Гра Ендера

15. Голос тих, кого немає

Озеро — дзеркало. Тихо. Ні вітерцю. А на причалі сидять поруч у кріслах двоє чоловіків. До пристані прив’язаний невеличкий дерев’яний пліт. Графф зачепив ногою мотузку й підтягнув його, потім відпустив і став дивитися, як він повільно відпливає, а тоді знову підтягнув.

— Ти схуд.

— Стреси збільшують вагу, вони ж її і знімають. Хімія. А я — генератор хімічних реакцій.

— Тобі, мабуть, було непереливки.

Графф знизав плечима.

— Не зовсім. Я знав, що мене буде виправдано.

— А ми не були певні. Вони там збожеволіли. Жорстоке поводження з дітьми, вбивство через недбалість… Відеозаписи гибелі Стілсона й Бонзо — жахливе видовисько. Коли одна дитина вбиває іншу…

— Саме ці відеозаписи й урятували мене. Ті, що нас переслідували й звинувачували, маніпулювали фрагментами, а ми показали все цілком. І тоді стало ясно, що Ендер не був провокатором. І всі звинувачення втратили сенс. Вони виглядали лише як гра у здогади. Я заявив, що робив те, що вважав за необхідне для збереження роду людського, і це спрацювало. Потім ми примусили суддів погодитися з тим, що звинуваченню треба довести, що Ендер не виграв би війну без підготовки, яку ми йому дали. От і все. Списали на військовий стан.

— У всякому разі, Графф, це було великим полегшенням для нас. Бувало, ми сварилися, і я знаю, що звинувачення використовувало записи наших розмов проти тебе. Але до того часу я вже знав, що ти не помилявся із самого початку. І навіть запропонував дати свідчення на твій захист.

— Я знаю, Андерсон. Мої адвокати сказали мені.

— А що ти тепер робитимеш?

— Ще не знаю. Треба розслабитися, зібратися з думками. За цей час у мене накопичилося кілька років невикористаних відпусток. От і відпочину. А може, піду у відставку. Свою зарплатню я ніколи не використовував, і тепер по різних банках розкидано кругленькі суми. Можу жити на відсотки. І нічого не робити. Звучить заманливо. Але я довго не витримаю: від нудьги здохнути можна. Уяви собі: мені запропонували посаду ректора, три різні університети! Думають, що я вчитель. А коли кажу, що у Бійцівській школі все, що я робив, так це лише грою керував, — не вірять. Але є й інші пропозиції.

— Комісара?

— Тепер, коли війни закінчилися, можна грати в інші ігри. Це буде кращий відпочинок. У Лізі всього двадцять вісім команд. А в порівнянні з тим, що витворяли наші літаючі дітлахи, цей футбол виглядає, як турнір равликів.

Вони розсміялися. Граф зітхнув і штовхнув ногою пліт.

— Цей пліт. Ти на ньому зможеш плавати?

Графф похитав головою.

— Це Ендер його зробив.

— Точно. Ти ж його сюди привозив.

— І все це переписано на нього. Я попіклувався, щоби його було нагороджено, і щедро. Він ніколи не думатиме про гроші.

— Якщо йому коли-небудь дозволять повернутися, щоби цим скористатися.

— Ніколи не дозволять.

— Незважаючи на те, що Демосфен вимагає його термінового повернення?

— Демосфен уже нічого не вимагає.

Андерсон підняв брову.

— Що це означає?

— Демосфен пішов у відставку. Назовсім.

— Ага, ти щось знаєш, старий козел. Готовий битися об заклад, ти знаєш, хто такий Демосфен.

— Хто ним був.

— Так скажи мені!

— Ні.

— Ти ж не клоун, Графф, аби мене розігрувати.

— І ніколи не був.

— Ну можеш хоча б сказати, чому? Багато хто з нас думав, що прийде час, і Демосфен стане Гегемоном.

— Та в нього ніколи не було ніяких шансів. Ні, навіть натовп кретинів-політиків, яких зібрав Демосфен, ніколи не зможе переконати Гегемона повернути Ендера назад на Землю. Чуєш? Ніколи. Ендер надто небезпечний.

— Та йому ж усього лише одинадцять. Ні, вже дванадцять.

— А тому він ще небезпечніший. Ним же ж так легко керувати! У всьому світі ім’я Ендера — символ магічної сили. Дитина-бог, чудотворець, від якого залежить життя і смерть, навіть доля людства. Будь-який самодур, кандидат у тирани, захоче мати його, щоби поставити головнокомандуючим своєї армії й самовдоволено спостерігати, як усі інші, ніби зграя безумців, або перебігатимуть на його бік, або ховатимуться від страху. Якщо Ендер повернеться на Землю, він захоче відпочити, щоби хоч трохи повернути втрачене дитинство. Але це вже неможливо — йому не дадуть. Він не знайде тут спокою ніде.

— Ясно. Хтось пояснив це Демосфену.

