Казка

1

Радар досить охоче вмостилася в кошику, вистеленому флісом, хоча в неї стався напад кашлю, який мені не сподобався. Ми з Клаудією чекали, доки він ослабне і зрештою вщухне. Подолом сукні Клаудія постирала рідину з очей Радар і боків морди, а потім глянула на мене дуже серйозним поглядом:

— НЕ МАРНУЙ ЧАСУ, ШАРЛІ, ЯКЩО ХОЧЕШ ЇЇ ВРЯТУВАТИ!

Я кивнув. Вона поривчасто мене обняла, а потім відпустила і взяла за плечі:

— БЕРЕЖИ СЕБЕ! МЕНІ СУМНО БУДЕ ПОБАЧИТИ ТЕБЕ БЕЗ НЕЇ, АЛЕ ЩЕ СУМНІШЕ НЕ ПОБАЧИТИ ТЕБЕ ВЗАГАЛІ! ТИ ВЗЯВ ТІ ВКАЗІВКИ, ЯКІ Я ТОБІ ДАЛА?

Я показав великі пальці догори й постукав себе по зад­ній кишені.

— НЕ КОРИСТУЙСЯ РЕВОЛЬВЕРОМ У МІСТІ Й НАВІТЬ НА ПІДСТУПАХ ДО НЬОГО!

Кивнувши, я приклав палець до губ: «Цсс».

Вона скуйовдила мені волосся і всміхнулася:

— НА ВСЕ ДОБРЕ ТОБІ, ЮНИЙ ПРИНЦЕ ШАРЛІ!

Я виліз на трайк і вмостився на сидінні. Після мого велосипеда враження було таке, наче сиджу на вежі. Щоб розкрутити педалі, довелося докласти м’язових зусиль, та щойно триколісний покотився, стало легко. Я озирнувся і махнув. Клаудія помахала у відповідь. І послала мені повітряний поцілунок.

Біля покинутої вагонетки я ненадовго спинився. Одне колесо відлетіло, і вона перехнябилася. На дерев’яному борті ближче до мене виднілися старі подряпини від кігтів і висохлі краплі старезної крові. «Вовчики», — подумав я.

Всередину зазирати не став.

2

Дорога була рівна, і просувався я в непоганому темпі. Подумав, що до складу, про який казала Клаудія, доберуся задовго до темряви. Небо знову захмарилося; земля під низько навислими хмарами була порожня, без тіней. Монархи відлетіли туди, де проводять свої дні. Цікаво стало, чи побачу я їхнє повернення до місця ночівлі біля міста. Можливо, вовки не підходять до будинків і споруд за ­межею міського муру після настання темряви, але перевіряти це, ризикуючи життям, я не хотів. Своїм життям чи Радар.

До середини ранку я почав проминати перші будинки й хатини. Трохи далі по дорозі, де перший об’їзний шлях утворював перехрестя зі Шляхом Королівства, вторований ґрунт закінчувався і починався настил з подрібненого каменю. Загалом я б віддав перевагу твердій ґрунтовій дорозі, бо вона здебільшого рівна. А в дорожньому настилі траплялися ями, які мені доводилося обминати. Високий трайк утримував рівновагу, поки я їхав прямо, але викручувати кермо було ризиковано. На кількох таких поворотах я відчув, як задні колеса втрачають контакт із землею. Я компенсував це, нахиляючись ліворуч, як тоді, коли на своєму велику завертав за ріг вулиці, але не полишала впевненість, що навіть від помірно різкого повороту ця штука перекинеться на бік, скільки не нахиляйся. Витримати падіння я б зміг, а от щодо Радар не був певен.

Будинки були порожні. Вікна витріщалися. Ворони — не гігантські, але величенькі — походжали з хазяйським виглядом по зарослих подвір’ях, дзьобаючи насіння чи вишу­куючи щось блискуче. Траплялися й квіти, але вигляд у них був блідий і чомусь не такий, як треба. Виноград чіпкими пальцями тримався за стіни похилих халуп. Я минув дивну перехняблену споруду з колись потинькованим фасадом, і крізь це облущене облицювання прозирав вапняк, що теж осипався. Обертові двері звисали, прочинені, й від цього вхід видавався ротом мерця. На перемичці над дверима було зображено великий кухоль пива, такий вицвілий, що намальоване в ньому пиво скидалося на сцяки. Над кухлем збляклими розмашистими літерами бордового кольору було слово «СТЕРЕЖИСЯ». Поряд була крамниця — мабуть, судячи з вигляду. На дорозі перед нею валялося розбите скло. Пам’ятаючи про гумові шини триколісного, я об’їхав бите скло далеким гаком.

Трохи далі — будівлі тепер були по обидва боки вулиці, стояли майже впритул, але між ними були вузенькі темні проходи — ми проїжджали в місці, де так сильно смер­діло, наче з каналізації, що я ледь стримав блювотний рефлекс і затамував дух. Радар теж цей сморід не сподобався. Вона тривожно заскімлила й засовалася, від чого трайк трохи гойднувся. Раніше я думав зупинитись і щось пожувати, але той сопух змусив мене передумати. То не був запах гнилої плоті, але щось явно протухло, цілком і повністю.

«Смердючий дикий травостій», — подумав я, і цей рядок навіяв спогади про Дженні Шустер. Як ми сиділи з нею під деревом, спираючись спинами на стовбур дерева в пістрявому затінку. Вона була в пошарпаній старій жилетці, своїй фірмовій, а на колінах тримала книжку в паперовій обкладинці. Називалася книжка «Г. Ф. Лавкрафт. Вибране», а Дженні читала мені вірш із циклу «Гриби з Юґґота». Пам’ятаю, як він починався: «У тому місці темно, порохняво, загублено у плетиві старих провулків під причалами». І зненацька причина, чому це місце так мене налякало, вималювалася дуже чітко. Ще багато миль відділяло мене від Лілімара — хлопчик-біженець назвав його містом з примарами, — але вже тут усе було якось неправильно, і я не розумів би цього свідомо, якби Дженні не познайомила мене з творами Лавкрафта, коли ми ще були в шостому класі, занадто малі й вразливі для таких жахіть.

Ми з Дженні здружилися завдяки книжкам у той період, коли тато ще цілий рік пиячив, а потім покинув, і то був перший рік його тверезості. Вона була мені дівчиною-другом, а не просто дівчиною, бо це геть різне.

— Ніколи не зрозумію, чого ти з нею тусиш, — якось сказав Берті. Я думаю, він ревнував, але й спантеличення було щире. — Ти з нею типу лижешся? Взасос? Обмінюєтеся слиною?

