Гра Ендера

13. Валентина

— Діти?

— Брат і сестра. Там так усе заплутано: пишуть для однієї компанії, отримують платню на другу, допуск через третю. І все анонімно або через підставних осіб. Ми ледве розібралися.

— Що вони приховують?

— Може бути що завгодно. Скоріше за все, свій вік. Хлопцю чотирнадцять років, дівчинці — дванадцять.

— Хто з них Демосфен?

— Дівчинка. Якій дванадцять.

— Вибачте. Я розумію, що це не смішно, але не можу не сміятися. Весь цей час ми були стурбовані, постійно намагалися переконати росіян не приймати всерйоз Демосфена й піднімали на щит Локкі, намагаючись довести, що американці не шовіністи й не божевільні палії війни. А тут: брат і сестра, неповнолітні.

— І їхні прізвища Віггін.

— Наш Віггін — третій. Ці — перший і друга.

— Чудово. Росіяни ніколи не повірять…

— Що навіть Демосфена й Локкі ми не контролюємо так суворо, як наших Віггінів.

— А може, це змова? А якщо хтось керує цими двома?

— Ми не виявили жодних контактів між цими двома дітьми й кимось із дорослих, які могли б якось уплинути на них, не кажучи вже про управління. Таких людей немає.

— Ви хочете сказати, що, можливо, винайдено спосіб зв’язку, який неможливо виявити? Важко повірити, що двоє дітей…

— Я взяв інтерв’ю у полковника Граффа, коли той прибув із Бійцівської школи. На його думку, нічого з того, що робили ці діти, не виходить за межі їхніх можливостей. Лише темпераменти різні. Але Граффа дуже здивувало, так би мовити, орієнтація цих двох персон. Демосфен, без сумнівів, дівчинка, але Графф сказав, що цю Валентину не прийняли до Бійцівської школи, тому що вона була занадто миролюбною, схильною до компромісів і з гіпертрофованою емпатією.

— Тоді це точно не Демосфен.

— А в хлопчика серце шакала.

— А хіба це не той Локкі, якого недавно вихваляли як «єдиний по-справжньому не зашорений розум Америки»?

— Дуже важко зрозуміти, що відбувається насправді. Але Графф рекомендує, і я згоден, що ми маємо залишити їх у спокої. Не видавати. Не доповідати нічого нагору цього разу, крім того, що ми дізналися, що Локкі й Демосфен не мають ніяких зв’язків за межами країни й не пов’язані ні з яким внутрішнім угрупуванням, за винятком тих, хто відкрито діє в Інтернеті.

— Іншими словами, дати їм карт-бланш.

— Я знаю, що Демосфен здається небезпечним, почасти тому, що в нього, тобто у неї, так багато прихильників. Але куди важливіше, що хлопчик, який більш амбітний, вибрав для себе зважену, помірну, мудру позицію. І вони поки що лише говорять. Вони мають уплив, але не владу.

— З мого досвіду вплив і є владою.

— Тільки-но стане ясно, що вони збиваються з кола, ми можемо легко викрити їх.

— Лише в найближчі кілька років. Чим довше ми чекаємо, тим старшими вони стають і тим менше шокуючим буде викриття, хто вони є насправді.

— Ви знаете, що росіяни пересувають війська до кордону. Завжди є шанс, що Демосфен має сенс. У будь-якому випадку…

— Краще мати Демосфена поруч, під рукою. Гаразд. Ми покажемо, що вони чисті. Але спостерігатимемо за ними. І, звичайно, треба знайти спосіб заспокоїти росіян.

Попри всі незручності, Валентині подобалося бути Демосфеном. Її колонку публікували практично на кожному каналі новин країни, і було весело спостерігати за стрімким ростом сум на рахунках її адвоката. Час від часу вони з Пітером уносили пожертви від імені Демосфена в фонди кандидатів або партій. Розмір внеску ретельно підраховували: цифра мала бути достатньою, щоби бути поміченою, але не настільки великою, аби кандидат міг відчути, ніби його намагаються підкупити. Вона отримувала тепер стільки листів, що одна з фірм, для якої вона писала, найняла секретаря, щоби відповідати на деякі дріб’язкові листи. Найбільше радували листи від поважних осіб з американського або міжнародного уряду, іноді ворожі, а іноді дружні, і завжди їхній автор намагався обережно довідатися, що в Демосфена на думці. Ці листи вони читали разом із Пітером і сміялися до сліз, що такі люди пишуть дітям і навіть не підозрюють про це.

Іноді, правда, їй було соромно. Батько регулярно читав Демосфена й ніколи не читав Локкі, та навіть якщо й читав, нічого про це не казав. За обідом він часто цитував і схвалював чергову заяву Демосфена. Пітер усміхався: йому це подобалося.

— Дивіться, і прості люди прислухаються до нас.

Але Валентині здавалося, що це принижує батька. Якщо він коли-небудь довідається, що статті писала вона, не вірячи і в половину власних тверджень, йому стане соромно, і він буде сердитися.

Одного разу в школі вона ледь не втягнула їх у неприємності. Учитель історії дав завдання написати порівняльну характеристику поглядів Демосфена й Локкі, опираючись на їхні останні статті. Валентина необережно настрочила блискучий аналітичний твір. А потім їй довелося довго пояснювати директорові, чому не варто публікувати цей твір на тих каналах, де друкувався сам Демосфен. Пітер розгнівався:

— Ти пишеш, як Демосфен. Занадто схоже. Цього не можна публікувати. Мені треба вбити Демосфена, бо ти втрачаєш контроль.

Пітер часто гнівався через дрібниці. І не спалах її налякав — їй стало страшно, коли той замовк. Демосфена запросили взяти участь у Президентській раді з освіти майбутнього. Престижно.

Валентина думала, що Пітер зрадіє, прийме це за тріумф, а вийшло навпаки.

— Відмовся, — попросив він.

— Чому це? — здивувалася вона. — Це не важка робота, і пообіцяли навіть, що, приймаючи до уваги бажання Демосфена зберігати інкогніто, засідання буде проводитися через Інтернет. Це зробить Демосфена більш респектабельним і…

— …і ти рада, що отримала запрошення раніше за мене.

— Пітер, але ж це не ти і я, це Демосфен і Локкі. Ми всього лише придумали їх. Вони не є реальними. Крім того, це запрошення не означає, що Демосфен подобається їм більше за Локкі. Просто Демосфена підтримує більшість. Ти ж це знаєш. Це призначення порадує шовіністів і русофобів.

— Усе має бути навпаки. Цим правом має користуватися Локкі.

— Так він і користується! Щоби заслужити справжню довіру, треба більше часу, ніж для того, щоби встановити офіційні зв’язки. Пітере, не сердься на мене через те, що я добре виконала твої накази.