— Якраз навпаки, — усміхнувся Граф. — Демосфен пояснив це одному типу. Саме тому, хто міг би використати Ендера, як ніхто інший, аби правити світом і підім’яти світ під себе.

— Кому?

— Локкі.

— Так саме ж Локкі виступає за те, щоб Ендер залишився на Еросі.

— Не вір очам своїм.

— Це занадто глибоко для мене, Графф. Або ти навмисне все ускладнюєш. Дай мені гру. Чіткі, чесні правила. Суддів. Старт і фініш. Переможців і переможених. А потім хай усі йдуть додому до своїх дружин.

— Давай мені час від часу квитки на деякі матчі, добре?

— Ти справді залишаєшся тут на пенсії, не передумав?

— Ні.

— Тебе переводять в апарат Гегемонії, чи не так?

— Я новий міністр у справах колоній.

— Отже, почалося.

— Почнемо, щойно отримаємо звіти по розвідданих із колишніх колоній жучар. Прийдемо на все готове: родючі землі, споруди, промислові об’єкти — все на місці, а всі жучарики — мертві. Дуже зручно. І ми скасовуємо закони, які обмежують народжуваність.

— Які всі ненавидять.

— А всіх тих третіх, четвертих і п’ятих ми розмістимо по зорельотах і відправимо до відомих і невідомих світів.

— А люди полетять?

— Звісно! Люди завжди хочуть летіти. Завжди знаходяться ті, хто вважає, що десь можна зробити краще життя, ніж тут, у старому світі.

— Якщо старий світ заважає новому життю, тоді, дідько забирай, може, десь інде й можна зробити щось краще.

Спочатку Ендер уважав, що повернеться на Землю, тільки-но все заспокоїться. Але минув уже рік, як усе втихло, і стало ясно, що його взагалі не збираються відправляти додому, тому що в чиїхось інтересах краще використати ім’я й легенду, ніж мати справу з дещо незручним за характером живим хлопчиком із плоті й крові.

І ще був проклятий військовий суд, на якому розглядалася кримінальна справа полковника Граффа. Спроби адмірала Чамраджнагара заборонити Ендеру спостерігати за судовим процесом провалилися, бо Ендер теж отримав звання адмірала. І це був один із небагатьох випадків, коли він використав нові привілеї. Отже, він уважно продивився відеозаписи бійок зі Стілсоном і Бонзо, бачив усе, і фотографії трупів теж, слухав, як психологи і юристи вирішували, чи це вбивство, чи самооборона. У Ендера склалася своя думка з цього приводу, але його ніхто не спитав. Процес ставив під удар його самого. Хоча його безпосередньо не звинувачували, — розумніше було виставити Ендера збоченцем, душевнохворим, холоднокровним убивцею.

— Не звертай уваги, — сказав Мазер Ракхем. — Політикани бояться тебе, але не зможуть заплямувати твою репутацію. Це трапиться лише років через тридцять, коли тобою займуться історики.

Репутація Ендера не цікавила. Безпристрасно стежачи за процесом, він внутрішньо сміявся, дивуючись: «Я повбивав десять мільярдів жучар, таких само живих розумних істот, як і будь-яка людина, до того ж вони навіть не почали третю атаку проти нас, і ніхто не називає це злочином».

Убивства висіли на ньому страшенним тягарем, разом зі смертями Стілсона й Бонзо, що були ані важчими, ані легшими за інші.

І так, під тиском цього страшного тягаря, минали порожні місяці в очікуванні, коли світ, який Ендер урятував, вирішить, що він може повернутися додому.

Один за одним друзі неохоче залишали його, телефонували до своїх родин, щоб їх зустрічали як героїв у своїх рідних містечках. Дивлячись трансляції цих зустрічей, Ендер був зворушений, як багато вони витрачали часу, вихваляючи Ендера Віггіна, який учив їх, навчив усьому і привів до перемоги. Але варто їм було починати просити, щоб Ендеру теж дозволили повернутися додому, як ця частина вирізалася, аби прохання не було почуте.

Певний час єдиним заняттям на Еросі було прибирання й ремонт після кривавої Війни Ліги, а також отримання повідомлень із колишніх військових, а тепер просто космічних кораблів, які досліджували колонії жучар.

Але тепер на Еросі всі з головою занурилися в роботу, активніше, ніж це було коли-небудь під час війни. Адже Ерос став місцем збору колоністів для підготовки їх перед відправленням у порожні світи жучар. Ендер теж брав участь у цій роботі, наскільки йому дозволяли. Але дорослим не спадало на думку, що цей дванадцятирічний хлопчик може в мирний час проявити себе так само майстерно, як і на війні. Та Ендер був терплячим і не ображався, коли його ігнорували, — він навчився вносити свої пропозиції й проштовхувати свої плани через тих кількох дорослих, які прислуховувалися до нього, хай і виставляли їх за власні. Та слава не обходила його, головне — результат.

