Гра Ендера

14. Учитель Ендера

— Настав ваш час, чи не так, полковнику Графф? Шлях далекий, але канікули аж на три місяці — це вже занадто.

— Вантаж доставляю в кращому вигляді.

— Деякі люди просто нікуди не поспішають. Так, це всього лише доля світу. Не звертайте на мене уваги, ви маєте розуміти наше занепокоєння. Ми тут по ансіблю отримуємо постійні звіти щодо просування наших кораблів. Кожного дня треба бути готовими до початку війни. Може, щодня дзвонити їм? Він ще такий маленький хлопчик…

— У ньому є велич і сила духу.

— Інстинкт убивці, мабуть, теж.

— Так.

— Планується імпровізований курс навчання для нього. З вашого дозволу, ясна річ.

— Я подивлюся. Я не претендую на знання предмета, адмірале Чамраджнагар. Я тут лише тому, що знаю Ендера. Так що не бійтеся, що я спробую вдруге здогадатися про порядок вашого втручання. Лише темпи.

— Що нам можна йому розказати?

— Не витрачайте час на фізику міжзоряних подорожей.

— А про ансібль?

— Я вже розказав йому про це і про бійцівський склад флоту. Я сказав, що ескадра прибуде на місце призначення за п’ять років.

— Здається, дуже мало що залишилося, чого він не знає.

— Ви можете розповісти йому про системи озброєнь. Він має знати, щоби приймати розумні рішення.

— Бодай якась від нас користь! Ми — сама добродійність: навіть один із п’яти тренажерів винятково для нього одного.

— А інші?

— Інші тренажери?

— Інші діти.

— Вас привезли сюди, щоб опікуватися Ендером Віггіном.

— Просто цікаво. Не забувайте, що всі вони були моїми учнями в той чи інший час.

— І тепер вони всі мої. Вони знають таємниці флоту, полковнику Графф, у які ви, як солдат, так і не були посвячені.

— Ви говорите, як священик.

— Це Бог, це релігія. Навіть ті з нас, хто надавав накази через ансібль, знають велич польоту серед зірок. Я бачу, вам неприємна моя містика. Запевняю, що ваша неприязнь показує лише невігластво. Незабаром Ендер Віггін також знатиме те, що знаю я, і кружлятиме у примарному танку зірок, і всю його велич буде звільнено, розкрито, викладено перед Усесвітом так далеко, наскільки це можливо. У вас душа каменя, полковнику Графф, але я співаю до каміння так само легко, як і до іншого співака. Ви можете піти до себе й розпакувати речі.

— У мене немає нічого, крім одягу, який на мені.

— Зовсім ніяких речей?

— Моя зарплата на банківських рахунках десь на Землі. Вона мені ні до чого. Крім придбання штатського одягу на канікули.

— Не матеріаліст. І все ж ви до огидного гладкі. Аскет-ненаситець? Таке протиріччя…

— Коли в мене стрес, я їм.

— Коли у вас стрес, ви запасаєтеся наперед. Ви мені до вподоби, полковнику Графф. Думаю, подружимося.

— Мені байдуже, адмірале Чамраджнагар. Я приїхав сюди задля Ендера. І жоден із нас не приїхав сюди задля вас.

Ендер зненавидів Ерос, щойно висадився з буксира. Навіть на Землі, де підлоги були пласкими, йому було досить-таки незручно. Ерос був безнадійним. Схожа на веретено скеля, завтовшки лише у шість із половиною кілометрів у найвужчому місці. Оскільки поверхня планети повністю була вкрита сонячними батареями, що поглинали світло й перетворювали його на енергію, всі жили в кімнатах із гладкими стінами, а всередині астероїда були тунелі, переплетені, як мереживо. Закритий простір не проблема для Ендера, дошкуляло те, що в усіх тунелях підлога помітно нахилена донизу. Із самого початку Ендер страждав від запаморочення, проходячи через тунелі, особливо через оперезані вузьким колом Ероса. Те, що гравітація була наполовину меншою, ніж на Землі, не допомагало, — здавалося, що він був на межі падіння. Діставали пропорції приміщень: стелі були занадто низькими для такої ширини, а тунелі занадто вузькими. Комфортним це місце ніяк не назвеш.

