Казка

1

Лія повела нас назад, де чекали всі. Вона сіла в тій же позі, не промовивши й слова через Фаладу або Снаба. Айота глянув на мене. Я кивнув: питання вирішено. Ми розмістились поряд із нею, чекаючи світанку. Знову сіялась нав’язлива мжичка. Лія дістала пончо з єдиної сумки, прив’язаної до сідла Фалади, і накинула собі на плечі. Вона поманила Радар, та поглядом попросила в мене дозволу й пішла до Лії. Лія і Радар вкрила своїм пончо. Снаб теж пішов. Вони були сухі. Усі ми інші, все ще в лахмітті, в якому тікали, скоро промокли. Джая почала тремтіти. Еріс обняла її. Я сказав їм, що вони можуть повернутись. Жінки похитали головами. Айоті було байдуже, він просто сидів собі, опустивши голову й зчепивши руки.

Час минав. Настав момент, коли я підвів голову і зрозумів, що бачу Лію. Запитально махнув їй рукою. Вона лише похитала головою. Врешті, коли день прояснився до водянистого світанку, вона підвелась і прив’язала Фаладу до залізяки, яка стирчала з решток цегляної стіни серед купи уламків. Вона рушила стежкою, не озираючись на нас і не цікавлячись, чи ми йдемо слідом. Снаб знову сидів на спині в Радар. Лія йшла повільно, час від часу розсовувала пишні гілки плюща, зазирала під них, потім рухалась далі. Хвилин через п’ять зупинилась і почала дерти лози. Я спробував допомогти, але вона хитнула головою. У нас була домовленість, угода — але її це не радувало.

Лія видерла ще кілька гілок плюща, і я побачив дверцята, які там ховались. Ані засувки, ані ручки. Вона поманила мене й показала на них. Якусь мить я не міг зрозуміти, що від мене вимагається. Потім дійшло.

— Відчиніться іменем Лії з роду Ґаллієнів, — промовив я, і дверцята відчинились.

2

Ми ввійшли в довгу споруду, схожу на сарай, де було повно старого реманенту. Лопати, сапки, тачки — все було вкрите товстим шаром пилу. Підлога також була запилюжена, і на ній — жодних слідів, крім залишених нами. Я помітив ще один знайомий гібрид автомобіля й возика. Зазирнув усередину й побачив акумулятор, такий окис­лений, що скидався просто на зелену грудку. Мені було цікаво, звідки взялися ці машинки — принаймні дві, й одна в робочому стані. Чи не містер Боудітч привіз із нашого світу це обладнання по частинах і тут зібрав? Хтозна. Я лише знав, що нинішній режим мало турбувала підтримка чистоти й охайності в Лілімарі. Його цікавив виключно кривавий спорт.

Лія вивела нас у двері в дальньому кінці приміщення. Ми опинились на звалищі, повному розібраних тролейбусів, куп електричних стовпів і величезних клубків переплутаних тролейбусних дротів. Пробралися через той непотріб, піднялися дерев’яними сходами й опинились у приміщенні, знайомому мені та іншим утікачам, — гаражі для тролейбусів.

Ми саме минали головний термінал, коли ранковий дзвін ударив своє одиничне лунке «БОМ». Лія призупинилася, доки звук зовсім розтанув, а тоді рушила далі. Вона так і не озиралась, щоб подивитися, чи ми йдемо позаду. Наші кроки відлунювали в тиші. Над головою ворушила крилами темна хмара гігантських кажанів, але з місця не рушала.

— Того разу ми виходили, — тихо сказала Еріс. — Цього разу заходимо. У мене власні рахунки з цією тварюкою.

Я не відповів. Мене це не цікавило. Я весь зосередився на одному.

Ми вийшли під дощ. Раптом Радар майнула вниз сходами тролейбусного депо, повз червоно-білий стовп із кам’яним метеликом зверху. Якусь мить вона нюшкувала в ожині. Я побачив ремінець викинутого мною рюкзака, а потім почув те, чого найменше очікував, але впізнав одразу. Радар риссю примчала зі своєю пищавкою-мавпочкою в зубах. Вона поклала її мені до ніг і дивилась на мене, метляючи хвостом.

— Хороша дівчинка, — похвалив я і передав цяцьку Аю. У нього були кишені. А в мене не було.

Широка дорога, що вела до палацу, була безлюдна, але не порожня. Тіло Рудої Моллі зникло, але кістки нічних солдатів, які прийшли по нас, були розкидані навколо ярдів на сорок, і більшість із них були поховані під купами мертвих метеликів.

