Людина у високому замку

7

Милі молоді японці, які заходили до магазину Роберта Чілдена — подружжя Касоура — зателефонували наприкінці тижня і запросили його до себе на вечерю. Він був дуже радий, оскільки саме чекав звістки від них.

Він замкнув крамницю «Американські художні ремесла» трохи раніше, аніж зазвичай, і, узявши велотаксі, приїхав в елітний район, де мешкали Касоура. Він знав ці місця, хоча білі тут не жили. Поки таксі везло його вуличками, що звивалися поміж газонів та верб, Чілден роздивлявся сучасні багатоквартирні будинки і милувався вишуканою архітектурою. Ковані бильця балконів, височенні, але сучасного стилю колони, пастельні кольори, різноманітні текстури фасадів... Справжні витвори мистецтва. Він пам'ятав часи, коли на цьому місці не було нічого, крім повоєнних руїн.

Японські дітлахи мовчки дивилися на нього, а потім знову поверталися до свого футболу чи бейсболу. «Але з дорослими все по-іншому»,— подумав він. Елегантно одягнені молоді японці, які паркували машини або виходили з багатоквартирних будинків, позирали на нього із більшим зацікавленням. Вони, мабуть, міркували про те, чи він тут живе. Молоді японські бізнесмени, які поверталися додому зі своїх офісів... Тут жили навіть керівники Торгових представництв. Він помітив припарковані кадилаки. Що ближче його велотаксі під'їжджало до місця призначення, то більше він нервувався.

За мить, коли він вже піднімався сходами до квартири подружжя Касоура, промайнула думка: «Ну, от я й тут. Запрошений не у справах, а як гість на вечерю». Звичайно, він подбав про те, щоб мати якомога кращий вигляд. Принаймні своєї зовнішності він міг не соромитися. «Моя зовнішність,— подумав він.— Так. То який я маю вигляд? Не треба нікого дурити, мені тут не місце. На цій землі, яку розчистили білі люди і на якій побудували одне з найпрекрасніших своїх міст. Я чужинець у власній країні».

По застеленому килимом коридорі він підійшов до дверей і натиснув на кнопку дзвінка. Йому одразу ж відчинили. Перед ним, привітно усміхаючись, стояла молода місіс Касоура у шовковому кімоно й обі. Її чорне, зібране у вузол волосся спадало на шию. У вітальні вже чекав її чоловік зі склянкою в руках, киваючи йому.

— Містере Чілден, заходьте.

Він вклонився і зайшов.

Напрочуд вишукане помешкання. І дуже аскетичне. Мало речей. Лампа, столик, книжкова шафа, гравюра на стіні. Незрівнянне японське відчуття вабі[50]. Англійською це важко сформулювати. Здатність знаходити у простих речах красу, яка перевершує вишукані оздоби. Це якось пов'язано із розміщенням предметів інтер'єру.

— Щось будете пити? — запитав містер Касоура.— Віскі з содовою?

— Містере Касоура...— почав Чілден.

— Пол,— сказав молодий японець.— Бетті,— він вказав на дружину.— А ви...

— Роберт,— пробурмотів містер Чілден.

Влаштувавшись зі своїми напоями на м'якому килимі, вони слухали кото — тринадцятиструнну японську арфу. Це була нова, доволі популярна платівка, яку нещодавно випустила японська студія звукозапису. Чілден ніде не бачив жодної частини програвача, навіть динаміків. Він не міг визначити, звідки долинає звук.

— Ми не знали, які ваші улюблені страви,— сказала Бетті,— тому обрали безпрограшний варіант. В електричній печі на кухні смажиться біфштекс із кісточкою. А також печена картопля зі сметанним соусом та зеленою цибулею. Принцип такий: ніколи не помилишся, подаючи біфштекс гостю, який приходить до вас уперше.

— Це чудово. Я дуже люблю біфштекс.

І Чілден не збрехав. Він рідко його їв. З великих господарств на Середньому Заході тепер надсилали мало м'яса на Західне Узбережжя. Він навіть не міг пригадати, коли востаннє їв смачний біфштекс.