Найгіршим з усього, проте, була кількість людей. Порівняти з містами на Землі Ендер не міг. Він мав уявлення про зручне число людей, перебуваючи в Бійцівській школі, де знав у обличчя кожного, хто проживав там. А тут, у скелі, жили десятки тисяч людей. І скупченості не було, незважаючи на об’єм простору, місця для необхідних припасів і різноманітного технічного обладнання. Ендеру дошкуляло те, що він був постійно оточений незнайомцями.

Він ніколи не мав змоги знати всіх. Часто бачив інших курсантів Командної школи, але, оскільки регулярно не відвідував жодного класу, у пам’яті залишилися тільки обличчя. Лекції з різних предметів читали зазвичай один учитель за другим, а іноді й курсанти, з якими він зустрічався один раз і ніколи не бачився знову. Він їв на самоті або з полковником Граффом. Відпочивав у тренажерному залі, але рідко бачив там ту саму людину двічі.

Виходить, він був ізольований знову, цього разу не через спроби примусити інших студентів ненавидіти його, але, швидше, щоби не надати їм можливості стати друзями. Та й навряд чи він міг бути близьким до більшості з них: усі інші курсанти були старшими за нього.

Тож Ендер занурився в навчання й учився швидко й добре. Космічний політ і військову історію він вбирав, як вода; з абстрактною математикою було складніше, але кожного разу, коли мав справу з моделями в просторі й часі, виявляв, що його інтуїція спрацьовувала надійніше, ніж розрахунок, — він часто відразу бачив рішення, яке міг довести лише після декількох хвилин чи годин маніпулювання числами.

А для задоволення був тренажер, найдосконаліша відеогра, в яку він коли-небудь грав. Викладачі й курсанти навчили його, крок за кроком, користуватися ним. Спочатку, не знаючи величезних можливостей гри, він грав лише на тактичному рівні, керуючи одним винищувачем і без зупину маневруючи у полюванні на ворога. Супротивник, за якого грав комп’ютер, був хитрим і сильним, і кожний маневр Ендера комп’ютер використовував проти нього за лічені хвилини.

У цій грі застосовувався голографічний дисплей, і його винищувач був представлений лише цяткою світла. Ворог позначався вогником іншого кольору, і вони танцювали, крутилися й маневрували у кубі простору сторонами у десять метрів. Панель керування була надійною. Ендер міг повернути екран у будь-якому напрямку, щоби дивитися під будь-яким кутом, і міг рухати центр, аби поєдинок відбувався ближче або далі від нього.

Поступово, з удосконаленням майстерності в керуванні винищувачем і виборі зброї, гра ускладнювалася. Могли з’являтися одночасно два ворожих кораблі, перешкоди, уламки збитих кораблів; потрібно було ще й економити паливо, а комп’ютер став надавати особливі завдання для виконання або знищення ворога, — і щоби досягти мети й перемогти, доводилося бути уважнішим.

Коли Ендер опанував гру з одним винищувачем, отримав дозвіл узятися за загін із чотирьох. Він давав команди пілотам чотирьох винищувачів, і замість того, щоби просто виконувати інструкції комп’ютера, придумував тактику самостійно і сам вирішував, яка з кількох цілей була найціннішою, й відповідно до цього спрямовував свої ескадри. У будь-який момент він міг на короткий час узяти на себе командування одним із винищувачів і спочатку робив це досить часто. Але, коли так чинив, інших трьох винищувачів його ескадри швидко розбивали, і гра ставала все складнішою, тож доводилося витрачати все більше й більше часу на керування ескадрою. І саме тоді дедалі частіше вигравав.

