Гра Ендера

9. Локкі та Демосфен

— Я кликав вас не для того, щоби гаяти час. Як чортів комп’ютер це зробив?

— Не знаю.

— Як комп’ютер зміг узяти світлину Ендерового брата й вставити її до стандартної програми Країни Див?

— Полковнику, під час програмування мене не було. Знаю лише, що комп’ютер ніколи і нікого сюди не відправляв. Країна Див — місцина дивна, але тепер це не Країна Див. Наразі вона за межею Краю Світу…

— Я знаю назви, але не знаю, що вони означають.

— Країну Див запрограмовано всередину. Про неї є згадки в інших місцях, а от про Край Світу — нічого. Ми з ним не стикалися.

— Не подобається мені, що комп’ютер отак поводиться з Ендеровою свідомістю. Пітер Віггін — найзначніша особа в його житті, за винятком хіба сестри Валентини.

— Гру Уяви створено, щоб їх спрямовувати, допомагати знайти затишні світи.

— Майоре Імбу, ви що, не розумієте? Нам не потрібно, щоб Ендеру було затишно на Краю Світу. Ми тут не для того.

— Край Світу в грі не означає вимирання людства під час війни. Для Ендера він має своє, особливе значення.

— Яке ж?

— Звідки мені знати, я вам не дитина. Запитуйте його самого.

— А я от вас запитую, майоре Імбу.

— Значень може бути тисяча.

— Наприклад?

— Ви ізолювали хлопця. Можливо, він мріє про кінець цього світу, тобто Бійцівської школи. Або це пов’язано зі світом, в якому він був хлопчиком, з його домом, прибуттям сюди. Імовірно також, що він намагається звикнути до думки, що втратив багатьох дітей. Ендер — хлопець чуйний, ви ж знаєте, та й із людським тілом він наробив багато лихого. От і хоче, щоби саме цьому світові прийшов кінець.

— Не дуже віриться.

— Гра Уяви — зв’язок між дитиною й комп’ютером. Разом вони створюють правдиві історії. Правдиві в тому сенсі, що стають відображенням реалій життя дитини. Більше мені не відомо нічого.

— А мені, майоре Імбу, відомо от що. Фото Пітера Віггіна у шкільних файлах не знайти. З часу, як Ендер з’явився, у нас нічого на нього немає. Картинка свіжа.

— Сер, минуло лише півтора року. Хіба хлопець міг так змінитися?

— Тепер у нього зовсім інша зачіска. Над зубами теж попрацювали. Я отримав недавню фотографію з берега й порівняв. Дістати фото комп’ютер у Бійцівській школі може, виключно вилучивши його з наземного комп’ютера. І не з такого, який працює на Міжнародний флот. Для цього потрібні певні повноваження, просто так залізти у шкільні файли округу Гілфорд у Північній Кароліні неможливо. Комусь давали подібний дозвіл?

— Сер, ви не розумієте. Комп’ютер Бійцівської школи — лише частина мережі Міжнародного флоту. Коли потрібна фотографія, ми мусимо виконати вилучення, але якщо гра розуму визначить, що фотографія необхідна…

— …може просто її забрати.

— Не конче. Хіба лише задля добра дитини.

— Гаразд, це задля його добра. Запитується: чому? Брат його небезпечний. У програму його не взяли, адже той — один із найгірших людей, до яких у нас доходили руки. Чому він такий важливий для Ендера? Стільки часу минуло…

— Щиро кажучи, не знаю. Програма Гри Уяви створена так, що вона не дасть відповіді. По суті, вона й сама може не знати. Це — незрозуміла територія.

— Хочеш сказати, що комп’ютер створює все це в процесі роботи?

— Можна і так сказати.

— Мені полегшало на душі. Гадав, я один такий.

Восьмий Ендерів день народження Валентина святкувала сама на задньому дворі їхнього нового дому у Грінсборо. Вона почистила клаптик землі від соснових голок і листя та вишкребла палицею на вогкому чорноземі братове ім’я. Потім склала з голочок і листя багаття й запалила вогник. Пішов дим, що переплітався із сосновими гілками, проходив між голочками, що височіли над головою. «Лети у височінь, — тихо промовила Валентина. — Просто до Бійцівської школи».

За весь цей час вона не отримала жодного листа. Наскільки було відомо, їхні листи до брата теж не доходили. Коли Ендера тільки забрали, мати й батько кожні декілька днів набирали йому довгі листи. Згодом, щоправда, писали раз на тиждень, потім — раз на місяць. З часу, як він пішов, минуло вже два роки, а листів уже не писали взагалі, навіть згадки про його день народження не було. «Він помер, — подумала вона сумно, — бо ми його забули».

Проте Валентина не забула. Вона не зізнавалася своїм батькам, а тим більше ніколи не виказувала у присутності Пітера, як часто думає про Ендера, як часто пише йому листи, на котрі ніколи не отримує відповіді. А коли батьки сповістили про рішення переїхати до Північної Кароліни, вона зрозуміла, що вони більше не сподівалися зустрітися з Ендером. Вони покидали єдине місце, в якому Ендер міг їх відшукати. Як зможе Ендер знайти їх тут, посеред цих дерев, під цим мінливим і важким небом? Усе своє життя Ендер прожив у коридорах, і якщо й досі перебував у Бійцівській школі, природи там було катма. Як він зможе їх знайти?

Валентина знала, чому вони переїхали саме сюди. Пітер був тому причиною. Життя серед дерев і дрібних звірів, на лоні матінки природи, як батьки собі це уявляли, мало б добре впливати на їхнього дивакуватого сина, який лякав їх. Частково так і було. Пітер одразу скористався своїм шансом. Він подовгу гуляв на свіжому повітрі, продираючись на відкриту місцину крізь хащі. Часом він ішов на весь день, прихопивши у наплічник пару бутербродів і ноутбук, а ще — невеличкого кишенькового ножика.

Та Валентина знала все. У грязюці вона надибувала мертву білку з обдертою шкуркою й проштрикнутими лапками. Вона уявила, як Пітер ловить тваринку, насаджує на палицю, а потім обережно розчленовує й освіжує, не пошкоджуючи живіт, а тоді спостерігає, як рвуться та перекручуються м’язи. Чи довго помирала бідолашна? У цей час Пітер стояв і просто дивився, як з її тіла витікає життя, спокійнісінько схилившись на дерево, що на ньому тваринка, певно, й жила.

Першого разу Валентині стало лячно, і вона ледь не випустила з рук їжу, тоді як Пітер жваво їв і весело торохкотів. Однак потім вона замислилася над цим і зрозуміла, що для Пітера це було, можливо, магічним дійством, на кшталт її маленьких багать. Щось на зразок жертви, що відводила темних богів, котрі полювали на його душу. Краще вже катувати білок, ніж інших дітей. Пітер завше був женцем болю, він ростив його, доглядав і плекав, а потім жадібно їв стиглим. Краще хай він отримуватиме цю насолоду постійно у малих дозах, аніж із тупою жорстокістю відриватиметься на дітях у школі.

— Ідеальний учень, — казав його учитель, — він постійно в роботі. Шкода, що сотні інших дітей у школі зовсім не такі. Він дуже любить учитися.

