Казка

1

Проблема з собаками (звісно, якщо ви їх не б’єте й не кóпаєте ногами) полягає в тому, що вони вам довіряють. Ви даєте їжу й притулок. Тільки ви можете витягти писк­ляву мавпочку з-під дивана своєю спритною п’ятипалою лапою. А ще ви даруєте любов. Проблема з такою безумовною довірою в тому, що вона покладає на вас тягар відповідальності. Загалом це добре. У нашій же теперішній ситуації було зовсім не так.

Радар явно насолоджувалась життям, майже підстрибом бігла поряд зі мною, а чом би й ні? Вона більше не була старою напівсліпою німецькою вівчаркою, яку мені доводилось возити спершу на візку Дори, а потім у кошику позаду величезного триколісника Клаудії. Вона знову була молода, знову була сильна, їй навіть трапилась нагода подерти штани на дупі старого гидкого карлика. Її тіло було сповнене енергії, а на душі було легко. Вона була разом з тим, хто її годує, дає притулок і дарує любов. У її світі все складалося якнайкраще.

А я, навпаки, боровся з панікою. Якщо вам коли-небудь випадало заблукати в чужому місті, ви мене зрозумієте. Хіба що тут не було жодного привітного незнайомця, в якого я міг би спитати дорогу. І саме місто наїжачилось проти мене. Кожна вулиця вела на іншу, а та незмінно закінчувалась тупиком, де ґарґульї злісно зирили вниз із високих сліпих будинків, яких, можу заприсягнутися, там точно не було, коли я озирався, щоб подивитися, чи не крадеться, бува, за нами Пітеркін. Дощ послабшав, пере­йшов у мряку, але вид на палац мені часто затуляли будинки, які, здавалось, виростали в момент, як я відводив очі.

І ще гірше. Коли мені таки вдавалось мигцем угледіти палац, він завжди опинявся не в тому місці, де я очікував його побачити. Ніби теж рухався. Це могла бути ілюзія, спричинена страхом, повторював я собі знов і знов, але й сам не дуже в це вірив. Надходив вечір, і кожний хибний поворот нагадував, що насувається темрява. Факт був простий і очевидний: через Пітеркіна я повністю втратив орієнтацію. Я б навіть не здивувався, якби оце наскочив на цукерковий будиночок, куди мене з моєю собакою (я Гензель, вона Ґретель) запросила б стара відьма.

Радар тим часом не відставала від триколісника, поглядала на мене, усміхаючись по-собачому, немов вигукувала: «Ну хіба ж нам не весело?»

Ми йшли далі. І далі.

Час від часу попереду крізь хмари прозирала чиста блакить, і тоді я вилазив на сидіння велосипеда, видивляючись міську стіну, найбільшу споруду на всю округу, крім хіба що трьох шпилів палацу. І не бачив її. А шпилі тепер виднілися праворуч, чого не могло бути в принципі. Звісно, якби я перейшов дорогу перед палацом, то зрізав би Шлях Ґаллієнів, але я цього не зробив. Хотілося кричати. Хотілося згорнутися клубочком, обхопивши голову руками. Я все поривався знайти полісмена, що, як казала мені мама, повинні робити діти, коли заблукають.

А Радар весь час весело шкірилась до мене: «Правда ж, здорово? Правда ж, це крутезна пригода?»

— Ми в халепі, дівчинко.

Я їхав далі. Тепер на небі не було просвітку, а отже, й сонця, яке б мене направляло. Лише будинки купчились навколо, то зруйновані, то просто жаско-порожні, усі якісь голодні. Тишу порушував тільки примарний, монотонний шепіт. Якби він був постійний, я б сяк-так призвичаївся до нього, але ж ні. Він бурхав то там, то там, ніби я натикався на скупчення невидимих мерців.

Здавалося, той жахливий день (я ніколи не зможу пере­дати вам, наскільки жахливий) триватиме вічність, але десь під вечір я вже почав відчувати перші ознаки ви­снаження. Мабуть, трохи плакав, але точно не пам’ятаю. Якщо й так, то, гадаю, було радше від жалю до Радар, ніж до себе. Я притяг її в таку далечінь, досяг того, заради чого прийшов, і на тобі — все пішло шкереберть. Через триклятого карлика. Краще б Радар вирвала йому горло, ніж клапоть штанів.

