Гра Ендера

5. Ігри

— Дозвольте висловити захоплення. Перелам руки — свідчення майстерності.

— Це сталося випадково.

— Справді? А я вже видав наказ, де оголосив вам подяку.

— Він перестарався. Той другий вилупок тепер герой, що може погано вплинути на підготовку решти. Я гадав, що він покличе на допомогу.

— На допомогу? Мені здавалося, що ви цінуєте його здатність самостійно долати проблеми. Адже там, нагорі, коли проти нього буде весь флот ворога, на допомогу, клич не клич, до нього ніхто не прийде.

— Звідки я міг знати, що той цуцик вилетить із крісла? А потім ще так невдало вріжеться у перегородку?

— Недарма кажуть, що військові тупі. Якби ви мали якісь мізки, то зробили б кар’єру, скажімо, страхового агента.

— Ви теж мудрагель!

— Хоч би там як, а доведеться визнати, що ми — другий ґатунок. А втім, доля людства залежить від нас. Зараз ми можемо насолоджуватися відчуттям всевладності, а якщо програємо — не залишиться кому нас розкритикувати.

— Не замислювався над цим, та все одно краще не програвати.

— Подивимося, чи витримає Ендер. А якщо ні, якщо він уже втрачений для нас, то хто буде наступним? Хто?

— Пішов укладати список.

— А заразом поміркуйте, як пришпорити Ендера.

— Про це я вам уже казав — його необхідно повністю ізолювати. Він має переконатися, що за жодних обставин йому ніхто ніколи ніяк не допоможе. Варто йому зрозуміти, що існує легкий шлях, — він стане для нас непотрібним.

— Твоя правда. Якщо він буде впевнений, що має друга, — це кінець усьому.

— Друзів йому мати можна. Батьків — не потрібно.

Коли Ендер увійшов, усі вже обрали собі ліжка, і він зупинився на порозі кубрика, дивлячись на єдине вільне спальне місце — нижнє біля дверей. Стеля була настільки низькою, що Ендер міг дотягнутися до неї рукою. Нижні ліжка лише ледь височіли над підлогою. Хлопці мовчки спостерігали. Ендер одразу усвідомив, що погодившись лягти на найгірше місце, він дасть привід для нових знущань, але вигадати, як викрутитися з цього становища, йому не вдавалося.

Нарешті він посміхнувся й вимовив без натяку на сарказм, ніби йому справді дісталося найкраще місце:

— Дякую, це класно, що мені не доведеться просити нижнє місце біля дверей.

Сівши, він побачив відкриту тумбочку поряд. Із внутрішнього боку дверцят був папірець із написом: «Прикладіть до сканера долоню й двічі вимовте своє ім’я».

Ендер здогадався, що квадратик зеленої пластмаси — це і є сканер, поклав на нього ліву руку.

— Ендер Віггін. Ендер Віггін.

На мить сканер блимнув зеленим. Ендер зачинив тумбочку й спробував відчинити її, але не зміг. Тоді він вимовив ще раз: «Ендер Віггін».

Тумбочка відчинилася. Разом із цим відкрилася шафа з трьома відділеннями; у першому лежало чотири костюми, такі, як і той, що був на ньому. У другому розташовувався комп’ютер, такий самий, як у школі. Отже, навчання триватиме. А третє, найбільше, відділення містило знахідку, схожу з першого погляду на скафандр із шоломом і рукавицями. Але ні, — то був комбінезон із м’якою підкладкою й досить жорстким верхом. Крім комбінезону, там лежав пістолет, і виглядав він, наче справжній бластер із суцільно скляним дулом. Однак справжню зброю дітям ніхто не видасть.

— Це не бластер, — почулося пояснення.

Ендер підвів погляд. Цієї людини він раніше не бачив, але незнайомець мав молоде й напрочуд добре обличчя.

— Однак він стріляє достатньо влучно. Вузькофокусованим променем, — продовжив той. — Можна прицілитися й поставити тридюймову цятку на стіні за сто метрів від тебе.

— А для чого це знадобиться? — поцікавився Ендер.

