Гра Ендера

8. Щур

— Полковнику Графф, раніше ігри завжди велися чесно. З довільним або симетричним розподіленням зірок.

— Чесність прекрасна річ, майоре Андерсон. Проте не на випадок війни.

— Гра втратить сенс. Бо порівняльна таблиця стане безглуздою.

— Дякувати Богові.

— Щоби розробити нові бійцівські кімнати й перевірити їх, знадобляться місяці, а то й роки.

— Саме тому я звертаюся зараз до вас. Приступайте до праці. Будьте винахідливі, продумайте найвигадливіше нагромадження, несподіване й нечесне розташування зірок, яке лишень можна уявити. Врахуйте варіанти, як оминути правила. Скажімо, пізнє сповіщення, нерівні сили. Потім перевірте, що найважче, а що найлегше. Нам потрібен інтелектуальний прорив. Ми ж прагнемо сприяти розумовому розвитку.

— Коли ви плануєте зробити його командиром? Років у вісім?

— Звісно, ні. Поки він навіть не зібрав власної армії.

— Ви її так само комплектуєте?

— Надто близько до гри, Андерсон. Не забувайте, це — навчальна вправа.

— А також статус, особистість, мета, ім’я. Усе, що робить цих дітей тими, хто вони є, виходить із цієї гри. Якщо комусь стане відомо, що грою можна маніпулювати, штучно її ускладнювати і навіть обманути її, школу можуть закрити. І я не перебільшую.

— Мені це відомо.

— Тому я сподіваюся, цей Ендер Віггін дійсно обраний, інакше ви остаточно переборете ефективність нашого тренувального методу для багатьох прийдешніх поколінь.

— Якщо Ендер не обранець, якщо пік його військової геніальності не збіжиться з прибуттям нашого флоту у світи, звідки походять жучари, тоді взагалі байдуже, чим є або не є наш тренувальний метод.

— Пробачте, полковнику Графф, але я мушу звітувати про ваші накази й про свою власну думку стосовно їхніх наслідків Стратегові й Гегемону.

— Чому не нашому любому Полемарху? Ні для кого не секрет, що він вас слухається.

— Майоре Андерсон, до чого така ворожість? Я ж думав, що ми друзі.

— Так і є. Гадаю, ви не помиляєтеся щодо Ендера. Просто я не вірю, що ви одноосібно маєте вирішувати долю світу.

— Я навіть не думаю, що маю вирішувати долю Ендера Віггіна.

— То ви не заперечуєте, якщо я прозвітую?

— Звісно заперечую, йолопе. Такі речі мусять вирішувати тямущі люди, а не перелякані політики, які отримали посаду, бо мають політичні права в країні, звідки походять.

— Ви розумієте, чому я це роблю?

— Бо ви — недалекоглядна дрібна бюрократична істота, яка думає, як прикритися на випадок халепи. Але в цьому разі ми підемо на поживу жучарам. Повірте мені, Андерсон, не доводьте це до гегемонії. Мені й без них важко.

— Це нечесно? Щось проти вас? Ви можете зробити це з Ендером, але не здатні самі, правильно?

— Ендер Віггін удесятеро сильніший і розумніший за мене. Те, що я роблю з ним, пробудить його геніальність. Якби я сам мусів це пройти, то мене просто розчавило б. Майоре Андерсон, я в курсі, що підриваю гру, та знаю, що ви любите її дужче, ніж будь-хто з хлопців, які грають. Можете мене зненавидіти, але не намагайтеся зупинити.

— Я залишаю за собою право спілкуватися з Гегемоном і Стратегом будь-коли. А зараз робіть, що бажаєте.

— Красненько вам дякую.

— Ендере Віггін, дурнику, що веде за собою стрій, яке щастя, що ти з нами. — Командир Армії Щурів незграбно лежав на нижній койці, прикрившись лише своїм ноутбуком. — 3 тобою не програє жодна армія.

Хлопці, що стояли поблизу, захихотіли.

Більш опозиційних армій, ніж Щури й Саламандри, годі й уявити. В кімнаті було галасливо, панували безлад і сум’яття. Після Бонзо Ендер гадав, що відсутність дисципліни сприйметься ним на ура. Натомість відчув, що очікує порядку й тиші, цей безлад йому лише заважав.

— У нас усе нормально, Ендере-Бендере. Я — супер-пупер єврей Розик-Носик, а ти так, непорозуміння якесь. Не забувай.

Відколи Міжнародний флот було створено, військовим керівником завше призначали єврея. Існувала легенда, що єврейські генерали ніколи не програють війни. Досі це було правдою. Саме через це кожен єврейський хлопчик у Бійцівській школі марив стати Стратегом, і на нього з самого початку покладали такі надії. Однак це також викликало образи. Армію Щурів часто називали Єврейським загоном, частково як пародію на загін Мазера Ракхема. Багато хто любив згадувати, що під час Другого вторгнення навіть американський єврей, як президент, був Гегемоном альянсу, ізраїльський єврей був Стратегом усього захисту Міжнародного флоту, а російський єврей — Полемархом флоту, саме загін нікому не відомого Мазера Ракхема, двічі судимого військовим трибуналом, наполовину маорі з Нової Зеландії, розбив і остаточно знищив флот жучар у битві в околицях Сатурна.

