Казка

1

Ми розмовляли всього-на-всього одну годину, і говорив здебільшого я, але цього мені вистачило, щоб переконатися: переді мною не звичайна селянка з ферми. Мабуть, це звучить зверхньо, наче я не вірю, що селянки можуть бути розумні, гарненькі чи навіть вродливі. Я не те маю на увазі. Певен, що в нашому чудовому круглому світі є навіть фермерські дівчата, які здатні практикувати черево­мовлення. Але тут було щось інше, більше. Була в ній та впевненість, та аура, що виказує людей, які звикли давати накази іншим — не лише батракам на фермі. І після першого вагання, мабуть, спричиненого моєю неочікуваною появою, вона не виявляла більше страху.

Певно, нема потреби вам розповідати, що за цю годину я закохався в неї по вуха, бо ви й так знаєте. У казках так і відбувається, правда? Тільки то була не казка, а моє життя. А ще то було щастя Чарлі Ріда: закохатися в не лише старшу дівчину, а в таку, яку я ніколи не зможу поцілувати в губи. Я б залюбки поцілував той шрам на місці рота, і з цього ви можете зрозуміти, як сильно я втюхався. Але також я усвідомив, що, з ротом чи без, вона не для таких, як я. Вона не проста дівчина, що пасе гусей. Далеко не проста.

До того ж яка там романтика, коли красуня мусить розмовляти з закоханим Ромео через коняку?

Але так ми й розмовляли.

2

Біля саду стояла альтанка. Ми посідали всередині, за круг­лим столиком. Двоє батраків вийшли з кукурудзи й попрямували до клуні, несучи повні кошики качанів, тож я здогадався, що в цьому світі літо, а не початок жовтня. Кінь скубав неподалік траву. Сіра дівчина з жахливо деформованим обличчям принесла тацю й поставила її на столик. На таці лежали дві полотняні серветки, одна склянка і два глечики, один великий, а другий завбільшки з ті крихітні штучки з молоком і вершками, які вам приносять у кав’ярні. У великому глечику наче був лимонад. А в малому — жовта рідота, схожа на гарбузове пюре. Гусопаска жестами показала, щоб я налив з великого глечика й попив. Я так і зробив. Дещо збентежено, бо в мене є рот, яким можна пити.

— Добре, — сказав я, і то була щира правда — ідеальне поєднання солодкого і терпкого смаків.

Сіра дівчина все ще стояла за спиною в гусопаски. Вона показала на жовте місиво в маленькому глечику.

Гусопаска кивнула, але її ніздрі роздулися від зітхання, а шрам, який мав би бути ротом, трохи розтягнувся донизу. З кишені сукні, так само сірої, як її шкіра, служниця вийняла скляну трубочку. Нахилилася, щоб устромити її в пюре, але гусопаска взяла трубочку й поклала її на стіл. Подивилася на служницю, кивнула і склала долоні, наче казала: «Намасте». Дівчина відповіла кивком і пішла.

Коли служниці вже не було, гусопаска плеснула в долоні, підкликаючи кобилу. Та підійшла і звісила голову через перила між нами, й досі пережовуючи траву.

— Я Фалада, — сказала кобила, але її рот рухався не так, як в опудала, що сидить на коліні черевомовця. Вона просто жувала. Я гадки не мав, чому дівчина продовжує свою голосову шараду. — А мою хазяйку звати Лія.

Згодом я дізнався правильне ім’я завдяки Дорі, але тоді почув «Лея», як у «Зоряних війнах». Після всього, що сталося, це було зрозуміло. Я вже познайомився з таким собі Румпельштільцхеном і бабцею, яка жила не в черевику, а під вивіскою з ним. Сам я був ходячою версією Джека з бобовим деревом, а «Зоряні війни» — хіба не різновид казки, хоч і з неабиякими спецефектами?

— Дуже приємно з вами обома познайомитися, — сказав я.

З усіх дивних див, які сталися зі мною того дня (ще дивніші чекали попереду), це було з багатьох поглядів найдивніше. Чи, може, найбільш сюрреалістичне. Я не знав, на котру з них дивитись, і зрештою водив поглядом туди-сюди, наче дивився тенісний матч.

