Гра Ендера

12. Бонзо

— Генерале Пейс, сідайте, будь ласка. Я розумію, що ви прийшли до мене з важливим питанням, а може, й терміновим.

— Зазвичай, полковнику Графф, я не наважився б утручатися у внутрішні справи Бійцівської школи. Ваша автономія поза сумнівом, і, незважаючи на нашу різницю у званнях, я добре розумію, що можу лише давати поради й аж ніяк не накази.

— Які накази?

— Облиште прикидатися, полковнику Графф. Ви, американці, можете вдавати із себе ідіотів, коли хочете, але мене ви не обдурите. Ви знаєте, чому я тут.

— Ага, значить, Деп уже доповів?

— У нього… батьківські почуття до курсантів вашої школи. Він уважає, що ваша байдужість до ситуації, коли в школі назріває серйозний конфлікт, — не просто недбале ставлення до своїх обов’язків, це межує зі змовою, що загрожує життю чи здоров’ю одного з курсантів.

— Це школа для дітей, генерале Пейс. Як ця ситуація могла привернути увагу шефа військової поліції Міжнародного флоту?

— Полковнику Графф, ім’я Ендера Віггіна вже відоме верховному командуванню. Воно досягло навіть і моїх вух. Я чув, що його вважають нашою єдиною надією на перемогу в майбутній війні. І якщо його життя чи здоров’я в небезпеці, я гадаю, що військовій поліції варто застосувати заходи щодо захисту хлопчика. А ви?

— До дідька Депа і вас разом із ним, сер, я знаю, що роблю.

— Ви?

— Краще, ніж будь-хто інший.

— О, це зрозуміло, оскільки ніхто не має ні найменшого уявлення, що ви робите. Вам уже вісім днів відомо про змову серед найжорстокіших ваших «дітей», аби побити Ендера Віггіна за першої ж нагоди. І що деякі члени цієї змови, цілком імовірно, не проявлять стриманості, зокрема хлопчик на ім’я Боніто де Мадрид, якого називають Бонзо. І коли це покарання здійсниться, існує ризик, що мозок Ендера Віггіна, надзвичайно важливої для міжнародної спільноти персони, буде розмащений по стінах вашої орбітальної школи. А ви, отримавши попередження про цю небезпеку, пропонуєте…

— …нічого не робити.

— Ви маєте зрозуміти, наскільки це нас дивує.

— Ендер Віггін уже потрапляв у схожі ситуації. На Землі, наступного дня після приземлення, у нього забрали його монітор, і знову, коли компанія старших хлопчиків…

— Я прийшов сюди не для того, щоби вивчати досьє Ендера. Я переглянув його. Віггін довів цього вашого Бонзо до краю. І у вас немає військової поліції, щоби навести лад. Як це може бути?..

— Коли Ендер Віггін стане командувати нашими флотами, коли від його рішень залежатиме існування людства, чи зможе він викликати військову поліцію, щоби його в разі чого рятувати?

— Не бачу зв’язку.

— А він тут явний. Ендер Віггін мусить знати, що ні за яких обставин ніхто з дорослих ніколи, ніколи не втрутиться, щоби допомогти йому. І має вірити всією душею, що він може покладатися лише на себе й інших дітей. Інакше він ніколи не досягне піку своїх здібностей.

— Він також не досягне піку, якщо його вб’ють або скалічать.

— Цього не станеться.

— Чому б вам просто не перевести Бонзо? Вже пора.

— Тому що Ендер знає, шо Бонзо планує вбити його. Якщо перевести Бонзо саме зараз, раніше графіка, він здогадається, що ми рятуємо його. Усі знають, що Бонзо не настільки вправний командир, аби його підвищили.

— А інші діти? Ми можемо примусити їх допомогти Ендеру?

— Побачимо, що вийде. Без зайвих рухів. Це моє перше, останнє і єдине рішення.

— Хай допоможе вам Бог, якщо ви не праві.

— Хай допоможе всім нам Бог, якщо я помиляюся.

— Я притягну вас до військового суду. Якщо помилитеся, ваше ім’я прокляне весь світ.

— Досить справедливо. Але пам’ятайте, якщо виявиться моя правота, ви нагородите мене кількома десятками медалей.

— За що?

— За те, що не дав вам утрутитися.

Ендер сидів у кутку бійцівської кімнати, тримаючись за поручень, і дивився, як Бобик тренував команду: Учора вони тренувалися нападати без зброї: роззброювали ворогів ногами. Ендер допоміг їм, підказавши деякі трюки з курсу самозахисту. Багато чого доведеться змінити, але інерцію тіла в польоті можна використати не лише при земній гравітації, а й у невагомості.

Сьогодні у Бобика з’явилася нова іграшка — мотузка. Тонка, майже невидима, нитка — такими з’єднують деталі, коли будують щось у космосі. Вони тягнуться іноді на кілометри. Ця ж була трохи довшою за стіни бійцівської кімнати, і Бобик легко, майже непомітно, зробив петлю й натягнув її на зап’ястя. Трохи розмотав і передав вільний кінець одному зі своїх бійців.

— Прив’яжи її до поручнів, і ми натягнемо її кілька разів через усю кімнату, — сказав Бобик і полетів до протилежної стіни.

Як пастка мотузка не годилася. Помітити її важко, але шансів зупинити ворога майже немає: він міг легко піти вище або нижче від неї. Потім Бобика осінило використати її, щоби змінити свій напрямок руху в повітрі. Він закріпив один кінець навколо талії — інший усе ще був прикріпленим до поручнів, — відлетів на кілька метрів і відштовхнувся від стіни. Мотузка натягнулася, зупинила його в повітрі, Бобик різко змінив свій напрямок і, полетівши дугою, врізався в стіну.

Він кричав і кричав, і не відразу Ендер второпав, що то було не від болю.

— Ви бачили, як швидко я летів?! А ви бачили, як круто я змінив напрямок?!

Незабаром уся Армія Драконів припинила тренування й дивилася, як Бобик бавиться з мотузкою. Зміни в напрямку були приголомшливими, особливо для тих, хто не бачив мотузки. А коли Бобик своїм новим прийомом облетів навколо зірки, швидкості досяг неймовірної.

Було за двадцять десята, коли Ендер оголосив вечірню практику закінченою. Утомлені, але задоволені цікавою новинкою, його хлопці йшли коридорами назад у кубрики. Ендер ішов разом із ними, мовчав і прислухався до їхніх розмов. Вони вкрай утомилися, воюючи кожного дня протягом більш як чотири тижні, часто в ситуаціях перенапруження. Але були горді, щасливі, близькі — адже жодного разу не програли й навчилися довіряти один одному, вірити, що товариші-солдати боротимуться відчайдушно, що взводні розумно спрямовуватимуть їхні зусилля. І насамперед, вони вірили, що Ендер підготує їх до всього, що може трапитися.

