Казка

1

Мені більше не потрібно було приходити о шостій ранку, щоб погодувати Радар: містер Боудітч сам давав цьому раду. Але я звик рано вставати й зазвичай крутив педалі велосипеда нагору пагорбом десь за чверть сьома, щоб вивести її надвір до вітру та інших справ. Після цього, оскільки була субота, я подумав, що ми можемо піти на невеличку прогулянку Сосновою вулицею, де вона завжди любила читати повідомлення, залишені на телефонних стовпах (і свої теж залишала). Але того дня прогулянки не було.

Коли я зайшов, містер Боудітч сидів за кухонним столом, їв вівсянку й читав чималу цеглину — книжку авторства Джеймса Міченера. Я налив собі склянку апельсинового соку й поцікавився в господаря, як він спав.

— Так-сяк ніч перебув, — сказав він, не відриваючи погляду від книжки. Вранці Говард Боудітч був не дуже лю­б’язний. Звісно, ввечері теж. І опівдні, якщо на те пішло. — Коли доп’єш, помий склянку.

— Я завжди мию.

Він щось буркнув і перегорнув сторінку цеглини під назвою «Техас». Я одним духом допив решту соку й покликав Радар, яка зайшла на кухню, майже не кульгаючи.

— Гулятки? — спитав я. — Радарчик хоче гулятоньки?

— Господи, — сказав містер Боудітч. — Не треба з нею так сюсюкати. Якщо перевести на людські роки, їй дев’я­носто вісім.

Радар уже була біля дверей. Я відчинив їх, і вона подибала донизу східцями. Я рушив був за нею, але згадав, що треба взяти повідець, якщо ми збираємося гуляти Сосновою вулицею. І склянку з-під соку я не помив. Упоравшись зі склянкою, я попрямував до гачка в передпокої, де висів повідець, аж раптом Радар загавкала — різко, швидко й дуже-дуже голосно. Між цим і її гавкотом «я бачу білку» лежала прірва.

Містер Боудітч рвучко згорнув книжку:

— Що там за херня з нею? Піди подивися.

Я здогадувався, що з нею, бо вже чув такий гавкіт. «Увага, чужий». Вона знову присіла на задньому подвір’ї в траві, тепер значно коротшій і майже без гівняшок. Радар дивилася на сарай, її вуха були прищулені, а морда зібгалася в зморшки, й видно було вищирені ікла. Вона люто гавкала, з рота летіла піна. Підбігши, я вхопив її за нашийник і спробував відтягти. Йти вона не хотіла, але помітно було, що наближатися до замкненого сараю — теж. Навіть крізь канонаду гавкоту до моїх вух пробивався той дивний звук — дряпання-шкряботіння. Цього разу він був гучніший, і я бачив, як двері трохи рухаються. Це було як видиме серцебиття. Щось намагалося вибратися.

— Радар! — гукнув містер Боудітч з ґанку. — Ану йди сюди, негайно!

Радар не звернула на нього уваги — вона й далі заходилася гавкотом. Щось у сараї вдарилося об двері так сильно, що я почув гупання. А слідом за цим пролунав дивний схожий на квиління звук. Ніби хтось скреготів крейдою об дошку, і від цього звуку по моїх руках знизу вгору побігли мурашки.

Я став перед Радар, щоб перекрити їй вигляд сараю, і посунув на неї, змусивши на крок-два позадкувати. В її оскаженілих очах видно було кільця білків, і на мить мені здалося, що вона мене вкусить.

Але не вкусила. Знову щось гупнуло, знову зашкряботіло, і знову те жахливе квиління розітнуло повітря. З Радар було досить. Вона розвернулась і злетіла на ґанок. Усе накульгування мов рукою зняло. Вона вибралася східцями й скулилася під ногами в містера Боудітча, не перестаючи гавкотіти.

— Чарлі! Відійди звідти!

— Там щось усередині, намагається вибратися. Звуки такі, наче велике.

— Хлопче, йди сюди! Повернися!

Знову гуп. Ще шкряботіння. Я затуляв долонею рота, наче хотів притлумити крик, що рвався назовні. Не пам’я­таю, як піднімав руку.

— Чарлі!

Як і Радар, я побіг. Бо щойно сарай зник з-перед очей, легко було уявити, як двері злітають з петель і якесь метушливе страховисько з нелюдськими криками стрімко кидається за мною вслід.

Містер Боудітч був у жахливих шортах-бермудах, на ногах — старі капці, що їх він називав дряпками. Затягнуті ранки в тих місцях, де стрижні фіксатора простромлювали плоть, червоніли на тлі блідої шкіри.