— Тебе прислав Адріан?

— Так, але я його знав під ім’ям Говард. Він був Адріаном… раніше. А ви давно його бачили?

Лія замислилася, звівши докупи брови. Навіть похмура, вона була гарненька (я постараюся надалі утримуватися від таких спостережень, хоча це буде важко). А потім підвела погляд.

— Я була набагато молодша, — сказала Фалада. — Адріан теж. З ним ще була собака, не набагато старша за цуценя. Вона скрізь витанцьовувала. В цуценяти було дивне ім’я.

— Радар.

— Так.

Лія кивнула. Кобила просто жувала з таким виглядом, наче їй це все нецікаво.

— Адріана не стало? Я думаю, якщо ти прийшов сюди з його поясом і зброєю, його більше немає.

— Так.

— То він вирішив більше не крутити гномон? Якщо так, це мудро з його боку.

— Так. Вирішив. — Я відпив трохи лимонаду, поставив склянку на стіл і нахилився вперед. — Я тут заради Радар. Вона вже стара, і я хочу повести її до того гномона, подивитися, чи зможу я… — Я замовк і замислився над іншою науково-фантастичною казкою, «Втеча Лоґана». — І подивитися, чи зможу я її омолодити. У мене є питання…

— Розкажи свою історію, — попросила Фалада. — Можливо, я відповім на твої питання, якщо прийму таке рішення.

Дозвольте на цьому зупинитись і сказати, що я отримав від Лії певну інформацію за допомогою Фалади, але від мене вона отримала набагато більше. Було в ній щось таке, наче вона звикла, що їй підкорюються… але без будь-якої капості чи залякування. Є люди — добре виховані люди, — які неначе усвідомлюють, що в них є обов’язок бути приємними і ввічливими, і цей обов’язок удвічі сильніший, якщо вони не зобов’язані такими бути. Але, приємні чи ні, вони зазвичай отримують бажане.

Я хотів повернутися до хатинки Дори до того, як стемніє (бо гадки не мав, що може виповзти з того лісу в темряві), тому переважно дотримувався рамок свого завдання. Я розповів їй, як познайомився з містером Боудітчем, як піклувався про нього і як ми потоваришували. Розказав про золото й пояснив, що наразі мені вистачає, але з часом може знадобитися більше, щоб тримати колодязь, який веде до цього світу, в таємниці від людей у моєму світі, які можуть ним зловживати. Про те, що тепер доведеться шукати спосіб конвертувати золото в гроші, бо містер Гайнріх мертвий, я промовчав.

— Бо згодом, через роки, податки нікуди не дінуться, їх треба сплачувати й вони доволі високі. Ви знаєте, що таке податки?

— О так, — сказала Фалада.

— Але зараз мене турбує Радар. Гномон стоїть у місті, так?

— Так. Якщо підеш туди, пересувайся дуже тихо й слідуй за Адріановими позначками. І ніколи, ніколи не ходи туди вночі. Ти єдиний із цілого народу.

— Цілого народу?

Дівчина сягнула рукою через стіл і торкнулася мого лоба, щоки, носа й губ. Пальці в неї були ніжні, доторк — леткий, але мене знову пронизало струмом.

— Цілого, — підтвердила Фалада. — Не сірий. Не зіп­со­ваний.

— А як це сталося? — спитав я. — Це Г…

Цього разу доторк не був легким — вона ляснула мене долонею по роті так сильно, що губи прилипли до зубів. І похитала головою:

— Ніколи не вимовляй його імені, щоб не пришвидшити пробудження.

Вона приклала долоню до шиї, торкаючись пальцями щелепи праворуч.

— Ви стомилися, — сказав я. — Мабуть, вам важко робити те, що ви робите задля розмови.

Вона кивнула.

— Я піду. Може, завтра ще побалакаємо.

Я вже почав підводитись, але вона жестом наказала мені залишитися. Сумніву в тому, що це наказ, не було. Вона здійняла палець жестом, який Радар зрозуміла б безпомильно: «Сидіти».