Настав час вручити господарям подарунок.

Він дістав із кишені піджака невеличку, упаковану у тонкий обгортковий папір річ і скромно поклав на столик. Касоура одразу це помітили, і йому довелося сказати:

— Дрібничка. Щоб бодай трохи віддячити за радість і спокій, які я відчуваю, перебуваючи тут.

Він розгорнув папір, демонструючи їм подарунок — шматок слонової кістки, який сто років тому вкрили різьбою китобої з Нової Англії. Крихітний вигадливий витвір мистецтва, який називають кримшо[51]. Їхні обличчя засяяли — вони впізнали різьбу, яку старі моряки робили на дозвіллі. У жодній іншій речі стара культура Сполучених Штатів не могла втілитися повніше.

Мовчання.

— Спасибі,— сказав Пол.

Роберт Чілден вклонився.

Тоді його душу на мить огорнув спокій. Цей подарунок — «узливання», як було сказано в «І цзін». Воно виконало свою місію. Тривога та пригнічення, які він відчував останнім часом, почали поступово відходити.

Він отримав від Рея Келвіна компенсацію за кольт 44-го калібру і багато письмових запевнень, що таке більше не трапиться. Але тоді йому не полегшало. Лише зараз, у цій ситуації, яка не мала нічого спільного з тими справами, він на мить перестав відчувати, ніби все йде шкереберть. Вабі навколо, промені гармонії. «Так, це воно,— вирішив він.— Пропорції. Рівновага. Ці двоє молодих японців такі близькі до Дао. Ось чому вони одразу привернули мою увагу. Я відчув у них Дао. На власні очі побачив його проблиск».

«Що відчуваєш, коли насправді пізнаєш Дао? — міркував він.— Дао — це те, що спочатку впускає світло, потім темряву. Уможливлює взаємодію двох первинних сил для постійного оновлення. Ось що не дає нам зійти нанівець. Всесвіт ніколи не згасне, бо саме тоді, коли здається, що темрява поглинула все і стала всеохопною, у найглибших її надрах народжуються проблиски світла. Це і є Шлях. Коли зерно падає, воно падає у землю, у ґрунт. І там, невидиме, воно пробуджується до життя».

— Закуска,— сказала Бетті.

Опустившись на коліна, вона простягнула йому тарелю, на якій лежали маленькі сирні крекери. Він вдячно взяв дві штуки.

— Останнім часом дуже багато важливих міжнародних новин,— сказав Пол, відпиваючи зі своєї склянки.— Сьогодні дорогою додому я слухав пряму трансляцію масштабної вистави — державної церемонії похорону у Мюнхені. П'ятдесятитисячний мітинг, прапори і таке інше. Масові співи Ich hatte einen Kamerad[52]. Тіло можуть побачити усі віддані.

— Так,— сказав Роберт Чілден,— ця прикра звістка на початку тижня.

— Вечірня японська «Таймс» пише, що, згідно з інформацією з надійних джерел, Бальдур фон Ширах під домашнім арештом,— сказала Бетті,— за наказом Служби безпеки.

— Недобре,— похитав головою Пол.

— Поза сумнівом, уряд намагається зберегти порядок,— сказав Чілден.— Фон Ширах відомий своїми поспішними, впертими і безрозсудними діями. Дуже схожий на Рудольфа Гесса. Пригадайте його безумний політ до Англії.

— Що там іще у японській «Таймс»? — запитав Пол дружину.

— Сильне сум'яття й непевність. Армійські підрозділи перекидають туди-сюди. Відпустки військовим скасовано. Кордони закриті. Засідає Райхстаг. Безліч виступів.

— Пригадую один прекрасний виступ доктора Ґеббельса,— сказав Роберт Чілден,— я чув його по радіо, десь рік тому. Дуже гостра інвектива. Аудиторія готова була їсти у нього з рук, як завжди. Він провів її через увесь діапазон емоцій. Поза сумнівом, тепер, коли Адольф Гітлер вийшов із гри, доктор Ґеббельс — нацистський оратор номер один.