— У дім! У дім!

— Але що…

— Нема про що турбуватися, двері витримають, але я про все подбаю.

Я піднявся східцями саме вчасно, щоб почути його наступні слова, хоча він стишив голос, як це роблять люди, коли говорять самі до себе:

— Сучий син посунув дошки й блоки. Мабуть, здоровецький.

— Я вже подібне чув, коли ви були в лікарні, тільки не так гучно.

Він заштовхав мене на кухню й зайшов сам, ледь не перечепившись через Радар, яка зіщулилася в нього під ногами, але вхопився за одвірок.

— Будь тут. Я про все подбаю.

Він гримнув дверима чорного ходу, пішов, кульгаючи, шаркаючи, хитаючись. Радар ішла назирці, з пониклим хвостом. Я почув, як він бурмоче, потім зболено лається і крекче від зусилля. Повернувся він з револьвером, який я просив його забрати на перший поверх. Але не просто револьвером. Він був у шкіряній кобурі, а кобура кріпилася до шкіряного пояса, прикрашеного декоративними срібними кнопками-кончо. Та річ неначе зійшла з екрана у фільмі «Перестрілка в О.К. “Коррал”». Містер Боудітч закріпив його на собі так, що револьвер у кобурі опи­нився трохи нижче правого стегна. Мотузки з сирицевої шкіри — затяжки — теліпалися на тлі шортів з картатої тканини мадрас. Це мало б виглядати смішно — він мав би виглядати смішно, — але так не було.

— Залишайся тут.

— Містере Боудітч, що… вам не можна…

— Залишайся тут, щоб тобі! — Він ухопив мене за лікоть і стиснув, сильно, до болю. Дихав швидко й хрипко. — Залишайся з собакою. Я не жартую.

Він вийшов, хряснувши дверима, і боком спустився сходами. Радар притулилася головою мені до ноги й тихенько скімлила. Я неуважно погладив її, бо сам вдив­лявся крізь шибку. На півдорозі до сараю містер Боудітч сягнув рукою в ліву кишеню й дістав зв’язку ключів. Вибравши один, пішов далі. Вставив ключ у великий замок і витяг револьвер. Він провернув ключ і відчинив двері, цілячись револьвером трохи під кутом донизу. Я очікував, що зараз хтось чи щось вискочить на нього, але цього не сталося. Та все ж якийсь рух я помітив — щось чорне й тонке метнулося. Потім зникло. Містер Боудітч зайшов у сарай і зачинив за собою двері. Довгий-предовгий час (хоча насправді не більше ніж п’ять секунд) нічого не відбувалося взагалі. А потім пролунали два постріли. Стіни сараю, певно, були дуже товсті, бо ті звуки, що в закритому просторі мали бути оглушливими, до мене дійшли двома глухими невиразними гупаннями, наче хтось вдаряв молотом, який обгорнули фетром.

Запанувала тиша. Вона тривала значно довше, ніж п’ять секунд, — радше п’ять хвилин. Єдине, що мене стримувало, — наказовий тон містера Боудітча та вкрай грізний вираз його обличчя, коли він наказував мені залишатися тут, щоб мені. Та зрештою навіть це перестало мене стримувати. Я був певен, що з ним сталося щось погане. Я відчинив двері кухні, та щойно зробив крок на задній ґанок, двері сараю відчинились і звідти вийшов містер Боудітч. Радар кулею рвонула повз мене (де й ділися ознаки артриту) та перебігла двір до нього, коли він зачиняв двері й ставив на місце замок. Добре, що так, бо більше йому не було за що триматися, коли на нього наскочила Радар.

— Лежати, Радар, лежати!

Несамовито теліпаючи хвостом, вона впала на живіт. Містер Боудітч покрокував назад до ґанку, значно повільніше, ніж ішов до сараю. Він помітно припадав на хвору ногу. Один шрам розкрився, і з нього темно-червоними краплинами сочилася кров. Ці краплі нагадували рубіни, які я бачив у підсобці містера Гайнріха. Один старий капець містер Боудітч загубив.

— Допоможи трохи, Чарлі, — попросив він. — Довбана нога вогнем горить.

Я підхопив його під руку, закинув її собі на шию, взяв його за кістляве зап’ястя і ледь не потягнув нагору сходами, в будинок.

— Ліжко. Треба лягти. Не можу віддихатися.

Я допоміг йому дійти до вітальні — дорогою він загубив і другий капець, бо ноги волочились, — і опустив на розкладний диван.

