Колгосп тварин

Розділ VI

Упродовж усього того року тварини працювали, як каторжні. Але почувалися щасливими й не зупинялися перед жодним зусиллям чи жертвою, усвідомлюючи, що все те робиться не для збіговиська ледачих і злодійкуватих людей, а задля їхнього ж блага і блага тих, хто прийде після них.

Весну й літо вони працювали по десять годин на день, а в серпні Наполеон оголосив, що і в неділю пополудні треба попрацювати. Ця робота винятково добровільна, але тому, хто відмовиться, удвічі зменшать пайку. Та навіть і тоді їм не все щастило доробити. Врожай удався менший, аніж попереднього року, але два лани, що на початку літа мали засіяти редькою, так і лишилися незасіяні, бо їх надто пізно зорали. А зима, судячи з усього, мала бути сувора.

З вітряком виникли несподівані труднощі. На фермі була добра каменоломня вапняку, а в одній з господарських будівель виявили достатньо піску й цементу, тож усі будівельні матеріали були під рукою. Але постала проблема, яку тварини не зразу змогли вирішити: розбивати каміння на потрібні шматки. Здавалося, тут вистачить лише кайл та ломів, якими ніхто не вмів користуватися, бо жодна тварина не могла стояти на задніх кінцівках. Лише по тижнях марних потуг комусь сяйнула рятівна ідея — використати силу тяжіння. По всій каменоломні валялися величезні валуни, завеликі для того, щоб з них щось будувати. Тож тварини обв’язували їх мотузками, а тоді гуртом — корови, коні, вівці і кожен, хто міг ухопитися за мотузку, у вирішальну мить долучалися навіть свині — повільно волокли їх нагору Там вони пускали валуни з урвища, і, падаючи, ті трощилися на шматки. Порозбиване каміння було значно легше перевозити. Коні вивозили його візками, вівці й собі волокли окремі уламки, навіть Мюріел з Бенджаміном, долучаючи свої зусилля, впрягалися у старого візка. У кінці літа, коли назбиралося достатньо каменю, під наглядом свиней почали зводити вітряк.

Але справа рухалася тяжко й повільно. Бувало, аби витягти нагору одну брилу, минав цілий день. Та й то, коли її пускали вниз, вона не завжди розбивалася. Годі було обійтися без Боксера, який, здавалося, був сильніший за всіх інших тварин разом узятих. Коли валун сповзав схилом униз, тягнучи за собою тварин, які розпачливо кричали, саме Боксер налягав на свій канат і зупиняв валун. Вони не приховували захвату, дивлячись, як він, важко дихаючи, дюйм за дюймом видирався вгору, як напружується, риючи копитами землю, як лисніють від поту його могутні боки. Часом Конюшинка його остерігала, мовляв, працюй обережніше, не надірвись, але Боксер її не слухав. На всі застороги він відповідав своїми двома гаслами: «Я працюватиму ще завзятіше» та «Наполеон завжди правий». Він попрохав півня, щоб уранці той будив його не на тридцять, а на сорок п’ять хвилин раніше. А вільної часини, хоч їх тепер і було обмаль, сам рушав до каменоломні, набирав візок потрощеного каменю і самотужки волік до вітряка.

Попри тяжку працю, того літа всім непогано велося. Їжі хоча й не стало більше, ніж при Джонсі, але й менше її не було. Перевага від того, що вони годували лише себе, без утримання ще й п’ятьох зажерливих людей, була наскільки відчутною, що жодні лихоліття не могли її змарнувати. І саме господарювання тварин було багато в чому ефективнішим і потребувало менше зусиль. Скажімо, прополювання робилося з недосяжною для людей ретельністю. Та й тварини тепер не крали. Тож паркани та плоти стали зайвими. Проте надходила осінь, а з нею виникали й різні непередбачені ускладнення. З’явилася потреба в гасі, цвяхах, мотузках, сухарях для собак, залізі для підков — у Колгоспі нічого з цього не могли виробляти. А пізніше постане потреба у насінні, мінеральному добриві, не кажучи про всілякий реманент і, нарешті, пристроях для вітряка. Ніхто не уявляв, де те все діставати.

Одного недільного ранку, коли тварини зібралися вислухати розпорядження, Наполеон оголосив про свою нову політику. Відтепер їхній Колгосп торгуватиме із сусідніми фермами: певно ж, не з якихось комерційних міркувань, а щоб отримати дефіцитні матеріали. Він заявив, що все мусить бути підпорядковане питанню спорудження вітряка. Тому він і вів перемовини про збут копиці сіна й частини врожаю пшениці. Згодом, як знадобиться більше грошей, доведеться пустити на продаж і яйця, на які у Віллінґдоні завжди був попит. Кури, заявив Наполеон, мусять охоче піти на цю жертву, це стане їхнім особистим внеском у спорудження вітряка.

