Гра Ендера

10. Дракон

— Тепер?

— Можливо, так.

— Це має звучати як наказ, полковнику Графф. Армії не рухаються, коли командир каже: «Можливо, прийшов час атакувати».

— Я не командир. Я вчитель малих дітей.

— Полковнику, визнаю, що напосідав на вас, був голкою в одному місці, але все працювало, як вам потрібно. Останні тижні Ендер навіть був…

— Щасливим.

— Задоволеним. Він у нормі. Ясний розум, відмінна гра. У нас ніколи не було хлопця, настільки ж готового до командування. В одинадцять років — так, але в свої дев’ять із половиною він просто вищий клас.

— Так. За декілька хвилин присутності мені спало на думку, що ж то за людина, яка вилікує пригніченого хлопця, а потім кине його знову до бою. Невеличка особиста моральна дилема. Не зважайте, я був утомлений.

— Ви рятували світ, не забувайте.

— Покличте його.

— Ми робимо те, що мусимо.

— Припиніть, Андерсон, вам же до смерті хочеться побачити, як він впорається з тими навмисно підлаштованими іграми, що ви вигадали.

— Досить підступно…

— А я і є підступна людина, майоре Андерсон. Що й казати, ми з вами обоє — наволоч. Я теж дуже хочу подивитися. По суті, життя наші залежать від його норми. Чи як?

— Ви вже його манерою говорите?

— Кличте його, майоре. Я скину списки до його файлів і дам йому його систему безпеки. Нічого такого поганого ми йому не робимо. Він знову отримає свою відокремленість.

— Ізольованість, маєте на увазі.

— Самотність влади. Ідіть, покличте його.

— Так точно, сер. За п’ятнадцять хвилин повернуся з ним.

— Так точно, так точно, тотожно… До побачення. Сподіваюся, вам було добре. Сподіваюся, ти був дуже щасливим, Ендере. Можливо, останній раз у своєму житті. Ласкаво просимо, любий хлопчику, ти потрібен дядькові Граффу.

Ендер одразу здогадався, що відбувається. Очікували, що він стане командиром рано. Можливо, не так рано, але останні три роки він постійно очолював рейтинг. Останнім часом ніхто навіть близько не підступався до нього, а вечірні заняття перетворилися на найпрестижнішу групу школи. Були й такі, хто дивувався, чому вчителі так довго чекали.

Він замислився, яку саме армію йому можуть довірити. Незабаром випускалися три командири, зокрема й Петра, однак марно сподіватися, що він отримає саме Армію Феніксів. Жодному не пощастило командувати армією, до якої він належав у момент підвищення.

Спершу Андерсон відвів Ендера до його нового житла. Усе збігалося: особисті кімнати мали лишень командири. Потім дав поміряти нову форму й флеш-костюм. На формі Ендер побачив назву армії.

«Дракон». Але ніякої Армії Драконів не існувало.

— Я не чув про Армію Драконів, — мовив Ендер.

— Тому, що Армії Драконів не було чотири роки. Ми призупинили її через забобон, адже Армія Драконів в Школі не вигравала навіть третини ігор. Над цим уже стали кепкувати.

— Чому відновлюєте тепер?

— Потрібно використати запас форми.

Графф сидів за своїм столом. З часу їхньої останньої зустрічі він виглядав товстішим і більш утомленим. Він подав Ендеру його жезл — невеличку коробочку, яку командири використовували під час практики для переміщення у бажане місце в кімнаті для бою. Багато разів протягом вечірніх занять Ендер бажав мати жезл замість того, щоби кожного разу гупати об стіну, аби переміститися, куди хотів. І ось тепер, коли він і без того навчився вправно маневрувати, йому дали жезл.

— Він працює, — наголосив Андерсон, — лише протягом твоїх регулярних, запланованих занять.

Оскільки Ендер уже запланував мати додаткові заняття, жезл міг знадобитися лише зрідка. Це пояснювало, чому так багато командирів ніколи не мали додаткових занять. Вони цілковито залежали від жезла, який абсолютно нічого не вартував у додатковий час. Якщо вони вважають, що жезл — їхня сила, влада над іншими хлопцями, то навряд чи вони працюватимуть без нього. «Ось перевага, яку я матиму над моїми ворогами», — подумав Ендер.

