Розділ X

Минали роки. Змінювалися пори року, збігало недовге життя тварин. І от окрім Конюшинки, Бенджаміна, ворона Мойсея та кількох свиней вже не лишилося тих, хто пам’ятав старі дореволюційні часи.

Здохла Мюріел. Здохли Квітка, Джессі та Пінчер. Не стало й Джонса — він завершив свої дні у притулку для п’яниць у іншій частині країни. Забули Сніжка. Забули Боксера, окрім хіба тих, хто його особисто знав. Конюшинка стала старою товстою кобилою із закостенілими ногами і сльозавими очима. Минуло вже два роки, як вона досягла пенсійного віку, проте жодна тварина так ніколи й не виходила на пенсію. Вже давно не велося розмов про те, щоб відгородити частину пасовиська для перестарілих тварин. Наполеон тепер став зовсім зрілим кнуром, вагою в півтора центнери. Пищик так розжирів, що ледве бачив на очі. Лише старий Бенджамін не змінився, хіба навколо морди ще більше посивіла шерсть. З часів смерті Боксера він став ще похмурішим.

Тепер Колгосп налічував куди більше живності, хоча й приріст був не такий, як очікувався у попередні роки. Народилося багато тварин, для яких Повстання було тьмяною легендою, яка передавалася з вуст у вуста. А інші, ті, яких купили, про це навіть і не чули. Тепер, окрім Конюшинки, у Колгоспі було ще троє коней. Хороші й кремезні, сумлінні трудівники й непогані друзі, але надто вже тупі, бо жоден так і не спромігся вивчити абетку далі літери Б. Вони визнавали все, що чули про Повстання й засади Тваринізму, особливо від Конюшинки, яку майже по-синівському шанували, хоча й навряд чи вони багато з того збагнули.

Тепер Колгосп став заможнішим і краще організованим: він навіть розширився на два лани, які викупили у містера Пілкінґтона. Нарешті успішно завершили вітряк, мали молотарку й свій елеватор, а також різні нові будівлі. Вімпер придбав собі візка. Проте вітряк так і не використовували для вироблення електроенергії, а лише мололи на ньому зерно, з чого мали неабиякий прибуток. Тепер тварини тяжко працювали, зводячи ще один вітряк: нібито на ньому вже точно мали встановити динамо-машину. Але ніхто вже не заїкався про добробут, про який колись так мріяв Сніжок — про стійла з електричним освітленням, холодною та гарячою водою і триденний робочий день. Наполеон розвінчав ці ідеї як такі, що суперечать духові Тваринізму. Справжнє щастя, переконував він, у старанній праці і стриманому житті.

Здавалося, господарство стало заможнішим, хоча самі тварини багатшими не стали, окрім, звісно, свиней і псів. Можливо, це пояснювалося тим, що вже надто багато розплодилося свиней та собак. Хоча і в ледарстві їх важко було звинуватити. Пищик не втомлювався пояснювати, що з цією організацією та доглядом за фермою у них просто прірва роботи. Для затурканих тварин більша частина тієї роботи була геть незбагненною. Навіть попри те, що Пищик їм розказував, як насправді свиней щодня виснажують всілякі «папки», «звіти», «протоколи» й «доповідні». Тобто великі аркуші паперу, які належало рясно списувати, а тоді одразу ж спалювати в грубі. А це має першочергове значення для добробуту Колгоспу, зазначав Пищик. Однак ні свині, ні пси самі не виробляли харчових продуктів, зате їх самих було не злічити, та й на апетит ніхто з них ніколи не скаржився.

Що ж до інших, то вони відчували, що їхнє життя лишається без змін. Здебільшого вони були напівголодними, спали на соломі, пили з басейна і тяжко працювали; узимку їм дошкуляв холод, а влітку обсідали мухи. Часом старші тварини ворушили пригаслу пам’ять, силкуючись порівняти, коли було краще: до Повстання, коли прогнали Джонса, чи тепер. І ніяк не могли пригадати. У них не було з чим порівнювати їхнє теперішнє життя. Судити про це можна було хіба з Пищикових цифр, які незаперечно свідчили, що життя дедалі покращується. Такі завдання виявилися тваринам не під силу, а втім, їм особливо й не було коли роздумувати над цим. Лише старий Бенджамін заявляв, що до дрібниць пам’ятає своє довге життя і певен, що ніколи не було й не могло бути покращання чи погіршання. Бо, як він казав, голод, нужда і злигодні — незмінні супутники тваринного життя.