Дівчина вставила скляну трубу в жовте місиво й підняла вказівний палець до червоної плями — єдиного ґанджу на її прекрасній шкірі. Я побачив, що всі нігті, крім того єдиного, обрізані коротко. Вона встромила ніготь у пляму, і той зник. Вона потягла. Плоть розкрилась, і з неї ринула їй на підборіддя цівка крові. У пробиту дірочку дівчина вставила трубочку, і її щоки втягнулися, поки вона всмоктувала те, чим підживлювалася. Половина жовтої рідоти в маленькому глечику зникла, що для мене було б на один-єдиний ковток. Її горло зробило не один, а кілька рухів. Смак у місива, напевно, був так само огидний, як і вигляд, бо вона ковтала з помітним зусиллям. Потім витягла соломинку з розрізу, який був би трахеотомією, якби його виконали на горлі. Дірочка миттєво зникла, але пляма тепер здавалася ще сердитішою, ніж до того. Вона викрикувала прокляття її красі.

— Невже вам вистачило? — з жахом у голосі, неспроможний себе опанувати, спитав я. — Ви майже не пили.

Вона стомлено кивнула:

— Відкривати боляче, і смак неприємний, стільки років одне й те саме. Іноді мені здається, що краще померти від голоду. Але дехто занадто зрадіє.

Вона схилила голову ліворуч, у напрямку, звідки я прийшов, і в напрямку, де лежало місто.

— Співчуваю, — сказав я. — Якби я міг якось допомогти…

Вона з розумінням кивнула (авжеж, люди повинні ба­жати їй допомогти, вони радо битимуться за право бути першими в черзі) і знову зробила жест «намасте». А потім узяла серветку й промокнула цівку крові. Я чув про прокляття — у книжках із казками їх удосталь, — але вперше побачив прокляття в дії.

— Слідуй за його позначками, — сказала Фалада. — Не заблукай, бо нічні солдати тебе схоплять. І Радар. — Це слово, напевно, було важке для неї, бо прозвучало «Раяр», нагадавши захоплене Дорине вітання. — Гномон — на площі перед стадіоном, за палацом. Якщо діятимеш тихо і швидко, то, можливо, досягнеш своєї мети. Що ж до золота, про яке ти говориш, то воно всередині. Дістатися до нього буде стократ небезпечніше.

— Ліє, ви колись жили в тому палаці?

— Давно, — відповіла Фалада.

— Ви… — я примусив себе це промовити, хоча відповідь була очевидна. — Ви принцеса?

Вона похилила голову.

— Вона була, колись. — Тепер Лія називала себе — через Фаладу — в третій особі. — Найменшенька принцеса з усіх, бо було четверо старших сестер і двоє братів-принців. Її сестри мертві: Друзілла, Елена, Джойлін і Фалада, моя тезка. Роберт мертвий, бо вона бачила його нещасне розчавлене тіло. Елден, який завжди був добрий до неї, мертвий. Мати з батьком теж мертві. Мало хто вижив з рідні.

Я мовчав, намагаючись осягнути цю велетенську трагедію. Я втратив матір, і то вже було жахливо.

— Піди до хазяйчиного дядька. Він живе в цегляному будинку біля Приморської дороги. Він розповість більше. А тепер моя хазяйка дуже втомилася. Вона бажає тобі доб­рого дня й безпечної подорожі. Переночуй у Дори.

Я підвівся. Пляма сонця майже торкалася дерев.

— Хазяйка бажає тобі успіху. Каже, якщо ти омолодиш Адріанову собаку, як надієшся, то приводь її сюди, щоб хазяйка подивилася, як та танцює і бігає. Наче колись.

— Обов’язково. А можна ще одне питання?

Лія втомлено кивнула й підняла руку: «Кажи, але коротко».

З кишені я вийняв маленькі шкіряні черевички й показав Лії, а потім (почуваючись трохи дурним) — Фаладі, яка продемонструвала рівно нуль цікавості.

— Мені їх дала Дора, але я не знаю, що з ними робити.

Лія всміхнулася самими очима й погладила Фаладин ніс.