Казали, що якби Мазер Ракхем міг урятувати світ, то яка різниця, єврей він чи ні.

Проте різниця таки була, і Розик-Носик про це знав. Він висміював себе задля того, аби попередити смішні коментарі антисемітів, однак мусив упевнитись, що всі знають, ким він є. Усі, кого він перемагав у битві, ставали, хоч і на певний час, нетерпимими до євреїв. Армія його займала друге місце, та мітила на перше.

— Я тебе взяв, аби не думали, ніби я виграю лише через те, що маю купу суперових бійців. Хочу, щоби знали, що навіть із таким дурнем, як ти, я можу перемогти. У нас тут три правила: робити, що кажу, і не дзюрити у ліжко.

Ендер кивнув. Він знав, що Розик чекає запитання про третє правило. То ж він запитав:

— Це й було три? У нас із математикою зовсім погано.

Послання було більш ніж зрозумілим. Виграш важливіший за все.

— Віггін, твої практичні заняття з малими недоумками закінчилися. Ясно? Тепер ти в армії великих хлопців. Відправляю тебе до взводу Дінка Мікера. Від сьогодні він — твій бог.

— А хто тоді ти?

— Я — офіцер, який Бога найняв, — вишкірився Розик. — І ще одне. Тобі заборонено користуватися ноутом, доки не заморозиш двох ворожих бійців протягом однієї битви. Цей наказ за межею самооборони. Я чув, що ти геніальний програміст. Не хочу, щоби ти заліз у мій комп.

Присутні вибухнули сміхом. Ендеру знадобилася мить, аби зрозуміти його причину. Розик запрограмував свій стіл на показ, а заразом і анімацію, більших, ніж у реальному житті, чоловічих геніталій, які качалися туди-сюди, коли Розик тримав стіл на голих колінах. «Отакому командиру Бонзо мене віддав, — подумав Ендер. — Як може вигравати битви людина, яка так проводить час?»

Дінк Мікер був у ігровій кімнаті. Він не грав, просто сидів і спостерігав.

— Мене направили до тебе, — сказав Ендер. — Я Ендер Віггін.

— Знаю, — відповів Мікер.

— Я у твоєму взводі.

— Знаю, — повторив Мікер.

— У мене мало досвіду.

Дінк глянув на нього.

— Віггін, мені відомо все. Навіщо, ти думаєш, я просив Розика дістати тебе для мене?

Його не спихнули, а обрали. За нього просили. Мікер хотів його собі.

— Навіщо? — здивувався Ендер.

— Я спостерігав за твоєю практикою з набору. Ти подаєш надію. Бонзо тупий, і я хочу, щоби ти тренувався краще, ніж Петра може це організувати. Вона лише стріляти вміє.

— Цього теж мушу навчитися.

— Ти й досі рухаєшся, наче штанці боїшся намочити.

— То навчи мене.

— То вчись.

— Я не хочу припиняти практичні заняття у вільний час.

— Ти й не мусиш.

— Розик-Носик так хоче.

— Він не може тебе зупинити. І не може, до речі, заборонити користуватися комп’ютером.

— Я вважав, що командир здатен наказати будь-що.

— Він може наказати Місяцю посиніти, але цього не станеться. Слухай, Ендере, командири можуть мати над тобою влади стільки, скільки ти їм сам дозволяєш. Що більше ти підкоряєшся, то більше вони тобою керують.

— Що їх зупинить від нанесення мені шкоди? — Ендер згадав напад Бонзо.

— Здається, саме для цього ти й брав уроки персонального захисту.

— Ти спостерігав за мною, хіба ні?

Дінк змовчав.

— Я не хочу, щоби Розик на мене розлютився. Я прагну бути частиною битви. Набридло вже просиджувати до кінця.

— Твої рейтинги підуть донизу.

Цього разу Ендер не відповів.

— Ендере, поки ти зі мною, ти — частина битви.

Незабаром Ендер зрозумів чому. Дінк тренував свій взвод незалежно від Армії Щурів, жваво й дисципліновано. Ніколи не консультувався з Розиком, зрідка проводив загальні маневри армії. Скидалося на те, що Розик командував однією армією, а Дінк — другою, тільки набагато меншою, яким інколи випадало практикуватися одночасно в спільній бійцівській кімнаті.

Перше заняття Дінк розпочав, попросивши Ендера показати нападальну позицію вперед ногами. Іншим хлопцям це не сподобалося.

— Як можна атакувати, лежачи на спині? — питали вони.

На подив Ендера, Дінк не виправив їх, не сказав: ви не атакуєте на спині, а робите випад униз. Дінк бачив, що зробив Ендер, проте не зрозумів напрямку. Ендер швидко збагнув, що, незважаючи на те, що Дінк був надзвичайно вправним, спрямованість в утриманні орієнтації на гравітацію коридору замість того, щоби вважати ворожі ворота такими, що розташовані внизу, значно обмежувала його мислення.