Проходячи по коридору, Ендер звернув увагу на групи старших хлопчаків, які вдавали, що захоплені розмовами. Такий само гурт повільно йшов назустріч. За дивним збігом обставин більшість із них були вдягнені у форму Саламандр. Решта хлопців — невже випадково? — належали до армій, командири яких ненавиділи Ендера Віггіна більш за все. Одні з них кидали на нього погляди і швидко ховали очі, інші робили байдужий вигляд, приховуючи нервову напругу. «Що я робитиму, якщо вони нападуть на мою армію тут, у коридорі? Усі мої хлопці менші й за віком, і за зростом, і зовсім не вміють битися в умовах звичайної гравітації. А коли їм було вчитися?»

— Привіт, Ендере! — хтось гукнув.

Ендер зупинився, озирнувся й побачив Петру.

— Ендере, можна поговорити з тобою?

Ендер умить збагнув, що, якщо він зараз зупиниться, його армія швидко пройде і в коридорі він залишиться сам на сам із Петрою.

— Ходімо зі мною, — кинув він.

— Та лише на хвилинку.

Ендер повернувся й пішов зі своєю армією. Петра наздогнала його й схопила за руку.

— Добре, я піду з тобою.

Ендер напружився, коли вона підійшла. Чи була вона однією з тих, хто ненавидів його й хотів убити?

— Твій друг просить, щоб я попередила тебе. Є кілька хлопців, які хочуть тебе вбити.

— Який сюрприз! — відказав Ендер.

Кількох його солдатів, здавалося, це підбадьорило. Змова проти їхнього командира виглядала інтригуюче.

— Ендере, вони можуть це зробити, спланували ще з тих пір, як ти став командиром.

— З тих пір, як я розбив Саламандр, так?

— Після розгрому Феніксів — моєї армії — я теж ненавиділа тебе, Ендере.

— Я ж нікого не звинувачую.

— І все ж це правда. Він попросив мене спіймати тебе по дорозі з бійцівської кімнати й попередити. Будь дуже обережним, бо завтра…

— Петра, якби я зупинився поговорити, як ти просила, став би легкою здобиччю тих, хто зараз ходить коридорами. І не кажи, що ти не помітила їх!

Вона враз почервоніла.

— Ні, не помітила. Як ти міг подумати таке? Ти що, не знаєш, хто твої друзі?

Вона проштовхалася через приголомшену Армію Драконів і видерлася на верхній тунель.

— Це правда? — спитав Божевільний Том.

— Ти про що? — здивувався Ендер.

Він оглянув кімнату й гримнув на двох забіяк, щоб ішли вже спати.

— Те, що деякі зі старших хлопців хочуть тебе вбити?

— Порожні балачки, — відповів Ендер.

Але знав, що це не так. І Петра казала правду, і те, що він бачив по дорозі сюди сьогодні ввечері, не було грою уяви.

— Це може бути пустим, але я сподіваюся, ти не будеш проти, щоби п’ятеро взводних провели тебе у твою спальню сьогодні ввечері.

— Абсолютно ні до чого.

— Порадуй нас. Ти багато в чому зобов’язаний нам.

— Нічого подібного. — Та він буде дурнем, якщо відмовиться. — Робіть, як хочете.

Він повернувся й вийшов. Взводні рушили за ним. Один забіг наперед і відкрив двері. Вони перевірили кімнату, взяли з Ендера обіцянку закритися зсередини й залишили його перед відбоєм.

На екрані комп’ютера Ендера чекало повідомлення:

НЕ ЗАЛИШАЙСЯ ОДИН. НІКОЛИ.

Дінк.

Ендер усміхнувся. Отже, Дінк ще був його другом. «Не хвилюйся. Вони нічого мені не заподіють. У мене є армія».

Але зараз, у темряві, він був без армії. Цієї ночі йому наснився Стілсон. І лише тепер він бачив, яким маленьким був шестилітній ворог, яким кумедним було його позерство в ролі крутого хлопця. І все ж уві сні Стілсон і його друзі зв’язали Ендера так, що той не міг пручатися, і тепер все, що Ендер зробив зі Стілсоном у житті, вони зробили з Ендером уві сні. А потім Ендеру снилося, що він лепече, як ідіот, намагаючись віддавати накази своїй армії, але з уст виривалася якась нісенітниця.

Він прокинувся в темряві, тремтячи від страху. Згодом заспокоїв себе, згадавши, що вчителі, напевно, цінують його, інакше не стали би приділяти йому стільки уваги, і вони не дозволять, аби щось лихе скоїлося з ним. Імовірно, коли старші діти напали на нього в бійцівській кімнаті кілька років тому, хтось з учителів був за дверима і стежив за тим, що відбувалося. Якби все вийшло з-під контролю, вчителі б утрутилися й зупинили бійку. «Я, скоріш за все, міг би тоді нічого не робити, і їм довелося б проконтролювати, що все гаразд. Вони тиснуть на мене так сильно, як лишень можуть у грі, але поза грою піклуватимуться про мою безпеку».

Із цією думкою він знову заснув і прокинувся під ранок, коли двері тихо відчинилися і хтось поклав на підлогу наказ про черговий бій.

Ясна річ, вони виграли, але ця гра геть виснажила всіх. У лабіринті зірок бійцівської кімнати знадобилося сорок п’ять хвилин, аби вибити ворога з усіх закутків. Це були Леопарди Пола Слеттері, і здаватися вони наміру не мали. До того ж учителі придумали новий хід: поранені, тобто заморожені, солдати ворога розморожувалися вже через п’ять хвилин, як на тренуваннях. Не воскресали лише вбиті. Але на Драконів цей трюк не розповсюджувався. Божевільний Том був першим, хто зрозумів, що відбувається, коли його взвод почали обстрілювати ззаду Леопарди, які щойно вибули з гри. А в кінці бою Слеттері потиснув Ендеру руку й сказав:

— Я радий, що ти виграв. Якщо я коли-небудь поб’ю тебе, то хотів би зробити це у чесному поєдинку.

— Користуйся тим, що тобі дають, — відповів Ендер. — Якщо маєш перевагу над противником, використовуй це.

— Та я, власне, так і робив, — усміхнувся Слеттері. — Я справедливий лише до і після битв.

