Казка

1

Схоже, Хана вийшла надвір, коли вщух дощ, мабуть, щоб насолодитися ясним днем, що потроху випогоджувався. Вона привільно розсілася на величезному золотому троні, під смугастим червоно-блакитним навісом. Навряд чи, подумалось мені, золото на троні є просто покриттям, і вже точно не стразами було коштовне каміння, що густо вкривало спинку й підлокітники. Мені спало на думку, що, якби на тому троні всадовилися король і/або королева Емпісу, вони здавалися б сміховинно маленькими, а от Хана не просто заповнила його собою — її огрядна дупа ще й випирала з обох боків між золотими підлокітниками і королівськими пурпуровими подушками.

Бабега на краденому (в чому я анітрохи не сумнівався) троні була страшелезно потворною. З того місця за висох­лим фонтаном, де я заховався, важко було розібрати, яка завбільшки вона насправді. Мій зріст шість футів і чотири дюйми. Але мені здавалося, що навіть навсидячки вона перевищить мене футів на п’ять. Тобто це означало, що навстоячки зріст Хани мав становити не менше двадцяти футів.

Коротше кажучи, справжня гігантеса.

На ній була сукня, схожа на циркове шатро, того ж таки королівського пурпурового кольору, що й подушки, на яких вона сиділа. Вона сягала їй аж до литок, схожих на стовбури дерев. На пальцях (кожен був завбільшки з мою руку) тіснилися низки перснів. Вони мерехтіли в приглушеному денному світлі, а якби надворі зовсім розпогодилось, то палахкотіли б вогнем. Темно-каштанове волосся важким клоччям спадало їй на плечі й на груди, що здіймалися припливною хвилею.

Лише сукня вказувала на її жіночу стать. Уся шкіра на обличчі бугрилася гидкими наростами й здоровенними гнійниками. Чоло перетинала тріщина з червоними запаленими краями. Одне око запливло, друге вибалушилось. Верхня губа задерлася до гачкуватого носа, відкриваючи зуби, заточені так, що вони перетворилися на ікла. А найбільший жах викликало півколо з кісток навколо трону — найімовірніше, людських.

Радар закашляла. Я повернувся до неї, опустив голову, майже торкаючись її лоба, і зазирнув їй у вічі.

— Цить, дівчинко, — прошепотів я. — Лежи тихенько, будь ласка.

Радар знову закашляла, потім змовкла. Вона все ще тремтіла. Я трохи рухнувся назад, і її знову почав душити кашель, ще гучніший, ніж досі. Мабуть, тут би нас і заскочили, якби Хана в цей момент не вжарила пісні:

Мені спало на думку, що це вже з якоїсь іншої опери, а не з казок братів Ґрімм. Вона правила своєї — схоже, це була пісенька штибу «Сто пляшок пива» з безліччю куплетів, — і мені це якраз грало на руку, бо Радар усе ще бухикала. Я заспокійливо гладив собаку по грудях і животу, а Хана горлала щось про «Джо, не бійся» і «штурхай, гупай» (я вже готовий був почути «встроми мені його в дупу»). Я все погладжував Радар, Хана й далі репетувала, аж забемкали полуденні дзвони. Тут, майже під стінами палацу, від їхнього бемкання аж вуха закладало.

Звук покотився далі. Я сподівався, що Хана підведеться й рушить до своєї кухні. Але ж ні. Натомість вона взялася двома пальцями за фурункул на підборідді, завбільшки з лопату, й здушила його. Звідти чвиркнув струмінь жовтуватого гною. Вона зібрала його в долоню, обдивилась і жбурнула на вулицю. Потім вбарложилась зручніше. Я боявся, що Радар ось-ось знову закахикає. Собака лежала мовчки, але поки що. Рано чи пізно це мало статися.

«Співай! — благав я подумки. — Співай же, гергепо ти почварна, поки моя собака знову не почала кашляти і наші кістки не опинились серед отих, які ти, ледаряко паскудна, навіть не зволиш поприбира…»

Та замість співати вона звелась на ноги — і немов гора стала дибки. Я пригадав з математики просте співвідношення і скористався ним, щоб визначити її зріст навстоячки, але недооцінив довжину її ніг. Висота проходу між двома половинами її будинку мала бути десь футів із двадцять, але Хані доводилось нахилятися, щоб там пройти.

Зіп’явшись на ноги, вона висмикнула сукню зі щілини в дупі й розгуркотілася потужним пердінням, що ніяк не змовкало. Це нагадало мені сольну імпровізацію тромбона з улюбленого батькового інструментального хіта «Північ у Москві»[35]. Мені довелось затиснути рота руками, щоб не розреготатися. Не зважаючи на те, що це може викликати напад кашлю в Радар, я зарився обличчям у мокре хутро на її боці й видихнув здушене ха-ха-ха. Заплющивши очі, я чекав, що Радар знову закашляється або що здоровенна ручища Хани вчепиться в мою горлянку й відкрутить мені голову.

Нічого такого не сталося, тож я визирнув із-за іншого боку цоколя фонтана, і саме вчасно, щоб побачити, як Хана важко гупає, прямуючи до правої частини свого будинку. Її габарити були просто неймовірні. Вона спокійнісінько могла заглядати у вікна верхнього поверху. Розчахнула здоровенні двері, й назовні вирвались пахощі м’ясного варива. На запах було наче смажена свинина, але в мене з’явилось моторошне відчуття, що то зовсім не свинина. Хана нахилилась і ввійшла всередину.

— Ану годуй мене, виродку ти кастрований! — зарепетувала вона. — Моя хоче їсти!

«Саме тоді ти маєш рушати», — сказала Клаудія. Чи якось так.