Протягом року Ендер став віртуозом гри на тренажері на всіх п’ятнадцяти рівнях, починаючи від керування окремим винищувачем до командування флотом. Він давно вже зрозумів, що бійцівська кімната була так само уособленням Бійцівської школи, як тренажер — Командної. Уроки були цінними, але справжньою освітою була гра. Учителі й інші люди час від часу охоче спостерігали за його грою. Вони ніколи нічого не казали — і навряд чи хтось коли-небудь робив щось, навіть маючи намір чомусь особливому навчити його. Спостерігачі стояли мовчки, дивилися, як він проходив важкі ситуації, і відходили, щойно він закінчував. «Що ви робите? — хотілося йому запитати. — Осуджуєте мене? Визначаєте, чи можете довірити мені флот? Та майте на увазі, що я не просив про це».

Він виявив, що багато чого з того, чому він навчився у військо-вій школі, було завдяки тренажеру. Ендер змінював ракурс кожні кілька хвилин, повертаючи тренажер так, аби не потрапити до пастки, ще й постійно переглядав свою позицію з точки зору ворога. Врешті-решт, це був хвилюючий контроль за боєм при можливості бачити всі його точки.

Крім того, обмежений контроль був неприємним, адже віртуальні бійці були вправними настільки, наскільки це допускав комп’ютер. Жодної ініціативи, жодного проблиску інтелекту. Йому схотілося мати мультикомандирів, щоби розраховувати на деяких із них, знаючи, що справи ескадри йдуть добре без його постійного контролю.

Під кінець свого першого року перебування тут Ендер вигравав кожен бій на тренажері й грав так, ніби машина була природною частиною його тіла. Одного разу, обідаючи з Граффом, він запитав:

— Це все, на що здатен тренажер?

— Що саме — все?

— Те, як він грає зараз, — це легко, і гра ніяк не ускладнюється.

— Ого!

Граффа, здавалося, це не бентежило. Але він завжди виглядав незворушним. Однак наступного дня все змінилося. Графф пішов, а замість нього Ендер отримав наставника.

Уранці, прокинувшись, Ендер побачив його в кімнаті: старий чоловік сидів на підлозі зі схрещеними ногами. Ендер довго дивився на нього, чекаючи, коли старий заговорить. А той — ні пари з вуст. Ендер підвівся, прийняв душ, одягнувся, даючи можливість чоловіку мовчати, якщо йому так хочеться. Він давно вже зрозумів: коли відбувається щось незвичайне, що задумував не він, а хтось інший, простіше про все дізнатися не питаючи, а мовчки очікуючи. Дорослі майже завжди втрачали терпіння раніше за Ендера.

Чоловік ще не заговорив, коли Ендер зібрався й пішов до дверей, аби вийти з кімнати. Двері не відчинилися. Ендер повернувся до чоловіка, що сидів долі. Виглядав той років на шістдесят, і був найстарішою людиною, яку Ендер бачив на Еросі. Сиві вуса, які виросли, схоже, за один день, змінили його обличчя менше, ніж коротко стрижене волосся. Обличчя трохи змарніле, а очі оточені складками й лініями зморщок. Вираз один — апатія.

Ендер повернувся до дверей і спробував знову відкрити їх.

— Ну і, — сказав він, здаючись, — чому це двері замкнені?

Старий продовжував байдуже дивитися на нього.

«Отже, це ще одна гра, — подумав Ендер. — Ну, якби мені треба було йти до класу, двері були б відчинені. Як ні, то й ні. Мені однаково».

Ендеру не подобаються ігри, де правила можуть бути якими завгодно, а мета — невідома. Так він не гратиме. Сердитися він теж не збирається. Розслаблюючі рухи, поки він спирався на двері, незабаром заспокоїли. Старий все дивився на нього.

Здавалося, пройшли години, Ендер нічого не говорив, а старий прикидався пришелепуватим німим.