Лія зупинилась біля підніжжя сходів, нахиливши голову й прислухаючись. Ми приєднались до неї. Я теж це почув: щось схоже на високе жалібне квиління, наче свист вітру серед карнизів даху зимової ночі. Цей звук здіймався і падав, шугав угору аж до вереску, а потім знову провалювався в стогін.

— Господи, що це? — прошепотіла Джая.

— Голос смутку й горя, — сказав я.

— А де Снаб? — запитав Айота.

Я похитав головою:

— Мабуть, йому не сподобався дощ.

Лія рушила Шляхом Ґаллієнів до палацу. Я поклав руку їй на плече й зупинив.

— Нам треба зайти ззаду й вийти біля ігрового поля. Я не можу знайти цю дорогу, бо малий гімнюк на ім’я Пітеркін повитирав ініціали містера Боудітча, але ти точно знаєш, як туди дістатись.

Лія поклала руки на свої стрункі стегна й роздратовано вп’ялась у мене поглядом. Вона тицьнула туди, звідки долинало голосіння Хани, яка оплакувала свою доньку. Потім, на випадок моєї непролазної тупості, ще й підняла руку високо над головою.

— Принцеса має рацію, Чарлі, — сказав Айота. — Навіщо йти туди, якщо ми можемо уникнути зустрічі з цією сучкою, ввійшовши в парадні двері?

Певна річ, це були слова розсудливої людини, але існував інший момент, важливіший, як на мене.

— Бо вона їсть людську плоть. Я абсолютно впевнений, що саме тому її й вигнали з країни велетнів, хай як ви її тут називаєте. Ти це розумієш? Вона їсть людську плоть. І служить йому.

Лія подивилась мені в очі. Дуже повільно вона кивнула й показала на револьвер у мене при боці.

— Так, — сказав я. — І є ще одна причина, міледі. Дещо ти маєш побачити.

3

Ми ще трохи пройшли Шляхом Ґаллієнів, а потім Лія звернула на бокову дорогу, дуже вузьку, майже провулок. Вона впевнено вела нас лабіринтами вулиць. Я сподівався, що вона знає, що робить, адже минуло багато років, відколи вона була тут востаннє. З іншого боку, у нас був орієнтир — тужливе виття Хани.

Мене наздогнали Джая та Еріс. Еріс була похмура й напружена. Джая — приголомшена. Вона сказала:

— Будинки не стоять на місці. Я знаю, що це божевілля, але це правда. Коли відводжу погляд, то краєм ока бачу, що вони змінюються.

— А мені все вчуваються якісь голоси, — додав Ай. — Це місце якесь… не знаю… одержиме злими духами.

— Бо так і є, — підтвердив я. — А ми проведемо сеанс екзорцизму і, хоч кров з носа, а видушимо всю нечисть.

— Екзерсису? — перепитала Еріс.

Завивання Хани неухильно голоснішали.

— Не звертай уваги, — сказав я. — Не все зразу. Крок за кроком.

Лія провела нас якимось провулком, де будинки стояли так близько один до одного, що здавалось, наче ми пролазимо через вузьку розколину в печері. Я бачив, як цеглини одного будинку і камені іншого повільно рухались всередину й назовні, ніби ті будинки дихали.

Ми вийшли на вулицю, яку я впізнав. Це був бульвар із розділовою смугою, зарослою бур’янами, обабіч якого вишикувались колись розкішні елітні крамниці, які обслуговували королівських осіб та їхніх лизоблюдів. Айота простяг руку, щоб торкнутися величезної жовтої квітки (а може, й зірвати), і я вхопив його за руку.

— Навіть не думай, Аю! Вони кусаються!

Він глянув на мене:

— Справді?

— Справді.

Тепер мені було видно верхівки даху величезного будинку Хани, який стояв упоперек дороги. Лія звернула праворуч і рушила вздовж розбитих вітрин, дивлячись крізь завісу дощу на пустельну площу з пересохлим фонтаном. Тепер скорботне волання Хани, коли її ридання вчергове здіймались і переростали у вереск, неможливо було витримати. Лія нарешті озирнулась. Вона жестом підкликала мене, але заспокійливо погладила рукою повітря, мовляв, тихо, тихо.

Я нахилився до Радар і прошепотів їй, щоб вона не шуміла, а потім приєднався до принцеси.