Я заліз на триколісний велосипед і поїхав до проходу, зігнувшись над кермом, достоту як велогонщик на останньому кілометрі Тур де Франс. Перед заїздом у прохід я кинув погляд ліворуч, де стояв трон. Обгризені кістки були маленькі, очевидно дитячі. На одних виднілися хрящі, на інших — волосся. Даремно я туди подивився, краще б цього не робив. Та чи завжди нам вдається утримуватись від хибних вчинків? Ой не завжди.

2

Прохід був завдовжки футів вісімдесят, прохолодний і вогкий, викладений замшілими кам’яними блоками. В кінці його виднілося яскраве світло, і мені здавалось, що коли я виїду на площу, то таки побачу сонце.

Ба ні. Саме тоді, коли я, припавши до керма, здолав прохід, хмари поглинули чудову цятку блакиті, і навколо знову запанувала монотонна сірість. Від того, що я побачив далі, забило дух. Ноги зісковзнули з педалей, і триколісник, трохи проїхавши за інерцією, став. Я опинився на краю великої відкритої площі. Вісім доріжок з восьми напрямків звивалися й закручувалися спіраллю. Колись їхнє покриття мінилося різнобарв’ям: вгадувалися зелений, блакитний, пурпуровий, синій, червоний, рожевий, жовтий, помаранчевий кольори. Тепер всі вони зблякли. Врешті, подумалось мені, вони стануть такими ж сірими, як і все в Лілімарі й далеко за його межами, в Емпісі. Вигини цих доріжок нагадували гігантський, колись веселий дитячий вітрячок. Уздовж звивистих доріжок стояли стовпи, прикрашені вимпелами. Давно — скільки ж це років минуло? — вони, мабуть, виляскували й тріпотіли на вітрі, ще не отруєному смородом гнилі й тліну. А тепер безвольно звисали, стікаючи дощовою водою.

У центрі цієї величезної спіралі височіла ще одна статуя метелика з розбитими крилами й головою. Розтрощені рештки були купою навалені навколо постаменту, на якому стояла статуя. Далі виднілася ширша доріжка, яка вела до задньої частини палацу з трьома темно-зеленими шпилями. Я легко уявив собі людей — емпісаріанців, які колись заповнювали ці звивисті доріжки, зливаючись своїми окремими групками в єдиний натовп. Вони сміялися, добро­душно штовхалися, наперед смакуючи майбутню розвагу; одні несли обіди в пакунках і кошиках, інші зупинялись, щоб купити щось у продавців на виніс. Подарунки для дітей? Прапорці? Авжеж! Запевняю вас, я все це майже бачив, ніби сам там був. А чом би й ні? Я теж бував частиною таких натовпів у ті пам’ятні вечори, коли випадала нагода побачити «Вайт Сокс»[36], а одного незабутнього недільного вечора — навіть «Чикаго Берс»[37].

Я бачив вигнутий фортечний вал із червоного каменю, який височів над задньою частиною палацу (можна сказати: над цією частиною палацу, бо вона розтяглася вусібіч аж ген-ген, куди сягало око). Цей вал був обставлений високими стовпами, на вершках яких містились видовжені пристрої, схожі на піддони. Тут проводились ігри, за якими жадібно спостерігали величезні людські маси. Я був у цьому впевнений. Публіка ревіла. Нині ж звивисті доріжки й головний вхід зяяли пусткою, сповнені привидів, як і решта цього населеного привидами міста.

На уроках історії в п’ятому класі ми з однокласниками будували замок із кубиків Лего. Нам це здавалось радше розвагою, ніж навчанням, та зрештою це все ж виявилось навчанням. Я й досі пам’ятав чимало архітектурних елементів і тепер упізнавав їх, підходячи ближче: аркбутани, турелі, зубчасті стіни з бійницями, парапети, навіть те, що могло бути підземною галереєю. Але вони були якісь неоковирні, як і все в Лілімарі. Сходи химерно (й безглуздо, наскільки я міг судити) вели всередину і навколо якихось дивних мухомороподібних наростів з прорізаними віконця­ми без скла. Це могли бути сторожові пости або ж казна-що інше. Деякі сходові марші перехрещувалися, нагадуючи мені гравюри Ешера з хитромудрими оптичними ілюзіями. Ось я моргнув, і сходовий марш перевернувся. Знову морг­нув — і сходи вже повели праворуч і вгору.

Гірше того, здавалось, що весь цей палац, абсолютно позбавлений симетрії, ще й рухається, наче замок Хаула[38]. Я не бачив чітко, як саме це відбувається, бо мені було важко утримувати всю картину в очах… чи в голові. Сходи були різного кольору, як оті звивисті доріжки, що, певно, мало налаштовувати на веселий лад, але загалом було відчуття чогось незбагненного, наче це й не палац зовсім, а якась мисляча істота з іншопланетним розумом. Я знав, що мною рухає моя ж уява (ні, я цього не знав), але я був дуже радий, що позначки містера Боудітча привели мене до стадіону й оті кафедральні вікна не витріщалися прямо на мене. Я не впевнений, що зміг би витримати їхній зелений погляд.

Я поволі їхав широкою під’їзною дорогою, час від часу колеса велосипеда натикалися на камені, зсунуті з місця. Задня частина палацу загалом являла собою глуху кам’яну стіну. Тут була низка великих червоних дверей — вісім чи дев’ять — і бозна-колишній затор фургонів: виднілося чимало перевернутих і кілька розбитих вщент. Уява легко малювала, як їх трощить Хана — чи то від люті, чи просто зі спортивного інтересу. Очевидно, саме сюди сходились і з’їжджалися всі, хто займався постачанням, і навряд чи багатії та королівські особи сюди потикалися. Тут снував простий народ.