Ендеру вже стало здаватися, ніби той був психічно хворим, утік з якихось медичних палат десь на Еросі, оживляючи божевільні фантазії тут, у його кімнаті. Але чим довше це тривало, і ніхто не підходив до дверей, і ніхто не шукав його, тим більше він переконувався, що це було зроблено кимось із метою вивести його з рівноваги. Ендеру не хотілося, щоби старий переміг. І, аби згаяти час, він почав управлятися. Деякі із вправ без тренажерів виконати було неможливо, але інші, особливо уроки самозахисту, він міг зробити без допоміжних засобів.

Роблячи вправи, випади й удари, він переміщався по кімнаті. Одним рухом він опинився біля старого, як уже наближався до нього раніше, але цього разу під час удару старий скочив і схопив ліву ногу Ендера. Хлопчик утратив рівновагу й важко гепнувся на підлогу.

Розлютившись, Ендер умить підвівся. Дивно: старий усівся спокійно, схрестивши ноги, важко не дихав, ніби й не рухався. Ендер прийняв позу до боротьби, але нерухомість іншого унеможливила атаку. Що, знести геть голову цьому старому йолопу? А потім пояснити Граффу: о, старий ударив мене, і мені нічого іншого не залишалося.

Він повернувся до своїх вправ, а старий продовжував спостеріїати.

Нарешті, втомлений і злий на цей утрачений даремно день, ув’язнений у власній кімнаті, Ендер пішов до ліжка, щоби розкласти стіл. Тільки-но нахилився, щоби підняти стіл, як одразу відчув, як однією рукою його грубо вдарили між стегнами, а іншою схопили за волосся. Умить він перевернувся з ніг на голову. Його обличчя й плечі були втиснуті в підлогу коліном старого, спина болісно зігнута, а ноги скручені за руку старого.

Ендер не міг ні рухати руками, ні випростати спину, хоча міг рухати ногами. Менш ніж за дві секунди старий повністю розгромив Ендера Віггіна.

— Гаразд, — Ендер зітхнув. — Ви виграли.

Коліно старого боляче зсунулося донизу.

— Якого дідька, — голос чоловіка був м’яким і хрипким, — ти повідомляєш ворога, що той виграв?

Ендер мовчав.

— Я здивував тебе один раз, Ендере Віггін. Чому ти не відповів на мій удар одразу? Просто тому, що я мав мирний вигляд? Ти повернувся до мене спиною. Це ж небезпечно, бовдуре! Ти нічому не навчився. Ти ніколи не мав учителя.

Тепер Ендер був розлюченим і не зробив жодних спроб, аби контролювати себе чи приховати свій стан.

— У мене було забагато вчителів. Як я міг знати, що ви станете?..

— Твоїм ворогом, Ендере Віггін, — прошепотів старий. — Я твій ворог, уперше за весь час той, хто виявився розумнішим за тебе. Немає кращого вчителя, ніж ворог. Лише ворог приховає те, що збирається робити. Ніхто, крім ворога, ніколи не навчить тебе, як знищити його й перемогти. Лише ворог показує тобі, де ти слабкий. Лише ворог говорить тобі, де він сильний. І гра має тільки одне правило: роби з ворогом усе, що завгодно, лишень би він не зробив це з тобою. Я твій ворог тепер. Відтепер я твій учитель.

І старий відпустив ноги Ендера. Через те, що він усе ще тримав голову хлопця на підлозі, той не міг рухати руками, щоби компенсувати падіння ніг, і ті з гуркотом ударилися об підлогу. Біль був сильним. Тоді старий підвівся й дав можливість устати й Ендеру.

Ендер повільно підтягнув ноги під себе, ледь стогнучи від болю. Він опустився на коліна, стоячи мить рачки, відновлюючи сили. Потім різко випростав праву руку до свого ворога. Старий швидко й граціозно відскочив назад, і рука Ендера заклякла в повітрі, тоді як нога його вчителя вистрілила вперед, аби дістати хлопчикового підборіддя.