Але Пітер усе ж гнівався ще протягом кількох днів, і з тих пір він залишив її, щоб обдумувати всі свої статті, замість того, щоби казати їй, про що писати. Мабуть, він уважав, що тепер статті Демосфена стануть гіршими і той втрачатиме популярність, але ніхто цього не помітив, — даремні сподівання. Мабуть, його ще більше розлютило те, що Валентина не прибігла до нього з проханням допомоги. Вона була Демосфеном так довго, що не мала потреби в підказках.

І оскільки її листування з іншими політично активними громадянами зростало, вона почала вивчати нові речі, знаходячи інформацію, практично недоступну широкому загалу. Деякі військові, які писали їй, іноді мимохідь видавали секретну інформацію. Вони з Пітером збирали уривки докупи й отримували захоплюючу й жахливу картину діяльності Східного альянсу. Ці країни справді готувалися до війни, виснажливої й кривавої наземної війни. Демосфен не помилявся, підозрюючи, що Східний блок був у змові проти Ліги.

І отак Демосфен поступово став жити власним життям. Іноді, особливо створюючи статті, Валентина ловила себе на тому, що мислить, як Демосфен. Що погоджується з ідеями, які щойно ретельно конструювала. А, читаючи статті Локкі, часом дратувалася з його явної сліпоти до того, що відбувається насправді.

Мабуть, коли довго носиш маску, вона рано чи пізно приростає до обличчя. Така думка стурбувала Валентину, і вона обмірковувала її протягом декількох днів, а потім використала в статті, щоби довести: політикани, які підспівували росіянам для того, щоби зберегти мир, врешті-решт неминуче стануть їхніми абсолютними рабами. Це був влучний удар по партії, яка була при владі, і вона отримала багато цікавих листів і відгуків. І вже перестала боятися, що певною мірою сама допіру стала Демосфеном. «Він набагато розумніший, ніж вони з Пітером розраховували», — подумала дівчина.

Графф чекав її після школи. Він стояв, опираючись на свій автомобіль. Полковник був у цивільному, він добряче набрав ваги, тому Валентина спочатку не впізнала його. Але Графф підкликав її, і дівчина все ж згадала його ім’я до того, як він зібрався представитися.

— Я більше не писатиму листів, — сказала вона. — Не варто було й першого писати.

— Тобі не подобаються медалі?

— Не дуже.

— Прогуляймося зі мною, Валентино.

— Я не сідаю в машини незнайомців.

Віїг простягнув їй аркуш. Це був дозвіл, підписаний її батьками.

— Добре. Куди ми їдемо?

— Побачити молодого солдата, який перебуває в Грінсборо у відпустці.

Вона сіла в машину.

— Ендеру лише десять років, — сказала вона. — А ви говорили тоді, що він матиме право на відпустку, коли йому виповниться дванадцять.

— Він проскочив через кілька класів.

— Значить, у нього все гаразд?

— Запитаєш у нього самого, при зустрічі.

— Чому лише я? Чому не всією сім’єю?

— Ендер сприймає світ по-своєму, — зітхнув Графф. — Ми ледве переконали його зустрітися з тобою. Пітер і ваші батьки не цікавлять його. Справа в тому, що життя у Бійцівській школі було дуже… насиченим.

— Ви хочете сказати, що він утратив здоровий глузд?

— Навпаки, він найрозумніший з усіх, кого я знаю. І прекрасно усвідомлює, що його батьки не дуже прагнуть відкрити книжку любові, яка була закритою досить щільно чотири роки тому. Стосовно Пітера, ми навіть не пропонували зустрітися з ним, щоб Ендер не послав усіх піїт три чорти.

Вони проїхали озеро Брендіт, звернули з головного шляху на дорогу, яка то збиралася на пагорби, то спускалася донизу, поки не зупинилися біля облицьованого білою вагонкою будинку, що розтягнувся вздовж вершини пагорба. З одного боку будинку було озеро Брендіт, з іншого — п’ять акрів приватного озера.

— Цей будинок належав фірмі Медлі. «Мийтеся туманом!» — пояснив Графф. — Знаєш, Міжнародний флот купив його на торгах за несплату податків близько двадцяти років тому. Ендер наполягав, аби його розмова з тобою не прослуховувалася. Я обіцяв йому, що так воно й буде, а щоби ви були певні цього, ми відправимо вас спілкуватися на озеро — на пліт, який Ендер сам побудував. Але хочу попередити, що я потім поставлю вам кілька запитань. Ти, звичайно, можеш не відповідати, але я сподіваюся, що ти все ж будеш відвертою.

— У мене немає купальника.

— Одного буде достатньо?

— Того, де немає жучків для прослуховування?

— Нам треба хоч трохи довіряти одне одному. Наприклад, я знаю, ким є Демосфен насправді.

Вона промовчала, але від страху по тілу побігли мурашки.

— Мені розказали, коли я прилетів сюди з Бійцівської школи. Лише шестеро в усьому світі знають про це. Однак я не ручаюся за росіян: тільки Бог відає, до чого їм вдалося докопатися. Але Демосфену нема чого боятися нас. Демосфен може бути певним того, що ми не розкриємо цієї таємниці. Так само, як і я сподіваюся, що Демосфен не розкаже Локкі про все, що станеться тут сьогодні. Взаємна довіра. Добре?

Валентина не могла зрозуміти, хто їм подобається: Демосфен чи вона, Валентина Віггін. Якщо Демосфен — вона не зможе їм довіряти, якщо ж вона — можливо, змогла б. Те, що Графф не хоче, щоби вона розказала це Пітеру, означає, що він бачить різницю між ними. Між нею й Демосфеном, яку вона сама вже не відчувала.

— Ви сказали, що Ендер побудував пліт. Як довго він тут живе?

— Два місяці. Ми хотіли надати йому відпустку лише на кілька днів. Але Ендер, здається, не дуже хоче продовжувати своє навчання.

— Ага, значить, я знову йому за лікаря.

— Цього разу ми не можемо піддавати цензурі вашого листа. Доведеться ризикнути. Нам дуже потрібен ваш брат. Людство в небезпеці.

Валентина подорослішала й знала, що світ на межі загибелі. І вона була Демосфеном достатньо довго, щоби відмовитися зараз від свого обов’язку.

— Де він?

— На причалі.

— А купальник?

Ендер не махнув рукою, коли вона спускалася до нього по схилу, не усміхнувся, коли вона ступила на слизький плавучий причал. Але Валентина знала, що він радий її бачити, бо ж не відривав очей від її обличчя.

— Ти не такий маленький, яким я тебе пам’ятаю, — мовила вона ніяково.

— Ти теж, — відповів Ендер. — І ще я завжди пам’ятав, що ти дуже гарна.

