Казка

1

На сніданок була яєчня-бовтанка (яйця гусячі, судячи з розміру) і шматочки хліба, посмажені над свіжорозпаленим вогнищем. Масла не було, зате було чудесне полуничне варення. Коли поснідали, я застебнув наплічник і закинув на спину. Причепив повідок Радар їй до нашийника. Не хотів, щоб вона погналася за гігантським кроликом у ліс і зустрілася там з місцевою версією лютововка з «Гри престолів».

— Я повернуся, — сказав я Дорі впевненіше, ніж почувався. Ледь не додав: «І Радар знову буде молода», але подумав, що можу наврочити. А ще надіятися на магічну регенерацію мені було легше, ніж вірити в неї, навіть в Емпісі. — Гадаю, що сьогодні переночую в Ліїного дядька… якщо в нього немає алергії на собак або ще чогось… але хочу дістатися туди до темряви.

І подумав (важко було не думати): «Вовчики».

Дора кивнула, але, взявши мене за лікоть, вивела через двері чорного ходу. Хрест-навхрест натягнуті мотузки все ще перетинали подвір’я, але черевиків, капців і чобіт не було. Мабуть, вона забрала їх усередину, щоб не натягнулися вологою ранкової роси (я сподівався, що ця роса не радіоактивна). Ми зайшли за ріг бічної стіни хати, і там стояв возик, який я бачив раніше. Замість мішків із городиною, бадилля якої з тих мішків стирчало, в ньому лежав пакунок, загорнутий у мішковину й перевитий шпагатом. Дора показала на нього, потім на мій рот. Тримаючи руку перед своїми губами, вона розтулила і стулила частково зрощені пальці в жувальному жесті. Щоб його зрозуміти, не треба бути інтелектуалом.

— Йой, ні! Я не можу взяти у вас харчі й возик! Хіба ви не на ньому возите поремонтоване взуття до братової крамниці?

Дора показала на Радар і зробила кілька кроків, накульгуючи, спочатку до возика, а тоді назад до мене. А потім повела рукою на південь (якщо я не помилявся зі сторонами світу) і покрокувала пальцями в повітрі. Перше легко було зрозуміти. Вона мені казала, що возик — для Радар, коли та почне кульгати. Мені здалося, також вона мені пові­домляла, що хтось (імовірно, її брат) прийде забрати взуття.

Дора тицьнула пальцем у візок, потім склала руку в маленький сірий кулачок і тричі легко вдарила мене в груди: «Ти повинен».

Я розумів, що вона має рацію. У мене літня собака, про яку треба дбати, і далека дорога попереду. Водночас я дуже не хотів забирати в неї більше, ніж уже взяв.

— Ви впевнені?

Вона кивнула. Потім розкрила обійми, і я радо її обняв у відповідь. Опустившись навколішки, вона пригорнула Радар. А коли підвелася, то показала спершу на дорогу, потім на перехрещені мотузки, потім — на себе.

«Іди вже. Я маю роботу».

Я й собі показав жест — два великі пальці догори, а потім підійшов до возика й укинув свій рюкзак до провіанту, який спакувала Дора… і який, судячи з того, що я їв у неї в хатині, буде значно смачнішим за сардини містера Боудітча. Я взявся за довгі держаки й з радістю відчув, що возик майже невагомий, такий, наче його зроблено з коркового дерева цього світу. Цілком можливо, що так і було. А ще колеса були добре змащені й не рипіли, як у візка молодої пари. Я подумав, що везти такий буде не набагато важче, ніж маленький червоний візочок, який у мене був у сім років.

Я розвернув возик і покрокував до шляху, пірнаючи під мотузки. Радар тьопала поряд. Діставшись Дороги до міста, як я її в той час подумки називав (жовтої цегли не було, тож така назва відпадала), я обернувся. Дора стояла біля своєї хатини, стиснувши руки між грудей. Побачивши, що я дивлюся, вона піднесла долоні до рота й відкрила їх у мій бік.

Я відпустив держаки возика, щоб повторити її жест, а потім вирушив у дорогу. Ось чого навчив мене Емпіс: добрі люди яскравіше світяться в темні часи.

«Їй теж допоможи, — подумав я. — Допоможи й Дорі».

2

Крокували ми горами й долами, як у давніх казках мовиться. Сюрчали коники, співали птахи. Маки ліворуч іноді поступались орним полям, на яких я бачив сірих чоловіків і жінок — небагато, — які працювали. Уздрівши мене, вони припиняли польову роботу, доки я не пройду. Я привітно махав їм, але тільки одна з них, жінка у крислатому солом’я­ному брилі, помахала у відповідь. Були й інші поля, необроб­лені, забуті. Овочі, що на них росли, забивав бур’ян, а яскраві смуги маків, на мою думку, зрештою мали захопити все.

Праворуч тяглися ліси. Трапилося дорогою і декілька ферм, але здебільшого покинутих. Двічі дорогу перетнули підстрибом кролики, завбільшки з невеликих собак. Радар дивилася на них зацікавлено, але не виявила жодного бажання за ними ганятися, тому я зняв з неї повідок і кинув його у возик.

— Мала, не розчаруй мене.

Приблизно через годину я зупинився, щоб розв’язати чималий пакунок провіанту, який зібрала мені в дорогу Дора. Серед інших смаколиків там знайшлося печиво з меляси. Шоколаду в ньому не було, тому я кинув одненький коржик Радар, і вона його схопила в повітрі. Ще там лежало три довгасті скляні банки, загорнуті в чисті шмати. У двох була вода, а ще одна містила щось схоже на чай. Я попив води й налив трохи для Радар у глиняну чашку, яку теж поклала мені приятелька. Радар жадібно вихлебтала.

Коли я вже закінчував знову збирати все в пакунок, то побачив, що дорогою в мій бік плентаються троє людей. Двоє чоловіків щойно почали сіріти, але жінка, що крокувала між ними, була темна, як літня грозова хмара. Одне око в неї стало шпариною, що розтяглася аж до скроні — жахливе видовище. Одна синя райдужка блищала, як уламок сапфіра, а друга була втоплена в грудку сірої плоті. Жінка була в брудній сукні, що випиналася спереду так, як це може бути лише на останніх місяцях вагітності. В руках вона тримала згорток у засмальцьованій ковдрі. Один чоловік був у чоботях з пряжками по боках — вони нагадали мені ті, що я бачив на мотузці в Дориному дворі, коли прийшов сюди вперше. На другому були сандалії. Жінка ступала босими ногами.

Побачивши Радар, яка сиділа на дорозі, вони загаль­мували.

— Не бійтеся! — гукнув я до них. — Вона не кусається.

Вони поволі рушили, а потім знову спинилися. Їхню увагу привернув револьвер у кобурі, тепер вони прикипіли поглядами до нього, тому я підняв руки долонями так, щоб їх було видно. І знову люди пішли, але полохливо тримаючись лівого краю дороги: переводили погляди з Радар на мене і знову на Радар.

— Ми не бажаємо вам зла, — сказав я.

Чоловіки були худорляві й змучені. А жінка мала вигляд цілковито виснаженої.

— Постривайте, — сказав я. І підкріпив слова поліцейським жестом «стоп», на випадок, якщо вони не зрозуміли. — Будь ласка.