— Господи Боже, Говарде, що то було? Що ви застре…

— Комора, — сказав він. — Горішня полиця. За пляшками олії «Вессон». Віскі. От стільки. — Він на трішки розвів великий палець та вказівний. Пальці тремтіли. Я раніше думав, що він блідий, але тепер, коли червоні плями помалу зійшли з його обличчя, він скидався на мерця з живими очима.

Я пішов у комору й знайшов пляшку «Джеймісона» там, де він і казав. Навіть такому високому, як я, довелося зіп’ястися навшпиньки, щоб до неї дотягтися. Пляшка була запорошена й майже повна. І в тому моєму накрученому стані — переляку, ледь не паніки — запах, коли я відкоркував ту пляшку, приніс паскудні спогади: ось тато валяється на дивані в напівступорі або схиляється над унітазом і ригає. Віскі пахне не так, як джин… і водночас так. Мені весь алкоголь пахне однаково — смутком і втратою.

Я налив кілька ковтків у склянку для соку. Містер Боудітч вихилив і закашлявся, але принаймні його щоки трохи порожевіли. Він розщебнув кричущу кобуру.

— Зніми з мене цю довбану хрінь.

Я потягнув за кобуру, й пояс ковзнув, сповзаючи з нього. Містер Боудітч вилаявся собі під носа («блядь»), бо ж пояс, напевно, шкрябнув йому поперек.

— Що мені з цим робити?

— Поклади під ліжко.

— Де ви взяли цей пояс? Я його ще не бачив.

— Де взяв, там уже нема. Просто поклади, але спершу перезаряди.

На поясі між кончо були петлі патронташа. Я прокрутив барабан великого револьвера, заповнив дві порожні камери, вклав револьвер у кобуру й засунув під ліжко. Таке враження було, що я сплю наяву.

— Що то було? Що там було?

— Я тобі розповім, — сказав він, — але не сьогодні. Нічого такого, про що слід турбуватися. На, візьми. — Він простягнув мені зв’язку ключів. — Поклади он там на полицю. Дай мені дві оксі, а потім я посплю.

Я дав йому пігулки. Мені не подобалося, що він закидається сильною наркотою після сильного віскі, але ж алкоголю там було лише на кілька ковтків.

— Не ходи туди, — сказав він. — Може, з часом і підеш, але поки що навіть не думай.

— Це звідти все золото?

— Усе складно, як кажуть у післяполуденних мильних операх. Мені не можна про це говорити, Чарлі, і ти нікому не розповідай. Нікому. Наслідки будуть такі… я навіть уявляти не беруся. Дай слово.

— Даю слово.

— Добре. А тепер іди, дай старому поспати.

2

Радар зазвичай охоче йшла на прогулянку зі мною додолу схилом, але тієї суботи вона не хотіла залишати містера Боудітча. Я пішов додому сам-один і приготував собі пікантний сендвіч із шинкою — перекус чемпіонів. Тато лишив записку, що йде на зустріч АА о дев’ятій ранку, а потім у боулінг з Лінді та ще кількома тверезими друзями. А я й радий був. Обіцянку, яку дав містерові Боудітчу («Наслідки будуть такі… я навіть уявляти не беруся», — сказав він), я виконав би в будь-якому разі, але тато все одно міг щось роздивитися на моєму обличчі. Тепер, коли покинув пити, він був у сто разів чутливіший до такого. Зазвичай це було добре. Але не того дня.

Коли я повернувся в будинок номер один, містер Боудітч усе ще міцно спав. Вигляд у нього був уже трохи кращий, але дихання виривалося з хрипами. Так він дихав, коли я знайшов його на східцях ґанку зі зламаною ногою. Мені це не сподобалося.

До вечора хрипи минули. Я приготував попкорн, струшуючи його по-старому — на пательні. Ми їли його й дивилися на моєму ноуті вестерн «Хад». Обрав кіно містер Боудітч. Я про цей фільм не чув, але він виявився непоганим. Мені навіть не завадило те, що він чорно-білий. В одному місці містер Боудітч попросив зупинити, коли камера наблизилася до Пола Ньюмана.

— Чарлі, чи він не найвродливіший чоловік в історії? Як ти гадаєш?

Можливо, так і є, відповів я.

З суботи на неділю я заночував у будинку. В неділю містерові Боудітчу наче полегшало ще більше, тому я поїхав з татом рибалити на Південноелґінське водосховище. Не зловили ми нічогісінько, але приємно було проводити з татом час під м’яким вересневим сонцем.

— Чарлі, щось ти незвично тихий, — сказав тато дорогою назад. — Про щось думаєш?