А найгірше було мені бачити довіру в очах Радар щоразу, коли вона дивилась на мене.

«Ти довірилась дурневі, — думав я. — Не пощастило тобі, люба».

2

Ми підійшли до розбуялого парку, оточеного з трьох боків сірими будинками, що були густо обтикані порожніми балконами. Мені вони здавалися чимось середнім між дорогими житловими будинками вздовж Золотого узбережжя в Чикаго і тюремними блоками. Посеред парку на високому постаменті стирчав уламок величезної скульп­турної групи. Схоже, це були чоловік і жінка, які стояли по обидва боки гігантського метелика, але, як і всі інші витвори мистецтва, що траплялись мені в Лілімарі (не кажучи вже про бідолашну розтерзану русалочку), ця скульптура майже повністю була зруйнована. Голова й одне крило метелика розтрощені. Друге крило вціліло і, судячи з різьблення (всі кольори зникли, якщо взагалі були), я б сказав, що то монарх. Чоловік і жінка, мабуть, колись були королем і королевою, однак важко сказати, бо вище колін їх просто не було.

Я сидів, розглядаючи цю по-варварському сплюндровану сцену, аж тут на все місто, сповнене привидів, вдарили три дзвони, кожен лунав протяжно й урочисто. «Не обов’язково бути за брамою, коли пролунають три дзвони, — казала Клаудія. — Але невдовзі по тому треба покинути Лілімар! До темряви!»

Темрява скоро настане.

Я натиснув на педалі — знаючи, що це безглуздо; знаючи, що я попався в цю павутину, як Пітеркін називав Лілі; гадаючи, які нові жахи принесуть нічні солдати, коли прийдуть по нас… і раптом зупинився, вражений рап­товою ідеєю, яка одночасно була дика й цілком резонна.

Я різко розвернувсь і знову заїхав у парк. Почав злазити з триколісника, прикинув висоту постаменту, на якому стояла зруйнована скульптура, і передумав. Заїхав у високу траву, сподіваючись, що там нема паскудних жовтих квітів, які можуть обпекти. А ще я сподівався, що велосипед не загрузне, бо земля зовсім розквецькалась від дощу. Я зібрав усі сили в кулак і далі гнав велосипед. Радар не відставала — вона не йшла, не бігла, а стрибала поряд. Навіть у моїй теперішній ситуації дивитися на це було задоволенням.

Навколо скульптурної групи виблискувала калюжа. Я заїхав у неї, зупинився, почепив рюкзак на кермо, став на сідло триколісника й потягся вгору. Ставши навшпиньки, я ледве зумів зачепитися пальцями за шорсткий від сміття й пилюки край постаменту. Дякуючи Богу, я досі був у чудо­вій фізичній формі, тож підтягся, поклав спочатку одну, а потім другу руку на поверхню, всіяну дрібними кам’яни­ми уламками, підважився і проповз решту шляху. Був один поганий момент, коли я вже думав, що зірвуся спиною вперед, впаду на велосипед і що-небудь собі зламаю, але я зробив ще ривок і вхопив кам’яну жінку за ногу. Я доб­ряче подряпав живіт кам’яним дріб’язком, доки остаточно видерся на верхотуру, але значних ушкоджень не мав.

Радар дивилась на мене й гавкала. Я сказав їй замовкнути, і вона послухалась. Однак і далі вимахувала хвостом: «Який же він чудовий! Подивіться, як високо він заліз!»

Я підвівся і вхопився за рештки метеликового крила. Мабуть, у ньому залишилось трохи магії — якоїсь хорошої, бо я відчув, що страх частково втихомирився. Тримаючись за крило спочатку однією рукою, потім другою, я повільно обернувся на триста шістдесят градусів. На тлі неба, що без упину темніло, я побачив три шпилі палацу, і тепер вони були приблизно там, де, як підказували мені рештки чуття орієнтації, й мали бути. Я не міг бачити міську стіну, та насправді й не очікував цього. Постамент, на якому я стояв, був високий, однак купа будинків усе ж затуляла обрій. Навмисно, я був у цьому майже впевнений.

— Зачекай, Радар, — сказав я. — Це недовго.

