Людина у високому замку

12

— Містере Таґомі, до вас містер Ятабе,— повідомив містер Ремзі.

Він відступив у куток кабінету, і наперед вийшов стрункий джентльмен поважного віку.

— Радий познайомитися з вами, сер,— сказав містер Таґомі, простягаючи руку.

Він обережно потиснув худу, тендітну, старечу долоню і одразу ж відпустив. «Сподіваюся, що нічого не зламав»,— подумав він.

Він уважно роздивлявся старого джентльмена. Враження було гарне. Риси обличчя свідчили про твердий, цілісний характер. Незатуманений розум. Чітко відчувався зв'язок із давніми непохитними традиціями. Важко відшукати кращу чесноту для поважного віку... аж тут він усвідомив, що стоїть перед генералом Тедекі, колишнім начальником генерального штабу Імперії.

Містер Таґомі схилився у низькому поклоні.

— Генерале,— сказав він.

— Де третій учасник? — запитав той.

— Поспішає сюди, скоро буде. Я сам телефонував йому у готель.

У голові в нього все перемішалося, він відступив на кілька кроків, досі схиляючись у поклоні, не знаходячи у собі сили випрямитися.

Генерал сів. Містер Ремзі допоміг йому, приставивши крісло, але особливого пієтету не виявив — поза сумнівом, він і досі не розумів, хто перед ним. Містер Таґомі невпевнено сів навпроти.

— Гаємо час,— сказав генерал.— Прикро, але цього не уникнути.

— Так.

Минуло десять хвилин. Обоє мовчали.

— Даруйте, сер,— сказав нарешті містер Ремзі, нервуючи,— якщо я не потрібен, я залишу вас.

Містер Таґомі кивнув, і містер Ремзі вийшов.

— Чаю, генерале?

— Ні, сер.

— Сер,— сказав містер Таґомі,— маю визнати, що мене діймає страх. У цій зустрічі мені вчувається щось моторошне.

Генерал схилив голову.

— Містер Бейнс, якого я зустрів і прийняв у себе вдома, стверджує, що він швед. Однак пильне спостереження переконує в тому, що насправді він німецький посадовець високого рангу. Я кажу про це, бо...

— Будь ласка, продовжуйте.

— Дякую. Генерале, його хвилювання з приводу цієї зустрічі наводять мене на думку про зв'язок між нею й політичним переворотом у Райху.

Містер Таґомі не згадав про ще один факт: йому відомо, що генералу не вдалося прибути вчасно.

— Сер, ви зараз намагаєтеся вивідати інформацію, а не повідомити мені щось.

У його сірих очах світилася батьківська доброта. Гніву там не було.

Містер Таґомі прийняв цей докір.

— Сер, моя присутність на цій зустрічі — проста формальність, щоб обдурити нацистських шпигунів?

— Звісно. Ми зацікавлені у тому, щоб підтримувати певну легенду. Містер Бейнс — представник стокгольмського підприємства «Тор-Ам Індастріз», суто ділова людина. Я — Шінджіро Ятабе.

«А я Таґомі,— подумав той.— Це моя роль».

— Поза сумнівом, нацисти відстежували переміщення містера Бейнса,— сказав генерал.

Поклавши руки на коліна, він сидів рівно, мов струна. «Немовби винюхує, чи не пахне десь удалині бульйоном із яловичини»,— подумав містер Таґомі.

— Однак, щоб його викрити, їм доведеться вдатися до законних засобів. Це і є справжньою метою: не обманути їх, а вимагати дотримання процедури, якщо вони таки довідаються правду. Наприклад, як ви розумієте, тепер вони не можуть просто застрелити містера Бейнса, аби його знешкодити... А якби він приїхав без цієї легенди, то це було б можливим.

— Розумію,— сказав містер Таґомі.

«Скидається на якусь гру,— вирішив він,— але вони знають ментальність нацистів. Отже, гадаю, в цьому є сенс».

Задзвонив внутрішній переговорний пристрій. Почувся голос містера Ремзі:

— Сер, прийшов містер Бейнс. Провести його до вас?

— Так! — вигукнув містер Таґомі.

Відчинилися двері, і увійшов містер Бейнс, бездоганно вдягнений, у дбайливо випрасуваному і прекрасно пошитому костюмі. Обличчя в нього було спокійне.