Вони билися так довго, що пропустили сніданок. Ендер глянув на своїх спітнілих, утомлених солдатів, які чекали в коридорі, і сказав:

— Сьогодні все було чудово. У мене немає ніяких зауважень. А тому пропустимо практику. Відпочиньте. Розважайтесь. Пройдіть тест.

Усі були настільки втомленими, що не змогли навіть усмішкою показати радість, просто пішли до кубриків перевдягатися. Вони б тренувалися, якби він попросив їх, але Ендеру не хотілося, щоби хлопці надривалися, до того ж на голодний шлунок, без сніданку.

Ендер збирався відразу прийняти душ, але був настільки втомленим, що впав на ліжко прямо у бійцівській формі, — лише на мить, — а прокинувся аж на початку обіду. Ну от, а збирався ще жучариків подивитися. Тепер тільки перевдягнутися, піти поїсти — і в школу.

Він стягнув просмерділу від поту бійцівську форму. Йому було холодно, суглоби дивно ослабли й нили. «Не варто спати посеред дня. Занадто розслабляюся. Починаю здавати. Не можна цього собі дозволяти».

Тому до тренажерного залу він не йшов, а біг, і змусив себе тричі, без передиху, піднятися канатом перш, ніж піти в душ. Йому не спало на думку, що його відсутність у командирській їдальні відразу помітять і що приймати душ посеред дня, коли його голодна армія накинеться на їжу, вперше за день, занадто ризиковано: він залишається у повній безпорадності, один.

Навіть коли Ендер почув, як хтось зайшов до душу, не звернув уваги. У плескоті води, що падала на голову й стікала по тілу, приглушений звук кроків було ледь чутно. «Мабуть, обід закінчився, — подумав він. І почав знову намилюватися. — Або хтось затримався на тренуванні. А може, й ні». Він обернувся. Їх було семеро, що притулилися спиною до металевих раковин ближче до душу, і спостерігали за ним. Попереду стояв Бонзо, більшість посміхалися, з тріумфальним виглядом мисливців, які нарешті загнали жертву в кут. Тільки Бонзо був серйозним.

— Привіт, — кинув Ендер.

Ніхто не відповів.

Тоді Ендер вимкнув душ, хоча залишився ще в милі, й потягнувся за рушником. А рушника не було: його вже тримав один із хлопчаків. Бернар. Для повноти картини не вистачало Стілсона й Пітера, їм потрібна зухвала посмішка Пітера й повна тупість Стілсона.

Ендер зрозумів, що саме з рушника все й розпочнеться. Як буде кумедно, коли голий, маленький безпомічний хлопчик бігатиме за рушником. Ось що вони прагнуть: принизити його. Зламати волю. Та він не збирається гратися. Він не визнає себе слабким лише тому, що мокрий і мерзне без одягу. І стояв упевнено, руки по швах, зі спокійною усмішкою розглядаючи противників. Потім перевів погляд на Бонзо.

— Твій хід, — мовив Ендер.

— Це не гра, — відповів Бернар. — Ми втомилися від тебе, Ендере. Сьогодні ти закінчуєш школу. Вилітаєш. На лід.

Ендер не дивився на Бернара. Це Бонзо прагнув його смерті, хоча той і мовчав. Решта зібралися, щоби побачити, як далеко вони наважаться зайти. Бонзо це давно вже знав. І був готовий на все.

— Бонзо, — проникливо тихо мовив Ендер. — Як твій батько буде пишатися тобою!

Бонзо напружився.

— Як би він гордився, якби побачив, що ти збираєшся битися в душі з голим хлопчиком, набагато меншим за тебе, ще й привів для цього шістьох друзів. «Як це благородно!» — сказав би він.

— Ніхто не збирається битися з тобою, — викручувався Бернар. — Ми просто прийшли, щоби домовитися з тобою грати чесно. Ну, програти пару битв.

Усі розсміялися, крім Бонзо й Ендера.

— Пишайся собою, Боніто, мій красунчику. Ти зможеш повернутися додому й розповісти своєму таткові: «Так, я побив Ендера Віггіна, хоча йому щойно десять стукнуло, а мені тринадцять. І допомагали мені лише шестеро моїх друзів, але ми впоралися й таки побили його: голого й мокрого. Розумієш, Ендер Віггін такий небезпечний і такий страшний, що треба було привести з собою дві сотні».

— Закрий рота, Віггін, — кинув грізно один із громил.

— Ми прийшли сюди не для того, щоби слухати писк цього третячили, — додав інший.

— Замовкніть обоє, — скомандував Бонзо. — Замовкніть і геть з дороги. — Він узявся знімати свою форму.

— Голий, мокрий і зовсім-зовсім один — так, Ендере? Ось ми й на рівних. Лише з ростом своїм я нічого не можу вдіяти. Ти ж у нас геній, от і придумай, як нам у цьому зрівнятися. — Він повернувся до решти: — Станьте на дверях. Нікого сюди не впускайте.

Душова не була великою, і всюди стирчали труби. Її колись змонтували як єдиний блок із системою водоочищення. Адже в душовій орбітальної станції не має бути зайвого місця. Тактика виглядала зрозуміло: треба штовхати супротивника на труби, щоби той вдарився якнайболючіше й зупинився.

Серце Ендера стислося, щойно він побачив стійку Бонзо. Скоріш за все, він зовсім недавно пройшов курс самозахисту. Він був у кращій формі, сильніший і переповнений ненавистю. «Він не панькатиметься, цілитиме в голову, — подумав Ендер. — Намагатиметься насамперед пошкодити мозок. І якщо битимемося довго, обов’язково виграє. Він сильніший, не втомився і може краще контролювати все. Якщо я збираюся звідси вийти, мушу перемогти швидко й назовсім». Його знудило від згадки, як кістки Стілсона піддалися під рукою. «Але на цей раз затріщать мої кістки, якщо я не зможу вбити його першим».

Ендер відступив назад, розвернув душ у бік Бонзо й пустив гарячу воду. Майже відразу все заполонило парою. Він простягнув руку й увімкнув один за одним ще два крани.

— Я не боюся гарячої води, — м’яким голосом попередив Бонзо.

Але не гаряча вода була потрібна Ендеру, а тепло. Адже він не змив мило. Піт зробить його тіло слизьким, а Бонзо цього не очікуватиме.

Раптом від дверей пролунав крик.

— Припиніть!

На мить Ендер думав, що прийшов на допомогу вчитель, але це був тільки Дінк Мікер. Друзі Бонзо зловили його біля дверей і міцно тримали.

— Зупинись, Бонзо! — кричав Дінк. — Не чіпай його!

— Чому б це? — запитав Бонзо й уперше посміхнувся.