Валентина знала, що Пітер хвацько маскувався. Він справді любив учитись, але жоден учитель нічому його не навчив. Він навчався вдома через комп’ютер, нишпорив по бібліотеках і базах даних, вивчав і думав, а найбільше розпитував Валентину. Зате у школі він удавав здивоване захоплення. «Нічого собі, — казав він у школі, — я й не знав, що зсередини жаба виглядає отак». Хоча насправді вдома вивчав, як філотичні з’єднання ДНК сполучають організм у одне ціле. Пітер був майстром лестощів, і вчителі на це купувалися.

Поки що все йшло добре. Пітер більше не сварився, не задирався й з усіма ладнав. То був новий Пітер.

У це повірили всі. Батько й мати так часто це повторювали, що Валентина ледь стримувалася, щоби не закричати: «Це не новий Пітер! Це той самий, просто хитріший!».

Наскільки хитріший? Хитріший, ніж тато. Хитріший, ніж мама. Хитріший за всіх, кого ви знаєте.

Але не хитріший за мене.

— Я тут подумав, — сказав Пітер, — убити тебе, чи що.

Валентина прихилилася до стовбура сосни, від її вогнища залишився лише попіл.

— Пітере, я тебе теж люблю.

— Це було б дуже просто. Ти постійно запалюєш ці тупі багаттячка. Лишається просто штовхнути й підпалити тебе. Ти просто якийсь підпалювач.

— А я подумувала каструвати тебе уві сні.

— Брешеш. Про таке ти думаєш лише, коли я з тобою. Я пробуджую у тобі найкраще. Ні, Валентино, вбивати тебе я не буду. Ти мені допоможеш.

— Певен?

Ще декілька років тому Пітерові погрози нажахали б Валентину, але зараз вона не надто боялася. Ні, вона не сумнівалася, що він здатен її вбити. Пітер зміг би зробити навіть найстрахітливіше, що може спасти на думку. Знала вона й те, що Пітер не був навіженим, що він міг контролювати себе. І робив це краще за всіх, кого лишень знала. Окрім хіба що неї самої. Пітер міг відкласти будь-яке бажання до кращих часів, стримати будь-яку емоцію. Валентина була певна: він ніколи не скривдить її у нападі люті. Дозволить собі таке, лише якщо вигода для нього переважить ризик. Зараз такої ситуації не було. У певному сенсі Валентина віддавала належне Пітеру саме через це. Він завжди, завжди керувався власним продуманим інтересом. А тому, заради своєї безпеки, вона намагалася зробити все, щоби бути корисною для нього живою, а не мертвою.

— Валентино, справи дійшли до критичної точки. Я відстежую пересування військ у Росії.

— Ти про що?

— Про світ, Валентино. Чула про Росію? Велику імперію? Східний блок? Володарів Євразії від Нідерландів до Пакистану?

— Вони не оголошують про пересування своїх військ.

— Звісно, ні. Зате вони афішують розклад пересування потягів, зокрема й закордонних. Мій комп аналізував ці розклади й вичислював, коли таємні військові потяги перетинають ті ж самі маршрути. За цим я стежу вже три роки. За останні шість місяців вони значно активізувалися. Готуються до війни. Наземної війни.

— А що ж Ліга? Жучари?

Валентина поки не розуміла, до чого він хилить, хоча Пітер часто починав подібні обговорення світових подій. Він випробовував свої ідеї на Валентині, точніше, вдосконалював їх. У процесі Валентина натреновувала й власне мислення. Зрештою вона переконалася, що, часто сперечаючись із Пітером у тому, яким має бути світ, вона погоджувалась із тим, яким є світ насправді. Вони навчилися вміло відсіювати правдиву інформацію від казок безнадійно безграмотних і легковірних писарчуків у новинах. «Юрба писак», — як Пітер їх називав.

— Полемарх — росіянин, хіба ні? Він знає про справи флоту. До того ж вони зрозуміли, що жучари, зрештою, не така вже й загроза. Тож ми на порозі великої битви. Так чи інакше, війна з жучарами скоро закінчиться, а вони готуються до життя після війни.

— Якщо вони переправляють війська, це має відбуватися під керівництвом Стратега армії.

— Це справи внутрішні, у межах Східного блоку.

Такі справи порушували видимість миру й співпраці з самого початку війни з жучарами. Пітер відстежив те, що повністю руйнувало світовий порядок. У Валентини була картинка, яскрава, наче спогад про світ, яким він був до того, як жучари примусили всіх об’єднатися.

— Усе стане так, як було раніше.

— З невеликими змінами. Щити зводять нанівець ядерну зброю. Замість мільйонів убиватимемо тисячі, — посміхнувся Пітер. — Валю, це мало статися. Наразі існує величезний міжнародний флот і армія. І, звісно, панує в цьому питанні Америка. Щойно закінчиться війна з жучарами, зникне й сила, яка й трималася на страхові перед жучарами. Тоді раптом ми озирнемося й помітимо, що всі союзники, крім Східного блоку, зникли — вмерли й щезли. Долар протистоятиме п’яти мільйонам лазерів. Ми пануватимемо в Поясі Астероїдів, але ж Земля належить їм. Без Землі в них швиденько закінчиться все — від абрикосів до яблук.

Найбільше Валентину хвилювало, що Пітер цього не надто боявся.

— Пітере, мені здається, чи ти дійсно вважаєш це золотим часом для себе?

— Для нас обох.

— Пітере, тобі дванадцять років, мені — десять. Для нас є окреме слово — діти. І ставляться до нас, як до дітей.

— Але ж ми не мислимо, як інші діти. Не розмовляємо, як решта. А над усе, ми не пишемо, як інші діти.

— Щось ти надто відхилився від початкової теми — погроз убити мене.

Валентина помітила зростаюче хвилювання. Писала вона дійсно краще за Пітера. Вони обоє це знали. Пітер навіть якось озвучив думку, що він знав, що саме інші в собі ненавиділи й використовував це проти них, а Валентина, навпаки, помічала, що інші у собі найбільше люблять, і лестила їм. Дещо цинічно, але правда. Валентина вміла схилити людей до своєї точки зору, могла переконати, що вони хочуть того, чого вона бажає, аби вони хотіли. Пітер, навпаки, міг домогтися лише страху перед тим, чого він хотів. Коли Пітер уперше на цьому наголосив, Валентина образилася. Вона прагла думати, що могла переконати людей, бо мала рацію, а не тому, що була розумною. Дарма Валентина казала собі, що не хоче використовувати людей, як Пітер, однак певною мірою їй було приємно, що може по-своєму контролювати інших. І контролювати не просто їх, а їхні бажання. Хоч як соромно їй було насолоджуватися цим даром, та Валентина часом використовувала його. Вона змушувала вчителів і учнів робити, як хотіла. Інколи й батьки бачили світ її очима. Часом вона могла переконати навіть Пітера. Саме це лякало її найбільше: вона могла добре його зрозуміти, могла перейнятися його почуттями й так проникнути в його серце. У ній самій було більше Пітера, ніж вона могла усвідомити. Пітер говорив, а вона думала: «Пітере, ти мрієш про владу, а я, у певному розумінні, наділена нею більше».

— Я вивчав історію, — сказав Пітер, — і зосередився на моделях людської поведінки. У часи, коли світ змінюється, правильне слово може його перевернути. Згадай, що Перикл зробив у Афінах, Демосфен…

— Так, вони спромоглися розгромити Афіни двічі…

— Перикл — так, але Демосфен щодо Філіпа…

— Спровокував його…

— От бачиш, історики постійно грають словами на тему причини й наслідків, коли потрібно, а світ перебуває в постійному русі, і тому потрібний голос у потрібному місці може змінити світ. Томас Пейн і Бен Франклін. Бісмарк. Ленін.