— Пам’ять часто викидає коники з нашою уявою.

— Ні. Твоє обличчя не змінилося. Просто я вже перестав розуміти, що таке краса. Підемо. Давай відпливемо подалі.

Вона з острахом глянула на маленький пліт.

— Не вставай на ньому, ось і все.

Він, як павук, перебрався на пліт, опираючись на пальці рук і ніг.

— Це перша річ, яку я змайстрував своїми руками. Пам’ятаєш, як ми будували будинки з блоків? Пітеростійкі будинки?

Валентина розсміялася. Колись вони із задоволенням зводили споруди, які стояли навіть після видалення більшості опорних конструкцій. Пітер любив виймати ці опори то там, то сям, щоби споруда розвалилася, щойно її хтось торкнеться. Пітер був ослом, але він надавав певної гостроти їхнім розвагам.

— Пітер змінився, — сказала вона.

— Давай не говоритимемо про нього.

— Добре.

Вона переповзла на пліт, правда, не так вправно, як Ендер. Він узяв весло і повільно вивів свою хитку споруду на середину озера.

— А ти став сильним і дуже засмаг.

— Силу я набрав у Бійцівській школі, а засмаг тут. Я проводжу багато часу на воді. Коли плаваю, відчуваю себе у невагомості. Я сумую за невагомістю. Крім того, коли я тут, на озері, земля скрізь загинається догори, куди не поглянеш.

— Ніби потрапив у банку.

— Я жив у банці чотири роки.

— Так що, ми чужі тепер?

— А хіба ні, Валентино?

— Ні, — відповіла вона, простягла руку й торкнулася його ноги, а потім раптом стиснула коліно, там, де Ендер боявся лоскоту.

Та майже в той самий момент він схопив її за зап’ясток. Хватка виявилася залізною, хоча долоні були меншими, ніж у сестри, а руки — такими тонкими, що здавалися слабкими. Страшний спалах гніву в очах налякав Валентину, але потім брат розслабився.

— Он як, — сказав Ендер. — Ти раніше лоскотала мене.

У відповідь вона пірнула в озеро. Вода була прозорою й чистою, без жодної хлорки. Валентина трохи поплавала, а потім залізла на пліт і лягла погрітися на сонці. Ось кружляє над нею оса й сідає поруч з її головою. Дівчина помітила її, але не злякалася, як зазвичай. «Нехай собі поповзає по плоту, погріється на сонечку, як і я».

Пліт гойднувся, Валентина повернула голову й побачила, як Ендер одним пальцем спокійно позбавив осу життя.

— Ця порода небезпечна, — пояснив він. — Вони жалять, не чекаючи, коли їх зачеплять. — І усміхнувся. — Я вивчаю зараз стратегію завчасних дій. Нікому ще не вдалося перемогти мене. Я найкращий з усіх, кого вони коли-небудь мали.

— Хто б міг очікувати меншого? — гордо відгукнулася Валентина. — Ти ж Віггін.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Це означає, що ти можеш змінити світ.

І вона розповіла йому, що вони з Пітером робили.

— Скільки зараз Пітеру, чотирнадцять? І він уже мріє завоювати світ?

— Він уявляє себе Олександром Македонським. А чому б ні? Чому б і тобі не бути таким?

— Не може бути відразу двох Олександрів.

— Ви — два боки однієї медалі. А я — метал між ними.

Навіть, промовляючи ці слова, Валентина не вірила в це. Останні кілька років у них із Пітером було так багато спільного, що її зневага до нього не заважала глибоко розуміти його. У той час як Ендер був лише її пам’яттю: дуже маленький, тендітний хлопчик, який потребував її захисту. Не цей смаглявий підліток із крижаним поглядом, що пальцем убиває ос… «Може, і він, і Пітер, і я однакові й завжди були такими? Може, ми заздримо одне одному і тому вважаємо, що різні?»

— У монети є недолік: коли одна сторона вгорі, інша — внизу.

«Уважаєш, що зараз ти внизу?» — майнуло на думці у Валентини.

— Вони хочуть, щоб я відродила в тобі цікавість до навчання.

— Це не навчання, це — ігри. Одні ігри, від початку до кінця, лишень вони змінюють правила, як тільки їм заманеться. — Ендер мляво підняв руку. — Бачиш ці мотузочки?

— Але ж ти теж можеш їх використовувати.

— Лише тоді, коли вони самі цього хочуть. Лише тоді, коли вони думають, що використовують мене. Ні, це занадто складно, я не хочу більше грати. Тільки-но я починаю освоювати стан речей і почуватися впевнено й щасливо, бо можу з усім упоратися, вони встромляють ще один ніж. Увесь цей час, що я тут, я страждаю від кошмарів. Сниться, що я у бійцівській кімнаті, тільки замість невагомості вони грають із гравітацією. Постійно змінюється напрямок. І я ніяк не можу досягти тієї стіни, на яку хочу потрапити. І я прошу, благаю їх просто дати мені дістатися дверей, та вони не дозволяють, а продовжують усмоктувати мене назад.

Відчувши гнів у його голосі, Валентина подумала, що це через неї.

— Мабуть, тому я тут. Аби засмоктати тебе назад.

— Я не хотів тебе бачити.

— Мені сказали це.

— Я боявся, що все ще люблю тебе.

— Я теж на це сподівалася.

— Мій страх, твоє бажання — збулося.

— Ендере, це дійсно так. Може, ми ще юні, але не безсилі. Ми грали за їхніми правилами досить довго, а тепер це стає нашою грою… — Вона захихотіла. — Я член Президентської ради. Пітер лютує.

— Мені не дозволяють користуватися Інтернетом. Тут узагалі немає комп’ютерів, окрім тих, що контролюють систему безпеки й освітлення. Допотопна техніка, встановлена сто років тому, коли комп’ютери ще працювали автономно. Вони забрали мою армію, мій комп, і знаєш… мені не шкода.

— Ти добре проводиш час наодинці із собою.

— Не із собою. Зі спогадами.

— Так ти ж згадуєш себе?

— Ні. Згадую інших: жучар.

Валентина здригнулася, немов її пройняло холодним вітром.

— Я перестала дивитися фільми про жучар. Одне й те саме.

— Я вивчав їх годинами. Як рухались їхні кораблі. А тут, поки валявся на озері, придумав дещо, — ти сміятимешся! Я зрозумів, що всі битви, в яких жучари й люди вели рукопашні бої, все взято з Першого вторгнення. А в усіх сценах із Другого вторгнення, — а їх легко відрізнити, бо солдати у формі Міжнародного флоту, — немає битв, там скрізь жучари вже мертві. І немає жодного кадру того знаменитого бою, де переміг Мазер Ракхем.

