Колгосп тварин

Розділ VII

То була сувора зима. За бурями прийшли сльота зі снігом, а тоді вдарили морози і трималися до середини лютого. Тварини з усіх сил відбудовували вітряк, усвідомлюючи, що на них дивиться зовнішній світ і що заздрісні люди радітимуть й зловтішатимуться, якщо вітряк не зведуть у строк.

А люди вдавали, ніби не вірять, що Сніжок зруйнував вітряк: вони казали, що він сам розвалився через занадто тонкі стіни. Тварини ж знали, що це зовсім не так. Проте цього разу вирішили будувати стіни товщими на три фути проти колишніх півтора. А це вимагало значно більше дробленого каменю. Каменоломню на тривалий час вкрили снігові кучугури, тож годі було за щось братися. Діло трохи зрушило, коли встановилася суха морозяна погода, але все одно то була каторжна праця, і оптимізм тварин уже не був колишнім. Вони постійно мерзли і голодували. Не зневірювалися лише Боксер з Конюшинкою. Пищик виголошував блискучі промови про самовіддане служіння справі і героїзм праці, але тварин більше надихала Боксерова сила і його незмінне гасло «Я працюватиму ще завзятіше!»

У січні забракло харчу. Різко зменшилася зернова пайка, а тоді оголосили, що натомість вводиться додаткова пайка картоплі. Згодом виявилось, що більша частина картоплі померзла, бо її погано вкрили. Картопля розм’якла й знебарвилась, і лише небагато її годилося для їжі. Бували дні, коли тварини трималися на висівках і кормовому буряку. І здавалося, що їм у вічі вже зазирає голодна смерть.

Але було життєво необхідно приховати це від зовнішнього світу. Бо збадьорені невдачею з вітряком, люди розпускали нові злісні вигадки про «Колгосп тварин». Ширилися чутки, ніби тварини дохнуть від голоду й хвороб, люто б’ються між собою, ніби серед них є випадки канібалізму і навіть випадки поїдання власних дітей. Наполеон добре розумів, які згубні наслідки мали б правдиві факти про їхнє становище з продовольством, тому за допомогою Вімпера спробував трохи покращити загальну думку. Досі, коли Вімпер щотижня навідувався до них, тварини майже зовсім не стикалися з ним, одначе тепер кільком довіреним тваринам, переважно вівцям, доручили в його присутності ніби випадково розмовляти про те, що, мовляв, їм збільшили пайку. До всього, Наполеон звелів наповнити спорожнілі засіки у хліві по вінця піском, а пісок присипати залишками зерна й корму. Знайшли привід і провели Вімпера хлівом, аби той сам побачив засіки. Обдурений, він і далі сповіщав зовнішньому світові, що голод не загрожує «Колгоспу тварин».

Проте на кінець січня стало очевидно — треба десь роздобути хоч трохи зерна. Наполеон уже рідко з’являвся серед тварин і безвилазно сидів у будинку під охороною лютих псів. Коли ж він і виходив, то робив це чинно і лише у супроводі шести псів, які, щойно хтось наближався, відразу ж починали гарчати. Іноді він не з’являвся навіть недільного ранку, передаючи вказівки через свиней, найчастіше за допомогою Пищика.

Якоїсь неділі вранці Пищик оголосив, що у курей, які почали нестися, забиратимуть яйця. Наполеон через Вімпера уклав контракт на щотижневий продаж чотирьох сотень яєць. Мовляв, за той виторг вони куплять збіжжя і провіанту, щоб вистачило протриматися до літа, коли становище поліпшиться.