Єдине, чого він терпіти не міг, так це культу його особи з боку колоністів. Він навчився уникати тих тунелів, де вони жили, бо його завжди впізнавали — весь світ тепер знав його в обличчя. Тож колоністи кричатимуть від радості, обійматимуть його й поздоровлятимуть, показуватимуть дітей, яких вони назвали на його честь, і говоритимуть йому, який він ще молодий, і як зворушив їхні серця, і що всі ті вбивства — не його провина, що він був просто дитиною…

Він ховався від них, як міг.

Був, проте, один колоніст, від якого Ендер сховатися не зміг.

Того дня він покинув Ерос — відправився на трансфері до нової станції Міжзоряного Запуску, де вчився ремонтувати корпуси кораблів у відкритому космосі. Чамраджнагар казав йому, що робочі спеціальності не для офіцерів і йому не личить займатися такими справами, на що Ендер зі сміхом відповів, що та професія, яку він опанував, не користується попитом і пора йому освоювати нові навички.

Через радіоприймач у шоломі скафандра Ендеру повідомили, що його хочуть бачити, щойно він повернеться на корабель. Ендеру не хотілося нікого бачити, і тому він не поспішав. Він закінчив установку щита для корабельного ансібля, витягнув свій крюк, облетів уздовж борту корабля й пірнув у люк.

Вона чекала на нього прямо біля дверей роздягальні. На якусь мить він розлютився, що цим колоністам дозволяють турбувати його тут, де він сподівався побути на самоті, а потім підняв очі й зрозумів, шо, якби ця молода жінка стала дівчинкою, він би впізнав її.

— Валентина.

— Привіт, Ендере.

— Що ти тут робиш?

— Демосфен пішов у відставку. Першим же транспортом я лечу в колонію.

— Туди летіти п’ятдесят років.

— Тільки два роки за корабельним часом.

— Але якщо ти захочеш повернутися, всі, кого ти знаєш на Землі, будуть мертвими.

— Я думала про це. Але сподіваюся, що хтось зі знайомих на Еросі полетить зі мною.

— Я не збираюся жити у світі, який ми вкрали у жучар. Я хочу лише додому.

— Ендере, ти ніколи не повернешся на Землю. Я попіклувалася про це, перш ніж відлетіла.

Він мовчки дивився на неї.

— Я кажу тобі це зараз, отже, якщо ти хочеш ненавидіти мене, знатимеш, принаймні, за що.

У маленькому відсіку, виділеному Ендеру на міжзоряній станції, вона все пояснила. Пітер хотів, щоб Ендер повернувся на Землю під захистом Ради Гегемонії.

— На сьогодні стан справ такий, що подібне рішення віддало би тебе повністю в руки Пітера. Половина Ради вислужується перед ним, виконуючи всі його забаганки. А ті, які хоч іще й не стали підлабузниками Локкі, все ж бояться висловлювати власну думку.

— Вони знають, хто він насправді?

— Так. Широка публіка не в курсі, але у верхах його знають. Та це вже не має значення. Він має занадто багато влади, щоби когось турбував його вік. Він робив неймовірні речі, Ендере.

— Я помітив, що договір, підписаний рік тому, носить його ім’я: Договір Локкі.

— Це був його прорив. Пітер запропонував свою ідею через своїх друзів-політиків, а Демосфен підтримав його. Це був той самий момент, якого він чекав: поєднати вплив Демосфена на натовп і владу Локкі над головами інтелігенції, аби зробити щось варте уваги. Він попередив жорстоку війну, яка могла б тягнутися десятиліттями.

— Він вирішив стати державним діячем?

— Думаю, що так. Одного разу, в приступі цинізму, що часто з ним трапляється, Пітер зізнався, що, якби він дозволив Лізі розвалитися, світ довелося б завойовувати по частинах. А поки існує Гегемонія, він може добитися цього одним махом.

Ендер кивнув.

— Це той Пітер, яким я його пам’ятаю.

— Смішно, чи не так? Що Пітер урятував мільйони життів?

— Тоді як я згубив мільярди.

— Я не це мала на увазі.

— Він хотів використати мене?

— У нього були плани щодо тебе, Ендере. У день твого прибуття він збирався публічно розкрити себе. Він би зустрів тебе на космодромі на очах у всіх журналістів. Старший брат Ендера Віггіна, великий Локкі, творець світу. Поруч із тобою він виглядав би цілком дорослим. І ваша зовнішня схожість нині більша, ніж коли-небудь. Після цього йому було б зовсім неважко захопити владу.

— Чому ж ти зупинила його?

— Ендере, ти не був би щасливим провести залишок свого життя в якості пішака Пітера.

— Чому ні? Я завжди був чиїмось пішаком.

— Я теж. Я показала Пітеру всі зібрані мною докази, достатні, щоби перед суспільною думкою він виглядав психопатом і вбивцею. Кольорові фотографії замучених ним білок і деякі записи монітора — як він ставився до тебе. Знадобилося багато часу й праці, щоб усе це зібрати, але коли він побачив це, то був готовий виконати все, що я захочу. А я хотіла свободи для себе й для тебе.