А підборіддя там не було. Ендер лежав на спині, обертаючись на підлозі, і в той момент, коли його вчитель утратив рівновагу від свого ж удару, ноги Ендера врізалися в іншу ногу старого. Той упав — і досить близько, щоби вдарити й влучити хлопцю в обличчя. Обоє опинилися у вузлі. Ендер не міг знайти ні руку, ні ногу старого, і досить довго, — так був захоплений, а в той час удари сипалися на його спину й руки. Ендер був меншим — тож не міг дістатися кінцівок старого, якими той постійно розмахував. Нарешті хлопцю вдалося вирватися й відповзти назад до дверей.

Старий сидів, схрестивши ноги, але апатія зникла. Він усміхався.

— Цього разу краще, хлопчику. Але повільно. Ти маєш управляти флотом краще, ніж своїм тілом, інакше ніхто з команди не буде в безпеці з тобою. Урок засвоєно?

Ендер повільно кивнув. Боліло все тіло.

— Добре, — сказав старий. — Тоді ми більше не битимемося. Усе інше — з тренажером. Тепер програмуватиму битви я, а не комп’ютер; я розроблятиму стратегії твого ворога, і ти навчишся бути швидким і викривати його хитрощі. Пам’ятай, хлопчику. Відтепер ворог розумніший, ніж ти. Відтепер ворог сильніший за тебе. Відтепер ти будеш завжди на межі поразки.

Обличчя старого знову стало серйозним.

— Ти будеш близько до поразки, Ендере, але ти виграєш. Ти навчишся, як перемагати ворога. Він навчить тебе.

Учитель устав.

— У цій школі завжди є практика для молодого учня, щоби бути обраним старшим студентом. Двоє стають супутниками, і старший хлопець учить молодшого всьому, що він знає. Вони завжди борються, завжди конкурують, завжди разом. Я обрав тебе.

Коли старий підійшов до дверей, Ендер мовив:

— Ти занадто старий, аби бути студентом.

— На війні не питають, кадет ти чи ні, на війні вік не має значення. Я дізнався від жучар. А ти дізнаєшся від мене.

Тільки-но старий спробував відкрити двері, Ендер стрибнув у повітря і вдарив його в спину обома ногами. І вдарив настільки сильно, що ледь утримався на ногах, а старий закричав і впав на підлогу.

Зі скривленим від болю обличчям старий повільно підвівся, тримаючись за ручку дверей. Здавалося, він відключився, але Ендер був насторожі. Тим не менш, незважаючи на підозрілу уважність, він не оминув нового нападу: із шаленою швидкістю старий зненацька повалив його. Хлопець умить опинився на підлозі біля протилежної стіни, із закривавленими носом і губами, вдарившись обличчям об ліжко. Йому вдалося достатньо повернутися, щоби побачити старого, який стояв, скривившись, у дверях і тримався за спину. Ще й усміхався.

Ендер усміхнувся у відповідь.

— Учителю, — мовив він. — Як тебе звати?

— Мазер Ракхем, — відповів старий.

І зник.

З тих пір Ендер був або з Мазером Ракхемом, або на самоті. Старий говорив рідко, але був поряд: у їдальні, на заняттях, на тренажері, у його кімнаті вночі. Іноді Мазер полишав його, але тоді двері були замкненими, і ніхто не заходив, поки Мазер не повертався. Пройшов тиждень, протягом якого Ендер називав його Тюремником Ракхемом, Мазер відповідав на це ім’я так само легко, як і на своє, не виявляючи жодних ознак роздратування. І Ендер незабаром перестав.

Існували компенсації — Мазер показував Ендеру відео про старі бої від Першого вторгнення і до катастрофічної поразки Об’єднаних Космічних Сил у Другому вторгненні. Вони не були порізані цензурою громадського відео. Тож можна було бачити повністю, до всіх деталей, як відбувалися битви. Оскільки багато відео показували головні бої, вони вивчали тактику й стратегію жучар із різних напрямків. Уперше у своєму житті вчитель указував Ендеру на те, чого той не помічав. Ендер нарешті зустрів людину, живим розумом якої міг захоплюватися.