— Дорогою назад до Дориного будинку ти можеш зустріти мандрівників. Якщо будуть босі, то значить, віддали їй порване або зношене взуття на ремонт. Побачиш їхні босі ноги — дай їм ці символічні черевички. Далі по дорозі в цей бік… — вона показала в протилежному від міста напрямку, — є крамничка, в якій порядкує Дорин молодший брат. Якщо в подорожніх будуть ці черевички, він дасть їм нове взуття.

Я поміркував над цим.

— Дора ремонтує зношене взуття.

Лія кивнула.

— Потім босі люди йдуть до її брата, крамаря.

Лія кивнула.

— А коли зношене взуття відновлено, як я сподіваюся відновити Радар, Дора віддає його братові?

Лія кивнула.

— А брат продає?

Лія похитала головою.

— Чому ні? Крамниці зазвичай мають прибуток.

— Життя — це не лише прибутки, — сказала Фалада. — Хазяйка дуже втомлена, вона повинна відпочити.

Лія взяла мене за руку й стиснула її. Не казатиму, що я відчув.

Відпустивши мою руку, вона плеснула в долоні. Фалада побрела геть. З клуні вийшов сірий батрак і злегка поплескав кобилу по крижах. Та досить охоче пішла до клуні, а сірий чоловік крокував поряд.

Коли я озирнувся, біля мене стояла жінка, яка принесла пюре й лимонад. Вона мені кивнула і жестом показала на будинок і дорогу за ним. Аудієнція — а я не мав сумніву, що це саме вона була — скінчилася.

— До побачення, дякую вам, — сказав я.

Лія зробила жест «намасте», похилила голову і згорнула руки на фартусі. Служниця (чи, може, фрейліна) провела мене до дороги, метучи землю подолом довгої сірої сукні.

— Ви можете говорити? — спитав у неї я.

— Трохи, — хрипке квакання. — Боляче.

Ми вже були біля битого шляху. Я показав у той бік, звідки прийшов.

— Далеко до цегляного будинку її дядька? Не знаєте?

Вона здійняла один покривлений сірий палець.

— Один день?

Вона кивнула — найпоширеніша тут форма комунікації, зрозумів я. Ну, в тих, хто не практикує черевомовлення.

Цілий день, щоб дістатися до дядька. Якщо ця відстань — двадцять миль, то до міста може бути ще день, а найпевніше — два. Чи навіть три. А разом з поверненням до підземного коридору, який веде до колодязя, загалом може вийти шість днів, і це тільки за умови, що все пройде гладенько. На той час батько повернеться і заявить у поліцію про моє зникнення.

Він злякається і може запити. Я ризикую тверезістю батька заради життя собаки… і навіть якщо той магічний гномон існує, хтозна, чи подіє він на стару німецьку вів­чарку? Я усвідомив (міг би й раніше, скажете ви), що мій задум — не просто маячня. Це егоїзм. Якщо я зараз повернуся, це буде мудро. Авжеж, доведеться виламувати двері сараю, якщо Енді вже їх замкнув, але я вважав себе досить сильним. Я єдиний з небагатьох гравців команди Гіллв’ю зміг не лише вдарити тренувальний манекен і нагнути на фут-два, але й перекинути його. І ще дещо. Я затужив за домом. Я пішов звідти всього кілька годин тому, але в цьому сумному, захмареному краї, де єдиним кольором були пишні макові поля, вже добігав кінця день, і… так, я хотів додому.

Я вирішив забрати Радар і повернутися. Ще раз обміркувати свої варіанти. Спробувати скласти ліпший план, такий, щоб я міг зникнути на тиждень-два і ніхто не турбувався. Я гадки не мав, що це буде за план, і, мабуть, знав десь у глибині душі (у тому темному закапелку, де ми намагаємося зберігати таємниці від самих себе), що відкладатиму все доти, доки Радар не помре, але так я вирішив вчинити.

Вирішив твердо. До тієї миті, коли сіра покоївка взяла мене під лікоть. Наскільки я міг судити з залишків її обличчя, вона боялася це робити, та все ж її рука тримала твердо. Вона потягла мене до себе, піднялася навшпиньки й прошепотіла болісним кваканням:

— Допоможи їй.