Хана сиділа на своєму прикрашеному коштовностями троні. На колінах у неї лежало тіло дочки. Голова Рудої Моллі звисала з одного боку трону, ноги — з другого. Цього ранку не чутно було пісень про «Любого Джо». Хана погладила короткі настовбурчені помаранчеві пасемця Моллі, потім підняла свою бугрувату фізіономію, підставивши її під патьоки дощу, й знову завила. Вона підклала одну м’ясисту руку під шию вбитої, підняла її голову й розцілувала лоб Моллі та рештки її закривавленого рота.

Лія вказала на неї, а потім запитально підняла руки долонями назовні, мовляв, що далі?

«А ось що», — подумав я і рушив через площу туди, де сиділа Хана. Одну руку я тримав на револьвері містера Боудітча. Я не відчував, що Радар іде зі мною, аж доки вона не загавкала. Голосний гавкіт виривався з глибини її грудей, чергуючись із гарчанням, коли вона переводила подих. Хана підняла голову й побачила, що ми йдемо.

— Спокійно, дівчинко, — сказав я. — Поряд.

Хана відкинула тіло вбік і підвелась. Одна рука Рудої Моллі впала на купу дрібних кісточок.

— ТИ! — заревіла вона, і її груди здійнялися хвилею. — ТИИИИИ!

— Атож, — сказав я. — Я. Я обіцяний принц, тож падай на коліна переді мною і приймай свою долю.

Я не чекав, що вона послухається, і не помилився. Вона рушила до мене величезними кроками-стрибками. Через п’ять таких стрибків вона була б коло мене. Я дозволив їй зробити три, бо не хотів промахнутись. Я не боявся. Мене охопила знайома темрява, холодна і кришталево чітка. Припускаю, що це парадокс, але відчуття було саме таке. Я вже бачив оту тріщину з червоними запаленими краями, яка перетинала її лоб по центру, і коли вона затулила небо наді мною, репетуючи щось — казна-що, — всадив туди дві кулі. Револьвер 45-го калібру, порівняно з 22-м калібром револьвера Поллі, — це як рушниця проти дитячої пукавки. Її вкритий гнійниками лоб провалився всередину, ніби снігова кірка від удару чоботом. Каштанові пасма волосся вилетіли ззаду разом з віялом крові. Паща широко роззявилась, відкривши заточені зуби, які більше не роздиратимуть і не жертимуть дитячу плоть.

Її руки злетіли в сіре небо. Дощ стікав по пальцях. Я відчував запах пороху, сильний і ядучий. Вона затнулась, зробивши півколо, немов хотіла востаннє подивитись на свою любу доцю. А потім гепнулась на землю з такою силою, аж я відчув, як по камінню під ногами пройшла ударна хвиля.

Ось так сконала велетка Хана, яка охороняла сонячний годинник, басейн і вхід на «Поле монархів» позаду лілімарського палацу.

4

Айота стояв перед правим крилом будинку Хани — кухонним. З ним був сірий чоловік, у якого майже не залишилось обличчя. Здавалося, що вся плоть відділилась від черепа й вільно сповзла вниз, поглинувши одне око й весь ніс. На ньому були закривавлена біла робоча блуза та білі штани. Я подумав, що це був — уже в минулому часі — кухар Хани, той, якого вона називала кастрованим виродком. У мене не було до нього запитань. Моєю метою був палац.

Але скидалось на те, що в Лії не всі справи були закінчені з Ханою. Вона підійшла до поверженої велетки, вихопивши меч. Навколо голови Хани збиралась калюжа крові й розтікалась між камінням.

Еріс ступила вперед і взяла Лію за руку. Лія повернулась, і вираз її обличчя був красномовніший за слова: як ти смієш мене торкатися?

— Нє, міледі з роду Ґаллієнів, я не мала на увазі жодної неповаги, але зачекайте хвилинку. Будь ласка. Для мене.

Лія наче задумалась, а потім відступила. Еріс підійшла до велетки й розставила ноги, щоб вилізти на одну з розчепірених ножищ. Вона задерла свою брудну спідницю і помочилась на брезклу білу плоть стегна Хани. Коли відійшла, по її щоках котилися сльози. Вона повернулась обличчям до нас:

— Я прийшла на південь із села Вайва, місця, про яке ніхто не чув і вже не почує, бо ця чортова сука спустошила його, вбивши десятки людей. Серед них були мій дідусь і моя мати. А тепер робіть що хочете, міледі. — Й Еріс справді присіла в реверансі.

Я підійшов до Айоти з кухарем, який тремтів усім тілом. Побачивши мене, Ай приклав долоню до чола, кухар теж.

