила зуби. Моторошне завивання, виспівування, голосіння й далі виривалося у ніс.

Вона припаркувалася, не зупиняючи двигун. Сиділа, трусячись, заклавши руки в кишені пальта.

— Господи,— безпорадно сказала вона собі,— що ж, гадаю, таке трапляється.

Вона вийшла з машини і дістала з багажника валізу. Відкривши її на задньому сидінні, вона рилася в одязі та взутті доти, доки не знайшла два томи оракула в чорній палітурці. Там, на задньому сидінні, досі не зупиняючи двигун, вона почала підкидати три десятицентові монети Штатів Скелястих Гір. Їй присвічувала вітрина універмагу. «Що мені робити? — запитала вона.— Скажи мені, що робити, благаю».

Гексаграма сорок друга. «Прибуток». Другий, третій, четвертий та верхній рівні активні. Отже, гексаграма трансформується у сорок третю, «Рішучі дії». Вона поглинала рядки очима, схоплюючи і вибудовуючи в голові послідовності значень, поєднуючи їх та роблячи висновки. Господи... Ситуацію було описано достеменно — ще одне диво. Усе, що трапилося, поставало у неї перед очима, схематично, ніби креслення:

Подорож. Вирушити і зробити щось важливе, не лишатися тут. А тепер рівні. Вона ворушила губами, шукаючи...

А тепер шістка на третьому рівні. Від цих слів у Джуліани запаморочилося в голові:

Князь — це про Абендсена. Печать — новий примірник його книги. «Нещасливі події» — оракул знав, що трапилося з нею. Цей кошмар із Джо, чи як там його насправді звуть.

Вона прочитала текст до четвертої шістки:

«Я маю туди поїхати,— усвідомила вона,— навіть якщо Джо мене переслідуватиме».

Вона пробігла очима останній змінний рівень, дев'ятку зверху:

«Боже мій,— подумала вона,— це про вбивцю, про гестапівців. Оракул каже мені, що Джо або хтось такий, як він, хтось інший приїде до Абендсена і вб'є його». Вона швидко перейшла до гексаграми сорок три. Судження:

Отже, немає сенсу повертатися у готель і переконуватися, що з Джо покінчено: це безнадійно, замість нього пришлють інших. Оракул повторює, навіть наполягає: їдь до Шаєнна і попередь Абендсена, хоч би як небезпечно це було. «Я маю повідомити йому правду».

Вона закрила книгу.

Повернувшись за кермо, вона знову влилася в потік машин і швидко розібралася, як виїхати з центральної частини Денвера на широкий північний автобан. Вона тиснула на газ з усіх сил, двигун якось дивно постукував, кермо і сидіння трусилися, у бардачку все гриміло.

«Спасибі доктору Тодту за ці автобани»,— казала вона собі, пролітаючи крізь темряву, в якій видно було лише її власні фари та розмітку на дорозі.

О десятій вечора через проблеми з шиною вона все ще не дісталася до Шаєнна, і тепер їй лишалося тільки з'їхати з шосе й пошукати, де зупинитися на ніч.

На дорожньому знаку попереду вона прочитала: «Грілі — п'ять миль».

«Завтра вранці знову в дорогу»,— сказала вона собі через кілька хвилин, повільно проїжджаючи центральною вулицею Ґрілі. Вона побачила декілька мотелів із вивісками про наявність вільних місць, отже, з цим не було проблем. «Я зараз маю зателефонувати Абендсену і сказати, що приїду»,— вирішила вона.

Припаркувавшись, вона знесилено вибралася з машини, рада можливості нарешті розігнути ноги. Цілий день у дорозі, з восьмої ранку. Неподалік на вулиці вона побачила цілодобову крамницю й рушила туди, сховавши руки в кишені пальта. Невдовзі вона опинилася в закритому просторі телефонної кабіни, прохаючи операторку з'єднати її з довідковою службою Шаєнна.

Телефонний номер Абендсенів — слава Богу — був у довіднику. Вона докинула двадцятип'ятицентових монет, і операторка з'єднала їх.

— Доброго вечора,— швидко відповів жіночий голос, енергійний, доволі приязний і молодий. Поза сумнівом, жінка була приблизно такого самого віку, як Джуліана.

— Місіс Абендсен? — сказала Джуліана.— Чи можу я поговорити з містером Абендсеном?

— Назвіться, будь ласка.