Генерал Тедекі підвівся, містер Таґомі також. Усі троє вклонилися.

— Сер,— звернувся містер Бейнс до генерала,— я капітан Рудольф Веґенер із морської контррозвідки Райху. Гадаю, ви розумієте, що я представляю лише себе, а також деяких неназваних приватних осіб, а не якісь урядові відділи чи установи.

— Гере Веґенер, я розумію, що ви аж ніяк не можете бути офіційним представником жодного із органів уряду Райху. Я тут перебуваю неофіційно, як приватна особа, яка завдяки колишній службі в імператорській армії має, так би мовити, доступ до тих кіл у Токіо, які бажають вислухати ваше повідомлення.

«Дивна розмова,— подумав містер Таґомі,— але в ній немає нічого неприємного. Навпаки, щось майже музичне. Якесь життєдайне полегшення».

Вони сіли.

— Одразу перейду до суті,— сказав містер Бейнс.— Я хотів би поінформувати вас і тих, до кого ви маєте доступ, що у Райху уже доволі довго триває розробка програми під назвою Lowenzahn, «Кульбаба».

— Так,— сказав генерал, кивнувши, немовби йому вже доводилось чути про це раніше, але містеру Таґомі здалося, що він з нетерпінням очікує на продовження.

— «Кульбаба» передбачає сутичку на кордоні між Сполученими Штатами і Штатами Скелястих Гір.

Генерал кивнув, ледь помітно усміхаючись.

— На підрозділи Сполучених Штатів буде здійснено напад, і вони завдадуть удару у відповідь, перейшовши кордон та атакуючи регулярні частини ШСГ, розквартировані неподалік. У військових Сполучених Штатів є докладні карти розташування армійських підрозділів Середнього Заходу. Це перший етап. Другий етап передбачає заяву Німеччини щодо цього конфлікту. На допомогу Сполученим Штатам буде надіслано загін добровольців із вермахту, однак це лише прикриття.

— Так,— сказав генерал, слухаючи його.

— Основна мета операції «Кульбаба» — надпотужний атомний удар по Рідних Островах, без жодного попередження,— містер Бейнс помовчав.— Знищення імператорської родини, сил територіальної оборони, основної частини флоту, мирного населення, промисловості, ресурсів.

— А заморські території залишаться на розтерзання Райху,— сказав генерал Тедекі.

Містер Бейнс промовчав.

— Що ще? — запитав генерал.

Здавалося, містер Бейнс розгубився.

— Дата, сер?

— Усе змінилося через смерть Бормана. Принаймні таке моє припущення. Я зараз не маю контакту із контррозвідкою.

— Продовжуйте, гере Веґенер,— швидко сказав генерал.

— Ми радимо японському уряду втрутитися у внутрішні справи Райху. Принаймні я приїхав сюди саме з такою порадою. Деякі групи в Райху підтримують операцію «Кульбаба», деякі — ні. Покладалися надії на те, що незгодні з операцією зможуть прийти до влади після смерті канцлера Бормана.

— Однак за час вашого перебування тут гер Борман помер, і склалася інша політична ситуація. Райхсканцлером став доктор Ґеббельс. Сум'яттю покладено край.— Генерал помовчав.— Як фракція переможця ставиться до операції «Кульбаба»?

— Доктор Ґеббельс — палкий прихильник операції.

Містер Таґомі, на якого вони не зважали, заплющив очі.

— А хто виступає проти?

— Генерал СС Гайдрих,— долинув до містера Таґомі голос містера Бейнса.

— Я дуже здивований,— сказав генерал.— І я маю щодо цього сумніви. Це достовірна інформація чи лише припущення, ваше й ваших колег?

— Сходом — територією, яку зараз контролює Японія,— правитиме Міністерство закордонних справ. Люди Розенберґа працюватимуть безпосередньо з Канцелярією. Протягом минулого року через це велися численні запеклі суперечки між найвищими чинами. Я маю фотокопії зроблених нотаток. Поліція хотіла взяти все під свій контроль, але отримала відмову. Їм доручили колонізацію космосу. Марс, Місяць, Венера. Це буде їхня зона відповідальності. Щойно було досягнуто такого розподілу, поліція кинула всі сили на космічні програми та протидію «Кульбабі».