3

Я повільно крокував до Дориного Черевичного будинку, майже не помічаючи, що згасає день. Думав про те, як Лія (на ту мить я ще подумки називав її Лея) розтягла пляму біля того місця, де колись був рот. Як вона кривавила, як боляче це, напевно, було, але вона все одно це робила, бо, крім того рідкого пюре, аби вижити, не могла їсти більш нічого.

Коли вона востаннє гризла качан кукурудзи, стебло селери чи їла миску Дориного смачного рагу з кролика? А коли Радар ще була цуценям і дуркувала навколо значно молодшої Фалади, вона вже не мала рота? Чи є краса, що існує всупереч крайньому недоїданню, якимось жорстоким жартом? Чи вона проклята мати гарний, здоровий вигляд попри постійний голод?

«Допоможи їй».

Чи є можливість це зробити? У чарівній казці була б. Я згадав, як мама читала мені про Рапунцель (мені тоді було років п’ять, не більше). Спогад був яскравий через фінал тої казки: від жахливої жорстокості зцілило кохання. Лиха відьма покарала сліпотою принца, який врятував Рапунцель. Мені закарбувався в пам’яті образ бідолахи, який блукав темним лісом, виставивши вперед руки, щоб намацати перешкоди. Зрештою він возз’єднався з Рапунцель, і її сльози відновили йому зір. Чи можу я теж якось повернути Лії рот? Мабуть, якщо поплачу на нього, нічого не вийде, але можливо, я все-таки можу що-небудь зро­бити. У світі, де поїздка на великому сонячному годиннику в протилежний бік може зняти з людини шкаралупу років, можливе все.

Крім того, покажіть мені здорового підлітка, який не хоче стати героєм казки, рятівником вродливої дівчини, і я скажу вам, що його не існує в природі. Що ж до можливого повторного запою мого батька, то якось Лінді мені сказав: «Ти не можеш приписати собі заслугу позбавлення його від алкоголізму, бо він його сам позбавився. І якщо він знову зап’є, то себе ти винуватити не зможеш, бо зап’є теж він сам».

Я дивився собі під ноги й був заглиблений у свої думки, коли почув порипування коліс. Підвівши погляд, я побачив обшарпаний візок, що прямував мені назустріч, запряжений таким старим конем, що поряд з ним Фалада здавалася б еталоном здоров’я та молодості. У візку лежало кілька вузлів, а на найбільшому вмостилася курка. Поряд ішли — пленталися — молоді чоловік і жінка. Вони були сірі, але не настільки, як Ліїні батраки й покоївка. Якщо той грифельний колір — ознака хвороби, то в цих людей вона була ще на ранній стадії… і авжеж, Лія зовсім не була сіра, лише не мала рота. То була інша загадка.

Молодий чоловік зупинив коня, потягнувши за віжки. На мене пара дивилася зі страхом, змішаним з надією. Я легко міг витлумачити вирази, бо їхні обличчя були здебільшого на місці. Очі жінки вже потроху звужувались, але їм ще було далеко до щілин, крізь які дивилася на світ Дора. З чоловіком було гірше: його можна було б назвати гарним, якби ніс не здавався якимось розталим.

— Хо, — мовив він. — Чи добра ця зустріч? Якщо ні, бери все, що візьмеш. У тебе зброя, у мене жодної, я занадто втомлений і розбитий, щоб з тобою боротися.

— Я не грабіжник, — запевнив я. — Просто подорожній, як і ви.

Жінка була взута в невисокі черевики на шнурівці, запорошені, але цілі. У чоловіка ноги були босі. Й брудні.

— Ти той, про ймовірну зустріч із яким попереджала пані з собакою?

— Так, це я.

— Маєш символ? Вона сказала, що він у тебе, бо я віддав їй своє взуття. Ті черевики належали батькові, але розвалилися.

— Ти ж нічого нам не зробиш? — спитала молода жінка. Але голос у неї був як у старої. Ще не гарчання, як у Дори, але майже.

«Ці люди прокляті, — здогадався я. — Усі вони. І це прокляття повільної дії. Мабуть, найгірше з можливих».

— Не зроблю.