— Так,— закивали Пол і Бетті.

— У доктора Ґеббельса також прекрасні діти і дружина,— продовжував Чілден.— Справжня еліта.

— Справді,— погодилися Пол і Бетті.

— Він сім'янин, на противагу багатьом їхнім великим цабе у партії,— додав Пол,— в яких неоднозначні сексуальні вподобання.

— Я б не звертав увагу на чутки,— сказав Чілден.— Ви про такого собі Ернста Рема? Це стара, давно забута історія.

— Я радше про Германа Ґеринґа,— сказав Пол, відпиваючи зі склянки маленькими ковтками і уважно вдивляючись у неї.— Кажуть, він влаштовує оргії, подібні до римських, фантастично збочені і вигадливі. Мороз йде по шкірі від самих лише описів.

— Брехня,— сказав Чілден.

— Ця тема не варта розмови,— тактовно втрутилася Бетті, поглянувши на обох чоловіків.

Вони допили віскі, і Бетті вийшла, щоб знову наповнити склянки.

— Від політичних дискусій закипає кров,— сказав Пол.— Хоч куди б ви пішли. Важливо зберігати ясність розуму.

— Так,— погодився Чілден.— Спокій і порядок. І тоді все повернеться до звичної стабільності.

— Для тоталітарного суспільства період після смерті вождя дуже складний,— сказав Пол,— брак традицій та інституцій середнього класу, поєднаний із...— він раптово замовк.— Напевно, досить політики,— усміхнувся він,— бо це вже схоже на старі студентські часи...

Роберт Чілден відчув, що червоніє. Він схилився над знову наповненою склянкою, щоб приховати обличчя від господарів. Який жахливий початок! Так галасливо і безглуздо сперечатися про політику. Виказати неввічливість своєю незгодою. І лише вправність і тактовність господарів врятувала вечір.

«Як багато я ще маю засвоїти,— подумав Чілден.— Вони такі вишукані і ввічливі. А я... Я білий варвар. Так воно і є».

Протягом певного часу він лише мовчки пив, вдаючи насолоду. «Я повинен у всьому наслідувати їх,— говорив він собі.— Завжди погоджуватися».

Але одразу ж запанікував, думаючи: «У мене в голові все плутається від алкоголю. А ще через утому й нерви. Чи мені це вдасться? Мене ніколи не запросять знову, вже запізно цьому зарадити». Його охопив відчай.

Повернувшись із кухні, Бетті знову сіла на килим. «Яка вона приваблива,— вкотре подумав Роберт Чілден.— Струнке тіло. У них набагато досконаліші тіла — не гладкі, не мішкуваті. Їм не потрібні ліфи чи корсети. Я повинен приховати своє бажання — за всяку ціну». І все ж подеколи він дозволяв собі крадькома поглянути на неї. «Такий прекрасний смаглявий відтінок шкіри, темні очі та волосся. Ми порівняно з ними якісь недороблені. Нас витягнули з печі ще напівсирими. Старий міф аборигенів. У цьому є своя правда.

Треба відволіктися. Знайти якусь світську тему для розмови, що завгодно». Його погляд блукав, шукаючи, за що зачепитись. Повисла важка тиша, від якої його напруга ставала пекучою. Нестерпною. «Що, в біса, сказати?» Щось безпечне. Він вихопив поглядом книгу, яка стояла у низькій чорній шафці із тикового дерева.

— Бачу, ви читаєте «І обтяжіє сарана». Цей роман у всіх на вустах, але справи ніяк не дають мені з ним ознайомитися.

Підвівшись, він підійшов до шафи і взяв книгу, уважно спостерігаючи за їхніми виразами облич. Здавалося, вони схвально сприйняли цю його спробу розпочати розмову, і він продовжив:

— Це детектив? Даруйте мою страшну необізнаність.

Він перегорнув декілька сторінок.

— Аж ніяк не детектив,— сказав Пол.— Це цікава художня проза, яку можна визначити як наукову фантастику.