— Чому ти не помер? — Ендер запитав його. — Ти брав участь у бою сімдесят років тому. Я не думаю, що тобі навіть шістдесят зараз.

— Чудеса відносності, — відповів на це Мазер. — Мене тримали тут протягом двадцяти років після останнього бою, хоча я просив дати мені командування одним із зорельотів, які йшли на планету жучар і їхні колонії. Потім… зрозумів дещо про те, як солдати, будучи під стресом, поводяться у бою.

— Що саме?

— Тобі ніколи не давали достатньо знань із психології, щоби зрозуміти це. Досить сказати, що було видно, що я ніколи не зміг би командувати флотом… Я помер би раніше, ніж флот прибув… Але лише я один міг розуміти жучар, бо відкрив особливості їхнього мислення. Я був, і керівництво це знало, єдиною людиною, яка могла б перемогти їх розумом, а не завдяки щасливому збігу обставин. Я потрібен тут… навчити людину, яка могла б командувати флотом.

— І послали вас у зореліт на релятивістській швидкості…

— І тоді я розвернувся й повернувся додому. Дуже нудна по-дорож, Ендере. П’ятдесят років у космосі. За офіційними даними, для мене пройшло всього вісім років, а мені здалося, що п’ятсот. Усе заради того, щоби навчити наступного командира всьому, що я знаю.

— Це я маю стати командиром?

— Скажімо, ти наш найкращий вибір на даний час.

— Готують ще й інших, чи що?

— Ні.

— І саме через це я — єдиний вибір?

Мазер знизав плечима.

— Крім вас. Ви ж іще живі! Чому не ви?

Мазер похитав головою.

— Чому ні? Ви перемогли раніше.

— Я не можу бути командиром за вагомих причин.

— Покажіть мені, як ви побили жучар, Мазере.

Обличчя Мазера набуло загадкового виразу.

— Ви показали мені всі інші битви не менше семи разів. Гадаю, що бачив способи, як перемагали жучар раніше, і що ті робили, але ви ніколи не показували мені, як били їх ви.

— Відео дуже засекречене, Ендере.

— Я знаю. Я ці частини поєднаю, хоча б частково. Ви, з вашим крихітним резервом сил, і їхня армада, ті величезні важкі зорельоти, які запускали їхні зграї винищувачів. Ви врізаєтеся в один корабель, і на ньому пожежа, вибух. Ось де завжди зупиняються кліпи. Після цього солдати просто заходять на корабель жучар і знаходять їх усередині вже мертвими.

Мазер усміхнувся.

— Так багато для великих секретів. Ну, давай дивитися відео.

Вони були одні у відеозалі, і Ендер закрив долонею двері.

— Добре, давайте дивитися.

На відео було показано саме те, що Ендер зібрав докупи. Суїцидальне занурення Мазера в серце угрупування ворога, єдиний вибух, а потім…

Нічого. Корабель Мазера летить далі, ухиляється від ударної хвилі й продовжує свій шлях серед інших кораблів жучар. Вони не стріляють по ньому й не змінюють курсу. Два з них урізаються один в одного й вибухають у безглуздому зіткненні, якого пілот міг би уникнути. Але той не робить ні найменшого руху.

Мазер прискорює дії. Пропускає вперед.

— Ми чекали три години, — розповідав він. — Ніхто не міг у це повірити. Потім кораблі Об’єднаних Космічних Сил пішли в атаку на зорельоти жучар. Десантники взяли корабель жучар на абордаж. А на відеозапису показали жучар на своїх постах уже мертвими.

— Отже, ти бачиш, — підвів підсумок Мазер, — ти вже знаєш усе, що можна було побачити.

— Чому це сталося?

— Ніхто не знає. У мене є моя особиста думка. Але є багато вчених, які кажуть мені, що я недостатньо освічений, щоби мати власну думку.

— Ти той, хто виграв бій.