— Про стару собаку, от і все.

То була брехня, хоч і не повністю.

— Приводь її сьогодні до нас, — запропонував тато, і я намагався, але Радар не хотіла залишати містера Боудітча.

— Іди сьогодні переночуй у своєму ліжку, — сказав містер Боудітч. — Ми зі старенькою не пропадемо.

— У вас хрипкий голос. Сподіваюся, ви не захворіли.

— Ні. Просто говорив майже цілий день.

— До кого?

— З ким, — виправив він. — З самим собою. Йди, Чарлі.

— Добре, але телефонуйте в разі чого.

— Так, так.

— Пообіцяйте. Вчора я дав вам слово, а сьогодні ви мені дайте.

— Господи. Обіцяю. А зараз ноги в руки — і вперед.

3

У неділю Радар не змогла вибратися нагору сходами після ранкового туалету і з’їла тільки половину корму. А ввечері не їла взагалі.

— Може, їй просто треба відпочити, — сказав містер Боудітч, але в голосі лунали нотки сумніву. — Дай їй подвійну дозу тих нових таблеток.

— Ви впевнені? — спитав я.

Він пригнічено посміхнувся:

— А може стати гірше?

Тієї ночі я справді ночував у своєму ліжку, а в понеділок Радар ніби трохи полегшало. Але містер Боудітч розплачувався за суботу — знову ходив у туалет і назад на милицях. Я хотів прогуляти школу й залишитися з ним, але він заборонив. Того вечора він був наче жвавіший. Сказав, що повертається в норму. А я йому повірив.

От дурний.

4

У вівторок вранці, о десятій, у мене був урок поглибленої хімії. Ми розділилися на групи по четверо, начепили гумові фартухи й рукавиці — визначали точку кипіння ацетону. У кабінеті було тихо, тільки мурмотіли голоси, тому звук мого мобільного, коли він задзвонив у задній кишені, був дуже гучний. Містер Екерлі несхвально глянув на мене:

— Діти, скільки разів я казав вмикати беззвучний…

Вийнявши смартфон з кишені, я побачив напис «БОУДІТЧ». Миттю скинув рукавиці й відповів на дзвінок, коли вже виходив з кабінету, попри всі протести Екерлі. Голос містера Боудітча лунав напружено, але спокійно:

— Чарлі, здається, в мене інфаркт. Та навіть не здається — я не сумніваюся.

— Ви дзвонили у…

— Я подзвонив тобі, тому мовчи і слухай. Є адвокат. Леон Бреддок, в Елґіні. Є гаманець. Під ліжком. Усе інше, що тобі потрібне, теж знайдеш під ліжком. Ти зрозумів? Під ліжком. Подбай про Радар, а коли про все довідаєшся, вирішуй… — він зойкнув. — Бляха, як боляче! Пече, як чавун у кузні! Коли про все довідаєшся, вирішуй, що ти хочеш із нею робити.

От і все. Він від’єднався.

Двері кабінету хімії відчинилися саме тоді, коли я набирав 911. Вийшов містер Екерлі й спитав, що я собі думаю. Я відмахнувся. Операторка 911 спитала, що сталося. Містер Екерлі стояв з роззявленим ротом, я пояснив їй ситуацію і назвав адресу. Розв’язавши фартух, кинув його на підлогу. І побіг до дверей.

5

Ще ніколи в житті я так швидко не їздив на велосипеді. Я стояв на педалях і розтинав вулиці, навіть не дивлячись навколо. Прогудів клаксон, заверещали шини, і хтось загорлав: «Куди преш, гівнюк тупий?»

Я їхав швидко, але «швидка допомога» мене випередила. Коли я різко завертав за ріг Соснової та Платанової, опустивши одну ногу й тягнучи її по асфальту, щоб не занесло, «швидка» вже від’їжджала з увімкненими блимавками та сиреною. Я побіг до чорного ходу. Не встиг я відчинити двері кухні, як Радар кулею вилетіла в собачі дверцята й наскочила на мене. Я впав на коліна, щоб вона не стрибала й не навантажувала собі задні стегна. Вона скавчала, дзявкотіла, лизала мені обличчя. Навіть не намагайтеся мене переконувати, ніби вона не зрозуміла: сталося щось погане.

Ми зайшли всередину. На кухонному столі розлилася чашка кави, а стілець, на якому він завжди сидів (дивно, як ми обираємо собі місця й тримаємося їх), був перекинутий. На ввімкненій плиті стояла старомодна кавоварка, занадто гаряча. Пахло горілим. Пахло хімічним дослідом, могли б сказати ви. Я вимкнув плиту й за допомогою кухонної рукавички переставив кавоварку на холодний пальник. Весь цей час Радар не відходила від мене: тулилася до ноги, терлася головою об коліно.