— Ні,— не погодилася Бетті,— там немає наукової складової. Дія відбувається не в майбутньому. У науковій фантастиці йдеться про майбутнє, особливо таке, де наука просунулася далі, ніж зараз. А у книжці нічого такого немає.

— Але там ідеться про альтернативне теперішнє,— сказав Пол.— Є багато відомих науково-фантастичних романів такого типу. Даруйте, що наполягаю на цьому,— пояснив він Роберту,— але, як відомо дружині, я довго був шанувальником наукової фантастики. Я захопився нею давно, ще коли мені ледь виповнилося дванадцять. Це було на самому початку війни.

— Розумію,— ввічливо сказав Роберт Чілден.

— Хочете взяти почитати «Сарану»? — запитав Пол.— Ми скоро закінчимо, за день-два, не більше. У мене офіс у центрі, неподалік від вашої шанованої крамниці, я залюбки заніс би вам книжку під час обідньої перерви.— Він помовчав, а тоді Бетті подала йому якийсь знак,— принаймні так здалося Чілдену — і він продовжив: — Роберте, ми з вами, ви і я, могли б пообідати разом з цієї нагоди.

— Дякую,— відповів Роберт.

Сказати більше він був не спроможний. Обід. У центрі міста, в одному із фешенебельних ресторанів для бізнесменів. Він і цей стильний молодий японець із сучасної еліти. Це було занадто. Він відчув, як все пливе перед очима, однак продовжив роздивлятися книгу і кивати.

— Так,— сказав він,— здається, і справді цікаво. Мені б дуже хотілося прочитати її. Я намагаюся стежити за тим, про що говорять люди.

Чи правильно було так говорити? Він визнав, що книга цікавить його лише як модна новинка. Можливо, це було по-плебейськи. Він точно не знав, але відчував, що так воно і є.

— Не можна судити про книгу за тим, бестселер вона чи ні,— продовжив він.— Ми всі це розуміємо. Багато бестселерів — просто сміття. Однак ця книга...

Він запнувся.

— Справді,— сказала Бетті.— Смак у більшості направду жахливий.

— Як у музиці,— підхопив Пол.— Наприклад, ніхто не цікавиться автентичним американським народним джазом. Роберте, вам подобаються, скажімо, Банк Джонсон, Кід Орі та подібні виконавці?[53] Старий джаз Діксіленду?[54] Я маю колекцію таких платівок, оригінальні записи Genet[55].

— Боюся, що не тямлю в негритянській музиці,— відповів Роберт.

Здавалося, їм не дуже сподобалися ці слова.

— Я надаю перевагу класиці. Баху та Бетховену.

Безумовно, це було прийнятно. Зараз він відчував гіркоту. Невже він мав відмовитися від великих європейських майстрів заради новоорлеанського джазу із дешевих барів та бістро у чорних кварталах?

— Можливо, якщо я поставлю збірку мелодій джаз-бенду New Orleans Rhythm Kings — почав Пол, прямуючи до виходу з кімнати, але Бетті поглядом застерегла його.

Він завагався, потім знизав плечима.

— Вечеря майже готова,— сказала вона.

Повернувшись до кімнати, Пол знову сів. Дещо похмуро, як здалося Роберту, він пробурмотів:

— Джаз із Нового Орлеана — це найбільш автентична американська музика. Вона народилася на цьому континенті. Усе інше прийшло з Європи, як, наприклад, старомодні балади в англійському стилі.

— Це у нас постійний привід для суперечок,— сказала Бетті, усміхаючись Роберту,— я не поділяю його любові до оригінального джазу.

Досі тримаючи в руках примірник роману «І обтяжіє сарана», Роберт запитав:

— А про яку альтернативну версію теперішнього йдеться у цій книзі?

Бетті, трохи помовчавши, відповіла:

— Про ту, в якій Німеччина і Японія програли війну.

Усі мовчали.

— Час вечеряти,— сказала Бетті, легко зводячись на ноги,— будь ласка, за мною, двоє голодних джентльменів-бізнесменів.