Вони тренувалися атакувати зірку, якою володів ворог. До Ендерового методу вони завжди починали стоячки, виставляючи тіла, наче мішені. І навіть тепер солдати досягали зірки й нападали на ворога лише з одного боку.

— Нагору, — кричав Дінк.

І вони дерлися.

Варто зауважити, що він повторював вправу й кричав:

— Знову, догори дригом.

Однак через зосередженість на гравітації, якої не існувало, після закінчення маневру хлопці були незграбні, наче їм паморочилось у голові.

Усі ненавиділи атаку ногами вперед. Дінк наполягав на її використанні. У результаті хлопці зненавиділи Ендера.

— Нас обов’язково має вчити битися новачок? — бурчав один із них, упевнившись, що Ендер чує.

— Так, — відповідав Дінк.

Усі продовжували тренування.

І таки навчилися. Працюючи невеликими загонами, вони зрозуміли, наскільки важче ворогові влучити в того, хто атакував «ногами вперед». Щойно впевнившись у цьому, вони відпрацьовували маневри набагато охочіше.

Одного вечора Ендер уперше прийшов на практичні заняття після цілого дня роботи. Він був утомлений.

— Тепер ти в справжній армії, — сказав Алай, — і не мусиш із нами тренуватися.

— Від вас я можу навчитися тому, про що ніхто не знає, — відповів Ендер.

— Дінк Мікер — найкращий. Я чув, ти під його керівництвом.

— Тоді до роботи. Я покажу вам, чого сьогодні в нього навчився.

Ендер показав Алаю й іншим вправу, яка вимотала його. Однак він додав свого у зразок, змусив хлопців маневрувати з однією нерухомою ногою, з обома відразу або використовуючи замороженого хлопця як важіль для зміни напрямку.

Посеред заняття Ендер помітив Дінка й Петру. Вони стояли в дверях, спостерігаючи. Пізніше, коли Ендер глянув знову, їх вже не було.

Отже, вони за мною спостерігають і знають, що ми тут робимо. Ендер не знав, чи Дінк йому друг. Петру він уважав другом, але певним бути не можна. Вони обоє могли розлютитися через те, що Ендер робить те, що дозволено лише командирам і взводним: муштрує й тренує солдатів. А ще вони могли образитися, що солдати так тісно співпрацюють із новачком. Ендеру було незручно, що за ним спостерігають доросліші діти.

— Я ж тобі заборонив користуватися ноутбуком, — промовив Розик, стоячи біля його ліжка.

Ендер не підняв очей.

— Я закінчую завдання по тригонометрії на завтра.

Розик поставив коліно на ноутбук Ендера.

— Я заборонив цим користуватися.

Ендер поставив стіл на своє ліжко й піднявся.

— Тригонометрія мені потрібна більше, ніж ти.

Розик був вищим за Ендера, принаймні, на сорок сантиметрів. Однак це не надто турбувало Ендера. До застосування фізичної сили не дійде, а якщо й так станеться, Ендер уважав, що зуміє себе відстояти. Розик був ледачим і не знався на персональному бою.

— Хлопче, підеш у рейтингах донизу, — сказав Розик.

— Я так і гадав. Я очолював список лише через дурнуватий спосіб, в який мене використовувала Армія Саламандр.

— Дурнуватий? Стратегія Бонзо допомогла виграти декілька ключових ігор.

— Стратегія Бонзо не виграла б і вуличної бійки. Щоразу, стріляючи, я нехтував наказом.

Цього Розик не знав і тому розлютився.

— Виходить, все, що про тебе сказав Бонзо, — брехня. Ти не просто нетямущий, ти ще й не підкоряєшся.

— Зате я перетворив поразку на нічию. Самотужки.

— Подивимось, як ти самотужки впораєшся наступного разу, — сказав Розик і вийшов.

— Ну й дурень ти, — прокоментував один із хлопців, похитавши головою.

Ендер зиркнув на Дінка, який щось малював на столі. Той підняв очі й, помітивши, що Ендер за ним спостерігає, теж пильно подивився на нього. Дінк мовчав. Гаразд, подумав Ендер, я сам про себе подбаю.

Битва почалася через два дні. Ендер уперше бився як частина взводу, а тому нервував. Взвод Дінка вишикувався вздовж правої стіни коридору. Ендер стежив, аби не схилитися, аби не дати вазі перехилити його до однієї зі сторін. Тримав баланс.

— Віггін! — покликав Розик.

Ендер відчув, як страх пронизує його від горла до паху. Він здригнувся, й Розик це помітив.

— Боїшся? Трусишся? Не намочи штанці, малеча. — Розик зачепив пальцем товстий край Ендерової зброї та потяг його до силового поля, яке закривало бійцівську кімнату. — Побачимо, як ти тепер упораєшся. Щойно відкриються ці двері, вистрибуй і біжи просто до дверей ворога.

Самогубство. Самознищення без мети й сенсу. Та це була битва, а не школа, й наказам потрібно було коритися. Якусь хвилю Ендер тихо злився, потім заспокоїв себе.

— Слухаюся, — відказав Ендер. — Я стрілятиму якраз у напрямку їхнього головного контингенту.

— Не буде в тебе часу нікуди стріляти, дурню, — розсміявся Розик.