І знову тварини відчули невиразну тривогу. Не мати справ з людьми, не торгувати, не користуватися грішми — хіба не ці резолюції вони найперше прийняли на Мітингу після перемоги над Джонсом? Усі добре пам’ятали, як схвалювали ці рішення, принаймні, їм здавалося, що пам’ятали. Чотири підсвинки, що оскаржували скасування Наполеоном Мітингів, несміливо подали голос, але відразу вмовкли, зачувши страхітливе гарчання псів. Потім, надолужуючи своє мовчання, звично забекали вівці: «Чотири ноги — добре, дві ноги — погано». Наполеон підніс ратицю, закликаючи до тиші, і оголосив, що про все вже домовлено. Жодна тварина не спілкуватиметься з людьми, що, певно ж, вкрай небажано. Цю тяжку повинність він бере на себе. Такий собі містер Вімпер, повірений з Віллінґдона, погодився бути посередником між фермою і зовнішнім світом, він навідуватиметься сюди щопонеділка вранці для отримання вказівок. Наполеон закінчив промову звичним вигуком: «Хай живе „Колгосп тварин!“» і після виконання «Тварин Англії» всіх відпустив.

Пізніше, аби заспокоїти тварин, Пищик обійшов ферму. Він усіх запевняв, що резолюція проти торгівлі й використання грошей ніколи й не схвалювалася, ба навіть не пропонувалася. Ця чистісінька вигадка, можливо, з’явилася із побрехеньок, які поширював Сніжок. Однак дехто ще вагався, тож Пищик їх проникливо запитував:

— Товариші, ви певні, що вам це не приснилося? Може, у вас десь є на папері така резолюція? Де ж вона записана?

А оскільки нічого подібного, звісна річ, на папері не існувало, то тварини вирішили, що вони все ж помиляються.

Як і було домовлено, щопонеділка містер Вімпер навідувався на ферму. То був лукавий на вигляд дрібний чоловіок з бакенбардами, який не дуже-то знався на подібних справах, але якому вистачило кмітливості, щоб зметикувати раніше за інших, що Колгоспу знадобиться повірений у справах і що його винагорода вартуватиме затрачених зусиль. Тварини з якимось острахом спостерігали за тим, як він приходив і йшов геть, і намагалися зайвий раз не потрапляти йому на очі. Однак у ті миті, коли Наполеон на своїх чотирьох віддавав накази двоногому Вімперу, в них пробуджувалася гордість, і це деякою мірою виправдовувало нові порядки. Тепер їхні стосунки з людським родом стали інакшими, ніж колись. Коли «Колгосп тварин» почав процвітати, люди не стали його любити більше, і навіть навпаки — вони ще ніколи так його не ненавиділи. Кожна людина непохитно вірила, що рано чи пізно Колгосп зазнає краху, і насамперед це переконання стосувалося спорудження вітряка. Вони збиралися у пивничках і за допомогою схем доводили один одному, що вітряк мусить розвалитися. А якщо й стоятиме, то нізащо не працюватиме. Але все ж, усупереч самим собі, вони відчували щось на кшталт певної поваги до тварин, які так справно хазяйнують. Одним із виявів цього було те, що вони стали називати Колгосп його теперішньою назвою і вже не вдавали, що він називається «Садиба». Перестали й підтримувати Джонса, який, полишивши надію повернути собі ферму, переселився в інші краї. Колгосп не мав жодних зв’язків із зовнішнім світом, за винятком Вімпера. Проте ходили вперті чутки, що Наполеон готується до ділової угоди чи то з містером Пілкінґгоном з ферми «Лисячий Гай», чи то з містером Фредеріком із ферми «Лужок». Але при цьому зазначалося, що в жодному разі не з обома одразу.

На ту пору якось несподівано свині зробили будинок своєю резиденцією. І тварини знову невиразно пригадали, нібито колись щодо цього теж приймалося певне рішення. І знову Пищик мусив їх переконувати, що такого не було і не могло бути. Вкрай необхідно, казав він, щоб свині, цей мозок ферми, мали тиху місцину для своєї напруженої роботи. Та й вождю за рангом — так він останнім часом називав Наполеона — більш підходить жити в будинку, аніж у свинарнику. Проте, почувши, що свині не лише їдять на кухні, а й використовують вітальню для відпочинку і сплять у ліжках, деякі тварини занепокоїлися. Боксер розвіяв свої сумніви звичним «Наполеон завжди правий», але Конюшинка, якій здавалося, що вона добре пам’ятає категоричне застереження щодо ліжок, подалася до Настанов і спробувала у них розібратися. Переконавшись, що в написаному вона знає лише окремі літери, вона гукнула Мюріел.

— Мюріел,— попрохала вона, — прочитай-но мені Четверту Настанову. Невже там нічого не говориться щодо спання у ліжку?

Хоч і не без труднощів, Мюріел прочитала Настанову.

— Тут пишеться: «Жодна тварина не повинна спати у ліжку з простирадлами», — виголосила вона.

Дивно, але Конюшинка не пригадувала, щоб у Четвертій Настанові йшлося щось про простирадла. Та оскільки Настанова була ось тут, перед її очима, то, мабуть, там так і було написано. А Пищик, який саме випадково проходив повз них у супроводі кількох псів, спрямував їхні думки в потрібному напрямі.