— У моє розуміння свободи не входить життя у домівці вбитих мною.

— Ендере, що зроблено, те зроблено. Їхні світи тепер порожні, а наш перенаселений. І ми можемо взяти з собою те, чого їхній світ ніколи не знав. У містах буде повно людей, які житимуть по-своєму, любитимуть і ненавидітимуть один одного, як уміють. На всіх планетах жучар відбувалося одне й те ж саме — один простий сюжет. А коли ми прибудемо туди, світ наповниться новими історіями, і ми імпровізуватимемо, з дня на день придумуючи їхні закінчення. Ендере, Земля належить Пітеру. І якщо ти не підеш зі мною, він затягне тебе туди й використовуватиме, поки ти не пошкодуєш, що народився. Зараз це твій єдиний шанс утекти.

Ендер мовчав.

— Я знаю, про що ти думаєш, Ендере. Тобі здається, що я намагаюся управляти тобою так само, як Пітер, як Графф чи будь-хто ще.

— Була така думка.

— Ласкаво просимо до людської раси. Ніхто не контролює твоє життя, Ендере. Найкраще, що ти можеш зробити, — це довіритися добрим людям, які люблять тебе. Я прилетіла сюди не тому, що мрію стати колоністкою. Я тут тому, що провела все своє життя з братом, якого ненавиділа. А тепер хочу пізнати брата, якого люблю, поки не стало надто пізно, поки ми ще діти.

— Надто пізно. Ми вже не діти.

— Ти помиляєшся, Ендере. Думаєш, що виріс, утомився й змучений усім, але у своєму серці ти так само ще дитина, як і я. Ми триматимемо це в секреті від усіх інших. Поки ти керуватимеш колоніями, а я писатиму книжки з політичної філософії, ніхто не здогадається, що, прикриваючись темрявою ночі, ми потайки прокрадаємося в кімнату один до одного, щоб грати в шашки й кидатися подушками.

Ендер розсміявся, та все ж устиг уловити фразу, кинуту занадто недбало, щоби бути випадковою.

— Керувати колоніями?

— Я ж Демосфен, Ендере. Я пішла, грюкнувши дверима, й кинула публічну заяву, що віра в необхідність колонізації змушує мене відлетіти першим-ліпшим зорельотом. До того ж міністр у справах колоній, колишній полковник по імені Графф, оголосив, що пілотом першого зорельоту буде великий Мазер Ракхем, а губернатором колонії стане Ендер Віггін.

— Вони могли б хоч запитати мене.

— Ось я тебе і питаю.

— Але ж це вже оголосили.

— Ще ні. Оголошення зроблять завтра. Якщо ти приймеш пропозицію. Мазер уже погодився. Кілька годин тому, на Еросі.

— Розкажеш усім, що ти і є Демосфен? Чотирнадцятирічна дівчинка?

— Стане відомо лише, що Демосфен відлетів першим зорельотом. І нехай, хто хоче, п’ятдесят років риються в списку пасажирів, намагаючись з’ясувати, хто з них був великим демагогом епохи Локкі.

Ендер розсміявся й похитав головою.

— З тобою й справді весело, Валю. Сама себе розважаєш.

— Чому б ні?

— Добре, — зітхнув Ендер. — Я їду. Навіть згоден стати губернатором, якщо ви з Мазером допомагатимете мені. Тут мене, м’яко кажучи, недооцінюють.

Вона заверещала від радості й обійняла його. Типова картинка: дівчинка-підліток отримала від молодшого брата подарунок, про який мріяла.

— Валю, — зупинив її ейфорію Ендер. — Я хочу прояснити одну річ. Я їду не заради тебе. Не заради кар’єри губернатора чи тому, що мені нудно тут. Я знаю жучариків більше, ніж будь-яка інша жива душа, і, якщо полечу туди, зможу зрозуміти їх краще. Я вкрав у них майбутнє і зможу повернути хоча б частину боргу, відродивши їхнє минуле.

Подорож була довгою. Перш ніж вони досягли мети, Валентина вже закінчила перший том «Історії нашесть» і передала його по ансіблю на Землю під ім’ям Демосфена. Ендеру ж удалося завоювати дещо більш коштовне за сліпе обожнювання пасажирів-колоністів. Коли ті пізнали його ближче, відчули до нього любов і повагу.

Ендер дійсно прийняв посаду губернатора нового світу й управляв, переконуючи, без надання вказівок, без тиску й наказу. Працювати було складно: важка робота, щоби вижити, адже колонія мала перейти на самозабезпечення. Та найважливішими його заняттями — із цим усі погоджувалися — залишилися дослідження. Він розбирався зі спадком жучар, намагаючись знайти серед споруд, машин і полів те, що люди могли б або використовувати, або навчитися чомусь новому, щоби застосовувати по-своєму. Не було ніяких книжок: жучарам вони були непотрібні. Все, що зберігала їхня жива пам’ять, невисловлені думки, знання, — все загинуло разом із ними.