Від цієї звістки кури здійняли страшенний ґвалт, їх попереджали про ймовірність такої жертви, та вони не йняли віри, що таке колись станеться. Вони якраз нанесли яєць для весняного висиджування і тепер протестували, кажучи, що забирати їх є вбивством. Уперше після вигнання Джонса мало не вибухнуло повстання. На чолі з трьома молодими чорними мінорками, кури спробували протистояти Наполеонові. Вони злітали на сідало і там неслися. Яйця падали на землю і розбивалися. Проте Наполеон діяв рішуче й безжалісно. Він заборонив годувати курей і заявив, що кожного, хто дасть їм хоч зернятко, буде страчено. Пси стежили за неухильним виконанням цього наказу. Кури трималися п’ять днів, а тоді здалися й повернулися до своїх гнізд. За цей час здохло дев’ятеро курей. Їх поховали у садку й оголосили, що вони здохли від коксидіозу. Вімпер нічого про це не чув: яйця довозилися вчасно, і раз на тиждень за ними приїжджав фургон бакалійника.

Сніжка більше не бачили. Подейкували, нібито він переховується на сусідній фермі — чи то в «Лисячому Гаю», чи то в «Лужку». На той час стосунки Наполеона з іншими фермерами дещо покращилися. Виявилося, що у дворі лежать штабелі лісу: їх заготували років десять тому, коли рубали буковий гай. Деревина добре підсохла, і Вімпер порадив Наполеону її продати. Обоє — і містер Пілкінґтон, і містер Фредерік — були раді купити деревину. Наполеон вагався, не знаючи, кому віддати перевагу Дехто помітив, що коли він мав домовитися з Фредеріком, то проносилася чутка, ніби Сніжок переховується в «Лисячому Гаю». Коли ж він схилявся до Пілкінґтона, то виявлялося, ніби Сніжок зараз у «Лужку».

А навесні виник новий клопіт. Сніжок потай уночі провідує ферму! Тварини так занепокоїлися, що не могли спокійно спати у своїх стійлах. Казали, нібито щоночі, коли западає темрява, він проникає на ферму і чинить усіляку шкоду. Краде зерно, перекидає бідони з молоком, б’є яйця, витоптує грядки з розсадою, обгризає фруктові дерева. Хай яка прикрість ставалася, її незмінно валили на Сніжка. Розіб’ється шибка чи заб’ється ринва, неодмінно казали, що то нічні витівки Сніжка. А коли загубили ключ від хліва, ніхто не сумнівався, що то Сніжок вкинув його у колодязь. Вони були певні цього навіть тоді, коли загублений ключ знайшовся під мішком із збіжжям. Корови знай заявляли, що коли вони спали, Сніжок пробирався до них у стійло і їх доїв. Подейкували, що навіть щури, які тієї зими особливо дошкуляли, перебувають у злочинній змові зі Сніжком.

Наполеон віддав наказ усебічно розслідувати підривну діяльність Сніжка. У супроводі псів він вийшов ретельно проінспектувати господарські будівлі. Інші тварини ступали за ними на шанобливій відстані. Наполеон чи не щокроку зупинявся і нюшив землю, шукаючи Сніжкові сліди, які, за його власними словами, він міг розпізнати на нюх. Винюхував у кожному закутку: у хліві, корівнику, курятнику, на городі. І знаходив їх ледь не всюди. Мало не вткнувшись рилом у землю, він кілька разів втягував повітря, а тоді не своїм голосом вигукував: «Сніжок був тут! Я виразно чую його запах!» На саме слово «Сніжок» пси починали гарчати й шкіритися, і їхні гострі ікла наганяли на всіх невимовний жах.

Тварини нетямилися зі страху. Їм здавалося, що Сніжок — то якась невідома сила, що заповнює собою все довкола і приносить їм всілякі напасті. Увечері їх зібрав Пищик і стривожено повідомив, що має для них вкрай важливу новину.