На підлозі біля входу до вітальні лежав календар. Уявити, що тут сталося, було неважко. Містер Боудітч пив каву за кухонним столом, кавоварка грілася на плиті, щоб друга чашка була гаряченька. Раптом у груди йому вгатило молотом. Він розливає каву. Стаціонарний телефон у вітальні. Він підводиться, йде туди, перекинувши стілець, хитається і зриває зі стіни календар, коли за неї хапається.

Ретрофон лежав на ліжку. Ще там була обгортка з написом «Папаверин» — укол, який йому зробили перед транспортуванням, мабуть. Я сів на зіжмакану постіль на розкладному дивані, погладжуючи Радар і чухаючи їй за вухами, бо це завжди її заспокоювало.

— З ним усе буде добре, мала. От побачиш, він одужає.

Але на випадок, якщо ні, я зазирнув під ліжко. Там, за словами містера Боудітча, все, що мені потрібно. Побачив револьвер у кобурі на поясі, інкрустованому кончо. Ще там були зв’язка ключів і гаманець, якого я не знав. І старо­модний касетний диктофон, який я знав, але тоді він примостився на пластиковому ящику з-під молока серед мотлоху на третьому поверсі. Зазирнувши у віконце дикто­фона, я побачив усередині касету «Radio Shack». Він або щось слухав, або записував. Я готовий був поставити гроші на те, що таки записував.

Ключі я поклав в одну кишеню, гаманець — в іншу. Я б сховав його в рюкзак, але той залишився в школі. Інші речі я заніс нагору і поклав у сейф. Перш ніж зачинити дверцята й прокрутити шифр, я опустився на коліно і занурив руки по зап’ястя в золоті гранули. Пропускаючи їх крізь пальці, я думав, що з ними буде, якщо містер Боудітч помре.

Радар скавчала й гавкала біля підніжжя сходів. Я спустився, сів на диван і зателефонував татові. Розповів, що сталося. Тато спитав, як він.

— Не знаю. Я його не бачив. Зараз поїду в лікарню.

Посеред клятого мосту задзвонив мій телефон. Я заїхав на паркінг «Зіп-Марту» й натиснув кнопку відповіді. Мелісса Вілкокс. Вона плакала.

— Чарлі, він помер дорогою до лікарні. Його намагалися реанімувати, все перепробували, але інфаркт був занадто сильний. Так прикро. Дуже співчуваю.

Я сказав, що мені теж прикро. Подивився на вітрину «Зіп-Марту». Вивіска на ній була незмінна: гора смаженої курятини на тарелі й напис «НАЙКРАЩІ В УСЬОМУ КРАЇ». Полилися сльози, затуманили слова. Мене помітила місіс Зіппі й вийшла надвір.

— Все гаразд, Чоллі?

— Ні, — відповів я. — Зовсім ні.

Сенсу їхати в лікарню не було. Я попедалював по мосту назад, а потім пішки повів велосипед нагору пагорбом вулиці Платанової. Був занадто вимотаний, щоб їхати, особливо на той крутий підйом. Біля нашого будинку зупинився, але той будинок порожній і залишатиметься таким до татового повернення. А в іншому будинку — собака, якій я потрібен. Я подумав, що тепер це вже моя собака.

6

Повернувшись до будинку містера Боудітча, я трохи попестив Радар. Гладив і плакав, частково від шоку, а частково ще й тому, що до мене потроху доходило: на тому місці, де раніше був друг, утворилася діра. Погладжування її заспокоювало, та й мене, мабуть, теж, бо я почав міркувати. Передзвонив Меліссі й спитав, чи робитимуть розтин. Вона відповіла, що ні, бо він помер не на самоті й причина ясна.

— Коронер випише свідоцтво про смерть, але йому потрібен якийсь документ, що засвідчує особу. У тебе часом нема його гаманця?

Ну, якийсь гаманець у мене був. Не той, який носив у кишені штанів містер Боудітч (коричневий, а той, який я знайшов під ліжком, був чорний), але цього я Меліссі не сказав. Просто відповів, що гаманець є. Вона сказала, мовляв, можна не поспішати, ми всі знаємо, хто він.

Але я в цьому засумнівався.

Поґуґливши номер Леона Бреддока, я зателефонував йому. Розмова вийшла коротка. Бреддок сказав, що всі справи містера Боудітча впорядковані, бо він не сподівався на довге життя.