Я вийняв з кишені маленькі черевички й віддав молодикові. А той сховав їх у кишеню.

— Він дасть моєму чоловікові взуття? — з гарчанням у голосі поцікавилася жінка.

На це запитання я відповів обережно, як і личить хлопцеві, чий батько працює в страховому бізнесі:

— Як я зрозумів, такі умови угоди.

— Нам пора далі, — сказав її чоловік… якщо він був її чоловіком. У нього голос звучав трохи краще, але в моєму світі його не взяли б на роботу телевізійного диктора і не довірили б начитувати аудіокнижки. — Ми тобі дякуємо.

У лісі на тому боці дороги пролунало виття. Воно здіймалося дедалі вище, доки не стало пронизливим вереском. Від цього страхіття жінка скулилася й притулилася до чоловіка.

— Треба йти, — повторив той. — Вовчики.

— А де ви зупинитеся?

— Пані з собакою показала нам дошку для картинок і намалювала будинок і клуню, як нам здалося. Ти бачив?

— Так, і не сумніваюся, що вас там приймуть. Але покваптеся, і я покваплюся теж. Думаю, що бути на дорозі після настання темряви не… — «Не дуже кльово», — подумав я, але вголос цього не промовив. — Не дуже розумно.

Ні, бо якщо з лісу вийдуть вовчики, ці двоє не матимуть хатки з соломи або гілочок, щоб там сховатися, не кажучи вже про хатку з цегли. У цьому краї вони чужинці. У мене принаймні є подруга.

— То йдіть. Думаю, завтра у вас буде нове взуття. Там є крамниця, принаймні так мені сказали. Той чоловік дасть вам взуття, якщо покажете йому… ну… символ. Якщо можна, я хочу вас дещо спитати.

Вони чекали.

— Що це за край? Як ви його називаєте?

Вони глянули на мене так, наче в мене стріха зсунулася — не певен, що зміг би вимовити цю фразу, — а потім чоловік відповів:

— Се Емпіс.

— Дякую.

Вони попростували своїм шляхом. А я рушив своїм, набираючи швидкість, і невдовзі мало не біг підтюпцем. Виття я більше не чув, але на ту мить, коли побачив тепле світіння віконця в Дориній хатині, сутінки вже згущувалися. Ще одну лампу вона поставила біля підніжжя східців.

Якась тінь метнулася до мене в темряві, і я рвучко сягнув до руків’я револьвера містера Боудітча. Тінь ущільнилась і стала Радар. Я опустився на коліно, щоб вона не навантажувала собі хворі лапи спробами підстрибувати. До чого вона, вочевидь, готувалася. Я обняв її за шию і притягнув голову до грудей.

— Привіт, мала. Ну як ти тут?

Вона так інтенсивно виляла хвостом, що зад ходив ходором з боку в бік, наче маятник, і хіба я міг дати їй померти, якщо можна якось цьому зарадити? Чорта з два.

«Допоможи їй», — попросила Ліїна служниця, і там, на дорозі, яку вже огортала пітьма, я вирішив допомогти обом: старій собачці та принцесі-гусопасці.

Якщо зможу.

Радар вивільнилася з обіймів, пішла на той бік дороги, де росли маки, й присіла навпочіпки.

— Добре придумала, — сказав я і собі розщебнув ширіньку. Відливаючи, тримав одну руку на руків’ї ре­вольвера.

4

Дора постелила мені біля каміну. Була там навіть подушка з барвистими метеликами на пошивці. Я подякував їй, вона присіла в реверансі. Я вражено побачив, що замість червоних черевичків (таких самих, як у Дороті в «Озі») у неї на ногах тепер були жовті «конверси».

— Це містер Боудітч вам подарував?

Вона кивнула й опустила на них погляд, супроводжуючи його своєю версією усмішки.

— Вони у вас святкові?

Здавалося, що так і є, бо кеди були бездоганно чисті, наче щойно з магазинної коробки.

Дора кивнула, показала на мене, а потім на кеди: «Я взула їх для тебе».

— Дякую, Доро.

Її брови немовби зливалися з лобом, але вона здійняла їх залишки й показала в тому напрямку, звідки я прийшов.