Офіційна вітальна промова Граффа звучала нудно й надто підготовлено. Лише наприкінці його слова зацікавили.

— Для Армії Драконів ми приготували дещо незвичне. Сподіваюся, ти не проти. Ми зібрали нову армію, прискоривши раннє просування повного курсу початківців і затримавши випуск деяких успішних учнів. Гадаю, ти будеш задоволеним якістю своїх солдатів. Точніше, сподіваюся, адже переведення заборонено.

— Жодних обмінів? — запитав Ендер.

Командири таким способом позбувалися слабкої ланки.

— Жодних. Бачиш, свої додаткові заняття ти проводиш уже три роки й маєш послідовника. Багато хороших солдатів можуть здійснювати нечесний тиск на своїх командирів, щоб опинитися у твоїй армії. Ми ж даємо тобі армію, яка зможе, з часом, стати конкурентною. Не маємо наміру дозволити тобі домінувати нечесно.

— А що, як трапиться солдат, з яким я не зможу впоратися?

— Мусиш упоратися.

Графф заплющив очі. Андерсон піднявся, розмову закінчено.

Кольори Драконів: сірий-помаранчевий-сірий. Перевдягнувшись у свій флеш-костюм, Ендер прослідував вузькими смужками світла до казарми, де мешкала його армія. Усі були там, юрмилися біля входу. Ендер одразу взяв командування.

— Життя в казармі буде організоване за старшинством. Ветерани — в кінці кімнати, новоприбулі солдати — на початку.

Це був незвичний порядок, і Ендер це знав. А ще він усвідомлював, що не буде схожим на багатьох командирів, які навіть ніколи не бачили молодших хлопців, що завжди трималися позаду.

Хлопці вишикувалися відповідно до дати свого прибуття, і Ендер пройшовся шеренгою. Майже три десятки солдатів були новими, з початкової групи й абсолютно недосвідченими в битві. Деякі виявилися занадто малими. Особливо шкода було дивитися на тих, які стояли біля самих дверей. Ендер згадав себе. Таким він, імовірно, виглядав для Бонзо, коли прибув. Варто зазначити, що в Бонзо був лише один такий солдат.

Жоден із ветеранів не належав до елітної групи на Ендерових заняттях. Жоден не був лідером взводу. Що й казати, жоден не був старшим за Ендера, а отже, навіть його ветерани мали досвід менший, ніж півтора року. Деяких він не впізнавав, вони нічим не вражали.

Солдати ж, навпаки, впізнали Ендера — найвідомішого солдата школи. Деякі, помітив Ендер, обурилися на нього. «Принаймні, зробили мені послугу — старших за мене немає».

Щойно бійці отримали ліжка, Ендер наказав їм надягти флеш-костюми та йти на практику.

— Згідно з ранковим розкладом, практика починається відразу після сніданку. Офіційно між сніданком і практикою у вас є вільна година. Подивимося, чи залишиться так, коли я побачу вас у дії.

За три хвилини, хоч багато хто був досі неодягнений, Ендер наказав виходити.

— Я голий, — мовив один хлопець.

— Наступного разу вдягайся хутчіше. Правило цього тижня — три хвилини на те, щоби вибігти з дверей після першого наказу. Наступного тижня буде дві хвилини. Ворушіться!

Тепер уся школи глузуватиме, що Армія Драконів настільки незграбна, що мусить учитись одягатися.

П’ятеро були повністю голі й, пробігаючи коридорами, тримали в руках свої флеш-костюми. Дехто був одягнений повністю. Пробігаючи повз відчинені двері класних кімнат, вони привертали багато уваги. Ніхто не хотів знову спізнитись, якщо лише міг цьому зарадити.

У коридорах, що вели до Бійцівських кімнат, Ендер змусив їх швидко бігати вперед-назад, пітніючи, поки голі вдягалися. Потім він відвів усіх до верхніх дверей, які відкривалися посеред бійцівських кімнат, як двері в справжніх іграх. Ендер змусив їх підскочити й, тримаючись за поручні на стелі, кинутись у кімнату.

— Гуртуйтеся на дальній стіні, — наказав він. — Ніби збираєтеся до воріт ворога.