Вони спинилися. Сумна то була трійця. Зблизька я вже бачив, що в чоловіків роти почали завертатися догори. Невдовзі вони перетворяться на майже нерухомі серпики, як у Дори. Вони скупчилися ближче до жінки, коли я сягнув рукою в кишеню, а вона притулила згорток до грудей. Я дістав шкіряний черевичок і простягнув їй.

— Візьміть. Прошу.

Жінка нерішуче потяглася до нього, а потім вирвала з руки, неначе думала, що я її схоплю. А коли вона це зробила, з її згортка впала ковдра і я побачив мертву дитину, віком рік-півтора. Сіру, як віко труни моєї матері. Скоро ця бідолашна жінка народить замість померлої дитини ще одну, і та, ймовірно, теж помре. Звісно, якщо жінка не помре перша або під час пологів.

— Ви мене розумієте?

— Розуміємо, — сказав чоловік у чоботях. Голос у нього був скреготливий, але поза тим досить нормальний. — Чого тобі треба від нас, чужинцю, якщо не життя? Крім нього, ми ніц не маємо.

Авжеж, вони нічого не мали. Якщо таке накоїла людина — чи спричинила, щоб це сталося, — то цій людині місце в пеклі. У найглибшій його ямі.

— Я не можу віддати вам возик або їжу, бо дорога неблизька, а собака в мене старенька. Але якщо ви пройдете ще три… — я намагався сказати «милі», але слово не піддавалося. Тому я спробував ще раз: — Якщо будете йти десь до середини дня, то побачите вивіску з червоним черевичком. Жінка, яка живе в тій хатині, дозволить вам перепочити, а може, ще й напоїть і нагодує.

То була не зовсім обіцянка (тато любив указувати на «тхорячі слова», як він їх називав, у телерекламі чудо-ліків), і я знав, що Дора не може нагодувати й напоїти кожну групу біженців, яка проминає її хатину. Але я подумав: коли вона побачить, у якому стані ця жінка і який жахливий згорток несе, то буде розчулена і допоможе цим трьом. А тим часом чоловік у сандаліях роздивлявся шкіряний черевичок. Спитав, навіщо він.

— Далі по дорозі, мимо жінки, про яку я вам розповів, є крамниця, де ви можете віддати цей символ і отримати пару черевиків.

— Там є поховання? — озвався чоловік у чоботях. — Мого сина треба поховати.

— Не знаю. Я тут чужоземець. Спитайте біля знаку червоного черевика чи на фермі дівчини з гусьми. Пані, співчуваю вашій втраті.

— Він був хороший хлопчик, — сказала вона, дивлячись на свою мертву дитину. — Мій Тем був хороший хлопчик. Коли народився, з ним усе було гаразд, рожевенький, мов світанок, але потім його вхопила сіризна. Простуйте своїм шляхом, пане, а ми попростуємо своїм.

— Секунду. Зачекайте. — Я відкрив наплічник, покопирсався в ньому і знайшов дві бляшанки сардин «Кінг Оскар». Простягнув їм. Вони відсахнулися. — Ні, це нормальне. Це їжа. Сардини. Маленькі рибки. Потягніть за кільце в кришці, щоб їх дістати, бачите? — я постукав по кільцю.

Чоловіки перезирнулись і похитали головами. Здавалося, вони не хочуть навіть торкатися бляшанок з кришками, за які треба смикати. А жінка взагалі повністю усунулася від розмови.

— Нам треба йти, — сказав той, що був у сандаліях. — А ви, юначе, не в той бік ідете.

— Я маю йти в той бік, — сказав я.

Подивившись мені просто у вічі, він сказав:

— У той бік — смерть.

Вони пішли далі, збиваючи куряву на Дорозі до міста. Жінка несла свій жахливий тягар. Чому ніхто з чоловіків не взяв у неї згорток? Я був ще дитиною, але мені здалося, що я знаю відповідь. Він був її, її Тем, і його тіло було її, скільки зможе нести.

3

Я почувався дурним, бо не запропонував їм решту печива, і егоїстом, бо залишив возик собі. Доки Радар не почала відставати.

Я занадто глибоко поринув у свої думки й не помітив, коли це сталося, і ви можете здивуватись (або ні), почувши, що в цих думках було мало місця апокаліптичним прощальним словами чоловіка в сандаліях. Думка про те, що я можу загинути, просуваючись у бік міста, не стала для мене великим сюрпризом; містер Боудітч, Дора та Лія нехай по-різному, кожне у свій спосіб, але чітко дали це мені зрозуміти. Але в підлітковому віці легко віриться в те, що ти будеш винятком, тим єдиним, хто переможе й здобуде лаври. Зрештою, хто забив переможний тачдаун у Кубку індички? Хто обеззброїв Крістофера Поллі? Я був у тому віці, коли віриш, що швидкі рефлекси й розумна обачність допомагають долати більшість перешкод.

Я думав про мову, якою ми говорили. Те, що я чув, було не зовсім розмовною американською англійською, але й чимось архаїчним теж не було. Але то була й не англійська-англійська фільмів в IMAX, де гобіти, ельфи й чарівники говорять, мов члени парламенту. То була така англійська, якої можна очікувати, коли читаєш злегка осучаснену чарівну казку.

А ще був я.

Я сказав, що не можу віддати їм свій возик, бо дорога неблизька, а в мене старенька собака. Якби я розмовляв з кимось із Сентрі, то сказав би: «Бо мені далеко йти». Я сказав: «Знак червоного черевичка», а не «Хатина з вивіскою, на якій червоний черевичок». І не назвав вагітну «мем», як звернувся б до неї у своєму рідному містечку. Я назвав її «пані», і це слово злетіло з моїх уст цілком невимушено. На думку знову спала лійка, що наповнюється зорями. Я подумав, що тепер одна з цих зір — я сам.

Подумав, що стаю частиною казки.

Пошукавши поглядом Радар, я зрозумів, що її нема, і жахнувся. Я опустив держаки возика та обернувся. Вона була на двадцять ярдів позаду, накульгувала так швидко, як тільки могла, висолопивши набік язика.

— Боже, маленька, пробач!

Я відніс її до возика, сплівши руки під животом і не торкаючись болючих задніх лап. Дав їй попити з її кухлика, нахиливши, щоб вона могла випити скільки забажає, а потім почухав за вухами:

— Чому ж ти нічого не сказала?

Аякже. Не та це казка.

4

Так простували ми далі, горами та долами. Бачили інших біженців. Якісь від нас сахались, але двоє чоловіків, що йшли разом, зупинились і стали навшпиньки, щоб зазирнути у возик і побачити, що там. Радар на них загарчала, але з її ватяною шерстю і сивою мордою сумніваюся, що сильно налякала. Не те що револьвер у мене на поясі. Взуття в них було, тому останнього символу я їм не віддав. Я не радив би їм зупинятися в Дори, навіть якби вони були босі. І своєю їжею не поділився. Якщо зголодніють, хай полюють.

— Хлопче, якщо йдеш до берега моря, розвертайся. Туди сіризна теж прийшла.

— Дякую за… — Слово «інфу» не давалося. — Дякую, що сповістили.

Я підняв держаки возика, але тримав їх на оці, щоб переконатися, що вони підуть далі.

Близько полудня ми підійшли до болотистої місцини, яка перехлюпнулася на дорогу й перетворила її на грязюку. Я зігнувся і почав штовхати возика швидше, доки ми не пройшли цю ділянку, бо не хотів застрягнути. З Радар на борту возик був не набагато важчий, що повідомляло мені більше, ніж я насправді хотів знати.