— Може, секретна зброя?

— Ні, ні, мені не важливо, як ми їх убивали. Мене цікавлять самі жучари. Я нічого не знаю про них, а мені ж доведеться коли-небудь битися з ними. Я пройшов через багато боїв у своєму житті, перемагав у іграх, бувало, і не в іграх. І кожного разу перемагав лише тому, що розумів, як мій супротивник думав. За їхніми діями вгадував задум, план ведення бою. І відштовхувався від цього. О, в цьому моя сила! У розумінні того, як думають інші.

— Прокляте сімейство Віггін!

Валентина жартувала, але боялася, що Ендер прочитає і її думки так, як читав думки ворога. Пітер завжди розумів її чи, принаймні, думав, що розумів, але сам був таким мерзотним, таким аморальним типом, що їй ніколи не було ніяково, коли він угадував навіть її найбрудніші думки. Але Ендер — вона не бажала, щоби він зрозумів її: не хотілося оголювати душу перед ним. Їй буде соромно.

— Ти думаєш, що не зможеш перемогти жучар, якщо не пізнаєш їх?

— Це набагато глибше. Тут, байдикуючи на самоті, я думав і про себе. Намагаюся зрозуміти, чому я так ненавиджу себе.

— Ні, Ендере.

— Не кажи: «Ні, Ендере». Я довго думав, аби це осягнути, і, повір мені, до мене таки дійшло. Ось що: в той момент, коли я по-справжньому розумію мого ворога, розумію його досить добре, щоби перемогти, в цю ж мить я також і люблю його. Я думаю, що неможливо по-справжньому зрозуміти когось, чого вони хочуть, у що вірять, і не любити їх так, як вони люблять себе. І тоді, саме в той момент, коли я їх люблю…

— …ти перемагаєш. — Вона вже не боялася його проникливості.

— Ні, ти не зрозуміла. Я знищую ворога. Я роблю так, аби він більше ніколи не пішов проти мене. Розтираю на порох, аби більше не існував.

— Ні, цього не може бути. — Їй стало лячно з новою силою. — Пітер став м’якшим, а ти… Тебе зробили вбивцею! Дві сторони однієї медалі, але хто з якого боку?

— Я дійсно по-справжньому робив людям боляче, Валю. Я не вигадую.

— Знаю, Ендере…

«Що він зробить зі мною?» — з острахом подумала Валентина.

— Бачиш, Валю, яким я став? — м’яко мовив Ендер. — Навіть ти боїшся мене.

І він торкнувся її щоки так ніжно, що їй захотілося плакати. Згадався дотик його м’якої дитячої ручки, коли вони ще жили разом.

— Я не боюся, — заперечила вона, і зараз це було правдою.

— А варто було б.

— Навіщо?

— Якщо залишишся у воді, змерзнеш до жаб’ячої шкіри. Та ще й акула може з’їсти. — Він усміхнувся: — А мене акули давно вже навчилися не чіпати.

Але все ж видряпався на пліт, той хитнувся, його залило водою, і бризки неприємним холодом упали на спину Валентини.

— Ендере, Пітер збирається пробитися до влади, і в нього вийде… Він достатньо розумний, аби вичекати, скільки потрібно. Якщо не зараз, то згодом. Я не знаю, добре це чи погано. Пітер може бути жорстоким, але він знає, як захопити й зберегти владу, і є ознаки того, що після закінчення війни, а, можливо, навіть раніше, світ знову перетвориться на хаос… Країни Східного пакту прагнули гегемонії до Першого вторгнення. Якщо вони спробують добитися її після…

— Тоді навіть Пітер — краща альтернатива.

— Ти побачив у собі руйнівника, Ендере. Зі мною теж таке було. У Пітера немає монополії на цю якість, хоч би що там думали психологи. Але в Пітера, уяви собі, прокинувся будівельник. Він не став добрим, але вже не намагається зламати все, що потрапляє йому під руку. Врешті-решт, влада завжди в руках тих, хто її прагне. Думаю, що більшість із нинішніх правителів набагато гірші за Пітера.

— Після такої рекомендації я сам готовий голосувати за нього.

— Іноді все це здається мені повним абсурдом. Чотирнадцятирічний хлопчик і його молодша сестра змовилися захопити владу над світом. — Вона розсміялася. Але їй було не смішно. — Які ж ми тоді, до дідька, діти? Ні, ми не діти. Жоден із нас.

— А тобі хотілося б, аби ми залишилися дітьми?

Вона спробувала уявити собі, що стала такою ж, як інші дівчатка в школі. Намагалася намалювати собі життя, де вона не відчувала б відповідальності за майбутнє світу.

— Це було б так нудно!

— Я так не думаю.

І він розтягнувся на плоту, ніби готовий був усе своє життя тут пролежати.

Так воно й було. Хоч би що робили з Ендером у Бійцівській школі, вони згасили його амбіції. Він справді не хотів покидати свою нагріту сонцем тацю.

«Ні, — міркувала Валентина, — ні, він уважає, що йому нікуди не хочеться, але в ньому є ще дуже багато від Пітера. Або від неї. Ніхто з них не може довго залишатися щасливим без діла. Або, можливо, просто ніхто з них не може бути щасливим у самотності».

І вона знову заговорила:

— Назви мені ім’я, яке знає весь світ.

— Мазер Ракхем.

— А якщо ти виграєш наступну війну, так, як це зробив Мазер Ракхем?

— Мазер Ракхем був щасливим випадком. Резервом. Ніхто не вірив у нього. Він просто опинився в потрібному місці в потрібний час.

— Але уяви собі, що ти це зробив. Припустімо, що ти розгромив жучар і твоє ім’я відоме так само, як ім’я Мазера Ракхема.

— Хай хтось інший буде знаменитим. Пітер рветься до слави. Нехай він урятує світ.

— Я кажу не про славу, Ендере. І навіть не про владу. Я кажу про випадок. Наприклад, про той, завдяки якому Мазер Ракхем потрапив туди, де потрібно було зупинити жучар.

— Якщо я тут, — відповів Ендер, — то там мене не буде. Буде хтось інший. Хай випадок трапиться йому.

Його втомлений байдужий тон зачепив Валентину за живе.

— Я кажу про моє життя, ти, егоцентрична наволоч! — Якщо її слова й зачепили Ендера, він не показав цього. Просто лежав із заплющеними очима. — Коли ти був ще зовсім маленьким і Пітер знущався над тобою, я ж не лежала й не чекала маму й тата, щоби врятували тебе. Вони ж ніколи не розуміли, наскільки Пітер небезпечний. Я знала, що в тебе був монітор, але не чекала, коли приїдуть ті. Ти знаєш, що Пітер робив зі мною, коли я не давала знущатися над тобою? Не знаєш?