Вони показали себе, стрибаючи вчотирьох одночасно крізь двері. Майже ніхто не знав, як встановити пряму лінію до мети. Досягнувши дальньої стіни, мало хто тямив, як можна причепитися чи, принаймні, контролювати відскоки.

Останній хлопець був малий, зовсім ще дитина. Дістати до перил на стелі він не міг ніяк.

— Можеш скористатися боковими ручками, — порадив Ендер.

— А не пішов би ти, — відмовив малий.

Він високо підстрибнув, кінчиками пальців торкнувся поручнів на стелі й, крутячись у трьох напрямах одразу, не контролюючи себе, проскочив у двері. Ендер не знав, чи сподобався йому хлопець за відмову слухатися, чи розсердив.

Нарешті солдати вишикувалися вздовж стіни. Ендер помітив, що всі без винятку тримали голови в тому напрямку, що й у коридорі. Тому він навмисне вчепився за те, що вони вважали підлогою, й звисав звідти догори дригом.

— Солдати, чому ви стоїте догори ногами? — запитав Ендер.

Хтось почав перевертатися.

— Увага! — Усі завмерли. — Чому ви стоїте догори ногами?

Бійці мовчали. Вони не розуміли, чого від них очікують.

— Я питаю, чому ноги ваші в повітрі, а голови на землі?

Нарешті один наважився заговорити.

— Сер, це положення, в якому ми зайшли з дверей.

— Яка різниця? Немає жодного значення, яка сила тяжіння діє в коридорі! Ви збираєтеся битися в коридорі? Тут є сила тяжіння?

— Ні, сер. Ні.

— Відтепер, потрапляючи за ці двері, ви забуваєте про силу тяжіння. Її немає, вона щезла. Хоч якою була би ваша сила тяжіння, пам’ятайте: ворота ворога — внизу. Ноги ваші — у напрямку воріт ворога. Верх — у напрямку ваших воріт. Північ — у цьому напрямку, південь — у цьому, схід — тут, а захід?

Вони вказали.

— Цього я й чекав. Єдине, на що ви здатні, — вибрати з одного варіанту відповіді. Добре, хоч вас не треба вчити ходити в туалет. Цирк на дроті. І це ви називаєте шикуватися? І це називається літати? А тепер шикуймося на стелі! Хутко!

Як Ендер і очікував, багато хто інстинктивно піднявся, та не в напрямку стіни з дверима, а в напрямку стіни, яку він назвав північчю, а отже, в напрямку, що був угорі, коли вони були в коридорі. Звісно, вони швидко зрозуміли помилку, але довелося чекати, поки виправилися, поки відскочили від північної стіни.

Ендер прикидав подумки, кого зарахувати до тих, хто навчається швидко, а кого — до тих, хто повільно. Найменший хлопчик, який останнім проходив у двері, тут першим прибув на правильну стіну й майстерно впорався із собою. Вони правильно зробили, що взяли його. З нього будуть люди. Він поводився нахабно й непокірно, та, ймовірно, був ображений, що Ендер змусив його разом із іншими бігти голим по коридору.

— Ти, — сказав Ендер, вказавши на малого. — Де низ?

— У напрямку ворожих воріт. — Відповідь була швидкою та впевненою, наче він хотів швидше перейти до важливих питань.

— Як звуть, хлопче?

— Рядовий Бобик, сер.

— Це на зріст чи на голову? — Інші хлопці трохи посміялися. — Мислиш правильно. Тепер слухайте мене, це важливо. Ніхто не пройде крізь двері без шансу бути вдареним. У старі часи потрібно було десять-двадцять секунд перш, ніж поворушитися. Тепер, якщо не пронесешся швидко з дверей, коли виходить ворог, — тебе заморожено. А що відбувається, коли заморожений?

— Не можеш рухатися, — сказав хтось із хлопців.

— Це те, що воно означає, — виправив Ендер. — А відбувається що?

Саме Бобик, абсолютно без остраху, дав розумну відповідь:

— Продовжуєш рухатися у початковому напрямку. На швидкості, за якої тебе освітили.

— Правильно. Ви, п’ятеро в кінці, рухайтеся.

Хлопці злякано перезирнулися. Ендер освітив їх усіх.