Я сподівався, що так воно й буде. Нахилився, підняв камінь із гострим кінцем і вільно затис його в руці.

Час ішов. Я порахував до п’ятисот десятками, потім через п’ять, потім збився з рахунку. Мене дуже непокоїло те, як швидко день переходить у сутінки. Я майже відчував, як він спливає — немов кров із глибокого порізу. Нарешті саме тоді, коли я вже почав думати, що даремно сюди видерся, я помітив, як у тій стороні, яку вирішив назвати півднем, виникла темрява. Вона йшла на мене. Метелики-монархи поверталися на нічліг. Я витяг руку, спрямувавши її, немов рушницю, на метеликів, що наближалися. Я випустив ту хмару з очей, коли знову став на коліна, але руку й далі тримав прямо. Вістрям підібраного раніше кам’яного уламка я надряпав позначку на боці постаменту, потім подивився вздовж витягнутої руки на щілину між двома будинками на дальньому краю парку. Це був початок. Звісно, якщо щілина не зникне.

Я розвернувся на колінах і звісив ноги через край. Мав намір триматися, доки не повисну на краю постаменту, але руки зісковзнули, і я впав. Радар тривожно гавкнула. Я зумів згрупуватися, зігнувши коліна, і покотився, ледь торкнувшись землі. Земля була м’яка після дощу — це добре. Я з голови до ніг викачався в грязюці й воді — це погано. Я підвівся (мало не впавши при цьому на нетерплячу собаку), витер обличчя і подивився на свою по­значку. Витяг руку вздовж неї і з полегшенням побачив, що щілина між двома будинками на місці. Будинки — дерев’яні, а не кам’яні — стояли по діагоналі через парк. Навколо було повно калюж, і я розумів, що триколісник обов’язково там застрягне, якщо я спробую їхати на ньому. Я вирішив вибачитися перед Клаудією за те, що покинув її велосипед, але переживатиму про це, коли зустрінусь із нею. Якщо зустрінусь.

— Вперед, дівчинко. — Я начепив рюкзак і кинувся бігти.

3

Ми мчали через здоровенні калюжі. Деякі були мілкі, але місцями вода сягала мені мало не до колін, і я відчував, як багнюка намагається засмоктати кросівки, здерти їх у мене з ніг. Радар мчала завиграшки, язик маяв на бігу, очі сяяли. Шерсть у неї намокла й прилипла до її нового м’язистого тіла, але вона не звертала на те уваги. Адже в нас така пригода!

Ті будинки здалися мені складами. Ми добігли до них, і я зупинився перевзути й зашнурувати промоклу кросівку. Озирнувся на постамент. Я більше не бачив своєї позначки — зруйнована скульптура залишилась вже ярдів за сто позаду, — але знав, де саме вона. Я утворив руками пряму лінію, витягши одну назад, другу вперед; потім пробіг між двома будинками, Радар — біля мене. Так, це були склади. Відчувався старезний примарний рибний дух — рибу зберігали тут, мабуть, хтозна-коли. Рюкзак сіпався й підстрибував. Ми вибігли в маленький провулок, уздовж якого стояло ще більше складів. Всі вони мали такий вигляд, ніби їх колись, дуже давно, потрощили, та ще й, мабуть, пограбували. Два склади просто нав­проти нас стояли занадто близько один до одного, щоб проскочити між ними, тож я звернув праворуч, знайшов провулок і побіг ним. На протилежному боці був чийсь розрослий сад. Я кинувся ліворуч, назад, туди, де, як я сподівався, моя колишня пряма лінія, і помчав далі. Намагався переконати себе, що це ще не сутінки — ще ні, ще ні; але то були вони. Звісно ж, вони.

Знову й знову мені доводилось оббігати будинки, що виростали на шляху, і знову й знову я намагався повернутися на прямий курс, що вів у той бік, де я побачив метеликів. Я більше не був упевнений, що мені це вдається, але мусив спробувати. Більше нічого не лишалось.

Ми пройшли між двома великими кам’яними будин­ками — щілина там була така вузька, що мені довелося протискатися боком (у Радар такої проблеми не було). Я вибрався назовні і праворуч, у проході між тим, що колись було величним музеєм, і зимовим садом зі скляними стінами побачив міську стіну. Вона височіла над будинками на протилежному боці вулиці, а хмари так низько нависали в мороці глибоких сутінків, що верх стіни губився десь у височині.