— Я прочитала його книгу і приїхала аж із Каньйон-Сіті, штат Колорадо. Зараз я у Ґрілі. Я планувала дістатися до вас сьогодні, але не встигаю, тому хотіла б запитати, чи можна буде навідатись завтра.

Помовчавши, місіс Абендсен відповіла, так само приязно:

— Так, уже пізно, а ми лягаємо спати доволі рано. Чи мали ви якусь... особливу причину для зустрічі з моїм чоловіком? Він зараз дуже зайнятий.

— Я хотіла поговорити з ним.

Власний голос звучав для Джуліани монотонно і безбарвно. Вона втупилася у стіну кабінки, безсила щось додати — у неї боліло тіло, в пересохлому роті відчувався неприємний присмак. Крізь скло вона бачила продавця. Він обслуговував чотирьох підлітків, які замовили молочні коктейлі. Вона прагнула бути поряд із ними і майже не слухала відповідь місіс Абендсен. Їй дуже хотілося освіжитися прохолодним напоєм, а до нього взяти сендвіч із куркою чи щось таке.

— Готорн працює, як йому заманеться,— говорила місіс Абендсен своїм веселим енергійним голосом.— Якщо ви приїдете завтра, я нічого не можу обіцяти: можливо, він увесь день буде в роботі. Але якщо ви готові до цього...

— Так,— перервала Джуліана.

— Я знаю, що він залюбки поспілкується з вами кілька хвилин, якщо зможе,— продовжувала місіс Абендсен,— але, будь ласка, не засмучуйтеся, якщо трапиться так, що він не матиме часу, щоб з вами поговорити чи бодай привітатися.

— Ми прочитали його книгу, і вона нам дуже сподобалася,— сказала Джуліана.— Я взяла її з собою.

— Зрозуміло,— сказала місіс Абендсен так само приязно.

— Ми заїхали в Денвер — робили покупки і втратили багато часу.

«Ні,— подумала вона,— все змінилося, тепер все по-іншому».

— Послухайте,— сказала вона,— їхати до Шаєнна мені наказав оракул.

— Боже мій,— сказала місіс Абендсен так, наче знала, про що йдеться, але все ж не сприймала ситуацію серйозно.

— Я вам зачитаю.

Оракул був у неї з собою, в кабінці. Прилаштувавши книги на поличці під телефоном, вона почала старанно гортати сторінки.

— Секунду.

Вона знайшла потрібну сторінку і прочитала місіс Абендсен перше судження, а потім відповідні рівні. Коли вона дійшла до дев'ятки зверху — про удар і нещастя — то почула, як місіс Абендсен скрикнула.

— Прошу? — запитала Джуліана, зупинившись.

— Продовжуйте.

Джуліана помітила, що тепер тон у неї став більш проникливим та занепокоєним.

Коли Джуліана прочитала судження сорок третьої гексаграми, де було слово «небезпека», настала тиша. Ані місіс Абендсен, ані Джуліана нічого не говорили.

— Що ж, тоді чекаємо на вас завтра,— врешті сказала місіс Абендсен.— Ви могли б назвати своє ім'я?

— Джуліана Фрінк. Дуже вам дякую, місіс Абендсен.

Втрутилася телефоністка і різко сказала, що час розмови збіг. Джуліана повісила слухавку, взяла сумочку та книги оракула й вийшла з телефонної кабінки до стійки з газованою водою.

Коли вона замовила сендвіч та колу й сиділа, затягуючись сигаретою й відпочиваючи, то з жахом і подивом усвідомила, що нічого не сказала місіс Абендсен про гестапівця чи агента Служби безпеки, чи ким він там був, цей Джо Чіннаделла, якого вона лишила в готельному номері в Денвері. Вона просто не могла повірити. «Я забула! — сказала вона собі.— У мене зовсім вилетіло з голови. Як таке могло трапитись? Мабуть, у мене дах поїхав. Я точно зовсім хвора, дурна й ненормальна».

Вона полізла до своєї сумочки у пошуках дрібних грошей, щоб зателефонувати ще раз, але, вже підвівшись зі стільця, вирішила: «Ні, я не можу знову їм сьогодні телефонувати. Хай буде як буде. Уже надто пізно. Я втомлена, і вони, мабуть, уже лягли спати».

Вона доїла свій сендвіч з курятиною та салатом, випила колу, а тоді поїхала до найближчого мотелю, зняла номер і, здригаючись, заповзла у ліжко.