— Наступні п’ятеро, рухайтеся!

Вони рухалися. Ендер освітив їх також, та вони продовжили рух до стін. Перша п’ятірка натомість марно поволі рухалася повз основну групу.

— Подивіться на цих так званих солдатів, — сказав Ендер. — Командир наказав їм рухатися, а тепер погляньте на них. Вони не просто заморожені, а заморожені там, де можуть заважати. Тоді як інші, які рухалися, коли їм наказали, заморозилися просто на шляху ворога, заважаючи йому бачити. Сподіваюся, хоч п’ятеро з вас зрозуміли мою думку. Без сумніву, Бобик один із таких. Правда?

Той не відповів одразу. Ендер дивився на Бобика, доки той не відповів:

— Так, сер.

— Так що ж я хотів сказати?

— Коли наказано рухатися, рухайся швидко. Якщо тебе заморозять, ти відскочиш і не стоятимеш на дорозі у своєї армії.

— Чудово. Є, принаймні, один солдат, який щось шурупає.

Ендер помітив, як росте незадоволення, як інші солдати переступають із ноги на ногу й кидають поглядом один на одного, як уникають дивитися на Бобика. Навіщо я це роблю? Невже бути хорошим командиром — означає робити одного хлопця мішенню для решти? Навіщо чинити з ним так лишень через те, що зі мною так чинили? Ендер хотів зупинити глузування над хлопчиком, сказати іншим, що малий потребує їхньої допомоги й дружби більше за інших. Проте такого Ендер не міг собі дозволити. Звісно, не в перший день. У цей день навіть його помилки мусять виглядати як частина геніального плану.

Ендер смикнувся ближче до стіни й витяг одного хлопця подалі він інших.

— Тримайся прямо, — наказав він.

Ендер обернув хлопця в повітрі так, що його ноги були спрямовані на інших. Коли хлопець продовжував рухатись, Ендер освітив його. Інші засміялися.

— Скільки його тіла ти можеш вразити? — запитав він хлопця, який стояв прямо під ногами замороженого солдата.

— Лише ноги.

Ендер розвернувся до хлопця, який стояв біля нього.

— А ти?

— Я бачу його тіло.

— А ти?

— Усього, — відповів хлопець трохи подалі.

— Ноги не великі й не надають досить захисту.

Ендер відкинув замороженого солдата з дороги, підтягнув ноги, наче став навколішки в повітрі, і заморозив їх. Костюм на ногах відразу став твердим.

Ендер вигнувся в повітрі так, що став на коліна над іншими хлопцями.

— Що ви бачите? — запитав він.

Набагато менше, була відповідь.

Ендер просунув бластер між ногами.

— А я добре бачу, — сказав він і почав освічувати хлопців під собою. — Зупиніть мене! — кричав він. — Тільки спробуйте освітити!

Нарешті вони змогли це зробити, хоча до того Ендер освітив добру третину з них. Торкнувши великим пальцем гак, він розморозив себе й решту солдатів.

— Отож, — продовжував Ендер, — де ворота ворога?

— Унизу.

— Яка наша атакувальна позиція?

Хтось почав відповідати, а Бобик відлетів від стіни із зігнутими ногами й попрямував просто до протилежної стіни, весь час освічуючи.

Спочатку Ендер хотів насварити його, покарати, але опанував себе, стримав імпульс. За що сердитися на цього малого?

— Бобик єдиний, хто знає, як? — вигукнув він.

Раптом уся армія з криками щодуху відштовхнулася до протилежної стіни, ставши на коліна в повітрі й стріляючи проміж ніг. Можливо, настане час, розмірковував Ендер, і мені знадобиться саме така стратегія — сорок хлопчаків, які кричать на всю горлянку й атакують, порушуючи рівновагу.

Коли вони дісталися протилежного боку, Ендер закликав їх усіх одразу атакувати його. «Що ж, — подумав Ендер, — непогано. Мені дали нетреновану армію без найкращих ветеранів, та, принаймні, це не збіговисько дурнів. З такими можна працювати».

Коли солдати, веселі й жваві, зібралися знову, Ендер почав справжню роботу. Він наказав заморозити ноги в позиції на колінах.