— Сказав, що не купуватиме зелених бананів. Мені це здалося чарівним.

Рак, подумав я. Ось чому він упорядкував свої справи, ось на яку смерть чекав, а не на інфаркт.

— А він приїжджав до вас в офіс? — запитав я.

— Так. На початку цього місяця.

Інакше кажучи, коли я був у школі. А мені про це не сказав.

— Мабуть, «Убер» взяв.

— Що, вибачте?

— Нічого. Мелісса — його лікарка — каже, що комусь, здається, коронеру, потрібен документ, який засвідчує особу, щоб виписати свідоцтво про смерть.

— Так, так, звичайна формальність. Якщо занесете його в реєстратуру лікарні, там зроблять ксерокопію. Посвідчення водія, якщо воно в нього було; навіть протерміноване годиться, думаю. Щось із фотографією. Без поспіху, бо тіло в ритуальну службу віддадуть і так. Мабуть, ви ще не знаєте, до якої ритуальної служби…

— «Кросленд», — перебив я. Вони ховали маму. — Тут, у Сентрі.

— Добре, дуже добре. Він залишив кошти на такий сумний випадок. Будь ласка, повідомте мені, коли про все буде домовлено. Може, цим можуть заопікуватися ваші батьки. А після цього мені треба буде з вами зустрітися, містере Рід.

— Зі мною? Навіщо?

— При зустрічі розповім. Думаю, розмова в нас вийде приємна.

7

Я зібрав корм, посудину й ліки Радар. У жодному разі я не збирався залишати її в цьому будинку, де вона чекатиме повернення господаря з тої далечіні, куди він відійшов. Я причепив до її нашийника повідець і повів додолу пагорбом. Вона йшла повільно, але рівно і без труднощів вибралася східцями на наш ґанок. Радар уже знала цей будинок і відразу ж підійшла до миски з водою. А потім лягла на свій килимок і заснула.

Невдовзі після полудня повернувся тато. Не знаю, що він побачив на моєму обличчі, але одного погляду йому вистачило, щоб міцно мене обійняти. Я знову розплакався, і цього разу сльози потекли рікою. Він притулив долоню мені до потилиці й гойдав, наче того хлопчика, який втратив матір. І від цього я заплакав ще сильніше.

Коли водоспад припинився, він спитав, чи хочу я їсти. Я кивнув, і він посмажив яєчню-бовтанку з шести яєць, додавши туди по жмені цибулі й солодкого перцю. Ми поїли, і я розповів, що сталось, але багато про що й замовчав — про револьвер, звуки з сараю, відро золота в сейфі. І зв’язку ключів не показав. Я подумав, що невдовзі очищу совість, і він, мабуть, дасть мені чортів за те, що я промовчав, але поки що притримаю в таємниці всі божевільні штуки, доки не прослухаю ту касету.

Але гаманець я татові показав. У відділенні для паперових грошей лежали купюри по п’ять доларів, такого різновиду, що я й не бачив. Тато сказав, що це срібні серти­фікати, не така вже й рідкість, але ретро, як телевізор і плита містера Боудітча. Ще там були три посвідчення особи: картка соціального страхування, видана на ім’я Говарда А. Боудітча; заламінована картка, яка засвідчувала, що Говард А. Боудітч був членом Американської асоціації лісорубів; водійське посвідчення.

Я зачудовано вдивлявся у фотографію на картці Асоціації лісорубів. На ній містерові Боудітчу було приблизно тридцять п’ять років, максимум сорок. На голові — копиця палахкотливо-рудого волосся, зачесаного назад із гладенького чола без жодної зморшки охайними хвилями; а такої зухвалої усмішки до вух я в нього не бачив ніколи. Часом він усміхався, раз чи двічі навіть широко, але так безтурботно — ні. Був у картатій фланелевій сорочці, й так, схожий на дроворуба.

«Простий дроворуб, — сказав він мені не так давно. — В казках їх багато».

— Це дуже-дуже добре, — озвався тато.

Я підвів погляд від картки, яку роздивлявся.

— Що?

— Це.

Він передав мені водійське посвідчення, на якому містерові Боудітчу було приблизно шістдесят. Руде волосся все ще було доволі густе, але вже рідішало й програвало битву з сивиною. Згідно з написом під іменем, права були дійсні до 1996 року, але ми знали більше. Тато перевірив в інтернеті. Містер Боудітч мав авто (десь), але чинного водійського посвідчення штату Іллінойс в нього не було, а цей документ… Я здогадався, що в містера Гайнріха могли бути знайомі, які виготовляли фальшиві права.

