Казка

1

Я впевнений, що можу розповісти цю історію. І так само впевнений, що ніхто в неї не повірить. Але мене це влаш­товує. Самої розповіді вистачить. Але є проблема, яка, мабуть, мучить багатьох письменників, а не лише таких новачків, як я. Найважче — вирішити, з чого почати.

Першим на думку спадає сарай, бо саме там насправді почалися мої пригоди. Але потім я зрозумів, що передусім доведеться розказати про містера Боудітча і про те, як ми потоваришували. Та тільки цього ніколи б не сталося, якби не чудо з моїм батьком. Цілком собі звичайне чудо, можете сказати ви, яке відбувалося з тисячами людей з 1935 року; але для дитини то було щось дивовижне.

Однак і це не зовсім задовільний початок, бо навряд чи тато потребував би того чуда, якби не клятий міст. Ось із чого я маю почати. З клятого мосту на Платановій вулиці. І тепер, обмірковуючи все, я виразно бачу нитку, яка тягнеться крізь роки до містера Боудітча та сараю з навісним замком на дверях позаду його обшарпаного старого вік­торіанського будинку.

Але нитку легко обірвати. Тому це не нитка, а ланцюг. Міцний. А я був підлітком з кайданами, заклацнутими на зап’ясті.

2

Річка Мала Румпл біжить через північний край містечка Сентріз-Рест (для місцевих — просто Сентрі). До 1996 року, коли я народився, її береги сполучав дерев’яний місток. Саме того року державні інспектори з Департаменту автомобільного транспорту оглянули його й визнали небезпечним. Люди в нашій частині Сентрі знали про це з 1982 року — так казав мій батько. Міст мав витримувати вагу десять тисяч фунтів, але місцеві на повністю навантажених пікапах об’їжджали його, віддаючи перевагу розширенню автомагістралі, хоча це дратувало й забирало купу часу. Тато казав, що навіть у легковому авто можна було відчути, як під тобою тремтять, здригаються і гуркочуть дошки. Там було небезпечно, державні інспектори мали рацію, але ось у чому парадокс: якби замість старого дерев’яного мосту не спорудили новий, моя мати зараз була б жива.

Мала Румпл справді малá, тож будівництво нового мосту тривало недовго. Дерев’яну конструкцію знесли, новий міст відкрився для руху транспорту в квітні 1997 року.

— Мер розрізав стрічку, панотець Кафлін благословив трикляту штуку, і на тому все, — якось увечері сказав мені батько. На той час він був уже досить п’яний. — А для нас, Чарлі, не таке вже й благословення, правда ж?

Конструкцію назвали міст Френка Еллсворта, на честь місцевого героя, що загинув у В’єтнамі, але інші місцеві називали його просто мостом на Платановій. Платанова вулиця обабіч ріки була гладенько заасфальтована, але настил мосту (завдовжки сто сорок два фути) спорудили зі сталевих решіток, які гули під колесами легкових авто й гуркотіли, коли мостом їхали вантажівки — а вони мог­ли там проїжджати, бо тепер міст витримував шістдесят тисяч фунтів. Для навантаженого напівпричепа не вистачить, але великі фури Платановою однаково не їздили.

Щороку в міській раді точилися балачки про те, аби заасфальтувати настил і додати хоч один хідник, але щороку гроші були потрібніші на щось інше. Не думаю, що хідник врятував би мою матір, а от асфальт міг би. Нема як дізнатися, правда?

Той клятий міст.

3

Ми жили на середині довгого пагорба, вздовж якого тяг­лася Платанова, приблизно за чверть милі від мосту. На протилежному боці річки стояв мінімаркет «Зіп-Март». У ньому продавалося те, що й скрізь: від моторної оливи і «Диво-хліба» до тістечок «Літл-Деббі», а ще — смажені кури, яких готував сам власник, містер Еліадес (хоча всі на райончику називали його містером Зіппі). Кури були саме такі, як обіцяла вивіска: «НАЙКРАЩІ В УСЬОМУ КРАЇ». Я досі пам’ятаю, які вони були смачні, але після маминої смерті я не з’їв ані шматка. Мене б знудило, якби спробував.

Однієї суботи в листопаді 2003-го — міська рада все ще обговорювала асфальтування мосту і вирішувала, що це почекає до наступного року, — мама сказала, що сходить до Зіппі й купить на вечерю смажену курку. Ми з батьком дивилися матч з американського футболу серед коледжів.

— Узяла б машину, — порадив тато. — Скоро буде дощ.

— Мені треба більше рухатися, — відповіла мама, — але я візьму свій плащ Червоної Шапочки.

Той плащ і був на ній, коли я востаннє її бачив. Каптура вона не підіймала, бо ще не дощило, тому волосся розсипалося по плечах. Мені було сім років, і я думав, що в мами найкрасивіше на світі руде волосся. Вона помітила, що я на неї дивлюсь у вікно, й помахала. Я помахав у відповідь, а потім перевів погляд на телевізор, де вигравала команда Університету Луїзіани. Шкодую, що не дивився довше, але себе не звинувачую. Ніколи не знаєш, де в житті чекає пастка, правда ж?

У тому не було моєї провини, і татової не було, хоч я знаю, що він себе винуватив, думав: «Якби ж я підняв свою дохлу сраку й відвіз її до тої клятої крамниці». Мабуть, і провини водія сантехнічної вантажівки теж не було. Поліція сказала, що він був тверезий; він заприсягся, що швидкості не перевищував, а в нашій житловій зоні вона становила 25. Тато сказав: якщо це й правда, водій все одно відволікся від дороги, хай навіть усього на кілька секунд. Мабуть, тато мав рацію. Він був клерком у страховій компанії й одного разу сказав мені, що чув лише про один чистий нещасний випадок — коли чоловіку в Аризоні впав на голову метеорит і він загинув.

