Колгосп тварин

Розділ I

Містер Джонс із ферми «Садиба» позачиняв на ніч курники, але з перепою зовсім забув про годівниці. З ліхтарем у руці, що метлявся й кидав на землю тремтливу пляму світла, він, заточуючись, перетнув подвір’я, роззувся біля вхідних дверей, тоді з барила у коморі зачерпнув останній на сьогодні кухоль пива й поплівся до ліжка, де вже хропла місіс Джонс.

Щойно у хазяйській спальні погасло світло, як по хлівах усе заворушилося й зашаруділо. Ще завидна прокотилася новина, що минулої ночі старому Майорові — білому породистому кнурові — привидівся чудернацький сон, і він чимшвидше хотів повідати його мешканцям ферми. Вирішили, що як тільки містер Джонс вгомониться на ніч, всі зберуться у великому хліві. Старий Майор (так його зазвичай називали, хоч на всіляких виставках він звався Віллінґдонським Красенем) зажив на фермі такої шани, що кожен ладен був змарнувати навіть годину сну, аби тільки почути про його незвичайний сон.

У кутку хліва, де було невеличке підвищення, на свіжій солом’яній підстилці під почепленим на балку ліхтарем уже лежав Майор і чекав, поки всі зберуться. Майорові було дванадцять років, останнім часом він помітно погладшав, проте ще не зовсім утратив свою свинячу велич, мудру й зичливу водночас, хоча йому так і не видалили ікол.

Тим часом мешканці ферми помалу сходилися і вмощувалися кому де зручніше. Першими прибігли троє псів — Квітка, Джессі та Пінчер, а за ними й свині; ті повкладалися на солому перед самим підвищенням. Кури злітали на підвіконня, голуби вмощувалися на балках, вівці й корови лягали за свиньми і відразу починали ремиґати. Двоє тяглових коней, Боксер та Конюшинка, прийшли разом — вони вкрай повільно і обережно переставляли величезні копита з навислою над ними кошлатою шерстю, аби часом не наступити на непомітну в соломі дрібну тварину. Конюшинка, середнього віку, по-материнському лагідна кобила, після четвертого лошати так і не повернула своєї колишньої стрункості. Боксер, величезний кінь, під два метри заввишки, мав силу чи не двох звичайних коней. Біла смуга на морді надавала йому трохи дурнуватого вигляду. Він і справді не відзначався розумом, але всі шанували його за врівноважену вдачу і нечувану працездатність. За кіньми прийшли біла коза Мюріел та осел Бенджамін, що був найстарішим на фермі і мав кепський норов. Коли він щось і казав, то тільки аби докинути щось ущипливе, наприклад, він переконував, що Бог наділив його хвостом, аби відганяти мух, але куди краще було б і без хвоста, і без мух. Він єдиний з усіх мешканців ніколи не сміявся. А коли його питали чому, то казав, що не бачить для цього причини. Він обожнював Боксера, хоч відверто цього й не виказував: недільні дні вони проводили у невеликому загоні за садком, де мовчки паслися поруч.

Коні вляглися, а до хліва втягнувся, неголосно ґелґочучи, виводок каченят, які втратили свою матір. Каченята шукали місця, де б на них ніхто не наступив. Конюшинка зігнула величезну передню ногу, утворивши своєрідну загорожу, каченята вмостилися в ній і невдовзі задрімали. Потім нагодилася Моллі, гарненька й дурненька з вигляду біла кобилка, яку запрягали в бричку містера Джонса. Вона трималася з показною вишуканістю, хрумаючи грудочку цукру. Вмостилася попереду, не перестаючи стріпувати білою гривою, щоб усі побачили вплетені в неї червоні стрічки. Останнім прийшов кіт, роззирнувся довкола, шукаючи затишного куточка. Потім втиснувся між Боксером та Конюшинкою. Він вдоволено муркотів, поки Майор виголошував промову, втім, так і не почув жодного його слова.

Зібралися майже всі, окрім прирученого ворона Мойсея, що дрімав на тичці за задніми дверима. Перечекавши, поки вляжеться гамір, Майор прокашлявся і почав:

— Товариші, ви вже чули, що цієї ночі мені приснився химерний сон. До нього я ще повернуся, але спершу скажу ось що. Не певен, що тепер мені пощастить довго пробути з вами, товариші. Але перш ніж відійти, вважаю своїм обов’язком поділитися з вами мудрістю, яку надбав. Я прожив довге життя, тож, лежачи самотою в хлівці, мав досить часу для роздумів. Смію гадати, що сенс життя на цій землі я розумію незгірше від будь-кого з вас. От про це я і хочу з вами поговорити.