— Навіщо? — спитав я. — Чому він таке зробив?

— Причин може бути багато, але я думаю, він знав, що свідоцтво про смерть не видадуть без хоч якогось посвідчення особи. — Тато похитав головою, не роздратовано, а захоплено. — Це, Чарлі, була гарантія поховання.

— І що нам із цим робити?

— Користуватись. Я певен, він мав свої секрети, але навряд чи грабував банки в Арканзасі чи влаштовував стрілянину в нешвілльському барі. Він був добрий до тебе й до своєї собаки — мені цього досить. Я вважаю, його слід поховати з його маленькими секретами, якщо адвокат їх не знає. Чи ти так не думаєш?

— Думаю.

Насправді я думав, що секрети в нього були, так, але не маленькі. Якщо не вважати маленьким цілий статок у вигляді золота. І в сараї щось. Щось було, доки він це не застрелив.

8

Говарда Адріана Боудітча провели в останню путь через два дні, в четвер, 26 вересня 2013 року. Поминальна служба відбулася в ритуальному домі «Кросленд», а поховали його на цвинтарі Сентрі, там же, де знайшла вічний спокій моя мама. На татове прохання преподобна Еліс Паркер провела нерелігійну службу (по мамі також правила вона). Преподобна Еліс говорила коротко, але все одно в мене було багато часу на роздуми. Трохи про золото, але більше про сарай. Він щось там застрелив, і збурення його вбило. Не одразу, але я був певен, що причина в цьому.

На поховальній церемонії та на цвинтарі були присутні Джордж Рід, Чарльз Рід, Мелісса Вілкокс, місіс Альтея Річленд, адвокат Леон Бреддок і Радар, яка проспала всю церемонію і подала голос тільки раз, біля могили: завила, коли труну опускали в землю. Я певен, це звучить сентиментально і неймовірно водночас. Можу сказати лише одне — так і було.

Мелісса обняла мене й поцілувала в щоку. Сказала телефонувати їй, якщо захочу поговорити, і я пообіцяв, що так і зроблю.

На паркінг я повертався з татом і юристом. Радар повільно дибала поруч. «Лінкольн» Бреддока був припаркований біля нашого скромного «шеві капріс». У затінку дуба, листя якого вже золотилося, стояла лавка.

— Посидимо трохи? — запропонував адвокат. — Я маю вам розповісти дещо важливе.

— Стривайте, — сказав я. — Йдіть, не зупиняйтеся.

Я дивився на місіс Річленд, яка озирнулася так само, як завжди на Платановій — наставивши долоню дашком над очима, щоб затулити очі. Побачивши, що ми йдемо до машин — чи принаймні схоже на те, — вона сіла у свою і поїхала.

— Тепер можна й на лавку, — сказав я.

— Я так розумію, та леді з допитливих, — завважив Бреддок. — Вона його знала?

— Ні, але містер Боудітч сказав, що вона любить скрізь пхати носа, і мав рацію.

Ми сіли на лавку. Містер Бреддок поклав портфель на коліна й розстебнув його.

— Я казав, що в нас буде приємна розмова, і думаю, ти зі мною погодишся, коли почуєш, що я маю сказати.

Він вийняв теку, а з теки — стосик паперів із золотою скріпкою. На верхньому стояли слова «ОСТАННЯ ВОЛЯ ТА ЗАПОВІТ».

Тато засміявся:

— Боже, невже він щось відписав Чарлі?

— Не зовсім так, — виправив його Бреддок. — Він усе відписав Чарлі.

Я бовкнув перше-ліпше, хоч і не дуже ввічливе:

— Всратися й не жити!

Усміхнувшись, Бреддок похитав головою:

— Це, як у нас, юристів, кажуть, nullum cacas statum — ситуація без лайна. Він залишив тобі будинок і землю, на якій той стоїть. Непоганий клапоть, вартість якого вимірюється щонайменше шестизначною сумою. Великою шестизначною сумою, враховуючи ціни на нерухомість у Сентріз-Ресті. Усе, що є в будинку, також твоє, плюс машина, яка нині зберігається в містечку Карпентервілл. І авжеж, собака. — Нахилившись, він погладив Радар. Вона на мить підвела погляд і знову поклала голову на лапи.

— Невже це правда? — не вірив тато.

— Юристи не брешуть, — запевнив Бреддок, та потім уточнив: — Принаймні в таких справах.

— І немає родичів, які можуть оскаржити?

— Дізнаємося, коли заповіт буде затверджено, але він казав, що немає.