— Ти подужав не одного, а двох гігантів, — сказав Айота. — І навіть якщо проживу довго (розумію, що шансів небагато), я цього ніколи не забуду. І Еріс, яка напісяла на неї. Дивно, що твоя собака не хоче того самого.

Лія підійшла до велетки, високо підняла меч і різко опустила. Вона була принцесою і спадкоємицею престолу, але у вигнанні виконувала роботу простої селянки, тому була сильна. Однак їй довелось тричі вдарити мечем, щоб відрубати голову Хани.

Вона опустилась на коліна, витерла зброю шматком пурпурової сукні велетки і вклала меч у піхви. Потім підійшла до Айоти, який вклонився їй і відсалютував. Коли він випростався, Лія вказала на двадцятифутову мертву велетку, а потім на висохлий фонтан.

— До ваших послуг, міледі, і більш ніж охоче.

Він підійшов до тіла. Хоч яким сильним і великим він був, довелось піднімати відтяту голову обома руками. І він аж хитнувся, коли кинув її до фонтана. Еріс цього не бачила, вона ридала в обіймах Джаї.

Айота голосно крекнув: «ГЕХ!» — і його сорочка репнула по швах, коли він швиргонув голову. Вона бебехнула у фонтан і витріщилась розплющеними очима на дощ. Наче ґарґулья, яка стрілась мені дорогою сюди.

5

Ми йшли звивистою доріжкою, тепер уже на чолі зі мною. Над нами бовваніла задня стіна палацу, і знову я відчував, що палац — жива істота. Може, він і дрімає, але з одним розплющеним оком. Я міг заприсягнутися, що деякі башточки перемістились. Те саме стосувалось і сходових маршів, які перехрещувались, і парапетів, що здавались кам’яними — аж раптом в одну мить уже виблискували темно-зеленим склом із чорними звивистими фігурами всередині. Я пригадав вірш Едґара По про палац із привидами, звідки постійно вибігав мерзенний натовп, щоб реготатися, та більше не всміхатись[75].

Тут ініціали містера Боудітча залишились. Побачити їх було все одно що зустріти друга в небезпечному місці. Ми підійшли до червоних вантажних воріт і скупчення пошкоджених вагонів біля них, а потім до темно-зелених аркбутанів. Я повів свій загін навколо них, і хоч це зайняло трохи більше часу, ніхто не нарікав.

— Ще голоси, — тихо сказав Айота. — Чуєш?

— Так, — сказав я.

— Хто це? Демони? Мерці?

— Не думаю, що вони можуть нам зашкодити. Але тут явно є якась сила, і ця сила недобра.

Я подивився на Лію, яка правою рукою зробила швидкий круговий жест: швидше. Це було зрозуміло: не можна марнувати цінне денне світло. Але я мусив показати їй. Вона повинна побачити, бо побачити — значить почати розуміти. Необхідність прийняти вперто заперечувану правду.

6

Звивиста доріжка привела нас до басейну в оточенні пальм, листя яких тепер мляво лежало під дощем. Я бачив високий стовп у центрі сонячного годинника, але зверху на стовпі більше не було сонця. Через те що Радар проїхалась годинником, сонце тепер дивилось в інший бік. А з цього боку на ньому були зображені два місяці Емпісу. У них теж були обличчя, очі теж рухались… назустріч одне одному, ніби оцінюючи відстань, яка залишалась між ними. Я бачив останню мітку містера Боудітча, АБ, зі стрілкою на вершині літери А, яка вказувала просто на сонячний годинник.

І басейн.

Я повернувся до свого маленького загону:

— Принцесо Ліє, будь ласка, ходіть зі мною. Всі інші залишайтесь тут, доки я не покличу. — Я нахилився до Радар: — Ти теж, дівчинко. Залишся.

Запитань чи протестів не було.

Лія йшла поряд зі мною. Я підвів її до басейну й жестом попросив подивитись. Вона побачила те, що лишилось від русалки, яка лежала під водою, у слідах розкладення. Побачила древко списа, яке стирчало з живота Ельзи, і клубок нутрощів, що випливав звідти.

Лія здавлено застогнала, що було б криком, якби могло вирватись у неї з горла. Вона затулила очі руками й упала на одну з лавок, де сиділи емпісаріанці, які колись приїжджали з далеких міст і сіл помилуватись цією чудовою істотою, що плавала в басейні, і, можливо, послухати її спів. Спершись ліктями на коліна й заховавши обличчя в долонях, вона й далі здавлено стогнала, і ці звуки здавались мені жахливішими — розпачливішими — за справж­ні ридання. Я поклав руку їй на спину, раптом злякавшись, що неспроможність на повний голос висловити горе може вбити її, як задуха може вбити людину, що вдавилася грудкою їжі.