У чому, власне, сенс нашого життя, товариші? Гляньмо правді у вічі: наше життя жалюгідне, виснажливе й недовге. Ми з’являємося на світ і отримуємо їжі рівно стільки, аби лише не здохнути. А ті з нас, хто придатний до роботи, мусять працювати до цілковитого виснаження; щойно ми стаємо непридатними, нас жорстоко і безжально ріжуть. Жодна тварина в Англії, якій більше року, не відає, що таке щастя і дозвілля. Жодна тварина в Англії не є вільною. Життя тварини — це злидні й рабство; отака вона, очевидна правда.

Але хіба такий природний стан речей? І хіба наша земля настільки убога, що не здатна прогодувати тих, хто на ній живе? Ні, товариші! Тисячократ ні! Англійська земля родюча і клімат у нас сприятливий; земля спроможна прогодувати значно більше тварин, ніж є зараз. Лише наша ферма прогодувала б десяток коней, двадцять корів, сотні овець, і то так, що всі жили б у такому достатку і з такою гідністю, які годі навіть уявити. Чому ж тоді ми й досі отак гибіємо? Бо люди присвоюють собі майже всі результати нашої праці. Ось де, товариші, відповідь на всі наші злигодні. Вона в одному-єдиному слові — Людина. Людина — ось наш справжній ворог. Усуньте Людину, і тоді назавжди зникне першопричина голоду та виснажливої праці.

Людина — єдина істота, що не виробляє, а лише споживає. Вона не доїться, не несеться, вона заслабка тягнути плуга, надто повільна, щоб ловити зайців. Проте вона — господар над тваринами. Вона змушує їх тяжко працювати, віддаючи мізерну дещицю, аби ми лише не померли з голоду, решту ж забирає собі. Нашою працею ореться земля, нашим гноєм вона удобрюється, а ми тільки й маємо що власну шкуру. Ось ви, корови, переді мною: скільки молока надоїли з вас цього року? А що сталося з тим молоком, яким би вам напувати своїх теляток? Усе до краплі пішло в горлянки наших ворогів. А ви, кури, скільки яєць знесли цього року? Скільки з тих яєць вивелося курчат? Обмаль. Все пішло на продаж, аби збагатити Джонса та його людей. А де твої, Конюшинко, четверо лошат, що ти привела? Вони ж мали підтримувати й тішити тебе на старість! Усіх продали, коли їм не сповнилося ще й року. І жодного ти вже ніколи не побачиш. Що ти знала, окрім голодної пайки й стійла за всі свої муки і всю свою працю у полі?

При всій жалюгідності нашого існування нам навіть не дають померти своєю смертю. Я не нарікаю на свою долю, ні, бо мені ще пощастило. Мені дванадцять років, у мене понад чотири сотні дітей. І це природне життя свині. Але врешті-решт нікому не уникнути безжального рожна. Ось ви — молоді підсвинки переді мною, через рік будете верещати на бойні від смертельного жаху. Ми всі мусимо пройти через це жахіття: корови, свині, кури, вівці — всі. Навіть у коней та псів не краща доля. Щойно у тебе, Боксере, знесиляться твої м’язи, як того ж дня Джонс продасть тебе живолупу, а той переріже тобі горло, а твоє м’ясо згодує хортам. А псам, коли ті старіють і втрачають зуби, Джонс прив’язує на шиї цеглину й топить у найближчому ставку.

То хіба не ясніше ясного вам, товариші, що всі напасті наші через людську тиранію? Позбудьмося Людини, і плоди нашої праці належатимуть лише нам самим. І вже чи не наступного світанку ми стали б багатими і вільними. То що ж нам робити?! А треба нам трудитися вдень і вночі, душею і тілом, аби здолати людське поріддя! Тож мій заклик до вас, товариші, — Повстання! Не знаю, коли воно станеться, через тиждень чи через століття, але так само впевнено, як бачу цю билинку перед собою, бачу й те, що рано чи пізно справедливість переможе. Зверніть свої погляди у той день, товариші, на той короткий залишок вашого життя. А найперше передайте мій заклик своїм нащадкам, щоб майбутні покоління боролися до остаточної перемоги.