Коли ми знову опинилися на сухій землі, я зупинився в затінку дерева, схожого на дуб у парку Кавано. В одному з маленьких згортків, які спакувала Дора, було смажене кроляче м’ясо, і я поділився ним навпіл з Радар… принаймні спробував. Вона з’їла два шматочки, а третій впустила між передніми лапами й винувато подивилася на мене. Навіть у затінку я бачив, що її очі знову сльозяться. Спершу здалося, що вона могла заразитися тутешньою інфекцією — сіризною, — але я відкинув цю думку. Старість, просто старість. Важко було вгадати, скільки часу їй лишилося, але я сумнівався, що багато.

Поки ми їли, по дорозі проскакало ще кілька велетенських кроликів. Потім двоє коників-цвіркунів, удвічі більших за тих, до яких я звик, спритно пострибали на задніх лапах. Мене вразило, яку відстань у повітрі вони могли здолати за один стрибок. Яструб — звичайного розміру — каменем упав донизу й спробував схопити одного, але коник ухилився і невдовзі зник у траві та бур’янах, що росли вздовж узлісся. Радар зацікавлено спостерігала за цим парадом живності, але на ноги не зводилася, не кажучи вже про те, щоб за ними побігти.

Я випив трохи чаю, солодкого і смачного. Після кількох ковтків довелося спинитися. Лише Богу відомо, коли можна буде розраховувати на інший чай.

— Ходімо, маленька. Хочу вже дійти до дядька. Я не в захваті від думки, що доведеться таборувати біля цього лісу.

Піднявши возик, я раптом застиг. На дереві бляклою червоною фарбою було виведено дві літери: АБ. Зрозумівши, що містер Боудітч побував тут до мене, я збадьорився. Від оманливого відчуття, що він зник не з кінцями.

5

Середина дня. Було досить тепло, і я добряче спітнів. Дов­гий час ми не бачили жодних біженців, але дійшовши до підніжжя підйому — довгого, проте занадто положистого, щоб називатися пагорбом, — я почув за спиною звуки дряпання. Радар вибралася до переднього краю возика. І сиділа, поставивши лапи на край і нашорошивши вуха. Зупинившись, я почув попереду невиразне пирхання від сміху. Я знову рушив уперед, але зупинився недалеко від гребеня. І прислухався.

— Як тобі таке, дорогенький? Лоскітно?

Голос був високий, нерівний, ламався на «дорогенький» і «лоскітно». А ще було в ньому щось навдивовижу знайоме, і за мить я зрозумів, що саме. Голос був як у Крістофера Поллі. Я розумів, що це неможливо, але саме так він і звучав.

Я знову рушив уперед і зупинився одразу, як зміг зазирнути на той бік підйому. В цьому іншому світі я вже бачив дивні речі, але нічого такого дивного, як дитина, що сиділа на землі, стискаючи в кулаці задні лапи цвіркуна. Коник був найбільший з-поміж тих, яких я досі бачив, і не чорний, а червоний. У другій руці дитина тримала щось подібне до кинджала з коротким лезом і тріснутим руків’ям, обв’язаним мотузкою.

Хлопчик був занадто поглинений своїм заняттям, щоб нас помітити. Він вдарив коника в живіт, ледь помітно бризнула кров. Доти я не знав, що в цвіркунів може текти кров. На землі були й інші краплі, і це свідчило, що малий не щойно розпочав свою огидну розвагу.

— Подобається, солоденький? — Цвіркун сіпнувся, але малий легко його відтягнув назад, бо тримав за задні лапки. — А може, ще трошки тобі в…

Радар загавкала. Малий озирнувся, не відпускаючи зад­ніх лапок великого коника, і я побачив, що то не дитина, а карлик. Старий. Сиве волосся неохайними пасмами звисало на щоки. Обличчя було зморшкувате, а навколо рота залягли такі глибокі рови, що він нагадував опудало черевомовця, яким могла б скористатися Лія (якби вона не вдавала, що її кобила говорить). Його лице не тануло, але шкіра була кольору глини. І він усе ще нагадував мені Поллі: частково тому, що був малий, але здебільшого через хитрий вираз обличчя. А якщо накласти ту хитрість на те, що він робив, то я легко міг уявити, як він убиває кульгавого старого ювеліра.

— Ти хто? — Без страху, бо я був віддалік, просто силует на тлі неба. Револьвера він ще не бачив.

— Що ти робиш?

— Я його зловив. Воно прудке, але старий Пітеркін прудкіший. Хочу побачити, чи воно відчуває біль. Бачить Бог, дуже хочу.

І знову він штрикнув цвіркуна, цього разу між двома пластинками його панцира. Червоний коник спливав кро­в’ю і борсався. Я потягнув возик донизу пагорбом. Радар знову гавкнула. Вона все ще стояла передніми лапами на передньому бортику.

— Вгамуй свою псину, синку. Я б на твоєму місці вгамував. Якщо вона до мене полізе, переріжу їй горлянку.

Опустивши додолу держаки, я вперше за весь час витяг з кобури револьвер містера Боудітча.

— Нікого ти не поріжеш, ні її, ні мене. Припини це все. Відпусти його.

Карлик — Пітеркін — роздивлявся револьвер радше зачудовано, ніж перелякано.

— А тобі яке діло? Я просто намагаюся розважитися в світі, де не залишилося розваг.

— Ти його катуєш.

Пітеркін вражено подивився на мене:

— Катую, кажеш? Катую?! Ідіоте, це дурний комах. Як можна катувати комаха? І взагалі, що тобі з того?

Я не міг дивитися на цю огидну жорстокість — як він тримає те створіння за стрибальні лапи, єдиний спосіб поря­тунку, і штрикає вістрям, знову і знову, тому мені було діло.

— Двічі я не повторюватиму!

Він розсміявся, і в його голосі пролунали нотки Поллі, з тими вставками «ха-ха».

— Застрелиш мене через якогось комаха? Не думаю, щ…

Я прицілився високо ліворуч і натиснув на гачок. Віддача прогриміла набагато гучніше, ніж тоді, з сараю містера Боудітча. Радар загавкала. Карлик сіпнувся від подиву і випустив цвіркуна. Той пострибав у траву, але криво. Клятий коротун його скалічив. Нехай це просто «комах», але це не виправдовувало того Пітеркіна. І скільки червоних цвіркунів я бачив у житті? Лише цього. Мабуть, це така сама рідкість, як олені-альбіноси.

Карлик підвівся, обтрусив землю з яскраво-зелених штанців. І відкинув сплутані сиві патли, мов концертний піаніст, що готується виконувати важливий номер. Зі свинцевою шкірою чи без неї, він здавався доволі жвавим. Жвавий, як коник-стрибунець, так би мовити. І нехай він ­ніколи не співав в «Американському ідолі», але голос мав гучніший, ніж у більшості людей, яких я зустрів за останню добу, а обличчя було на місці, з усіма рисами. Він був карликом («Ніколи не називай їх курдуплями, вони це не­навидять», — якось порадив тато) і мав хріновий колір обличчя, якому не завадив би укол «Отезли»[28], а поза тим здавалося, що з ним усе гаразд.

— Бачу, ти дратівливий хлопчисько, — прокоментував він, дивлячись на мене з огидою і, можливо (я на це сподівався), дрібкою страху. — Зробимо так: я піду своєю дорогою, а ти — своєю.