Стіна зникла. Ендер підскочив, схопився за ручки на стелі й кинувся вперед, прискорюючись, до дверей ворога.

То була Армія Сороканіжок. Вони лише починали з’являтися біля своїх дверей, коли Ендер досяг половини бійцівської кімнати. Багатьом із них удалося б хутко дістатися під покров зірок, та Ендер зігнув ноги і, тримаючи бластер між ногами, заморозив багатьох солдатів, ледве ті з’являлися.

Вони розбивалися об його ноги, й Ендер мав три дорогоцінні секунди перед тим, як вони вдарили його тіло й вибили з гри. Поки він застигав за кілька разів, устиг розправити руки в рівних протилежних напрямах. Рука, що тримала пістолет, закінчувалася, вказуючи на основне тіло Армії Сороканіжок. Ендер вистрілив у масу ворога, — вони ж заморозили його.

Мить потому він ударився в силове поле ворожих дверей і відскочив, шалено крутячись. Приземлився на групу ворожих солдатів за зіркою, вони підняли його й крутнули ще швидше. До самого кінця гри Ендер літав безконтрольно, хоча інколи тертя з повітрям уповільнювало його рух. Ендер ніяк не міг дізнатися, скількох ворогів він заморозив, перш ніж сам перетворився на кригу. Проте зметикував, що Армія Щурів, як завжди, знову перемогла.

По закінченні битви Розик із ним не розмовляв. Ендер досі був першим у рейтингу, позаяк він заморозив трьох, поранив двох важко, а ще сімох — легко. Розмов про Ендерову непокору й стосовно дозволу використовувати ноутбук більше не виникало. Розик тримався своєї сторони бараку й залишив Ендера у спокої.

Дінк Мікер почав практикувати миттєву появу з коридору — Ендерів спосіб атакувати ворога, поки той з’являється з-за дверей.

— Якщо таке може зробити одна людина, уявіть, на що спроможний взвод.

Дінк змусив майора Андерсона навіть під час тренувань відкрити двері посеред стіни, щоби вони могли тренуватися за умов, наближених до бойових. Сказано — зроблено. З тих пір ніхто не мав п’яти, десяти або п’ятнадцяти секунд вирішити, скласти свою думку свій план. Гра змінилася.

Битв побільшало. Тепер Ендер займав належне місце у своєму взводі. Він помилявся, програвав сутички: опустився на друге місце, потім на четверте. Надалі почав робити менше помилок, відчув себе зручно у взводі й повернувся до третього, потім до другого, а тоді й до першого місця.

Одного разу, після практичних занять, Ендер залишився у кімнаті для битв. Він помітив, що зазвичай Дінк Мікер пізно приходив на вечерю, і вирішив, що це через додаткові заняття. Їсти не надто хотілося, до того ж було цікаво, що ж саме практикує Дінк, коли його ніхто не бачить.

Проте Дінк не займався. Він стояв біля дверей, спостерігаючи за Ендером.

Ендер стояв у другому кінці кімнати, стежачи за Дінком.

Обоє мовчали. Зрозуміло було, що Дінк чекав, поки Ендер піде. І саме через це Ендер залишався.

Дінк повернувся спиною, методично зняв комбінезон і повільно виштовхнувся з підлоги. Він поволі плив до центру кімнати, тіло було настільки розслабленим, що руки, здавалося, підхопив невидимий повітряний потік у кімнаті.

Після швидкості й напруги тренувань, опісля виснаження й бойової готовності, спостерігаючи за плавними рухами Дінка, Ендер відпочивав. Так він робив хвилин десять, аж поки досяг іншої стіни. Після цього він різко відштовхнувся, повернувся до флеш-костюму й надягнув його.

— Ходімо, — мовив Дінк до Ендера.

Вони повернулися до бараку. Хлопці вечеряли, отож кімната була порожня. Кожен підійшов до свого ліжка й переодягнувся у щоденну форму. Ендер наблизився до Дінкового ліжка й зачекав, поки той був готовий іти.

— Чому ти залишився? — запитав Дінк.

— Їсти не хотілося.

— Що ж, тепер ти у курсі, чому я не командир.

Ендер не зрозумів.

— Узагалі-то, мені двічі пропонували, та я відмовлявся.

— Чому?

— У мене забрали старий ящик, ліжко й комп’ютер. Посадили в командирську каюту й дали армію. У тій кабіні я залишався, доки вони не плюнули й не послали мене під командування іншого командира.

— Чому?

— Не дозволю їм таке з собою робити. Не віриться, Ендере, що ти досі не зрозумів цього паскудства. Мабуть, ти просто ще молодий. Інші армії насправді не вороги. Наші вороги — вчителі. Це вони змушують нас битися одне з одним, ненавидіти. Гра — усе. Перемога нічого не означає. Ми вбиваємо себе, витворяємо шалені речі, аби побитися, а в цей час ці старі покидьки спостерігають за нами, вивчають нас, вишукують слабкі місця й вирішують, чи ми достатньо вправні. Для чого вправні? Коли мене сюди привезли, мені було шість років. Дідько, що я знав? Усе вирішили вони. Вони ж постановили, що я підходжу для програми. А хтось спитав, чи програма підходить мені?