— Отже, товариші, — сказав він, — ви вже мабуть чули, що ми, свині, тепер спимо у ліжках. А чому б і не спати? Ви ж не допускаєте, що існувало якесь застереження проти ліжок? Ліжко всього-на-всього місце для спання. Оберемок соломи в стійлі — це теж, власне, ліжко. А застерігалося проти простирадел, цього винаходу людини. Тож ми й позтягували простирадла з ліжок і спимо лише під ковдрами. І такі ліжка напрочуд зручні! Але в жодному разі не зручніші, ніж це необхідно, запевняю вас, товариші, враховуючи всю ту розумову роботу, яка на нас зараз покладена. Ви ж не позбавите нас відпочинку, адже ж так, товариші? Ви ж не хочете, аби ми від утоми занедбали наші священні обов’язки? Хіба хтось із вас хоче знову побачити Джонса?

Тварини запевнили його у протилежному і більше не згадували про те, що свині сплять у ліжках. А коли невдовзі оголосили, що вранці свині вставатимуть на годину пізніше за інших, то теж ніхто не ремствував.

Осінь мешканці Колгоспу зустріли стомленими, але щасливими. Вони прожили важкий рік, і після продажу частини сіна та збіжжя комори із запасами на зиму все одно не були переповненими, але все компенсував уже майже збудований вітряк. Після жнив настала ясна суха погода, і тварини працювали ще тяжче, ніж доти, ладні цілісінький день стягувати уламки каміння, аби тільки на якийсь фут зробити вищими стіни. Боксер часом виходив навіть уночі, і годину-другу працював при світлі серпневого місяця. У вільний час всі ходили довкола вітряка, милуючись міцністю і прямовисністю стін і дивуючись, що вони спромоглися звести щось настільки величне. Лише старий Бенджамін не піддавався загальному захвату, він, як завжди, лише багатозначно казав, що віслюки живуть довго.

Настав листопад з його лютими південно-західними вітрами. Будівництво довелося припинити, бо стало надто волого, щоб розмішувати розчин. А однієї ночі здійнялася така страхітлива буря, що ферма двигтіла й трусилася аж до підмурків, а з даху на хліві зірвало кілька черепичин. Кури попрокидалися й злякано заквоктали, бо їм учувся далекий рушничний постріл. Вранці, вийшовши надвір, усі побачили, що флагшток зламано, а в’яз у кінці саду, немов редиску, вивернуло з корінням. Ледве вони це помітили, як у кожного з грудей вихопився розпачливий зойк. Їхнім очам постало жахливе видовище — вітряк лежав у руїнах.

В єдиному пориві тварини кинулися до нього. Попереду всіх мчав Наполеон, який взагалі-то рідко переходив на біг. Так, тут валявся символ усієї їхньої боротьби, розвалений до підмурків. А довкола було розкидане каміння, яке вони так тяжко розбивали й звозили. Нездатні вимовити жодного слова, вони стояли й сумно дивилися на ту руїну. Наполеон, час від часу принюхуючись, мовчки походжав туди й сюди. Його хвостик настовбурчився і смикався з боку в бік, що означало інтенсивну розумову працю. Зненацька він зупинився, мовби йому щось сяйнуло.

— Товариші! — спокійно проказав він. — Ви знаєте, хто це зробив? Ви знаєте того страшного ворога, що прийшов уночі й зруйнував наш вітряк? СНІЖОК! — зненацька ревонув він. — Це зробив Сніжок! Щоб розладнати наші задуми й помститися за ганебне вигнання, цей зрадник прокрався під пеленою ночі й, засліплений злобою, сплюндрував нашу цілорічну працю. Товариші, отут, на цьому місці, я оголошую Сніжкові смертний вирок. Кожен, хто допоможе виконати вирок, отримає «Тварину-Героя II ступеня» і два відра яблук. І ще чотири відра яблук тому, хто схопить його живцем.

Тварини були страшенно вражені: невже хтось міг таке вчинити, хай навіть і Сніжок! Вони аж заревли від обурення, і кожен став міркувати, як би його краще упіймати Сніжка, якщо той раптом повернеться. Майже одразу неподалік від пагорба у траві виявили сліди свинячих ратиць. Вони простежувалися лише кілька метрів, зате вели якраз до дірки у паркані. Наполеон ретельно їх обнюхав і заявив, що це сліди Сніжка. Він висловив припущення, що, ймовірно, Сніжок пробрався до них з боку ферми «Лисячий Гай».

— Годі вже зволікати, товариші! — резюмував він після обстеження відбитків ратиць. — Цього ж ранку берімося за відбудову вітряка! Ми будуватимемо його всю зиму — і в дощ, і в сніг. Ми доведемо нікчемному зрадникові, що не так просто знищити нашу працю. Пам’ятайте, товариші, жодних змін у наших планах, втілимо їх до точно визначеного дня. Вперед, товариші! Хай живе вітряк! Хай живе «Колгосп тварин!»