Нарешті вона підвела голову, знову подивилась на каламутно-сірі останки Ельзи, потім підняла обличчя до неба. Краплі дощу й сльози стікали по її гладеньких щоках, по шраму на місці рота, по червоній виразці, яку вона мала роз’ятрювати, щоб поїсти, незважаючи на супутній біль. Вона здійняла кулаки до сірого неба й потрясла ними.

Я ніжно взяв її руки в свої. Здавалось, що я тримаю камені. Врешті вони розслабились і стиснули мої руки. Я чекав, доки вона подивиться на мене.

— Її згубив Вбивця Польоту. Якщо не сам, то це було зроблено за його наказом. Бо вона була прекрасна, а сила, яка ним керує, ненавидить усе прекрасне: метеликів-монархів, гарних людей, таких як Дора, що колись були цілими людьми, саму країну, якою ти маєш правити. Він любить насильство, біль і вбивство. Любить сірість. Коли ми його знайдемо — якщо знайдемо — ти вб’єш його, якщо я загину?

Вона недовірливо дивилась на мене, в очах стояли сльози. Нарешті вона кивнула.

— Навіть якщо це Елден?

Вона замотала головою з такою ж люттю, як і раніше, і вирвала свої руки з моїх. А з басейну, де лежала мертва русалка, почулося відлуння голосу Лії, сумне й тремтливе:

— Він би ніколи не вбив Ельзу, він любив її.

«Ну що ж, — подумав я, — це хоча б не категоричне “ні”».

Час минав. Залишалось кілька годин денного світла, але я не знав, чи треба місяцям цілуватись саме над Емпісом, щоб відчинився Темний Колодязь, бо, наскільки мені було відомо, з таким же жахливим результатом вони могли пройти й на другому боці цього світу. Очі Белли й Арабелли на високому центральному стовпі сонячного годинника бігали туди-сюди, немов підкреслюючи цю думку.

Я озирнувся і покликав решту команди.

7

Ми обійшли сонячний годинник, але не всі: Радар протупала просто по ньому, зупинившись біля центрального стовпа, щоб помочитись, що нагадало мені Еріс і повержену велетку.

Звивисті доріжки зливались в одну широку центральну доріжку. Вона закінчувалась біля семи дверей. Я штовхнув ті, що посередині, а вони виявились зачиненими. Я наказав їм відчинитись іменем Лії з роду Ґаллієнів, емпі­саріанською версією «Сезаме, відчинись», і вони відчи­нились. Цього я чекав, але сталось і дещо несподіване. Здавалось, будівля сахнулася від імені принцеси. Я це не побачив, а відчув, так само як відчув хвилю під ногами, коли Хана всіма своїми шістьома чи сімома сотнями фунтів мертвої ваги гримнулась на землю.

Клубок шепітких голосів, який нав’яз не так у вухах, як у голові, раптом замовк. Я був не настільки дурний, щоб повірити, ніби весь палац очистився від злих духів — був підданий екзорцизму, як я сказав Айоті, — але я зрозумів, що не тільки Вбивця Польоту має силу. «Ефект був би більший, якби вона сама промовляла потрібні слова», — подумав я, але, певна річ, Лія не могла.

За дверима був величезний вестибюль. Колись, як і тролейбусне депо, він був прикрашений муралом по пери­метру всього круглого приміщення, але його так заляпали чорною фарбою, що не залишилось нічого, крім кількох монархів аж під стелею. Я знову згадав про фанатиків ІДІЛ, які винищують культурні артефакти минулих цивілізацій.

У центрі вестибюля стояло кілька пофарбованих у червоне кіосків, які мало чим відрізнялися від тих, повз які ми з татом багато разів проходили на бейсбольному стадіоні «Поле гарантованої ставки», коли їздили в Чикаго дивитися на гру «Вайт Сокс».

— Я знаю, де ми, — пробурмотів Айота. Він помовчав. — Зачекай, Чарлі. Хвилинку.

Він штовхнув одну з загородок, визирнув і побіг назад.

— Місця порожні. Поле так само. Нікого нема. Тіл теж.