— То чому ти не повернешся додому?

Дінк криво всміхнувся.

— Бо не можу покинути грати. — Він потягнув тканину свого флеш-костюма, який лежав на ліжку. — Мені це подобається.

— А командиром чого бути не хочеш?

— Не хочу, — похитав головою Дінк. — Поглянь, що сталося з Розеном. У хлопця не всі вдома. Розик. Він спить із нами, а не у командирській каюті. Знаєш, чому? Бо він боїться лишатися сам, Ендере. Боїться темряви.

— Та ти що?!

— Та його все одно зробили командиром, і він мусить поводитися відповідно. Розик сам не тямить, що робить. Так. Він виграє, проте це лякає його найдужче, бо він не розуміє, чому, думає, хіба це його рук справа. Будь-якої мить хтось може дізнатися, що Розик не якийсь там ізраїльський генерал-чарівник, котрий виграє за будь-яких обставин. Він не знає, чому хтось виграє чи програє. Ніхто взагалі цього не знає.

— Це ще не означає, що він божевільний.

— Ти пробув тут усього рік і вважаєш, що люди тут нормальні. Та це не так. І ми не нормальні. Я заглядав до бібліотек, викликав книги на своєму столі. Старі, звісно, — нового нам не дозволяють. А тому я маю уявлення про те, якими є діти. Так от, ми — не діти. Діти час від часу програють, і байдуже. Діти не служать в армії, не призначаються командирами, а тим більше — не керують чотирма десятками інших дітей. Неможливо пережити усе це і злегка не збожеволіти.

Ендер спробував згадати, якими були інші діти, в школі, в місті. Подумалося лише про Стілсона.

— У мене був брат. Звичайний собі хлопець, який лише й думав, що про дівчат. А ще мріяв літати. Він грав із хлопцями в м’яча. Гра, де треба закидати м’яч у кільце, вести його по коридору, допоки чергові не відберуть його в тебе. Нам було так весело! Коли мене забрали сюди, він саме вчив мене вести м’яча.

Ендер теж згадав свого брата, але спогади не були такими райдужними. Його вираз обличчя Дінк розтлумачив неправильно.

— Слухай, я знаю, що про дім розмовляти заборонено. Проте ми звідкись походимо. Ти ж знаєш, Бійцівська школа тебе не створила. Вона взагалі нічого не створює — лише руйнує. Ми всі пам’ятаємо дім. Часом то не надто приємні речі, та ми всі добре пам’ятаємо, а тоді брешемо… Слухай, чому ніхто ніколи не згадує про дім? Узагалі ніколи. Хіба це не свідчить про його важливість? Ніхто не помічає, що… от дідько…

— Усе гаразд, — сказав Ендер. — Я згадав свою сестру Валентину.

— Не хотів тебе засмутити.

— Нічого. Я не думаю про неї часто, щоби стати таким.

— Правильно, ми ніколи не плачемо. Господи, я й не подумав. Ніхто ніколи не плаче. Ми дійсно намагаємося бути дорослими. Як наші батьки. Б’юся об заклад, твій батько такий, як ти. Він спокійний, приймає усе, а потім зривається і…

— Я не такий, як батько.

— Може, я й помиляюся. От Бонзо — твій колишній командир. Він — справжній приклад іспанської пихи. Ніколи не дозволяє собі слабкості. Бути кращим за нього — образа, бути сильнішим — наче відрізати йому яйця. А ненавидить він тебе тому, що, коли намагався покарати, ти не страждав. Через це він тебе ненавидить, і, правда, хоче вбити. Він божевільний, як і решта.

— А ти — ні?

— Я теж збожеволію, хлопче. Та, принаймні, коли стану найбожевільнішим, пливтиму сам-один у космосі, й божевілля моє випливатиме з мене, всотуватиметься у стіни і не вийде, доки будуть битви й малі хлопці не гупатимуть у стіни й не розплющать божевілля.

Ендер усміхнувся.

— Ти теж збожеволієш, — сказав Дінк. — Ходімо вже їсти.

— Може, ти, ставши командиром, зможеш зберегти ясний розум? Можливо, знати про божевілля — означає самому не піддаватися йому?

— Ендере, я не дозволю цим негідникам керувати мною. Вони штучно підтримують тебе і не збираються бути добрими з тобою. Дивись, що вже з тобою зробили.

— Нічого, окрім того, що підвищили.

— І спростили твоє життя, еге ж?

Ендер засміявся й покрутив головою.

— Може, ти й правду кажеш.

— Думають, перетворили тебе на лід. Не дозволяй їм цього.

— Я ж тут заради цього, — сказав Ендер. — Щоби стати зброєю. Аби врятувати світ.

— Не може бути, що ти досі в це віриш.

— У що?

— У загрозу від жучар. Урятувати світ. Ендере, якби жучари збиралися повернутися, вони вже давно були б тут. Вони більше не захоплюють нас. Ми їх побили, й вони зникли.

