Колгосп тварин

Розділ IV

Звістка про те, що сталося у «Колгоспі тварин», до кінця літа облетіла півкраїни. Сніжок і Наполеон щодня насилали зграї голубів, щоб ті проникали на сусідні ферми і розповідали їхнім мешканцям про повстання та навчали гімну «Тварин Англії».

На той час містер Джонс зазвичай просиджував у пивниці «Червоний Лев», що у Віллінґдоні, скаржачись усім, кому тільки міг, на жахливу несправедливість, якої завдало йому збіговисько тварин-ледацюг, позбавивши всього добра. Фермери хоча й співчували йому, проте спершу не особливо допомагали. Кожен собі нишком подумував, як би його із нещастя Джонса отримати собі якийсь зиск. Добре ще, що власники двох інших господарств по сусідству з «Колгоспом тварин» постійно сварилися між собою. Одне з них, що мало назву «Лисячий Гай», було великою, занедбаною і старомодною фермою, зарослою лісом, з виснаженими пасовиськами і поламаною огорожею. Її власник, містер Пілкінґтон, легковажний фермер, сам не працював, а весь час гайнував на риболовлі та полюванні, залежно від пори року. Інша ферма, «Лужок», була меншою і краще доглянутою. Належала вона містерові Фредеріку, розумному, твердої вдачі чоловікові, що постійно тягався по судах і вважався спритним ділком. Обоє наскільки не любили один одного, що не могли дійти згоди, навіть коли це стосувалося їхньої власної вигоди.

Проте їх неабияк налякало повстання у «Колгоспі тварин», і вони зробили все можливе, аби їхня худоба якомога менше дізналася про нього. Спершу вони вдавали, ніби їх смішить сама думка, що тварини можуть самі вести господарство. Це все скінчиться за кілька тижнів, казали вони. Вони розпускали плітки, що на фермі «Садиба» (вони вперто називали ферму по-старому, не бажаючий й чути про «Колгосп тварин») точаться безперервні чвари, і що там тварини конають з голоду. Час минав, тварини не здихали з голоду, і тоді Фредерік та Пілкінґтон почали казати, що на «Садибі» процвітає страшне зло. Ніби тварини там займаються канібалізмом, катують одна одну розпеченими підковами і ділять між собою самок. «Ось до чого призводить бунт проти законів природи», — зловтішалися Фредерік і Пілкінґтон.

Однак ніхто особливо не вірив цим байкам. Продовжували ширитися суперечливі й перекручені чутки про дивовижну ферму, з якої тварини повиганяли людей і тепер господарюють там самі. За рік сільською місцевістю прокотилася хвиля повстань. Завжди сумирні воли казилися ні з доброго дива, вівці ламали загорожі й витоптували конюшину, корови перекидали відра, мисливські коні вклякали перед перешкодами, а тоді мчали без вершників у протилежний бік. Та що найважливіше, скрізь знали мелодію і навіть слова «Тварин Англії» — вони ширилися з неймовірною швидкістю. Зачувши цю пісню, люди навісніли, хоч і вдавали, ніби вона їх лише смішить. І казали, що не розуміють, як, нехай і тварини, можуть співати таку гидоту. Кожну спійману на цій пісні тварину нещадно карали різками. І все ж пісня була нездоланною. Дрозди висвистували її на парканах, голуби вуркотіли її на в’язах, вона лунала у дзенькоті кузні і бемканні церковних дзвонів. І коли люди її слухали, то їх аж пересмикувало, бо у ній їм вчувався присуд їхньому майбуттю.

На початку жовтня, коли вражай скосили й поскиртували, а частину навіть обмолотили, на подвір’я Колгоспу, сповнивши повітря лопотінням крил і диким галасом, влетіла зграя голубів. Виявляється Джонс зі всіма своїми наймитами та з півдесятком найманців із ферм «Лисячий Гай» та «Лужок» перетнули браму з п’яти перекладин і просувалися до садиби. Всі були з кийками, лише містер Джонс крокував попереду з рушницею. Не інакше, налаштувалися відвоювати собі ферму.

Цього давно очікували, тож приготувалися заздалегідь. Сніжок, який проштудіював знайдену в домі стару книжку про битви Юлія Цезаря, відав оборонними заходами. Пролунала його команда, і за кілька хвилин кожна тварина вже стояла на бойовому посту.