— Суперництво,— сказав генерал.— Одне угруповання використовується у грі проти іншого. Їх зіштовхує між собою фюрер. Відтак на його владу ніхто не зазіхає.

— Так,— сказав містер Бейнс,— тому мене й прислали сюди, щоб просити вашого втручання. А втрутитися ще можна, ситуація не є однозначною. Знадобиться ще багато місяців, перш ніж доктор Ґеббельс зміцнить свою владу. Йому доведеться зламати поліції хребта, можливо, навіть стратити Гайдриха та інших лідерів СС та СБ. Коли це буде зроблено...

— Ми повинні підтримати Службу безпеки? — перервав генерал Тедекі.— Найжорстокіших представників німецького суспільства?

— Так,— сказав містер Бейнс.

— Імператор ніколи не погодиться на такий крок. Він сприймає елітні війська Райху — всі, в яких носять чорну уніформу, усі ці мертві голови, замкову систему — як зло.

«Зло,— подумав містер Таґомі,— він має рацію. І ми повинні допомогти йому взяти гору, щоб вижити? Чи в цьому полягає парадокс нашого земного існування?

Не можу розв'язати цю дилему. Визнати, що людина повинна діяти у такій моральній невизначеності. У цьому немає Шляху, все перемішано. Суцільний хаос світла й темряви, тіні та матерії».

— У Райху лише вермахт має водневу бомбу,— сказав містер Бейнс.— Коли чорні сорочки використовували цю зброю, то винятково під наглядом армії. За часів Бормана уряд ніколи не давав поліції доступу до атомної зброї. В операції «Кульбаба» усе буде здійснюватися під контролем ОКВ[82] — верховного командування вермахту.

— Я це усвідомлюю,— сказав генерал Тедекі.

— Чорні сорочки значно жорстокіші за вермахт, але мають менше влади. Ми повинні брати до уваги лише реальність, реальну владу. А не етичні міркування.

— Так, ми маємо бути реалістами,— сказав містер Таґомі.

Бейнс та генерал Тедекі поглянули на нього.

— У чому конкретно полягає ваша пропозиція? — запитав генерал у містера Бейнса.— У тому, щоб ми встановили контакт зі Службою безпеки тут, у Тихоокеанських Штатах? Напряму почали переговори із... Я не знаю, хто є шефом місцевого відділу Служби безпеки. Гадаю, якась дуже неприємна особа.

— Тутешній відділ Служби безпеки нічого про це не знає,— відповів містер Бейнс.— Їхній шеф, Бруно Кройц фон Мере — стара партійна коняка. Ein Altpartei-genosse[83]. Імбецил. Нікому в Берліні не спало б на думку щось йому розповісти, він просто виконує рутинні доручення.

— Тоді до кого звернутися? — роздратовано запитав генерал.— До місцевого консула чи посла Райху в Токіо?

«Ці переговори проваляться,— подумав містер Таґомі,— хоч би якою високою була ставка. Ми не можемо лізти у страхітливе, навіжене багнище нацистських інтриг та міжусобиць. Наша свідомість до цього не пристосована».

— Тут потрібен делікатний підхід,— сказав містер Бейнс,— через низку посередників. Через когось, хто близький до Гайдриха і перебуває за межами Райху, у нейтральній країні. Або когось, хто часто подорожує між Токіо та Берліном.

— Маєте когось на думці?

— Міністра закордонних справ Італії, графа Чіано. Це надійна, розумна, дуже мужня людина, що обстоює порозуміння між країнами. Щоправда, він не має контакту з апаратом Служби безпеки, але міг би діяти в Німеччині через когось іншого, залучити ділові кола, наприклад, Круппів або генерала Шпайделя, чи навіть людей з СС. Війська СС менш фанатичні і ближчі за своїми поглядами до того, чим живе звичайне німецьке суспільство.

— Ваша організація, контррозвідка... Спроба зв'язатися з Гайдрихом через вас не має сенсу.

— Чорні сорочки ненавидять нас. Вони двадцять років вимагали партійного рішення про нашу цілковиту ліквідацію.

— Отже, вони становлять серйозну небезпеку особисто для вас? Наскільки я розумію, вони доволі активні тут, на Тихоокеанському узбережжі,— зауважив генерал Тедекі.

— Активні, але не мають реальної сили. Райс, представник Міністерства закордонних справ, здібний, однак протистоїть Службі безпеки.