Ми не цілувалися, я так йому й сказав. Пояснив, що в цьому плані вона мене не цікавить.

— А в якому плані цікавить? — самовдоволено всміхнувся Берті.

Я міг йому розказати, але це його спантеличило б ще більше. Так, справді, у Дженні не було того, що Бердмен називав «тілом, яке хочеться досліджувати». В одинадцяти- і дванадцятирічних дівчаток починають з’являтися перші натяки на округлі форми, але Дженні спереду була пласка, як дошка, і пряма аж до низу. Вона мала кістляве обличчя, вічно сплутане мишачо-буре волосся, а ходила, як журавель. Інші дівчатка, звісно, глузували з неї. Чирлідеркою, королевою зустрічі випускників чи зіркою вистави класу вона не стала б ніколи, а якщо їй такого хотілося — або, може, схвалення дівчат, які кльово тусили й фарбувалися тінями для повік, — вона цього не показувала. Я не певен, чи вона взагалі коли-небудь відчувала тиск однолітків, бодай на грам. Вона не вдягалася як готка, носила джемпери з прикольною жилеткою зверху, носила до школи ланчбокс із Ханом Соло, але мислила, як готи. Обожнювала панк-гурт «Дед Кеннедіз», могла цитувати діалоги з фільму «Таксист» і любила оповідання та вірші Г. Ф. Лавкрафта.

Вона, я і ГФЛ здружилися ближче до кінця мого темного періоду, коли я все ще по-дурному чудив з Берті Бердом. Одного дня в шостому класі на уроці англійської обговорення повернуло до творів Р. Л. Стайна. Я читав одну його книжку — «Чи можеш ти зберегти таємницю?», так вона називалась — і вирішив, що вона мегадурна. Так я і сказав, а потім додав, що хотів би почитати щось по-справжньому страшне, а не фейково страшне.

Після уроку до мене підійшла Дженні:

— Слухай, Ріде. Ти боїшся незрозумілих слів?

Я відповів, що не боюся. Сказав, якщо я не можу зрозуміти значення слова з контексту, то шукаю в телефоні. Це її начебто задовольнило.

— Оце почитай, — вона вручила мені пошарпану книжку в паперовій обкладинці, підклеєну скотчем. — Поба­чимо, чи злякаєшся. Бо мене вона налякала до всирачки.

Та книжка називалася «Поклик Ктулху», і оповідання в ній дуже сильно мене перелякали, особливо «Щури у стінах». А ще там було багато незрозумілих слів, які треба було шукати, типу «тернистий» і «злосмородний» (ідеальне слово на позначення того, що я відчув біля того бару). Нас поєднав горор, може, тому що ми були єдині шестикласники, ладні продиратись — і то залюбки — крізь хащі Лавкрафтової прози. Понад рік, поки батьки Дженні не розлучились і вона не переїхала з матір’ю в Де-Мойн, ми вголос читали одне одному ті оповідання й вірші. Ми також переглянули кілька фільмів, знятих за мотивами його оповідань, але фільми були туфта. У жодному не показали, яка насправді масштабна уява була в письменника. І яка до офігіння темна.

Крутячи педалі в бік обнесеного муром міста Лілімар, я збагнув, що це мовчазне зовнішнє кільце занадто нагадує одну з темних казок ГФЛ про Аркгем і Данвіч. Опинившись у контексті цієї та інших оповідок про потойбічні жахіття (ми перейшли до Кларка Ештона Сміта, Генрі Каттнера та Августа Дерлета), я осягнув, що так лякає і позбавляє самовладання в порожніх вулицях та будинках. У Лавкрафта було для цього влучне слівце — eldritch[33].

Ми перетнули кам’яний міст через висохлий канал. Великі щури нишпорили в смітті, такому старючому, що годі сказати, чим воно було до того, як перетворилося на сміття. Навскісні кам’яні стіни каналу мали на собі сліди чорнувато-­бурої гидоти, яку Лавкрафт, поза сумнівом, назвав би «нечистотами». А запах, що здіймався від потрісканої засохлої чорної грязюки? Лавкрафт написав би «смородливий».

Ці слова поверталися на згадку. Це місто їх відродило.

На протилежному боці каналу будівлі купчилися ще тісніше. Між ними були не провулки чи проходи, а тріщини, крізь які людині довелося б протискатися боком… і хтозна, що там чатує на протискальця? Ці порожні споруди нависали над вулицею, наче випиналися над трайком і затуляли все, крім зигзагу білого неба над головою. Я почувався так, наче за мною стежать не лише з тих чорних вікон без шибок, а й самі вікна, що гірше. Тут сталося щось невимовно жахливе, я був цього певен. Монструозне і — так — eldritch. Джерело сіризни може бути десь попереду, в місті, але відчувалася його дія вже тут, на цих покинутих вулицях.

Окрім спостереження, закрадалося відчуття, що за мною хтось іде. Кілька разів я рвучко розвертав голову, намагаючись помітити, хто (чи що) скрадається там по наших слідах. Але не побачив нікого, крім ворон та вряди-годи — щурів, які, мабуть, поверталися в гніздо чи колонію в тінях вистеленого грязюкою рову.

Радар теж це відчувала. Кілька разів вона загарчала, а одного разу, озирнувшись, я побачив, що вона сидить, тримаючи лапи на краю плетеного кошика, й дивиться назад, у той бік, звідки ми приїхали.

«Нічого, — подумав я. — Ці вузькі вулиці й занепалі будинки покинуті. У тебе просто мандраж. І в Радар теж».

Ми підійшли до іншого мосту через інший спорожнілий канал, і на одній з його колон я побачив дещо підбадьорливе — ініціали АБ, ще не повністю вкриті інкрустаціями чахлого жовто-зеленого моху. Годину-дві скупчення будинків застувало мені міський мур, але на мості я чітко його побачив, гладенький, сірий, щонайменше сорок футів заввишки. Посередині видно було гігантську браму з товстими опорами хрест-навхрест, наче з матового зеленого скла. Мур і браму було видно тому, що більшість будівель між тим місцем, де я стояв, і муром розсипалися на шматки внаслідок бомбардування — принаймні такий це мало вигляд. Так чи інак, тут стався якийсь катаклізм. Кілька обвуглених димарів стирчали, як вказівні персти, кілька будинків уціліли. Один був схожий на храм. Інший був довгий, з дерев’яними стінами, під бляшаним дахом. Перед ним стояв червоний тролейбус без коліс, поглинутий блідими бур’янами.

Два дзвони, що сповіщали про полудень («Хані пора хавати», — подумав я), лунали менш ніж дві години тому, а це означало, що я доїхав набагато швидше, ніж сподівалася Клаудія. Денного світла ще було вдосталь, але наміру наближатися до брами того дня я не мав. Мені треба було перепочити й зібратися з думками… якщо можливо.