— Завжди є хтось винний, — стверджував тато. — Але не завжди можна звинувачувати.

— А ти звинувачуєш чоловіка, який збив маму? — спитав я.

Він замислився. Підніс склянку до губ і відпив. Це було через шість-вісім місяців після маминої смерті, коли тато вже практично не вживав пива. На той час він майже повністю перейшов на джин «Ґілбі».

— Намагаюся не звинувачувати. І майже завжди вдається, крім випадків, коли прокидаюсь о другій ночі, а в ліжку поряд немає нікого. Тоді звинувачую.

4

Мама спустилася пагорбом. Там, де тротуар закінчувався, був знак. Вона проминула його і перетнула міст. На той час уже сутеніло, з неба сіялася мжичка. Вона зайшла в крамницю, де Ірина Еліадес (звісно, її називали місіс Зіппі) сказала, що курка буде готова за три хвилини, щонайбільше за п’ять. Десь на Сосновій вулиці, недалеко від нашого дому, водопровідник щойно впорався з останнім на ту суботу завданням і вкладав скриньку з інструментами у вантажне відділення свого фургона.

Курку витягли з духовки, гарячу, хрустку й золотаву. Місіс Зіппі спакувала вісім порцій у коробку й дала мамі крильце безплатно — з’їсти дорогою додому. Мама подякувала, розплатилась і затрималася біля журнальної стійки. Якби вона цього не зробила, то могла встигнути перетнути міст — хтозна? Фургон сантехніка, напевно, повертав на Платанову й починав спуск пагорбом зав­довжки з милю, поки мама роздивлялась свіжий випуск журналу «Піпл».

Вона поклала його назад, відчинила двері й гукнула до місіс Зіппі через плече:

— Гарного вечора!

Може, скрикнула, коли побачила, що фургон її зараз зіб’є, і Бог знає, про що вона тоді подумала, але то були останні вимовлені нею слова. На ту мить уже періщив холодний дощ, його сріблясті нитки розтинали сяйво ­єдиного ліхтаря на тому боці мосту, де розташувався «Зіп-Март».

Жуючи куряче крильце, мама вийшла на поверхню мосту. Фари освітили її постать, і довга тінь пролягла за спиною. Сантехнік проїхав повз знак на іншому боці, той, на якому було написано: «ПОВЕРХНЯ МОСТУ ОБМЕРЗАЄ РАНІШЕ, НІЖ ДОРОГА! БУДЬТЕ ОБАЧНІ!» Чи дивився він у дзеркало заднього огляду? А може, перевіряв повідом­лення на телефоні? На обидва запитання він відповів заперечно. Та коли я думаю про те, що з нею сталося того вечора, то завжди згадую татові слова, що він чув лише про один чистий нещасний випадок — коли чоловіку в Аризоні впав на голову метеорит.

Місця там вистачало, бо сталевий міст зробили значно ширшим за дерев’яного попередника. Проблема була в сталевих решітках. Водій помітив маму на середині мосту і вдарив по гальмах — не тому, що перевищував швидкість (так він сказав), а просто чуйка спрацювала. Сталева поверхня вже почала обмерзати. Автофургон занесло й стало розвертати. Мама притислася до огорожі мосту, впустивши шматочок курки. Фургон і далі несло, він врізався в неї і жбурнув уздовж огорожі, як дзиґу. Мені не хочеться думати про ті її частини, які могли відірватися під час цього смертельного крутіння, але нічого не можу з собою вдіяти — іноді думаю. Достеменно знаю тільки одне: ніс автофургона зрештою розчавив її об опору мосту з того боку, де ближче до «Зіп-Марту». Якісь частини тіла впали в Малу Румпл. Більша частина залишилася на мості.

Я ношу з собою в гаманці наше фото. Коли його зробили, мені було рочків зо три. Вона взяла мене на руки. Моя рука — у неї в волоссі. Волосся в неї було прекрасне.

5

Гівняне Різдво було того року. Повірте мені на слово.

Пам’ятаю поминки. Їх влаштували в нас удома. Там був батько: зустрічав людей, приймав співчуття, а потім зник. Я спитав його брата, дядька Боба, де він.

— Йому треба було прилягти, — відповів дядько Боб. — Він дуже втомився, Чарлі. Може, підеш надвір, пограєшся?

Ніколи в житті я не відчував менше бажання гратися, але надвір пішов. А проходячи повз гурт дорослих, які вийшли надвір покурити, почув, як один каже: «Бідолашний, він п’янючий». Навіть тоді, у стані сильного горя, я зрозумів, про кого вони.

Доки не загинула мама, батько, як-то кажуть, «регу­лярно випивав». Я був лише другокласником, тож, мабуть, це треба сприймати з часткою скепсису, але я на цьому стою. Я ніколи не чув, щоб він затинався в мовленні; він не спотикався й не падав у будинку, не швендяв по шинках і не здіймав руку ані на мене, ані на маму. Він повертався додому з портфелем, і мама наливала йому келих, зазвичай мартіні. Сама один теж перехиляла. Увечері, коли ми дивилися телик, він міг вицмулити зо дві бляшанки пива. От і все.

Усе змінилося після клятого мосту. Він був п’яний («п’янючий») після похорону, п’яний на Різдво і п’яний у вечір перед Новим роком (як я дізнався згодом, такі, як він, називають цей вечір «аматорським»). Упродовж тих тижнів і місяців, які минали після втрати, він майже постійно був п’яний. Здебільшого вдома. По шинках і досі не швендяв («Там забагато таких придурків, як я», — якось сказав він) і руку на мене так само не здіймав, але пияцтво вирвалося з-під контролю. Тепер я це знаю напевно, а тоді просто мирився з цим. Діти так роблять. Собаки теж.