Він стенув плечима.

— Мені потрібні ваші записи,— сказав генерал,— щоб передати уряду. Усі наявні матеріали щодо цих дискусій у Німеччині. І... — він помовчав.— Докази. Реальні докази.

— Звісно,— сказав містер Бейнс.

Він сягнув рукою у кишеню пальта і дістав плаский срібний портсигар.

— Кожна сигарета — контейнер, в якому захована мікроплівка.

Він передав портсигар генералу.

— А сам портсигар? — запитав генерал, роздивляючись його.— Здається, річ надто цінна, щоб отак її віддати.

Він почав виймати сигарети.

— Портсигар тепер належить вам,— усміхнувся містер Бейнс.

— Дякую.

Усміхнувшись у відповідь, генерал поклав портсигар у нагрудну кишеню.

Задзвонив пристрій внутрішнього зв'язку. Містер Таґомі натиснув кнопку на столі. Містер Ремзі сказав:

— Сер, у вестибюлі група людей німецької Служби безпеки. Вони намагаються захопити будівлю. Охорона «Ніппон-таймс» чинить їм опір.— Удалині, з вулиці, на яку виходили вікна кабінету містера Таґомі, почувся звук сирени.— Сили воєнної поліції і кемпейтай Сан-Франциско уже поспішають до нас.

— Дякую, містере Ремзі. Ви гідно вчинили, коли зберегли спокій, доповідаючи.

Містер Бейнс і генерал Тедекі слухали, напружившись.

— Шановне товариство, ми, поза сумнівом, знищимо головорізів СБ, перш ніж вони дістануться нашого поверху,— сказав їм містер Таґомі.— Вимкніть подачу електрики до ліфтів,— наказав він містеру Ремзі.

— Так, містере Таґомі,— і той від'єднався.

— Почекаємо,— сказав містер Таґомі.

Із шухляди він вийняв футляр із тикового дерева, а відкривши його, дістав кольт 44-го калібру 1860 року, часів Громадянської війни у США, справжню колекційну річ в ідеальному стані. Узявши ящичок із порохом та набоями, він почав заряджати револьвер. Містер Бейнс і генерал Тедекі з подивом спостерігали за ним.

— Це з особистої колекції,— пояснив містер Таґомі,— я любив тішити своє марнославство і вправлятися на дозвіллі у стрільбі на швидкість. Маю зазначити, що показував непогані результати у таких змаганнях з іншими аматорами. Однак до цього моменту ще не використовував цю зброю по-справжньому.

Тримаючи револьвер за всіма правилами, він націлив його на двері кабінету і завмер, чекаючи.

Френк Фрінк зосереджено сидів за станком у підвальній майстерні, приставивши майже готову срібну сережку до полірувального кола. Воно з шумом оберталося, шматки полірувального порошку летіли на окуляри Фрінку, бруднили йому нігті та руки. Сережка у формі черепашки равлика вже добряче нагрілася від тертя, але Фрінк похмуро тиснув іще сильніше.

— Не поліруй занадто,— сказав Ед Маккарті,— лише зарівняй виступи, а заглиблень можеш взагалі не торкатися.

Френк Фрінк пробурмотів щось нерозбірливе.

— На ринку срібло вище цінується, якщо воно не надто заполіроване,— сказав Ед,— краще, коли вироби зі срібла мають зістарений вигляд.

«Ринок»,— подумав Фрінк.

Вони нічого не продали. «Американські художні ремесла» прийняли товари на реалізацію, а окрім цього більше ніхто нічого не взяв. Усього вони відвідали п'ять магазинів.

«Ми нічого не заробляємо,— сказав собі Фрінк,— просто виготовляємо дедалі більше прикрас, і вони купами лежать довкола».

Полірувальний круг зачепив застібку сережки, та вислизнула з рук Фрінка, упала на захисний щиток, а потім на підлогу. Він вимкнув мотор.

— Не розкидайся деталями,— сказав Маккарті, який саме зварював.

— Господи, та ця застібка завбільшки з горошину. Нема як вхопитися.

— Все одно підбери її.

«Та хай воно все западеться»,— подумав Фрінк.

— Що таке? — запитав Маккарті, побачивши, що той не поспішає піднімати сережку.

— Ми викидаємо гроші на вітер,— сказав Фрінк.

— Ми не можемо продати те, чого не виготовили.