— Радар! Мерщій!

Морок заважав зрозуміти, чи настала вже справжня темрява, але я страшенно боявся, що таки настала. Ми бігли вулицею, на яку вийшли. Не тією, що потрібно, але мені здавалось, що дуже близько до Шляху Ґаллієнів. Попереду будинки поступилися місцем кладовищу на протилежному боці. Там бовваніли численні похилені надгробки, рябіли написами меморіальні плити і виднілося кілька споруд — мабуть, склепи. Це було найостанніше місце, куди б я ризикнув поткнутися після настання темряви, але якщо я не помилявся («Господи, будь ласка, зроби так, щоб я не помилявся», — молив я), то був шлях, який ми мали здолати.

Я кинувся у прочинені залізні ворота, а Радар уперше завагалась, стоячи передніми лапами на розкришеній бетонній плиті, а задніми — на вулиці. Я теж зупинився на якийсь час, щоб відхекатись.

— Дівчинко, мені теж це не подобається, але треба це зробити, тож ходімо!

Вона рушила. Ми петляли між похиленими надгробками. Над розрослою травою та будяками піднімався вечірній туман. Ярдів за сорок попереду я побачив кований заліз­ний паркан. Він видавався занадто високим і нездоланним навіть для людини без собаки, але там були ворота.

Я перечепився об надгробний камінь і заорав носом. Почав підводитись, а потім завмер, спершу не ймучи віри очам. Радар дико гавкала. З землі вилізла висхла рука з пожовклою кісткою, що світила крізь подерту шкіру. Її долоня розтулялась і стулялась, хапаючи й випускаючи жменьки мокрої землі. Коли я бачив такі штуки в жахастиках, то сміявся й улюлюкав разом з друзями, напихаючи повен рот попкорну. Зараз я не сміявся. Я заверещав… і рука мене почула. Вона повернулась у мій бік, немов та чортова радарна тарілка, хапаючи посутеніле повітря.

Я скочив на ноги й рвонув з місця. Раді бігла поряд, гавкаючи, гарикаючи й оглядаючись. Я дістався воріт кладовища. Вони були зачинені. Я відступив, нахилив одне плече й вгатив з розгону, як колись бив форвардів суперника. Ворота затріщали, але не піддалися. Гавкіт Радар голоснішав і тоншав: тепер чулося не ГОВ-ГОВ-ГОВ, а АВВ-АВВ-АВВ, наче вона теж хотіла заверещати.

Я озирнувся й побачив, що з землі витикаються нові руки, немов жахливі квіти з пальцями замість пелюсток. Спочатку кілька, а потім поперли десятки. А може, й сотні. Але було й значно гірше — скрегіт іржавих петель. Склепи збирались повипускати своїх мерців. Пам’ятаю, я ще подумав: ясно, що треба карати порушників, але ж не таким ідіотським способом.

Я знову кинувся на ворота, зібравши всі сили. Замок зламався. Ворота розчахнулись, і я полетів уперед, розмахуючи руками, намагаючись утримати рівновагу. Майже вдалось, але потім я ще об щось перечепився — мабуть, об бордюр — і впав на коліна.

Підвів голову й побачив, що гепнувся на Шлях Ґаллієнів.

Я піднявся, обідрані коліна пекло, штани подерлись. Озирнувся на кладовище. За нами ніхто не гнався — достатньо було тих жахливих рук, що звивалися. Я подумав, яку ж треба мати силу, щоб відкинути віка домовин і продертися крізь землю, що тисне зверху. Припускаю, що емпі­саріанці не морочилися з домовинами, а, мабуть, просто загортали мерців у савани і вважали, що й так добре. Приземний туман набув блакитного кольору, ніби наелектризувався.

— БІГОМ! — крикнув я Радар. — БІГОМ!

Ми побігли до воріт. Побігли, рятуючи життя.