Мало-помалу я почав готувати собі сніданки двічі на тиждень, потім чотири рази, потім практично щодня. Я хрумтів пластівцями на кухні й чув, як він хропе у спальні — лункий рокіт моторного човна. Іноді перед виходом на роботу він забував поголитися. Після вечері (дедалі частіше замовленої) я ховав ключі від машини. Якщо йому потрібна була ще пляшка, він міг сходити до Зіппі й купити. Іноді я переймався, чи не здибає його на клятому мості якась автівка, але не надто. Я був упевнений (принаймні до певної міри), що обох батьків не розчавить у тому самому місці. Тато працював у сфері страхування, і я знав, що таке актуарні таблиці: розрахунки смертності.

Свою роботу тато знав добре, тому рухався за інерцією ще понад три роки, хоч і весь цей час пиячив. Чи діставав він на роботі догани? Не знаю, все може бути. Чи зупиняли його за водіння в нетверезому стані, коли він починав пиячити вже після обіду? Якщо й так, то, може, він відбувався попередженнями. Або не «може», а «найпевніше», бо всі копи в місті були його знайомими. Взаємодія з копами була одним з його службових обов’язків.

Протягом тих трьох років наше життя мало певний ритм. Нехай той ритм і не був добрим, таким, під який хочеться танцювати, але я принаймні міг на нього спертися. Зі школи я повертався десь о третій. Батько приїжджав близько п’ятої, вже напідпитку, про що виразно свідчив перегар (вечорами він по шинках не швендяв, але згодом я дізнався, що дорогою з офісу регулярно вчащав до «Таверни Даффі»). Привозив піцу, чи тако, чи китайську їжу з «Джой Фан». Іноді забував — тоді ми замовляли по телефону… тобто я замовляв. А після вечері він починав пити по-справжньому. Переважно джин. Або інше, якщо не було джину. У деякі вечори він засинав перед телевізором. А іноді шкандибав до спальні, залишаючи взуття й пожмаканий піджак, і я їх прибирав. Зрідка я, прокинувшись, чув, як він плаче. Чути таке посеред ночі жахливо.

Зрив стався 2006-го. Якраз були літні канікули. О десятій ранку в мене був матч Креветкової ліги — я провернув два гоумрани й круто зловив. Додому я прийшов після полудня й побачив, що батько вже там, сидить у своєму кріслі, втупившись у телевізор, де актори в старому кіно билися на дуелі на сходах якогось замку. Він був у трусах і цмулив білий напій, який мені штиняв нерозбавленим «Ґілбі». Я поцікавився, чому він удома.

Не відриваючись від бійки на шпагах і цілком чітко вимовляючи слова, він відповів:

— Чарлі, здається, я втратив роботу. Або, цитуючи Бобкета Ґолдтвейта[1], я знаю, де вона, але тепер її виконує хтось інший. Чи невдовзі виконуватиме.

Я думав, що не знаю, як на це реагувати, але слова зірва­лися самі:

— Це тому, що ти п’єш.

— Я кину, — сказав він.

Я лише показав пальцем на склянку. А потім пішов до себе, зачинив двері й розплакався.

Він постукав:

— Можна зайти?

Я не відповів. Не хотів, щоб він чув, як я схлипую.

— Чарлі, перестань. Я вилив у раковину.

Наче я не знав, що недопита пляшка стоїть на столі в кухні. А ще одна — в шафці-барі. Чи дві. Чи три.

— Ну, Чарлі, що скажеш?

Шкажеш. Мені було огидне це п’яне шамкання.

— Пішов ти, тату.

Я ще ніколи в житті йому такого не казав, і якось навіть хотілося, щоб він зайшов і відважив мені ляпаса. Чи обійняв. Хоча б що-небудь зробив. Але я почув, як він човгає на кухню, де чекала пляшка «Ґілбі».

Коли я нарешті вийшов зі своєї кімнати, він спав на канапі. Телевізор і досі працював, але беззвучно. Там знову показували якесь чорно-біле кіно, цього разу зі старими машинами, які ганяли майданчиком, явно схожим на знімальний. Тато завжди дивився канал TCM[2], коли бухав, якщо мене не було вдома і я не наполягав на іншому. Практично порожня пляшка стояла на журнальному столику. Я вилив залишки в раковину. Потім відкрив барну шафку і поміркував, чи не вилити решту. Але втомився від самого погляду на весь той джин, віскі, чекушки горілки, бренді до кави. Хто б міг подумати, що десятирічка може так втомитись, — але я був змучений.

Я поклав заморожену вечерю марки «Стоуфферз» у мікрохвильовку («Бабусина запечена курочка», наше улюб­лене) і розштовхав його, поки готувалося. Він сів, очамрілий, наче не розумів, де він, а тоді з нього полилися ті жахливі звуки паротяга, яких я ніколи не чув. На хитких ногах він поплентався у ванну, затискаючи рота долонями, і я почув, як він блює. Мені здавалося, що це ніколи не припиниться, але зрештою затихло. Дзенькнула мікрохвильовка. Я витяг «Запечену курочку», орудуючи кухонними рукавицями. На лівій був напис «ДОБРЕ ГОТУВАТИ», а на правій — «ДОБРЕ ЇСТИ». Одного разу забудеш про ті рукавиці, коли виймаєш щось гаряче, і запам’ятаєш назавжди. Я вивалив нам на тарілки по порції та пішов у вітальню. Тато вже сидів на канапі, опустивши голову й переплівши пальці рук на потилиці.

— Їсти зможеш?

Він підвів погляд:

— Можливо. Якщо принесеш мені пару таблеток аспірину.