— Я теж думав, що маю право прокоментувати, але ти знаєш, як буває. Ксенобіологи і ксенопсихологи не можуть змиритися з думкою, що пілот зорельоту випередив їх завдяки вдалій здогадці. Гадаю, вони всі мене ненавидять, тому що після того, як побачили це відео, вони мусили доживати тут, на Еросі. Безпека, ти ж знаєш. Вони не були щасливими.

— Розкажіть мені.

— Жучари не розмовляють. Вони обмінюються думками, і це відбувається миттєво, як філотичний ефект. Як працює ансібль. Але більшість людей уважає, що це обмін думками, двосторонній зв’язок: один посилає думку, інший — відповідає. Я ніколи не вірив у це. Це ж так миттєво — їхній спосіб спілкування. Ти бачив відео. Вони не розмовляли і не приймали рішень, вибираючи, як краще діяти. Кожен корабель веде себе як частина єдиного організму. Так само, як твоє тіло реагує під час бою: різні частини автоматично, бездумно роблять все, що вони мають робити. Жучари не розмовляють між собою, як люди з різними способами мислення. Усі їхні думки спільні й миттєві, ніби думають разом і одночасно.

— Ніби всі вони — як одна людина, а кожен жучарик — це як рука чи нога?

— Так. Я не був першою людиною, яка припустила це, але я був першим, хто в це повірив. І ще. Це виглядає настільки по-дитячому й безглуздо, що, коли я сказав про це після бою, сміх ксенобіологів примусив мене замовкнути. За своєю природою жучари лишилися жуками. Вони — як мурахи й бджоли. Королева, робітники. Це було, може, сотні мільйонів років тому, але саме так вони почали своє існування. Безперечно, що жоден із жучариків, яких ми бачили, не мав ніякого способу для розмноження. Тому, коли вони розвинули цю здатність думати разом, чи є сенс, як і раніше, тримати королеву? Чи буде королева, як і раніше, перебувати в центрі групи? Як могло це якось змінитися?

— Виходить, що саме королева контролює всю групу.

— У мене теж були докази цього. Не ті докази, які можна було б бачити. І у Першому вторгненні цього не видно, тому що воно мано пошуковий характер. Але Друге вторгнення — це вже завоювання колоністів. Щоби створити новий вулик чи будь-який інший.

— Значить, вони взяли із собою королеву.

— Ось відео Другого вторгнення, коли вони розгромили наші флотилії, перетворивши їх на комету уламків. — Мазер почав показувати на дисплеї кораблі жучар.

— Покажи мені корабель королеви.

Він був крихітним. Ендер довго не міг побачити його. Кораблі жучар рухалися безперервно. І не було жодного очевидного флагмана, жодного видимого нервового центру. Але поступово, у міру того, як Мазер прокручував відео знову й знову, Ендер почав розуміти, що всі рухи мали радіальний напрямок від центру. Центральна точка теж рухалася, але після досить довгого спостереження стало помітним, що керування флотом здійснювалося з одного конкретного корабля, який був ніби очима й центральною особою всього флоту. Ендер указав на нього.

— Ти бачиш його. І я бачу. На відміну від інших, хто дивився це відео. Але ж це правда, чи не так?

— Вони роблять так, що цей корабель рухається так само, як і будь-який інший.

— Вони знають, що це їхнє слабке місце.

— Ви маєте рацію. Це королева. Але тоді можна подумати, що, коли б ви пішли на неї, вони б одразу ж зосередили всі свої сили на вас. Вони могли б підірвати вас, щоб і сліду не лишилося.

— Я знаю. А саме цього не розумію — не те, щоби вони не намагалися зупинити мене… Вони стріляли в мене, але це виглядало, ніби вони не могли повірити, що я хотів насправді вбити королеву, доки це не стало занадто пізно. Можливо, в їхньому світі королеву ніколи не вбивають, лише беруть у полон. Я зробив те, чого вони ніколи не могли подумати, — що ворог узагалі міг би зробити.

— І коли вона померла, решта всі загинули.