«Ага, — подумав Ендер, — йому подобається, коли інші змушені — саме змушені — визнати його силу й владу».

— Тому що він найкращий з усіх нас, ось чому! Хто ще зможе побороти жучар? Лише це має значення, дурню, — жучари!

Бонзо перестав посміхатися. Це було саме те, що він ненавидів найбільше: всі носяться з Ендером, лише Ендера й цінують, а на Бонзо всім начхати.

«Ти вбив мене своїми словами, Дінку. Бонзо не хоче чути, що я міг би врятувати світ. Де вчителі? — думав Ендер. — Невже вони не розуміють, що перший удар може стати останнім? Це ж не бійцівська кімната, де ніхто не може всерйоз скалічитися, бо не має точки опору. Тут земна сила тяжіння, а підлога й стіни тверді, ще й металеві виступи. Припиніть це негайно — потім буде непоправно пізно».

— Якщо ти зачепиш його, ти — жучарник! — надривався Дінк. — Ти зрадник. Якщо ти вдариш його, я тебе вб’ю!

Ті шестеро випхали Дінка за двері, і його вже не було чутно.

Пара заполонила душову густим туманом. Піт струменів по тілу Ендера. «Уперед, поки ще на мені є мило. Пора, поки я ще слизький».

Ендер відступив назад, на обличчі проступив страх.

— Бонзо, не бий мене, — умовляв він, — будь ласка!

Саме цього й чекав Бонзо: визнання власної влади. Іншому цього було б достатньо, можна б заспокоїтися й тим, що Ендер злякався, принижений. Але не для Бонзо, для якого це становило ознаку, що він неодмінно переможе. Він змахнув ногою, як ніби для удару, але в найостанніший момент стрибнув. Ендер нахилився так, щоби Бонзо втратив рівновагу, пробуючи зробити захват.

Жорсткі ребра Бонзо вдарили в голову Ендера, а руки сковзнули по спині, намагаючись схопити його. Але Ендер викрутився. Мить — і Ендер уже поруч Бонзо, вільний. Класичний хід у цей момент — ударити Бонзо ногою, але для цього необхідна абсолютна точність, і до того ж Бонзо вже приготувався до удару: піднявся навшпиньки і відвів стегна назад, аби захиститися. Не дивлячись на Бонзо, Ендер відчув, що той нахилився, і тепер його обличчя дуже близько, майже торкається волосся Ендера. І ось, замість того щоби бити в пах, Ендер підстрибнув і, зі звичним рухом добре тренованого бійця, врізався маківкою прямо в обличчя Бонзо.

Ендер вчасно відлетів назад і побачив, як Бонзо, хитаючись, задкував. Він задихався від несподіванки й болю, з носа текла кров. Тепер можна було б вийти з душової й закінчити бійку. Колись він уже покинув бійцівську кімнату після того, як побачив кров. Але тоді доведеться битися знову. Знову й знову, поки не втихомиряться пристрасті, не ослабне воля. Єдиний спосіб припинити це раз і назавжди — вчинити з Бонзо так, щоби його страх був сильнішим за ненависть.

Ендер притулився спиною до стіни, потім підскочив і відштовхнувся руками. Його ноги вдарили Бонзо в живіт і груди. Сальто назад, приземлення навколішки, кидок через голову, і, прослизнувши стрімголов попід Бонзо, Ендер улучив у пах. Попав! Удар упевнений і сильний.

Бонзо не крикнув від болю. І не застогнав. Він узагалі ніяк не зреагував, хіба що його тіло трохи випросталося. Ніби Ендер ударив не людину, а стіну. Бонзо хитнувся, гепнув додолу й розтягнувся на підлозі в калюжі прямо під струменем окропу. І ніяк не поворухнувся, щоб ухилитися від убивчої спеки.

— О Господи! — хтось вигукнув.

Друзі Бонзо кинулися вимикати воду. Ендер повільно піднявся на ноги. Хтось огорнув його рушником. Це був Дінк.

— Гайда звідси, — сказав він і повів Ендера за собою.

Позаду чувся важкий тупіт. «Дорослі. Вчителі, лікарі — тепер вони поспішають. Перев’язати рани ворогу. Де вони були до бійки? Адже могло обійтися без травм».

Не залишилося вже жодних сумнівів: допомоги чекати марно. Ніхто ніколи не допоможе. Хоч із чим би він стикався, відтепер і назавжди, ніхто не захистить і не врятує його. Пітер — виродок, але Пітер, як завжди, казав правду: лише сила має значення, лише можливість убивати й руйнувати, — якщо не зможеш убити іншого або хоча б завдати болю, станеш здобиччю того, хто битиме тебе, і ніщо й ніхто ніколи не врятує тебе.

Дінк привів Ендера в його кімнату, поклав на ліжко.

— Де болить?

Ендер похитав головою.

— Ти розтрощив його. Тільки-но він схопив тебе, я боявся, що він перетворить тебе на мертве м’ясо. Але ти розбомбив його вщент. Якби він протримався довше, ти б убив його.

— Він хотів мене вбити.

— Я це знаю. І його я знаю. Ніхто не може так ненавидіти, як Бонзо. Але з цим покінчено. Якщо його за це не виженуть на кригу й не відправлять додому, він ніколи не гляне тобі в очі. Ні тобі, ні іншим. Ганебно! Він вищий за тебе на двадцять сантиметрів, а мав вигляд скаліченої корови, що жувала власні кизяки.

А перед очима маячило перекривлене після удару в пах обличчя Бонзо. Порожній, мертвий погляд. Він уже тоді знепритомнів, йому був кінець. Очі лишалися відкриті, але він більш не думав, не рухався, лише цей тупий порожній погляд. «Як у Стілсона, коли я порішив його».

— Вони, ясна річ, викинуть його на кригу, — продовжував Дінк. — Усі знають, що бійку почав він. Я бачив, як вони піднялися й вийшли з командирської їдальні. За кілька секунд я зрозумів, що ти не приходив на обід, а потім ще через хвилину дізнавався, куди ти пішов. Я ж попереджав тебе не залишатися наодинці!

— Вибач.

— Вони просто зобов’язані його вигнати. Одні неприємності від нього. Усе носився зі своєю смердючою честю.

І тут, на подив Дінка, Ендер заплакав. Лежачи на спині, все ще мокрий від поту й води, він здригався в риданнях. Сльози текли з-під закритих повік, залишаючись непоміченими на його вологому обличчі.

— Що з тобою?

— Я не хотів робити йому боляче! — крикнув Ендер. — Чому він не давав мені спокою?