У ванній смерділо джином і ще чимось, може, квасолевим соусом, але принаймні він усе з себе вивергнув в унітаз і змив. Я попшикав «Ґлейдом», а потім відніс йому пляшечку аспірину і склянку води. Він прийняв три й поставив склянку туди, де була пляшка «Ґілбі». А потім подивився на мене з виразом, якого я ще ніколи не бачив, навіть після маминої смерті. Неприємно це казати, але все одно скажу, бо тоді я так подумав: то був вираз собаки, який випорожнився на підлогу.

— Я зможу поїсти, якщо ти мене обнімеш.

Я обняв його і попросив вибачення за свої погані слова.

— Та нічого. Мабуть, по заслузі мені.

Ми пішли на кухню і з’їли стільки «Бабусиної запеченої курочки», скільки змогли, тобто небагато. Коли він вишкрібав рештки з тарілок у раковину, то розповів мені, що збирається покинути пиятику, — і на ті вихідні покинув. А ще сказав, що в понеділок почне шукати нову роботу, — але не почав. Він залишився вдома, дивився старі фільми по TCM, а коли я повернувся з бейсбольного тренування й пообіднього плавання, він був уже вгашений.

Побачив, що я на нього дивлюся, і тільки головою похитав:

— Завтра. Завтра. Присягаюся.

— Брехня, не вірю, — сказав я і пішов до себе.

6

То було найгірше літо мого дитинства. «Гірше, ніж після смерті матері?» — запитаєте ви, і я відповім: «Так». Бо крім нього, в мене батьків не було, а ще тому, що все це, здавалося, відбувається в режимі вповільненої зйомки.

З його боку була квола спроба пошукати роботу в страховому бізнесі, але вийшов пшик. Нічого не вдавалося навіть тоді, коли він голився, мився і вдягався як успішний. Мабуть, просочилися чутки.

Рахунки надходили й накопичувалися на столику в передпокої, невідкриті. Принаймні він їх не відкривав. То я розпечатав всі, коли стос уже височів занадто. Я поклав їх перед ним, а він виписав чеки для сплати. Я не знав, чи ті чеки повертатимуться недійсними з позначкою «НЕДОСТАТНЬО КОШТІВ», і знати не хотів. Це було те саме, що стояти на мості й уявляти, що на тебе несе вантажівку, яка втратила керування. Гадати, якими були б твої останні думки за мить до того, як вона розчавить тебе на смерть.

Він влаштувався на неповний робочий день на автомийку «Джиффі» біля розширення магістралі. Там протримався тиждень, а потім чи сам пішов, чи його пішли. Він не розказував, а я не питав.

Я пройшов до зіркової команди Креветкової ліги, але ми після перших двох ігор вилетіли з турніру із системою подвійного вибування. Під час основного сезону я зробив шістнадцять гоумранів, був найкращим бетером «Стар Маркету», але в тих двох матчах сім разів набирав страйки: раз ударив по м’ячу на землі, а раз замахнувся на м’яч так високо над головою, що для контакту знадобився б ліфт. Тренер спитав, що зі мною, а я відповів:

— Нічого, нічого, просто не чіпайте мене.

А ще я робив усяку хрінь — іноді з другом, іноді наодинці. І погано спав. Жахіття, як після маминої смерті, не снилися, я просто не міг заснути, іноді аж до півночі чи першої ночі. Я почав розвертати годинник циферблатом до стіни, щоб не дивитися на цифри.

Я не те щоб ненавидів батька (хоча певен, що з часом зненавидів би), але відчував до нього презирство. «Слабак, слабак», — думав я, лежачи в ліжку й слухаючи його хропіння. І, звісно, не міг не думати про те, що з нами буде далі. Кредит на машину виплатили, і це добре, але за будинок — ні, і суми цих платежів мене жахали. Скільки ще часу мине, перш ніж він перестане витягувати місячний бюджет? Авжеж, цей час настане, бо іпотека в нас була на дев’ять наступних років, а грошей у жодному разі так надовго не вистачить.

«Бездомні, — думав я. — Банк забере будинок, як у “Гронах гніву”, і ми опинимося на вулиці».

Я бачив безпритульних у центрі міста, багато безпритульних, і коли не міг заснути, думками повертався до них. Я багато думав про тих міських мандрівників. У старому одязі, який мішком висів на худорлявих тілах чи розтягувався на огрядних. Кросівки, замотані скотчем. Покривлені окуляри. Довге волосся. Божевільні очі. Перегар. Я уявляв, як ми спимо в своїй машині біля старого залізничного депо чи на паркінгу «Волмарту», серед трейлерів. Уявляв, як батько штовхає поперед себе магазинний візок з усіма нашими мізерними пожитками. У тому візку я зав­жди бачив свій будильник з тумбочки. Не знаю, чому від цього мене охоплював невимовний жах, але так було.

Скоро мені повертатися до школи, і байдуже, безпритульний я чи ні. Дехто з моєї команди, мабуть, почне мене обзивати Чарлі-Страйком. Хоча це краще, ніж Чарлі Алка­шович, але чи довго чекати, коли все це буде разом? Люди на нашій вулиці вже були в курсі, що Джордж Рід більше не ходить на роботу, і майже напевно знали причину. Я себе щодо цього не дурив.

Сім’єю ми ніколи не відвідували церкву і взагалі були не релігійні в загальноприйнятому розумінні. Одного разу я спитав маму, чому ми не ходимо до церкви — тому що вона не вірить у Бога? Вона відповіла, що вірить, але їй не потрібен священник (чи пастор, чи рабин), щоб указував, як правильно в Нього вірити. Сказала, що для цього їй всього-на-всього треба розплющити очі й роззирнутися навколо. А тато казав, що його виховували як баптиста, але він перестав ходити до церкви, коли цю церкву стала більше цікавити політика, а не Нагірна проповідь.