4

Ми вискочили на дорогу набагато далі від того місця, де звернули, щоб іти за позначками містера Боудітча, але мені ще було видно ворота в темряві, яка загусала. До них було пів милі, може, трохи менше. Я важко дихав, ноги обважніли. Почасти через те, що мої штани промокли від грязюки й води, коли я впав з постаменту, але головним чином це було просто виснаження. Я займався різними видами спорту протягом усього навчання в школі, але уникав баскетболу — не тільки тому, що мені не подобався тренер Гаркнесс, а й тому, що при моєму зрості й вазі бігати — не моє. Саме тому я грав першим базовим у бейсболі: це захисна позиція, і там не треба швидко ганяти. Довелось перейти на біг підтюпцем. І хоч ворота, здавалось, зовсім не наближалися, це було найкраще, що я міг зробити, якщо не хотів, щоб мені зсудомило ногу, бо тоді довелося б зовсім зупинитись.

Аж тут Радар глянула через плече і знову тонко й перелякано загавкала. Я озирнувсь і побачив групу яскравих блакитних вогників, які наближались із боку палацу. Це мали бути нічні солдати. Я не став гаяти час, намагаючись переконати себе в протилежному, а просто знову побіг швидше.

Дихання вривалося в груди й виривалось із них, кожен наступний вдих і видих був гарячіший од попереднього. Серце гупало в грудях. Перед очима запульсували білі плямки, розширюючись і звужуючись. Я знов озирнувся й побачив, що блакитні вогні поближчали. А ще в них з’явилися ноги. Це були люди, кожен оточений зловісною блакитною аурою. Облич я ще не бачив і не хотів бачити.

Я спіткнувся об свої дурні ноги, втримав рівновагу, побіг далі. Настала повна темрява, проте ворота були світлішого відтінку сірого, ніж стіна, і мені було видно, що вони трохи поближчали. Я подумав, що якщо зможу бігти далі, то в нас є шанс.

У мене закололо в боці, спочатку несильно, але потім біль поширився далі. Пройшов через груди й прохромив пахву. Волосся, мокре і брудне, ляпало по лобі. Рюкзак гупав по спині — баласт. Я зняв його й кинув у кущі ожини біля будинка з башточками, оточеного смугастими червоно-білими стовпами, увінчаними кам’яними метеликами. Ці монархи поки що вціліли, мабуть, тому що були надто високо — не дістатися без драбини.

Я знову спіткнувся, тепер уже об клубок тролейбусних дротів, знову втримався на ногах і побіг далі. А ті все наближались. Я згадав про револьвер 45-го калібру містера Боудітча, однак якщо він навіть і спрацює проти цих потороч, їх все одно забагато.

Потім сталося дивовижне: раптом мої легені наче поглибшали, кольки в боці зникли. Я ніколи не бігав настільки довго, щоб відчути друге дихання, але кілька разів це траплялось під час довгих велосипедних поїздок. Я знав, що це ненадовго, але надовго й не треба було. Тепер ворота були всього ярдів за сто попереду. Я ризикнув ще раз глянути через плече й побачив, що осяйний загін нічних солдатів припинив погоню. Я знову втупився вперед і рвонув ще швидше, закинувши голову назад і щосили допомагаючи собі стиснутими в кулаки руками, дихаючи глибоко, як ніколи. Навіть обігнав Радар ярдів на тридцять. Потім вона знову мене наздогнала й зазирнула в обличчя. Тепер на морді вже не було радісного вишкіру: «Хіба ж не весело, га?» — її вуха були міцно притиснуті до голови, навколо карих очей залягли білі кола. Вигляд у неї був нажаханий.

Аж ось і ворота, нарешті.

Я набрав повні груди повітря й закричав:

— ВІДЧИНІТЬСЯ ІМЕНЕМ ЛІЇ З РОДУ ҐАЛЛІЄНІВ!

Старовинний механізм під воротами ожив зі скреготом, який потім перейшов у глибокий гуркіт. Ворота затремтіли й почали відчинятись, рухаючись по своїй прихованій доріжці. Але ж повільно! Я злякався, що надто повільно. Чи зможуть нічні солдати вийти з міста, якщо ми проскочимо у ворота? Я здогадувався, що не зможуть, бо їхні моторошні блакитні аури згаснуть, а самі вони розсиплються… або розтануть, як та Лиха відьма з Заходу[39].

Дюйм.

Два.