— Це одна з ігор, у які ми граємо на дозвіллі. Хтось іще відкрив свої тумбочки? — незнайомець подивився навколо. — Мене цікавить, чи виконали ви інструкцію, ввівши свої імена й приклавши долоню? Інакше у вас не вийде відкрити свої шафи. Облаштовуйтеся, бо тут вам доведеться тягнути весь перший рік навчання в Бійцівській школі. Зазвичай ми дозволяємо вам самим обрати старшого, який розташовується на нижньому ліжку біля дверей, та я бачу, це місце вже зайняте. Код змінити неможливо, так що думайте, кого хочете обрати. До обіду — сім хвилин. Попрямуєте за світловими цятками на підлозі. Ваші кольори — червона цятка, жовта і жовта. Хоч куди б вас відправили — це завжди буде червона-жовта-жовта — три цятки, і ви йдете за ними. Отже, який у вас світловий код?

— Червона-жовта-жовта.

— Дуже добре. Мене звуть Деп. Я вам за мамку на кілька найближчих місяців.

Хлопчики засміялися.

— Сміх сміхом, однак дещо затямте: якщо розгубитеся, заблукаєте в школі — не намагайтеся відкривати всі двері поспіль, бо деякі з них ведуть у вакуум. — Знову всі засміялися. — Краще скажіть комусь зустрічному, що ваша мамка Деп, і мене відшукають. Або назвіть ваші кольори, і вам висвітять доріжку додому. Якщо будуть якісь проблеми — підходьте до мене, побалакаємо. Не забувайте, що я тут єдина людина, котрій платять за те, щоб я ставився до вас добре. Але без фанатизму. Найбільш язикаті ходитимуть із пошкодженими пиками. Домовилися?

Усім було весело, у Депа в цьому кубрику тепер ціла купа приятелів — здобути прихильність наляканих хлопчиків неважко.

— Скажіть-но мені, де тут низ?

Усі вказали додолу.

— Гаразд. Але це напрямок назовні. Корабель обертається, що створює у вас враження, ніби низ — там, але насправді підлога вигнута отак. Тому, якщо постійно йти прямо, можна потрапити туди, звідки прийшов. Та вам туди краще не ходити, тому що там живуть викладачі, а нагорі — старші хлопці. А старшим хлопцям не подобається, коли різні новачки крутяться під ногами. Можете отримати копняка, точніше, неодмінно отримаєте, а тоді не прибігайте до мене зі сльозами. Тут вам не ясельки, а Бійцівська школа, затямили?

— А що нам робити? — запитав маленький темношкірий хлопчик із верхнього над Ендеровим ліжка.

— Не хочете отримувати штурханів, самі думайте, як їх уникнути. Але попереджаю: вбивство — тяжке порушення правил, серйозна травма — також. По дорозі сюди я бачив, комусь уже зламали руку. Якщо це станеться вдруге — дехто вилетить на кригу. Вам ясно?

— Що означає «вилетіти на кригу»? — спитав хлопчик із гіпсом на руці.

— Потрапити на холод. Відправлять на Землю, викинуть із Бійцівської школи.

Ніхто не поглянув на Ендера.

— Тому, хлоп’ятка, якщо вже бешкетуватимете, то робіть це спритно, гаразд?

Деп пішов. На Ендера ніхто не дивився, але він відчував, як всередині накопичується страх. Хлопчину, якому він зламав руку, було не шкода, адже той дуже нагадував Стілсона. І, як Стілсон, уже збирав банду з хлопців, що побільші на зріст. Вони іржали з чогось у протилежному кінці кімнати, часом дехто з них озирався на Ендера.

Ендер усім серцем бажав потрапити додому. Який стосунок до порятунку світу мало все, що тут відбувалося? Відколи в нього відібрали монітор, він беззахисний. Тепер він не просто ворогуватиме з бандою, а ще й житиме з нею в одній кімнаті. Як із Пітером, але без Валентини.

Страх не полишав його навіть під час обіду; в їдальні ніхто не сів із ним за столик. Хлопці балакали про щось: велике настінне табло, їжу, старших учнів. Ендер лише дивився на них зі свого кутка.

Табло відображало рейтинг армій. Схоже, дехто зі старших хлопців зробили ставки на наступну гру. Результат двох армій — Мантикори й Гадюки — не світився; напевно, вони ще грали, здогадався Ендер.

Він бачив, що старші юрмляться групками за кольором форми. Іноді стояли по двоє чи троє різного кольору, однак хлопці здебільшого трималися власної команди.

Новачки — Ендерова група й іще дві-три трохи старші — носили прості блакитні комбінезони, а у великих хлопців, розділених на команди, був різнокольоровий одяг. Ендер спробував здогадатися, який колір відповідає назві кожної армії. Легко було розрізнити Скорпіонів і Павуків, а також Вогонь і Приплив.