Лія кинула на нього нетерплячий погляд, наче питаючи, а що ще він там збирався побачити; а потім вона повела нас ліворуч. Ми пройшли круглим вестибюлем повз низку зачинених віконницями кабінок — ймовірно, яток. Радар трималась біля мене. Я подумав, що, як виникнуть проблеми, вона відчує їх першою, але поки що вона була насторожена, але спокійна. Минувши останню кабінку, я зупинився, задивившись. Інші теж остовпіли. Тільки Лія не виказала інтересу до того, що так мене вразило. Вона пройшла ще трохи вперед, перш ніж зрозуміла, що ми не йдемо слідом. Вона знову зробила круговий жест «швидше», але ми на якусь мить завмерли.

Тут кам’яну бічну стінку було замінено панеллю з вигнутого скла футів тридцять завдовжки. Вона була в пилюці — все в споруді було в пилюці, — але нам було видно те, що всередині, освітлене зверху рядом газових світильників, прикритих так, що вони давали направлене світло, як прожектори. Я дивився у сховище, де громадились величезні купи дрібних гранулок золота, як ті, що я знайшов у сейфі містера Боудітча. Все це мало коштувати мільярди доларів. Серед них були недбало розсипані коштовні камені: опали, перли, смарагди, діаманти, рубіни, сапфіри. Містера Гайнріха, старого кульгавого ювеліра, вдарив би грець.

— Боже мій! — прошепотів я.

Еріс, Джая та Айота з цікавістю роздивлялися скарби, але й близько не були ошелешені.

— Я чув про це, — сказав Айота. — Це скарбниця, еге ж, міледі? Скарбниця Емпісу.

Лія нетерпляче кивнула й жестом показала, що пора йти. Вона мала рацію: нам треба було рушати далі, — але я затримався ще на кілька секунд, насолоджуючись виглядом величезного багатства. Я пригадав, як часто їздив, щоб подивитися на ігри «Вайт Сокс», і ту особливу неділю, коли дивився, як «Берс» грали на стадіоні «Солджер-філд». На обох стадіонах були засклені вітрини з вікопомними речами, і я подумав, що й тут було щось подібне: йдучи дивитися гру чи ігри, простолюд міг зупинитися й повитріщатись на багатства королівства, які, певна річ, охороняла Королівська гвардія під час правління Ґаллієнів, а віднедавна — Хана. Не знаю, як містер Боудітч отримав доступ до скарбниці, але те, що він узяв, з дозволу чи без, було краплею в морі. Так би мовити.

Лія жестикулювала ще сильніше — обома руками, заведеними за плечі. Ми йшли за нею. Я ще раз озирнувся, думаючи, що якби стрибнув в одну з тих куп, то був би в золоті по шию. А потім згадав царя Мідаса, який помер від голоду, як розповідалось в одній історії, бо все, що він пробував з’їсти, перетворювалось на золото від його дотику.

8

Йдучи далі коридором, я почав уловлювати слабкий запах, який навіював неприємні спогади про «Глибоку Малейн», — запах ковбасок. Ми підійшли до двостулкових дверей ліворуч і відчинили їх. За ними була величезна кухня з рядом цегляних духовок, трьома плитами, рожнами для перевертання м’яса й раковинами, такими великими, що в них можна було купатись. Тут готували їжу для натовпів, які збирались в ігрові дні. Дверцята духовок були відчинені, в плитах було темно, на рожнах нічого не переверталось, але примарний запах ковбасок не вивітрювався. «Більше жодну в рот не візьму, — подумав я. — І стейк, мабуть, теж».

Четверо сірих тулилися до дальньої стіни. На них були мішкуваті штани й робочі блузи, схожі на те, в чому був одягнений Персі, але жоден із них не був Персі. Побачивши нас, один бідолаха підняв фартух і прикрив те, що залишилось від обличчя. Інші просто спостерігали. Напівстерті риси їхніх облич виявляли різний ступінь розгубленості й переляку. Я ввійшов, відмахнувшись від спроб Лії потягти мене далі коридором. Один за одним члени кухонної команди падали на коліна й підносили долоні до чола.

— Нє, нє, підведіться, — сказав я і був трохи збентежений тим, як ревно вони підкорились. — Я не заподію вам нічого поганого, але де Персі? Персіваль? Я знаю, він був одним з вас.

Вони перезирнулись, подивились на мене, потім на мою собаку, потім на Айоту, котрий громадився поряд зі мною… і, звісно, вони нерішуче поглядали на принцесу, яка знову прийшла в палац, котрий називала домом. Нарешті той, що ховав обличчя, опустив фартух і вийшов наперед. Він тремтів. Я позбавлю вас від його невиразної мови. Сяк-так його можна було зрозуміти.