Ендер почув, як тихо відкрилися, а потім закрилися двері, і відразу зрозумів, що це черговий наказ на бій. Відкрив очі, очікуючи побачити вранішню темряву, — мабуть, ще немає шести. Але вже розвиднилося. Він лежав голий і, коли повернувся, відчув мокре простирадло. Очі опухли й боліли. Глянув на годинник. «18:20, той самий день. Сьогодні ми вже билися. Ні, вже двічі билися. Ці гади прекрасно знають, що я пережив, і знущаються…»

Він сів на край ліжка. Записка тремтіла в руці. «Я не можу», — подумки мовив сам до себе. А потім уголос:

— Не можу!

Він підвівся, похитуючись, і почав шукати бійцівську форму. Потім згадав, що поклав її у пральну машину в душовій. Мабуть, форма ще там.

Тримаючи аркуш із наказом, Ендер вийшов зі своєї кімнати. Вечеря вже майже закінчувалася, коридором ішло кілька людей, але ніхто не заговорив із ним. Може, через страх: у школі вже знали, що трапилось опівдні в душовій. А може, через його неприступний погляд і жахливий вираз обличчя. Більшість його бійців зібралися у спальні.

— Привіт, Ендере. Будемо тренуватися ввечері?

Ендер простягнув аркуш Хот-Супу.

— Вони знахабніли, — сказав він. — Дві битви одночасно?!

— Дві армії! — вигукнув Божевільний Том.

— Вони лише заважатимуть одна одній, — буркнув Бобик.

— Мені потрібно привести себе до ладу, — сказав Ендер. — Зберіть усіх, будьте готові, чекатиму на вас там, біля воріт.

І вийшов зі спальні. За спиною загомоніли. До нього долітало, як Божевільний Том кричав:

— Дві нещасні армії! Ми їм покажемо, де раки зимують!

Душова була порожня. І чиста. Ні крові, ні води. Усе минуло.

Ніби нічого жахливого й не сталося тут.

Ендер став під душ, намилився й дав поту цього дня стекти на підлогу й у систему водоочищення. Минулося. «Усе пройшло через фільтри, і вранці ми будемо пити кров Бонзо. Життя немає, а кров залишиться, його кров і мій піт, і ми будемо пити їхню дурість чи жорстокість, чи що там ще, внаслідок чого це все й сталося».

Ендер витерся, надягнув форму й пішов до бійцівської кімнати. Його армія чекала в коридорі перед зачиненими дверима. Солдати мовчки дивилися, як він пройшов крізь ряди й зупинився перед сірою стіною силового поля. Звичайно, вони вже знали про сьогоднішню бійку в душовій, і думки про це та їхня втома після вранішнього бою робили їх млявими. А те, що їм доведеться битися одночасно з двома арміями, навіювало жах.

«Усе, що завгодно, аби розбити мене, — думав Ендер. — Будь-яка підлість, гра поза правилами — вони підуть на найгірше, щоб я програв. Але мене не просто подолати. Ну, я втомився від гри. Жодна гра не варта крові Бонзо, змішаної з водою на підлозі душової. Пхайте мене на кригу, відправте додому, — я так більше не гратиму».

Двері зникли. За три метри сяяли чотири зірки разом, повністю блокуючи собою вид із дверей.

«Двох армій їм мало. Вони ще хочуть примусити мене командувати боєм навмання».

— Бобику, — гукнув Ендер. — Візьми своїх хлопців і розвідай, що там за тими зірками.

Бобик витягнув із-під поясу свою мотузку, розмотав її й прив’язав один кінець навколо талії, а інший протягнув хлопчику зі свого загону й ступив обережно за ворота. Його загін швидко пірнув слідом. Цей прийом відпрацьовувався багато разів, і не пройшло й хвилини, як бійці вже закріпилися за зірку й висіли на ній, міцно тримаючи свій кінець мотузки. Бобик відштовхнувся і на великій швидкості полетів майже паралельно до дверей, а коли дістався кута кімнати, відштовхнувся ногами від стіни й знову відлетів прямо в бік противника. Плями світла на стіні показували, що супротивник стріляв у нього. Мотузка, зачеплена за край зірки, натягуючись, різко змінювала траєкторію руху, тому поцілити в Бобика було неможливо. Він облетів зірки й м’яко потрапив на руки своїх солдатів. Радісно помахав руками й ногами, щоби ті, котрі стояли у коридорі, побачили, що ворогу не вдалося в нього влучити.

Ендер пірнув у ворота.

— Там густий туман, — попередив Бобик, — але достатньо світла, щоби бачити бійців по сяйву їхніх костюмів. А взагалі, освітлення — гірше не буває. Від цих зірок до воріт ворога кімната порожня. Відкритий простір. У них — вісім зірок. Розташовані квадратом навколо воріт. Прекрасний захист. Я не бачив нікого, крім тих, хто визирав. Вони просто сидять там і чекають на нас.

Ніби на підтвердження слів Бобика з протилежного кінця кімнати стало лунати:

— Гей! Ми голодні, прийдіть і нагодуйте нас! Дракони піджали хвости!

Ендер відчував, що його мозок мертвіє. До чого нерозумно! У нього просто немає шансів: адже співвідношення два до одного, і він змушений атакувати неприступну оборону ворога.

— На справжній війні тямущий командир узагалі відступив би, щоби врятувати свою армію.

— До біса, — заперечив Бобик. — Це всього лише гра.

— Це перестало бути грою, коли вони нахабно знехтували всіма правилами.

— Ти теж можеш робити з ними що завгодно.

Ендер посміхнувся.

— Гаразд. Чом би й ні? Давайте подивимося, як вони відреагують на стрій.

Бобик був приголомшений.

— Стрій?! Та ми ж ніколи не воювали строєм!

— У нас ще є місяць до офіційного закінчення наших тренувань. Ще є час, аби навчитися діяти в строю. Не можна нехтувати великими батальйонами.

Ендер показав пальцями букву А й махнув нею на порожні двері. Взвод А пірнув у двері, і Ендер розташував їх за зіркою. Три метри — занадто мало для маневрів, хлопчики були налякані й збентежені, і лише через п’ять хвилин вони зрозуміли, як діяти.

Тигри й Грифони співали дитячі дражнилки, тоді як їхні командири обговорювали питання: чи варто вже почати атакувати Драконів, поки вони ще за зіркою. Момо хотів атакувати:

— Нас більше, ніж два до одного!

Водночас Бі заперечував:

— Сидячи на місці, ми не можемо програти, а щойно почнемо рухатися, Ендер винайде спосіб перемогти.