— Ачиу?

— Не розумію.

Повернувшись до майстерні, Дора взяла маленьку дошку. Стерла квадратики, що позначали будинок і клуню, які вона показувала молодому чоловікові та жінці, а потім великими друкованими літерами вивела: ЛІЯ. Повагавшись, вона додала:?

— Так, — кивнув я. — Дівчина з гусьми. Я її бачив. Дякую вам за те, що пустили нас переночувати. Завтра вирушимо далі.

Вона погладила себе по грудях над серцем, показала на Радар, на мене, а тоді розвела руки, ніби охоплюючи жестом усе навколо. «Мій дім — ваш дім».

5

Ми повечеряли рагу, до якого тепер були скибки грубого хліба. Грубого, але смачного. Їли при свічках, і Радар отримала свою порцію. Перед тим як погодувати її, я вийняв з наплічника пляшечку з пігулками і втопив дві в підливці. А потім, згадавши, яка довга в нас попереду дорога, додав третю. Але ніяк не міг позбутися думки, що, даючи їй ці пігулки, вбиваю одне заради порятунку іншого.

Дора показала на них і питально скинула головою.

— Вони мають їй допомогти. Нам треба буде пройти довгий шлях, а вона вже не така міцна, як колись. Їй здається, що сильна, але це не так. Коли їх більше не буде, то, мабуть…

З протилежного боку дороги знову долинуло довге виття. Йому вторувало наступне, потім третє. Ці звуки були неймовірно гучні й такі високі, що переходили у вереск, від якого я мимоволі до скреготу стискав зуби. Радар підвела голову, але не загавкала, лише невиразно загарчала десь із глибини грудей.

— Вовчики, — сказав я.

Дора кивнула, схрестила руки на грудях і обхопила себе за плечі. Перебільшено здригнулася.

До попередніх вовків долучились інші. Якщо вони так усю ніч завиватимуть, мені навряд чи вдасться відпочити перед дорогою. Я не знаю, чи Дора прочитала мої думки, чи так лише здалося. Та вона підвелась і поманила мене жестом до круглого віконця. А там показала на небо. Невисока Дора не мусила згинатися, щоб подивитися вгору, а от мені довелось. І побачене знову стало шоком для мого орга­нізму, після безперервного параду шоків того дня.

Хмари розійшлись, і в них утворилася довгаста розколина. У небесній річці, яка відкрилася погляду, я бачив два місяці, один більший за другий. Вони немовби мчали наввипередки крізь порожнечу. Великий був дуже великий. Мені не потрібен був телескоп, щоб роздивитися на його стародавній поверхні кратери, долини та каньйони. Здавалося, ще трохи — і він упаде просто на нас. А тоді розколина стулилася. Вовче виття моментально стихло. Було таке враження, наче його транслювали через гігантський підсилювач, але хтось висмикнув кабель з розетки.

— І таке щоночі?

Дора похитала головою, розвела руки, а потім показала на хмари. Вона добре вміла комунікувати жестами й тими небагатьма словами, які могла написати, але цей жест не піддавався моєму розумінню.

6

Єдині двері в хатині, що не вели на переднє чи заднє подвір’я, були низькі, припасовані до Дориного зросту. Вона прибрала після нашої маленької вечері (кишнувши мене, коли я спробував допомогти), зайшла в ці двері й через п’ять хвилин вийшла в нічній сорочці, що сягала до п’ят босих ніг, і в хустці на залишках волосся. Кеди вона тримала в руці. Поставила їх обережно — побожно — на полицю в головах свого ліжка. На тій полиці була ще одна річ, і коли я попросив подивитися, Дора простягла її мені, вочевидь неохоче передала в руки. То була маленька фотографія в рамці: містер Боудітч тримає цуценя, очевидно, що Радар. Дора притисла фото до грудей, погладила й поставила біля кедів.

Вона показала на маленькі двері, потім на мене. Узявши зубну щітку, я зайшов. Мені в житті довелося бачити небагато нужників, хіба що читав про них у книжках і бачив у старих фільмах. Але навіть якби я бачив багато, цей був би на першому місці за охайністю. Всередині була бляшана миска зі свіжою водою і туалет із закритою дерев’яною кришкою. У вáзі на стіні стояли маки й пахтіли солодкими вишнями. Запаху людських відходів не було. Нуль.