На каменюці неподалік від місця, де колись щось вантажили й розвантажували, я угледів вицвілі ініціали містера Боудітча. Мені зовсім не хотілося стовбичити тут під самим палацом, хоч би й під глухою стіною, бо я напевне бачив, що він ворушиться. Пульсує. Перекладина літери «А» вказувала ліворуч, тож я з’їхав з головної дороги, щоб іти за цією стрілкою. Радар знову кашляла, і дуже сильно. Коли я заривався обличчям в її хутро, щоб приглушити свій сміх, то помітив, що воно мокре, холодне й сплутане. Чи хворіють собаки на пневмонію? Я вирішив, що це дурне запитання. Певно, що кожна істота, яка має легені, може підхопити цю болячку.

Наступні ініціали привели мене до ряду з шести чи восьми аркбутанів. Я міг би пройти під ними, але вирішив цього не робити. Вони були такі ж темно-зелені, як і вікна башти, можливо, зовсім і не кам’яні, а з якогось скла. Важко було повірити, що скляні підпірні арки можуть витримувати неймовірне навантаження цієї величезної споруди, котра здіймалася високо в небо, але саме на скло й був схожий матеріал, з якого вони були зроблені. І я знову побачив усередині чорні вусики-щупальця, які млосно звивались один навколо одного, повільно піднімаючись і опускаючись. Ці аркбутани були схожі на ряд дивних зелених і чорних лавових ламп, а звивисті чорні вусики нагадали мені фільми жахів — «Чужий» та «Піраньї», — і я пошкодував, що колись їх подивився.

Я вже подумував, чи не обійти мені навколо палацу (що означало потрапити під потрійний погляд тих шпилів), коли натрапив на такий собі альков. Він ховався між двома глухими стінами, які розходилися в різні боки літерою «V». Тут були лавочки, які оточували маленький басейн, затінений пальмами — дивина, але так було. Пальми затуляли те, що містилося далі в цьому алькові, але над ними здіймався стовп заввишки з сотню футів, увінчаний стилізованим сонцем. Воно мало обличчя, а очі бігали туди-сюди, як очі-маятники годинника «Kit-Cat Klock». Праворуч від басейну містер Боудітч написав свої ініціали на каменюці. Перекладина цієї літери «А» не була стрілкою; цього разу стрілка стирчала з вершини літери. Я ніби чув, як містер Боудітч каже: «Повний вперед, Чарлі, і не марнуй часу».

— Тримайся, Радусю, ми майже прийшли.

Я поїхав у тому напрямку, куди вказувала стрілка, і опинився по правий бік гарненького невеличкого басейну. Не було жодної потреби зупинятися й зазирати туди, приклавши долоні до очей, особливо тоді, коли те, по що я прийшов, було так близько, але саме так я і вчинив. І хоч яким страхітливим було те, що я там побачив, я не шкодую про свій вчинок. Це все змінило, хоч мені знадобилося ще чимало часу, щоб повністю усвідомити вирішальне значення того моменту. Іноді ми дивимось, бо маємо щось запам’ятати. Іноді саме найжахливіші речі дають нам силу. Тепер я це знаю, але тоді в моїй голові крутилася лише одна думка: «О Боже, та це ж Аріель».

У тому басейні — колись, мабуть, втихомирливо-блакитному, а тепер мулистому й тьмяному через процеси розкладення — лежали рештки русалки. Але то була не Аріель, диснеївська принцеса, дочка короля Тритона й королеви Афіни. Ні, не вона. Точно не вона. Не було ані іскристо-зеленого хвоста, ані блакитних очей, ані вогняної гриви рудого волосся. Не було також симпатичного маленького фіолетового ліфчика. Схоже, колись ця русалка була білявкою, але тепер майже все її волосся випало й плавало на поверхні води. Її хвіст, колись, певно, зелений, нині став безживно-сірим, як і шкіра. Губи зникли, оголивши коло маленьких зубів. Замість очей зяяли порожні западини.

Однак колись вона була вродлива. Я був у цьому впевнений так само, як і в існуванні отих щасливих натовпів, які раніше приходили сюди дивитися на ігри чи розваги. Вродлива й жива, сповнена щасливої, невинної магії. Колись вона тут плавала. Це був її дім, і люди, які довго добиралися сюди, щоб потрапити в цю кишенькову оазу, дивилися на неї, а вона дивилась на них, і тоді в них відновлювались сили, вони немов підкріплялись і освіжались. А тепер вона була мертва, і в тому місці, де риб’ячий хвіст переходив у людський тулуб, стирчав залізний стержень, а з рани випирався клубок сірих нутрощів. Про її колишню красу й грацію можна було лише здогадуватись. Вона була така ж мертва, як будь-яка дохла риба в акваріумі, що спливла на поверхню, примарно виблискуючи збляклими кольорами. Перетворилась на потворний труп, який частково зберігся завдяки холодній воді. А справжня потвора — Хана — жила собі й далі, співала, перділа й жерла своє отруйне їдло.

«Прокляті, — думав я. — Всі прокляті. Зло спіткало цю нещасну країну». Це не була думка Чарлі Ріда, але це була правдива думка.

Я відчував, як усередині закипає ненависть до Хани — не тому, що це вона вбила русалоньку (я подумав, що ця велетка могла би просто розірвати її на шматки), а тому, що вона, Хана, жива. І стоятиме на заваді моєму поверненню додому.