— Думаю, ми приїхали, — сказав я Радар. — Не «Голідей-Інн», звісно, але годиться.

Я об’їхав покинутий тролейбус і наблизився до складу. Двері в ньому були великі, підйомні. Колись веселий червоний їхній колір вицвів до чахло-рожевого, а поряд були менші двері на людський зріст. На фарбі було нашкрябано ініціали АБ. Вони покращили мені настрій, як і ті, на колоні мосту, але ще більше підбадьорило те, що відчуття повзучої приреченості вивітрилося. Може, тому що будинки залишилися позаду, я відчував навколо простір і знову бачив небо; але не думаю, що річ була в цьому. Зникло відчуття, яке Лавкрафт міг назвати «стародавнім злом». І згодом, невдовзі після трьох вечірніх дзвонів, я з’ясував чому.

3

Двері заввишки з людину не відчинялися, доки я не натиснув як слід плечем, а потім розчахнулися так швидко, що я ледь не ввалився всередину. Радар гавкнула з кошика. У приміщенні складу було темно і пахло затхлістю, але не «мефітично». У напівмороці бовваніли ще два тролейбуси, червоно-блакитні. Без сумніву, в цьому сараї вони простояли багато років, але від впливу стихій були захищені, тож фарба збереглась і тролейбуси мали ледь не веселий вигляд. З їхніх дахів стирчали «роги», тому я припустив, що колись вони їздили на дротах, що подавали струм. Якщо так, то тих дротів давно не було. За всю поїздку я не побачив жодного. На одному тролейбусі вгорі спереду старомодним шрифтом було виведено слово УЗБЕРЕЖЖЯ. На другому — ЛІЛІМАР. Неподалік виднілися стоси оббитих залізом коліс із товстими дерев’яними спицями та коробки з іржавими інструментами. Також я побачив ряд ламп у формі торпеди на столі, який стояв біля дальньої стіни.

Знову гавкнула Радар. Я вийшов і забрав її з кошика. Вона трохи похитнулася, та потім пошкутильгала до дверей. Обнюхала їх і зайшла всередину без будь-яких вагань.

Я спробував відчинити великі підйомні ворота, ті, що, мабуть, слугували для тролейбусів, але вони не піддалися. Залишивши менші двері відчиненими, щоб проникало світло, я перевірив лампи. Скидалося на те, що це буде темна нічка для принца Шарлі та його відданого друга Радар, бо олії в їхніх резервуарах давно не було. А триколісному велосипеду Клаудії доведеться переночувати на­дворі, бо менші двері були для нього завузькі.

Дерев’яні спиці запасних коліс для тролейбусів були сухі й потріскані. Я знав, що зможу наламати достатньо дерева для багаття, а татова запальничка «Зіппо», якою він підкурював люльку, була зі мною, але розкладати багаття всередині я не збирався. Занадто легко було уявити, як іскри падають на старі тролейбуси й підпалюють їх, а тоді в нас не залишиться прихистку, крім храмоподібної споруди. А в неї був надто ненадійний вигляд.

Я вийняв дві бляшанки сардин і трохи м’яса, яке спакувала Дора. Поїв, запив колою. Радар від м’яса відмовилася. Спробувала сардину, але впустила на запилюжену дерев’яну підлогу. Раніше її радувало Дорине печиво з меляси, тому я спробував нагодувати її ним. Вона понюхала і відвернулася. Джеркі теж не пішли.

Я погладив її по морді з боків:

— Що ж мені з тобою робити, мала?

«Рятувати, — подумав. — Якщо зможу».

Я пішов до дверей, бо хотів ще раз роздивитися мур, що оббігав місто. А потім мене осяяло. Покопирсавшись у наплічнику, я знайшов кілька останніх пеканових коржиків у пакеті на замочку під своїм ні до чого не придатним айфоном. І запропонував їй одненький. Радар обережно понюхала, взяла в зуби і прожувала. І ще три, а потім відвернулася.

Краще, ніж нічого.

4

Я спостерігав за світлом крізь відчинені двері та іноді виходив пороздивлятись. Усе було тихо. Навіть щури з воронами уникали цієї частини міста. Я спробував кидати Радар її мавпочку. Один раз вона спіймала і задля годиться стисла зубами, щоб та писнула, але назад мені не принесла. Поклала її собі між лап і заснула, торкаючись мавпочки носом. Мазь Клаудії допомогла їй, але дія закінчилась, а останні три пігулки з тих, що дала мені асистентка ветеринара, вона приймати не хотіла. Я подумав, що останній справжній сплеск енергії Радар використала на те, щоб збігти донизу спіральними сходами й помчати назустріч Дорі. Якщо невдовзі не довезти її до гномона, я знайду її не сплячою, а мертвою.

Якби телефон працював, я погрався б в ігри, щоб збавити час. Але то був просто чорний скляний прямокутник. Я спробував перезапустити його, але навіть яблука не побачив. У світі, з якого я прийшов, не було казкової магії, а в цьому світі не працювала магія мого світу. Я поклав телефон назад у наплічник і дивився крізь прямокутник відчинених дверей, як слабшає світло хмарного дня. Пролунали три вечірні дзвони, і я ледь не зачинив двері, але не хотілося сидіти в темряві, не маючи нічого, щоб її розігнати, крім татової запальнички, доки не буду змушений. Я дивився на храм (якщо то він) через дорогу і думав, що зачиню двері, коли його вже не буде видно. Відсутність птахів та щурів не конче означає відсутність вовків та інших хижаків. Клаудія казала замкнутися зсередини на засув, і саме так я намірявся діяти.

Коли храм став невиразним обрисом у сутінках, я вирішив зачинити двері. Радар підняла голову, нашорошила вуха й тихо мовила «гав». Я подумав, це тому, що я встав, але справжня причина крилася в іншому: слух у неї був кращий за мій. Я почув його на кілька секунд пізніше: тихе тріпотіння, наче папірець потрапив у вентилятор. Звук швидко наближався, гучність наростала, доки не перетворилася на вітер, що здіймається. Я зрозумів, що це, і коли стояв у дверях, тримаючи руку на сидінні триколісного велосипеда, Радар приєдналася до мене. Ми обоє подивилися на небо.

Монархи летіли з того боку, який я довільним чином визначив як південь — звідти прийшов я сам. Хмарою попід хмарами вони затьмарили потемніле небо. Вмостилися на споруді храмового типу через дорогу, на кількох уцілілих димарях, на купах каміння і на даху складу, де знайшли притулок ми з Радар. Звук, з яким ті метелики там сідали, — їх, мабуть, були тисячі — нагадував не так пурхання, як довге, протягле зітхання.