— Для чого потрібні ноги в сутичці? — запитав він.

— Ні для чого, — відповіли деякі.

— Бобик так не думає,— зауважив Ендер.

— Ними найкраще відштовхуватися від стіни.

— Саме так, — сказав Ендер.

Хтось із хлопців зауважив, що відштовхування від стін — це рух, а не сутичка.

— Без руху сутичка неможлива, — відказав Ендер.

Вони замовкли й ще дужче зненавиділи Бобика.

— Якщо так заморозити ноги, можна відштовхнутися від стіни?

З остраху дати неправильну відповідь усі мовчали.

— Бобику?

— Я такого ніколи не робив, — почав Бобик, — та, можливо, якщо бути обличчям до стіни й зігнутися у попереку…

— Правильно, але не зовсім. Спостерігайте за мною. Я — спиною до стіни, ноги заморожені. Оскільки стою на колінах, ступні мої — навпроти стіни. Зазвичай, відштовхуючись, слід вистрибувати знизу, випростовуючи тіло, наче чистите боби, так?

Почувся сміх.

— Із замороженими ногами я використовую ту ж саму силу, що й відштовхуючись тазом і стегнами, але тепер плечі й ноги штовхаю назад, випинаючи стегна. І коли я вириваюся на свободу, тіло напружене, ніщо не стримує мене. Дивіться.

Ендер висунув таз і відлетів від стіни. За мить він змінив своє положення, став на коліна, спрямувавши їх донизу, й летів просто на протилежну стіну. Він приземлився на коліна, перекинувся на спину й стрибнув, зігнувшись, від стіни в іншому напрямку.

— Стріляйте в мене! — закричав.

Узявши курс паралельно хлопцям, які стояли вздовж дальньої стіни, Ендер почав крутитися в повітрі. Саме через це вони не могли спрямувати на нього постійний промінь.

Він розморозив свій костюм і причепився до них.

— Ось над чим працюємо півгодини сьогодні. Слід вибудувати м’язи, про які ви не підозрюєте. Навчитися використовувати ноги, як щит, і контролювати свої рухи, щоби так крутитися. На близькій відстані це нічого не дасть, але якщо крутитися, коли ви далеко, ви поза небезпекою. На такій віддалі променю потрібен якийсь момент, аби схопити точку, а при крутінні це буде неможливим. Заморожуйте себе й почнемо.

— Хіба ти не призначиш лінії руху? — запитав хлопець.

— Ні, я не призначатиму ліній. Я хочу, щоби ви літали, як заманеться, постійно стикалися один із одним і навчилися із цим справлятися. Окрім випадків, коли практикуватимемо військове з’єднання. От тоді вдарятимемося спеціально. Руш! — наказав він.

І вони рушили.

Після занять Ендер покидав кімнату останнім, адже залишався допомогти вдосконалити техніку тим, хто вчився повільніше. Учителі в них були кваліфіковані, та недосвідчені солдати відразу після початкової групи виявлялись повністю безпорадними, особливо коли потрібно було робити дві чи три дії одночасно. У них виходили стрибки зігнувшись із замороженими ногами, вони легко маневрували просто в повітрі, але запуститися в одному напрямку, стріляти в іншому, двічі перекрутитися, відскочити від стіни, зігнувшись, і почати стріляти в потрібний бік — було понад їхні сили. Муштра, муштра, муштра — ось і все, що Ендер робитиме з ними найближчим часом. Стратегії та військові з’єднання — це добре, однак вони нічого не варті, якщо солдат у битві не володіє собою.

Треба вже зараз підготувати армію. Він рано став командиром, учителі змінюють правила, не дозволяючи обмінювати солдатів і не даючи йому першокласних ветеранів. Не було жодної гарантії, що йому виокремлять три звичних місяці на підготовку армії перед тим, як кинути її в бій.

Принаймні, вечорами Шен і Алай допомагали тренувати його нових хлопців.

Ендер ішов коридором із бійцівської кімнати, коли зіткнувся носом до носа з малим Бобиком. Той виглядав сердитим. Зараз Ендеру неприємності недоречні.

— Хоп, Бобику.

— Хоп, Ендере.

Пауза.

— Сер, — обережно виправив Ендер.