Поряд сів великий хлопець, років дванадцяти-тринадцяти.

— Привіт, — звернувся він.

— Привіт, — відгукнувся Ендер.

— Я Мік.

— Ендер.

— Це ім’я?

— Коли я був малим, мене так називала сестра.

— Непогане йменнячко для цього місця. Ендер — той, хто закінчує.

— Сподіваюся на це.

— Ти, Ендере, жучара своєї групи?

Ендер знизав плечима.

— Ти, я бачу, їси наодинці. У кожному наборі трапляється хлопець, із котрим ніхто не хоче мати нічого спільного. Інколи в мене таке враження, що вчителі зумисне це роблять. Учителі — не найприємніші з людей. Ти сам побачиш.

— Так.

— То ти жучара?

— Напевно, що так.

— Ти надто не переймайся цим. — Мік віддав булочку Ендеру й забрав у нього пудинг. — Їж побільше, то виростеш дужим.

Мік поглинав пудинг.

— А ти? — поцікавився Ендер.

— Я? Я нікчема. Пук у фільтрах повітря. Я тут завжди, та ніхто цього не помічає.

Ендер ледь усміхнувся.

— Еге, смішно, тільки це не жарти. Я тут ніким не став, а тепер застарий. Мене незабаром переведуть до іншої школи, але це не буде Тактична школа — вона не для мене. Розумієш, я ніколи не був лідером, а туди потрапляють лише ті, хто може ним стати.

— Як стати лідером?

— Якби я знав це, то хіба був би таким? Тут багато хлопців мого зросту?

«Небагато», — подумав Ендер, але вголос цього не сказав.

— Мало. Та не мені одному йти на поживу жучарам, — таких вистачає. А решта — тепер командири. У всіх хлопців мого набору вже власні команди, у всіх, окрім мене.

Ендер кивнув.

— Слухай-но, малий, я дам тобі добру пораду: заводь друзів. Будь лідером, цілуй у зад, якщо знадобиться. Але якщо інші хлопці ставляться до тебе з презирством, ти розумієш?

Ендер ще раз кивнув.

— Ні фіга ти не зрозумів. Усі ви, новачки, однакові. У вас у голові космос, тобто вакуум, нічого ви не знаєте. Варто чим-небудь у такого влучити — він розсиплеться на частинки. Послухай, якщо ти закінчиш, як я, то згадаєш, що я тебе попереджав. Це єдине, що я можу для тебе зробити.

— А навіщо ти мені це розказуєш? — запитав Ендер.

— Ти що, надто розумний? Краще жуй, а не патякай.

Ендер замовк. Мік йому не сподобався. Ендер вирішив, що за жодних обставин не стане таким, як він, хоча, можливо, вчителі мають саме такі плани щодо Ендера, лише він не слідуватиме їхнім планам.

«Я не стану жучарою у своїй групі, — сказав він собі. — Не для того я покинув Валентину, матір і батька, свій дім, аби просто вилетіти на кригу».

Ендер підніс виделку до рота й раптом уявив, що вся родина поруч, як раніше, як завжди. Він точно знав, куди повернути голову, щоби побачити, як мама вмовляє Валентину з’їсти ще ложечку. Знав, де сидить тато, що втупився в новини, але вдає, ніби підтримує сімейну бесіду. Де Пітер, який чхає й витягає з носа крихти неіснуючого пирога. Навіть Пітер іноді був веселим.

Думати про них було помилкою. Ендер відчув, як до горла підкотився клубок, і ковтнув його. Він не бачив своєї тарілки.