— Мене цілком влаштовує, але перш ніж ми розійдемось, я хочу дещо спитати. Чому в тебе обличчя більш-менш нормальне, а більшість людей тут стають дедалі потворніші?

Хоча й він не був хлопцем з обкладинки, і я впевнений, що запитання прозвучало дещо неввічливо, але якщо не можна бути грубим з хуліганом, якого ти зловив, коли він мучив гігантського цвіркуна, то з ким узагалі можна бути грубим?

— Може, тому що боги, якщо ти в них віриш, уже з мене пожартували. Звідки таке здоровило, як ти, може знати, як це — бути таким дрібнюхом, як я, навіть не дві дюжини рук від ніг до маківки?

У його голосі з’явилися плаксиві нотки, як у того (говорячи жаргоном АА), хто сидів на горщику жалощів до себе й насидів коло на задниці.

Я склав докупи пучки великого та вказівного пальців й потер:

— Бачиш? Це найменша в світі скрипочка грає пісню «Моє серце помпує для тебе фіолетові сцяки». — Слово «сцяки» прозвучало ідеально, подумки відзначив я.

Він насупився:

— Ге?

— Не зважай. Це мій жартик. Щоб тебе полоскотати.

— Я вже піду, як ти не проти.

— Давай. Але нам із собакою було б комфортніше, якби ти спочатку сховав ніж.

— Думаєш, раз ти один із цілих, ти кращий за мене, — сказав коротун. — Побачиш, що з такими, як ти, роблять, коли спіймають.

— Хто спіймає?

— Нічні солдати.

— Хто вони такі і що роблять з такими, як я?

Він вишкірився:

— Не зважай. Сподіваюся, ти вмієш битись. Але маю сумніви. Зовні ти дужий, а от усередині — м’який. Люди стають такими, коли їм не доводиться боротися. Про тебе не скажеш, що ти недоїдав, так, юний пане?

— Містере Пітеркін, у вас і досі в руці ніж. Сховайте його, або я вирішу примусити вас його викинути.

Карлик затнув ніж за пояс, і я сподівався, що він ним поріжеться — і що сильніше, то краще. То була недобра думка. А потім мене навідала ще лихіша: а може, схопити його за руку, яка тримала цвіркуна за лапи, і зламати, як я зробив з Поллі? Буде такий собі предметний урок: «Відчуй на собі, як воно». Я міг би вам сказати, що то була несерйозна думка. Але, здається, все було цілком серйозно. Занадто легко я міг уявити, як він однією рукою душить Радар, а другою б’є її кинджалом: прінк, прінк, прінк. Коли вона була в розквіті сил, йому це нізащо не вдалося б, але розквіт її сил минув багато років тому.

Але я дозволив йому піти. Перед тим як зникнути за гребенем пагорба, він озирнувся, і той погляд не промовляв: «Добре, що ми познайомилися на Дорозі до міста, юний чужинцю». Той погляд промовляв: «Пильнуй, щоб я тебе не заскочив, коли спатимеш».

На це в нього шансів не було, він пішов туди, куди прямували інші біженці. Але тільки після того, як він пішов, я збагнув, що дарма не примусив його викинути ніж.

6

Ближче до вечора не стало вже орних полів та ферм, на яких бодай хтось працював. І біженців не було, хоча біля однієї покинутої ферми я побачив ручні візки з пожитками в зарослому бур’янами дворі, а з комина підіймався тоненький димок. «Мабуть, загін, який вирішив знайти прихисток, поки ще не виють вовчики», — подумав я. Якщо найближчим часом не доберуся до будинку Ліїного дядька, то мені теж розумніше буде вчинити так само. У мене були револьвер містера Боудітча й пукавка Поллі, але вовки зазвичай пересуваються зграями, і звідки мені знати, може, вони тут завбільшки з лосів? А ще накопичувалася втома — в руках, плечах і спині. Возик був легкий, і ям з рідкою грязюкою на дорозі більше не траплялося, щоб через них перевалювати на повній швидкості, але я давно його тягнув після того, як ви­йшов від Дори.

Ще тричі я бачив ініціали містера Боудітча АБ: двічі на деревах, що нависали над дорогою, а одного разу — на величезній каменюці, яка виступала з-під землі. На той час пляма сонця опустилася за дерева і землю поглинули тіні. Якийсь час я не бачив жодного житла і вже почав був турбуватися, що повна темрява застане нас на дорозі. Мені дуже цього не хотілось. У десятому класі нам давали завдання запам’ятати щонайменше шістна­дцять рядків вірша. Міс Деббінз дала нам два десятки ­віршів на вибір. Я обрав щось із «Поеми про старого мореплавця»[29], але тепер шкодував, що не взяв собі щось інше: занадто вже доречні були слова. «Немов самотній мандрівник в пустелях і степах боїться глянути назад, уже спізнавши страх»…

— «Аби не знати, що за ним ступає по слідах»[30], — уголос закінчив я. Опустив держаки возика й розім’яв плечі, вдивляючись у знак АБ на камені. Містер Боудітч тут постарався добряче: літери були три фути заввишки. — Раді, гавкни, якщо побачиш за нами щось страшне, добре?

Вона міцно спала в тачці. Звідси допомоги проти страшних переслідувачів не жди.

Я подумав, чи не випити ковток води — у роті пересох­ло, — але вирішив, що це зачекає. Хотілося вперто йти далі, поки ще є трохи денного світла. Я підняв держаки й рушив, думаючи про те, що на цьому етапі нас би дуже виручив навіть простий дров’яний сарай.

Дорога завернула за скелястий виступ і побігла прямісінько в гущавину сутінок. І попереду, не далі ніж за милю звідти, я помітив світло у вікнах будинку. Наближаючись до нього, побачив ліхтар, що висів на стовпі перед входом. Я міг роздивитися, що дорога розгалужується ярдів на шістдесят-сімдесят за будинком, справді зведеним з цег­ли… як у того працьовитого паця в казці.

До парадних дверей вела брукована стежка. Але перш ніж нею пройти, я зупинився, щоб роздивитися ліхтар, який кидав різке біле світло, що зблизька сліпило очі. Я вже бачив такий раніше, у підвалі містера Боудітча, і не мусив нічого перевіряти, щоб зрозуміти: це бензинова лампа Колмана. Такі продаються в усіх господарчих крамницях Америки. Я здогадався, що ця лампа, як і Дорина швейна машинка, є подарунком містера Боудітча. «Боягуз приносить подарунки» — так він сказав.

Посеред дверей висіло позолочене стукальце у формі кулака. Я опустив возик і почув вовтузіння: Радар злазила на землю, до мене. Я вже тягнувся до стукальця, коли двері раптом відчинилися. На порозі стояв чоловік, майже так само високий, як і я, але значно худіший, мало не виснажений. Його силует освітлювало вогнище з каміна, тому я не міг роздивитися рис обличчя, бачив тільки кота на плечі й тонкий серпанок сивого пушку, що стирчав догори на здебільшого лисій голові. Коли він заго­ворив, мені знову стало важко повірити, що я не опи­нився на сторінках казки й не перетворився на одного з персонажів:

— Вітаю, юний принце. Я чекав на вас. Ласкаво прошу. Заходьте.

7

До мене дійшло, що повідок Радар я залишив у тачці.

— Ем, я спершу заберу повідець своєї собаки, пане. Я не знаю, які в неї стосунки з котами.