І пам’ятайте, товариші, нехай ваша рішучість буде несхитною. Ніщо не повинно збити вас із правильного шляху. Не слухайте, коли вам казатимуть, нібито в людини й тварини спільні інтереси, що процвітання Людини водночас означає і ваше власне процвітання. То все брехня! Людина дбає лише про власну користь. А серед нас, тварин, нехай запанує цілковита єдність, справжнє братерство у боротьбі. Всі тварини — товариші!

Зчинився страшенний гармидер. Під час промови Майора з нір вилізли чотири пацюки і, звівшись на задні лапки, стали його слухати. Раптом їх помітили пси, і лише блискавична втеча до своїх нір врятувала пацюкам життя. Майор підніс ратицю, закликаючи до тиші.

— Товариші, — знову заговорив він, — тут нам треба дещо з’ясувати. Дикі створіння, як ото щури або зайці, вони нам друзі чи вороги? Давайте визначимось голосуванням. Тож я запитую у шановних зборів: щури нам — друзі чи ні?

Відбулося голосування, і переважною більшістю голосів визнали, що щури — друзі. Лише четверо були проти: троє псів і кіт, що, як згодом з’ясувалося, голосував і «за», і «проти».

— Ще хочу ось що сказати, — продовжив Майор. — Я лише нагадую, що ваш священний обов’язок — ненавидіти Людину й усе, що з нею пов’язане. Усе, що на двох ногах — ваш ворог. Усе, що на чотирьох ногах і з крильми — ваш друг. І затямте собі: борючись з Людиною, не уподібнюйтеся їй. Навіть коли її здолаєте, не перебирайте собі її вад. Тварина не повинна мешкати у будинку й спати в ліжку, носити одяг і пити алкоголь, палити тютюн і мати гроші, торгувати... Всі людські звичаї лихі. І понад усе — жодна тварина ніколи не повинна гнобити собі подібних. Слабкі чи сильні, розумні чи простакуваті — усі ми брати. Тварина ніколи не повинна вбивати іншу тварину. Всі тварини рівні.

А зараз, товариші, я оповім вам сон, що приснився минулої ночі. Я не можу його точно описати. Мені снилася земля, але така, якою вона стане, коли пощезне Людина. Та сон пробудив у мені забуте. Колись давно, як я ще був малим поросям, моя мама та інші свині співали іноді давню пісню, в якій знали лише мелодію і три перші слова. Малим я знав ту мелодію, але з часом вона забулася. Проте цієї ночі уві сні вона знову мені згадалася. Ба навіть більше — пригадалися й слова пісні, слова, які колись давно співали тварини, але потім вони стерлися з плином часу. Я зараз заспіваю цю пісню, товариші. Я старий, і голос мій захрип, та коли я навчу вас мелодії, ви заспіваєте її краще. Вона називається «Тварини Англії».

Старий Майор прокашлявся і заспівав. Голос у нього і справді був хрипкий, але співав він досить непогано. Та й мелодія була бадьора, щось середнє між «Клементайн» і «Кукарачою». Слова ж були такі:

Пісня викликала у тварин несамовитий захват. Майор уже доспівував пісню, коли вони самі також її підхопили. Навіть найнездаліші уже вловили мелодію і деякі слова, а кмітливіші, як-от свині та пси, за хвилину вже знали пісню назубок. І згодом, після кількох проб, уся ферма потужно підхопила «Тварин Англії». Корови мукали її, собаки скавчали, вівці бекали, коні іржали, качки крякали... Всіх охопив такий шал, що вони проспівали її п’ять разів поспіль від початку до кінця і, певно, співали б до ранку, якби їм не завадили. Бо, на жаль, той галас розбудив містера Джонса, і він підхопився з ліжка, певний, що у двір забігла лисиця. Він схопив рушницю, що завжди стояла в кутку напохваті, і шостим калібром пальнув навмання у темряву. Шротинки повпивалися в стіну хліва, і всі розбіглися по своїх кутках. Кури позлітали на сідала, тварини повлягалися на солому, і невдовзі ферму огорнула глибока тиша.