Та це не все. Міцні перекриття сараїв для тварин і складів продовольства підказали Ендеру, що зими будуть суворими й сніжними. Високі паркани із загострених кілків, нахилених назовні, наводили на думку, що тут були дикі тварини, небезпечні й для сільськогосподарських культур, і для худоби. Оглянувши руїни млина, Ендер зрозумів, що довгі огидного смаку плоди, які росли у запущених уже садах, можна сушити й молоти на борошно. А ще він знайшов торбинки, в яких носили дітей із собою на поля, і був зворушений цим. Виходить, що хоча жучари й не вирізнялися яскравою індивідуальністю, але любили своїх дітей.

Ішли роки. Життя налагоджувалося. Люди мешкали в дерев’яних будинках, а підземні тунелі міст використовували під склади й фабрики. Колонією керувала тепер Рада адміністраторів, а Ендер, хоча люди все ще називали його губернатором, виконував насправді лише функції судді. Він мав справи зі злочинами й суперечками, з людьми добрими й працьовитими, з люблячими і тими, хто не любив нікого. Це був світ людей. Життя вирувало, і ніхто вже особливо не цікавився новинами, які передавали по ансіблю. Імена, відомі на Землі, мало що означали для них тепер. Єдине ім’я, яке вони знали, — це Пітер Віггін — Гегемон Землі. Ансібль передавав лише про мир і процвітання, про великі зорельоти, які виходили за межі Сонячної системи й проходили кометний щит, аби заповнити людьми спустошені світи жучар. Скоро з’являться по сусідству зі світом Ендера й інші колонії, — вони вже були на півшляху, але нікого це не обходило. Прибудуть новачки, і вони допоможуть їм, навчать усьому, чому навчилися самі. А зараз найбільше, що хвилювало переселенців, — те, хто на кому одружується, хто хворий, а хто здоровий, коли краще сіяти, і «чому це я мушу платити йому, якщо теля померло через три тижні після того, як я його отримав».

— Це той самий народ, що був і на Землі, — говорила Валентина. — Усім до лампочки, що Демосфен надіслав сьогодні по ансіблю вже сьомий том своєї «Історії». На цій планеті її ніхто не читатиме.

Ендер натиснув кнопку, і на екрані з’явилася нова сторінка.

— Дуже зворушливо, Валю. А скільки ще томів писатимеш?

— Лише один. Історію Ендера Віггіна.

— Як саме? Почекаєш, поки я помру?

— Ні, просто писатиму й писатиму, а коли дійду до сьогоднішнього дня, зупинюся.

— У мене є ідея. Цікавіша. Закінчи книжку останньою перемогою, останнім боєм. Залиш Ендера у цьому фіналі. З тих пір я нічого для історії не зробив.

— Може, й так, — замислилася Валентина. — А може, й ні.

По ансіблю передали, що новий зореліт із колоністами прибуде лише через рік. Ендера попросили знайти для новоприбулих місце, де б вони могли поселитися: не досить далеко від колонії Ендера, щоби можна було вести торгівлю, але й не дуже близько, бо у нових поселенців має бути своя влада. Тож Ендер став оглядати на гвинтокрилі місцевість. Він прихопив із собою одного найспритнішого одинадцятирічного хлопчиська на ім’я Абра; коли заснували колонію, йому було лише три роки, тож він не пам’ятав іншого світу. Вони з Ендером відлітали настільки далеко, наскільки вистачало пального, на ніч розбивали табір, а вранці обходили й оглядали місцевість.

Третього ранку Ендер раптом відчув, що колись уже був на цьому місці. Він озирнувся: ні, ніколи не був тут і бачить усе вперше. Покликав Абру.

— Чуєш, Ендере! — відгукнувся хлопчик із вершини низького, але крутого пагорбу. — Іди сюди!

Ендер видряпався на пагорб, витягуючи, як чапля, ноги із сипучого й м’якого ґрунту. Абра дивився кудись донизу.

— Очам своїм не вірю, — дивувався він.

Нагорі пагорба нічого не було. А всередині — глибока ущелина, наполовину заповнена водою, і над нею якось небезпечно схилялися круті арки, схожі чимось на ребра. З одного боку від ущелини стирчали два довгих хребти, які утворили V-подібну долину, з іншого — височіла біла скеля, яка нагадувала за формою череп, з усміхненого рота якого росло дерево.

— Тут, мабуть, помер якийсь велет, — висловив припущення Абра, — і ґрунт піднявся, щоби покрити його скелет.

Тепер Ендер зрозумів, чому ця місцина здалася йому знайомою. Труп Велета. Ще дитиною, він грав тут занадто часто, щоби не впізнати це місце. Але цього не може бути! Комп’ютер Бійцівської школи не міг бачити цього місця. Він глянув у бінокль у напрямку, який добре пам’ятав, зі страхом і надією, що побачить те, що лежало тут.