— Я знаю, що ти задумав, Ендере, сер, і попереджаю тебе.

— Попереджаєш?

— Я можу стати найкращим солдатом, але не грай зі мною.

— Інакше що?

— Інакше я стану найгіршим. Так чи вспак.

— І чого ти хочеш? Обіймів і поцілунків? — Ендер починав гніватися.

Бобика це не бентежило.

— Мені потрібен взвод.

Ендер повернувся до нього й став, дивлячись йому у вічі, згори донизу.

— Чого це ти маєш отримати взвод?

— Бо я знаю, що з ним робити.

— Знати, що робити із взводом, — досить легко, — відмовив Ендер. — Важко змусити їх. Чому солдати мають захотіти йти за таким малим дурником, як ти?

— Тебе раніше теж так називали. Я чув. Та й Бонзо Мадрид досі так називає.

— Солдате, я поставив запитання.

— Я завоюю їхню повагу, якщо ти мені не завадиш.

Ендер оскалився.

— Я допомагаю.

— Ага, воно й видно, — буркнув Бобик.

— Ніхто тебе не помітить, хіба щоби пожаліти маленького хлопчика. Та я зроблю так, що сьогодні всі тебе помітять. Вони стежитимуть за кожним твоїм рухом. Аби зараз завоювати їхню повагу, треба лише одне — бути ідеальним.

— І у мене навіть не буде шансу навчитися до того, як мене судитимуть.

— Бідний хлопчик. Ніхто не ставиться до нього серйозно. — Ендер ніжно втис малого в стіну. — Я розповім тобі, як отримати взвод. Доведи, що знаєш, як бути солдатом. Доведи, що знаєш, як використовувати інших солдатів. А тоді доведи, що хтось хоче йти за тобою в бою. От і отримаєш взвод. І не на хвилиночку раніше.

— Справедливо, — посміхнувся Бобик. — Якщо ти дійсно так працюєш, то за місяць я стану командиром взводу.

Ендер дотягся до Бобика, схопив його за передній край форми й кинув на стінку.

— Якщо я щось скажу, Бобику, то так воно й буде.

Бобик лише посміхнувся. Ендер відпустив його й пішов геть. Діставшись своєї кімнати, він ліг на ліжко й затремтів: «Що я роблю? Мої перші заняття, а я вже залякую людей, як Бонзо. І як Пітер. Штурхаю їх. Обрав собі малого хлопця, і тепер усі матимуть, кого зненавидіти. Це огидно. Усе, що було мені ненависне в командирі, тепер є в мені самому. Це якийсь закон людської натури: неодмінно ставати таким, як перший командир? Я піду геть, якщо це так».

Знову й знову Ендер прокручував у голові, що говорив і робив на першій практиці з новою армією. Чому він не поводився так, як зазвичай, з групою на вечірніх заняттях? Досконалість — єдиний авторитет. Він не наказував, просто пропонував. Та з армією таке не пройде. Група додаткових занять не має вчитися робити все разом. Їм не потрібно було розвивати почуття колективу, вчитися триматися разом і довіряти один одному в бою. Вони не зобов’язані миттєво реагувати на наказ.

Міг удатися він і до інших крайнощів. Якщо хотів би, міг стати таким же недбалим і некомпетентним, як Розик. Ендер міг робити дурні помилки в усьому. Але йому потрібна дисципліна, що означає вимагати, а також отримувати швидку й повну покору. Йому потрібна гарно тренована армія, а це означає, що солдатів треба муштрувати й муштрувати, навіть після того, як вони вважають, що опанували техніку, допоки вона не стане настільки природною, що вони не замислюватимуться над діями.

Що з тим Бобиком? Чому йому так сподобався цей найменший, найслабший і, можливо, найрозумніший з усіх хлопчик? Чому він зробив Бобику те, що колись робили самому Ендеру командири?

Раптом Ендер згадав, що все почалося не з командирів. Ще до того, як Розик і Бонзо почали зневажливо ставитися до нього, він був ізольований у початковій групі. І не Бернар це почав. То був Графф.