— Заткнися, — прошипів Ендер.

І вона замовкла, тому що побачила, як тремтіли його груди, тому що відчула, що йому дійсно боляче, — вона, як і Пітер, знайшла його слабке місце, і удар був у десятку.

— Я не зможу розбити їх, — тихо мовив Ендер. — Якось і я буду там, як Мазер Ракхем, і все залежатиме від мене, а я не зможу нічого зробити.

— Якщо ти, Ендере, не зможеш, ніхто не зможе. Якщо ти не розгромиш їх, тоді жучари заслуговують на перемогу, тому що вони сильніші й кращі за нас. Це не твоя провина.

— Скажи це мертвим.

— Якщо не ти, то хто?

— Та будь-хто!

— Ніхто, Ендере. Я скажу тобі дещо. Якщо битимешся і програєш — совість твоя чиста. Але якщо відмовляєшся і ми програємо — вся відповідальність на тобі. Ти вб’єш нас усіх.

— Я вбивця у будь-якому разі.

— А ким ще ти можеш бути? Людство розвивало свої мізки не для того, щоби лежати на озерах. Перше, чому ми навчилися, — вбивати. І добре, що навчилися, а то б нас не було, а Землею володіли б тигри.

— Я ніколи не міг перемогти Пітера. Хоч що б я робив, що б говорив. Не міг, і все.

— Значить, повернулися до Пітера.

— Він був старшим. І сильнішим.

— Так жучари теж.

Вона зрозуміла його логіку, вірніше, алогізм. Він міг перемагати скільки завгодно, але в душі відчував, що завжди був хтось, хто міг знищити його. Він завжди знав, що, за великим рахунком, він і не вигравав, тому що є Пітер, непереможний чемпіон.

— Ти хочеш розгромити Пітера?

— Ні, — відповів він.

— Розбий жучар. Потім повертайся додому і запитай, хто такий Пітер Віггін. Подивися йому в очі, коли весь світ любитиме й поважатиме тебе, — і побачиш там поразку. Ось як ти переможеш.

— Ти не розумієш.

— Усе прекрасно розумію.

— Ні, цього не розумієш. Пітера перемагати я не хочу.

— А чого ти хочеш?

— Я хочу, щоби він любив мене.

Вона не знайшла, що на це відповісти. Наскільки їй було відомо, Пітер не любив нікого.

Ендер більше нічого не сказав. Просто лежав. І лежав…

Нарешті, втомившись від спеки, поту й настирливих комарів, Валентина пірнула у воду й почала штовхати пліт до берега. Ендер не реагував, хоча за його диханням видно було, що він не спав. Коли вони дісталися берега, Валентина піднялася на причал і сказала:

— Я люблю тебе, Ендере. Більше, ніж будь-коли. Хоч яке б ти прийняв рішення.

Він нічого не відповів. Валентина не була впевнена, чи повірив він їй. Вона піднімалася на пагорб, проклинаючи тих, хто примусив її поговорити з Ендером. Тому що, врешті-решт, вона таки зробила те, що вони хотіли. Вона вмовила Ендера повернутися. І він не скоро їй це пробачить.

Ендер увійшов у двері, ще мокрий після озера. На дворі вже смеркло, а в кімнаті, де чекав на нього Графф, було ще темніше.

— Ми ідемо зараз? — спитав Ендер.

— Якщо хочеш.

— Коли?

— Щойно будеш готовий.

Ендер прийняв душ і вдягнувся. Він уже звик до штатського одягу, але у комбінезоні й бійцівській формі почувався краще. «Я ніколи не носитиму бійцівський костюм, — подумав він. — Це була гра Бійцівської школи. І її закінчено». Він чув шалене щебетання цвіркунів у лісі, а ближче, на дорозі, — скрегіт шин по гравію.

Що ще взяти з собою? Він прочитав кілька книжок із бібліотеки, але вони належали будинку, і їх не можна забрати. Єдиною його власністю був пліт, зроблений власноруч. Але й він залишиться тут.

Тепер у кімнаті, де чекав Графф, з’явилося світло. Полковник теж перевдягнувся. Він знову був у формі.

Вони вмостилися разом на задньому сидінні машини. Їхали по сільських путівцях, щоби приїхати в аеропорт зі службового входу.

— Раніше, коли населення Землі ще зростало, — почав Графф, — тут були лише ліси й ферми. Зрошувальні землі. Опади потрапляють у річки, просочуються крізь ґрунт, утворюючи підземні води. Земля глибока, Ендере, і вона жива аж до самісінької серцевини. Ми, люди, живемо лише на поверхні, як павуки-водомірки на спокійній поверхні води біля берега.

Ендер мовчав.

— Ми навчаємо наших командирів саме так, а не інакше, тому що маємо на те причини. Нам потрібно, щоб їхній розум був гострий, щоби вони не відволікалися на інші, хай і цікаві для них, речі. Тому ізолюємо їх. І тебе. Тримаємо окремо від усього світу. І це спрацьовує. Але коли майже не зустрічаєшся з людьми, коли зовсім не знаєш Землі, коли живеш серед металу, а за стінами — холодний космос, тоді так легко забути, навіщо взагалі варто захищати Землю. Чому світ людей вартий тієї ціни, яку вам доводиться платити.

«Так ось чому ви привезли мене сюди, — подумав Ендер. — Після скажених темпів дали мені аж три місяці, щоби змусити полюбити Землю. Ну що ж, це спрацювало. Усі ваші трюки спрацьовують. І Валентина була ще одним із ваших трюків, аби нагадати мені, що я мушу тренуватися — заради її життя. Добре, я запам’ятаю це».

— Ясна річ, я використав Валентину, — як завжди, прочитав його думки Графф, — і ти можеш ненавидіти мене за це, Ендере, але май на увазі: так вийшло лише тому, що між вами є дещо справжнє. Мільярди зв’язків між людськими істотами — ось що ти мусиш зберегти, врятувати.

Ендер повернувся обличчям до вікна і дивився, як злітають і сідають гвинтокрили й дирижаблі.

Їх підібрала вертушка й понесла до космопорту Міжнародного флоту в Стампі-Пойнт, який був офіційно названий на честь якогось покійного Гегемона. Але всі називали його Стампі-Пойнт, — за назвою жалюгідного маленького містечка, яке знесли, коли будували дороги зі сталі й бетону до величезних островів, що виросли по обидва боки затоки Пемліко. Баклани й чайки все ще поважно крокували в солоній воді, а вкриті мохом дерева нахилялися низько до води, ніби хотіли напитися. Накрапав дощик, бетон став чорним і слизьким, і неможливо було розібрати, де закінчується дорога, а де починається затока.