Я подумав, що тепер розумію, чому цей розбомблений, спустілий закуток здався мені безпечним, а не занедбаним. Бо тут справді безпечно. Монархи утримували цей єдиний форпост у світі, який колись був кращим, який існував до того, як членів королівської родини або вбили, або від­правили у вигнання.

У своєму світі я вважав (і не тільки я), що всі ці королівські справи — така фігня, підніжний корм для таблоїдів типу «National Enquirer» та «Inside View». Королі й королеви, принци та принцеси — то звичайні родини, просто їм пощастило вгадати виграшні номери в генетичній версії лотереї «Мега Мільйонз». Але, як і упосліджені пеони, вони скидають штанці перед тим, як посрати.

Але тутешній світ не такий. Тут Емпіс, де діють інакші правила.

Цей світ справді Інший.

Хмара метеликів-монархів умостилася на нічліг, і залишилася тільки сутінь, що невпинно згущувалася. Тріпотіння їхніх крил стихло. Я був готовий замкнути двері на засув, бо так наказувала Клаудія, але я відчував безпеку. Захищеність.

— Слава Емпісу, — тихо промовив я. — Слава Ґаллієнам, най правлять вони знову і на віки вічні.

А чом би й ні? Чом би, бляха, й ні? Все краще, ніж ця пустка.

Я зачинив двері й замкнувся на засув.

5

У темряві не було чого робити, тільки спати. Я поклав наплічник між двома тролейбусами, поряд з тим місцем, де скрутилася Радар, вмостив на нього голову і заснув майже одразу. Останньою думкою промайнуло, що немає будильника, я можу проспати й вийти пізно, і це може виявитися смертельним. Але даремно я турбувався — мене розбудила Радар. Вона кашляла й кашляла. Я дав їй води, і кашель трохи влігся.

Я не мав іншого годинника, крім сечового міхура, а він був доволі повний, але не через край. Я думав помочитися в кутку, але потім вирішив, що не годиться так обходитися з прихистком. Відсунув засув на дверях, відчинив їх на шпаринку й визирнув надвір. Хмари нависали все так само низько, і не було видно ані зірок, ані місячного сяйва. Храм через дорогу мав розпливчасті обриси. Я протер очі, щоб зір прояснився, але будівля все одно розпливалася. То були метелики, а не мій зір. Вони все ще міцно спали. Я думав, що в нашому світі вони живуть недовго — кілька тижнів чи місяців. А тут… хтозна.

У кутику зору щось ворухнулося. Я подивився в той бік, але чи то в мене уява розгулялася, чи те, що там було, зник­ло. Я відлив (озираючись через плече) і зайшов усередину. Замкнув двері на засув і знайшов дорогу до Радар. Користатися з татової запальнички не було потреби — дихання в неї було хрипке й гучне. Я знову задрімав, може, на годину-дві. Снилося, що я в своєму ліжку на вулиці Платановій. Я сів, спробував позіхнути, але не зміг. У мене не було рота.

Від цього я рвучко прокинувся і знову почув собачий кашель. Одне око в Радар було розплющене, а друге склеїлося від тої липкої рідини, надаючи Радар сумовито-піратського вигляду. Я витер їй око й підійшов до дверей. Монархи все ще спочивали, але тьмяне небо вже було трохи розбавлене світлом. Пора було підживитись і рушати далі.

Я потримав відкриту бляшанку сардин під носом у Радар, але вона одразу відвернулася, наче її нудило від того запаху. Залишалися два пеканові коржики. Вона розжувала один, спробувала з’їсти другий і викашляла його. Подивилася на мене.

Я взяв її морду в долоні й лагідно поводив з боку в бік, знаючи, що їй так подобається. Наверталися сльози.

— Тримайся, маленька. Добре? Будь ласка.

Я виніс її за двері та обережно поставив на лапи. Вона пішла ліворуч від дверей з крихкою обережністю літньої істоти, знайшла те місце, де я раніше помочився, і додала своєї сечі до моєї. Я нахилився, щоб знову її підняти, але вона обійшла мене й наблизилася до правого заднього колеса Клаудіїного трайку — того, що ближче до дороги. Радар понюхала колесо, потім присіла й попісяла ще раз. Супроводжуючи це тихим гарчанням.

І собі підійшовши до заднього колеса, я нахилився. Там нічого не було видно, але я відчув упевненість: те, що я раніше помітив краєм ока, наближалося після того, як я за­йшов усередину. І не тільки наближалося, а помочилося на мій транспорт, неначе кажучи: «Це моя територія». Рюкзак був при мені, але я вирішив, що треба взяти ще дещо. І повернувся всередину. Раді сиділа й спостерігала за мною. Я понишпорив по складу, доки не знайшов у кутку стос цвілих розлізлих пледів. Можливо, колись давно вони призначалися для того, щоб пасажири тролейбуса закутувалися в холодну погоду. Якби я не вирішив сходити до вітру надвір, то міг у пітьмі облити їх сечею. Я витрусив один плед. На підлогу сараю, як великі сніжинки, посипалася дохла міль. Згорнувши плед валиком, я виніс його до триколісного велосипеда.

— Добре, Раді, тепер до діла. Що скажеш?

Я підняв її в кошик і намостив біля неї згорнутий плед. Клаудія наказувала дочекатися першого дзвону й тільки тоді йти, але з монархами на ночівлі я почувався досить безпечно. Сів на велосипед і повільно покрутив педалі до брами в стіні. Приблизно через пів години пролунав ранковий дзвін. Так близько до міста він був дуже гучний. Монархи знялися в повітря велетенською чорно-золотою хвилею і попрямували на південь. Я провів їх поглядом, шкодуючи, що сам не можу податися в той бік — до Дори, потім до входу в тунель, далі в мій рідний світ комп’ютерів і магічних сталевих птахів, які літають у повітрі. Але, як у тому вірші, «та справ незроблених сповна, нескоро ще спочину я»[34].

«Ну, хоч нічних солдатів нема, — подумав я. — Повернулися в свої склепи й мавзолеї, бо саме там і сплять такі тварюки, як вони». Знати це напевно я не міг, але чомусь знав.

6

До брами дісталися менш ніж за годину. Я зліз із трайка. Хмари нависали нижче й були темніші, ніж зазвичай, і я сумнівався, що дощ затримається надовго. За моїми приблизними оцінками, сірий мур був заввишки сорок футів, але це виявилося великим прорахунком. Висота муру сягала щонайменше сімдесяти футів, а брама була колосальна. Обшита золотом — справжнім, я не сумнівався, не вкрита фарбою, — завдовжки вона була майже як футбольне поле. Стовпи обабіч брами похилилися в різні боки, але не від старості та гниття. Я був упевнений, що їх такими зробили навмисне, витворивши дивні кути. Вони знову нагадали мені про Лавкрафта і божевільний неевклідів усесвіт монстрів, який завжди намагався заволодіти нашим.