Вона привітно запросила Роберта та Пола за стіл, уже вкритий білою скатертиною, заставлений срібним столовим приладдям та порцеляною. На величезні шорсткі серветки були нанизані кільця, які Роберт визначив як староамериканські вироби зі слонової кістки. І столове приладдя було виготовлене із чистого американського срібла. Чашки та блюдечка «Роял Альберт», темно-сині та жовті. Виняткові речі. Він не міг стримати професійного захоплення.

Лише тарілки не були американськими. Можливо, японські. Точно сказати він не міг, це виходило за межі його компетенції.

— Це порцеляна імарі,— сказав Пол, зауваживши його цікавість,— з Аріти[56]. Вважається першокласним посудом. Японія.

Вони сіли за стіл.

— Кави? — запитала Бетті Роберта.

— Так, спасибі,— відповів він.

— Наприкінці вечері,— сказала вона, виходячи по візок для сервірування.

Невдовзі вони вже їли. Вечеря здалася Роберту дуже смачною. Бетті надзвичайно добре готувала. Особливо йому сподобався салат. Авокадо, серцевини артишоків, якийсь соус із блакитним сиром... Дякувати Богу, вони не пригостили його японською стравою, сумішшю овочів та м'яса, якою він так часто харчувався після війни.

І нескінченні морепродукти. Він дійшов до того, що уже не міг дивитися на креветки чи на будь-яких інших ракоподібних і молюсків.

— Хотів би я знати, яким, на думку автора, став би світ, якби Німеччина та Японія зазнали поразки у війні,— сказав Роберт.

Пол і Бетті довго мовчали. Нарешті Пол відповів:

— Було б багато складних відмінностей. Краще прочитати книгу. Бо я своїм викладом можу все зіпсувати.

— Я маю усталені переконання щодо цього,— сказав Роберт.— Я часто думав про це. Світ був би набагато гіршим.— До нього долинув його власний голос — рішучий, майже жорсткий.— Набагато гіршим.

Здавалося, це їх здивувало. Можливо, його тон.

— Скрізь панував би комунізм,— продовжив Роберт.

— Автор, містер Готорн Абендсен, розглядає можливість безконтрольного розростання радянської Росії,— кивнув Пол,— але, як і у Першій світовій війні, відстала, майже повністю селянська Росія, навіть опинившись на боці переможців, звичайно ж, сходить на пси. Сміх та й годі, пригадати лише їхню війну проти Японії, коли...

— Нам довелося зазнати страждань, заплатити велику ціну,— сказав Роберт,— але заради доброї справи. Щоб зупинити захоплення світу слов'янами.

— Особисто я не вірю у всю цю істерію щодо захоплення світу хоч би ким,— тихо сказала Бетті.— Слов'янами, китайцями або японцями.

Вона спокійно дивилася на Роберта. Повністю володіла собою, жодних зайвих емоцій, просто хотіла висловити свої почуття. На її щоках проступили темно-червоні плями.

Протягом якогось часу всі їли мовчки.

«Знову я туди поліз,— відзначив подумки Чілден.— Неможливо уникнути цієї теми. Бо вона скрізь — у книзі, яку я випадково взяв до рук, у колекції музичних записів, у цих серветкових кільцях зі слонової кістки — у здобичі, захопленій завойовниками. Награбованій у мого народу.

Потрібно визнати. Я намагаюся удавати, ніби ми з цими японцями схожі. Але зауважмо: навіть коли я починаю гаряче вихваляти їхню перемогу у війні, в якій мій народ програв,— усе одно ми не знаходимо спільної мови. Значення слів для мене і для них кардинально відмінне. Їхній мозок працює інакше. І душі також. Он вони п'ють із англійської порцеляни, їдять американськими срібними приборами, слухають негритянську музику. Але це все лише на поверхні. Привілеї багатства та влади роблять ці речі доступними для них, однак вони — лише фальшивка, у цьому немає сумніву.

Навіть „І цзін“, яку вони запихають нам у горлянки,— китайська. Запозичена ще бозна-коли. Кого вони дурять? Себе? Скрізь крадуть звичаї, одяг, їжу, мову, ходу. Як-от із цією печеною картоплею зі сметаною та цибулею, яку вони споживають з таким апетитом. Старомодна американська страва також серед їхньої здобичі. Але скажу вам от що: нікого це не обдурить, і тим паче мене.