— Не зовсім коректні паралелі, — поза звичкою Валентина не погодилася з ним; вона зрозуміла, до чого він хилить, й припустила, що це можливо.

— Я й не сподівався на твоє розуміння. Досі вважаєш, що вчителі можуть повідомити щось варте уваги?

«Усе я чудово розумію, — подумки відповідала вона, — навіть більше, ніж тобі здається, Пітере».

— Ти що, себе Бісмарком бачиш?

— Я себе бачу людиною, котра знає, як посіяти ідеї в громадську думку. Хіба не бувало так, Валентино, що ти подумала щось метке, сказала це вголос, а через декілька тижнів почула, як дорослий каже це іншому, незнайомому дорослому. Ти на відео побачила чи з мережі витягла?

— Бувало. І мені здавалося, що я це й вигадала.

— Помиляєшся. Люба сестричко, в світі є дві чи три тисячі таких само розумних людей, як ми. Більшість із них виживають деінде. Хтось навчає, інший займається дослідженнями. Купка щасливців мають реальну владу.

— І ми — ці щасливці.

— Смішно, як кульгавому кролику.

— Яких, безперечно, у цих місцях немало.

— Стрибаючих по колу.

Валентина посміялася з жахливої картинки і зненавиділа себе за цей сміх.

— Валю, ми з тобою можемо сказати слова, які всі повторюватимуть тижнями потому. Ми зуміємо. Нам навіть не знадобиться чекати, поки виростемо.

— Пітере, тобі лише дванадцять років.

— Не в мережах. Там я можу назватися будь-ким. І ти також.

— У мережах ми значимось як учні й до реальної дискусії можемо долучитися хіба в режимі слухачів. А це означає, що можемо лише мовчати.

— У мене є план.

— У тебе він завжди є.

Валентина вдавала байдужість, натомість слухала дуже уважно.

— Якщо батько надасть нам свій доступ, ми зможемо зайти в мережу як зрілі дорослі й узяти будь-яке ім’я.

— Чого б він давав нам свій доступ? У нас є власний — учнівський. І що ти йому скажеш? Хочу отримати дорослий доступ і перевернути світ?

— Ні, Валю, я йому нічого не казатиму. Ти розповіси, як ти стурбована через мене. Поділишся, як сильно я стараюсь у школі, проте немає нікого настільки ж розумного, з ким я міг би спілкуватися, і це зводить мене з розуму. Розмовляти зі мною відмовляються ще й через мій вік. З огляду на все це я перебуваю в сильному стресі.

Валентина згадала про мертву білку й збагнула, що навіть ця знахідка була частиною Пітерового плану. Або, принаймні, він зробив це своїм планом після вбивства.

— Отож ти змусиш його авторизувати нас, змусиш надати доступ дорослого громадянина. Ми візьмемо ніки, приховавши, хто ми насправді, отримаємо визнання, якого заслуговуємо.

Валентина могла посперечатися з його ідеями, але в таких речах — ніколи. Вона не могла запитати: «Чому ти вирішив, що заслуговуєш на повагу?». Вона читала про Адольфа Гітлера. Цікаво, яким він був у дванадцять років? Не таким розумним, не як Пітер, зате марив славою. Чи змінилося би бодай щось у світі, якби в дитинстві він потрапив у молотарку чи під коня?

— Знаю, якої ти про мене думки, — промовив Пітер. — Уважаєш мене не надто хорошою людиною.

Валентина поцілила у нього сосновою голкою.

— Ось стріла у самісіньке твоє серце.

— Цю розмову я планував уже давно, та все боявся підійти й розпочати.

Валентина узяла голочку до рота й плюнула на Пітера. Голочка впала. «Знову не влучила», — зітхнула вона. Чому він прикидається слабким?

— Валентино, я боявся, що ти мені не повіриш. Власне, не повіриш, що я можу таке зробити.

— Я вірю, що ти можеш зробити будь-що і, ймовірно, таки зробиш.

— Ще дужче я боявся, що ти повіриш і спробуєш мене зупинити.

«Нумо, продовжуй погрожувати мені, Пітере!» Він дійсно сподівався обдурити її цим спектаклем про маленького боязкого хлопчика?

— Знаю, у мене хворобливе почуття гумору. Вибач, просто дражнюся. Мені потрібна твоя допомога.

— Все, чого не вистачає світові, — це ти. Дванадцятирічний хлопчик розв’яже всі проблеми.

— Не моя провина, що зараз мені дванадцять. Тим паче не моя вина, що саме тепер час відкритих можливостей. Саме тепер я маю змогу творити події. Світ — це завжди демократія в русі, і переможе людина з найкращим голосом. Уважається, що Гітлер отримав владу завдяки армії, її бажанню вбивати. Що ж, частково це правда, адже в реальному світі влада ґрунтується на страхові смерті й безчестя. Утім, основною зброєю Гітлера були слова. Влучні, промовлені у слушну мить.

— Я саме взялася подумки вас порівнювати.

— Але я не маю ненависті до євреїв. Нікого не прагну знищувати, і війни теж не бажаю. Просто хочу, щоби світ тримався купи. Це гріх? Не хочу повернення в минуле. Валю, ти читала про Світові війни?

— Читала.

— Ми можемо до того повернутися. Чи ще гірше. Можемо опинитися в кайданах Східного блоку. Весела перспектива.

— Пітере, чому ти не розумієш, що ми лише діти? Просто ходимо до школи, ростемо собі…

Навіть пручаючись, Валентина хотіла, щоби він її переконав. Із самого початку вона бажала, щоби Пітер її переконав. А він досі не здогадувався, що переміг.

— Якщо зрозумію, якщо прийму, то просто сидітиму й дивитимусь, як зникають усі можливості. А коли підросту — стане надто пізно. Валю, я знаю, що ти про мене думала й думаєш. Я був завжди лихим і бездушним братом. Я був жорстоким із тобою і навіть ще жорстокішим із Ендером до того, як його забрали. Та я вас не ненавидів. Я любив вас обох, просто мусив вас контролювати, розумієш? Це — найважливіше для мене, мій найбільший дар. Я бачу слабкі сторони, знаю, як їх зачепити й використати, навіть не докладаючи до цього зусиль. Я міг би стати підприємцем і керувати великою корпорацією, міг би дертися вгору й досягти вершини. І що мені з того? А нічого. Я хочу правити, Валю, бажаю контролювати. Але правити чимось вагомим. Я прагну суттєвих результатів. Американський мир по всьому світу. Щоби, коли прийде хтось інший, після того як ми переможемо жучар, хтось, хто захоче нас поневолити, побачить, що ми розійшлися вже тисячами світів, ми живемо в мирі й знищити нас неможливо. Розумієш, чого саме я прагну? Уберегти людство від самознищення.

Таким щирим Валентина його ще не бачила. У голосі його не було й натяку на насмішку, не було й тіні брехні. Зараз він ставав кращим. Можливо, він просто казав щиру правду.

— То що, дванадцятирічний хлопчисько та його сестра перевернуть світ?

— Скільки років було Олександру Македонському? Не маю наміру чекати, я почну діяти вже зараз. Якщо ти мені допоможеш.

— Не вірю, що знущання над тими білками було частиною гри. Гадаю, це приносить тобі задоволення.