Гойдалки і гірки. Каруселі. Тепер тут одні зарості, але форми, безсумнівно, ті ж самі.

— Хтось це, мабуть, побудував, — захоплено прошепотів Абра. — Подивись на цей череп. Це ж не скеля — він із бетону.

— Я знаю, — відмовив Ендер. — Це зробили для мене.

— Що?

— Я знаю це місце, Абро. Жучарики побудували його для мене.

— Так вони ж усі були вже мертвими ще за п’ятдесят років до твоєї появи тут.

— Так і є. Це неможливо. Але я знаю, що кажу, Абро. Я не візьму тебе з собою. Це може бути небезпечно. Якщо вони знають мене досить добре, щоби побудувати таке, то невідомо, на що вони ще здатні…

— Аби поквитатися з тобою?

— За те, що я їх повбивав.

— Тоді не йди туди, Ендере. Не роби того, що вони хочуть від тебе.

— Якщо вони хочуть помститися, Абро, я не заперечую. Але, можливо, справа не в цьому. Скоріш за все, вони намагалися поговорити зі мною, порозумітися якось. Написали мені таку записку.

— Вони не вміють читати й писати.

— А може, навчилися, перш ніж померли.

— Та я не збираюся стирчати тут і чекати від моря погоди. Я буду з тобою.

— Ні, ти занадто малий, щоб іти на такий ризик…

— Іди ти, Ендере Віггін. Не тобі казати мені, на що здатні одинадцятилітні!

І полетіли вони разом на гвинтокрилі над дитячим майданчиком, над лісом, над криницею на лісовій галявині. А потім перед ними постала скеля, на піку якої було видно печеру й маленького рівного майданчика — місце огляду за Кінцем Світу. І там, удалині, так само, як і в Грі Уяви, сягали неба легкі вежі замку.

Ендер посадив гвинтокрил, сказавши, щоб Абра залишився у кабіні.

— Не йди за мною. Якщо через годину я не повернуся — лети додому.

— Викуси, Ендере, я йду з тобою.

— Сиди тихо, Абро, або я нагодую тебе брудом.

Абра зрозумів, що, попри жартівливий тон, Ендеру було не до жартів. І залишився.

Стіни вежі були з виступами й сходами: жучарики хотіли, щоб Ендер легко потрапив усередину.

У кімнаті — нічого особливого, все, як має бути. Ендер глянув на підлогу, очікуючи побачити там змію, але там лежав лише килим із вишитою в одному кутку головою змії. Імітація, а не копія; для істот, які не мали жодного поняття про мистецтво, жучари впоралися чудово. Вони, мабуть, витягли всі ці образи зі свідомості Ендера, через прірву у десятки світових років вони дотяглися до нього й заволоділи його снами. Але навіщо? Ясна річ, аби привести його в оцю кімнату. Аби залишити повідомлення. Але де ж саме повідомлення, і як він зможе його зрозуміти?

На стіні висіло дзеркало, ніби чекаючи на нього. Тьмяний блиск відполірованого металевого листа, на якому було грубо видряпано обличчя людини. «Це вони намагалися показати образ, який я кожного разу бачив у дзеркалі».

І, дивлячись у це тьмяне криве дзеркало, він згадував, скільки разів розбивав його, скільки разів зі сховища кидалися на нього змії, щоби встромити у його тіло свої отруйні зуби.

«Як добре вони знають мене, — чудувався Ендер. — Досить добре, щоби здогадатися, що я не боюся смерті, навпаки, часто думаю про неї. Достатньо, щоби бути впевненими, що, навіть якби я й боявся смерті, це не зупинило б мене. І цього дзеркала на стіні я теж не боюся».

Він підійшов до дзеркала, схопив його й відірвав від стіни. Відсторонився. Нічого не трапилося. Ніхто не збирався нападати на нього. У ніші в стіні лежав білий кокон, з якого тут і там стирчали кінці потертих шовкових ниток. Яйце? Ні. Лялечка королеви жучар, уже запліднена самцями-личинками й готова народити на світ сто тисяч жучариків — робочих самців і кількох королев. Ендер уявив шлюбну кімнату, до якої по темним тунелям підповзають для спаровування слизькі самці, бачив, як величезний дорослий жучара несе на своїх лапах малюсіньку королеву, як усі самці по черзі торкаються її та б’ються в екстазі, проникаючи в личинки королеви, а потім падають, умираючи, на кам’яну підлогу. Далі нову королеву кладуть до ніг старої — прекрасної істоти, загорненої у м’які й мерехтливі крила, які вже давно втратили здатність до польоту, але зберегли велич. Стара королева цілує свою доньку, залишаючи на її губах найніжнішу на світі отруту, щоби та надовго заснула, потім загортає її у шовковий кокон, витягуючи нитки зі свого живота, і наказує чекати, а коли прийде час, стати собою — королевою, новим містом, новим світом, дарувати життя безлічі нових королев і безлічі нових світів…

«І звідки я знаю це? — здивувався Ендер. — Я просто все це бачу, як свої спогади».