— Але відео…

— Відео з Першого й Другого вторгнень. Коли Мазер Ракхем випер їх, твої бабусі й дідусі ще навіть не народилися. А ти дивишся! То підробка. Війни немає, і вони просто нами крутять.

— Навіщо?

— Поки люди бояться жучар, Міжнародний флот утримує владу. А поки він утримує владу, певні країни залишаються гегемонами. Продовжуй дивитися відео. Скоро люди полюблять цю гру, й розпочнеться громадянська війна, яка закінчить усі війни. Оце і є справжня загроза, Ендере, а не жучари. І коли розпочнеться війна, ми з тобою не зможемо більше залишатися друзями. Бо ти — американець, як і наші любі вчителі. А я — ні.

Вони пішли до їдальні. Їли й розмовляли про інше. Та слова Дінка не йшли Ендеру з голови. Бійцівська школа була настільки закритою, а сама гра в розумінні дітей — настільки важливою, що Ендер зовсім забув про існування світу поза її межами. Іспанська пиха. Громадянська війна. Політика. Бійцівська школа була зовсім крихітною, чи не так?

Проте Ендер не погодився з висновками Дінка. Жучари були реальними, загроза від них — також. Міжнародний флот контролював багато речей, але під його владу не підпадали відео й мережі. Принаймні, не там, де виріс Ендер. У Нідерландах, звідки Дінк, три покоління виросли за панування Росії, контролюватись могло все. Ендер знав, що в Америці брехня довго не живе. Він вірив.

Вірив, однак насіння сумніву поселилось у ньому, час від часу пускаючи непевні пагони. Насіння проростало, й тепер це змінило ситуацію. Воно змусило Ендера уважно прислухатися не до того, що казали люди, а того, що вони мали на увазі. Він помудрішав.

На вечірньому занятті не було й половини хлопців.

— Де Бернар? — запитав Ендер.

Алай вишкірився. Шен заплющив очі й виглядав так, ніби медитує.

— Ти не чув? — запитав інший хлопець, з молодшої групи. — Ходять чутки, ніби той, хто ходить на твої вечірні тренування, ніколи нічого не досягне в жодній армії. Кажуть, жоден командир не бажає солдата, зіпсованого твоїми тренуваннями.

Ендер кивнув.

— Я тут зметикував, — мовив новачок, — що буду найкращим солдатом, і кожен вартий чогось командир мене візьме. Чи як?

— Еге, — відказав Ендер на завершення.

Вони продовжили заняття. Пропрацювали з півгодини, практикуючи уникнення зіткнення із замороженими солдатами, коли в кімнату зайшло декілька командирів у різних уніформах. Вони записували імена присутніх.

— Гей, ви, — вигукнув Алай, — хоч правильно моє ім’я запишіть.

Наступного вечора хлопців прийшло ще менше. Тепер Ендер чув історії, що малих лупцювали в душових або підстерігали в їдальні та ігрових кімнатах. Старші хлопці знищували файли на їхніх столах, зламавши примітивну систему захисту.

— Заняття сьогодні не буде, — мовив Ендер.

— Дідька лисого, — заперечив Алай.

— Відкладемо заняття на декілька днів. Я не хочу, щоби малі постраждали.

— Якщо ти хоч раз зупинишся, вони знатимуть, що такий метод діє. Так само, як ти заступався за Бернара, коли він був свинею.

— До того ж, — сказав Шен, — ми не боїмося, і нам байдуже. Мусиш продовжувати. Нам потрібні тренування, і тобі також.

Ендеру пригадалися слова Дінка. Ясно, що гра порівнювалася з цілим світом. Навіщо віддавати кожен свій вечір цій дурній грі?

— Так ми багато не досягнемо, — підсумував Ендер, збираючись іти.

Алай зупинив його.

— Вони й тебе налякали? Тебе били в душовій? Чи пхали головою в унітаз?

— Ні, — відповів Ендер.

— Ти досі мені друг? — вже спокійніше запитав Алай.

— Так.

— Тоді я досі друг тобі. Я залишуся й практикуватимуся з тобою.

Старші хлопці приходили знову, але мало хто з них був командиром. Більшість були членами армій. Ендер упізнав форми Армії Саламандр і навіть Армії Щурів. Імен вони більше не записували, натомість висміювали, кричали й знущалися з новачків, які намагалися опанувати складні вміння погано тренованими м’язами. Декому це набридало.

— Слухайте, що вони кричать, — повчав Ендер інших, — і запам’ятовуйте. Якщо захочете довести ворога, кричіть їм таке. Через ці слова вони робитимуть дурниці, божеволітимуть. Але ми не будемо.

Шен настільки перейнявся ідеєю, що після кожної насмішки з боку старших змушував групу з чотирьох новачків голосно повторювати ці слова по п’ять чи шість разів поспіль. Коли вони почали співати глузливі пісеньки, декілька старших хлопців вийшли з-за стіни й стали до бійки.

Комбінезони було сконструйовано для боїв, де воювали нешкідливим світлом. Захищали вони погано, зате суттєво обмежували рухи в кулачному бою в невагомості. Усе одно більшість хлопців були заморожені, тому битися не могли, однак жорсткість їхньої форми робила їх потенційно корисними. Ендер наказав своїм новачкам зібратися в одному кутку кімнати. Старші ще більше знущалися, та деякі, хто чекав біля стіни, пішли в атаку.