Лише біла раса наділена здатністю до творчості,— міркував він.— І все-таки мені, білій людині, доводиться ударяти чолом об підлогу перед цими двома. Лише подумати, як усе було б, якби ми перемогли! Стерли б їх на порох. Не було б зараз ніякої Японії, і в усьому світі сяяла б лише непорушна міць США.

Я маю прочитати „Сарану“. Якщо я правильно зрозумів, про що там ідеться, то це мій патріотичний обов'язок».

— Роберте, ви не їсте. Щось не так зі стравами? — тихо запитала Бетті.

Він одразу ж зачерпнув салату.

— Ні, це найсмачніша вечеря, яку мені доводилося куштувати за останні кілька років.

— Дякую,— сказала вона, явно втішена.— Я дуже старалася, щоб страва смакувала автентично... Наприклад, ретельно добирала продукти на крихітних американських риночках вздовж Мішн-стрит. Наскільки я розумію, там усе справжнє.

«Ви досконало готуєте місцеву їжу,— подумав Роберт Чілден.— Правду кажуть: ваша здатність імітувати — безмежна. Яблучний пиріг, кока-кола, прогулянка після кіно, Ґленн Міллер...[57] З бляшанок та рисового паперу ви могли б змайструвати довершену копію Америки. Мама з рисового паперу на кухні, тато з рисового паперу — читає газету. Щеня з рисового паперу біля його ніг. Геть усе».

Пол мовчки дивився на нього. Раптом помітивши це, Роберт Чілден обірвав свої міркування і взявся до їжі. «Чи може він читати мої думки? Бачити, про що я думаю насправді? Я знаю, що ніяк цього не виказав. У мене був пристойний вираз обличчя. Він не міг здогадатися».

— Роберте,— сказав Пол,— оскільки ви народилися та виросли тут і добре володієте місцевою говіркою США, можливо, ви допомогли б мені з книгою, з якою я ніяк не можу дати собі ради. Це роман тридцятих років, американського автора...

Роберт злегка вклонився.

— Доволі рідкісна книга,— сказав Пол,— однак я маю примірник. Називається «Міс Самотнє Серце». Автор Натаніель Вест[58]. Я залюбки прочитав її, але не зовсім розумію, що хотів сказати автор.

Він із надією подивився на Роберта.

— Боюся, я не читав цієї книги,— визнав той.

«І навіть ніколи не чув про неї»,— подумав він.

На обличчі Пола проступило розчарування.

— Шкода. Це тоненька книжечка. Про чоловіка, який веде колонку у щоденній газеті і постійно отримує від читачів листи про їхні душевні страждання, поки врешті не божеволіє від болю і починає вважати, що він — Ісус Христос. Не пригадуєте? Може, колись давно читали?

— Ні.

— Там викладений дивний погляд на страждання. Надзвичайно оригінальний підхід до сенсу безпричинного болю. До цієї проблеми звертаються усі релігії. Такі релігії, як християнство, часто стверджують, що причиною страждання є гріх. Мені здається, Натаніель Вест пропонує своє власне бачення, значно переконливіше за ці старі твердження. Він побачив, що страждання може існувати й без причини — можливо, тому, що сам він був євреєм.

— Якби Німеччина та Японія програли війну, світом би зараз правили євреї,— сказав Роберт.— З Москви та Волл-стрит.

Обоє японців, чоловік та дружина, немовби зіщулилися. Вони наче зблякли, стали холодними, замкнулися у собі. У кімнаті також війнуло прохолодою. Чілден почувався самотнім. Так, немовби їв сам-один, і їх не стало поруч. Де він схибив цього разу? Що вони не так зрозуміли? Їхня дурна нездатність вловлювати сенс іноземної мови, західної ментальності. Це змушувало їх борсатися у значеннях і ображатися. «Яка трагедія,— подумав він, продовжуючи їсти.— І водночас: що тут вдієш?»