— Нічні солдати прийшли по нього і схопили. Він затрусився, а потім знепритомнів. Вони винесли його. Я думаю, що він міг померти, пане, бо їхні доторки вбивають.

Це я знав, але вони не завжди вбивали, бо я помер би ще кілька тижнів тому.

— Куди його забрали?

Вони похитали головами, але в мене з’явилась надія: якщо Верховний Володар захотів допитати Персі — Персіваля, — значить, він ще може бути живий.

Тим часом Лія щось побачила. Вона кинулась через усю кімнату до великого острова для приготування їжі в центрі. На ньому лежав стос паперів, перев’язаний мотузкою, і гусяче перо. Опахало в нього було темне від бруду, а вістря — темне від чорнила. Вона схопила те й друге, а потім зробила нетерплячий обертальний жест: нам треба йти. Вона, звісно, мала рацію, але їй довелося змиритися з невеликим відхиленням від маршруту й завітати до помешкання, де я вже якось побував. Я був у боргу перед Персівалем. Ми всі були. І ще перед Келліном, Верховним Володарем.

Я був перед ним у боргу, а як відомо, умівши брати, умій і віддавати.

9

Недалеко від кухні коридор закінчувався високими дверима, які були перехрещені масивними металевими смугами. На дверях був напис літерами заввишки футів зо три. Дивлячись прямо, я зміг прочитати слова: «ВХІД ЗАБОРОНЕНО». Коли я повернув голову так, щоб подивитися на них бічним зором, якого так не вистачало Кла, то слова перетворились на клубок рунічних символів… які, я впевнений, легко могли розібрати мої соратники.

Лія вказала на мене. Я підійшов до дверей і промовив чарівні слова. Засуви з того боку, грюкнувши, попадали, і двері зі скрипом відчинились.

— Шкода, що ти не спробував зробити це в «Малейн», — сказала Еріс. — Ти б позбавив нас багатьох нещасть.

Я міг би сказати, що мені це на думку не спало, і це була правда, але не вся.

— Я тоді ще не був принцом. Я ще…

— Що? — запитала Джая.

«Ще перетворювався, — подумав я. — “Глибока Малейн” була моїм коконом».

На щастя, мені не довелось пояснювати далі. Лія поманила мене однією рукою, а другою сіпнула за рештки моєї сорочки. І вона, безумовно, мала рацію. Слід зупинити апокаліпсис.

Коридор за цими дверима був набагато ширший і весь завішаний гобеленами, на яких чого тільки не було зобра­жено: від пишних королівських весіль і балів до сцен полювання й пейзажів з горами та озерами. Мені особливо запам’ятався один гобелен з вітрильником у випростаних клешнях якогось гігантського глибинного ракоподібного. Ми пройшли щонайменше пів милі, перш ніж дістались до двостулкових дверей футів з десять заввишки. На одній стулці був банер із зображенням літнього чоловіка в довгій, до підлоги червоній мантії. На голові в нього була корона, яку я бачив на Вбивці Польоту — тут помилки бути не могло. На другій стулці була зобра­жена набагато молодша жінка, також із короною на білявих локонах.

— Король Джан і королева Кова, — промовила Джая. Голос у неї був м’який і благоговійний. — У мами була подушечка з вишитими їхніми обличчями. Нам не дозволено було до неї торкатись, не те що голову класти.

Мені не потрібно було промовляти тут ім’я Лії; двері відчинилися всередину від її доторку. Ми вийшли на широкий балкон. Від кімнати внизу віяло огромом, але сказати напевне було важко, бо було дуже темно. Лія тихо відійшла ліворуч, ковзаючи в сутінках, аж доки майже зовсім зникла. Щось ледь чутно писнуло, запахло газом, і в темряві над нами й навколо почулось тихе шипіння. А потім, спочатку один за одним, а далі по два й по три засяяли газові світильники. Їх було, мабуть, більше сотні, й вони, розташовані колом, охоплювали всю величезну кімнату. Ще більше їх спалахнуло в гігантській люстрі з густим плетивом спиць. Я розумію, що слова величезний, гігантський, здоровенний вже намозолили вам очі. Але краще звикніть до них, бо саме таким усе й було — принаймні до того, як ми потрапили у справжнісіньке жахіття клаустрофоба, про що я скоро розповім.