Графф провів його через лабіринт численних перевірок. Єдиним документом була маленька пластикова кулька, яку Графф кожного разу діставав із кишені. Він кидав її до жолоба, і двері відчинялися, а люди вставали й віддавали честь; потім жолоб випльовував кульку, і Графф крокував далі. Ендер помітив, що спочатку всі дивилися на Граффа, але, тільки-но вони проникли в глиб космопорту, люди почали звертати увагу на нього, Ендера. Клерків цікавив високий чин Граффа, але люди більш серйозного становища намагалися оцінити вантаж. І зробити висновки.

І лише тоді, коли Графф застібнув ремені безпеки у трансфері, Ендер зрозумів, що полковник летить разом із ним.

— Як далеко? — запитав він Граффа. — Як далеко ви збираєтеся зі мною летіти?

— Усю дорогу, Ендере, — тонко всміхнувся Графф.

— Вас що, призначили адміністратором Командної школи?

— Ні.

Значить, зрозумів Ендер, Граффа відізвали з посту завідувача Бійцівської школи лише для того, щоби полковник супроводив його до місця наступного призначення. «Невже я й справді настільки важлива персона?» — здивувався Ендер. А у свідомості майнуло запитання, яке прозвучало тихим голосом Пітера: «Як я можу використати це?».

Він здригнувся і спробував думати про щось інше. Хай Пітер прагне правити світом, але в Ендера інші мрії. Проте, згадуючи своє життя у Бійцівській школі, він дійшов висновку, що завжди мав владу, хоча й ніколи не шукав її. Однак, вирішив він, суттю цієї влади була досконалість, а не маніпуляції. Тож у нього не було жодних причин соромитися цього. І він ніколи, хіба що, можливо, з Бобиком, не використовував свою владу, щоби заподіяти комусь біль. Та й із Бобиком вийшло — краще не придумаєш: він став другом, замінивши собою Алая, який колись зайняв місце Валентини. Сестри, яка тепер подружилася з Пітером, допомагаючи йому в його змові. Валентини, яка все ще, не зважаючи ні на що, любила Ендера. І ця низка думок в переплетінні зі спогадами повернула його на Землю, назад — у тихі години, проведені в центрі маленького, як таця, чистого озера, оточеного лісовими пагорбами. «Ось це і є Земля», — подумав він. Не куля у космосі, а ліс і озеро, яке виблискує на сонці, будинок, що ледь проглядає крізь дерева на вершині пагорба, трав’янистий схил аж до води, плескіт хвилі, сріблясті риби й птахи, що стрімка злітають із неба до води, хапаючи якогось жука чи муху. Земля — це постійні звуки: дзенькіт цвіркунів, свист вітру, щебетання птахів. І голос дівчинки, яка говорила з ним із такого далекого їхнього дитинства. Той самий голос, який колись захищав його від терору й був єдиним його спасінням. І щоби зберегти цей голос, щоби дівчинка залишилася жити, він зробить усе, навіть повернеться до школи, навіть залишить Землю ще на чотири або сорок, хай і на чотири тисячі років. Навіть якщо вона більше любить Пітера.

Його очі були закриті, жодного звуку — лише рівне дихання. Раптом Графф простягнув руку через прохід і торкнувся його плеча. Ендер застиг у здивуванні, і той швидко прийняв руку. Ендера вразила думка, що, можливо, Графф відчував якусь прихильність до нього. Але ні! Це був просто точно розрахований жест. Графф робить із маленького хлопчика командира. Без сумніву, якийсь пункт навчального плану рекомендує батьківські жести з боку вчителя.

Човник причалив до супутника Міжпланетного Запуску (МПЗ) всього за кілька годин. На супутнику МПЗ було три тисячі жителів. Повітря і їжу їм давали рослини. Люди пили воду після обробки, вона до того тисячі разів омивала їхні тіла, а жили лише для обслуговування буксирів, що перевозили вантажі через усю Сонячну систему, і трансферів із пасажирами на Землю або Місяць. Це був світ, в якому Ендер на короткий час відчув себе, як удома: підлога загиналася догори, точно так само, як і в Бійцівській школі.

Їхній буксир був досить новим; Міжнародний флот постійно оновлював свій парк, списуючи старі моделі й купуючи найновітніші. Буксир щойно притяг на супутник величезний вантаж металу, виплавленого на кораблі-заводі, який добував і переробляв руду з малих планет у Поясі Астероїдів. Тепер метал потрібно було переправити на Місяць, а до буксиру вже під’єднували новий вантаж — чотирнадцять барж. Варто було Граффу опустити кульку у зчитувальний пристрій супутникового комп’ютера, як умить баржі від’єдналися від буксира. І на великій швидкості буксир полетить цього разу до пункту призначення за вказівкою Граффа, щойно вони покинуть супутник МПЗ.

— Теж мені секрет! — хмикнув капітан буксира. — Кожного разу, коли пункт призначення невідомий, ми летимо на станцію МЗЗ.

За аналогією з МПЗ Ендер вирішив, що абревіатура означала станцію Міжзоряного Запуску.

— Але не цього разу, — відмовив Графф.

— Куди ж тоді ми летимо? — поцікавився капітан.

— До штабу Міжнародного флоту.

— У мене немає туди допуску.

— Не біда, — заспокоїв Графф. — Лишень покажіть бортовому комп’ютеру ось це й тримайте курс, куди він спрямує. — І вручив капітану пластикову кульку.

— І я маю сидіти із заплющеними очима протягом усього рейсу, щоби не знати, де ми знаходимося?

— О ні, звичайно, ні. Штаб Міжнародного флоту розташований на малій планеті Ерос, близько трьох місяців льоту звідси на максимально можливій швидкості, з якою ми, звичайно, і летітимемо.

— Ерос? А я думав, що жучари перетворили цю планету на радіоактивні… ага! І коли це я встиг отримати допуск?

— А ви не отримали. Тому, коли ми прибудемо на Ерос, вас, безсумнівно, призначать на постійні чергування.

Капітан відразу все зрозумів, і це йому дуже не сподобалося:

— Я пілот! А в тебе, недоумку, немає ніякого права замикати мене на цій скелі!

— Звітуючи керівництву, я не стану повторювати ваші міцні вирази. Прошу вибачення, але мені наказано скористатися будь-яким першим-ліпшим найшвидшим військовим буксиром. У момент мого прибуття саме ви підійшли до станції. Ніхто не збирався спеціально ускладнювати вам життя. Не переймайтеся! Війна, скоріш за все, закінчиться у найближчі п’ятнадцять років, і тоді розташування нашого штабу перестане бути таємницею. До речі, попереджаю, якщо ви один із тих, хто звик причалювати на око, то з Еросом так не вийде. Його альбедо лише трохи яскравіше, ніж чорна діра. Ви його не побачите.