Потрібно було за всяку ціну повернути ясність — ту, що була ще мить тому, хоча він так і не зумів відчути її вповні аж до цього моменту. Однак Роберту Чілдену не було аж так погано, як раніше, бо безглузді мрії почали вивітрюватися з його голови. «Я йшов сюди з такими очікуваннями,— пригадав він,— піднімався сходами, наче в романтичному дурмані, як у підліткові роки. Однак не можна заперечувати реальність, потрібно врешті вирости.

Ось чиста правда. Ці люди — не люди у повному сенсі цього слова. Міряють на себе одяг, а самі — мов мавпи у цирку. Вони кмітливі і можуть навчатися, але оце і все.

Чому я їм прислужую? Лише тому, що вони перемогли?

Ця зустріч виявила велику хибу мого характеру. Але так уже воно є. У мене жалюгідна схильність... Як би це сказати? Незмінно обирати те із двох лих, яке вимагає менше зусиль. Мов корова, яка помітила корито, я кидаюся до нього, не роздумуючи.

Що я роблю? Просто пливу за течією, бо так безпечніше. Врешті-решт, це переможці... Вони віддають накази. Гадаю, я чинитиму так і надалі. Бо навіщо ставати ковалем свого власного нещастя? Вони прочитали американську книгу і хочуть, щоб я їм її пояснив. Сподіваються, що я, біла людина, зможу дати їм відповідь. І я намагаюся! Але тут я не можу цього зробити, хоча, якби прочитав, то, поза сумнівом, зміг би».

— Мабуть, я якось прогляну цей роман, «Міс Самотнє Серце»,— сказав він Полу,— і тоді я зможу пояснити вам його значення.

Пол кивнув.

— Однак зараз я маю надто багато справ,— сказав Роберт.— Можливо, пізніше... Я впевнений, що це не забере в мене багато часу.

— Ні,— пробурмотів Пол,— книга зовсім маленька.

Роберту Чілдену здалося, що вони з Бетті посумнішали. «Цікаво, чи вони теж відчули неподоланну прірву поміж ними та мною? Сподіваюся, що так. Вони на це заслуговують. Шкода — їм доведеться докопуватися до значення книжки самотужки».

Тепер він їв веселіше.

Жодні незгоди уже не псували вечір. Залишивши о десятій помешкання Касоура, Роберт Чілден досі відчував упевненість, яка охопила його під час вечері.

Він неквапно спустився сходами, що вели від помешкання, особливо не переймаючись випадковими японськими перехожими, які могли побачити його дорогою до комунальних лазень і витріщатися на нього. Вийти на темний вечірній тротуар, потім зупинити велотаксі. І от він уже їхав додому.

«Мені завжди було цікаво — як воно, зустрітися з певними клієнтами неофіційно. Не так уже й погано, врешті-решт. А ще,— думав він,— цей досвід може допомогти мені у справах.

Така собі терапія: зустрітися з людьми, перед якими звик лякливо схилятися. І побачити, які вони насправді. Тоді лякливість зникає».

Отак розмірковуючи, він дістався до свого району і врешті до дверей своєї квартири. Він заплатив китайозі-таксисту і піднявся знайомими сходами.

У вітальні на нього чекав якийсь незнайомець. Білий чоловік у плащі сидів на дивані і читав газету. Ошелешений Роберт Чілден застиг у дверях, а чоловік відклав газету, неквапливо підвівся і потягнувся рукою до нагрудної кишені. Вийнявши звідти гаманець із посвідченням, він показав його Чілдену.

— Кемпейтай.

Пінок. Співробітник уряду в Сакраменто та його державної поліції, запровадженої японською окупаційною владою. Який жах!

— Ви Роберт Чілден?

— Так, сер.

У нього калатало серце.

— Нещодавно,— почав поліцейський, проглядаючи папери, які він видобув із теки на дивані,— вас відвідав чоловік. Білий, який назвався представником офіцера імператорського флоту. Подальше розслідування виявило, що це неправда. Такого офіцера не існувало. І такого судна теж.— Він подивився на Чілдена.