Радар знову закашлялась, та так сильно, що я почув, як позаду заскрипів кошик. Я перервав свої роздуми над бідолашним трупом і поїхав навколо басейну до стовпа з сонцем нагорі.

3

Сонячний годинник займав ту частину алькова, де літера «V», утворена глухими стінами, звужувалась. Перед ним на залізному стовпі виднілася вивіска з написом. Вицвілий, але ще розбірливий напис попереджав: «НЕ ЗАЛАЗЬ! УБ’Є!» Сам диск мав футів двадцять у діаметрі, що складало, якщо я не помилився в розрахунку, приблизно шістдесят футів по колу. На дальній стороні я побачив ініціали містера Боудітча. Хотів добре їх роздивитися. Вони привели мене сюди, і тепер, коли я тут, ці останні ініціали могли підказати правильний напрямок повороту сонячного годинника. Проїхати туди на триколіснику Клаудії просто через диск було неможливо, бо годинник по краю був облямований короткими чорно-білими кілками заввишки близько трьох футів.

Радар закашлялась, похлинулась і знову закашлялась. Вона важко дихала й тремтіла, одне око запливло і злиплося, друге дивилося на мене. Шерсть на ній скуйовдилась, і мені стало видно — мимоволі — яка вона стала хирлява й худа, достоту кістяк. Я зліз із триколісника й витяг її з кошика. Я відчував, як вона конвульсивно здригається: затремтить і розслабиться, затремтить і розслабиться.

— Зараз, дівчинко, зараз, — обіцяв я, сподіваючись, що все вийде, бо це її єдиний шанс… і він же спрацював для містера Боудітча, правда ж? Але навіть після велетки й русалоньки мені важко було в це повірити.

Я переступив кілки й пройшов через сонячний годинник. Він був кам’яний і розділений на чотирнадцять секторів. «Ну от, тепер знатиму, скільки тут триває день», — подумав я. В центрі кожного сектора був вирізьблений якийсь простий символ, затертий, але досі розбірливий: два місяці, сонце, рибина, пташка, свиня, віл, метелик, бджола, сніп пшениці, дерево, оголений чоловік і оголена вагітна жінка — символи життя. А коли я проходив повз високий стовп у центрі, то чув «клац-клац-клац-клац» очей-маятників на обличчі сонця, коли вони рухались туди-сюди, відраховуючи час.

Я переступив короткі кілки на дальньому боці, притискаючи Радар до себе. Її язик безвольно звисав з рота, коли вона невпинно кашляла. Її час і справді спливав.

Я подивився на сонячний годинник і на ініціали містера Боудітча. Перекладина літери А була зображена у вигляді трохи вигнутої стрілки, яка вказувала праворуч, а це означало, що, коли я поверну сонячний годинник — якщо зможу, — він рухатиметься проти годинникової стрілки. Наче правильно. Я сподівався на це. Бо якщо це не так, то я пройшов увесь шлях лише для того, щоб убити свою собаку, зробивши її ще старшою.

Я чув якийсь шепіт, але не звертав на нього уваги. Думав лише про Радар, тільки про неї і знав, що треба робити. Я нахилився і обережно поклав її на сектор з вирізьбленим снопом пшениці. Вона спробувала підняти голову, але не змогла. Поклала її боком на камінь між лапами, дивлячись на мене єдиним здоровим оком. Тепер вона була надто слабка, щоб кашляти, і могла лише хрипіти.

«Хоч би все це було правильно, і, Господи, будь ласка, нехай це спрацює».

Я став навколішки й схопився за один із коротких кілків, якими був обтиканий сонячний годинник. Потягнув його однією рукою, потім обома. Ніщо не ворухнулось. Тепер Радар, задихаючись, хапала ротом повітря. Її бік піднімався й опускався, немов ковальський міх. Я сіпнув сильніше. Марно. Згадав футбольне тренування і те, як я виявився єдиним у команді, хто зміг не тільки відштовхнути футбольний манекен, а й перекинути його.

«Тягни, сучий сину. Тягни заради її життя!»

Я задіяв усе, що мав: ноги, спину, руки, плечі. Відчув, як кров ринула мені в напружену шию, в голову. Я мав поводитися тихо в Лілімарі, але не міг стримати низького гарчання від зусилля. Адже містеру Боудітчу вдалось це зробити? Я не розумів як.

І саме тоді, коли я вирішив, що нізащо не зрушу його з місця, відчув ледь помітний зсув праворуч. Я ніяк не міг тягти сильніше, але якимось чином це мені вдалось, аж у мене повипиналися всі м’язи рук, спини й шиї. Сонячний годинник почав рухатись. І тепер моя собака була не прямо переді мною, а на якусь крихту праворуч. Я перемістив вагу свого тіла в інший бік і почав штовхати щосили. Згадав, як Клаудія гукала мені, щоб я «напружив какальницю». І тепер я її точно напружував, і то так, що вона мало не виверталась.

Коли я зрушив годинник з місця, він почав легше обертатися. Перший кілок віддалився від мене, тож я вхопився за другий, наліг і чимдуж штовхонув. Коли й цей від’їхав, я вхопився за наступний. Це нагадало карусель у парку Кавано й те, як ми з Берті любили розкручувати її щосили, аж доки дітвора на ній не починала верещати від захвату і страху, а їхні матері здіймали ґвалт, вимагаючи, щоб ми негайно зупинили карусель, поки з неї хто-небудь не звалився.

Радар здолала третину кола… потім половину… а потім почала повертатись до мене. Тепер сонячний годинник обертався легко. Можливо, його механізм із часом засмітився, а від руху те засмічення зруйнувалось, однак я й далі смикав за кілки, перебираючи їх руками, наче видирався нагору по мотузці. Мені здалося, ніби Радар якось змінилась, але я думав, що сприймаю бажане за дійсне, аж доки сонячний годинник не підвіз її просто до мене. Обидва її ока були розплющені. Вона кашляла, але жахлива хрипота припинилась, і голова була піднята.