Раптом Пітер закрив обличчя руками й заплакав. Валентина вирішила, що він прикидається, але замислилася. Хіба не може бути, що в ці часи неймовірних можливостей він виявляє слабкість, аби завоювати її любов. «Він маніпулює мною, — подумала Валентина, — однак це не означає, що він нещирий». Коли Пітер відкрив долоні, щоки були мокрими, а очі — червоними від сліз.

— Так, — промовив він, — цього я й страшився найбільше. Боявся, що я справжній монстр. Я не хочу бути вбивцею, але не можу нічого вдіяти з собою.

Валентина ніколи не бачила Пітера таким слабким. «Ну й хитрий же ти, Пітере, — думала вона. — Беріг слабкість, щоби зворушити мене тепер. І дійсно зворушив». Якщо це правда, хоча б частково, то Пітер не монстр і вона теж зможе задовольнити подібну свою любов до влади без остраху самій стати монстром. Пітер і тепер прораховував усе. Валентина сподівалася, що за цими розрахунками він усе ж казав правду. Він ретельно приховував, проте зондував ступінь її довіри.

— Валентино, не знаю, ким я можу стати, якщо ти мені не допоможеш. Але коли ти зі мною, мій партнер у всьому, то можеш уберегти мене від… перетворення на поганця.

Вона кивнула. «Ти лише вдаєш, що розділиш владу зі мною. Але ти ще не знаєш, що я вже владна над тобою».

— Згода, я допоможу тобі.

Щойно батько надав їм свій доступ, вони почали перевірку. Діти трималися подалі від мереж, в яких вимагалося використання справжнього імені. Складно не було, адже на справжнє ім’я потрібні були гроші. А їх вони не потребували. Вони прагли визнання й цілком могли його заслужити. З вигаданими іменами в правильних мережах вони могли стати ким завгодно: старими чоловіками, жінками похилого віку, абсолютно будь-ким, звісно, поки писали без помилок. Інші побачать лише їхні слова, їхні ідеї. У мережах усі ставали рівними.

На самому початку вони використовували імена лише раз, і не ті ніки, які, за планом Пітера, мали зробити їх відомими й впливовими. Ясна річ, до участі у національних і міжнародних політичних форумах їх ніхто не запрошував. Доки їх не запрошували або не обрали, вони могли виступати лише в якості слухачів. Але вони підписувалися й дивилися, читали деякі нариси, написані великими людьми, і ставали свідками дебатів, що розігрувалися у них перед очима.

З часом, у менших конференціях, де звичайні люди писали відгуки про більші дебати, вони почали залишати й свої коментарі. Пітер наполягав, що писати вони мають свідомо провокаційно.

— Ми не дізнаємося, як діє наш стиль написання на людей, допоки не отримаємо відгуків. Якщо будемо нудними, ніхто нам не відповість.

Нудними вони не були, отож люди відповідали. Відгуки, залишені в громадських мережах, мали не надто люб’язний характер, повідомлення ж, надіслані електронною поштою особисто для Пітера й Валентини, були просто отруйними. Зате вони дізналися, що саме в їхніх посланнях було визнане дитячим і незрілим, й удосконалювалися.

Коли Пітер дізнався, як слід звучати дорослим, він знищив старі записи й вони почали підготовку до привернення уваги.

— Ми маємо працювати абсолютно порізно. Писатимемо про різні речі й у різний час. Ніколи не посилатимемось одне на одного. Ти здебільшого працюватимеш у мережах Західного узбережжя, а я — Східного. Те ж саме стосується регіональних питань. Виконуй своє домашнє завдання.

І вони виконували. Інколи батько й мати непокоїлися за Пітера й Валентину, котрі весь час проводили разом, не відходячи від комп’ютерів. Та скаржитися не було підстав — оцінки обоє мали високі, і Валентина позитивно впливала на Пітера. Вона повністю змінила його ставлення до всього. А тим часом Пітер і Валентина сиділи у лісі в погожу днину, в кафе й критих парках у дощ й складали свої політичні коментарі. Пітер ретельно вималював обидвох людей, жоден не мав усіх його поглядів. Були навіть окремі ніки, щоби висловити думку третьої сторони.

— Нехай кожен іде своїм шляхом, — сказав Пітер.

Утомившись писати й переписувати, поки Пітер не буде вдоволеним, Валентина у відчаї мовила:

— Пиши сам.

— Не можу, — відказав той, — інакше вони будуть звучати однаково. Не забувай: колись ми станемо відомими й нас аналізуватимуть. Тому завжди мусимо видаватися окремими людьми.

Валентина продовжила писати. Основним її ніком було ім’я Демосфен, яке обрав Пітер. Себе він назвав Локкі. Зрозуміло, що імена сприймалися як псевдоніми, та це становило частину плану.

— Так вони намагатимуться відгадати, хто ми.

— Якщо станемо достатньо відомими, уряд завжди зможе отримати доступ і дізнатися, хто ми насправді.

— Коли це відбудеться, нам уже не зашкодиш. Звісно, люди будуть шоковані, що ми дітлахи, але звикнуть прислухатися до нас.

Вони почали складати обговорення для своїх персонажів. Валентина готувала відкрите звернення, Пітер вигадував ім’я для відповіді. Сама відповідь мала бути розумною, а обговорення — живим, повним метких викривальних слів і якісної політичної риторики.

Валентина добре зналася на алітерації, що робило її вислови кращими для запам’ятовування. Вони виставляли свої обговорення в мережу, витримавши при цьому паузу, ніби репліки й справді належали різним людям. Час від часу інші користувачі додавали свої коментарі, проте Пітер і Валентина ігнорували їх чи частково змінювали свої коментарі, щоби підігнати їх під уже сказане.

Пітер вів ретельний перелік найяскравіших фраз, регулярно заводив їх у пошук у мережі й побачив, що вони з’являються в різних місцях. Звісно, приживалися не всі, але більшість подекуди повторювалися, а деякі навіть випливали під час обговорень у престижних мережах.

— Нас читають, — радів Пітер. — Ідеї наші поширюються.

— Наші вислови — також.

— Це лише початок. Бачиш, ми вже маємо деякий вплив. Імена наші поки не називають, проте вже обговорюють підняті нами теми. Ми також визначаємо порядок денний. Потроху йдемо до мети.

— Спробуємо дістатися головних обговорень?

— Ні, зачекаємо, поки нас туди запросять.

По семи місяцях роботи одна з мереж Західного узбережжя надіслала Демосфенові листа з пропозицією вести щотижневу колонку в непоганій мережі новин.

— Я не можу вести щотижневу колонку, — відмовила Валентина, — у мене ще навіть місячних не було.

— Це ніяк не пов’язано.

— Для мене — пов’язано. Я досі ще дитина.

— Погоджуйся, але скажи, що не хочеш відкривати свою особу, тому нехай платять у мережевий час. Потрібен новий код доступу до їхнього корпоративного імені.

— А коли мене відслідкує уряд…

— Ти просто будеш людиною, яка може ввійти через «колнет». Батьків доступ із ним не пов’язаний. Не розумію лише, чому обрали Демосфена, а не Локкі.

— Талант.