— А мені… мені все ще можна заходити всередину? — спитав я. — У мене там залишилися речі. Здебільшого одяг, але ще й… ем…

Я не міг згадати, що ще в мене було у номері один. Міг думати тільки про те, що містер Боудітч зробив одного дня на початку того місяця, поки я був у школі. Можливо, він змінив моє життя, поки я писав контрольну з історії або кидав м’яча в кільце у спортзалі. Тієї миті я думав не про золото, сарай, револьвер чи касету. Просто намагався осягнути те, що тепер я володію (чи невдовзі володітиму) верхівкою пагорба вулиці Платанової. А чому? Тільки тому, що одного прохолодного квітневого дня почув, як Радар виє на задньому дворі будинку, який дітлахи називали Психодомом.

Адвокат тим часом усе говорив. Довелося попросити його перемотати назад.

— Я кажу, авжеж, можна заходити. Зрештою, він тепер твій з усіма потрухами. Принаймні стане твій, коли заповіт буде затверджено.

Юрист поклав заповіт назад у теку, теку — у портфель, клацнув замками й підвівся. Вивудивши з кишені візи­тівку, простягнув її татові. А тоді, мабуть, згадавши, що тато — не спадкоємець нерухомості, яка коштує шести­значну суму (велику шестизначну суму), вручив ще одну картку мені.

— Телефонуйте, якщо будуть запитання, і я теж буду на зв’язку. Попрошу прискорити процес затвердження, та все одно він може тривати пів року. Вітаю вас, юначе.

Тато і я потисли йому руку й провели поглядами до «лінкольна». Мій батько зазвичай не лається (на відміну від містера Боудітча, який був схильний вставляти «бляха» в «подай сіль»), але поки ми сиділи на тій лавці, занадто приголомшені, щоб вставати, він зробив виняток.

— Охрініти.

— Точно, — кивнув я.

9

Удома тато приніс із холодильника дві коли. Ми цокнулися бляшанками.

— Як ти, Чарлі?

— Не знаю. На голову не налазить.

— Думаєш, він мав щось у банку чи лікарня з нього все витрусила?

— Не знаю.

Але я знав. У «Громадянському» небагато, зо дві тисячі, але нагорі — відро золота, а в сараї, може, ще більше. Разом з тим невідомим, що там ще було.

— Насправді це не має особливого значення, — сказав тато. — Ця нерухомість золота.

— Золота, це точно.

— Якщо все вийде, то про витрати на твою вищу освіту можна не турбуватися. — Він протягло зітхнув, склавши губи трубочкою: хууух. — Таке відчуття, наче з моїх плечей звалився тягар вагою дев’яносто фунтів.

— Це якщо ми будемо продавати, — сказав я.

Він дивно на мене глянув.

— Маєш на увазі, що залишиш його собі? Станеш як Норман Бейтс і житимеш у Психодомі?

— Тату, він більше не схожий на маєток з привидами.

— Я знаю. Знаю. Ти привів його до ладу.

— Там ще є над чим попрацювати. Я сподівався, що до зими його весь пофарбую.

Тато все ще дивився на мене якось дивно — задерши голову. Чоло йому прорізала неглибока зморшка.

— Там цінна земля, Чіпе, а не будинок.

Я хотів посперечатися — мене жахала думка про знесення номера один по вулиці Платановій. Не тому, що в ньому багато секретів, а тому, що в ньому залишалося так багато від містера Боудітча. Але не став цього робити. Це було безглуздо, бо на повне фарбування все одно не вистачить грошей, доки не спливе термін затвердження заповіту, а конвертувати золото в готівку не було можливості. Я допив колу.

— Хочу туди піти забрати одяг. Можна залишити Раді тут, з тобою?

— Авжеж. Мабуть, тут вона відтепер і житиме, правда? Принаймні до…

Він не договорив, просто знизав плечима.

10

Перше, що я помітив, — відчинену хвіртку. Я думав, що зачинив її, але певності не було. Я обійшов будинок, почав підійматися на ґанок і застиг на другій сходинці. Двері кухні були відчинені, а їх я таки зачиняв точно. Ще й замикав. Піднявшись на ґанок, я побачив, що так, замикав: довкола замка, частково вирваного з одвірка, стирчали гострі уламки дерева. Я не подумав про те, що зломщик міг досі бути всередині; вдруге за той день я був занадто приголомшений, щоб міркувати. Пам’ятаю, подумки зрадів, що залишив Радар у нас удома. Занадто стара й тендітна вона була для нових хвилювань.