— Вона буде чемна, — сказав старий, — але якщо у вас є харчі, раджу їх занести в будинок. А то вранці виявите, що вони зникли.

Я повернувся, забрав Дорин пакунок турботи й свій наплічник. А ще — повідець. Про всяк випадок. Господар дому відступив убік і злегка вклонився.

— Раді, заходь, але поводься добре. Я на тебе покла­даюся.

Радар пішла слідом за мною в охайну вітальню, де на дощаній підлозі лежав ганчір’яний килимок. Біля вогнища — два м’які крісла. На бильці одного лежала розгорнута книжка. На полиці неподалік стояло ще кілька книжок. Другу половину кімнати займала вузенька кухонька, схожа на корабельний камбуз. На столі я побачив хліб, сир, холодну курятину і миску журавлинового соусу, поза всіляким сумнівом. А ще — глиняний глечик. У животі гучно забурчало. Чоловік розсміявся:

— Я почув. Є давня приказка: молодих треба годувати. Можу додати: і то часто.

На столі було накрито на дві персони, а на підлозі біля стільця стояла миска, з якої вже шумно хлебтала Радар.

— Ви знали, що я прийду? Але звідки?

— Знаєте те ім’я, яке ми воліємо не вимовляти вголос?

Я кивнув. У казках такого типу, як та, до якої я, здається, потрапив, часто фігурує ім’я, якого не можна вимовляти, щоб не розбурхати зло.

— Він забрав у нас не все. Ви бачили, що моя небога могла з вами розмовляти, так?

— Через коня.

— Фаладу, так. Зі мною Лія теж говорить, юний принце, хоча й рідко. А коли говорить, то не завжди чітко доносить свою думку. І передавання думок втомлює її навіть більше, ніж передавання голосу. Нам є про що поговорити, але спершу поїмо. Ходіть.

«Він говорить про телепатію, — подумав я. — Напевно, бо вона йому точно не телефонувала і не скидала повідомлення в месенджер».

— Чому ви називаєте мене юним принцем?

Він знизав плечима. Кіт підскочив у нього на плечі.

— Форма звертання, от і все. Дуже стара. Може, колись і справжній принц нагодиться. Але судячи з того, як звучить ваш голос, це не ви. Ви дуже юний.

Усміхнувшись, він повернувся до камбуза. Світло вогнища вперше осяяло його обличчя, але думаю, що на ту мить я вже знав — з того, як він виставляв уперед руку, коли йшов, обмацуючи повітря, шукаючи перешкоди. Він був сліпий.

8

Коли він сів, кіт зіскочив на підлогу. В нього була розкішна димно-каштанова шубка. Він наблизився до Радар, і я приготувався хапати її за нашийник, якщо кинеться до нього. А вона не кинулася, просто опустила голову й понюхала котячий ніс. Потім лягла. Кіт пройшовся перед нею, наче офіцер, що інспектує солдата на параді (і виявляє неохайність), а потім поплив у вітальню. Застрибнув у крісло з книжкою на бильці й скрутився клубком.

— Мене звати Чарльз Рід. Чарлі. Лія вам сказала?

— Ні, це відбувається не так. Більше схоже на інтуїцію. Радий знайомству, принце Чарлі.

Тепер, коли світло падало йому на обличчя, я побачив, що очей у нього так само нема, як у Лії — рота. Залишилися тільки давно загоєні шрами на тих місцях, де колись були очі.

— Мене звати Стівен Вудлі. Колись я мав титул — принц-регент, якщо цікаво, — але ті часи давно в минулому. Називайте мене Вуді, якщо маєте бажання, бо ж ми живемо біля лісу[31], так? Я і Катріона.

— Це ваша кицька?

— Так. А вашого собаку звати… Раймар? Авжеж, щось приблизно подібне. Не пам’ятаю точно.

— Радар. Вона була містера Боудітча. Він помер.

— А. Співчуваю, прикро це чути.

Вигляд у нього був справді співчутливий, але не надто здивований.

— Пане, а ви добре його знали?

— Вуді, будь ласка. Ми проводили разом час. І з тобою будемо, Чарлі, сподіваюсь. Але спершу поїмо, бо ти сьогодні подолав довгу дорогу, як я собі думаю.

— А можна спершу одне питання?

Він широко всміхнувся, і обличчя перетворилося на річку зморщок.

— Якщо тобі цікаво, скільки мені років, то я не пам’ятаю. Іноді здається, що я був старий ще в часи молодості світу.

— Не про те. Я побачив книжку і подумав… як ви, ну…

— Як це я, сліпий, читаю? Подивись. А я поки що покладу тобі їжу. Тобі ніжку чи грудку?

— Грудку, будь ласка.

Він став накладати їжу в тарілки й, напевно, був давно призвичаєний робити це в темряві, бо його рухи були впевнені, без найменшого вагання. Я підвівся й пішов до його крісла. Катріона подивилася на мене мудрими зеленими очима. Книжка була стара, на обкладинці кажани летіли на тлі повного місяця: «Чорний ангел» Корнелла Вулріча. Могла бути одна з тих, що лежали стосами в спальні містера Боудітча. Але коли я її підняв і подивився, на чому закінчив читати Вуді, то не побачив слів — лише скупчення цяток. Я поклав книжку на місце й повернувся до столу.

— Ви читаєте Брайлем, — сказав я.

А сам подумав: «Мова в книжках теж має змінюватися — перекладатися. Ну до чого ж дивно».

— Так. Адріан приніс мені книжку з уроками й показав літери. Після цього я навчився сам. Іноді він приносив мені й інші книжки Брайлем. Сам він полюбляв химерні історії, як та, що я читав, очікуючи твого прибуття. Небезпечні чоловіки й дамочки в біді, що живуть у світі, який дуже відрізняється від цього.

Похитавши головою, він розсміявся, нібито читання художньої літератури — заняття легковажне а чи навіть божевільне. Щоки в нього розпашіли від близькості до вогню, і я не побачив на них ані сліду сіризни. Він був цілий і не цілий водночас. Так само як його небога. В нього не було очей, щоб бачити, а вона не мала рота, щоб говорити, — лише вавка, яку вона розрізала нігтем, аби ввібрати хоч якусь поживу. Що там було про дамочок у біді?

— Ходи. Сідай.

Я підійшов до столу. Надворі завив вовк, тож, напевно, вийшов місяць — місяці. Але в цьому цегляному будинку ми були в безпеці. Якщо в комин залізе вовчик, він підсмажить свою пухнасту дупку на вогні.

— Мені весь цей світ видається химерним, — зізнався я.

— Пробудеш тут довше, і твій світ почне здаватися тобі вигаданим. А тепер їж, Чарлі.

9

Їжа була божественна. Я попросив одну добавку, потім другу. Мені було трохи ніяково, але день був довгий, і я тягнув возик вісімнадцять-двадцять миль. Вуді їв ощадливо: одну ніжку і трохи журавлинового соусу. Побачивши це, я відчув ще сильнішу провину. Згадав, як мама відвела мене на ночівлю до Енді Чена й сказала мамі Енді, що я ненажера і вуха їм пооб’їдаю, якщо мені дозволити. Я спитав у Вуді, де він бере харчі.

— На морському узбережжі. Там ще є ті, хто досі пам’я­тає таких, як ми… чи то пак таких, як ми були… і платить данину. Сіризна вже й туди добралася. Люди покидають домівки. Ти, певно, зустрічав когось із них на дорозі.