— Ми взагалі нічого не можемо продати, хоч виготовлене воно, хоч ні.

— П'ять магазинів. Це крапля в морі.

— Але цього достатньо, щоб побачити тенденцію.

— Не дури себе.

— Я й не дурю себе,— відповів Фрінк.

— Ти про що?

— Я про те, що час шукати покупця для нашого брухту.

— Гаразд,— сказав Маккарті,— тоді виходь зі справи.

— Уже вийшов.

— Я працюватиму сам.

Маккарті знову запалив паяльну лампу.

— Як розійдемося? — запитав Фрінк.

— Не знаю. Якось домовимося.

— Викупи мою долю.

— Ще чого!

— Заплати мені шістсот доларів,— запропонував Фрінк, підрахувавши.

— Ні, бери половину усього, що ми маємо.

— Половину станка?

Вони обоє замовкли.

— Ще три крамниці,— сказав Маккарті,— а тоді поговоримо про це.

Опустивши захисний щиток, він почав припаювати шматок латуні до невеликого браслета.

Френк Фрінк підвівся з-за станка. Він знайшов сережку у формі равлика і поклав її у коробочку із заготовками.

— Піду покурю,— сказав він і вийшов із підвалу на сходи.

За мить він уже стояв на тротуарі, затиснувши між пальців сигарету «Небесної музики».

«Усе скінчилося,— сказав він собі,— і не треба оракула, щоб це зрозуміти. Я відчуваю Ситуацію. Цим пахне у повітрі. Поразкою. Важко достеменно сказати, чому так трапилося. Теоретично ми могли б продовжувати. Крамниця за крамницею, інші міста. Але... Щось не так. І ніякі зусилля та винахідливість цьому не зарадять.

Хотілося б мені дізнатися, у чім річ.

Але я ніколи не дізнаюся.

Що нам варто було зробити? За що взятися замість цього?

Ми пішли проти Ситуації. Проти Дао. Проти течії, у неправильному напрямку. А тепер всюди розпад. Руїна.

Нас захопило інь. Світло повернулося до нас задом, пішло геть.

Ми можемо лише підкоритися».

Поки він стояв під карнизом, поспіхом затягуючись своєю сигаретою з марихуаною, бездумно втупившись у потік машин, до нього неквапно підійшов звичайний з вигляду немолодий білий чоловік.

— Ви містер Фрінк? Френк Фрінк?

— Саме так.

Чоловік дістав якийсь згорнутий папір і посвідчення.

— Я з департаменту поліції Сан-Франциско. У мене ордер на ваш арешт.

Він уже тримав Фрінка за лікоть, арешт відбувся.

— За що?

— Шахрайство. Містер Чілден. «Американські художні ремесла».

Коп силоміць повів Фрінка вздовж тротуару. До них приєднався ще один коп, також у штатському, і тепер вони обступили Фрінка з обох боків. Його потягнули до припаркованого «тойопета» без поліцейських знаків.

«Такі зараз часи»,— подумав Фрінк, коли його запхнули до машини між двох копів. Двері захряснулися. Машина, за кермом якої був третій коп, в уніформі, влилася у потік. «Ми повинні коритися цим сучим дітям».

— Маєш адвоката? — запитав один із копів.

— Ні.

— У відділку тобі дадуть список і зможеш вибрати.

— Дякую,— відповів Фрінк.

— Що ти зробив із грошима? — запитав один із копів через якийсь час, коли вони вже в'їжджали у гараж відділку на Карні-стрит.

— Витратив,— сказав Фрінк.

— Усе?

Він не відповів.

Один із копів похитав головою і засміявся.

Коли вони вибиралися з машини, у Фрінка запитали:

— Твоє справжнє прізвище — Фінк?

Того охопив жах.

— Фінк,— повторив коп,— ти жид.

Він показав велику сіру теку.

— Біженець із Європи.

— Я народився у Нью-Йорку,— сказав Френк Фрінк.

— Ти втік від нацистів,— сказав коп.— Знаєш, що це означає?

Френк Фрінк вирвався і побіг до гаражних дверей. Троє копів щось закричали, і біля виходу шлях йому перепинила поліцейська машина та озброєні копи в уніформі. Вони усміхнулися йому, а тоді один зробив крок уперед і застібнув на зап'ясті наручники.