Сонячний годинник крутився дедалі швидше, і я перестав тягти за кілки. Я спостерігав за Радар на її другому колі й бачив, що вона намагається зіп’ястися на передні лапи. Її вуха стирчали, а не понуро звисали. Я присів навпочіпки, важко дихаючи, сорочка аж змокріла на грудях і боках, і спробував підрахувати, скількох обертів буде достатньо. Я зрозумів, що й досі не знаю, скільки ж їй років. Чотирнадцять? А може, навіть п’ятнадцять? Якщо кожне коло дорівнює року, то чотири оберти на сонячному годиннику — це було б добре. Після шостого вона повернеться в розквіт сил.

Коли Радар минала мене, я побачив, що вона не просто спирається на передні лапи, а сидить. А коли вона зробила коло втретє, я угледів те, у що ледве повірив: Раді почала повніти, набирати вагу. Вона ще не стала тією собакою, яка до смерті налякала Енді Чена, але була на шляху до цього.

Мене турбувало лиш одне: хоч я вже не сіпав за кілки, сонячний годинник розігнався не на жарт. На четвертому колі мені здалося, що Радар занепокоїлась. На п’ятому в неї з’явився переляканий вигляд, і коли вона мене минала, то на мене війнув вітер і аж здув із чола мокре від поту волосся. Треба було забирати її звідти. Якщо цього не зробити, доведеться милуватися видовищем того, як моя собака перетвориться на цуценя, а потім… зникне. Вгорі оте «клац-клац-клац-клац» очей-маятників на обличчі сонця перетворилось на «клацклацклацклац», і я знав, що якщо гляну туди, то побачу, як ті очі літають туди-сюди, доки не перетворяться на розмиту пляму.

Дивовижні дива можуть навертатися на думку в стресових ситуаціях. Мені пригадався один вестерн із TCM, який я дивився з татом, ще коли він пиячив. «Поні Експрес» — ось як він називався. Я згадав, як Чарльтон Гестон мчить стрімголов до самотньої застави, де на гачку висить мішок із поштою. Чарльтон схопив його на повному галопі, ані на мить не сповільнивши коня. І я збирався так само схопити Радар. Мені не хотілося кричати, тому я присів і розкинув руки, сподіваючись, що вона зрозуміє.

Коли сонячний годинник завершував ще один оберт, Радар мене побачила й підхопилась. Вітер від швидкого руху сонячного годинника ворушив її хутро, ніби її гладили невидимі руки. Якщо пропущу її (Чарльтон Гестон не пропустив поштовий мішок, але ж то в кіно), мені доведеться самому стрибнути на годинник, ухопити її й зіскочити. За цей час я можу втратити один із сімнадцяти своїх років, але іноді відчайдушні дії — єдино можливі.

Але вийшло так, що мені зовсім не довелось її хапати. Коли я поклав її на сонячний годинник, Раді навіть ходити самостійно вже не могла. Але після п’яти-майже-шести обертів вона перетворилась на абсолютно іншу собаку. Присіла, зігнувши свої нові потужні задні лапи, і стрибнула в мої простягнуті руки. Враження було таке, ніби в мене швиргонули мішок із цементом. Я гепнувся на спину разом з Радар, яка обома передніми лапами вперлась мені в плечі, божевільно розмахувала хвостом та облизувала моє обличчя.

— Припини! — прошепотів я, але ця команда не мала великої сили, бо я сміявся. А вона й далі мене облизувала.

Нарешті я сів і гарненько її оглянув. Вона була схудла до шістдесяти, а то й менше фунтів. А тепер важила десь вісімдесят або й дев’яносто. Хрип і кашель зникли. Виділення, засохлі на морді, також зникли, наче й не було. Сивина зійшла і з морди, і з чорного хутра на спині. Її хвіст, що раніше звисав обшарпаним прапорцем, тепер був пухнастий, товстий і аж зі свистом розсікав повітря, коли вона розмахувала ним туди й сюди. Найкращими ж були її очі — найнадійніший індикатор змін, спричинених сонячним годинником. Вони більше не були закислі й затуманені, ніби вона не розуміє, що там діється всередині неї чи зовні в світі.

— Погляньте на неї, — прошепотів я. До очей підступили сльози. — Ви тільки погляньте на неї.

4

Я обійняв її, потім підвівся. Мені навіть на думку не спало шукати золоті гранули. Я достатньо випробував долю для одного дня. Більш ніж достатньо.

Ця нова, поліпшена версія Радар аж ніяк не могла поміститися в кошик на задній частині триколісного велосипеда. Достатньо було погляду, щоб у цьому переконатись. І її повідця в мене теж не було. Він залишився дома в Клаудії, у возику Дори. Думаю, в глибині душі я вважав, що ця штука мені більше не знадобиться.

Я нахилився, обхопив долонями її морду й зазирнув у темно-карі очі:

— Тримайся поряд. І поводься тихо. Цить, Раді.

Ми вирушили назад тим самим шляхом, що йшли сюди. Я крутив педалі, а Радар підтюпцем трюхикала поряд. Я твердо вирішив не дивитись у басейн. Коли ми підійшли до кам’яного проходу, знову почався дощ. Здолавши половину проходу, я зупинився і зліз із велосипеда. Наказав Радар сісти й не сходити з місця. Повільно просуваючись, притискаючись спиною до замшілої стіни проходу, я прослизнув до його кінця. Радар спостерігала, але не рухалась — от розумничка. Я зупинивсь, угледівши золотий підлокітник бучно розприкрашеного трону. Зробив ще крок уперед, витяг шию і побачив, що трон порожній. Дощ лопотів по смугастому навісу.