— Зустрічав.

І я розповів йому про Пітеркіна.

— Кажеш, червоний цвіркун? Є легенди… але нехай. Добре, що ти його зупинив. Може, ти все-таки принц. Біляве волосся, блакитні очі?

Він дражнився.

— Нє. Каштанове і карі.

— Отже. Не принц і, авжеж, не той самий принц.

— А той самий принц — це хто?

— Просто ще одна легенда. Це світ казок і легенд, як і твій. Що ж до харчів… раніше я отримував від народу Узбережжя більше наїдків, аніж міг спожити, хоча зазвичай було більше риби, ніж м’яса. Як можна виснувати з самої назви народу. Це було задовго до того, як сіризна прийшла в ті краї, а чи давно, сказати не можу. Коли людина завше в пітьмі, дні зливаються. — Він промовив це без жалю до себе, просто сухо констатував факт. — Гадаю, Узбережжя могло досить довго триматися, бо вони на вузькому півострові, де завше дмуть вітри. Але ніхто не знає напевне. Торік, Чарлі, ти зустрів би на Шляху Короля сонми людей. А тепер повінь спадає.

— Шлях Короля? Так він у вас називається?

— Так, але за розвилкою це вже Шлях Королівства. Якщо на розвилці підеш ліворуч, це буде Шлях Узбережжя.

— А куди вони всі йдуть? Тобто після Дориної хатини, Ліїної ферми та крамниці, яку тримає Дорин брат.

На обличчі Вуді з’явився здивований вираз.

— Він досі її тримає? Я вражений. А що ж він продає, хотів би я знати?

— Не знаю. Знаю тільки, що дає людям нове взуття замість зношеного.

Вуді радісно засміявся:

— Дора і Джеймс! Знову взялися за старі штучки! А відповідь на твоє питання — не знаю. І певен, що вони теж не знають. Ідуть якнайдалі. Геть, геть, геть.

Вовки, що доти мовчали, знову завели свою пісню. Вона звучала так, наче їх там десятки, і я дуже радів, що вчасно дістався до цегляного будинку Вуді. Радар заскавчала. Я погладив її по голові.

— Певно, місяці вийшли.

— Від Адріана я чув, що у твоєму вигаданому королівстві лише один місяць. Як каже один з персонажів книжки пана Корнелла Вулріча: «Вас пограбували». Чи бажаєш ти, Чарлі, шматочок торта? Боюся тільки, що він може видатися тобі дещо черствим.

— Торт — це чудово. Я принесу його?

— Не потрібно. Після всіх років, проведених тут — а це досить затишне пристановище для вигнанця, тобі не здається? — я добре знаю, де тут і що. Торт на полиці в коморі. Сиди. Повернуся за дві миті.

Поки він ходив по торт, я налив собі з глечика лимонаду. Схоже, лимонад в Емпісі — ходовий напій. Він приніс великий шматок шоколадного торта для мене і шматочок для себе. Порівняно з цим тортом той, який нам давали в шкільному кафетерії, був убогий. І зовсім мені не здалося, що він черствий, просто трохи застиглий по краях.

Вовки раптово змовкли, а в мене знову виникла стійка асоціація: хтось вирубив підсилювач, виставлений на позначку «11». І подумалося, що в цьому світі ніхто не розпізнає таке відсилання до фільму «Це “Spinal Tap”». Чи будь-якого іншого фільму.

— Мабуть, хмари повернулися, — сказав я. — Вони ж розходяться, правда?

Він повільно похитав головою:

— Ні. Відколи з’явився він. Тут дощить, принце Чарлі, але майже ніколи не світить сонце.

— Господи Ісусе, — промовив я.

— Ще один принц, — відповів Вуді, знову широко всміхаючись. — Принц миру, якщо вірити Біблії шрифтом Брайля, яку приніс мені Адріан. Чи наситився ти? Це означає…

— Я знаю, що це означає. Авжеж, я ситий.

Він підвівся:

— Тоді ходи, сядемо біля вогнища. Нам треба поговорити.

Я пішов за ним до двох крісел у маленькій вітальні. Радар подалася за нами. Вуді навпомацки пошукав Катріону, знайшов її та підняв. Вона лежала в нього на руках, як хутряний палантин, доки він не поклав її на підлогу. Кицька з погордою зиркнула на мою собаку, зневажливо махнула хвостом і неквапливо пішла геть. Радар лягла між двох крісел. Я виділив їй своєї курятини, але вона з’їла зовсім трохи. А тепер вдивлялася у вогонь, неначе розгадувала його таємниці. Я думав спитати Вуді, як він тепер поповнюватиме запаси харчів, коли все містечко Узбережжя евакуювалось, але вирішив не питати. Боявся, що він скаже: «Гадки не маю».

— Хочу подякувати вам за вечерю.

Він лише відмахнувся.

— Ви, мабуть, дивуєтеся, що я тут роблю, — продовжив я.

— Зовсім ні. — Сягнувши рукою вниз, він погладив Радар по спині. А потім звернув два шрами, які колись були очима, до мене. — Твоя собака помирає, і не можна гаяти ані хвилини, якщо ти намірився досягти того, для чого сюди прийшов.

10

З повним шлунком, у безпеці цегляного будинку, тимча­сово не чуючи вовків і гріючись біля вогню, я потроху розслаблявся. Відчував задоволення. Та коли він сказав, що Радар помирає, я сів рівно.

— Не обов’язково. Вона стара, у неї артрит у стегнах, але вона не…

Я згадав асистентку ветеринара, яка сказала, що здивується, якщо Радар доживе до Гелловіну, і замовк.

— Я сліпий, але решта чуттів працюють навдивовижу добре як на такого стариганя. — У його голосі була доброта, і від цього слова ставали жахливими. — Власне, слух став ще гостріший, ніж завше. У палаці в мене були коні й собаки. У дитинстві та юності я завжди гасав з ними на природі й усіх їх дуже любив. Я знаю, як вони звучать, коли виходять на останній поворот дороги додому. Прислухайся! Заплющ очі й прислухайся!

Я так і зробив. У каміні часом тріскали галузки. Десь цокав годинник. Надворі знявся легкий вітер. І я чув Радар: вона вдихала повітря зі свистом і видихала з хрипом.

— Ти прийшов поставити її на гномон.

— Так. А ще є золото. Маленькі золоті кульки, як пташиний послід. Зараз воно мені не потрібне, але містер Боудітч казав, що згодом я…

— Забудь про золото. Навіть дістатися до гномона… і використати його… це вже досить небезпечне завдання для такого юного принца, як ти. І ризик Хани. У часи Боудітча її тут не було. Може, ти й проберешся повз неї, якщо будеш обережний… і везучий. У такій справі не можна легковажити везінням. Що ж до золота… — він похитав головою. — Це ще ризикованіше. Добре, що зараз воно тобі не потрібне.

Хана. Я подумки занотував ім’я й відклав на потім. А негайно хотів дізнатися про інше.

— А чому з вами все гаразд? Окрім сліпоти, звісно. — Щойно слова зірвалися з моїх уст, я негайно пошкодував, що вимовив їх, і захотів забрати назад. — Вибачте. Це я щось не те ляпнув.