— Саме так,— сказав Чілден.

— Ми отримали інформацію щодо шахрайства в районі затоки. Очевидно, цей чоловік — один із учасників. Ви могли б його описати?

— Низенький, доволі смаглявий,— почав Чілден.

— Єврей?

— Так! Зараз я це розумію, хоча тоді мені це якось не спало на думку.

— Ось фото.

Поліцейський передав йому фотографію.

— Це він,— сказав Чілден.

Поза сумнівом, він його упізнав. Його трохи налякали пошукові можливості кемпейтаю.

— Як ви його знайшли? Я на нього не заявляв, хоча зателефонував своєму оптовому постачальнику, Рею Келвіну, і сказав йому...

Поліцейський помахом руки наказав йому замовкнути.

— Ви маєте підписати один документ і все. Вам не доведеться з'являтися у суді. Це формальність, на якій ваша участь у справі завершується.

Він простягнув Чілдену документ і ручку.

— Тут зазначено, що до вас прийшов цей чоловік і намагався ввести вас в оману, подаючи неправдиву інформацію про себе, і так далі. Прочитайте.

Поліцейський закатав рукав і поглянув на годинник, поки Роберт Чілден читав документ.

— Загалом правильно?

Загалом все було правильно. Роберт Чілден не мав часу вивчити документ ретельно та й у будь-якому разі він пам'ятав події того дня не зовсім чітко. Однак він знав, що той чоловік видавав себе за іншого, що це було якось пов'язано з шахрайством і що, як сказав співробітник кемпейтаю, той чоловік був євреєм. Роберт Чілден поглянув на ім'я під фото. Френк Фрінк. Уроджений Френк Фінк. Так, явно єврей. Це одразу видно з прізвища Фінк. І тому він його змінив.

Чілден підписав документ.

— Дякую,— сказав поліцейський.

Він зібрав свої речі, торкнувся кашкета, побажав Чілдену доброї ночі і пішов. Усе відбулося дуже швидко.

«Гадаю, його піймали,— подумав Чілден,— що б він затівав».

Величезне полегшення. Вони працюють швидко, цього не заперечиш.

«Ми живемо у суспільстві, де панує закон і порядок, і де євреї не можуть дурити невинних своїми хитрощами. Ми в безпеці.

Не розумію, чому я не помітив расові характеристики, побачивши його. Очевидно, мене легко обдурити.

Я просто не здатний обманювати і через це безпомічний,— вирішив він.— Якби не закон, я був би у них в руках. Він переконав би мене в чому завгодно. Це різновид гіпнозу. Вони можуть контролювати ціле суспільство».

«Завтра треба піти і купити цю „Сарану“. Цікаво, як автор описує світ, в якому заправляють євреї та комуністи, де Райх лежить в руїнах, а Японія, поза сумнівом, стала провінцією Росії. Ще б пак — Росія б розкинулася від Атлантичного до Тихого океану. Цікаво, чи описує він — як там його? — війну між Росією та США? Цікава книжка,— подумав він.— Дивно, що ніхто не здогадався написати щось таке раніше.

Вона допоможе нам зрозуміти, як нам поталанило. Попри всі очевидні труднощі... Могло б бути набагато гірше. У цій книзі великий моральний урок. Так, тут при владі японці, і ми маємо все відбудувати. Це шлях до великих звершень, як-от колонізація інших планет.

Зараз має розпочатися трансляція новин»,— згадав він.

Сівши, він увімкнув радіо. Можливо, вже обрали нового райхсканцлера. Чілдена охопило збудження та нетерпляче очікування. «Мені найперспективнішим видається отой Зейс-Інкварт. Він найбільше здатний втілювати сміливі плани».

«От би мені бути там,— подумав він.— Можливо, колись я матиму достатньо грошей, щоб поїхати до Європи і на власні очі побачити всі тамтешні досягнення. Просто сором усе пропустити. Застрягнути тут, на Західному Узбережжі, де нічого не відбувається. Історія проходить повз нас».