Але одного вечора, приблизно за тиждень до початку занять у школі, мені спало на думку помолитися. Потреба була дуже сильна, майже нездоланна. Я опустився навколішки біля ліжка, склав руки, міцно заплющив очі й помолився про те, щоб батько перестав пити.

— Якщо Ти зробиш це для мене, ким би Ти не був, я зроб­лю щось для Тебе, — сказав я. — Даю обіцянку і готовий померти, якщо її не виконаю. Просто покажи, що Тобі потрібно, і я зроблю. Присягаюся.

Я ліг у ліжко і тієї ночі проспав не прокидаючись аж до ранку.

7

Перед звільненням батько працював в «Оверленд Нешнл Іншуренс». Це велика страхова компанія. Ви могли бачити їхню рекламу, ту, в якій розмовляють верблюди Білл і Джилл. Дуже смішна. Тато казав:

— Усі страхові компанії використовують хихотунчики в рекламі, щоб привертати погляди, та коли застрахований подає заяву на відшкодування, стає не до сміху. Це мій вихід. Я регулятор страхових претензій, тобто — але ніхто цього вголос не говорить — я маю знизити договірну суму. Іноді так і роблю, але ось секрет: коли я починаю роботу, то завжди стаю на бік позивача. Якщо, звісно, не знаходжу причин цього не робити.

Головний офіс «Оверленду» на Середньому Заході розташований на околицях Чикаго, у провулку, який тато називав Страховим. Коли він їздив на роботу, від Сентрі туди було всього сорок п’ять хвилин за кермом, ну, в щільному потоці машин — година. З того офісу працювали щонайменше сто регуляторів претензій, і одного дня у вересні 2008 року до нього навідався агент, із яким він раніше працював. Його звали Ліндсі Франклін. Тато називав його Лінді. Це було після обіду, ближче до вечора, і я сидів за кухонним столом, робив уроки.

Той день закарбувався в пам’яті мерзенно-гівняним початком. У будинку й досі злегка смерділо димом, хоч я й попшикав скрізь «Ґлейдом». Тато вирішив приготувати на сніданок омлет. Бог його знає, чому він прокинувся о шостій ранку й чому вирішив, що мені потрібен омлет, але він побрів з кухні до туалету або ввімкнути телевізор і забув, що стоїть на плиті. Важкий був бодун, не сумніваюся. Я прокинувся під завивання детектора пожежної сигналізації, побіг на кухню в трусах і побачив величезну хмару диму. На пательні лежало щось подібне до обвугленого поліна.

Я згріб усе в подрібнювач сміття і приготував собі пластівці. На татові все ще був фартух, і це виглядало дуже тупо. Він спробував попросити вибачення, і я промимрив щось у відповідь, аби він заткнувся. Пам’ятаю, що протягом тих тижнів і місяців він постійно намагався перепрошувати і мене це до сказу бісило.

Але також то був незабутньо класний день, один з найкращих, — завдяки тому, що сталося ввечері. Ви, певно, звикли до чогось крутішого, але я все одно розповім, бо ніколи не переставав любити свого тата, навіть коли він мені не подобався, і цей епізод історії мене ощасливлює.

Лінді Франклін працював в «Оверленді». А ще був алкоголіком у зав’язці. Він не належав до тих агентів, які особ­ливо тісно спілкувалися з батьком, мабуть, тому що Лінді ніколи не заходив з іншими до «Таверни Даффі» після роботи. Але він знав, що тато втратив роботу, і вирішив якось цьому зарадити. Принаймні спробувати. З його боку то був «візит дванадцятого кроку», як я дізнався згодом. У нього було заплановано кілька зустрічей із позивачами в нашому містечку, і коли він з усім упорався, то спонтанно вирішив заїхати до нас. Потім казав, що ледь не передумав, бо не було підтримки (алкоголіки, які одужують, зазвичай роблять «візит дванадцятого кроку» з партнером, типу як мормони), але потім махнув рукою і пошукав у телефоні нашу адресу. Мені не подобається думати про те, що з нами могло статися, якби він вирішив не їхати. І вже напевно я ніколи не опинився б у сараї містера Боудітча.

На містері Франкліні був костюм з краваткою. На голові — стильна стрижка. Тато — неголений, з незаправленою сорочкою, босий — познайомив нас. Містер Франклін потиснув мені руку, сказав, що йому дуже приємно зі мною познайомитись, а потім спитав, чи не міг би я вийти надвір, щоб він поговорив з батьком наодинці. Я охоче пішов, але після сніданкового лиха вікна все ще були відчинені, і я почув чимало з того, що казав містер Франклін. Особливо запам’яталися два моменти. Тато сказав, що пиячить, бо й досі дуже сумує за Джейні. А містер Франклін відповів:

— Якби випивка могла її повернути, я б не заперечував. Але цим її не повернеш, і уяви, як би їй було, якби вона побачила ваші з сином теперішні умови життя?

А ще він сказав таке:

— Ти ще не замучився бути замученим?

Саме тоді батько розплакався. Зазвичай мені бувало неприємно від цього («слабак, слабак»), але тоді я подумав, що цього разу сльози, може, інакші.

8

Ви зрозуміли, що назріває, та й, мабуть, знаєте, чим ця істо­рія закінчиться. Я впевнений, що знаєте, якщо самі лікуєтеся чи знаєте таку людину, яка лікується. Того вечора Лінді Франклін повів тата на зустріч «Анонімних алкоголіків». Коли вони повернулися, містер Франклін зателефонував дружині й сказав, що залишиться ночувати в друга. Він спав на нашому розкладному дивані, а наступного ранку повіз тата на зустріч о сьомій під назвою «Тверезий схід сонця». Ця зустріч стала для тата регулярною, і саме там він отримав свою медаль АА першого року. Я прогуляв школу, щоб вручити її йому, і того разу сам трохи посхлипував. Але нікого це наче й не збентежило: на тих зустрічах часто схлипували. Тато мене обійняв опісля, Лінді теж. На той час я вже називав його на ім’я, бо він частенько з нами бував. Він був татовим поручителем у програмі «Анонімні алкоголіки».