Ендер і Алай вирішили кинути замороженого солдата ворогові в обличчя, але трохи схибили. Заморожений спершу вдарив шоломом, а відтак почав крутитися. Хлопець схопив себе за груди, куди його вдарив шолом і закричав від болю.

Насмішки припинилися. Решта старших увійшли, щоби приєднатися до бою. Ендер не надто тішив себе надією, що хтось зі своїх вийде неушкодженим, проте ворог наступав безсистемно, не скоординовано. Вони ніколи не працювали разом, на відміну від Ендерової армії, з якої зараз була присутня лише мала частина, але вони добре знали один одного й уміли працювати разом.

— Нова! — вигукнув Ендер.

Інші хлопці засміялися. Вони розбилися на три групи: ноги докупи, сіли навпочіпки й узялися за руки, так сформувавши зірки навпроти задньої стінки.

— Оточимо їх і дістанемося дверей. Уперед!

За цим сигналом три зірки розлетілися, кожен хлопець полетів у своєму напрямку, але під таким кутом, щоби міг відскочити від стіни головою до дверей. Щойно вороги опинилися у центрі кімнати, де складно було змінити курс, маневр став незручним.

Ендер зайняв позицію, при якій він, щойно пуститься в дію, зможе зустрітися із замороженим солдатом, якого він використовував, як знаряддя. Зараз хлопець не був замороженим, тож дав Ендерові себе зловити, розкрутити й відкинути до дверей. На жаль, Ендер опинився в протилежному напрямку, з другого боку, та ще й рухався з меншою швидкістю. Окремо від усіх своїх солдатів, він досить повільно дрейфував до краю бійцівської кімнати, де зібралися старші хлопці. Ендер змінив положення, аби бачити, що його хлопці в безпеці й зібралися біля дальньої стіни.

Тим часом розлючений і дезорганізований ворог помітив Ендера. Він вирахував, як швидко той дістанеться стіни, щоби знову запуститись. Не надто швидко. Декілька ворогів уже відскочили в його бік. З подивом Ендер упізнав серед них Стілсона. Він здригнувся й зрозумів, що помилився. Та все ж ситуація була такою ж, і вони не сидітимуть склавши руки в очікуванні домовленості про двобій. Наскільки було відомо Ендеру, лідера в них не було, а хлопці набагато більші за нього.

Добре, що на уроках особистої боротьби він дізнався дещо про зміну маси й фізику рухомих об’єктів. Ігрові битви майже ніколи не доходили до рукопашного бою, ніхто ніколи не вдарявся у ворога, який не був замороженим. Тому за ті секунди, які в нього були, Ендер намагався прийняти позицію для зустрічі своїх гостей.

На щастя, про бійку в невагомості вони знали так само мало, як і він. А ті, хто намагався вдарити його, зрозуміли, що удар не буде ефективним, якщо тіло рухається назад так само швидко, як кулаки рухаються вперед. Ендер скоро збагнув, що деякі члени групи надумали ламати кістки. Сам він такого не планував.

Ендер зловив одного бійця за руку й щосили жбурнув його. Це відкинуло самого Ендера від решти, проте не наблизило його до дверей.

— Залишайтеся на місці! — кричав він друзям, які, вочевидь, гуртувалися, щоби допомогти йому. — Просто залишайтеся на місці!

Хтось ухопив Ендера за ногу. Такий міцний обхват дав йому певну опору, тож Ендер зміг міцно стати хлопцеві на вухо й плече. Той закричав і відпустив. Якби він відчепився, коли Ендер ударив його вниз, було б не так боляче, а Ендеру це дозволило б використати маневр для запуску. Натомість хлопець дуже добре повис. Вухо відірвалося, у повітрі була кров, а Ендер дрейфував ще повільніше.

«Я знову так роблю, — подумав Ендер. — Я знову калічу людей, аби врятувати себе. Чому вони не залишать мене в спокої, щоб я не чіпав їх?»

Три хлопці прямували до нього, цього разу вони діяли разом, їм потрібно було схопити його перш, ніж йому нашкодити. Ендер хутко прийняв таку позицію, щоби двоє схопили його за ноги, а руки лишалися вільними для третього.

Звісно, вони проковтнули наживку. Ендер схопив хлопця за сорочку й шарпнув його догори, вдаривши шоломом у лице. Знову крик і море крові. Хлопці, які тримали ноги, крутилися на них, перекручуючи Ендера. На одного з них Ендер штовхнув хлопця з пораненим носом, вони заплуталися, і його нога вивільнилася. Це було простіше, ніж використати захват хлопця як опору й боляче дати йому в пах. Легше, аніж відштовхнутися від нього до дверей. Такий кидок не вдався, швидкість була посередньою, та це не мало значення. За ним ніхто не слідував.

Він дістався своїх друзів біля дверей. Вони зловили його, притягнули до дверей, поплескали, сміючись.

— Ну ти й поганець! — жартували вони. — От налякав! Задира!

— На сьогодні практику закінчено, — сказав Ендер.