— Товариші! — вигукнув він і нервово затупцяв. — Виявлено жахливу річ — Сніжок запродався Фредерікові з «Лужка». Той навіть плете змову, аби напасти й відібрати наш Колгосп. Під час нападу Сніжок буде провідником. Але не це найгірше. Ми гадали, що Сніжок збунтувався через свої марнослав’я і пиху. Та ми прикро помилялися, товариші! А знаєте, яка справжня причина? Від самого початку Сніжок злигався з Джонсом! Він весь час був таємним агентом Джонса! Про це свідчать документи, які нам вдалося дістати після його втечі. Гадаю, товариші, це багато що пояснює! Та хіба ж ми й самі не бачили, як він намагався — на щастя, невдало, — аби ми зазнали поразки й програли Битву під Корівником?

Тварини заціпеніли, бо на цьому тлі навіть підступно розвалений Сніжком вітряк виглядав дитячою забавкою. І все ж вони не відразу до кінця все усвідомили. Тварини пам’ятали — чи їм здавалося, що пам’ятали, — як у Битві під Корівником Сніжок першим кинувся в атаку, як він у вирішальну мить згуртовував і підбадьорював, як не завагався, навіть коли шріт із Джонсової рушниці чесонув по його спині. Спершу нелегко було збагнути, як це узгоджувалося із тим, що він — агент Джонса. Навіть скупий на запитання Боксер був спантеличений. Він ліг, підібравши під себе копита, і заплющив очі, щосили намагаючись зібрати докупи свої думки.

— Я в це не вірю, — озвався він нарешті. — Сніжок відважно боровся у Битві під Корівником, я сам бачив. За що ж ми тоді одразу після битви дали йому «Тварину-Героя І ступеня»?

— Тут, товаришу, сталася прикра помилка. Бо тепер нам напевне відомо — це зазначено у знайдених секретних паперах, що насправді він заманював нас у смертельну пастку.

— Але ж його поранило, — наполягав Боксер. — Ми самі бачили, як, він, закривавлений, мчав в атаку.

— То лише вдала гра! — заперечив Пищик. — Постріл Джонса лише дряпнув його. Я навіть показав би вам, що про це пише сам Джонс, але ж ви не вмієте читати. Змова полягала у тому, щоб у критичну мить Сніжок підбив нас до втечі і залишив ворогові поле бою. І йому це майже вдалося, я навіть сказав би, товариші, йому б це вдалося, якби не наш героїчний вождь, товариш Наполеон. Невже ви не пригадуєте, що саме тієї миті, як Джонс зі своїми посіпаками зайшли у двір, Сніжок несподівано кинувся навтьоки, а за ним ще й багато хто? Невже не пригадуєте й того, що коли виникла паніка й здалося, що нічим уже не зарадити, товариш Наполеон із вигуком «Смерть людству!» кинувся вперед і вп’явся зубами Джонсові в ногу? Та ні ж бо, ви це пам’ятаєте, товариші! — збуджено підстрибуючи на місці, вигукував Пищик.

Пищик так яскраво змалював ту картину, що тваринам уже здавалося, ніби вони й справді її пригадують. Принаймні, згадали, що в переломний момент бою Сніжок зірвався втікати. Та Боксер усе ще вагався.

— Не вірю, щоб Сніжок був тоді зрадником, — вагався він. — Щодо пізніших його дій — не скажу. Але в Битві під Корівником він був справжнім бійцем.

— Наш вождь, товариш Наполеон, — з притиском мовив Пищик, — категорично заявив, категорично, товаришу, що Сніжок давно продався Джонсові, ще тоді, коли ніхто й не думав про Повстання.

— Хіба що так, — здався Боксер. — Якщо це каже товариш Наполеон, то так воно, певно, й було.

— Оце правильний висновок, товаришу! — вигукнув Пищик, та всі помітили, як він люто зиркнув на Боксера своїми неспокійними оченятами.

Пищик повернувся, щоб іти, а тоді раптом спинився і вагомо додав:

— Я застерігаю кожного — пильнуйте. Бо є підстави вважати, що навіть серед нас можуть бути таємні агенти Сніжка!