І не лише кути розташування вселяли неспокій. Ті стовпи були з якоїсь матової зеленої субстанції, що виглядом нагадувала металеве скло. А всередині наче щось рухалося, якісь чорні випари. Від них у шлунку замлоїло. Я відвернувся, а коли знову подивився в той бік, чорна речовина зникла. Я повернув голову, поглянув на стовпи краєм ока, і чорна речовина була на місці. Мною промчала хвиля запаморочення.

Не бажаючи розставатися з мізерним спожитим сніданком, я подивився вниз, на ноги. А там, на камені бруківки, виведені фарбою, що колись, мабуть, була блакитна, але вицвіла до сірого, стояли ініціали АБ. У голові прояснилось, і коли я підвів погляд, то побачив лише браму, яку підтримували ті зелені опори. Але яка то була брама! Вона справляла враження комп’ютерної графіки з епічного фільму. Однак то був не спецефект. Я постукав кісточками пальців по матовому зеленому стовпу, просто щоб пересвідчитися.

Цікаво стало, що буде, якщо я спробую назвати перед брамою ім’я Клаудії. Чи Стівена Вудлі. Вони обоє королівської крові, правда? Відповідь була «так», але якщо я правильно зрозумів (а щодо цього я певності не мав, бо ніколи не вмів нормально розплутувати родинні зв’язки), лише принцеса Лія була спадкоємицею престолу Емпісу. Чи, може, престолу Ґаллієнів. Для мене це значення не мало, головне — потрапити всередину. Якщо ім’я не спрацює, я тут застрягну, а Радар помре.

Дурник Чарлі реально пошукав поглядом переговорний пристрій, такий, як біля дверей багатоквартирного будинку. Звісно, нічого подібного не було, лише ті дивні розташовані хрест-навхрест стовпи, з непроникною чорнотою між ними.

— Лія з роду Ґаллієнів, — промимрив я.

Нічого не сталося.

«Мабуть, недостатньо гучно», — подумав я. Але кричати в тиші перед муром здавалося неправильним, майже як плювати на церковний вівтар. «Все одно давай. За межею міста, мабуть, досить безпечно. Зроби це задля Радар».

Зрештою примусити себе кричати я так і не зміг, але прокашлявся і підвищив голос:

— Відчиніться іменем Лії з роду Ґаллієнів!

Відповіддю мені був нелюдський вереск, я позадкував і ледь не впав спиною на трайк. Знаєте цей вислів — серце затріпотіло в горлі? Так от, за відчуттями, моє серце ладне було проскочити між губами й прожогом побігти світ за очі, покинувши мене, бездиханного, на землі. Вереск не припинявся, і я усвідомив, що з таким звуком після довгих років чи десятиліть заводиться якась колосальна машина. Можливо, вона не вмикалася відтоді, як містер Боудітч скористався версією фрази «Сезаме, відчинися» для цього світу.

Брама задрижала. Я побачив, як у химерних зелених стовпах звиваються і повзуть угору ті чорні щупальця. Цього разу сумнівів у тому, що вони є, не залишалося. То було наче дивитися на осад у пляшці, яку добряче струсонули. Скрегіт машинерії змінився деренчливим громом, і брама стала від’їжджати ліворуч, рухаючись по велетенській прихованій напрямній. Я дивився, як вони ковзають, і запаморочення повернулося з новою силою. Я відвернувся. П’яно похитуючись, зробив чотири кроки до сідла Клау­діїного трайка і опустив на нього обличчя. Серце гупало в грудях, шиї, навіть у щоках. Я не міг дивитися на ті мінливі кути, поки відчинялася брама. Подумав, що знепритомнію, якщо дивитимуся. Або побачу щось настільки жахливе, що миттю помчу назад тим шляхом, яким прийшов, і покину собаку помирати тут. Я заплющив очі й потягнувся до її шерсті, щоб запустити в неї пальці.

«Тримайся, — наказував собі я. — Тримайся, тримайся, тримайся».

7

Врешті-решт стукітливий гуркіт стих. Ще раз щось обурено заскреготіло, і повернулася тиша. Повернулася? Впала ковадлом. Я розплющив очі й побачив, що Радар дивиться на мене. Розтулив стиснуту долоню, а в ній виявився чималий жмут її шерсті. Але Радар не скаржилася. Може, тому що інший біль дошкуляв їй сильніше, але не думаю, що річ була в цьому. Я думаю, вона збагнула, що потрібна мені.

— Гаразд, — мовив я. — Подивимося, що тут у нас.

Попереду, за брамою, розкинулося величезне вистелене плиткою подвір’я. Обабіч нього видно було залишки рядів гігантських кам’яних метеликів, кожен стояв на п’єдесталі й сягав двадцяти футів заввишки. Їхні розбиті крила лежали кучугурами уламків на землі. Вони утворювали своєрідний прохід. Цікаво стало, чи колись, у кращі часи, кожен із цих метеликів-монархів (бо, звичайно, то були саме вони) представляв короля чи королеву з роду Ґаллієнів.

І знову залунав той вереск. Я зрозумів, що ворота готуються зачинятися. Може, їх знову можна буде відчинити іменем Лії. А може, ні. Наміру це з’ясовувати я не мав. Виліз на трайк і попедалював усередину саме тоді, коли брама вже з гуркотом потроху зачинялася.

Гумові шини коліс шелестіли по плитці, яка колись була яскравою, та тепер зблякла. «Усе стає сірим, — подумалося мені. — Сірим чи нудотного відтінку матово-зеленого». Метелики — колись, певно, барвисті, а тепер сірі, як і все навкруги, — нависали над нами, коли ми проїжджали внизу між ними. Їхні тіла вціліли, але обличчя хтось позбивав разом з крильми. Це нагадало мені одне відео — про ІДІЛ, яка знищує стародавні статуї, артефакти й храми, що їх вважає блюзнірськими.

Ми під’їхали до подвійної арки у формі крил метелика. Над нею був колись напис, але його теж розбили. Залишилися тільки літери ЛІ. Спершу я подумав про ЛІЛІМАР, назву міста, але там могло бути написано й ҐАЛЛІЄН.