Люди наблизилися до будівель, і Сніжок скомандував першу контратаку. Голуби, а їх було п’ять, заметалися, залопотіли над головами людей, оглушуючи їх. А поки ті відбивалися, з-за живоплоту вискочили гуси й заходилися дошкульно щипати їх за литки. Проте це був лише відволікаючий маневр, що мав просто посіяти паніку. Тож люди легко повідганяли гусей дрючками. І тоді Сніжок послав другу наступальну хвилю. Мюріел, Бенджамін та всі вівці, очолювані Сніжком, рвонули уперед, штрикаючи і буцаючи людей рогами. А Бенджамін крутився дзиґою й на всі боки брикався своїми копитцями. Та знову люди з їхніми кийками і підкутими черевиками виявилися дужчими. Сніжок раптом запищав, подаючи знак до відступу, і тварини кинулися через браму у двір.

Люди переможно закричали, бо гадали, що перемога за ними. І безладно кинулися навздогін. Але саме на це і розраховував Сніжок. Щойно люди втяглися у двір, як із тилу, перетинаючи шлях до відступу, вискочили троє коней, три корови і решта свиней, що до пори засіли у корівнику. Сніжок подав сигнал до атаки, а сам кинувся просто на Джонса. Той, побачивши, що на нього мчить Сніжок, звів рушницю й вистрілив. Шріт прокреслив криваві смуги на Сніжковій спині, зваливши намертво одну вівцю. А Сніжок, навіть не спинившись, усією вагою своїх сімдесяти кілограмів врізався Джонсові в ноги. Той беркицьнувся в купу гною, рушниця вилетіла у нього з рук. Та найстрашніший вигляд був у Боксера: ставши дибки, він, як справжній жеребець, бив величезними кованими копитами. Найперше, влучивши у тім’я, він звалив у багно конюха з ферми «Лисячий Гай». Побачивши таке, дехто з людей покидав дрючки і кинувся навтьоки. Їх охопила паніка, і вже наступної хвилини тварини ганялися за ними по всьому подвір’ю. Вони їх буцали, копали, кусали й топтали. У Колгоспі не було жодної тварини, яка б не помстилася. Навіть кіт несподівано плигнув з даху на дояра і запустив йому в шию пазурі, так що той аж несамовито заверещав. Щойно побачивши браму, люди вмить дременули з двору, біжучи у бік шляху. Хвилин за п’ять після нападу вони вже ганебно тікали тією ж дорогою, якою і прийшли. А навздогін їм мчала зграя гусей, що без упину сичали й щипали їх за литки.

Усі люди втекли, тільки Боксер намагався копитом перевернути конюха, що валявся у дворі посеред купи гною. Той не ворушився.

— Він готовий, — сумно проказав Боксер. — Я не хотів, щоб так вийшло. Я забув, що в мене підковані копита. Хто ж мені повірить, що я це зробив не навмисне?

— Геть жалість, товаришу! — гукнув Сніжок, з чиїх ран усе ще сочилася кров. — На війні як на війні. Найкраща людина — мертва людина.

— А де Моллі? — вигукнув хтось.

І справді, Моллі пропала. Всі занепокоїлися, побоюючись, чи не поранили її люди або чи не забрали з собою. Та її знайшли в стійлі: вона стояла, сховавши голову в ясла із сіном. Щойно пролунав постріл, як вона кинулася навтьоки. А коли повернулися після її пошуків, то з’ясувалося, що конюх був лише оглушений: прийшовши до тями, він миттю зник.

Тепер тварини несамовито раділи, якнайголосніше вихваляючи свої подвиги. Тут же зімпровізували святкування перемоги. Підняли прапор і кілька разів проспівали свій гімн, потім влаштували урочистий похорон полеглій вівці, а на її могилі посадили кущ глоду. Сніжок виголосив коротку промову, підкресливши, що кожна тварина має бути готовою, якщо виникне потреба, вмерти за «Колгосп тварин».

Потім одностайно вирішили запровадити військову відзнаку «Тварина-Герой І ступеня», якою одразу ж нагородили Сніжка й Боксера. То була латунна медаль (насправді — знайдені серед збруї старі кінські бляшки), яку треба було носити у неділю й на свята. Медаллю «Тварина-Герой II ступеня» посмертно нагородили полеглу вівцю.

Довго сперечалися про те, як назвати саму битву. І врешті назвали її «Битвою під Корівником», бо саме звідти у вирішальну мить вискочила засідка. З грязюки витягли Джонсову рушницю, а в домі, як усі знали, був запас патронів. Вирішили встановити рушницю біля флагштока як артилерійську одиницю і двічі на рік з неї салютувати: раз — дванадцятого жовтня, в річницю Битви під Корівником, і ще раз — на День літнього сонцестояння, в річницю Повстання.