Це зробили вчителі, і не випадково. Ендер збагнув лише тепер, що то була стратегія. Графф навмисне зробив так, аби він відділився від інших хлопців, щоби не міг бути близьким із ними. Ендер замислився, навіщо. Зроблено це було не для того, щоб об’єднати групу, навпаки, то стало чинником, який їх роз’єднував. Графф ізолював Ендера, щоби той боровся. Він мав довести, що не просто відповідав усім вимогам, а був набагато кращим, ніж інші. Лише так він міг заслужити повагу й дружбу. Так він став солдатом кращим, ніж міг би, якби було навпаки. Усе це зробило його самотнім, зляканим, озлобленим і недовірливим. І, можливо, ці риси сформували з нього кращого солдата.

«Ось що я роблю з тобою, Бобику. Завдаю тобі болю, щоби ти став кращим. Загострюю твій розум, посилюю боротьбу. Вибиваю з рівноваги, роблю майбутнє непевним, аби ти завжди був готовим до всього, здатним імпровізувати і, незважаючи ні на що, націленим на перемогу. А ще — роблю тебе нещасним. Ось чому тебе прислали до мене. Щоби ти став таким, як я. Щоби ти виріс і став дорослим чоловіком.

А я… Я маю вирости й стати таким, як Графф. Товстим, похмурим, позбавленим почуттів. І маніпулювати життями малих хлопчаків, запустити виробництво ідеальних генералів і адміралів, які готові вести флот на захист вітчизни. Отримуєш усі радощі, що їх має лялькар. Допоки не знайдеться солдат, який може більше, ніж інші. Проте такого допустити не можна, це псує всю симетрію. Треба підкорити його, зламати, ізолювати, щоби він був таким, як всі.

Що ж, Бобику, що сьогодні зроблено, те зроблено. Та я спостерігатиму за тобою, навіть більш співчутливо, ніж ти гадаєш. Прийде час, і ти дізнаєшся, що я — твій друг, а ти солдат, яким хочеш бути».

Після обіду Ендер не пішов на уроки. Він лежав у ліжку й записував враження від кожного з хлопців у своїй армії, речі, які він у кожному з них помітив, і те, над чим варто було більше працювати. Сьогодні на практиці він поговорить з Алаєм і з’ясує, як навчити невеликі групи новим умінням. Принаймні, тут він самотнім не буде.

Коли ввечері Ендер дістався бійцівської кімнати, інші ще їли. На нього чекав майор Андерсон.

— Ендере, правила знову змінилися. Відтепер протягом вільного часу в бійцівській кімнаті можуть працювати разом лише члени однієї армії. А отже, кімната доступна лише за графіком. Відзавтра твоя черга прийде за чотири дні.

— Ніхто більше не веде додаткових занять.

— Це порядок, Ендере. Тепер ти командуєш іншою армією, і вони не хочуть, аби їхні хлопці практикувалися з тобою. Ти, звісно, розумієш це. Вони вестимуть свою власну практику.

— Я завжди був із ними в різних арміях, але вони відправляли своїх хлопців тренуватися зі мною.

— Тоді ти не був командиром.

— Ви дали мені абсолютно сиру армію, майоре Андерсон…

— У тебе є ветерани.

— Не надто вправні.

— Погані сюди не потрапляють. Навчи їх.

— Мені потрібні Шен і Алай…

— Ендере, час тобі подорослішати й робити щось самотужки. Тобі вже не потрібні ці хлопчики, щоби тримати тебе за руку. Тепер ти — командир. Будь ласкавим, дій відповідно.

Ендер пройшов повз Андерсона до бійцівської кімнати. Тоді зупинився і, розвернувшись, запитав:

— Якщо відтепер вечірні заняття в регулярному графіку, чи означає це, що я можу користуватися жезлом?

Андерсон усміхнувся? Та ні.

— Побачимо, — відповів він.

Ендер розвернувся й зайшов до бійцівської кімнати. Незабаром прибула його армія, й більше нікого. Або Андерсон чатував поруч і перехоплював тих, хто йшов у групу Ендера, або школою вже пройшлася чутка, що неформальним вечорам настав кінець.

Практика була вдалою, вони багато чого зробили, але наприкінці Ендер відчув себе втомленим і самотнім. До відбою залишалося півгодини. До казарми своєї армії Ендер зайти не міг. Він давно зрозумів, що найкращі командири йдуть туди лише за потреби. Хлопцям потрібно побути в мирі, відпочити. Не можна дозволяти собі любити когось, а іншими нехтувати, відповідно до того, як вони поводяться, говорять і думають.