Перш ніж заїхати в арку, я озирнувся, щоб глянути, як там Радар. Нам треба було пересуватися тихо — всі люди, яких я зустрічав, по-своєму на цьому наголошували. Та я не думав, що для Раді це проблема. Вона знову спала. З одного боку, це було добре, а з другого — турбувало.

Арка була вогка й смерділа предковічним гниттям. На протилежному боці була кругла водойма, облицьована каменем з інкрустаціями лишайників. Можливо, колись вода в цьому ставку вражала життєрадісною блакиттю. Можливо, колись люди приходили сюди посидіти на кам’яному бортику, пообідати, споглядаючи, як ковзають поверхнею ставка качки та лебеді — чи то пак версія цих птахів, яка існувала в Емпісі. Матері могли тримати дітей над водою, щоб вони почеберяли ніжками. Тепер же тут не було ні птахів, ні людей. А якби й були, то трималися б подалі від цієї водойми як від отруєної, бо на вигляд так і було. Непрозора в’язка вода здавалася майже твердою. А пара, що над нею здіймалася, насправді була мефітична. За моїми уявленнями, так могло смердіти в гробниці, напханій тіла­ми на різних стадіях розкладу. Навколо водойми була звивиста доріжка, по якій ледь-ледь міг проїхати триколісний велосипед. На одній плитці праворуч були ініціали містера Боудітча. Я подався був туди, але зупинився й озирнувся, впевнений, що почув якісь звуки. Шурхіт кроків чи, може, шепіт голосу.

«На голоси, які можеш почути, не зважай», — казала Клаудія. Більше я нічого не чув, і ніщо не ворухнулося в тінях арки, через яку я заїхав.

Я повільно крутив педалі вздовж правого краю водойми-смердючки. На дальньому боці була ще одна арка-метелик. Коли я наближався до неї, за комір упала крапля дощу, потім ще одна. Вони вже цяткували воду, утворюючи мимолітні кратери на її поверхні. У мене на очах щось чорне виринуло з неї, всього лише на секунду-дві. А потім зникло. Я не встиг як слід роздивитись, але певен, що побачив, як зблиснули зуби.

Дощ став падати сильніше. Скоро буде злива. Під укриттям другої арки я зліз із велосипеда й накрив пледом свою сплячу собаку. Хай він цвілий і поїдений міллю, але я все одно дуже радів, що прихопив його.

8

Оскільки я випереджав графік, то відчув (понадіявся), що можу трохи перебути в затишку цієї арки, сподіваючись, що дощ перестане. Я не хотів виймати Радар з кошика під зливою, навіть попри ковдру, якою міг її вкрити. Та як довго триватиме це «трохи»? П’ятнадцять хвилин? Два­дцять? І як це визначити? Я звик дивитися час на екрані телефона й гірко шкодував за годинником містера Боудітча. Дійшло, коли я стояв, втупившись у стіну дощу, який лупив по покинутій діловій вулиці, що в мене залежність від телефона, і крапка. Тато мав примовку про різні комп’ютерні штуки: тільки-но людина звикне ходити на милиці, то без неї вже пересуватися не зможе.

Крамниці вишикувалися вздовж дальнього боку сухого каналу. Здавалося, це були такі заклади, куди могли вчащати заможні люди, як старовинна версія Родео-драйв чи району Оук-стріт у Чикаго. Зі свого місця я міг прочитати одну позолочену (авжеж, не всуціль золоту) вивіску, на якій було написано «ВЗУТТЄВА КРАМНИЦЯ ЙОГО ВЕЛИЧНОСТІ». Там були вітрини, з яких давно вибили скло. Численні дощі зігнали осколки у водостічні канави. А посеред вулиці, скручений, наче тіло нескінченної змії, лежав кабель контактної мережі тролейбуса.

На бруківці одразу за аркою, під якою ми сховалися, щось було вигравіювано. Я став навколішки, щоб краще роздивитися. Більшу частину напису було збито, як крила та обличчя метеликів, та коли я провів пальцями по початку й кінцю, то здалося, що можу розібрати склади ЛЯ та ҐА. Літери між ними могли бути які завгодно, але я подумав, що, можливо, цей головний шлях, який за муром називався Шляхом Королівства, всередині перетворювався на Шлях Ґаллієнів. Хай як, дорога вела навпростець до високих будівель і зелених веж центру міста. Три шпилі тяглися вище за інші. Їхні скляні вершини зникали у хмарах. Я не знав, чи то був королівський палац, так само як не знав, чи залишки літер колись утворювали напис «Шлях Ґаллієнів», але вирішив, що це цілком імовірно.

Щойно я вирішив, що треба вже потроху рухатися вперед, хай навіть промокнемо, дощ трохи стих. Я перевірив, чи добре накрита Радар — ніщо ніде не стирчало, крім кінчика носа й задніх лап, — виліз у сідло і повільно покрутив педалі через висохлий канал. А дорогою загадувався, чи перетинаю міст над річкою Румпа, про який розповідав мені Вуді.

9

Крамниці були вишукані, але щось із ними було не так. Не лише тому, що їх покинули чи на певному етапі в далекому минулому розграбували мародери (може, самі жителі Лілімара, які тікали з міста, коли наповзла сіризна). Навколо них витало щось більш невловне… і жахливе, бо воно нікуди не поділось. І досі відбувалося. Споруди видавалися досить міцними, навіть після вандалів, але чомусь були якісь спотворені, наче потужна сила витягла їх із попередньої форми й вони так і не змогли повністю до неї повернутися. Коли я дивився просто на них — «ВЗУТТЄВА КРАМНИЦЯ ЙОГО ВЕЛИЧНОСТІ», «КУЛІНАРНІ РАДОЩІ», «ЦІКАВІ СКАРБИ», «КРАВЦІ ДОМУ…» (кінець напису збили, неначе якусь скверну), «СПИЦІ ТА КОЛЕСА», — вони здавалися нормальними. Якщо можна було назвати нормальним щось у потойбічності Іншосвіту. Та коли я звертав усю увагу на прямий шлях по широкій вулиці, то бічним зором бачив, як з ними щось відбувається. Прямі кути сповзали у вигини. Вітрини без шибок, здавалося, рухались, наче очі примружувалися, щоб ліпше мене роздивитися. Літери ставали рунами. Я переконував себе, що це просто моя уява таке видає на стрьомі, але впевненості не мав. В одному точно був упевнений: після настання темряви я тут бути не хочу.

На одній перехресній вулиці величезна кам’яна ґарґулья лежала на проїжджій частині й витріщалася на мене донизу головою. Її безгубий рот був розтягнений, оголюючи пару рептилячих іклів і щербатий сірий язик. Я об’їхав її широкою дугою й зітхнув з полегкістю, коли той моторошний погляд знизу вгору лишився позаду. Раптом за моєю спиною щось тихо гупнуло. Я озирнувся й побачив, що ґарґулья впала на бік. Може, її зачепило заднє колесо велосипеда, порушивши хистку рівновагу, яку вона зберігала багато років. А може, й ні.