Так вони сиділи щільно, поки не побачили у тьмяному світлі, як із-поза зірки Ендера вилетіло щось величезне. Воно ущільнилося й полетіло точно до центру ворожої «зіркової фортеці», де чекали вісімдесят два солдати.

— А нехай тобі! — зойкнув здивовано хтось із Грифонів. — Так вони ж летять строєм!

— Ось навіщо їм потрібні були ці п’ять хвилин, — здогадався Момо. — Якби ми напали, поки вони готувалися, ми б розбили їх ущент.

— Прикуси язика, — прошепотів Бі. — Ти бачив, як літав той малий? Він обігнув зірку й полетів назад, не торкаючись стін. Може, у них є гачки чи щось схоже, — ти про це не подумав? Вони придумали щось нове.

А стрій був досить-таки дивним. Попереду — квадрат зі щільно притиснутих один до одного тіл: живий щит, який рухався однією стіною. За ним циліндр: дві групи по шестеро хлопчаків, розташованих по колу. Заморожені бійці летіли, витягнувши руки вперед, і не могли тримати один одного, але міцно трималися купи, ніби були зв’язаними. А так воно насправді й було.

Захищені першим рядом строю, Дракони стріляли з убивчою точністю, не даючи Грифонам і Тиграм висунутися з-за їхньої зірки.

— Та в них же відкритий тил! — вигукнув Бі. — Тільки-но вони висунуться, ми можемо обійти їх іззаду.

— Так переходь від слів до дій! — буркнув Момо, і, слідуючи власній пораді, наказав солдатам відштовхнутися й заходити у тил Драконам.

Тигри знімалися з місць, а Грифони займали їхні позиції, і поки за зірками противника панував цей хаос, Дракони різко змінили свої формування. І циліндр, і передня стіна розкололися надвоє сильним поштовхом із середини. І одночасно Дракони змінили напрям польоту: полетіли назад до своїх воріт. Грифони відкрили вогонь по ворогу, що відступав, а Тигри вдарили з тилу. Драконам, здавалося, настав кінець.

«Тут щось не так», — замислився Вільям Бі й за мить зрозумів, що саме. Стрій не може так просто розвернутися у відкритому просторі, хіба якщо хтось використав його як трамплін і відштовхнувся в протилежний бік. І якщо цей хтось зміг відштовхнутися з такою силою, що розвернув усю групу із двадцяти бійців, то він летів дуже й дуже швидко.

Ось вони! Шестеро маленьких солдатів Драконів зовсім поруч із воротами Вільяма Бі. За кольором бійцівських костюмів Бі зрозумів, що троє з них відключені, двоє поранені, і лише один — цілий. Боятися нема чого. Бі абияк прицілився, натиснув на спуск і…

Нічого не сталося.

Спалахнуло світло.

Гру закінчено.

І хоча Бі дивився прямо на Драконів, йому ще потрібен був певний час, аби зрозуміти, що відбулося. Четверо Драконів притиснули шоломи до кутів дверей, а п’ятий щойно пролетів усередину. Вони просто виконали ритуал переможців. Розбиті, майже знищені, не заподіявши ніякої шкоди противнику, Дракони мали нахабство виконати ритуал перемоги й завершити гру прямо в них під носом.

Лише тепер Вільям Бі почав усвідомлювати, що Дракони не просто закінчили гру, а, цілком імовірно, згідно з правилами вони виграли. Зрештою, хоч би що сталося, а переможцем зараховують лише того, хто має достатньо солдатів, щоби торкнутися кутів воріт і зайти до коридору супротивника, тобто виконує ритуал. А цей ритуал і є, в певному сенсі, перемогою. Саме так і розпізнав це комп’ютер бійцівської кімнати.

Відкрилися двері, через які проходили вчителі, і увійшов майор Андерсон.

— Ендере, — покликав він, озираючись навколо.

Один із заморожених солдатів Драконів спробував відповісти, але йому заважав шолом, який стискував щелепи. Андерсон розморозив його.

Ендер усміхався:

— Я знову розбив вас, сер!

— Дурниці, Ендере, — відповів Андерсон тихо. — Вашими суперниками були Грифони й Тигри.

— Ви тримаєте мене за дурня? — обурився Ендер.

Андерсон гучно мовив:

— Після цього маленького маневру правила змінено: тепер переможцю потрібно буде перебити всіх солдатів армії противника, перш ніж комп’ютер дозволить йому виконати ритуал.

— Це може спрацювати лише один раз, — відповів Ендер.

Андерсон передав йому гак. Ендер одразу всіх розморозив. До біса протокол. До біса все.

— Гей! — вигукнув Ендер, коли майор Андерсон повернувся, щоби піти. — Що буде завтра? Моя армія в клітках і без зброї проти всієї бійцівської школи? Чи не можна хоч якось урівняти шанси?

Хлопчаки шумно погодилися з цим, і, хоч як дивно, не лише з Армії Драконів. Андерсон навіть не обернувся у відповідь на такий виклик. Замість нього відповів Вільям Бі:

— Ендере, якщо ти приймаєш участь у бою, він не буде рівним ні за яких умов.

— Правильно! — закричали хлопці.

Багато хто з них розсміявся. Муха Момо почав плескати в долоні.

— Ендер Віггін! — крикнув він, і інші теж почали плескали й вигукувати ім’я Ендера.

Ендер пройшов через ворожі ворота. Його солдати пішли за ним. Звук його імені наздоганяв його коридорами.

— Тренуємось сьогодні ввечері? — запитав Божевільний Том.

Ендер похитав головою.

— Тоді завтра вранці?

— Ні.

— А коли?

— Ніколи, я думаю.

За спиною почулось обурливе бубніння.

— Агов, це несправедливо, — вигукнув один із хлопчаків. — Ми не винні, що вчителі стали хитрувати. Ти що, перестанеш навчати нас лише тому, що…

Ендер ляснув долонею об стіну й закричав на хлопчика:

— Мені наплювати на цю гру! — Його голос луною рознісся по коридору. Біля дверей зібралися хлопці з інших армій. І серед напруженої тиші Ендер додав спокійно: — Ви що, не розумієте цього? — І прошепотів: — Гру закінчено.

Він повернувся до своєї кімнати. Один. Хотів лягти, але не міг, тому що ліжко було мокрим. Це нагадало йому все, що сталося сьогодні, і в люті він зірвав із ліжка матрац і білизну й кинув у коридор. Потім згорнув комбінезон і, сунувши його замість подушки під голову, влігся прямо на сітку. Це було незручно, але Ендеру не хотілося вставати.