Де ж Хана? В якій частині двосекційного будинку? І що вона робить?

На ці запитання в мене не було відповіді. Може, вона досі пожирала свій обід із чогось, що пахло свининою, хоча навряд чи нею було. Або ж пішла вже у свої апартаменти подрімати після ситної трапези. Мені здавалось, не настільки довго ми були відсутні, щоб припустити, ніби вона вже пообідала, — але це лише здогад. Останні епізоди — спочатку русалочка, потім сонячний годинник — були напружені.

З того місця, де стояв, я чітко бачив висохлий фонтан прямо перед собою. Він міг би послугувати нам чудовим укриттям, якби вдалось дістатися туди непоміченими. Якихось п’ятдесят ярдів, але коли я уявляв, що буде, якщо нас схоплять на відкритій місцевості, ця відстань здавалась набагато більшою. Я прислухався, чи не лунає звідкись оглушливий голос Хани, гучніший навіть за Клаудіїн, але скрізь було тихо. А шкода, бо кілька куплетів оди «гострому гарпуну» стали б мені в пригоді для визначення її дислокації. Однак ось про що я дізнався в місті Лілімар, населеному привидами: гіганти ніколи не співають тоді, коли ти цього хочеш.

Між тим, таки треба було щось вирішувати, і мій вибір був: спробувати прорватися до фонтана. Я повернувся до Радар і вже зібрався був вилізти на велосипед, аж раптом ліворуч від кінця проходу почувся сильний грюкіт. Радар здригнулась, із глибини її грудей почало пробиватися глухе гарчання. Я схопив її, перш ніж воно перетворилось на залп гавкоту, і нахиливсь до неї:

— Тихо, Радар, заспокойся.

Я чув Ханине бурмотіння — щось нерозбірливе, — а потім пролунало ще одне приголомшливе пердіння. Тепер мені було зовсім не смішно, бо вона поволі брела повз вхід у цей тунель. Якби вона кинула погляд праворуч, то ми з Радар ще могли б притулитися до стінки і злитися з півтемрявою, але навіть якщо Хана підсліпувата, громіздкий триколісник Клаудії неможливо не помітити.

Я витяг револьвер містера Боудітча і тримав напоготові. Якби вона рипнулась сюди, я б стріляв у неї, і точно знаю, куди б цілився: в тріщину з червоною облямівкою запалення, яка тяглася через центр її чола. Я ніколи не тренувався стріляти з револьвера містера Боудітча (як і з іншої зброї), але зір у мене був чудовий. Спершу міг схибити, але навіть тоді в мене було б ще чотири спроби в запасі. Ну а гучний звук? Я згадав кістки, розкидані нав­коло трону, і подумав: «Ну й чорт з ним, що гучний звук».

Хана так і не подивилась ані в наш бік, ані в бік фонтана — просто втупилась під ноги, не перестаючи щось бурмотіти, чим нагадала мені тата, перед тим як він мав виголосити промову на щорічній вечері національної страхової компанії «Оверленд», коли виграв конкурс «Найкращий регіональний працівник року». Вона щось тримала в лівій руці, але що саме — не видно було за її стегном, аж доки вона не піднесла те щось до рота. Вона зникла з поля зору, перш ніж вгризлась у те щось, і слава Богу. Я впевнений, що то була ступня і на ній з одного боку, під щиколоткою, вже був слід від укусу у вигляді півмісяця.

Я боявся, що вона знову вгніздиться на троні, щоб як слід обгризти свій післяобідній смаколик, та, либонь, дощ, попри наявність захисного навісу, відбив їй охоту. А може, її просто хилило в сон. Так чи інакше, незабаром грюкнули інші двері, цього разу праворуч від нас, а потім запала тиша. Я сховав револьвер у кобуру й сів поряд зі своєю собакою. Навіть тут, у сутінках, було видно, якою гарною стала Радар, якою молодою й сильною. Я радів. Можливо, комусь це слово здасться надто простим, але не мені. Я думаю, що радість — це велика і дуже важлива річ. Я не міг відірвати рук від її шерсті, вражений тим, наскільки вона густа.

5

Я не хотів чекати. Хотів лише вибратися геть з Лілімара зі своєю оновленою собакою, відвести її в той сарай і дивитися, як вона наїдатиметься досхочу. І не сумніваюсь, у неї буде чимало смакоти. Я дам їй цілу банку «Оріджену», якщо захоче, і двійко «Перкі Джеркі» на додачу. А потім ми сядемо й будемо насолоджуватися видовищем того, як метелики-монархи злітаються до місць ночівлі.

Ось чого я хотів, але змушував себе чекати, даючи Хані втихомиритись. Я полічив до п’ятисот десятками, потім через п’ять чисел, потім через два. Я не знав, чи достатньо цього часу, щоб сон повністю здолав оту здоровенну сами­цю, але довше чекати не міг. Вибратися з її обійстя було дуже важливо, але я мав також покинути місто до темряви, і то не тільки через нічних солдатів. Деякі позначки містера Боудітча дуже зблякли, і якщо я втрачу його слід, то вскочу в халепу по самі вуха.

— Ходімо, — сказав я Радар. — Тільки не подавай голосу, дівчинко. Тихенько.