Не варто плакати. Жоден із них не співчуватиме, а Деп — не мати. Якщо стілсони з літами побачать твою слабкість, вони вирішать, що тебе можна зламати. Ендер почав зводити у ступінь число два, як робив раніше, коли Пітер знущався з нього: один, два, чотири, вісім, шістнадцять, тридцять два, шістдесят чотири. І так далі, й далі, поки цифри трималися в голові: сто двадцять вісім, двісті п’ятдесят шість, п’ятсот дванадцять… Дійшовши до шістдесяти семи мільйонів ста восьми тисяч вісімсот шістдесяти чотирьох, він засумнівався, чи не пропустив якийсь ступінь. Мали вийти десятки мільйонів, сотні мільйонів чи просто мільйони? Він продовжив подвоювати, проте знову збився. Тисяча триста сорок два, здається. Шістнадцять? Чи сімнадцять тисяч сімсот тридцять вісім? Знову збився. Треба все починати спочатку. Подвоювати, поки цифри тримаються купи. І біль минає, сльози висихають. Він не плакатиме. Не плакатиме до ночі, коли вимкнуть світло, коли почує, як інші кличуть своїх матерів, батьків чи собак. Йому немає чим їх розрадити. Його губи нечутно покликали Валентину. Її голос чувся йому здалеку, наче з вітальні на першому поверсі, він ясно уявив, як мама підійшла до дверей, аби переконатися, чи все гаразд, як батько сміється, дивлячись відео. Став таким ясним факт, що вороття немає. Він виросте, коли побачить їх знову, йому буде дванадцять чи більше років. Навіщо він сказав «так», чому скоїв таку дурницю? Ходити до школи — нічого страшного, щодня зустрічати Стілсона чи Пітера. Це моськи. Ендер їх не боїться.

— Я хочу додому, — шепотів він, але нечутно, так само тихо, коли Пітер мучив його, просто щоби не заплакати від болю. Шепіт не міг почути ніхто, крім самого Ендера.

Сльози текли на постіль поза його волею, і стримати їх було вже неможливо, однак плакав Ендер настільки тихо, що ліжко навіть не здригнулося. Плачу ніхто не почув, але біль залишився, стояв клубком у горлі, перед обличчям, пік у грудях і в очах. «Я хочу додому».

Деп зайшов до кубрику, пройшовся між ліжками, торкаючись тому до руки, тому до чола. Там, де він проходив, плач не згасав, а навпаки — дужчав. Найменшого вияву тепла вистачало, щоби розридався хто завгодно. Тільки не Ендер. Коли Деп наблизився, від сліз не лишилося й сліду, обличчя було сухим. То була маска, яку Ендер завжди демонстрував батькові й матері, коли Пітер знущався з нього, а він соромився це виказати.

«Дякую, Пітере. За сухі сльози й німий плач. Ти привчив мене не видавати того, що відчуваю. Тепер це мені, як ніколи, потрібно».

Школа, щоденні заняття, читання, обчислення, історія, кінохроніка кривавих космічних баталій. Рештки десантників, розмазані всередині корабля жучар. Голографічні реконструкції безкровних боїв флоту, коли кораблі зникають у спалахах світла. Одні штурмовики нищать інших у глибокій темряві. Багато чому треба навчитися. Ендер не відставав від решти. Усім їм уперше в житті доводилося змагатися, і вперше їхніми суперниками були такі самі вундеркінди, як і вони.

А от ігри… Вони жили цими іграми, заповнюючи проміжки між заняттями та спочинком. Другого ж дня Деп показав їм ігрову кімнату, розташовану нагорі, над палубами, де хлопці жили й навчалися. По драбинах вони піднялися туди, у зону послабленого тяжіння. Там була печера, всіяна мерехтінням манливих вогників.

Деякі з ігор були знайомі ще з дому. Вони були простими й не дуже. Ендер проігнорував двовимірні відеоігри й попрямував вивчати ті, у які грали старші діти, — голографічні ігри з фігурками, що літали в повітрі. Він опинився там єдиним новачком, тож траплялося, що його відштовхував якийсь великий хлопець: «Ти що тут робиш? Тікай звідси! Лети, я сказав!».

Через таке низьке тяжіння Ендер справді відлітав: відривався від підлоги й долітав до першого чогось або когось. Та, незважаючи на це, Ендер кожного разу повертався, заходив із другого боку, щоби подивитися на гру під новим кутом. Він був замалий, аби дотягнутися до пультів керування, за якими грали великі хлопці, однак це здавалося несуттєвим. Він спостерігав, як гравці пронизують темряву тунелями світла, як кораблі суперника шукають ці тунелі. Знайшовши — рухаються ними, щоби знищити ворога. Як гравці розставляють пастки: міни, дрейфуючі бомби, повітряні петлі, потрапивши у які ворожий корабель безупинно крутиться на місці. Декому вдалося добре опанувати гру, а дехто програвав і був знищений ущент. Ендеру більше сподобалися двобої сам-на-сам, тому що відразу ставало ясно, хто з двох кращий стратег.