І, ніби у відповідь, перед його внутрішнім зором постала картина першого бою з флотом жучар. Він бачив його раніше на тренажері, а тепер дивився на цю битву очима самої королеви й усіх жучар. Вони сформували свій флот у кулю, а коли з темряви вилетіли ворожі винищувачі, Доктор Могила перетворив усіх на спалах світла. Ендер відчував геть усе точнісінько так, як королева, і бачив усе так само, як і сотні очей жучар. Смерть прийшла до них занадто швидко, щоби можна було уникнути її, та й навіть передбачити її було неможливо. У пам’яті не залишилося ні болю, ні страху. Печаль заполонила душу королеви, навіть скоріше щось на кшталт тихого відчаю. Її туга не вилилася у думки, але ці думки чітко склалися у голові Ендера. Побачивши людей, які збиралися вбивати, королева думала: «Вони не пробачили нам. Тепер ми всі загинемо». І прозвучало це чіткою фразою.

— Як вас знову повернути до життя? — запитав він.

Королева зі свого шовкового кокону не могла відповісти словами, але коли він закрив очі й спробував сконцентруватися, десь із глибини свідомості прийшли нові образи. Ендер бачить, як кокон кладеться в прохолодне, захищене від світла місце, у воду, щоби не пересох. Ні, це не просто вода, а вода, змішана із соком одного дерева. І суміш ця — тепла, щоб усередині кокону почалася реакція. Потрібно вичекати, щоби через кілька тижнів лялечка всередині кокона поступово змінилася. А потім, із часом, кокон темніє до брудно-коричневого кольору, і Ендер бачить, як він розрізає й відкриває його, допомагаючи маленькій тендітній королеві з’явитися на світ. Бачить, як бере її за лапки й допомагає перебратися з вод її народження на місце гніздування на піску: м’яке, застелене висушеним листям. «І я оживу, — майнуло в голові. — Я прокинуся. І дам життя тисячам і тисячам моїх дітей».

— Ні, — каже Ендер. — Я не можу.

І відчуває при цьому страшенну тугу. Тож, усвідомивши німе запитання, пояснює:

— Твої діти не дають нам спокійно спати: все сняться й сняться нічні марення з вашими монстрами. І якщо я тебе розбуджу, всіх вас знову знищать.

У його голові промайнули десятки сцен, як жучари вбивають людей, — і ці картини принесли стільки горя, що він не витримав і заплакав.

— Якщо ти зможеш так само, як і мені, передати свої почуття й думки іншим людям, може, вони й вибачать вам.

«Вибрали лише мене, — зрозумів він. — Знайшли мене по променю ансібля, і по цьому променю проникли в мій мозок. Агонія моїх тортур у снах відкрила їм мою суть, навіть коли я продовжував убивати їх кожного дня. Вони зрозуміли, що я боюся їх і не знаю, що точиться справжня війна, на якій я вбиваю їх. За кілька останніх тижнів вони побудували це місце для мене, — тіло Велета, дитячий майданчик і пік на скелі за Кінцем Світу, щоб я побачив це місце й усе пригадав. І щоби моя уява й цікавість привели мене сюди — у цю вежу. Я єдиний, кого вони знають, і тому можуть говорити лише зі мною і лише через мене».

«Ми такі ж, як і ви, — з’явилося у його свідомості. — Ми не хотіли вбивати, а коли зрозуміли, що вбиваємо, — пішли назавжди. Ми вважали себе єдиними мислячими істотами в Усесвіті, поки не зустріли вас. Ніяк не очікували зустріти розумних істот серед самотніх тварин, які не можуть обмінюватися думками, почуттями, мріями, снами один з одним. Звідки нам це знати? Як? Якби ми знали, прийшли б до вас із миром. І могли б із вами мирно співіснувати. Повір нам, повір, повір…»

Ендер сунув руку в нішу і вийняв кокон. Він був занадто легким, щоби зберігати в собі надію й усе майбутнє колишньої великої раси.

— Я візьму тебе й понесу із собою, — пообіцяв Ендер. — Я полечу. Облечу всі світи, від одного до іншого, поки не знайду час і місце, де ти зможеш безпечно прокинутися. Де ніхто й ніщо не стане тобі на заваді. І я розповім людям історію твого народу, щоби вони зрозуміли вас і, можливо, з часом змогли пробачити, як ви пробачили мені.

Він загорнув кокон із королевою у куртку й вийшов із вежі.

— Що там було? — запитав Абра.

— Відповідь.

— На яке питання?

— На моє.

І Ендер більше нічого не сказав. Вони вели пошуки ще п’ять днів і нарешті вибрали місце для нової колонії далеко на південний схід від вежі.

Через кілька тижнів Ендер прийшов до Валентини й попросив її прочитати те, що він написав. Вона витягла з корабельного комп’ютера вказаний файл і почала читати.