Через чотири дні надвечір Наполеон звелів усім зібратися у дворі. Коли всі зійшлися, з будинку вийшов Наполеон. На ньому було дві медалі (нещодавно він нагородив себе «Твариною-Героєм І ступеня» і «Твариною-Героєм II ступеня». Його супроводжували дев’ять вгодованих псів, які гасали коло нього і так гарчали, що у всіх присутніх від того аж мороз сипав шкірою. Потім, наїжачившись, вони застигли, ніби очікуючи на щось жахливе.

Наполеон зупинився і окинув присутніх похмурим поглядом. А потім зненацька пронизливо запищав, пси метнулися вперед, ухопили за вуха чотири свині, які заверещали від болю й жаху, і приволокли до ніг Наполеона. Свинячими вухами текла кров, а пси, скуштувавши крові, наче показилися. На диво всім, троє з них кинулися до Боксера. Побачивши те, Боксер виставив величезне копито і, перехопивши на льоту одного пса, пришпилив його до землі. Пес жалібно заскавчав, двоє інших, підібгавши хвости, кинулися геть. Боксер глянув на Наполеона, ніби питаючи, як бути — доконати пса остаточно чи відпустити. Наполеон, перемінившись на морді, різко звелів Боксерові відпустити пса. Боксер підняв копито, і потовчений пес, підвиваючи, здимів.

Запала моторошна тиша. Четверо свиней чекали й тремтіли, у кожної був винуватий вираз писку. Тоді Наполеон закликав їх зізнатися у своїх злочинах. То були ті самі четверо підсвинків, що виступали проти скасування Наполеоном недільних мітингів. І вони відразу ж самі зізналися, що таємно спілкувалися зі Сніжком, поки його не вигнали. І що допомагали йому руйнувати вітряк, що уклали з ним угоду на передачу ферми містерові Фредеріку. І додали, що Сніжок сказав їм по секрету, нібито він не один рік був таємним агентом Джонса. Після таких зізнань пси порозривали їх на шматки, а Наполеон зловісно запитав: чи не хоче іще хтось у чомусь зізнатися.

Три курки, ватажки невдалого яєчного бунту, виступили наперед й розповіли, що їм уві сні являвся Сніжок і підбивав не коритися наказам вождя. Їх теж роздерли. Тоді вийшов гусак і зізнався, що на минулі жнива приховав шість кукурудзяних качанів: він їх потай поїв уночі. Потім ще й вівця зізналася, що надзюрила у басейн з питною водою: її також до цього підбурив Сніжок. Ще двоє овець зізналися, що вколошкали старого барана, ревного прибічника Наполеона: вони ганяли його навколо вогнища доки той не відкинув ратиці. Їх усіх також відразу ж стратили. Зізнання й страти тривали, доти, доки біля ніг Наполеона не виросла гора трупів, а у повітрі не повис запах крові, чого не траплялося ще з часів Джонса.

Нарешті все скінчилося, і решта тварин, окрім свиней та собак, приголомшені й нещасні, почвалали собі геть. Вони не знали, що жахливіше — зрада тих, що вступили в змову зі Сніжком, чи немилосердна кара, свідками якої вони стали. Колись також не раз траплялися такі ж страхітливі криваві сцени, але тепер це здавалося куди гіршим, бо ж відбувалося серед них самих. Відколи Джонс утік з ферми, жодна тварина не позбавила життя іншої. Навіть жодного щура не забили. Вони піднялися на пагорб, до напівзведеного вітряка, і полягали на землю, тулячись один до одного, ніби від холоду: Конюшинка, Мюріел, Бенджамін, корови, вівці і все птаство — гуси та кури. Усі, окрім кота, який раптом зник, ще до того, як Наполеон оголосив збір. Деякий час усі мовчали. Лише Боксер усе ще стояв. Він вовтузився, стьобаючи себе по боках чорним довгим хвостом, і час від часу тихо й здивовано іржав. Нарешті він озвався:

— Я не збагну цього. Ніколи б не повірив, що таке може статися у нашому Колгоспі. Мабуть, ми самі винні у цьому. Мені здається, що вихід у тому, аби ще завзятіше працювати. Тепер я вставатиму ще на годину раніше.