І все ж ніхто з тварин не занепадав духом. Навіть більше, вони ні на мить не переставали пишатися тим, що вони члени «Колгоспу тварин». Вони були єдиним господарством на всю країну — на всю Англію! — яким володіли й керували тварини. Жоден із них, навіть наймолодший, навіть новоприбулий, завезений з найвіддаленіших ферм, не переставав цим захоплюватися. І коли вони чули рушничний постріл чи бачили, як на щоглі тріпонеться зелений прапор, то їх сповнювали незмінні гордощі. І вони згадували давні героїчні дні, коли виганяли Джонса й карбували Сім Настанов, коли у величних битвах завдавали нищівної поразки гнобителям-людям. І в них продовжували жити давні мрії, вони все ще вірили у провіщену старим Майором Республіку Тварин, коли по зелених ланах Англії не ступатиме нога жодної людини. І це колись настане: може, й не скоро, може, й не за теперішнього покоління, але воно все ближче. Навіть нишком мугикали «Тварин Англії», принаймні, тут кожна тварина знала цю пісню, хоча ніхто й не важився співати її вголос. Може, їхнє життя й тяжке, і не всі надії збулися, та кожен усвідомлював, що вони не такі, як інші. Якщо й голодували, то не через те, що у них все забирали безжалісні люди, а якщо й працювали, то лише самі на себе. У них ніхто не ходив на двох ногах, ніхто не називав іншого «хазяїном». Усі тварини були рівними.

Якось на початку літа Пищик звелів вівцям рушати за ним і привів на поросле молодими берізками пустирище у кінці ферми. Там вони під наглядом Пищика цілий день об’їдали листочки. Увечері він зібрався додому, а оскільки було ще тепло, то вівцям порадив заночувати тут. Вівці пробули там цілий тиждень, і у ці дні їх взагалі ніхто не бачив. А Пищик більшу частину дня проводив з ними. Він казав, що навчає їх нової пісні, тож не хоче, щоб їм заважали.

Погідного вечора, коли вівці нарешті повернулись, а інші тварини після трудового дня посходилися до своїх хлівів, надворі перелякано заіржав кінь. Тварини аж позаклякали від страху, бо то іржала Конюшинка. Коли знову почулося іржання, всі зірвалися з місця й гуртом влетіли до двору. Там вони й побачили, від чого так несамовито іржала Конюшинка.

Подвір’ям на задніх ногах ішла свиня.

Так, то був Пищик. Трохи незграбно, ще не зовсім вправно утримуючи свою тушу прямо, проте з дивовижною рівновагою він крокував через двір. А за хвилину з будинку потяглася вервечка свиней — і всі на задніх ратицях. У декого це виходило краще, у декого гірше, дехто трохи заточувався і норовив на щось зіпертися, проте всі вони успішно пройшлися двором. І відразу ж потому розлігся оглушливий гавкіт і почулося пронизливе кукурікання чорного півня. Велично випроставшись і пихато позираючи довкола, на двір виплив сам Наполеон в оточенні метушливих псів.

У ратиці він тримав батіг.

Запала моторошна тиша. Вражені й приголомшені, нажахано збившись докупи, тварини дивилися, як довга вервечка свиней повільно крокує подвір’ям. Здавалося, світ перевернувся догори дриґом. Коли ж минулося перше потрясіння, вони б може, попри все — попри страх перед псами, попри набуту за довгі роки звичку ніколи не нарікати й не обурюватися — й почали б протестувати, та саме цієї миті, ніби за командою, несамовито забекали вівці:

— Чотири ноги — добре, дві ноги — ще краще! Чотири ноги — добре, дві ноги — ще краще! Чотири ноги — добре, дві ноги — ще краще!

Так тривало хвилин п’ять. А коли вівці нарешті втихомирилися, вже нічого було й протестувати, бо свині встигли повернутися в будинок.

Бенджамін відчув, як чийсь ніс ткнувся йому у плече — то була Конюшинка. Її старечі очі наче ще більше потьмянішали. Вона мовчки й лагідно потягла його за гриву й повела в кінець великого хліва, де були Сім Настанов. Якусь хвилину вони стояли й дивилися на замазану дьогтем стіну з білими літерами.