Це й було чудо. Тепер я багато знаю про АА і розумію, що таке відбувається з багатьма чоловіками й жінками в усьому світі, але це й досі здається мені чудом. Тато отримав першу медальку не рівно за рік після «дванадцятого кроку» Лінді, бо в нього було кілька зривів, але він розповів про них, визнав помилки, і люди в АА сказали те, що кажуть завжди:

— Повертайся.

І він повернувся, а останній зрив (одне пиво з упаковки на шість бляшанок, решту вилив у раковину) стався перед Гелловіном 2009-го. Коли Лінді виступав на першому татовому ювілеї, то сказав, що багатьом пропонують цю програму, але вони так і не можуть її осягнути. Сказав, що тато — один з тих, кому пощастило. Може, моя молитва була збігом, але я вирішив вірити, що це не так. АА дають тобі змогу вірити в те, що хочеш. Це записано у «Великій книзі», як її називають алкоголіки в зав’язці.

А я повинен був виконати обіцянку.

9

Я відвідував лише ювілейні татові зустрічі, але, як я вже сказав, Лінді частенько бував з нами, і більшість гасел, якими фонтанували люди з АА, я підхопив від нього. Мені сподобалося таке: «З солоного огірка не зробиш свіжий» та «Бог не виробляє мотлоху». Але в голові міцно засіло — і досі там сидить — те, що Лінді сказав татові (а я підслухав) однієї ночі, коли тато розповідав про несплачені рахунки і про те, як він боїться втратити дім. Лінді сказав, що батькове протверезіння було чудом. А потім додав:

— Але чудеса — це не магія.

Через пів року після протверезіння тато знову подався на вакансію в «Оверленді», і за підтримки Лінді Франкліна та деяких інших (зокрема й колишнього боса, того, який повідомив йому про звільнення) його поновили, але дали випробувальний термін, і він про це знав. Тому працював удвічі сумлінніше. А потім, восени 2011 року (два роки тверезості), у них з Лінді була дискусія, і тривала вона так довго, що Лінді зрештою знову заночував на розкладному дивані. Тато сказав, що хоче піти у вільне плавання, але без благословення Лінді цього не зробить. Упевнившись, що тато знову не зап’є, якщо спіткає невдача на новій роботі (наскільки в цьому можна бути впевненим, та й одужання від алкоголізму — не точна наука), Лінді дав добро, сказав йому:

— Пробуй.

Тато всадовив мене й пояснив, що це означає: працювати поза системою.

— То що скажеш?

— Скажу, що тобі пора прощатися з тими балакучими верблюдами, — відповів я, і це його насмішило. А потім я додав те, що повинен був: — Але якщо знову зап’єш, то все спаскудиш.

Через два тижні він написав в «Оверленді» заяву на звільнення і в лютому 2012-го започаткував власний бізнес у крихітному офісі на Мейн-стріт: Джордж Рід, розслідувач і незалежний регулятор претензій.

У тій нірці він проводив небагато часу — здебільшого топтав асфальт. Спілкувався з копами, заставними поручителями («Завжди добре для зачіпок», — пояснив він), але переважно — з адвокатами. Багато з них знали його ще з «Оверленду» і були в курсі, що він чесний. Йому давали завдання — складні, в яких великі компанії або кардинально скорочували суму, яку готові виплатити, або взагалі відмовлялися задовольняти претензію. Він працював по багато-багато годин. Майже завжди я приходив увечері в порожній будинок і сам собі готував вечерю. Але я не заперечував. Попервах, коли тато нарешті приходив, я обіймав його, щоб потайки нюхнути на предмет незабутніх пахощів джину «Ґілбі». А через якийсь час — уже просто обіймав. А він рідко пропускав зустріч «Тверезого сходу сонця».

Час від часу Лінді заїжджав на обід у неділю, привозив їжу з собою, і ми втрьох дивилися по телевізору матч «Беарз» чи «Вайт Сокс», якщо був сезон бейсболу. Якось у таке пообіддя батько повідомив, що бізнес щомісяця набирає обертів.

— Справи рухалися б швидше, якби я частіше приставав на бік позивача в справах типу «послизнувся і впав», але надто часто від них погано пахне.

— І не кажи, — кивнув Лінді. — У ближчій перспективі можна підзаробити, але зрештою така робота обернеться проти тебе.

Перед самим початком передостаннього класу в школі Гіллв’ю-Гай тато сказав, що назріла серйозна розмова. Я морально підготувався до лекції про розпивання алкогольних напоїв неповнолітніми чи обговорення деякої фігні, яку ми з моїм другом Берті Бердом робили впродовж років татового пияцтва (і ще досить довго після), але він мав на увазі зовсім не це. Тато хотів поговорити про навчання. Сказав, що я маю добре вчитися, якщо хочу потрапити в хороший коледж. Дуже добре вчитися.

— Мій бізнес працюватиме. Попервах було страшно, свого часу я мусив звернутися до брата і взяти позику, але її я вже майже виплатив і думаю, що невдовзі твердо стоятиму на ногах. Телефон дзвонить часто. Але що стосується коледжу… — він похитав головою. — Не думаю, що зможу тобі багато допомагати, принаймні спочатку. Нам збіса пощастило, що ми взагалі платоспроможні. Це я винен. Роблю все можливе, аби врятувати ситуацію…

— Я знаю.