Він усміхнувся:

— Не вибачайся. Між сліпотою і сіризною я щоразу обирав би сліпоту. Я цілком добре пристосувався. Завдяки Адріанові тепер навіть можу читати вигадані історії. От сіризна — це повільна смерть. Дихати стає дедалі важче. Нікчемна плоть поглинає обличчя. Тіло стуляється. — Він здійняв руку, стиснуту в кулак. — Отак.

— Так буде з Дорою?

Він кивнув, хоча й не мусив. Запитання було дитяче.

— Скільки в неї часу?

Вуді похитав головою:

— Неможливо сказати. Перебіг повільний і в усіх відбу­вається по-різному, але не припиняється. У цьому весь жах.

— А якщо вона піде? Туди, куди йдуть інші?

— Не думаю, що піде, і навряд чи це має значення. Щойно почнеться, бігти наввипередки не вдасться. Це як знесилювальна хвороба. Від неї помер Адріан?

Я припустив, що йому йдеться про рак.

— Ні, від інфаркту.

— А. Трохи болю — і все. Краще, ніж сіризна. Повертаючись до твого запитання, колись давно… Адріан казав, що так починаються казки в тому світі, звідки він родом.

— Так. Саме так. І те, що я тут бачу, дуже схоже на ті казки.

— Як і те, що відбувається там, звідки ти прийшов, я певен. Це все казки, принце Чарлі.

Завили вовки. Вуді провів пальцями по своїй книжці зі шрифтом Брайля, згорнув її та поклав на столик біля свого крісла. Я подумав: «А як він потім знайде місце, на якому закінчив читати?» Повернулася Катріона, стрибнула йому на коліна, замуркотіла.

— Колись давно, в країні Емпіс та місті Лілімар, до якого ти прямуєш, жила собі королівська родина з тисячолітньою історією. Більшість — не всі, але більшість — правили добре й мудро. Та настали жахливі часи, й майже всю ту родину було вбито. Замордовано.

— Лія мені трохи розповідала. Ну, через Фаладу. Казала, що її батьки загинули. То були король і королева, так? Бо вона сказала, що вона принцеса. Наймолодша.

Він усміхнувся:

— Саме так, наймолодшенька. Вона тобі розказувала, що її сестер винищили?

— Так.

— А про братів?

— Що їх теж убили.

Зітхнувши, він погладив кицьку й подивився на вогонь. Я впевнений, він відчував тепло, а може, й бачив трохи… так, як дивишся на сонце з заплющеними очима й бачиш червоне, свою підсвічену кров. Він розтулив рота, неначе хотів щось казати, та потім знову стулив і злегка хитнув головою. Вовки вили вже десь зовсім поряд… і раптом стихли. Їхнє виття уривалося дуже моторошно.

— То була чистка. Ти знаєш, що це означає?

— Так.

— Але дехто з нас спромігся вижити. Ми втекли з міста, та Хана не хотіла його покидати, бо вона вигнанка з рідного краю, далеко на півночі. Через головну браму пробралося нас восьмеро. Могло бути дев’ятеро, але мій небіж Алоїзій… — і знову Вуді хитнув головою. — Восьмеро з нас уникли смерті в місті, і кров захищає нас від сіризни. Але нас переслідувало інше прокляття. Здогадаєшся яке?

Я здогадався:

— Кожен з вас втратив одне з чуттів?

— Так. Лія може їсти, але, як ти міг бачити, це для неї болісно.

Я кивнув, хоча він цього бачити не міг.

— Вона майже не відчуває смаку їжі і, як ти бачив, не говорить, крім як через Фаладу. Вона переконана, що його так можна обдурити, якщо він слухає. Не знаю. Може, вона й права. Може, він чує, і його це забавляє.

— Коли ви кажете «він»… — тут я замовк.

Вуді взяв мене за рукав і потяг до себе. Я нахилився до нього. Наблизивши губи до мого вуха, він зашепотів. Я чекав, що почую «Гогмагог», але він назвав не це ім’я. А сказав:

— Вбивця Польоту.

11

— Він міг би підіслати до нас найманих убивць, але не підсилає. Він дозволяє нам жити, тим, хто залишився, і життя — це вже достатнє покарання. Алоїзій, як я вже казав, не вибрався з міста. Еллен, Ворнер і Ґрета відібрали собі життя. Думаю, Йоланде ще жива, але вона збожеволіла і блукає. Як і я, вона сліпа, виживає здебільшого з доброти незнайомців. Я годую її, коли приходить, і погоджуюся з маячнею, яку вона верзе. Це небоги, небожі, кузени й кузини — близькі кревні. Стежиш за розповіддю?

— Так. — Я стежив. Більш-менш.

— Бертон став анахоретом, живе глибоко в лісі й постійно молиться за звільнення Емпісу, складаючи руки, яких не відчуває, коли стискає долоні разом. І не відчуває ран, якщо не побачить крові. Він їсть, але не відчуває, повний у нього шлунок чи ні.

— Боже, — промовив я. Бо думав, що сліпота — це найгірше. Але помилявся.

— Вовки не чіпають Бертона. Раніше принаймні так було. Востаннє він сюди приходив років два тому чи й більше. Може, він теж уже мертвий. Мій маленький загін виїхав у ковальському возі, зі мною, ще не таким сліпим, як ти зараз мене бачиш. Я стояв і поганяв батогом шістьох коней, що шаленіли від страху. Зі мною були кузина Клаудія, небіж Алоїзій і небога Лія. Ми мчали, як вітер, Чарлі, обкуті залізом колеса кресали іскри з бруківки, і ми справді злетіли в повітря з верхівки мосту через Румпу, пролетівши десять чи більше футів. Я боявся, що віз перевернеться або розвалиться, коли ми опустимося на землю, але він був надійний і витримав. Ми чули, як реве позаду Хана, реве, мов буря, і невпинно наближається. У мене досі той рев стоїть у вухах. Я шмагав коней, і вони скакали так, наче за ними гналося все пекло… а так і було. Перед самою брамою Алоїзій озирнувся, і Хана знесла йому голову з плечей. Я цього не бачив, уся моя увага була спрямована вперед, але Клаудія бачила. Слава Богу, Лія теж не бачила. Вона була загорнута в ковдру. Наступним ударом руки Хана відірвала від воза задник. Я відчував запах її дихання — і досі відчуваю. Сморід гнилої риби, тухлого м’яса, їдкого поту. Ми встигли проскочити у браму. Хана заревла, коли побачила, що ми втекли від неї. Скільки ж у тому реві було ненависті й розчарування! Так, і досі чую.

Він замовк і витер рота. Рука в нього тремтіла. Я бачив ПТСР[32] лише у фільмах на зразок «Володаря бурі», але тепер побачив наживо. Не знаю, чи давно те все діялось, але жах його не покинув, досі міцно тримав у лабетах. Мені не подобалося, що це я його змусив згадувати й розповідати, але я мав знати, в що влипаю.

— Чарлі, якщо зайдеш у мою комору, то в холодній шафі знайдеш пляшку ожинового вина. Я б не відмовився від маленької склянки, як ти не від того. І собі налий, якщо хочеш.

Я знайшов пляшку і хлюпнув йому в склянку. Міцний запах забродженої ожини сам по собі відбивав будь-яке бажання налити й собі, навіть якби я не мав здорового упередження проти алкоголю через історію з батьком. Тому я налив собі ще лимонаду.

Двома великими ковтками він вихилив майже все, що було в склянці, і важко зітхнув.