Усе це було цікавою грою. Проте Валентині не завжди подобалися позиції, які Пітер змушував займати Демосфена. У своїх зверненнях Демосфен ставав злегка параноїдальним антиросійським публіцистом. Валентина переймалася цим, адже Пітер добре знав, як треба використовувати страх у тому, що писав, й вона мусила постійно радитися з ним із цього приводу. З другого боку, Локкі притримувався її поміркованої, дещо співчутливої позиції. Частково це мало сенс. Змушуючи її писати від імені Демосфена, він мав певне співчуття, як і Локкі, міг грати на страхах інших. Основною ідеєю було, аби Валентина перебувала нерозривно пов’язаною з Пітером. Вона не могла відійти й використати Демосфена для власних потреб. Зрештою, просто не знала, як саме це зробити. Відповідно, Пітер теж не міг писати від імені Локкі без неї. Чи міг?

— Я гадала, ми хочемо об’єднати світ. Пітере, якщо писатиму те, чого ти вимагаєш від мене, то я радше закликаю до війни на знищення Східного блоку.

— Не війни, а відкритих мереж і заборони прослуховування, вільного обігу інформації та, нарешті, виконання Статуту Ліги.

Сама не бажаючи того, Валентина почала говорити голосом Демосфена, хоча, звісно, ідей його не поділяла. Відомо, що з початку свого існування Східний пакт розцінювався як окрема формація, де зацікавлено ставилися до цих правил. Міжнародний вільний потік досі відкритий, однак для країн Східного блоку ці правила лишалися справою суто внутрішньою. Саме через це вони прагнули не допустити гегемонії Америки у Лізі.

— Ти сперечаєшся з Локкі. Валю, довірся мені. Ти маєш закликати до втрати Варшавським договором офіційного статусу. Мусиш розізлити багатьох людей. Згодом, пізніше, ти визнаєш необхідність компромісу…

— А тоді вони перестануть мене слухати й розпочнуть війну.

— Валю, кажу ж, довірся мені. Я знаю, що роблю.

— Звідки? Ти аж ніяк не розумніший за мене. Та й робиш ти таке теж уперше.

— Мені тринадцять, а тобі — десять.

— Майже одинадцять.

— Я знаю, що робити.

— Гаразд, зробимо по-твоєму. Але я відмовляюся від гасел на кшталт «смерть-або-свобода».

— Не відмовляєшся ти ні від чого.

— Одного дня, коли нас схоплять, то спитають, чого твоя сестра такий мілітарист. Б’юся об заклад, ти не скажеш, що це ти казав мені так робити.

— Ти певна, що місячні ще не почалися, дівчино?

— Пішов ти, Пітере Віггін.

Валентина занепокоїлася, коли її колонка з’явилася в деяких інших регіональних мережах новин і батько почав її читати, цитуючи просто за столом.

— Ну от, нарешті розумна людина, — мовив він. Далі зачитав те, що у своїх роботах Валентина ненавиділа найдужче: — «Зважаючи на загрозу від жучар, добре, що є росіяни, але після нашої перемоги я не бажаю бачити половину цивілізації у рабстві».

— Не сприймай це так серйозно.

— А цей Демосфен мені до вподоби. І хід його думок. Дивно, що його немає в основних мережах. Я навмисне шукав його на обговореннях міжнародних відносин, але він не брав участі в жодному.

На цьому Валентина остаточно втратила апетит й вийшла з-за столу. Витримавши паузу, за нею прослідував Пітер.

— Не подобається брехати батькові? — запитав. — То й що? На ділі ти йому не брешеш. Він не здогадується, що насправді Демосфен — це ти, водночас Демосфен не висловлює твоїх щирих переконань. Тож усе нівелюється.

— Саме через це Локкі такий козел.

Брехня батькові не засмучувала Валентину, бентежив факт, що він погоджувався з Демосфеном. Сама вона була певна, що на нього купляться виключно дурні.

За кілька днів Локкі запросили вести мережеву колонку у Новій Англії, яка мала надавати протилежний Демосфеновому погляд.

— Непогано для малих дітей, — прокоментував Пітер.

— Від ведення власної колонки у мережі до панування над світом шлях довгий, — нагадала йому Валентина. — Довгий настільки, що його досі ніхто не подолав.

— Вони пройшли. У своїй першій колонці я планую написати наклепи на Демосфена.

— А Демосфен ніколи й не помітить Локкі. Узагалі.

— Поки що.

Аккаунти повністю оплачувалися із зароблених на написанні колонок грошей, тож батьків доступ використовували лишень для одноразових імен. Мама помітила, що вони надто захопилися мережами.

— Багато працюєш — скоро помреш, — нагадала вона Пітерові.

З тремтячою рукою Пітер відказав:

— Якщо ти вважаєш, що мені варто зупинитися, я спробую контролювати себе. Правда.

— Ні, не зупиняйся. Просто будь обачливим.

— Я обережний, мамо.

Навіть за рік нічого не змінилося. Ендер був у цьому переконаний, однак тепер речі видавалися гіршими. Він досі був головним солдатом у армії, і тепер він на це заслуговував, ніхто не сумнівався. У свої дев’ять років Ендер керував взводом у Армії Феніксів, під командуванням Петри Акарнян. Ендер досі проводив вечірні практичні уроки. Зараз до них приєдналася елітна група солдатів, яких обрали їхні командири. Незважаючи на це, новачок все одно міг прийти. Алай також був взводним у іншій армії, і вони так само були добрими друзями. Шен не мав статусу лідера, проте це не було перешкодою. Дінк Мікер нарешті став командиром і прийняв у Розика-Носика Армію Щурів. Усе йде добре, навіть дуже, більшого й бажати не можна…

«То чого ж я ненавиджу своє життя?»

Ендер пройшов шлях практики та гри. Йому подобалося навчати хлопчаків, і вони віддано слідували за ним. Абсолютно всі його поважали й ставилися шанобливо на вечірній практиці. Командири приходили повчитися в нього. За загальним столом інші солдати підходили до нього й просили дозволу присісти. Навіть учителі виявляли до Ендера повагу.

Чортової поваги він мав стільки, що хотілося кричати.

Він спостерігав за дітьми в своїй армії, як вони грають і кепкують із командирів, коли думають, що ніхто їх не бачить. Він спостерігав за панібратством старих друзів, знайомих роками ще з Бійцівської школи, які розмовляли й сміялися з колишніх батлів і випускників серед солдатів і командирів.

Зі своїми старими друзями він ніколи не сміявся, не згадував минуле. Була лише робота. Тільки розум, захоплення грою, але нічого понад те. Під час вечірніх практик справа дійшла головного. Ендер і Алай саме обговорювали нюанси маневрів на відкритій місцевості, коли до них підійшов Шен. Якусь мить він слухав їх, а потім несподівано схопив Алая за плечі й закричав:

— Нова! Нова! Нова!

Алай розсміявся, і Ендер спостерігав, як вони згадували битву з реальним маневруванням на відкритій місцевості, коли виверталися від старших хлопців…

Раптом вони обоє згадали, що й Ендер там був.

— Пробач, — перепросив Шен.

Пробач. За що? За те, що ви — друзі?

— Я теж там був, — мовив Ендер.

Ще раз вибачення. Повернімося до справ, до поваги. Раптом Ендер зрозумів, що у їхньому сміхові, їхній дружбі вони не осягали, що він також із ними.

«Чого я мав бути частиною усього? Хіба я сміявся з ними, хіба згадував разом? Я просто стояв поруч, спостерігав, достоту, як учитель. Ось що вони насправді думають про мене. Учитель. Легендарний солдат. Не один із них. Такого не обіймеш і не прошепочеш „салям“ на вушко».