Лія покрутила маленьке коліщатко. Газові світильники заяскравішали. Балкон насправді був галереєю, вздовж якої стояли стільці з високими спинками. Під нами відкривалась кругла кімната з яскраво-червоною кам’яною підлогою. В центрі на своєрідному помості стояли два трони, один трохи більший за другий. Навколо були розкидані стільці (набагато шикарніші, ніж ті, що стояли на балконі) і маленькі диванчики, схожі на двомісні «для закоханих».

А ще тут страшенно смерділо. Густий і мерзотний сморід був майже видимий. Тут і там виднілись купи гнилої їжі, в деяких комашилися личинки, але це ще не все. На кам’яних плитах підлоги були купи лайна, а найбільші — на обох тронах. Стіни були залиті кров’ю, вже засохлою до бордового кольору. Під люстрою лежали два тіла з відтятими головами. А з обох боків люстри, наче для рівноваги, звисали ще два. Їхні спотворені обличчя з часом збились докупи, майже муміфікувались, шиї гротескно видовжились, але ще не позбулись голів, які мали утримувати. Ми немов споглядали наслідки якоїсь моторошної вечірки-різанини.

— Що тут сталось? — хрипким шепотом запитав Айота. — Господи, що?

Принцеса поплескала мене по руці. Її безроте обличчя було змучене й сумне. Вона тримала аркуш, який узяла на кухні. З одного боку був складний рецепт, написаний кострубатим курсивом. На другому боці Лія написала друкованими літерами й каліграфічним почерком: «Це була зала для прийомів моїх батька й матері». Вона вказала на одну зі звислих мумій і дописала: «Я думаю, це Ладдем. Батьків канцлер».

Я обняв її за плечі. Вона на мить притулилась головою до моєї руки, потім відсторонилась.

— Мало було їх убити, еге ж? — запитав я. — Їм треба було ще й осквернити місце.

Вона втомлено кивнула й показала повз мене на сходовий марш. Ми спустились по ньому, і вона підвела нас до ще одних двостулкових дверей, які здіймались на висоту футів тридцяти, не менше. Хана пройшла б тут, не нахиляючись.

Лія жестом покликала Айоту. Він уперся долонями в двері, нахилився вперед і відчинив їх, штовхаючи по прихованих доріжках. Поки він це робив, Лія стояла перед загидженими тронами, де її мати й батько колись ­вислуховували прохання підданих. Вона опустилась на одне коліно й приклала долоню до чола. Її сльози падали на брудні червоні плити.

Тихо, тихо.

10

Приміщення за залою для прийомів перевершувало неф собору Паризької Богоматері. Луна перетворила кроки нас п’ятьох на марш батальйону. А ще повернулися голоси, все оте павутинне хитросплетіння шепоту, сповнене злоби.

Над нами височіли три шпилі, наче величезні вертикальні тунелі, сповнені примарно-зелених відблисків, які поступово переходили в морок чистісінького чорного дерева. Підлога, по якій ми йшли, складалась із сотень тисяч малесеньких плиток. Колись вони утворювали зображення величезного метелика-монарха, і хоча після нашестя вандалів від плиток майже нічого не лишилось, форма збереглась. Під центральним шпилем містилась золота платформа. З її центру виходив срібний кабель і губився високо в темряві. Біля платформи стояв п’єде­стал із великим колесом, що стирчало збоку. Лія підкликала Айоту. Потім вказала на колесо й зробила рухи рукою, немов заводила двигун.

Ай вийшов уперед, поплював на долоні й заходився крутити ручку. Він був сильним і довго тримався, не видихаючись. Коли врешті відступив, за ручку взявся я. Колесо крутилося стабільно, але робота була не з легких. Десь через десять хвилин я відчув, що провертаю ту чортову штуку в якомусь клею. Раптом мене поплескали по плечу. Мене підмінила Еріс. Вона зробила оберт, потім до роботи стала Джая. Її зусилля були суто символічні, але вона хотіла бути частиною команди. Нічого поганого в цьому немає.

— Що ми робимо? — запитав я Лію. Ясно було, що золота платформа — це ліфт, який піднімався по центральному шпилю, але він не рухався. — І навіщо, коли Вбивця Польоту рушив униз?

Наче нізвідки почулось якесь каркання, майже слово. Мені здалось, то було «треба». Лія вхопилась руками за горло й помотала головою, наче показуючи, що черевомовлення тепер стало дуже складним. Потім вона написала на іншому аркуші з рецептом, використовуючи спину Джаї як опору. Коли дописала, чорнил на вістрі гусячого пера майже не лишилось, але я таки зміг прочитати:

«Нам треба піднятися, щоб опуститися. Повір мені».

Хіба в мене був вибір?