Тягнучи за зап'ястя — тонкий метал врізався у шкіру аж до кістки — коп повів його назад.

— До Німеччини повернешся,— сказав один із копів, роздивляючись його.

— Я американець.

— Ти єврей.

Коли його вели по сходах, один із копів запитав:

— Його зареєструють тут?

— Ні. Потримаємо його під вартою до рішення німецького консула. Вони хочуть судити його за німецьким законодавством.

Список адвокатів йому так і не дали.

Містер Таґомі двадцять хвилин непорушно сидів за столом, наставивши на двері револьвер, а містер Бейнс міряв кроками кабінет. Старий генерал, трохи подумавши, зателефонував у посольство Японії в Сан-Франциско. Однак зв'язатися із бароном Келемакуле не вдалося: чиновник сказав, що посла немає в місті.

Зараз генерал Тедекі намагався додзвонитися до Токіо.

— Я поговорю з Воєнною академією,— пояснив він містеру Бейнсу,— і вони зв'яжуться з імператорськими армійськими підрозділами, розташованими неподалік.

Він видавався спокійним.

«Отже, нас звільнять аж через кілька годин,— сказав собі містер Таґомі.— Можливо, японські морські піхотинці з авіаносця, озброєні автоматами та мінометами.

Діяти через офіційні канали дуже ефективно з огляду на кінцевий результат... Однак, на жаль, це забирає багато часу. А внизу бандити-чорносорочники лупцюють секретарок та клерків».

Проте сам він мало що міг зробити.

— Чи не варто спробувати зв'язатися із німецьким консулом? — запитав містер Бейнс.

Містер Таґомі уявив собі, як кличе міс Ефрайкян із диктофоном, щоб записати термінову ноту протесту геру Райсу.

— Я можу зателефонувати геру Райсу,— сказав містер Таґомі,— скориставшись іншою лінією.

— Зателефонуйте, будь ласка,— мовив Бейнс.

Не випускаючи з рук свій колекційний револьвер, містер Таґомі натиснув кнопку на столі. Там був незареєстрований телефон, призначений спеціально для таємних переговорів.

Містер Таґомі набрав номер німецького консульства.

— Доброго дня. Представтесь, будь ласка,— відповів жвавий чоловічий голос співробітника з виразним акцентом. Поза сумнівом, якась дрібна мураха.

— Будь ласка, покличте Його високоповажність гера Райса. Це терміново. Говорить містер Таґомі з імператорського торгового представництва. Невідкладна справа,— сказав він жорстким діловим тоном.

— Так, сер. Будь ласка, зачекайте хвильку.

Хвилька тягнулася довго. Зі слухавки не долинало жодних звуків, навіть потріскування.

«Він просто стоїть, тримаючи в руці слухавку,— вирішив містер Таґомі.— Тягне час. Типові нордичні хитрощі».

— Зрозуміло, що вони намагаються позбутися мене,— сказав він генералу Тедекі, який чекав відповіді з іншого телефону, та містеру Бейнсу, який походжав кабінетом.

Нарешті службовець сказав:

— Вибачте, що змусив вас чекати, містере Таґомі.

— Усе гаразд.

— Консул на нараді, але...

Містер Таґомі поклав слухавку.

— Даремні зусилля, щоб не сказати гірше.

Він почувався розгубленим. «До кого ще звернутися? Токкоку поінформовано, воєнна поліція вже на набережній, немає сенсу їм телефонувати. Зв'язатися безпосередньо з Берліном? Зателефонувати райхсканцлеру Ґеббельсу? На воєнний аеродром імператорської армії у Напі, щоб за нами прислали повітряний транспорт?»

— Я зателефоную шефу СБ, геру Кройцу фон Мере,— вголос промовив він.— І гірко поскаржуся. Вибухну довжелезною інвективою.

Він почав набирати номер, який, згідно з телефонною книгою Сан-Франциско, формально — евфемістично — належав «Службі охорони цінних вантажів „Люфтганзи“ при терміналі аеропорту». Поки лунали гудки, він сказав:

— Вчиню такий скандал!

— Влаштуйте гарну виставу,— сказав генерал Тедекі, усміхаючись.

Містеру Таґомі відповів голос з німецьким акцентом:

— Хто це?

«Ще серйозніший голос, ніж у мене»,— подумав містер Таґомі. Але відступати він не збирався.