Дружба тривала, поки Ендер був жертвою, поки був уразливим. Та тепер він неперевершений солдат, повністю, абсолютно самотній.

Пожалій себе, Ендере. Він набрав ці слова на ноутбуку. «БІДОЛАШНИЙ ЕНДЕР». Тоді розсміявся й стер написане. «Немає в цій школі хлопця чи дівчини, які б не хотіли бути на моєму місці».

Ендер зайшов у Гру Уяви. Як завжди, він пройшовся селищем, яке збудували карлики в пагорбі, що виріс із тіла гіганта. Стіни споруджувати було легко, адже ребра добре підігнані, і залишалося місце якраз для вікон. Увесь тулуб ділився на кімнати, прохід з яких ішов просто хребтом велетня. У тазу було вирізано громадський амфітеатр, табун поні пасся між його ногами. Ендер так і не дізнався, чим саме займалися карлики. Та вони дозволили йому спокійно пройти селищем, тож він теж не чинив їм лихого.

Він перестрибнув через тазову кістку і рушив пасовищем. Коні кинулися навтьоки від нього. Він їх не чіпав. Ендер більше не розумів, як грати. Раніше, коли він уперше побував на Краю Світу, все зводилося до бійки: необхідно було розв’язувати завдання, перемагати ворога, доки він не вбив тебе самого, або переборювати важкі обставини. А тепер ніхто не нападав, війни не було, і, хоч куди б він подався, важкі обставини теж були відсутні.

Окрім, звісно, кімнати в замку на Краю Світу. То було єдине небезпечне місце. І Ендер, хоч і клявся не робити цього більше, завше повертався туди, вбивав змію, дивився братові в обличчя і, хоч би що потім робив, — однак помирав.

Нічого не змінилося й цього разу. Узявши зі столу ніж, Ендер спробував виколупати будівельний розчин і витягти зі стіни камінь. Він пробив стіну, зі щілини почала литися вода. Ендер спостерігав за собою, як борсався, шалено намагаючись не піти під воду, вижити. Вода піднялася, під нею сховалися вікна кімнати, і тіло Ендера потонуло. Увесь цей час із дзеркала на нього дивилося обличчя Пітера Віггіна.

«Я тут у пастці, — подумав Ендер, — у пастці на Краю Світу без надії на порятунок». Незважаючи на успіх у школі, він відчув кислуватий присмак. То був присмак відчаю.

Коли Валентина прибула, на вході до школи чергували чоловіки у формі. Вони не виглядали як охорона, радше стояли, чекаючи на когось, хто має справи всередині. Вони носили уніформу Міжнародного флоту. Космодесантники. Така ж форма, яку всі бачили у кривавих битвах на відео. Ця подія додала дню романтики — усі діти були надзвичайно схвильовані.

Усі, крім Валентини. З одного боку, це нагадало їй про Ендера. З другого — налякало. Нещодавно хтось надрукував нищівні коментарі на збірку Демосфенових робіт. Самі коментарі та, звісно, її робота обговорювалися на відкритій конференції мережі міжнародних відносин. Там були присутніми найвагоміші люди сьогодення, деякі критикували, інші ж, навпаки, захищали Демосфена. Найбільше Валентину схвилював вислів одного англійця: «Подобається йому це чи ні, але Демосфен не може лишатися інкогніто навічно. Він принизив багатьох мудрих людей і влестив забагато дурнів, аби й надалі ховатися за псевдонімом. Або він відкриє себе й прийме лідерство над армією своїх дурнів, або його вороги викриють його самі, щоби зрозуміти ту заразу, що створила такий збочений і перекручений розум».

Пітер був у захваті, ще б пак! Валентина ж боялася, що персона Демосфена дратує деяких впливових особистостей, а тому її можуть вистежити. Міжнародний флот цілком може піти на таке, навіть якщо американський уряд мав на це конституційну заборону. До того ж по всій школі знаходилися вояки Міжнародного флоту.

Валентина зовсім не здивувалася, коли, щойно ввійшовши до свого аккаунту, побачила повідомлення на своєму столі:

Вона нервово чекала під кабінетом директора, доки Лінберрі відчинила двері й запросила її ввійти. Побачивши чоловіка з невеликим животиком у формі полковника Міжнародного флоту, який сидів у єдиному зручному кріслі в кабінеті, Валентина перестала сумніватися.

— Валентина Віггін? — запитав він.

— Так, — прошепотіла Валентина.

— Я — полковник Графф. Ми вже з тобою зустрічалися.

Коли це? У неї не було ніяких справ з Міжнародним флотом.

— Я приходив на особисту розмову. З приводу твого брата.

Прийшли не лише за мною, подумала вона. Ще й за Пітером. Чи це щось зовсім інше? Що Пітер утнув лихого? Він же ніби заспокоївся.

— Валентино, не треба так лякатися. Присядь, будь ласка. Із братом усе гаразд. Він навіть перевершив наші очікування.

Валентині аж від серця відлягло, коли вона зрозуміла, що вони прийшли з приводу Ендера. Справа була не в покаранні, а в малому Ендері, який щез багато років тому. Тепер він не був частиною Пітерових планів. Ендере, як же тобі пощастило! Ти втік до того, як Пітер утягнув тебе в свої тенета.

— Як ти ставишся до свого брата?

— До Ендера?

— Звісно.

— Як я можу до нього ставитися? Я не бачила Ендера з восьми років.

— Докторе Лінберрі, ви нас вибачите?

Це явно роздратувало Лінберрі.

— Гадаю, розмова буде продуктивнішою, якщо ми з Валентиною вийдемо подалі від звукозаписуючих приладів, які ваш помічник розмістив у цій кімнаті.

Валентина вперше бачила, щоби Лінберрі не мовила ні слова. Полковник Графф зняв картину й разом із передавачем здер зі стіни звукочутливу мембрану.

— Дешевенький, — сказав полковник, — зате ефективний. Гадав, ви знаєте.

Лінберрі взяла прилад й важко сіла за стіл. Полковник Графф вивів Валентину геть.

Вони вийшли на футбольне поле. Солдати йшли за ними, тримаючи дистанцію. Вони розійшлися й сформували коло, щоб охороняти з якомога ширшого периметру.

— Валентино, нам потрібна твоя допомога.

— Яка саме?

— Ми самі поки не певні. Допоможи нам визначити, чим саме ти можеш допомогти.

— А що сталося?

— Ми не знаємо, і саме у цьому й полягає проблема.

Валентина не втрималася і засміялася.

— Я не бачила його три роки. Увесь цей час він був у вас під носом.

— Валентино, твій батько ніколи не зможе заробити стільки грошей, скільки потрібно, щоби долетіти з Землі до Бійцівської школи. Тож цей переліт — справа серйозна.

— Якось цареві наснився сон, — промовила Валентина, — і він наказав мудрецям розтлумачити його, інакше вони помруть. Це міг зробити лише Даниїл, бо був він пророком.

— Ти читала Біблію?

— Цього року ми проходимо класику з англійської. Та я не пророк.

— На жаль, я не можу розповісти тобі всього про ситуацію Ендера. На це пішли б години, навіть дні, та все одно потім, заради безпеки, довелося б ув’язнити тебе, адже інформація ця — суто конфіденційна. Тому давай обійдемось обмеженою інформацією. Існує гра, в яку наші учні грають із комп’ютером. — Полковник розповів їй про Край Світу, закриту кімнату й обличчя Пітера в дзеркалі.