— У мене слабкий зір, — мовила Конюшинка. — Хоч я й замолоду ледве прочитала б, що там написано. Але мені здається, що ніби стіна не така, як була. Бенджаміне, чи Сім Настанов такі ж, як і раніше?

Уперше в житті Бенджамін порушив своє правило й уголос прочитав написане на стіні. Проте тепер там була одна-єдина заповідь, і вона провіщала:


УСІ ТВАРИНИ РІВНІ

АЛЕ ДЕЯКІ ТВАРИНИ РІВНІШІ


Тож воно і не дивно, що наступного дня свині-наглядачі вже тримали у ратицях батоги. Не дивно й те, що свині придбали собі радіоприймач і вже домовлялися про телефон, а також передплатили журнали «Джон Булль», «Пікант» та газету «Дейлі Міррор». І не дивно було, що Наполеон прогулюється у садку з люлькою в роті, і навіть те, що свині подіставали із шаф одяг містера Джонса й повбиралися в нього, аніскілечки вже не дивувало. Сам Наполеон постав у чорному пальті, бриджах та шкіряних наколінниках, а його свинка-фаворитка — в муаровій шовковій сукні, яку місіс Джонс зазвичай вдягала на свята.

Через тиждень по обіді у Колгосп приїхало кілька візків: то прибула делегація сусідів-фермерів на оглядову екскурсію. Вони ходили територією Колгоспу і захоплювалися побаченим, а надто вже вітряком. Тварини саме сумлінно прополювали ріпу. Не знаючи, кого їм більше боятися — свиней чи нежданих відвідувачів, вони навіть не насмілювалися звести погляди.

А увечері з будинку линули регіт і співи. І той гармидер пробудив у тварин цікавість. Що ж там таке трапилося, що тварини знайшли спільну мову з людьми? І вони стали якомога тихіше підкрадатися до садка за будинком.

Боячись ступити далі, вони завагалися біля хвіртки, та Конюшинка наважилась першою. Навшпиньки вони підійшли до будинку, і найвищі тварини зазирнули у вікно. За довгим столом сиділо з десяток фермерів і стільки ж поважніших свиней. На чолі столу сидів сам Наполеон. Схоже, у своїх кріслах свині почувалися цілком розкуто. Товариство розважалося грою в карти, але ненадовго відволікалося, щоб виголосити тост і випити. По колу ходив великий глек, і кухлі знову наповнювалися пивом. Ніхто не помічав, що зацікавлені тварини заглядають у вікно.

Містер Пілкінґгон з ферми «Лисячий Гай» підвівся з кухлем у руці:

— А зараз я пропоную шановному товариству випити. Але перед цим вважаю за свій обов’язок сказати кілька слів.

Він сказав, що його, як і всіх присутніх тут, безперечно, дуже тішить усвідомлення, що настав край взаємній недовірі і чварам. Була пора — не те щоб він чи хтось із присутніх тут її схвалював — але була така пора, коли на шановних керівників «Колгоспу тварин» люди-сусіди дивилися якщо не вовком, то з певним острахом. Траплялися й прикрі інциденти, поширювалися хибні ідеї. Вважали, що ферма, якою володіють і верховодять свині — це щось ненормальне і може кепсько вплинути на сусідів. Чимало фермерів передчасно вирішили, що на такій фермі запанує дух вседозволеності й анархії, побоювалися небажаного впливу на власних тварин і навіть на людей-робітників. Але тепер усі ці сумніви розвіялися. Сьогодні він і його колеги відвідали «Колгосп тварин», самі оглянули кожен його закуток, і що ж вони побачили? Не лише найсучасніше господарювання, а й дисципліну і порядок, які повинні стати взірцем для всіх фермерів. І він гадає, що не помилиться, коли скаже, що нижчі тварини тут працюють значно більше, а їжі отримують значно менше, ніж їхні колеги у графстві. І справді, він та інші гості сьогодні тут побачили багато такого, що вони негайно запровадять на власних фермах.

На закінчення він ще раз наголосив на тих дружніх відносинах, які є і мусять бути між «Колгоспом тварин» та його сусідами. Між свинями і людьми немає і не повинно бути суперечок, бо у них спільні і прагнення, і труднощі. Хіба в нас не та сама проблема робочої сили? Скидалося, що містер Пілкінґтон, який не одразу зміг стримати сміх, от-от виплесне на товариство заздалегідь заготовлений дотеп. І тамуючи сміх, від чого побуряковіли його численні підборіддя, він нарешті спромігся:

— І якщо у вас є нижчі тварини, з якими ви перебуваєте у суперечності, то у нас так само є свої нижчі класи людей!