Я потяг велосипед так, щоб він був позаду мене, якщо раптом з’явиться Хана й нападе. Поки вона скидатиме його з дороги, у мене буде час витягти револьвер і вистрелити. До того ж поряд була Радар, знов у бойовій формі. Я раптом подумав: якщо Хана зчепиться з Раді, то втратить трохи власного м’яса. Мені здавалось, це було б приємним видовищем. Однак побачити, як Хана зламає Радар шию одним помахом здоровенного ручиська, було б зовсім не приємно.

Я постояв біля кінця проходу, а потім рушив до фонтана. Радар ішла поруч. Бували матчі (особливо з нашим голов­ним суперником, школою Сент-Джонс), які, здавалося, ніколи не закінчаться; але ота «прогулянка» завдовжки в п’ятдесят ярдів між будинком Хани і висохлим фонтаном, коли нас було видно з усіх боків як на долоні, була найдовша в моєму житті. Я все чекав, що ось-ось почую якусь емпісаріанську версію примовки «Фі-фай-фо-фам, кров британця чую там» і відчую, як тремтить земля під її ножищами, коли вона гнатиметься за нами.

Верескнула пташка — може, ворона або ж канюк, — і це був єдиний звук. Ми дісталися фонтана, і я притулився до нього, щоб витерти обличчя від суміші поту з дощем. Радар дивилась на мене. Тепер не було ані тремтіння, ані кашлю. Вона задоволено шкірилась. Для неї це була весела пригода.

Я ще раз визирнув переконатися, що Хани немає поблизу, потім виліз на велосипед і рушив до химерно розділеного бульвару, де, певно, місцева знать збиралася колись смакувати бутербродами з чаєм і обговорювати свіжі придворні плітки. А вечорами, мабуть, тут, на великих задніх дворах, нині зарослих бур’яном, будяками й не­безпечними квітами, влаштовували вечірки з барбекю по-емпісаріанськи й витанцьовували котильйони при світлі ліхтарів.

Я їхав досить швидко, але Радар легко за мною встигала, чухраючи вистрибом, а її язик весело теліпався, звисаючи з пащі набік. Дощ припустив, але я цього майже не помічав. Єдиним бажанням було повернутися пройденим шляхом і вибратися з цього міста. Потім уже сохнутиму, а якщо підхоплю застуду, то Клаудія, мабуть, полікує мене курячим бульйоном; а тоді я вирушу до Вуді… потім до Дори… а потім додому. Батько дасть мені доброї прочуханки, але коли побачить Радар, то він тоді…

То він тоді що?

Я вирішив зараз про це не думати. Головне — дременути з цього гидкого міста, яке зовсім не безлюдне. Та й нерухомим його назвати не можна.

6

А мало ж бути так просто: йди собі за позначками містера Боудітча у зворотному напрямку, а побачиш стрілочку — рушай у протилежний бік, і так доки не дістанешся голов­них воріт. Та коли я дійшов до місця, де ми вийшли на широкий бульвар, ініціали зникли. Я був упевнений, що вони були на камені бруківки перед розлогою будівлею зі скляним брудним куполом зверху, але тепер їх не було й сліду. Може, змило дощем? Навряд чи, адже за стільки років тут випало безліч дощів, а ініціали все одно були достатньо помітні. Певно, я просто помилився.

Я поїхав далі бульваром, шукаючи АБ. Проминувши ще три бічні вулички й нічого не знайшовши, розвернувся і знову приїхав до будівлі з куполом, схожої на банк.

— Я знаю, що це було тут, — сказав я і вказав на звивисту вулицю, де лежав перевернутий глиняний горщик із засохлим деревцем. — Я його пам’ятаю. Думаю, це таки дощ позмивав позначки. Ходімо, Раді.

Я повільно їхав, видивляючись наступні ініціали, і відчував, як мене охоплює неспокій. Бо вони були ланками ланцюга, еге ж? Такого собі ланцюга подій від нещасного випадку з моєю матір’ю на тому триклятому мосту до сарайчика містера Боудітча. І якщо зламається якась ланка, то ланцюг порветься і я заблукаю. «Коли стемніє, ти все ще блукатимеш у тій пекельній дірі», — попереджала Клаудія.

Ідучи далі вузькою вуличкою, ми надибали провулок зі старезними занедбаними крамницями. Мені здалося, що ми наче йшли сюди тією дорогою, але жодних ініціалів там не було. На одному боці вулиці я ніби впізнав якусь аптеку, але приземкувату будівлю з порожніми вікнами на другому боці бачив уперше. Я озирнувся, шукаючи очима палац, сподіваючись таким чином визначити, де ми перебуваємо, але він ледве мрів крізь зливу.

— Радар, — сказав я і показав на ріг будинку. — Може, ти щось нанюхаєш?

Вона пішла туди, куди я показав, понюхала розкришений тротуар, а потім подивилась на мене, чекаючи подальших команд. Вказівок у мене більше не було, і я, звісно, не винуватив її. Зрештою, сюди ми приїхали на велосипеді, та й навіть якби прийшли пішки, злива давно б змила будь-які запахи.

— Ходімо, — сказав я.

Ми пішли цією вуличкою, бо мені здалося, що я впізнав аптеку, а ще тому, що таки ж треба кудись іти. Я подумав, що найкраще буде, тримаючи на оці палац, спробувати вибратися на Шлях Ґаллієнів. Пересуватися головною вулицею могло бути небезпечно — недарма ж позначки містера Боудітча обминали її, — але вона точно виведе нас із міста. Як я вже казав, це була найкоротша дорога.