— Не Ендер показує фото Пітера, а комп’ютер. То спитайте комп’ютер.

— Він не знає.

— Я теж не знаю.

— Уже вдруге, поки Ендер із нами, він заводить гру в глухий кут. Гру, яка, здається, не має виходу.

— Першого разу він вийшов?

— Зрештою.

— Дайте йому трохи часу. Він зробить це вдруге.

— Я не певен. Валентино, твій брат дуже нещасний хлопчик.

— Чому?

— Не знаю.

— Ви нічого не знаєте.

На хвилю Валентина подумала, що він може розгніватися. Натомість він розсміявся.

— Не знаємо. Валентино, чому Ендер постійно бачить Пітера у дзеркалі?

— Гадки не маю, але це безглуздо.

— Безглуздо?

— Бо якщо й існує протилежність Ендеру, то це — Пітер.

— Чому?

Безпечної відповіді Валентина наразі вигадати не могла. Забагато питань про Пітера могли спровокувати неприємності. Знаючи достатньо про світ, у якому жила, вона розуміла, що уряд не сприйме серйозно Пітерові плани домінування над світом, проте вони могли визнати, що він божевільний і потребує лікування.

— Збираєшся мені збрехати? — запитав Графф.

— Збираюся більше з вами не розмовляти, — відрізала Валентина.

— Чому ти боїшся?

— Я не люблю, коли розпитують про мою сім’ю. Не вплутуйте нас.

— Валентино, я намагаюся не вплутувати твою сім’ю. До тебе я прийшов, аби не проводити купу тестів над Пітером і не розпитувати ваших батьків. Я намагаюся розв’язати проблему тут і тепер із людиною, котру Ендер любить і поважає найбільше, а можливо, єдиною, яку він взагалі любить і поважає. Якщо не вирішимо все так, ми ізолюємо твою сім’ю й діятимемо, як уважаємо за потрібне. Ситуація непроста, і я просто так не піду.

Єдина людина, яку Ендер любить і поважає. Валентині стало невимовно боляче, шкода й соромно через те, що тепер вона була близька з Пітером. Пітер став центром її життя. «Для тебе, Ендере, я запалювала вогонь у твій день народження. Пітеру ж допомагаю здійснити його мрії».

— Ніколи не вважала вас хорошою людиною. Ані коли ви прийшли по Ендера, ані зараз.

— Не вдавай дурненьку дівчинку. Я бачив результати твоїх тестів, коли ти була мала. Навіть зараз небагато університетських професорів дотягують до твого рівня.

— Ендер і Пітер ненавидять один одного.

— Це я знаю. Ти сказала, що вони протилежності. Чому?

— Часом Пітер буває нестерпним.

— У якому сенсі?

— Злим. Просто злим.

— Заради Ендера, поясни, що це означає.

— Він часто погрожує вбивством, та насправді не збирається цього робити. Коли ми з Ендером були малі, то боялися Пітера. Він погрожував убити нас. Точніше, він обіцяв убити Ендера.

— Ми це перевіряли.

— Це було саме через монітор.

— І все? Розкажи ще про Пітера.

І вона розповіла про дітей, з якими Пітер учився у кожній школі. Він їх не бив, але знущався морально. Дізнавався, чого вони найбільше соромилися, і розповідав людині, повага якої їм була найдорожча. Дізнавався, чого вони боялися найдужче, й робив так, що вони з цим частіше стикалися.

— З Ендером теж так робив?

Валентина замотала головою.

— Ти певна? Хіба Ендер не мав слабинки, нічого не боявся і не соромився?

— Ендер ніколи не робив того, чого можна було б соромитися.

Раптом вона розридалася через сором, що забула й зрадила свого брата.

— Чому ти плачеш?

Валентина похитала головою. Вона не могла пояснити, як це було думати про Ендера, доброго хлопчика, якого вона так довго захищала, а тепер стала співучасницею Пітера, його помічницею, рабинею у схемі, що повністю вийшла з-під її контролю. «Ендер ніколи не підкорявся Пітерові. Я, на відміну від Ендера, повернулася до нього, стала його частиною».

— Ендер ніколи не був схильним, — сказала Валентина.

— До чого?

— До того, щоби стати таким, як Пітер.

Вони йшли мовчки.

— Як Ендер може бути схожим на Пітера?

Валентина здригнулася.

— Я вам уже розповіла.

— Але Ендер ніколи такого не робив. Він був малим хлопчиком.

— Ми обоє хотіли. Ми обоє хотіли вбити Пітера.

— Он як.

— Ні, не зовсім так. Ми про це ніколи не говорили. Ендер ніколи не казав, що хоче вбити Пітера. Про це думала я. Ендер не казав, що хоче вбити брата.

— Чого ж він хотів?

— Він просто не хотів бути таким…

— Бути яким?

— Пітер знущається з білок. Він розпинає їх, знімає шкуру ще з живих, а потім просто садить і спостерігає, як вони помирають. Зараз він такого більше не робить. Проте раніше робив. Якби Ендер дізнався, якби побачив…

— Що б він зробив? Рятував? Лікував би?

— Ні, тепер уже нічого не змінити. Ендер би добре ставився до білок. Розумієте? Він годував би їх.

— Якби він їх годував, то білки б звикли до людей, і Пітеру легше було б їх ловити.

Валентина знову заплакала.

— Байдуже, що робиш, це завжди допомагає Пітеру. Усе й завжди. Від нього нікуди подітися.

— Ти допомагаєш Пітеру? — запитав Графф.

Вона змовчала.

— Пітер дійсно настільки лихий?

Валентина кивнула.

— Пітер — найгірша людина на світі?

— Пітер? Не знаю. Він найгірший з усіх, кого я знаю.

— Ви з Ендером його брат і сестра. У вас однакові гени, однакові батьки. Як він може бути таким лихим, якщо…

Валентина розвернулася і закричала, закричала настільки голосно, ніби Графф хотів її вбити.

— Ендер не такий, як Пітер! Зовсім не такий! Крім того, що дуже розумний. Він узагалі не схожий на Пітера! Абсолютно! Чуєте?

— Розумію, — сказав Графф.

— Я знаю, що ви думаєте. Думаєте, що Ендер схожий на Пітера. На нього швидше схожа я, не Ендер. Коли він плакав, я йому це казала. Запевняла його багато разів, що він не такий, як Пітер, що він добрий, хороший, не кривдить людей. Зовсім не такий, як Пітер.

— І це щира правда.

Графф погоджувався, і це заспокоювало Валентину.

— Це правда, дідько забирай. Правда.

— Валентино, допоможи Ендеру.

— Я нічого не можу зробити.

— Зроби те ж саме, що й завжди. Заспокой його й скажи, що він не кривдить людей, що він добрий і хороший і зовсім не схожий на Пітера. Найважливіше, що він зовсім не такий, як Пітер.

— Невже можна його побачити?

— Ні, напиши йому листа.

— Лист нічого не дасть. Ендер не відповів на жоден мій лист.

Графф зітхнув.

— Він відповідав на кожен лист, який отримував.

Їй знадобилася секунда, аби все зрозуміти.

— Ну й паскудна ж ви людина.

— Ізоляція — оптимальне середовище для творчості. Нам потрібні були його ідеї, а не… Не зважай. Я не збираюся виправдовуватися перед тобою.

«То чого виправдовуєтесь?» — але вона не запитала цього.