— Що там у вас? — нетерпляче запитав голос.

— Я вимагаю заарештувати і віддати під суд вашу банду горлорізів та дегенератів! Вони геть сказилися! Білоголові оскаженілі тварюки, для яких навіть слів не можна підібрати! Kerl[84], ви знаєте, хто я? Таґомі, радник імператорського уряду. У вас п'ять секунд, потім ми полишаємо законні методи. Загін швидкого реагування морської піхоти випалить їх дощенту вогненними фосфорними бомбами. Який сором для цивілізованого світу!

На іншому кінці лакей СБ щось стурбовано забурмотів.

Містер Таґомі підморгнув містеру Бейнсу.

— ...ми нічого про це не знаємо,— говорив прислужник.

— Брехун! — закричав містер Таґомі.— Тоді ви не залишаєте нам вибору.

Він кинув слухавку.

— Це просто жест,— сказав він містеру Бейнсу і генералу Тедекі,— але гірше від цього не буде. Завжди існує малесенька ймовірність, що навіть у Службі безпеки вдасться когось вивести з рівноваги.

Генерал Тедекі хотів щось сказати, аж тут почали гатити у двері кабінету. Він замовк. Двері розчахнулися.

Увійшли двоє білих здорованів, обоє озброєні пістолетами із глушниками. Вони побачили містера Бейнса.

— Da ist er[85],— сказав один.

Вони рушили до нього.

Сидячи за столом, містер Таґомі навів на них свій стародавній колекційний револьвер і натиснув на курок. Один із людей Служби безпеки впав на підлогу. Інший спрямував свій пістолет із глушником на містера Таґомі й вистрілив у відповідь. Містер Таґомі нічого не почув, лише побачив, як із дула виривається крихітна хмарка диму, і почув свист кулі, яка пролетіла поруч. Зі швидкістю, що била всі рекорди, він зводив курок свого кольта одинарної дії, стріляючи знову і знову.

Співробітнику СБ розірвало щелепу. У повітрі розлетілися шматки плоті й кісток, уламки вибитих зубів. «Я поцілив йому в рота,— усвідомив містер Таґомі.— Страшна рана, особливо якщо куля пройшла по висхідній траєкторії». У погляді чоловіка без щелепи досі світилося життя — принаймні до певної міри. «Він ще бачить мене»,— подумав містер Таґомі.

Потім очі співробітника СБ згасли, і він упав, впустивши зброю. Із горла в нього вирвалося нелюдське клекотіння.

— Огидно,— сказав містер Таґомі.

У дверях більше нікого не було.

— Мабуть, усе скінчилося,— сказав генерал Тедекі після недовгої паузи.

Містер Таґомі, який останні три хвилини ретельно перезаряджав револьвер, відірвався від свого заняття й натиснув кнопку на апараті внутрішнього зв'язку.

— Викличте бригаду швидкої допомоги,— наказав він,— тут жахливо скалічений горлоріз.

У відповідь почулися лише гудки.

Містер Бейнс нахилився і підняв обидва пістолети німців; один він віддав генералу, інший узяв собі.

— Тепер ми їх винищимо,— сказав містер Таґомі, влаштувавшись зі своїм кольтом 44-го калібру за столом, там де й сидів раніше,— у нас тут прекрасний тріумвірат.

— Німецькі бандити, здавайтеся! — пролунало з вестибюля.

— Про них уже подбали,— крикнув містер Таґомі,— один мертвий, інший вмирає. Заходьте і переконайтеся самі.

Сторожко увійшла група співробітників «Ніппон-таймс». Декілька тримали в руках засоби для придушення заворушень — топірці, гвинтівки та гранати зі сльозогінним газом.

— Cause célèbre[86],— сказав містер Таґомі.— Уряд ТША у Сакраменто без вагань міг би оголосити війну Райху.— Він відклав револьвер.— Хай там як, з ними покінчено.

— Вони заперечуватимуть свою причетність,— сказав містер Бейнс.— Стандартний хід, випробуваний безліч разів.— Він поклав на стіл містеру Таґомі пістолет із глушником.— Зроблено в Японії.

Він не жартував. Це була правда. Японський пістолет для спортивної стрільби прекрасної якості. Містер Таґомі перевірив його.