Приблизно через годину стало жарко. Ендер уже встиг розібратися в правилах гри, вирахував, чим керувався комп’ютер, і переконався, що завжди зуміє, ледь йому вдасться дотягнутися до пульту, перехитрити ворога. Крути спіралі, коли супротивник поводиться ось так, або в’яжи петлі, якщо він чинить інакше. Лежи, розставивши пастки, і вичікуй. Установи сім пасток і так просто заманюй його.

Нічого цікавого — просто граєш собі, поки комп’ютер не доходить до швидкості, що перевищує будь-які можливості людської реакції. Жодного задоволення. А ці хлопці награлися з машиною до стадії, що, граючи один з одним, уподібнюються їй, думають, як комп’ютери, а не як діти.

«Я спробую їх роздовбати ось так. Або ще по-іншому: так і так».

— Може, зіграємо з тобою, — звернувся Ендер до хлопчика, який щойно переміг.

— Ти диви, це що за одне? — здивувався той. — Жучок чи жучара?

— З вантажу зграї карликів на борту, — пояснив йому інший.

— Воно говоряще. Ти чув, аби вони розмовляли?

— Все ясно, — відказав Ендер. — У тебе просто в животі тьохкає, що не візьмеш у мене дві з трьох.

— Роздовбати тебе, — посміхнувся хлопчик, — все одно, що таргана розчавити об асфальт.

— Тільки приємніше, — уточнив хтось.

— Ендер Віггін.

— Салаго, слухай сюди: ти тут — ніхто. Тобі ясно? Нуль — затям це! Ти не людина, поки не вбив свого першого. Затямив?

Сленг старших хлопців мав особливий ритм. Ендер його перейняв.

— Якщо я ніхто, то чому тобі лячно, що ти не візьмеш дві з трьох?

Присутнім це почало набридати.

— Замочи цього малого пискуна, та й поготів.

Ендер умостився за незнайомим пультом. Хоча руки в нього були замалі, однак панель, на щастя, виявилася простою. Трохи поклацавши, він виявив, які клавіші якою зброєю керують. Корабель пересувався звичайною «мишкою». Спочатку йому не вдавалося реагувати швидко. Той хлопець, імені якого Ендер не знав, діяв спритніше. Але Ендер схоплював усе на льоту й до кінця гри набрався вправності.

— Задоволений, салаго?

— Дві з трьох.

— Ми не граємо дві з трьох.

— Якщо ти мене розбив, коли я грав уперше в житті, але не виграєш удруге, хіба зможеш цим пишатися?

Вони ще раз зіграли. Ендеру вдалося спритно скористатися кількома маневрами, незнайомими для його суперника. Той розгубився, не знаючи, як упоратися з цим. Ендер переміг, хоча це виявилося й непросто. Старші хлопці вже припинили насміхатися, третя гра відбувалася за повного мовчання. Ендер виграв її впевнено й швидко. Жодних привітань він не почув.

— Мабуть, час міняти цю машину. Будь-хто зможе на ній виграти.

Ендер виходив під загальну мовчанку. Та трохи відійшовши, він озирнувся й побачив, як гравці, старші за нього, намагаються повторити його прийомчики. «Будь-хто? — радів у душі Ендер. — Вони пам’ятатимуть мене».

Йому було добре. Це тріумф. Він переміг, до того ж старшого. Може, не найсильнішого гравця, але ця перемога вбила панічне відчуття спустошеності, острах, що Бійцівська школа йому не під силу. Від нього вимагається лише одне — стежити за грою, вивчати її, виявляти, що до чого, а потім стане можливим скористатися системою чи навіть вдосконалити її.

Вичікувати й спостерігати — довга справа. І дорога, бо доводилося терпіти. Хлопчик, котрому Ендер зламав руку, прагнув помсти. Невдовзі Ендер дізнався, що того звуть Бернард. Своє ім’я він вимовляв із французьким акцентом — Бернар; французи, відомі як світові самостійники, наполягли на тому, щоби до чотирьох років діти засвоювали лише рідну мову, а вже після того починали вивчати загальносвітову. Вимова робила Бернара екзотичним і цікавим, перелам робив із нього мученика, а завдяки садизму він закономірно потрапив у центр уваги любителів завдавати болю іншим. Ендер став для них ворогом.

Тактика дрібних ударів: штовхати ліжко Ендера щоразу входячи й виходячи, підбити лікоть, коли у нього таця з їжею, поставити підніжку на сходах. Вони швидко привчили Ендера не залишати нічого на ліжку, а ще — бути пильним і міцно триматися на ногах.