— Проте зараз він розслабився. Ми намагаємося його підштовхнути, а він не хоче.

— Може, я зробила б Ендерові послугу, якби побажала вам провалитися.

— Ти вже нам допомогла. Але можеш зробити більше. Напиши йому.

— Обіцяйте, що нічого не виріжете.

— Такого я обіцяти не можу.

— Тоді забудьте.

— Згода. Тоді я сам напишу твого листа. Використавши попередні листи, ми відтворимо твій власний стиль. Немає нічого простішого.

— Я хочу побачитися з ним.

— Першу відпустку він отримає у віці вісімнадцяти років.

— Ви ж казали — у дванадцять.

— Ми змінили правила.

— Чому я маю вам допомагати?

— Не допомагай мені. Допоможи Ендеру. Яка різниця, якщо це допоможе нам також?

— Що ви такого жахливого з ним робите?

Графф захихотів.

— Валентино, дівчинко моя люба, жахливе лише починається.

Прочитавши чотири рядки листа, Ендер зрозумів, що надіслав його не боєць із Бійцівської школи. Лист надійшов звичним способом: «ОЧІКУЄ ПОВІДОМЛЕННЯ», — побачив він, щойно увійшов у комп. Ендер прочитав чотири рядки, тоді пробіг очима до кінця й побачив підпис. Він згорнувся клубочком у ліжку й із самого початку знову й знову читав кожне слово.

Звісно, лист було написано за повної згоди вчителів. Проте його точно писала Валентина. Уживання слова «вилупки» й викривлення слова «психоаналізуватимуть», жарт із відмінюванням «каное» — про все це могла знати лише вона.

Що ж, підійшли до цього серйозно, наче хтось хотів, аби Ендер не мав жодних сумнівів, що лист написано самою Валентиною. Якщо це правда, то чому вони так хвилюються?

Він несправжній. Навіть якби Валя написала його власною кров’ю, він несправжній, адже вони змусили її це зробити. Писала вона й раніше, та жодного листа не пропустили. Попередні могли бути справжніми, а цей вимагали, він став частиною їхніх маніпуляцій.

Ендера охопив відчай. Тепер він зрозумів, чому. Він з’ясував, що саме так сильно ненавидів. Він не мав жодного контролю над власним життям. Вони заправляли всім. Вони робили вибір за нього. Йому залишилася тільки гра, все решта — їхнє: правила, плани, уроки й програми. Ендерові доводилося лише виконувати, як вони вимагають у бійцівській кімнаті. Єдиною справжньою річчю, єдиною дорогоцінністю для нього був спогад про Валентину — ту, яка любила його до того, як він увійшов у гру, любила, незважаючи на війну з жучарами, а тепер вони взяли й переманили її на свій бік. Вона стала однією з них.

Ендер ненавидів їх із їхніми іграми. Ненавидів так страшно, що, читаючи порожнього примушеного листа від Валентини, плакав. Хлопці Армії Феніксів помітили й відводили очі. Як, Ендер Віггін плаче? Ого, коїлося щось небачене. Кращий солдат будь-якої армії ліг і плаче. У кімнаті запала важка тиша.

Ендер видалив листа, стер його з пам’яті й почав гру. Він і сам поки не розумів, чому хоче грати, чому так кортить дістатися Краю Світу, проте він не марнував часу. Лише опинившись на хмарині, що літала в осінніх барвах пасторального світу, він осягнув, через що лист йому не сподобався. Кожне слово там було про Пітера. Про те, як він на Пітера не схожий. Усі ті слова, які Валентина вимовляла, обіймаючи його, заспокоюючи, коли він тремтів від страху й люті після Пітерових знущань, були в цьому листі.

Саме цього вони в неї просили. Ці покидьки знали про це й про відображення Пітера у дзеркалі. Вони все знали. А тепер використовують Валю, щоби контролювати його, щоби грати в свої ігри. Дінк мав рацію: вони — справжній ворог, який не любить нікого й нічого. Та він більше не збирається робити те, що вони хочуть, не збирається, хай їм грець, нічого для них робити. У нього був один-однісінький світлий спогад, одна приємність, а ці покидьки облили все брудом. З нього досить. Він більше не гратиме.

Як і завжди, гадюка чатувала на нього в кімнаті, скрутившись на килимі. Але цього разу Ендер не наступав на неї. Натомість він зловив її, став на коліна і дуже обережно підніс її до вуст.

І поцілував.

Звісно, цього він не планував. Ендер хотів, аби змія його вкусила. Чи, може, він збирався з’їсти її живою, як робив у дзеркалі Пітер. Підборіддя в нього було закривавлене, а з рота стирчав зміїний хвіст. Натомість Ендер поцілував зміюку.

Раптом у його руках змія потовщала й набула іншої подоби. Людської. То була Валентина. Вона поцілувала його.

Змія не могла бути Валентиною, адже він убивав її занадто часто. Пітер беріг її, тож це могла бути вона.

Цього вони домагалися, дозволивши прочитати листа від Валентини? Йому було байдуже.

Валентина підвелася з підлоги й підійшла до дзеркала. Ендер і собі встав і підійшов до неї. Вони стояли перед дзеркалом, де замість жорстокого відображення Пітера були дракон та єдиноріг. Ендер простягнув руку і торкнувся люстра. Стіна зникла, і за нею з’явилися великі сходи, що вели донизу. Вони були вкриті хідником, а вздовж стояли натовпи, які вітали їх. Разом, тримаючись за руки, вони з Валентиною пішли сходами вниз. Очі Ендера були повні сліз радості через те, що нарешті він вирвався з Кінця Світу. Однак саме сльози завадили йому помітити, що в кожного з натовпу було обличчя Пітера. Тепер Ендер був певен, що, хоч куди б він подався в цьому світі, Валентина буде з ним.

Валентина прочитала листа, який їй дала доктор Лінберрі. «Дорога Валентино, — йшлося у листі, — ми вдячні Вам за ваші спроби взяти участь у війні. Цим листом інформуємо, що Вас нагороджено Зіркою ордену Ліги Людства, першого ступеню, — це найвища відзнака, яку військові можуть надати цивільному. На жаль, Служба Безпеки Міжнародного флоту забороняє оприлюднювати цю інформацію до успішного розв’язання поточних операцій. Та ми хочемо запевнити Вас, що ваші намагання досягли успіху. З найкращими побажаннями генерал Шимон Леві, Стратег».

Коли Валентина прочитала листа двічі, Лінберрі забрала його.

— Мене інструктували дати тобі прочитати, а тоді знищити листа.

Вона дістала з тумби запальничку й підпалила папірець. Він яскраво палав у попільничці.

— Добрі чи погані новини? — запитала вона.

— Я продала свого брата, — відповіла Валентина. — І мені за це заплатили.

— Ти не драматизуєш?

Валентина мовчки повернулася до класу.

Того вечора Демосфен надрукував викривальний коментар до законів, які обмежували кількість населення. Люди повинні мати дітей стільки, скільки хочуть, надлишок населення слід розселяти по інших світах. Людську расу потрібно відіслати далеко через галактику, щоб ніяка біда чи завоювання не загрожували людям.

«Найблагородніший титул для будь-якої дитини, — писав Демосфен, — це Третяк».

«Для тебе, Ендере», — пишучи, промовила про себе Валентина.

Читаючи це, Пітер задоволено сміявся.

— На це вони звернуть увагу. Третяк! Благородний титул! Валентино, ну ти дала жару!