І незграбною ходою рушив до каменоломні. Перш ніж піти спати, він назбирав там два вози каміння й приволік його до вітряка.

Тварини мовчки юрмилися навколо Конюшинки. З пагорба, де вони лежали, поставав розлогий краєвид. Перед ними лежав «Колгосп тварин» — довге пасовисько тяглося аж до шляху, а ще лука, гай, копанка для пиття, лани з молоденькою пшеницею, густою й зеленою, червоні дахи будівель, з коминів яких здіймався дим. Був погожий весняний вечір. Під скісним промінням сонця золотавіла трава й молода зелень живоплотів. Ніколи ще Колгосп, — а кожен з якимось подивом відчував, що він до останнього дюйма їхній, — не здавався тваринам таким рідним. Зі слізьми на очах Конюшинка дивилася з пагорба на долину. Якби вона могла, то сказала б, що коли вони кілька років тому повстали проти людей, то ставили собі зовсім іншу мету. Коли старий Майор закликав їх до Повстання, то тієї ночі їм уявлялися зовсім не жахіття і не кровопролиття. Якщо вона й уявляє якось майбутнє, то як суспільство рівноправних тварин без голоду й батога, де кожен працює за здібностями, а дужий захищає слабшого, як-от вона, зігнувши ногу, прихистила останній виводок каченят у ніч, коли виступав Майор. Натомість, незрозуміло як, дожилися до часів, коли лячно сказати те, що думаєш, коли скрізь гарчать і нишпорять люті пси, коли мусиш дивитися, як шматують твоїх товаришів, які зізналися у страшних злочинах. В її голові не виникло й думки про повстання чи непокору. Вона знала, що навіть за таких обставин жити куди краще, ніж за Джонса, і що насамперед слід пильнувати, аби не повернулися люди. Хай би що сталося, вона буде лояльною, ревно працюватиме, виконуватиме всі накази і визнаватиме Наполеона вождем. Та все ж не цього вона сподівалася і не заради цього тяжко працювала, як всі інші. Не для цього вони зводили вітряк і підставляли себе під Джонсову рушницю. Так вона міркувала, але їй бракувало слів, щоб це висловити.

Нарешті, відчуваючи, що це якось замінить неслухняні слова, вона заспівала «Тварини Англії». Всі довкола підхопили гімн і проспівали його тричі від початку до кінця. Вкрай мелодійно, але повільно й скорботно, як ще ніколи досі не співали.

Щойно вони закінчили співати втретє, як у супроводі двох псів нагодився Пищик. Увесь його вигляд свідчив, що він має повідомити щось вкрай важливе. Він оголосив, що спеціальним указом товариша Наполеона скасовується гімн «Тварини Англії». Відтепер його заборонено співати.

Тварин це приголомшило.

— Але чому? — запитала Мюріел.

— Товаришко, у цьому відпала потреба, — холодно кинув Пищик. — «Тварини Англії» була піснею Повстання, а Повстання успішно завершено. Останній його акт — страта зрадників сьогодні пополудні. Знищені як зовнішні, так і внутрішні вороги. У «Тваринах Англії» ми виражали прагнення кращого суспільства. Але таке суспільство вже побудоване. Тож і не дивно, що цей гімн втратив будь-який сенс.

Попри неабиякий переляк, деякі тварини, певно, й запротестували б, та вівці якраз забекали своє «Чотири ноги добре, дві ноги — погано», це тривало кілька хвилин і в цей час годі було щось казати.

Отож «Тварин Англії» більше не виконували. Натомість поет Мінімус склав іншу пісню, яка починалася словами:

Тепер саме її співали щонеділі вранці після підняття прапора. Проте, на думку тварин, вона не йшла в жодне порівняння із «Тваринами Англії» — ні словами, ні мелодією.