— Дякую, — буркнув капітан.

І лише через місяць спільного польоту він знайшов у собі сили ввічливо звернутися до полковника Граффа.

Бібліотека корабельного комп’ютера була невеликою й призначалася радше для розваг, аніж освіти. Тому під час рейсу, після сніданку й ранкової гімнастики, Ендер зазвичай розмовляв із Граффом про Командну школу, Землю, астрономію й фізику — про все, що хотів знати.

І перш за все його цікавили жучари.

— Ми знаємо про них зовсім мало, — зізнався Графф. — Нам ніколи не вдалося взяти у полон живим жодного з них. Навіть коли ми ловили одного живого й беззбройного, той помирав, щойно усвідомлював, що потрапив у полон. Для нас це залишається загадкою: чому? Та навіть поняття «він» не підходить для жучар. Найбільш вірогідно, що солдати-жучари — самки, але з рудиментарними або атрофованими статевими органами. Ми не можемо нічого сказати напевне. Тебе, мабуть, насамперед цікавить їхня психологія, а ми не мали шансу взяти у них інтерв’ю.

— Розкажіть мені все, що ви знаєте, і, може, я знайду щось корисне для себе.

І Графф почав розповідати. Організми, подібні жучарам, досить імовірно, могли виникнути й на Землі, якби все пішло по-іншому мільярди років тому. На молекулярному рівні не було ніяких несподіванок. Навіть генетичний матеріал був той самий. Не випадково, що жучари нагадували людям комахоподібних. Хоча їхні внутрішні органи у процесі еволюції стали набагато спеціалізованішими й складнішими, ніж у будь-яких наших комах: замість зовнішнього в них розвинувся внутрішній скелет, а їхня фізична структура все ще нагадувала далеких предків, які, скоріше за все, були схожими на земних мурах.

— Та не надавай цьому великого значення, — говорив Графф. — Так само можна стверджувати, що наші предки були дуже схожими на білок.

— А це вже щось: якщо це точка відліку, то ми маємо йти далі, — зауважив Ендер.

— Білки ніколи не будували космічних кораблів, — заперечив Графф. — І, як правило, відбувається багато змін на шляху від збору горіхів і насіння до рудників на астероїдах, а також встановлення науково-дослідних станцій на супутниках Сатурна.

Жучари, імовірно, сприймають приблизно такий самий спектр світла, як і люди. На їхніх кораблях і станціях є штучне освітлення. Але їхні антени, на думку вчених, рудиментарні й не функціональні. Результати дослідження їхніх тіл не дали відповіді на питання, що насамперед важливо для жучар: нюх, смак чи слух. Звичайно, ми не можемо бути впевненими, але ми не побачили в них жодного способу обміну інформацією за допомогою звуку. І найбільш дивно те, що на їхніх кораблях немає жодних засобів зв’язку. Ніякого радіо, нічого подібного, що могло б передавати або приймати будь-який сигнал.

— Екіпажі кораблів спілкуються один з одним. Я бачив відео: вони розмовляють.

— Так, розмовляють. Але по-своєму: тіло з тілом, свідомість зі свідомістю. Це найважливіше, що ми дізналися про них. Їхня система зв’язку, хоч би якою вона була, діє миттєво. Швидкість світла — ніщо у порівнянні. Коли Мазер Ракхем переміг їхній флот вторгнення, зв’язок накрився. Скрізь і відразу. Не було часу для сигналу. Усе просто зупинилося.

Ендер згадав кадри, на яких цілісінькі жучари лежали мертвими на своїх постах.

— Ми знали тоді, що це можливо: передавати сигнали, обганяючи світло. Це було сімдесят років тому. І тільки-но ми зрозуміли, що це здійсненне, то теж придумали, як це втілити. Тобто мене, звичайно, там не було: я тоді ще не народився.

— Як саме це можливо?

— Я не можу пояснити тобі принципи філотичної фізики. Та й ніхто їх до кінця не розуміє. Важливо лише, що ми побудували ансібль. Офіційна назва цього апарату — «миттєвий філотичний комунікатор», але хтось витягнув зі старого фантастичного роману назву «ансібль», і вона прижилася. Про існування цього апарату знають, звичайно, одиниці.

— Чи означає це, що тепер люди можуть спілкуватися один з одним, навіть коли вони знаходяться на різних кінцях Сонячної системи? — спитав Ендер.

— Та хоч по різні кінці Галактики. А жучарам для цього не потрібна ніяка техніка.

— Отже, вони зрозуміли, що програли, тільки-но це сталося, — припустив Ендер. — А я завжди вважав, точніше, всі говорили, що жучари дізналися про це лише двадцять п’ять років тому.

— Це утримувало людей від паніки, — пояснив Графф. — До речі, я розказую тобі таке, про що ти не маєш знати. Але ж ти не залишиш штаб Міжнародного флоту. Доки не скінчиться війна.

Ендер розлютився.

— Ви добре знаєте мене. Я вмію зберігати таємниці.

— Такі правила. З метою безпеки людям у віці до двадцяти п’яти років не можна довіряти секрети. Це дуже несправедливо стосовно багатьох відповідальних дітей, але це допомагає звузити коло тих, хто міг би проговоритися.

— Навіщо всі ці таємниці?

— Тому що ми дуже ризикуємо, Ендере, і не хочемо, щоби половина з комп’ютерних мереж на Землі могла вгадати наші рішення. Справа в тому, що, створивши робочий ансібль, ми обладнали цими апаратами наші кращі кораблі й відправили їх до рідних домівок жучар.

— Ми що, знаємо, де вони знаходяться?

— Так.

— Значить, ми не чекаємо третього вторгнення?

— Ми вже почали Третє вторгнення.

— Ми напали на них? Ніхто не казав про це. Усі думають, що наш величезний військовий флот чекає в кометному щиті…

— Там немає жодного корабля. Ми беззахисні.

— А що, як вони теж послали флот для нападу на нас?

— Тоді ми пропали. Але наші кораблі не бачили цього флоту. Ніяких ознак.

— Може, їм набридло, і вони вирішили залишити нас у спокої?

— Можливо й таке. Ти продивлявся відео. І як після тих кадрів — ти віриш у ймовірність їхньої відмови від війни? Ти готовий ризикнути, якщо мова йде про саме існування людства?

Ендер намагався прорахувати, скільки минуло часу.

— І кораблі летять уже сімдесят років?