Так чи так, вона знову на мене витріщалася.

10

Палац (якщо то був він) наближався. Споруди обабіч нього мали вигляд таунхаусів. Колись вони, поза сумнівом, були розкішні, та тепер поволі розпадалися. Балкони обвалилися. Каретні ліхтарі, що прикрашали вишукані кам’яні доріжки, або попадали на землю, або їх позбивали. Самі доріжки позаростали мерзенним на вигляд коричневувато-сірим бур’яном. Проміжки між кам’яними будинками душила кропива. Спробуй пройти там — і вона пошматує твою шкіру на стрічки.

Знову припустив сильний дощ. На той час ми вже були біля розкішніших будинків, зі скла й мармуру, з широкими сходами (вцілілими) та вигадливими портиками (здебільшого потрощеними). Я попросив Радар триматися, ми вже напевно десь неподалік, але говорив тихим голосом. Попри зливу, в роті було сухо. Але й на думку не спало підняти голову і напитися дощу, бо я не знав, що то за дощ і як він на мене подіє. Тут жахливо. Цей край був охоплений заразою, і я не хотів її ще й напитися.

Втім, дещо, як мені здалося, було добре. Клаудія сказала, що я можу заблукати, але поки що дорога вела прямо. Якщо жовтий будинок Хани та гномон — біля величного конгломерату будівель, над якими вивищуються три шпилі, то Шлях Ґаллієнів приведе мене простісінько туди. Я вже міг роздивитися в тому великому скупченні величезні вікна. Не вітражні, як у соборах, але мерехтливі, насиченого зеленого відтінку, що нагадав мені опори зовнішніх воріт. І ту мерзенну водойму.

Роздивляючись вікна, я ледь не проґавив ініціали містера Боудітча, виведені на середині кам’яного стовпа, до якого вгорі був прикручений болт із кільцем — імовірно, конов’язі. Цілий ряд таких стовпчиків, схожих на тупі зуби, вишикувався перед гігантською сірою будівлею з крутими сходами й десятком дверей, але без жодного вікна. Стовпчик з ініціалами АБ був останній у ряду, а далі звужена вулиця відгалужувалася ліворуч. Перекладина літери А була стрілкою, яка вказувала на той вузький проїзд, уздовж якого вишикувались інші безликі кам’яні будівлі, громаддя у вісім-десять поверхів заввишки. Я міг уявити, що колись там кишіло емпісаріанськими бюрократами, які працювали на користь королівства. Я майже бачив, як вони діловито сновигають туди-сюди, в будівлі й назад, у довгих чорних сюртуках і сорочках з високими комірами, як чоловіки (в уяві вони всі були чоловіки) на ілюстраціях до романів Дікенса. Я не знав, чи була в котрійсь із цих будівель розташована королівська тюрма, але чимось вони всі нагадували мені тюрму.

Я зупинився, роздивляючись перекладину А у вигляді стрілки. Палац був прямо попереду, але стрілка вказувала мені вбік від нього. Питання було ось у чому: продовжувати рух уперед чи піти за стрілкою? В мене за спиною, в кошику під ковдрою, що невдовзі промокне наскрізь, знову зайшлася кашлем Радар. Я мало не знехтував стрілкою і не поїхав прямо, подумавши, що завжди зможу повернутись, якщо потраплю в глухий кут абощо, а потім згадав два застереження Клаудії. По-перше, якщо слідувати позначкам містера Боудітча, все буде добре (може бути добре, ось що вона насправді сказала, але не чіпляймося до слів). А по-друге, що в мене попереду, за її словами, чортячо довгий шлях. Але якщо піду тим самим шляхом, то він буде чортячо короткий.

Зрештою я вирішив довіритися Клаудії та містерові Боудітчу. Розвернув трайк туди, куди вказувала стрілка, і покрутив педалі.

«Там лабіринт вулиць», — сказала Клаудія. Вона не помилялась, а ініціали містера Боудітча — його знаки — вели мене вглиб цього лабіринту. Нью-Йорк логічний; у Чикаго є дрібка логіки; Лілімар був геть нелогічний. Таким я уявляв собі Лондон за часів Шерлока Голмса та Джека-Різника (наскільки мені було відомо, він і досі такий). Деякі вулиці були широкі, вздовж них росли безлисті дерева, під якими годі вкритися від дощу. Деякі вулиці були вузькі, а в одній ледве проходив велосипед. На тій вулиці нам принаймні трохи вдалося врятуватися від потоку небесної води, бо двоповерхові будинки нависали над вулицею, мало не торкаючись один одного. Подекуди видно було тролейбусні дроти: деякі мляво висіли без натягу, але здебільшого вони валялися на землі.

В одному вікні я розгледів кравецький манекен без голови, в шапці блазня з дзвіночками на шиї та встромленим у груди ножем. Якщо це було чиєсь уявлення про жарти, то нічого смішного. Після першої години я геть втратив лік поворотам ліворуч і праворуч, які зробив. В одному місці довелося проїхати крізь залитий водою підземний перехід, у якому звук коліс велосипеда, що хлюпотіли в стоячій воді, відлунював від стін шепітливим сміхом: ха … хаа … хааа.

Деякі позначки від негоди так вицвіли, що їх насилу можна було роздивитися. Якби я втратив прокладений ними шлях, довелося б вертатися назад або ж орієнтуватися на три шпилі гаданого палацу, а я не знав, чи вдасться мені це. На довгих відрізках будівлі, що оточували мене зусібіч, цілковито заступали його собою. Занадто легко уявлялося, як я блукаю в цьому плетиві вулиць до двох дзвонів… потім до вечірніх трьох… а потім тривожуся через нічних солдатів. Та тільки під цим дощем, чуючи за спиною постійний кашель, я думав, що до настання ночі Радар буде мертва.

Двічі я проминув діри-провалля, які навскісно поринали в темряву. Над ними віяло смердючими протягами й витав шепіт голосів, про які попереджала Клаудія. З другої діри смерділо сильніше, а шепіт був гучніший. Я не хотів уявляти нажаханих містян, які сховались у величезних підземних бункерах і загинули там, але уява була сильніша за мене. Насправді не уявляти було неможливо. Так само як неможливо було повірити, що цей шепіт — не голоси їхніх привидів.

Я не хотів тут бути. Я хотів додому, в свій несхиблений світ, де єдині безтілесні голоси лунають з моїх «EarPods».