Він пролежав так усього лише кілька хвилин, коли хтось постукав у його двері.

— Іди геть, — попросив він тихо.

Той, хто стукав, або не чув, або не хотів звертати уваги на його слова. Нарешті Ендер дозволив увійти.

Це був Бобик.

— Залиш мене, Бобику.

Бобик кивнув, але не пішов. Усе стояв у дверях, розглядаючи свої черевики. Ендер уже збирався закричати на нього, вилаяти, вигнати. Але помітив, який поганий вигляд мав Бобик. Усе його тіло нахилилося під тягарем утоми, очі потемніли від постійного недосипання, і все ж його шкіра залишалася ще ніжною й прозорою шкірою дитини. Тонка шия, м’які впалі щоки, тонкі руки маленького хлопчика. «Йому ще й восьми немає. І не має значення, що він відмінний і відданий боєць. Він ще дитина. Ще зовсім маленька дитина».

«Ні, все не так, — думав Ендер. — Маленький — так. Але скільки разів від Бобика і його бійців залежали результати боїв, які він проводив неперевершено, і вони перемагали. Це вже ніяке не дитинство. І навіть не юність».

Прийнявши мовчання й пом’якшення виразу обличчя Ендера за дозвіл увійти, Бобик зробив ще один крок у кімнату. Лише тоді Ендер побачив, що той тримає невеличкий папірець.

— Тебе перевели? — спитав Ендер.

І хоч йому не було байдуже, та голос прозвучав сухо.

— В Армію Кроликів.

Ендер кивнув. «Звичайно. Усе ясно, як на долоні. Мене не могли перемогти, тому що в мене була армія, тепер її забирають».

— Карн Карбі — хороший хлопець, — заспокоїв Ендер. — Сподіваюся, він оцінить тебе гідно.

— Карн Карбі сьогодні вийшов із гри. Він отримав наказ, поки ми там билися.

— Так хто ж тепер командує Кроликами?

Бобик безпорадно розвів руками.

— Я.

Ендер глянув на стелю й кивнув.

— Звичайно. Зрештою, тобі не вистачає лише чотири роки для досягнення віку, потрібного для командира.

— Це не смішно. Я не розумію, що відбувається. Усі ці зміни у грі. І тепер ось це. Знаєш, не одного мене перевели. Сьогодні зі школи випустили половину командирів, і на їхнє місце призначили наших хлопців.

— Кого саме?

— Схоже, ніби всіх взводних і замісників.

— Чому б і ні? Якщо вони вирішили зруйнувати мою армію, то зрівняють її із землею. Хоч би що вони робили, вони роблять це досконало…

— Ти, як і раніше, перемагатимеш, Ендере. Ми всі це знаємо. Божевільний Том сказав: «Ви справді думаєте, що я мушу з’ясувати, як перемогти Армію Драконів?». Усі знають, що ти найкращий. Вони не можуть зламати тебе, незалежно від того, що вони…

— Вони вже зламали.

— Ні, Ендере, вони не можуть…

— Мене не цікавить гра, Бобику, я не збираюся більше грати. Усе. Ніяких тренувань. Ніяких битв. Хай підкидають скільки завгодно своїх папірців під двері, мені плювати, я вже виграв і нікуди більше не піду. Я вирішив це ще до того, як розпочався бій. Ось чому я послав тебе до воріт ворога. Я не сподівався, що це спрацює. Я просто хотів гордо вийти з гри.

— І тобі це вдалося! Бачив би ти обличчя Вільяма Бі! Він просто закляк там, намагаючись з’ясувати, як він програв, коли в нас залишалося тільки семеро бійців, які ще могли ворушити пальцями ніг, а в нього загинуло лише троє.

— Навіщо мені бачити обличчя Вільяма Бі? Чому я маю когось перемагати? — Ендер притиснув долоні до очей. — Мені дуже важко на душі, що сьогодні я побив Бонзо. Я зробив йому дуже боляче.

— Він сам нарвався.

— Я нокаутував його стоячи. Він стояв, як укопаний, ніби мертвий. А я продовжував бити.

Бобик промовчав.

— Я просто хотів, аби він мене не ображав.

— Він не буде, — мовив Бобик. — Його відправили додому.

— Уже?

— Учителі нікому нічого не сказали, як завжди. За офіційною версією, його переведено, але в документах замість школи призначення — ну, ти ж знаєш, Тактична школа, Інтендантська, Початкова командна — стоїть лише назва міста: Картахена, Іспанія. А це його рідне місто.

— Я радий, що його перевели.

— Дідько, Ендере, а ми які раді, що він пішов! Якби ми знали раніше, що він задумав, ми б убили його на місці. Це правда, що він натравив на тебе цілу банду, щоби побити тебе?

— Ні. Були лише він і я. Він бився чесно. Якби не його честь, мене б розібрали на шматочки. Могли б і вбити. Його почуття честі врятувало мені життя. Нечесним був я. Я бився, щоби перемогти.

— І ти переміг, — розсміявся Бобик. — Пхнув його прямо з орбіти. Назавжди.

Постукали у двері. Перш ніж Ендер устиг відповісти, двері відчинилися. Ендер очікував побачити кого-небудь зі своїх солдатів. Але на порозі стояв майор Андерсон. А за ним — полковник Графф.

— Ендере Віггін, — звернувся Графф.

Ендер піднявся на ноги.

— Так, сер.

— Ту сцену, яку ти сьогодні влаштував у бійцівській кімнаті, ми розцінюємо як бунт. Це неприпустимо.

— Так, сер.

Бобика це обурило: він не бажав підкорятися і не вважав, що Ендер заслужив цей докір.

— Я гадаю, що настав час вам дізнатися, що ми думаємо про ваші махінації, — промовив він рішуче.

Та дорослі не звернули на нього уваги. Андерсон протягнув Ендеру аркуш паперу. Справжній великий лист. Не маленький папірець, які роздавали як внутрішні замовлення в Бійцівській школі, а повноцінний наказ. Бобик знав, що це означає. Ендера переводили.

— Закінчив? — запитав Бобик.

Ендер кивнув.

— Чого вони так довго чекали? Можна було тебе випустити вже два чи три роки тому. Ти вже навчився ходити, говорити й одягатися самостійно. Чому ще тебе треба навчити?

Ендер похитав головою:

— Я лише зрозумів, що гру закінчено.

Склав аркуш.

— Вчасно, нічого не скажеш. Чи можу я сказати своїй армії?

— Немає часу, — відповів Графф. — Човник відбуває через двадцять хвилин. Крім того, краще не бачитися з ними. Так буде легше.