Я помив руки, вмився й витерся маленьким рушничком, гаптованим метеликами. Почистив зуби без пасти. У нужнику я пробув щонайменше п’ять хвилин, а може, навіть менше, та коли вийшов, Дора вже міцно спала в своєму ліжечку. Радар спала біля неї.

Я вмостився на своєму імпровізованому ліжку з товстих ковдр і акуратно складеної ще однієї зверху, щоб я міг укритися. Натягнув ковдру не одразу, бо жарини у вогнищі пашіли чудовим теплом. Вони то розгорялися, то повільно згасали, і це видовище було гіпнотичне. Вовки позамовкали, бо місяць більше не доводив їх до шалу, але під дахом гуляв вітерець. Його пориви часом нагадували тихий плач, і я не міг не думати про те, як далеко від свого світу опинився. О так, я міг повернутися туди, прогулявшись на пагорб, потім милю підземним коридором і нагору гвинтовими сходами: сто вісімдесят п’ять східців до вершечка колодязя. Але то були неправдиві виміри. Тут інший край. Країна Емпіс, де по небу пливуть два місяці, а не один. Я згадав обкладинку тієї книжки, де лійка наповнювалася зірками.

«Не зірками, — раптом подумалося мені. — Казками. Нескінченною кількістю казок, які вливаються в ту лійку і, трохи видозмінені, виходять у нашому світі».

А тоді я згадав місіс Вілкоксен, свою вчительку з третього класу, яка кожен день закінчувала такими словами: «Що ми сьогодні вивчили, хлопчики й дівчатка?»

Що я вивчив? Що це магічна земля, де все перебуває під дією прокляття. Що люди, які тут живуть, потерпають від якоїсь хвороби і вона прогресує. Тепер я, здавалося, розумів, чому Дорина вивіска — та, яку написав друкованими літерами для неї містер Боудітч, — містила віршик про взуття лише на тому боці, що виходив на покинуте місто. Бо люди йшли звідти. Скільки людей, я не знав, але порожній бік таблички свідчив, що мало хто повертався, якщо поверталися взагалі. Якщо припустити, що захмарена пляма сонця сідала на заході, то молодий чоловік і жінка, яких я зустрів (плюс усі інші люди в програмі обміну взуттям, яку запровадили Дора з братом), прийшли з півночі. Евакуювалися з півночі? Це прокляття шириться? Може, в місті — якесь джерело радіації? Я мав замало інформації, щоб бути цілковито чи хоч наполовину впевненим, та все одно думка була неприємна, бо саме туди я збирався з Раді. Чи посіріє моя шкіра? Чи почне сідати голос, знизиться до гарчання, як у Дори та Ліїної фрейліни? Зі шкірою та голосом містера Боудітча все було гаразд, але, можливо, в цій частині Емпісу все було добре чи переважно добре в ті часи, коли він тут був востаннє.

Може, так, а може, не так. Я подумав: якщо стану помічати в собі зміни, то можу розвернутися й звалити.

«Допоможи їй».

Це прошепотіла мені сіра покоївка. Я вважав, що знаю, як допомогти Радар, але як допомогти принцесі без рота? У казці пошуком рішення зайнявся би принц. Це могло бути щось маловірогідне (наприклад, сльози Рапунцель виявилися б магічними й цілющими для повернення зору), але привабливе для читачів, які хотіли щасливого кінця, навіть якщо оповідачу треба його витягти з капелюха. Та й усе одно я не принц, а простий старшокласник, який знайшов дорогу до якоїсь іншої реальності, й жодних ідей у мене не було.

Жарини володіли власною магією. Вони розгорялися, коли вітер поривчасто дмухав у комин, і пригасали, коли подмухи вщухали. Я дивився на них, і повіки наливалися свинцем. Я заснув, і в якийсь момент уночі Радар перетнула кімнату й лягла біля мене. До ранку вогнище згасло, але той мій бік, до якого вона тулилася, був теплий.