На одному розі вулиці я побачив щось подібне до ініціалів містера Боудітча на ліхтарному стовпі — або то могла бути просто пляма давньої крові. Я зліз із велосипеда, щоб роздивитися. Так, то була його позначка, але вона вже майже зникла. Я не наважився стерти з неї воду і бруд, побоюючись видалити повністю, тому нахилився так близько, що ледь не торкався знаку носом. Перекладина літери А вказувала праворуч, я був у цьому впевнений (майже). Коли я повернувся до трайка, Радар вистромила носа з-під ковдри й заскавчала. Одне її око було заплющене, заклеєне від виділень. Друге, напівприкрите, дивилося кудись назад. Глянувши в той бік, я почув крок — цього разу напевно. І помітив блискавичний рух. Можливо, майнули поли довгого одягу — наприклад, мантії, — коли той, хто був у нього вбраний, звернув за ріг на відстані кількох вулиць звідти.

— Хто там? — гукнув я і одразу ж затулив рота долонями. «Тихо, тихо будь», — так мені наказували всі, з ким я познайомився. Значно тихішим голосом, майже напівпошепки, я додав: — Покажися. Якщо ти друг, я теж можу бути другом.

Ніхто не показався. Але я й не сподівався. І опустив руку на руків’я револьвера містера Боудітча.

— Якщо ти не друг, я маю зброю і скористаюся нею, якщо доведеться. — Щирий блеф. Про це мене теж по­переджали. Наполегливо. — Чуєш мене? Тобі ж краще, незнайомцю, якщо ти мене чуєш.

Я говорив зовсім не так, як було мені притаманно, і вже не вперше. Я говорив радше як персонаж книжки чи фільму. Здавалося, ще трохи — й почую від себе щось типу: «Мене звати Ініґо Монтоя. Ти вбив мого батька. Готуйся до смерті».

Радар знову закашлялася, її охопило тремтіння. Я заліз на велосипед і поїхав у той бік, куди показувала нова стрілка. Вона вивела мене на зигзагоподібну вулицю, вимощену бруківкою і чомусь обрамлену діжками, здебільшого перевернутими.

11

Я невпинно слідував за ініціалами. Декілька були майже такі самі ясні, як той день, коли він їх намалював, але більшість зблякли, від колишніх позначок залишилися самі примари. Ліворуч і праворуч, праворуч і ліворуч. Ані трупів, ані скелетів давно померлих я не бачив, але сморід розкладу стояв майже скрізь, а іноді знову накочувало відчуття, що будівлі хитро змінюють форму.

Подекуди я їхав через калюжі. В інших місцях вулиці затопило повністю, і великі колеса трайка розтинали каламуть, занурюючись ледь не по ковпаки. Дощ ослабнув до мжички, а потім вщух повністю. Я гадки не мав, чи далеко ще до жовтого будинку Хани. Без телефона й сонця в небі з відчуттям часу в мене був повний триндець. Я все чекав, коли пролунають два дзвони і сповістять про полудень.

«Заблукав, — подумав я. — Заблукав, джіпіесу нема, я нізащо не встигну вчасно. Пощастить, якщо до темряви виберуся з цього божевільного плетива».

А потім я перетнув маленьку площу зі статуєю посереди­ні — то була жінка з відбитою головою, — і зрозумів, що знову бачу три шпилі. Тільки тепер я дивився на них збоку. Тоді мене осяяло, і ця думка пролунала в голові (абсурдно, але правда) голосом тренера Гаркнесса, який навчав баскетболу й бейсболу. Тренера Гаркнесса, який великими кроками міряв бічні лінії, червонопикий, з великими плямами поту, що розпливалися під пахвами білої сорочки, яку він завжди вдягав у вечір матчів, ідучи за потоком своєї команди й пронизливо викрикуючи: «Задні двері, задні двері, чорт забирай!»

Чорний хід.

Ось куди вів мене слід з ініціалів містера Боудітча. Не до парадного входу в цю колосальну центральну споруду, якою, поза всіляким сумнівом, закінчувався Шлях Ґаллієнів, а за неї. Я поїхав через площу ліворуч, сподіваючись знайти його ініціали на одній з трьох вулиць, що вели від неї, і таки знайшов, на стіні потрощеної скляної будівлі, яка колись, певно, була теплицею. Тепер стіна палацу була праворуч від мене, і так — позначки вели мене далі й далі довкола нього. Я вже бачив високий вигнутий край кам’яної кладки за головними корпусами.

Я став швидше крутити педалі. Наступна позначка вказувала мені праворуч, уздовж широкого бульвару — чи то пак того, що в кращі часи було широким бульваром. Колись він, може, був супер-пупер, але тепер дорожнє покриття було потріскане, подекуди розбите до гравію. Посередині тяглася занедбана алея. У бур’янах росли величезні квіти з жовтими пелюстками й насичено-зеленими серединками. Я затримався, щоб роздивитись одну таку квітку, яка звісилася на проїжджу частину на довгому стеблі, та коли простягнув до неї руку, пелюстки стулилися з клацанням за кілька дюймів од пальців. Потекла якась біла рідина. Я відчув тепло. І квапливо відсмикнув руку.

Трохи далі, можливо, за чверть милі звідти, я побачив три навислі гостроверхі дахи, по одному обабіч того бульвару, яким я їхав, і ще один, який, здавалося, був одразу за ним. Вони були того самого жовтого кольору, що й голод­ні квіти. Прямо переді мною бульвар вливався в іншу площу, з висохлим фонтаном посередині. Фонтан був велетенський і зелений, з обсидіановими тріщинами, що зміїлися то тут, то там на дні чаші. «ЗАПИСУЙ, ПРИНЦЕ ШАРЛІ», — постійно наказувала Клаудія, і для певності я зазирнув у свої нотатки. Сухий фонтан — «пташка». Величезний жовтий будинок уздовж дороги — «пташка». Сховатися — дві «пташки». Я сховав аркуш у бічну кишеню наплічника, щоб не намокнув. Зробив це бездумно, але згодом мав причину відчути вдячність за те, що він там, а не в кишені. Так само як і телефон.

Я повільно поїхав до площі, потім швидше — до фонтана. Цоколь у нього був заввишки вісім футів, не менше, і товстий, як стовбур дерева. Хороша схованка. Я зліз з велосипеда і обережно визирнув з-за цоколя. Попереду, не більш ніж за п’ятдесят ярдів від фонтана, стояв будинок Хани… чи будинки. Між собою вони з’єднувалися пофарбованим на жовто коридором над центральним пасажем, як ті естакади, що їх можна побачити по всьому Міннеаполісу. Загалом домівка ще та.

І Хана була надворі.