— Завтра вони повернуться, — мовив Шен.

— Їм буде непереливки, — запевнив Ендер. — Якщо прийдуть без костюмів, зробимо те саме. Якщо прийдуть у костюмах — засліпимо їх.

— До того ж, — зауважив Алай, — учителі цього не допустять.

Ендер пам’ятав слова Дінка й думав, чи правий Алай.

— Агов, Ендере, — прокричав хтось зі старших, коли Ендер покидав кімнату. — Ти — ніщо! І залишишся нічим!

— Мій колишній командир Бонзо, — мовив Ендер, — за щось мене недолюблює.

Цього ж вечора Ендер продивився реєстр на своєму столі. Про чотирьох хлопців було написано в медичному звіті. Один із забиттям ребер, інший — яєчок, третьому порвали вухо. Ще один — із розбитим носом і розхитаним зубом. У всіх випадках причиною значилось одне й те саме:

Якщо вчителі допустили таку інформацію до офіційного звіту, напевно, вони не збиралися нікого карати за невеличку сутичку в бійцівській кімнаті. Вони хоч якось зреагують? Чи їм байдуже, що коїться в цій школі?

Ендер повернувся до бараку раніше звичного й розпочав Гру Уяви на своєму столі. Від останньої гри минуло багато часу, тож вона не розпочалася з того місця, де він закінчив раніше. Натомість він почав обіч тіла Велетня. Тільки тепер важко було відразу збагнути, що це тіло, і необхідно було зупинитися й розглядати. Тіло перетворилося на пагорб, поросло травою й лозою. Видно було лише вершечок обличчя Велета — білу кістку, яка, наче вапняк, виступала з сумної, спустошеної гори.

Ендер не прагнув знову битися з дітьми-вовкулаками, яких, на диво, й так не було. Можливо, коли вбити їх, то вони зникають назавжди. Ендеру стало сумно.

Він пішов далі, під землю, крізь зведені виступи скелі, з якої відкривався вид на прекрасний ліс. Знову спустився донизу, і знову його спіймала хмаринка й понесла до кімнати замкової башти.

Змія знову розплутувалася з килимка, та цього разу Ендер не вагався. Він наступив їй на голову й роздушив. Змія корчилася й звивалася у відповідь, тож він втоптував її все глибше в кам’яну підлогу. Ендер підняв її й трусив, поки вона повністю не розплуталася й поки не зник візерунок на килимі. Потім поволік змію за собою й почав шукати вихід.

Натомість знайшов дзеркало. У ньому відображалось обличчя, яке він легко впізнав. То був Пітер. З підборіддя крапала кров, із кутика губ стирчав зміїний хвіст.

Ендер закричав й відкинув стіл. Хлопці в бараку здригнулися від цього крику, але Ендер поспішив запевнити їх, що нічого не сталося. Вони вийшли. Ендер знову поглянув на стіл. Його фігура досі була там і дивилася в люстро. Він спробував якимись меблями розбити його, але нічого не міг удіяти. Зняти дзеркало зі стіни також не вийшло. Нарешті Ендер кинув у нього змію. Дзеркало розсипалося, залишивши по собі дірку в стіні, з якої вилазили десятки маленьких змійок і кусали фігуру Ендера знову й знову. Шалено відриваючи від себе змій, фігура впала й померла під купою малих гадюк.

Екран потемнів, з’явилися слова:

Ендер відклав стіл і вийшов.

Наступного дня прийшли декілька командирів, хтось прислав солдатів, аби сказати, щоби він не хвилювався. Додаткові заняття вони вважали гарною ідеєю й пропонували продовжувати. Щоб упевнитися, що ніхто не потривожить його, командири обіцяли направляти до нього кількох солдатів, яким потрібна була додаткова практика.

— Вони такі ж великі, як і більшість жучар, що напали вчора. Це змусить їх двічі подумати.

Замість кількох хлопців прийшло аж сорок п’ять — ціла армія. Чи то через присутність такої кількості старших хлопців на боці Ендера, чи просто їм добряче дісталося минулого вечора, жоден із ворогів не прийшов.

До Гри Уяви Ендер більше не повертався. Однак вона жила в його снах. Він згадував, як то було — вбивати змію, топтати її. Як це — відірвати хлопцеві вухо, знищити Стілсона, поламати Бернардові руку. А потім піднятися, тримаючи тіло ворога, й побачити обличчя Пітера, яке дивилося на нього просто із дзеркала: «Ця гра знає про мене забагато. Вона паскудно бреше. Я — не Пітер. У моєму серці не живе вбивство».

Найбільше його лякало те, що був убивцею, тільки ще гіршим, ніж Пітер. Саме ця риса так притягувала вчителів. Для війни з жучарами їм потрібні вбивці. Люди, які можуть утоптати ворога обличчям у пилюку й розвіяти їхню кров по всьому космосу.

«Що ж, я той, хто вам потрібен. Я — кривавий покидьок, якого ви хотіли. Я — зброя. І яке має значення, що я ненавиджу цю частину себе, якої ви так потребуєте? Яке має значення, що, коли мене в грі кусали гадюки, я погоджувався з ними, я був радий?»