— Для них чи для вас? — спитав Ендер.

І не став чекати відповіді. Рвучко повернувся до Бобика, взяв його за руку, на мить потиснув і попрямував до дверей.

— Почекай, — зупинив його Бобик. — Куди ти тепер? Тактика? Навігація? Підтримка?

— Командна школа, — відповів Ендер.

— Початкова командна?

— Просто Командна, — кинув Ендер і зник за дверима.

Андерсон пішов за ним. Бобик схопив полковника Граффа за рукав.

— Ніхто не йде у Командну, поки не виповниться шістнадцять!

Графф струсив його руку, вийшов і зачинив за собою двері.

Бобик стояв один у кімнаті, намагаючись зрозуміти, що це може означати. Ніхто не потрапляв до Командної школи без трьох років підготовки чи то у Тактичній, чи Навігаційній, чи Початковій командній школі. І ніхто не залишав Бійцівської школи, не провчившись там принаймні шість років, а Ендер був тут тільки чотири.

Система руйнується. Немає сумнівів. Або хтось нагорі втратив здоровий глузд, або щось пішло не так на війні. На справжній війні проти жучар. Інакше навіщо ламати систему навчання, як це вже робиться? Навіщо псувати гру? І навіщо призначати його, восьмилітню дитину, командувати армією?

Бобик розмірковував про це, пробираючись коридорами до своєї кімнати. Світло згасло, тільки-но він дістався свого ліжка. У темряві Бобик роздягнувся і, намацуючи невидиму тумбочку, запхав туди свого комбінезона. Так жахливо він ще ніколи не почувався. Спочатку думав, що це був просто страх, страх не впоратися з армією. Але це було не так. Він знав, що стане зразковим командиром. Його душили сльози. Він плакав лише в перші дні туги за домівкою, щойно потрапивши сюди. З тих пір — ніколи. Тож намагався усвідомити почуття, що застрягло клубком у горлі й примушувало лити сльози проти його волі. Прикусив руку, щоби зупинити це почуття, замінити його болем. Це не допомогло. Він більше ніколи не побачить Ендера.

Бобик зрозумів свій стан і міг тепер керувати ним. Ліг на спину й змусив себе розслабитися, щоби заспокоїтися й стримати сльози. Потім він задрімав. Його рука лежала біля рота на подушці, ніби Бобик збирався гризти нігті або смоктати пальця. Його чоло розгладилося й брови вирівнялися. Дихання стало рівним і легким. Він був солдатом, і якби хто-небудь запитав його, ким він хоче бути, коли виросте, Бобик не зрозумів би запитання.

Переходячи у човник, Ендер уперше помітив, що у майора Андерсона вже інші нашивки.

— Так, він став полковником, — сказав Графф. — Тепер, точніше, після полудня, майор Андерсон — у команді Бійцівської школи. Мене перевели на іншу роботу.

Ендер не запитав, на яку саме.

Графф улаштувався у кріслі через прохід від Ендера й застібнув ремінь безпеки. Був ще один пасажир, тихий чоловік у цивільному, якого звали генералом Пейсом. Як і Ендер, Пейс був без багажу, мав при собі лише кейс. Хай там як, а Ендеру було приємно, що у Граффа теж не було речей.

У дорозі Ендер заговорив лише раз.

— Чому ми летимо на Землю? — запитав він. — Я думав, що Командна школа теж десь на Астероїдах.

— Так воно і є, — відповів Графф. — Але кораблі дальнього слідування не в змозі причалити до неї. Так що в нас попереду невеличка відпустка на Землі.

Ендер хотів запитати, чи не означає це, що він може побачити свою родину. Але сама думка про таку можливість так налякала його, що він не наважився. Просто закрив очі й спробував заснути. Він відчував, як генерал Пейс уважно розглядав його, ніби вивчаючи, але не міг зрозуміти, навіщо.

Вони приземлилися спекотного літнього дня у Флориді. Ендер так довго жив без сонячного світла, що ледь не осліп. Він мружився й чхав і дуже хотів повернутися в приміщення. Усе було таким чужим! Пласка земля під ногами, замість того щоб іти догори, як у Бійцівській школі, чомусь, здавалося, сунулася донизу, ніби він був на вершині гори. Сила тяжіння притискала до землі. Він, шаркаючи, ледве пересував ноги. Почувався кепсько. Хотілося назад, до Бійцівської школи, до єдиного місця в Усесвіті, де він міг жити, де був потрібен.

— Арештований?

— Цілком логічне припущення. Адже генерал Пейс — голова військової поліції. А у Бійцівській школі скоїлося вбивство.

— Мені не сказали, чи підняли у званні полковника Граффа, чи передали до військово-польового суду. Просто повідомили, що його перевели на іншу посаду й наказали з’явитися особисто перед Полемархом.

— Це добрий знак чи поганий?

— Хто ж знає? З одного боку, Ендер Віггін не лише вижив, а й перейшов дуже важливий рубіж. Він закінчив школу у відмінній формі, і це заслуга полковника Граффа. З другого — в трансфері є ще й четвертий пасажир. Той, що подорожує в ящику.

— Друга смерть в історії нашої школи. Добре, хоч цього разу не самогубство.

— А вбивство вам більше до вподоби, майоре Імбу?

— Це було не вбивство, полковнику. Це знято на відео з двох боків. Ніхто не може звинуватити Ендера у тому, що трапилося.

— Але можуть звинуватити Граффа. Коли закінчиться війна, цивільні можуть ворушити наші файли й вирішувати, що правильно, а що — ні. І роздаватимуть медалі тим, хто, на їхню думку, поводився справедливо, і відправляти у відставку без пенсії або кидати до в’язниць будь-кого, на кого впаде підозра у неправових діях. Принаймні, у них вистачило здорового глузду, щоби не сказати Ендеру, шо той хлопець помер.

— І вдруге теж.

— Так, про Стілсона йому теж не сказали.

— Малюк лякає мене.

— Ендер Віггін не вбивця, він просто виграє… І робить це вправно. Хай його бояться жучари.

— Мені вже майже шкода жучар, як подумаю, що ними займеться Ендер Віггін.

— А мені шкода лише самого Ендера. Але не настільки, щоби давати йому послаблення. Я щойно отримав доступ до матеріалів, які надавалися Граффу весь цей час. Довідки про рух флоту й подібне. Колись ночами я спав спокійно.

— У нас обмаль часу?

— Не варто було про це говорити. Абсолютно секретна інформація.

— Я знаю.

— Скажімо так: до Командної школи Ендера відправили не занадто рано. Бо хтозна, можливо, роки за два було б уже запізно.