— Частина з них. А інші — деякі тридцять, а деякі — двадцять років. Ми тепер робимо дуже досконалі кораблі. Учимося, як краще обігравати простір. Але всі наші зорельоти, крім тих, що ще у стадії будівництва, зараз на шляху до світу жучар, до їхніх форпостів. Усі великі зорельоти, кораблі-транспортери й кораблі-матки з винищувачами й крейсерами на борту наближаються до жучар. І уповільнюють свій хід. Тому що вони вже майже прибули. Перші ескадри ми надіслали до найвіддаленіших світів, нові — до тих, що ближче. Ми добре розрахували час. Усі вони прибудуть до бойових позицій із різницею всього в декілька місяців. Рідну планету жучар, на жаль, атакуватимуть найпримітивніші, геть застарілі кораблі. Але вони все ж добре озброєні — у нас є зброя, яку жучари ще ніколи не бачили.

— Коли вони прибудуть?

— Років через п’ять, Ендере. У штабі флоту все готово. Центральний ансібль підтримує зв’язок із Флотом Вторгнення. Усі кораблі в прекрасному стані й готові до бою. Єдине, чого нам не вистачає, Ендере, так це командира. Людини, яка знатиме, що, дідько забирай, робити тим кораблям, коли вони досягнуть мети.

— А що, коли ніхто не знатиме, що їм робити?

— Тоді ми просто зробимо все можливе, — з кращим командиром, якого лише зможемо підготувати.

«Зі мною, — подумав Ендер. — Вони хочуть, щоб я був готовий через п’ять років».

— Полковнику Графф, немає жодного шансу, що я зможу командувати флотом на той час.

Графф знизав плечима.

— Ну добре. Але все ж спробуй постаратися. Якщо не впораєшся, доведеться обходитися тими, хто є.

Ендер відчув полегшення. Але лише на мить.

— Тільки на тих, хто є, не можна розраховувати.

«Ще один трюк Граффа. Змушує мене повірити, що все залежить лише від мене, щоб я не зміг відмовитися, щоби робив усе можливе й неможливе. Та, хоч би там як, це може бути правдою. І тому я мушу працювати. І якомога серйозніше. Саме цього хоче й Валя. П’ять років. Флот прибуває лишень за п’ять років, а я ще нічого не знаю», — думав Ендер.

— За п’ять років мені буде п’ятнадцять, — промовив він уголос.

— Майже шістнадцять, — поправив Графф. — Усе залежить від того, що ти знатимеш.

— Полковнику Графф, я хочу повернутися й скупатися в озері.

— Після того як виграємо війну, — пообіцяв Графф, — або програємо. Пройде кілька десятиліть, перш ніж вони доберуться сюди, щоби покінчити з нами. Будинок буде на місці, і я обіцяю, ти зможеш плавати скільки захочеш.

— Але я ще занадто молодий для служби безпеки.

— Ми триматимемо тебе під озброєною охороною. Військові знають, як розв’язувати такі проблеми.

Вони обоє розсміялися, і Ендеру довелося нагадати собі, що Графф просто веде свої ігри й лише вдає із себе друга, що всі його слова й учинки — лицемірство, розраховане на те, щоби перетворити Ендера на ефективну бійцівську машину. «Я стану тим знаряддям, на яке ти хочеш мене перетворити, — подумав Ендер, — але тобі не обдурити мене. Я зроблю це тому, що я сам так вирішив, а не тому, що ти обводиш мене навколо пальця, ти, слизький покидьку».

Непомітно для себе вони досягли Ероса. Капітан показав їм порожній екран візуального огляду, а потім наклав на нього те, що проявилося в інфрачервоному випромінюванні. Буксир завис над планетоїдом — лише чотири тисячі кілометрів відділяли від нього, але Ерос (усього двадцять чотири кілометри діаметром) був невидимим, не рахуючи відблиску сонячного проміння.

На орбіті Ероса кружляли три платформи для посадки, і капітан пристикував корабель на одну з них. Він не міг приземлитися безпосередньо на планетоїд: сила тяжіння на Еросі була збільшена, і буксир, призначений для транспортування вантажів у космосі, не зміг би вибратися з гравітаційного колодязя. Капітан буркнув: «Прощавайте», — але у Ендера й Граффа настрій від цього не зіпсувався. Капітану гірко було залишати свій буксир, а Ендер і Графф відчували себе, ніби ув’язнені, яких нарешті умовно звільнили із в’язниці. Пересідаючи на човник, аби дістатися поверхні Ероса, вони без кінця повторювали перекручені цитати з кінофільмів, які всю дорогу крутив капітан. І реготали, як божевільні. Капітан розлютився ще більше й зробив вигляд, ніби заснув. І тоді, майже машинально, Ендер запитав Граффа востаннє:

— Чому ми воюємо з жучарами?

— Мені відомо багато причин, — відповів Графф. — Тому що їхня система перенаселена і їм потрібні колонії. Тому що вони не можуть змиритися з думкою, що в Усесвіті існує інша форма розумного життя. Тому що вони не вважають нас розумними. Тому що одурманені релігією або надивилися наших фільмів і вирішили, що ми безнадійно агресивні… Та що завгодно.

— А у що вірите особисто ви?

— Це не має значення.

— Я просто хочу знати.

— Вони, скоріше за все, спілкуються між собою безпосередньо, свідомість зі свідомістю. Діляться думками й спогадами. Навіщо тоді їм мова? Навіщо вчитися читати й писати? Як вони дізнаються про читання й письмо, якщо побачать це? Або сигнали? Або числа? Або все, що ми використовуємо для зв’язку? Це не просто питання перекладу з однієї мови на іншу. У них взагалі немає мови. Ми використовували всі засоби, намагаючись налагодити зв’язок, але в них навіть немає апаратури, щоби прийняти наші сигнали. Можливо, і вони весь час намагаються встановити з нами зв’язок на рівні думок, — і не розуміють, чому ми не відповідаємо.

— Значить, ми воюємо лише тому, що не можемо поговорити?

— Якщо інша, чужа, людина не може розказати тобі свою історію, чи можна бути впевненим, що вона має на думці? Тоді її можна підозрювати і в убивстві.

— А якщо залишити їх у спокої?

— Ендере, не ми заварили цю кашу — вони прийшли до нас. Якби вони збиралися залишити нас у спокої, могли б зробити це сто років тому, до Першого вторгнення.

— Можливо, вони не знали, що ми розумні. Можливо…

— Ендере, повір мені, це питання обговорювалося протягом століття. Ніхто не знає відповіді. І все зводиться до одного: якщо хтось із нас має загинути, то нехай, чорт забирай, це будемо не ми. Наші гени не дозволять нам прийняти інше рішення. Окремі істоти можуть жертвувати собою, але раса в цілому ніколи не зможе прийняти рішення припинити своє існування. Тому, якщо зможемо, ми знищимо всіх жучар до єдиного. А як ні, то вони, якщо зможуть, повбивають усіх нас.

— Особисто я, — мовив Ендер, — на боці виживання.

— Я знаю, — відповів Графф. — Ось чому ти тут.