— І вони не громадяни Німеччини,— сказав містер Бейнс. Він витягнув гаманець з документами в одного з білих, того, що був уже мертвий.— Громадянин ТША. Мешкає у Сан-Хосе. Ніщо не пов'язує його з СБ. Джек Сендерс.

Він пожбурив гаманець геть.

— Пограбування,— сказав містер Таґомі.— Мотив: цінності у сейфі. Жодної політики.

Він непевно звівся на ноги.

У будь-якому разі спроба вбивства або викрадення з боку СБ провалилася. Принаймні оця перша. Однак вони точно знали, хто такий містер Бейнс і, поза сумнівом, знали мету його приїзду.

— Прогноз невтішний,— додав містер Таґомі.

Він подумав про те, чи може зараз бути корисною Книга. Можливо, вона б захистила їх. Попередила б, підтримала б своєю порадою.

У нього досі тремтіли руки, коли він дістав сорок дев'ять гілочок деревію. «Уся ця ситуація дивна й безпрецедентна,— вирішив він,— людському розуму її не збагнути, це під силу лише об'єднаній мудрості багатьох людей. Німецьке тоталітарне суспільство схоже на якусь неповноцінну форму життя, гіршу за природну. Гіршу через цей домішок, ці прожилки безглуздості.

Ось місцева СБ діє як інструмент політики, абсолютно не узгодженої із керівником у Берліні. Де сенс цієї складної мішанини? Хто насправді представляє Німеччину? Хто міг би бути таким представником у минулому? Майже як у кошмарному сні, коли повсякденні життєві проблеми розпадаються на шматки.

Оракул розрубає цей вузол. Для „І цзін“ зрозуміла навіть така скажена порода диких кішок, як нацистська Німеччина».

Містер Бейнс, спостерігаючи за тим, як містер Таґомі розгублено перебирає жмут гілочок, усвідомив глибину його потрясіння. «Для нього,— подумав містер Бейнс,— ця подія, те, що йому довелося вбити чи скалічити цих людей, не просто жахлива, а й не має пояснення.

Що я можу сказати, щоб розрадити його? Він стріляв, щоб захистити мене. Отже, моральну відповідальність за ці два загублені життя несу я, і я її приймаю. Таке моє бачення».

Підійшовши до містера Бейнса, генерал Тедекі тихо сказав:

— Ви стали свідком відчаю людини. Бачте, його, поза сумнівом, виховали як буддиста. Якщо він навіть не вірянин, то принаймні зазнав впливу цієї традиції. У цій культурі не можна забирати життя, кожне життя священне.

Містер Бейнс кивнув.

— Він віднайде рівновагу,— вів далі генерал Тедекі,— поступово. Зараз у нього немає точки відліку, з якої він міг би побачити й усвідомити свій вчинок. Ця книга допоможе йому, адже вона дає зовнішню систему координат.

— Розумію,— сказав містер Бейнс.

«Ще одна зовнішня система координат, яка допомогла б йому, це вчення про первородний гріх. Цікаво, чи він колись про таке чув. Усі ми приречені чинити жорстокість, насильство або зло. Така наша доля, і передумови цього давні. Наша карма».

Щоб врятувати одне життя, містеру Таґомі довелося забрати два. Це не вкладається у логічному збалансованому розумі. Добра людина, як-от містер Таґомі, усвідомивши приховане значення такої реальності, могла б втратити розум.

«Однак головне,— подумав містер Бейнс,— не в теперішньому, не у смерті моїй чи цих двох людей СБ. Головне — гіпотетично — у майбутньому. Те, що сталося зараз, буде виправдано або не виправдано подальшими подіями. Чи вдасться нам врятувати мільйони людей, власне, усю Японію?»

Однак чоловік, який перебирав гілочки, про це думати не міг. Теперішнє, реальне, було занадто пекучим — німці, мертвий і смертельно поранений, на підлозі його кабінету.

Генерал Тедекі мав рацію: час дозволить містеру Таґомі поглянути на це з певної дистанції. Або ж його поглине темрява душевної хвороби, і він, безнадійно заплутавшись, назавжди відвернеться від життя.

«І ми не так уже й відрізняємося від нього,— подумав містер Бейнс.— Ми так само блукаємо в тумані. А відтак, на жаль, ми не можемо йому допомогти. Можемо лише чекати, сподіваючись, що він не зламається, а врешті-решт видужає».