Часом Ендер гнівався, але не на Бернара. Це марно, бо той був катом від природи. Ендер шаленів від люті, спостерігаючи, як легко більшість кориться катові. Нехай вони й розуміли, що помста Бернара несправедлива, тому що він перший ударив Ендера, ще на борту шатла, що Ендер захищався, але чомусь не зважали на це. Все одно Бернар поводився, як зміюка, і Ендер не був єдиною його ціллю.

Бернар ніби створював власне королівство. Зі свого закутка Ендер спостерігав, як Бернар вибудовує ієрархію. До декого з хлопчиків він підлещувався, якщо мав отримати від них певну користь. До інших виказував зневагу, але наказував їм, наче слугам, і вони все виконували.

Проте декого правління Бернара не влаштовувало. Ендер уважно стежив, кого дратує всевладдя Бернара. Куций, амбітний і запальний Шен легко вівся на провокації. Бернар зрозумів це й почав обзивати Шена хробаком.

— Адже він такий маленький, — пояснював Бернар, — і звивається. Бачите, як він ходить і вихляє гузном.

Шен спалахував, та це викликало лише ще гучніший регіт.

— Тільки гляньте на його булки. Хробаче!

Ендер нічого не сказав Шену, бо могло б видатися, ніби він створює власну банду на противагу Бернару. Сидячи у кутку з ноутом на колінах, він удавав заглибленість в уроки. Його заняття, однак, до уроків стосунку не мали. Він запрограмував свій ноутбук щотридцять секунд посилати повідомлення біжучим рядком. Лист ішов розсипкою всім, був коротким, а головне — влучним. Основною проблемою було приховати авторство. Послання вчителів були анонімними, але на аркушах учнів імена ставилися автоматично. Ендер поки що не зламав захист викладачів, тому не міг назватися яким-небудь учителем. Але натомість він легко зареєстрував неіснуючого учня, давши йому нік «Бог».

Створивши меседж, Ендер спробував привернути увагу Шена. Той, як і всі хлопчики, спостерігав, як Бернар із його лакузами веселяться, перекривляючи вчителя математики, який іноді зупинявся серед сказаного й озирався так, ніби їхав автобусом і заїхав на невідому зупинку. Нарешті Шен подивився у бік Ендера. Той кивнув і з усмішкою вказав на монітор. Шен спершу не зрозумів, тоді Ендер трохи підняв свій ноутбук. Тепер Шен кивнув і витягнув власний. Тоді Ендер натиснув «Відіслати». Шен прочитав листа й розреготався, а після поглянув на Ендера, без слів питаючи: «Твоя робота?». Ендер знизав плечима, вдаючи, що гадки не має, хто це вигадав.

Шен засміявся знову, і тоді кілька хлопчиків не з Бернарового оточення також дістали свої ноути й подивилися, що там таке. Щопівхвилини послання з’являлося на кожному комп’ютері, повільно проходило екраном і зникало. Тепер уже сміялися майже всі.

— Що смієтеся? — спитав Бернар.

Коли Бернар обвів кубрик суворим поглядом, Ендер притлумив усмішку, вдавши вираз страху, непідробного для багатьох інших. Шен розсміявся ще більше. Бернар наказав одному зі своїх лакуз принести ноутбук. Разом вони прочитали:

ПРИКРИЙ ДУПУ, НЕЮ ЦІКАВИТЬСЯ БЕРНАР.

Бог.

Бернар скипів від гніву.

— Хто це зробив? — закричав він.

— Бог, — відповів Шен.

— Знаю, що не ти, — гаркнув Бернар, — тому що в нього мізків більше, ніж у хробака.

Хвилин за п’ять повідомлення зникло, а на екрані Ендерового ноутбука з’явилося послання від Бернара:

МЕНІ ВІДОМО, ЩО ЦЕ ТИ.

Бернар.

Ендер і оком не повів. Він поводився так, ніби не отримував ніяких повідомлень: «Просто Бернар хоче мене підловити, зробити так, щоб я сам себе викрив. Насправді нічого він не знає».

Хоча знав чи не знав — несуттєво, адже Бернару потрібно було відновити статус. Він не може допустити, щоби з нього кепкували. Бернар мусить показати, хто тут головний. Один із Бернарових хлопців удав, що послизнувся й заїхав коліном Ендеру в живіт. Ендер нічого не відповів. Він спостерігав, як далеко зайде ця почата війна проти нього. Небажана для нього війна.