Я бачив крихітний шматочок зовнішнього світу, де є вовки, але нема ось таких людей, що спливають примарним блакитним світлом, і нема гнилих рук, які вилазять із цвинтарної землі.

Я озирнувся і вперше як слід розгледів їх: двадцять чи й більше чоловіків з темно-бордовими губами кольору засохлої крові і пергаментно-блідими обличчями. Вони були в якихось химерних просторих штанях і сорочках, що скидались на армійську форму. Оте блакитне світло струменіло з очей, лилося вниз, оповиваючи тіла. У них були обличчя як у звичайних людей, однак напівпрозорі. Під ними виднілися черепи.

Вони бігли на нас, залишаючи за собою бризки блакитного світла, які тьмяніли й згасали. Я не думав, що вони встигнуть. Були вже дуже близько, але я сподівався, що ми таки втечемо.

Три дюйми.

Чотири.

О Господи, як же повільно.

Потім пролунав звук якогось старовинного пожежного дзвона — ДЗЕНЬ-ДЗЕ-ЛЕНЬ-ДЗЕ-ЛЕНЬ, — і загін блакитних людей-скелетів розділився: десять-дванадцять ліворуч, решта — праворуч. Шляхом Ґаллієнів мчала якась подоба електромобіля, схожа на величезний гольфмобіль або на присадкуватий автобус із відкритим верхом. Спереду, пересуваючи туди-сюди ручку керма, сиділа людина (я навмисне вживаю це слово) з сивим волоссям, яке спадало по обидва боки страшного напівпрозорого обличчя. То був чоловік, худий і високий. Позаду нього юрмились інші, їхні блакитні аури перекривались і стікали на мокрий тротуар, наче химерна кров. Водій кермував просто на мене, збираючись притиснути до воріт. Зрештою, я вже запізнився… а ось собака ще могла встигнути.

— Радар! Біжи до Клаудії!

Вона не поворухнулася, тільки дивилась на мене з жахом.

— Біжи, Радусю! Заради Бога, БІЖИ!

Я скинув рюкзак, бо він промок, обважнів і заважав бігти. Револьвер містера Боудітча — ні. Я не міг перестріляти значну кількість нічних солдатів, щоб не датися їм у руки, але й віддавати його їм теж не збирався. Я розстебнув ремінь кобури з декоративними накладками й швиргонув у темряву. Якщо вони хочуть мати цей револьвер, їм доведеться вийти за межі міста-фортеці, щоб знайти його. Потім я сильно плеснув Радар по заду. Мене облило блакитне світло. Я знаю, що можна змиритися зі смертю, бо в той момент я це зробив.

— БІЖИ ДО КЛАУДІЇ, БІЖИ ДО ДОРИ, ТІКАЙ!

Вона кинула на мене останній ображений погляд — ніколи цього не забуду — і прослизнула в щілину, яка дедалі ширшала.

Мене вдарило з такою силою, аж швиргонуло на ворота, які й досі рухались; але не настільки сильно, щоб роздушити об них. Я бачив, як сивий нічний солдат різко перехилився через кермо. Бачив його простягнуті руки, кістки пальців, які просвічувались крізь жир сяючої шкіри. Бачив вічний оскал його зубів і щелепи. Я бачив блакитні струмені якоїсь жахливої живлющої сили, які ринули з його очей.

Тепер ворота відчинились так, що я міг протиснутись. Я вирвався з чіпких пальців істоти й покотився до щіли­ни. На мить побачив Радар, яка стояла в темряві в кінці Шляху Королівства й озиралась. Сподіваючись. Я рвонувся до неї, простяг руку. І тоді жахливі пальці стиснулись у мене на горлі.

— Ні, маленький, — прошепотів нічний солдат-зомбі. — Ні, ціленький. Ти прийшов до Лілі без запрошення і тут залишишся.

Він нахилився ближче — усміхнений череп під серпанком блідої шкіри. Ходячий скелет. Решта почали підступати, звужуючи коло. Один вигукнув якесь слово — мені здалося, що Елімар, поєднання Емпіс і Лілімар, але тепер я знаю, що це не так. Ворота почали зачинятися. Мертва рука стиснулась, перекриваючи мені повітря.

«Біжи, Радар, біжи й бережи себе», — подумав я і відключився.