— …але ти повинен допомогти собі сам. Добре працюй. Отримай високий бал Ес-Ей-Ті[3], коли складатимеш ці тести.

Я планував скласти академічний оцінний тест у грудні, але не сказав. Тато був в ударі.

— А ще подумай про позики, але тільки як останній засіб. Кредити потім довго не даватимуть тобі спокою. Подумай про стипендії. І займайся спортом, це теж дорога до стипендій, але основне — оцінки. Оцінки, оцінки, оцінки. Я не вимагаю, щоб ти закінчив школу найкращим у класі, але хочу тебе бачити в першій десятці. Зрозуміло?

— Так, батьку, — урочисто промовив я, і він жартома стукнув мене по спині.

10

Я сумлінно вчився, здобував хороші оцінки. Грав в американський футбол восени, в бейсбол — навесні. В десятому класі потрапив до університетської команди з обох видів спорту. Тренер Гаркнесс хотів, щоб я ще грав у баскетбол, але я відмовився. Сказав, що мені треба як мінімум три місяці на рік для інших справ. Тренер пішов, хитаючи головою над тим сумним станом, у якому нині, в цю епоху виродження, перебуває молодь.

Іноді я ходив на танці. Цілувався з дівчатами. У мене з’явилися друзі — здебільшого спортсмени, але не тільки. Я відкрив для себе метал-гурти, які мені подобались, і вмикав їх на великій гучності. Тато ніколи не протестував, але на Різдво подарував епплівські навушники «EarPods». У майбутньому на мене чигали різні жахіття — я ще до них дійду, — але жоден з тих кошмарів, які я напридумував собі, лежачи без сну, не втілився в реальність. Будинок був наш, двері відмикалися моїм ключем. Це було добре. Якщо ви коли-небудь уявляли зимівлю й холодні ночі в машині чи притулку для бомжів, то розумієте, про що я.

А ще я не забував угоду, укладену з Богом. «Якщо Ти зробиш це для мене, я зроблю щось для Тебе, — пообіцяв тоді я, стоячи навколішки. — Просто покажи, що тобі потрібно, і я зроблю. Присягаюся». То була дитяча молитва, так багато в ній було магічного мислення, але якоюсь часткою душі (більшою часткою) я вважав інакше. І досі вважаю. Гадаю, що мою молитву було почуто, на неї відповіли, як в одному з тих сентиментальних фільмів на кабельному «Лайфтаймі», які крутять між Днем Подяки і Різдвом. А це означало, що я маю виконати свої пункти угоди. Було таке відчуття: якщо не дотримаю обіцянки, Бог забере своє диво і тато знову зап’є. Не забувайте, що старшокласники — і високі хлопці, і вродливі дівчата — всередині залишаються майже дітьми.

Я старався. При цьому мої дні були не просто забиті навчанням і позакласною діяльністю — їх розпирало від цього всього, та я робив що міг, аби повернути борг.

Я долучився до ініціативи з прибирання шосейних узбіч. Нам виділили дві милі шосе 226, фактично пустище фастфудів, мотелів і АЗС. Я підібрав квінтильярд упаковок з-під «біґ-маків», два квінтильярди бляшанок з-під пива і щонайменше з десяток викинутих трусів. Одного разу на Гелловін я начепив дурнуватий оранжевий джемпер і пішов збирати кошти для ЮНІСЕФ. Влітку 2012 року я сидів за столиком реєстрації виборців у центрі міста, хоча сам ще був на півтора року молодший за той вік, коли зможу голосувати. Також я допомагав татові в офісі по п’ятницях після тренувань: упорядковував документи, вносив дані в комп’ютер — монотонна нудота; а за вікном темніло, і ми їли піцу з піцерії Джованні просто з коробки.

Тато казав, що вся ця активність матиме чудовий вигляд у моїх заявах на вступ до коледжу, і я погодився, тільки не сказав, що не для того це роблю. Я не хотів, щоб Господь вирішив, що я не виконую свою частину зобо­в’язань за угодою, але іноді здавалося, що чую несхвальний шепіт з небес: «Цього недостатньо, Чарлі. Ти справді вважаєш, що збирати сміття на узбіччі — адекватна подяка за хороше життя, яке тепер є у вас із батьком?»

І це підводить мене — нарешті — до квітня 2013-го, того року, коли мені виповнилося сімнадцять. І до містера Боудітча.

11

Стара добра Гіллв’ю-Гай! Тепер здається, що це було сто літ тому. Взимку я їздив автобусом, сидів позаду з Енді Ченом, моїм другом з першого класу. Енді був спортсменом, потім пішов грати у баскетбольній команді університету Гофстра. Берті на той час уже не було, переїхав. Що стало свого роду полегшенням. Хороший друг може одночасно бути й поганим другом. Насправді ми з Берті були погані один для одного.

Восени і навесні я їздив на вéлику, бо ми живемо в гористому містечку, а крутячи педалі, можна підкачати м’язи ніг і сідниць. А ще це була нагода подумати й побути на самоті, що мені подобалося. Шлях додому зі школи пролягав через Плейн-стріт до Ґофф-авеню, а далі через вулицю Вербову до Соснової. А Соснова перетиналася з Платановою на верхівці пагорба, який вів до того клятого мосту. На розі Соснової та Платанової стояв Психодім, як охрестив його Берті, коли нам було років десять-одинадцять.