Та в потаємній війні, війні гакерській, Ендер підготував наступну атаку. Він повернувся з душової й побачив, що Бернар б’є ногою по ліжках і кричить на хлопців:

— Закрийте свої пельки! Це не я писав!

На екранах комп’ютерів невпинно пробігав рядок:

Я ЛЮБЛЮ ТВІЙ ЗАД. МОЖНА МЕНІ ПОЦІЛУВАТИ ЙОГО?

Бернар.

— Я цього послання не писав! — кричав він.

Галас і крик тривали довго, аж поки у дверях не з’явився Деп.

— Що за галас? — поцікавився він.

— Хтось посилає повідомлення від мого імені, — насупився Бернар.

— Які саме повідомлення?

— Несуттєво.

— Для мене суттєво.

— Дай-но сюди. — Деп узяв ноутбук у хлопчика з ліжка над місцем Ендера. Прочитавши, він дуже м’яко всміхнувся й повернув ноутбук. — Цікаво.

— І ви не шукатимете того, хто це скоїв? — заявив Бернар.

— Я знаю, хто це.

«Гаразд, — подумав Ендер. — Систему надто легко зламати. Вона розрахована на те, щоб її зламували, принаймні частково. Вони знають, що це я».

— То хто ж? — крикнув Бернар.

— Ти підвищуєш голос на мене, солдате? — дуже м’яко запитав Деп.

Настрій у кубрику змінився. Лють Бернарового оточення й ледве прихована зловтіха решти змінилися на тверезу врівноваженість. Слово мав авторитет.

— Ні, сер, — сказав Бернар.

— Усі знають, що система автоматично зазначає ім’я відправника.

— Але я цього не писав! — знову перейшов на крик Бернар.

— Кричати? — підняв брови Деп.

— Учора хтось надіслав листа за підписом «Бог», — додав Бернар.

— Невже? — здивувався Деп. — Я не знав, що він підключений до нашої мережі.

Деп розвернувся й вийшов, а кубрик залився сміхом.

Спроба Бернара стати вождем свого набору зійшла нанівець. Із ним залишилося кілька пацанів, але то були найбільш жорстокі. Ендер знав, що, поки не закінчиться початковий період, йому буде непереливки. Проте втручання в комп’ютерну систему спрацювало як слід. Бернар стримувався, і тепер усі хлопці, котрі були чогось варті, звільнилися з-під його впливу. А найкращим стало те, що Ендер домігся цього, не відправляючи ворога на лікарняне ліжко. Найліпший спосіб.

Тепер він поринув у вельми важливу роботу зі створення системи захисту власного комп’ютера. Наявні програми не вдовольняли його. Якщо шестирічна дитина спромоглася їх розколоти, то встановлені вони були як забавка, а не справжній захист.

Ще одна гра, вигадана для них учителями. Але в цю гру він грав добре.

— Як ти це провернув? — спитав його за сніданком Шен.

Ендер спокійно зауважив, що вперше за один із ним стіл сів одногрупник.

— Ти про що?

— Відправив послання під фальшивим ім’ям. Підписався Бернаром! Це було круто. Тепер усі його називають Задоглядачем, а при вчителях просто Глядачем, та всі ж розуміють, на що він дивиться насправді.

— Бідолашний Бернар, адже він такий тендітний, такий чутливий.

— Годі, Ендере. Ти ламанув систему. Розкажи, як тобі це вдалося.

Ендер хитнув головою й усміхнувся.

— Дякую, що вирішив, ніби я настільки тямущий. Я просто першим помітив, не більше.

— Добре, не пояснюй, — погодився Шен. — Але все одно вийшло класно. — Після недовгої паузи він запитав: — Я справді хитаю задом, коли йду?

— Трішки є, — заспокоїв його Ендер. — Просто не ступай такими великими кроками, та й усе.

Шен кивнув.

— А єдиним, хто звернув увагу на це, виявився Бернар.

— Він свиня, — зреагував Шен.

— Свині не такі вже й погані, — знизав плечима Ендер, і Шен розсміявся.

— Твоя правда, я несправедливий до свиней.

Вони розсміялися, ще двійко хлопчиків засміялися з ними. Тепер Ендер більше не самотній. Але війна лише починалася.