Цей дотепний жарт викликав за столом вибух реготу, а містер Пілкінґтон ще раз похвалив свиней за мізерну пайку, довгий робочий день і, як він помітив, за те, що в «Колгоспі тварин» ні з ким не панькаються.

А тепер він просить шановне товариство подбати, щоб у всіх були повні кухлі.

— Джентльмени! — закликав він до уваги. — Джентльмени, я піднімаю свій кухоль за процвітання «Колгоспу тварин».

У відповідь почувся схвальний гомін і тупання. Втішений Наполеон підвівся з місця й обійшов стіл, щоб цокнутися з містером Пілкінґтоном. Вітальні вигуки все ще лунали, а Наполеон продовжував стояти, даючи зрозуміти, що він теж хоче сказати кілька слів.

Його промова, як завжди, була короткою і конкретною. Він також щасливий, сказав він, що закінчився період прикрих непорозумінь. Деякий час ширилися чутки — він певен, що це робилося з ворожими намірами, — що його погляди та погляди соратників — бунтівні і навіть революційні. Їх звинувачували у підбурюванні до повстання тварин сусідніх ферм. Але немає нічого правдивішого за правду! Як колись, так і зараз єдиним їхнім бажанням є добросусідські ділові стосунки. Ферма, яку він має честь очолювати, додав Наполеон, є кооперативним підприємством. Це власність, яку він тут представляє і якою спільно володіють усі свині.

Він гадає, що всі давні підозри вже розвіялися, але нещодавно на фермі впроваджено деякі нововведення, які мають сприяти зростанню довір’я. Досі на фермі тварини мали досить дурнуватий звичай казати одна одній «товариш». Цьому треба покласти край. Побутував іще один дивний звичай, який невідомо звідки взявся, коли щонеділі вранці всі марширували повз череп кнура на стовпці у садку. З цим теж слід покінчити — череп уже закопано. Гості, певно, звернули увагу на зелений прапор на щоглі. Трохи раніше вони помітили б на ньому ратицю й ріг, які зараз зафарбували. Відтепер це просто зелений стяг.

У нього є лише одна заувага до блискучої і доброзичливої промови містера Пілкінґтона. Містер Пілкінгтон увесь час говорив про «Колгосп тварин». Звісно, він не міг цього знати, але він, Наполеон, зараз уперше оголошує про те, що назва «Колгосп тварин» скасовується. Відтепер ферма називатиметься «Садиба». Як на нього, це дуже слушно, бо такою є її первісна назва.

— Джентльмени! — завершив свій виступ Наполеон. — Я пропоную вам той самий тост, але в іншій формі. Наповніть кухлі по вінця. Ось мій тост, джентльмени: за процвітання ферми «Садиба»!

Гості радісно та схвально загукали й спорожнили кухлі. Але тваринам, які дивилися на все це знадвору, здавалося, що відбувається щось дивовижне. Що так змінилося на свинячих рилах? Старечий, тьмавий погляд Конюшинки перебігав з писка на писок. Деякі мали по п’ять підборідь, деякі — по чотири, а деякі — по три. Але що ж то в них наче розпливається і змінюється?

Коли вщухли оплески, товариство знову взялося до карт, продовжуючи перервану гру. А тварини почали нишком розходитися.

Та не відійшли вони й на двадцять ярдів, як зненацька зупинилися. З будинку долинуло ревище голосів. Вони поквапилися назад і знову зазирнули у вікно. Там якраз розгорілася люта сварка, чулися вигуки, удари по столу, гострі звинувачення й затяті заперечення. А причиною сварки було те, що Наполеон і містер Пілкінґтон одночасно походили піковим тузом.

Волало дванадцять лютих голосів, і всі вони зливалися в один. Тепер стало зрозуміло, що трапилося з рилами свиней. Тварини, які стояли надворі, переводили погляди зі свині на людину і з людини на свиню, а тоді знову із свині на людину. Але тепер уже годі було розібрати, де людина, а де свиня.

Листопад 1943 — лютий 1944


Загрузка...