То був будинок Боудітчів, про що повідомляло прізвище на поштовій скриньці, зблякле, але досі видиме, якщо напружити зір. Однак Берті мав рацію. Ми всі бачили те кіно (разом з іншими обов’язковими для перегляду одинадцятирічними фільмів на зразок «Екзорциста» й «Дещо»), і будинок справді в чомусь нагадував той, у якому жив Норман Бейтс із мумією матері. Він не був схожий на жоден охайний маленький дуплекс чи ранчер на Платановій та на решті вулиць нашого району. Психодім був недоладний, з похилим дахом, у вікторіанському стилі. Колись, мабуть, був білий, але тепер зблякнув до відтінку, який я називаю «здичавілий сарайний кіт». Уздовж усієї ділянки тягнувся старезний парканчик зі штахетника, подекуди похилений уперед, подекуди — назад. Порепаний асфальт доріжки перепиняла іржава хвіртка заввишки до пояса. Все навколо загарбали бур’яни. Ґанок, зда­валося, поволі відділявся від будинку. Усі вікна наглухо зашторені, хоча, як правильно зауважив Енді Чен, це було безглуздо, бо шибки в них все одно були занадто брудні, аби щось роздивитися. У високій траві губилася табличка «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО». А хвіртку прикрашала ще більша: «ОБЕРЕЖНО, ЗЛИЙ ПЕС».

Енді знав історію про того пса, німецьку вівчарку, яку звали Радар, як того хлопця в серіалі «Військово-польовий шпиталь». Ми всі чули його гавкіт (не знаючи, що цей Радар насправді не він, а вона) і час від часу помічали краєм ока, але Енді єдиний бачив цього собаку зблизька. Він розказував: одного дня їхав на велику й зупинився, бо поштова скринька містера Боудітча була відчинена і така забита різною рекламою, що деякі папірці повипадали на тротуар і їх розносило вітром.

— Я позбирав сміття й запхав назад, до іншої фігні, — розказував Енді. — Здуріти можна, я ж хотів як краще. А тоді почув гарчання і гавкіт, типу «ЯББА-ЯББА-РОВ-РОВ», підняв очі, а там той довбаний монстропес. Сто двадцять фунтів, не менше[4]. Ікла вишкірені, слина бризкає на всі боки, а очі, бляха, червоні.

— Звісно, — кивнув Берті. — Монстропес. Як Куджо в тому фільмі. Айййякже.

— Та правда, — сказав Енді. — Богом клянуся. Якби той старий не прикрикнув на нього, він пробив би хвіртку. Таку старезну, що їй потрібен був медикюр.

— «Медикер»[5], — виправив я.

— Та пофіг, короче. Але старий вийшов на ґанок, заволав: «Радар, лежати!» — і собака миттю гупнувся на пузо. Але на мене дивитися не перестав і гарчати теж. А тоді старий такий: «Хлопче, ти що тут забув? Мою пошту цупиш?» А я такий: «Ні, сер, її розносило вітром, а я позбирав. У вас поштова скринька вся забита, сер». А він тоді такий: «Моя скринька — моє діло, а ти марш звідси». І я поїхав. — Енді похитав головою. — Та псина розірвала б мені горло, точно знаю.

Я був певен, що Енді перебільшує, — водилася за ним така звичка. Але того ж вечора спитав у тата про містера Боудітча. Тато про нього не надто багато знав — тільки те, що той усе життя холостякує в тій халупі, довше, ніж тато живе на Платановій, а це двадцять п’ять років.

— Він не лише на твого друга Енді кричав, — сказав тато. — Боудітч відомий паскудним характером і своєю німецькою вівчаркою, в якої характер не менш паскудний. Якби він помер, міська влада залюбки знесла б те руйновище, але поки що він тримається. Я з ним розмовляю, коли бачуся, нечасто, і він розмовляє досить ввічливо, але я дорослий. У деяких старших людей алергія на дітей. Я б тобі, Чарлі, радив триматися від нього якнайдалі.

Що було неважко до того дня в квітні 2013 року. Про який я вам зараз розповім.

12

Дорогою додому з бейсбольного тренування я зупинився на розі Соснової та Платанової, щоб відліпити ліву руку від керма велосипеда і потрусити нею. Вона все ще була червона й боліла після денних вправ у спортзалі (коли на полі грязюка, особливо не пограєш). Тренер Гаркнесс, який вів не лише баскетбол, а й бейсбол, поставив мене на першу, коли хлопці, що пробувалися на пітчерів, відпрацьовували пікоф-паси. Деякі кидали дуже сильно. Я не скажу, що тренер мені мстився за відмову грати в баскетбол, у якому «Їжаки» минулого сезону виграли 5 з 20 матчів, але й не скажу, що не мстився.

Згорблений, незугарний старий «вікторіанець» містера Боудітча був праворуч і з такого ракурсу ще більше нагадував Психодім. Я вже брався рукою за лівий бік керма велосипеда, готуючись їхати далі, коли раптом завив пес. Виття долинало з-поза будинку. Я згадав собаку-монстра, якого описував Енді: величезні зуби й червоні очі, паща, з якої скрапує слина. Але то не було «ЯББА-ЯББА-РОВ-РОВ» лютої тварюки, готової до нападу. У тому витті був смуток і переляк. А може, навіть розпач. Потім я думав про це, сумніваючись, чи не здалось, але вирішив, що не здалось. Бо виття пролунало знову. А потім утретє, але тихо та якось кволо, наче тварина думала: «Який сенс?»

А потім, значно тихіше, ніж те останнє кволе виття:

— Допоможіть.

Якби не виття, я б уже спустився пагорбом до свого дому, випив склянку молока, ум’яв пів коробки шоколадного печива «Мілано» від «Пепперідж Фарм» і був би задоволений як слон. Але для містера Боудітча це було б погано. День хилився до вечора, тіні довшали, і то був страшенно холодний квітень. Містер Боудітч міг усю ніч там пролежати.

Заслугу його порятунку приписали мені (ще одна золо­та зірка для вступу в коледж, якби я захотів відкинути скромність і долучити газетну статтю, яку опублікували за тиждень по тому), але насправді то був не я.

Його врятувала Радар отим розпачливим виттям.