Розповідь ішла від імені королеви жучар, яка описувала історію свого народу: про все, що вони хотіли зробити й що зробили. «Ось наші помилки, невдачі й злочини, а ось наша велич: ми не хотіли заподіяти вам шкоди, і ми вибачаємо вам нашу смерть». Повість починалася з появи найперших проявів свідомості на планеті й закінчувалася великою війною, яка охопила їхній рідний світ і знищила все до останку. Ендер був небагатослівним, і вся повість виглядала, як стародавній міф. Оповідалося про велику матір, яка вперше вирішила виростити й виховати нову королеву, замість того щоби вбити її або вигнати. Про те, скільки разів їй доводилося повністю знищувати свою дитину, частинку себе самої, поки нарешті в неї не народилася донька, яка зрозуміла й оцінила її пошуки гармонії. Такого ще не бачив світ: дві королеви любили й допомагали одна одній, замість того щоби боротися. І разом вони були сильнішими за будь-який інший рій. Вони процвітали й дали життя багатьом донькам, які об’єднували свої світи у новому, мирному співіснуванні. І це було початком мудрості.

«Якби ми лишень могли поговорити з вами! — думала словами Ендера королева. — Але оскільки цього не трапилося, ми просимо про одне: щоби ви пам’ятали нас. Щоби ви думали про нас не як про ворогів, а як про рідних братів і сестер, яких трагічно звела Доля. Еволюція… Бог… Якби ми прийшли один до одного з добрими намірами, яке могло б бути диво! Ми б пізнали одне одного й багато чому змогли б навчитися. Замість цього ми вбивали. Але все ж ми раді вітати вас зараз, як гостей, як друзів. Приходьте в наш дім, діти Землі, живіть у наших містах-тунелях, збирайте врожаї з наших полів. Ми вже не можемо нічого робити, і тепер ви — наші руки. Живіть тут за нас. Квітніть, дерева, дозрівайте, врожаї на полях, даруйте тепло для них, сонця, будьте родючими, планети. Люди, ви — це ми: ми всиновили вас, тож живіть тут, ви прийшли додому».

Книга, яку написав Ендер, була невеличкою, але в ній містилося все те зло й добро, що знала й передала йому королева. І він підписав її не своїм іменем, а псевдонімом: «Голос тих, кого немає».

Без зайвого галасу книжка «Королева вулика» була опублікована на Землі, вона тихо переходила з рук у руки, доки стала відомою майже всім, і було важко повірити, що хтось міг її не прочитати.

Більшість із тих, хто прочитав, визнали її цікавою і не відклали вбік. Вони почали жити по ній, як могли, і, ховаючи рідних, ставали біля могили, щоби стати Голосом Тих, Кого Немає, і чесно, з повною відвертістю, сказати про них усе — і лихе й добре. Ті, хто відвідував ці поминальні служби, часто вважали їх жорстокими й травмуючими, які лишень тривожать і труять душі, але багато хто вважав, що життя, незважаючи на горе й помилки, все ж варте того, аби його прожити, і, коли воно закінчується, Голос покликаний говорити про померлого правду.

На Землі просто стало однією релігією більше. Але для тих, хто подорожував великою темною печерою космосу, хто жив у тунелях королеви вулика й збирав урожаї з її полів, це була єдина релігія. Не було жодної колонії без Голосу.

Ніхто не знав, та й не хотів знати, хто був справжнім першим Голосом. І сам Ендер не збирався цього оприлюднювати.

Коли Валентині виповнилося двадцять п’ять років, вона закінчила останній том своєї історії нашесть жучар. Вона додала при кінці повний текст маленької книжки Ендера, але не зазначила, хто її написав.

Ансібль передав відповідь старого Гегемона: Пітеру Віггіну виповнилося сімдесят сім років, і в нього серцева недостатність.

— Я знаю, хто написав це, — сказав Пітер. — Якщо він зміг говорити за жучар, зможе говорити й за мене.

З тих пір Ендер і Пітер почали спілкуватися по ансіблю. Пітер виливав душу, розповідаючи про своє життя — про дні й роки, жорстокі вчинки й добрі. І коли він помер, Ендер написав ще одну книжку — «Гегемон», підписану тим самим псевдонімом. Зміст «Королеви вулика» й «Гегемона» був на кшталт Святого Письма.

— Давай полетимо кудись, — запропонував він якось Валентині. — Давай полетимо й житимемо вічно.

— Ми не можемо, — сказала вона. — Є чудеса, які не під силу навіть Теорії Відносності.

— Нам треба летіти. Я майже щасливий тут.

— Ну то залишайся тоді.

— Я занадто довго жив зі своїм болем. І не знаю, чи зможу без нього.

Вони сіли в зореліт і почали облітати світи один за одним. Скрізь, де вони зупинялися, він завжди був Ендрю Віггіном, мандруючим Голосом Тих, Кого Немає, а вона — Валентиною, літописцем живих. Ендер постійно возив із собою сухий білий кокон, шукаючи планету, де королева змогла б прокинутися, мирно жити й процвітати. Шукав довго…