Отож він побрів до ігрової кімнати, де декілька хлопців використовували час до останнього дзвоника, щоб укласти парі чи побити свої попередні досягнення в грі. Жодна з ігор не виглядала цікавою, та він все одно почав грати в одну, створену спеціально для початківців. Знуджений, Ендер ігнорував мету гри й використав маленьку фігурку гравця-ведмедя, аби дослідити навколишні краєвиди.

— Так ти ніколи не виграєш.

— Не вистачало тебе на практиці, Алаю, — посміхнувся Ендер.

— Я приходив туди, але твоя армія була окремо. Тепер у тебе грандіозний період, не граєш більше з малими.

— Ти на цілий лікоть вищий за мене.

— На лікоть? До тебе звертався Господь із проханням побудувати човен абощо? Чи у тебе зараз темно на душі?

— Не темно, просто потаємно. Потаємно, витончено, підступно. Я вже за тобою скучив, друзяко.

— Хіба ти не знаєш, що ми тепер вороги? У наступному бою я тобі задам перцю.

То, звісно, були звичні жарти, проте зараз за ними стояла правда. Тепер, коли Алай перевів усе на жарт, Ендер відчув біль утрати друга. А найбільше стискалося в грудях, коли він замислився, чи Алаєві дійсно зовсім не боляче, як він показує.

— Тільки спробуй, — мовив Ендер. — Я навчив тебе всьому, що ти знаєш, але не навчив усьому, що знаю я.

— Я завжди знав, що ти притримуєш щось, Ендере.

Пауза. Ендеровий ведмідь скочив у халепу. Він ліз на дерево.

— Алаю, я нічого не притримував.

— Знаю, — відмовив Алай. — І я також.

— Салям, Алаю.

— На жаль, не бути цьому.

— Не бути чому?

— Миру. «Салям» означає «мир». Мир тобі.

Ці слова відгукнулися в Ендеровій пам’яті. Голос його матері, яка йому, дуже малому, тихо читала: «Не думай, що Я прийшов послати мир на землю. Я прийшов посилати не мир, а меча», — Ендер уявив, як його мати проколює Пітера Жахливого скривавленою рапірою, й ці слова поєдналися з образом у голові.

У тиші ведмідь помер. Смерть була гарною, з приємною музикою. Алая вже не було. Ендер відчув, що забрали частину його самого — внутрішню опору, яка тримала його сміливість і впевненість. З Алаєм і навіть із Шеном він відчував таку сильну єдність, що легше було вимовити «ми», ніж «я».

Та все ж Алай приховав щось. Засинаючи, Ендер лежав у ліжку й відчував губи Алая на своїй щоці, коли той пробурмотів слово «мир». Поцілунок, слово й мир досі були з ним: «Я лише те, що я пам’ятаю. Алай — мій друг у яскравих спогадах, і їм цього не відняти. Як і Валентина, мій найміцніший з усіх спогад».

Наступного дня вони з Алаєм зустрілися в коридорі. Привіталися, потисли руки, розмовляли, проте обоє знали, що між ним тепер стіна. Її можна буде зруйнувати, цю стіну, потім, у майбутньому, але зараз єдиною бесідою між ними були корені, які проросли далеко й глибоко під стіною, де їх неможливо знищити.

Незважаючи на це, найгіршим був страх, що стіну не зламати ніколи, та Алай був радий такому розриву й готовий стати ворогом Ендеру. Тепер вони не можуть триматися разом і мають безмежно розділитися. Те, що було певним і непорушним, зараз стало ілюзорним і крихким. «З моменту, коли ми не разом, Алай став чужим, бо його життя більше не частина мого, а значить, коли я його побачу, ми незнайомі».

Ендеру стало гірко, та він не плакав. Він покінчив із цим. Коли вони зробили Валентину чужою, коли використали її, з того дня вони більше не спроможні завдати такого болю, щоби він лив сльози. У цьому Ендер був певен.

Із цим гнівом він відчув себе достатньо сильним, аби перемогти вчителів — своїх ворогів.