Проблема полягала в тому, що вулиці затято відводили нас від палацу, а не вели до нього. Навіть коли дощ стихав і мені знову було видно три шпилі, вони щоразу наче все більше віддалялись. Палац був ліворуч від нас, і мені траплялося багато вулиць, які вели в тому напрямку, та вони щоразу заводили в тупик або вперто звертали праворуч. Шепіт гучнішав. Я намагався не звертати на нього уваги, вважати, що то вітер, але марно. Вітру ж не було. Краєм ока я помітив, ніби двоповерховий будинок перетворився на триповерховий, але коли я обернувся, поверхів знову стало тільки два. Якийсь квадратний будинок мало не заступив мені дорогу. А ґарґулья — щось таке, як грифон, — явно повернула голову, проводжаючи нас поглядом.

Якщо Радар і бачила чи відчувала щось таке, її це, схоже, не хвилювало, а може, вона просто тішилася своєю новою силою; але мене це турбувало дуже. Дедалі важче було не думати про Лілімар як живу істоту, частково розумну й рішуче налаштовану не випускати нас.

Вулиця попереду закінчувалась якимсь проваллям з прямовисними стінами, де було повно битого каміння і стоячої води — знову тупик. Підкоряючись імпульсу, я звернув у якийсь провулок, такий вузький, що задні колеса триколісника обшкрібали цегляні стіни. Радар ішла попереду. Раптом вона зупинилась і загавкала. Гавкіт був гучний і сильний, породжений здоровими легенями.

— Що там?

Вона знову загавкала й сіла, нашорошивши вуха, вдивляючись у провулок крізь дощ. І раптом з-за рогу вулиці, до якої притикався цей провулок почувся високий голос, який я впізнав одразу:

— Привіт, комашиний рятувальнику! Ти все ще роздратований хлопчисько чи вже переляканий хлопчисько? Той, що хоче побігти додомку до мамусі, а дорогу назад ніяк не знайде? — пролунав шквал реготу. — Я витравив твої позначки лугом, ага? Подивимось, як ти знайдеш дорогу з Лілі, перш ніж нічні солдати вийдуть погратися! Мені що, цей парубійко знає всі вулиці як свої п’ять пальців!

Це був Пітеркін, але в моїй уяві постав Крістофер Поллі. Поллі принаймні мав причину бажати помсти: я поламав йому руки. А що я зробив Пітеркіну, крім того, що змусив припинити мордування великого червоного цвіркуна?

Збентежив його, ось що. Більше мені нічого не спадало на думку. Але я знав те, чого він точно не знав: помираюча собака, яку він бачив на Шляху Королівства, була не тією собакою, з якою я подорожував зараз. Радар озирнулась до мене. Я вказав на провулок:

— ВЗЯТИ ЙОГО!

Їй не треба було повторювати двічі. Раді рвонула на звук гидкого голосу, розбризкуючи лапами калюжі цегляного кольору, і кинулась за ріг. Звідти почувся здивований зойк Пітеркіна і залп гавкоту — той, що колись до смерті налякав Енді Чена; а потім — виття від болю.

— Ви пошкодуєте! — верещав Пітеркін. — Ти і твій триклятий пес!

«Я тебе дістану, красунчику», — думав я, женучи велосипед вузьким провулком. Я не міг їхати так швидко, як хотілося б, бо ступиці задніх коліс постійно шкребли по стінах. «Я дістану тебе, і собачка теж».

— Тримай його! — кричав я. — Тримай його, Радар!

Якби їй вдалося це, він міг би вивести нас звідси. Я б умовив його так само, як умовив Поллі. Та коли я вже доїжджав до кінця провулка, з-за рогу вибігла Радар. У собак буває сором’язливий вираз морди — це знає кожен, у кого був чи є собака, — і саме такий вигляд мала Радар. Пітеркін утік, але не безкарно. В зубах вона тримала добрячий шматок яскраво-зеленої тканини, яка могла бути відірвана тільки від штанів Пітеркіна. Більше того, я побачив там дві плями крові.

Я дістався кінця провулка, глянув праворуч і побачив, як він чіпляється за карниз на другому поверсі кам’яного будинку за двадцять-тридцять ярдів униз по вулиці. Він був схожий на людину-муху. Мені було видно металеву ринву, по якій він, очевидно, виліз, тікаючи від зубів Радар (але недостатньо швидко, ха-ха), і поки я за ним спостерігав, він видерся на виступ і присів там навпочіпки. Виступ був ненадійний на вигляд, і я сподівався, що він під Пітеркіном обвалиться, та де там. Хоча якби він був звичайного зросту, так би й вийшло.

— Ти отримаєш за це! — верещав він, погрожуючи мені кулаком. — Нічні солдати почнуть із того, що вб’ють твого чортового пса! Сподіваюсь, тебе вони не вб’ють! Хочу подивитись, як Руда Моллі видере кишки з твого черева у «Чесному двобої»!

Я дістав револьвер 45-го калібру, та перш ніж я зміг вистрелити в нього (з такої відстані я б точно схибив), він знову гидко зойкнув, беркицьнувсь у вікно спиною назад, притиснувши своїми куцими ручками миршаві коліна до хирлявих грудей, і тільки його й бачили.

— Ну що, — звернувсь я до Радар, — це було захопливо, еге ж? Що ти скажеш, якщо ми заберемося звідси к бісовій матері?

Радар гавкнула один раз.

— І покинь отой шматок його штанів, поки він тебе не отруїв.

Радар так і зробила, й ми пішли далі. Коли проходили повз вікно, в якому зник Пітеркін, я все виглядав його, сподіваючись, що він десь вигулькне, як мішень у тирі, але й тут не пощастило. Гадаю, такі страхопудливі виродки, як цей, не дають тобі другого шансу… та іноді (якщо доля прихильна) ти отримуєш третій.

Сподіватимусь на це.