— Так краще. Ті спогади сумні й болючі. Майже ніч, ти, мабуть, стомився, тож час нам поговорити про те, що ти маєш зробити, щоб урятувати друга. Звісно, якщо не передумав іти.

— Не передумав.

— Ти ризикнеш життям і здоровим глуздом заради ­собаки?

— Вона — це все, що мені залишилося від містера Боудітча. — Повагавшись, я сказав усю правду: — І я її люблю.

— Дуже добре. Я розумію, що таке любов. Ось що ти повинен зробити. Слухай уважно. Ще день ітимеш — і прийдеш до будинку моєї кузини Клаудії. Якщо поквапишся, звісно. А коли доберешся…

Я слухав уважно. Так, наче від цього залежало моє життя. А вовки, що вили надворі, дуже прозоро натякали, що так воно і є.

12

Туалет у Вуді був надвірним нужником і сполучався зі спальнею коротким дощаним переходом. Коли я йшов тим переходом, тримаючи лампу (старовинну, не Колмана), щось гупнуло об стіну знадвору. Щось голодне, подумав я. Я почистив зуби без пасти й скористався вигодами. Мав надію, що Радар потерпить до ранку, бо виводити її надвір до світання я не збирався ні за які бублики.

Тут мені не довелося спати біля вогнища, бо була друга спальня. Укривало на маленькому ліжку, оздоблене оборками, було вигаптуване метеликами — майже напевно Дорина робота. А стіни пофарбовані в рожевий. Вуді розповів, що цією кімнатою користувалися Лія і Клаудія, коли гостювали в нього. Хоча Лії тут не було вже багато років.

— Тут вони такі, якими були, — сказав він. Обережно простягнув руку й узяв з полиці маленький овальний портрет у позолоченій рамці. Я побачив дівчину-підлітка й молоду жінку. Обидві вражали розкішною вродою. Вони стояли, обійнявшись, перед фонтаном, в ошатних сукнях, укладені зачіски прикрашені мереживом. У Лії були губи, якими вона всміхалась. І так, вигляд у них був як у королівських осіб.

Я показав на дівчину:

— Це Лія? До...?

— Так. — Так само обережно Вуді поставив портрет на місце. — До. Те, що нас спіткало, сталося невдовзі по тому, як ми втекли з міста. То був акт чистої злісної помсти. Вони були прекрасні, правда?

— Правда.

Я не зводив очей з усміхненої дівчинки й думав про те, що Ліїне прокляття вдвічі жахливіше, ніж сліпота Вуді.

— Чиєї помсти?

Він похитав головою:

— Не бажаю вести про це розмову. Жаль тільки, що не можу більше побачити цей портрет. Але жалощі — як врода. Марні. Най тобі добре спиться, Чарлі. Тобі треба рано вирушати в дорогу, якщо хочеш дістатися будинку Клаудії завтра до заходу сонця. Вона може розповісти більше. А якщо прокинешся вночі — або собака розбудить — не виходь надвір. У жодному разі.

— Я чудово це розумію.

— Добре. Я радий, що познайомився з тобою, юний принце. Усі друзі Адріана, як-то кажуть, мої друзі.

Він вийшов, крокуючи впевнено, але виставивши вперед руку, що, напевно, стало його другою натурою після років, проведених у пітьмі. Хотів би я знати, скільки їх було, тих років. Скільки часу минуло від сходження на трон Гогмагога і чистки, в якій було винищено його сім’ю? Хто цей Вбивця Польоту? Чи давно Лія була дівчинкою з усмішкою на вустах, яка сприймала процес харчування як належне? А чи тутешні роки такі самі, як у нас?

Стівен Вудлі — Вуді… як ковбой в «Історії іграшок». Мабуть, то звичайнісінький збіг, але я сумнівався, що збігом можуть бути вовки й цегляний будинок. А ще було те, що він сказав про міст через Румпу. Моя мати загинула на мості над Малою Румпл, і мене ледь не прикінчив тип, схожий на Румпельштільцхена. Невже я мав повірити, що і це — збіги?

Радар спала біля мого ліжка, і тепер, коли Вуді привернув мою увагу до хрипів і свисту в її диханні, я більше не міг перестати їх чути. Я думав, що це не дасть мені спати, або періодичне виття вовків. Але я довго йшов, тягнучи за собою возик. Заснув я майже одразу, спав без сновидінь і не прокидався, доки рано-вранці наступного дня Вуді не потряс мене за плече:

— Прокидайся, Чарлі. Я приготував нам снідання, і тобі треба вирушати одразу, як підживишся.

13

На столі стояла миска з гіркою яєчні-бовтанки, а в іншій мисці так само парувала гора копченої підсмаженої ковбаски. Вуді з’їв трохи, Радар з’їла трохи, а з рештою я впорався сам.

— Я поклав твої пожитки в Дорин возик і дещо додав — покажеш кузині, коли прийдеш до її дому. Щоб вона знала, що ти від мене.

— Мабуть, з інтуїцією в неї не дуже, так?

Він усміхнувся:

— Насправді вона сприйнятлива, і я зробив що міг, але нерозумно покладатися лише на такий спосіб спілкування. Тобі це може знадобитися згодом, коли твій похід увінчається успіхом і ти зможеш повернутися до свого казкового світу.

— А що це?

— Зазирни у свій наплічник, і побачиш. — Він усміхнувся, простягнув до мене обидві руки й узяв за плечі. — Нехай ти й не принц, Чарлі, але хоробрий хлопчина.

— Одного дня мій принц прийде, — майже проспівав я.

Він усміхнувся; на обличчі завирували хвилі зморщок.

— Адріан теж знав цю пісню. Він казав, що вона — з рухомої картини, яка оповідає казку.

— «Білосніжка і сім гномів».

Вуді кивнув:

— Також він казав, що оригінальна казка значно похмуріша.

«Та вони всі такі», — подумав я.

— Дякую вам за все. Бережіть себе. І Катріону.

— Ми бережемо одне одного. Ти запам’ятав усе, що я тобі розказував?

— Я думаю, так.

— А найважливіше?

— Слідувати за позначками містера Боудітча, рухатися тихо й покинути місто до темряви. Через нічних солдатів.

— Ти повірив тому, що я тобі про них розповідав, Чарлі? Вір, бо інакше виникне спокуса залишитися надто довго, якщо не дійдеш до гномона.

— Ви розповідали, що Хана — велетка, а нічні солдати — живі мерці.

— Так, але чи повірив ти?

Я згадав здоровецьких тарганів і кроликів. Згадав черво­ного цвіркуна завбільшки майже з Катріону. Згадав Дору, в якої зникало обличчя, і Лію зі шрамом замість рота.

— Так, — відповів я. — Я всьому повірив.

— Добре. Не забудь показати Клаудії те, що я поклав тобі в наплічник.

Всадовивши Радар у возик, я відкрив наплічник. Угорі, м’яко поблискуючи в світлі нового хмарного дня, лежав позолочений кулак. Я подивився на двері цегляного будинку й побачив, що стукальце зникло. Підняв його і здивувався вазí.

— Боже мій, Вуді! Це щире золото?

— Так. Якщо тебе раптом охопить спокуса пройти повз гномон і потрапити в скарбницю, пам’ятай, що в тебе є ще й це — на додачу до всього, що Адріан здобув у палаці під час останнього візиту. Прощавай, принце Чарлі. Сподіваюся, тобі не доведеться користатися з Адріанової зброї. Але якщо потреба виникне, то не вагайся.