— Ні, вони просто одуріли. На першому кораблі, на який ми висадилися, жучари були ще живі. Фізіологічно. Але вони не рухалися, не реагували ні на що. Навіть тоді, коли наші вчені почали їх розтинати, щоби вивчати їхні нутрощі й побачити, чи не можна ще чогось додатково дізнатися. Через деякий час усі жучари померли. Порожня оболонка — в їхніх тілах нічого не лишається, коли королеви вже немає.

— Чому вони не повірили вам?

— Тому що не знайшли королеви.

— Її розірвало на шматки?

— На війні, як на війні. Фізіологія займає друге місце у виживанні. Але деякі з них приймають мою думку. Якщо не маєте очевидних доказів — не можете жити в цьому місці.

— До чого тут Ерос?

— Ендере, поглянь навколо. Це не місце людей. Ми любимо вищі стелі. Це був форпост жучар у Першому вторгненні. З відео це місце вирізали, перш ніж ми дізналися, що вони тут були. Ми живемо у вулику жучар. Але ми вже сплатили за це житло. Це коштувало десанту тисячі життів, аби викурити їх із цих стільників, визволяючи кімнату за кімнатою. Жучари боролися за кожен метр.

Тепер Ендер зрозумів, чому кімнати так погано впливали на нього.

— Я знав, що це місце не для людини.

— Це був дорогоцінний скарб. Якби жучари знали, що ми переможемо у тій першій війні, вони б ніколи не побудували це місце. Ми навчилися маніпулювати з гравітацією, тому що вони її тут підвищили. Ми змогли ефективно використовувати енергію світла, тому що жучари вкрили поверхню Ероса сонячними батареями чорного кольору. Ми помітили це, тому що через три дні стало неможливо побачити Ерос у телескопи: він поступово зник. Ми відправили буксир, аби з’ясувати, чому, і дізналися. Буксир передав їхнє відео, серед кадрів якого було видно, як вони брали буксир на абордаж і вбивали екіпаж. Трансляції у прямому ефірі тривали, поки жучари не розібрали буксир, і передача обірвалася. У цьому їхня сліпота — вони ніколи нічого не передавали за допомогою технічних засобів, і їм не спадало на думку, що хтось може спостерігати за ними, коли екіпаж уже мертвий.

— Чому вони вбили екіпаж?

— А чому б і ні? Для них утратити кілька членів екіпажу — те саме, що обрізати нігті. Нічого страшного. Можливо, вони думали, що перекриють наші комунікації, знищивши всіх, хто працював на буксирі. Вони вважають, що вбивство живих істот, які відчувають, істот із незалежним генетичним майбутнім не є вбивством. Вбивство — це не велика проблема для них. Лише вбивство королеви — дійсно вбивство, тому що лише її загибель закриває генетичний шлях.

— Отже, вони не відали, що творили.

— Не треба виправдовувати їх, Ендере. Те, що вони не знали, що вбивали людей, не означає, що вони їх не вбивали. У нас є право захищати себе якомога краще, і єдиним можливим шляхом було лише випередити їх: убивати жучар раніше, ніж ті уб’ють нас. Подумай про це так. До сих пір у всіх цих війнах жучари вбивали тисячі й тисячі живих, мислячих істот. А в усіх цих війнах ми вбили лишень одну.

— Якби ви не вбили королеву, Мазере, то ми програли б війну?

— Я б сказав, що шанси були б три до двох проти нас. Я все ще думаю, що навряд чи зміг би розгромити їхній флот, перш ніж вони спалювали нас. У них багато часу на відповідь і величезна вогнева міць, але в нас теж є кілька переваг. На кожному з наших кораблів присутня розумна людина, що думає по-своєму. Кожен із нас здатен на геніальне розв’язання проблеми. Вони можуть прийти лише з одним удалим рішенням одночасно. Жучари думають швидко, але вони не розумні в усьому. А з нашого боку, навіть коли деякі неймовірно боязкі й тупі командири програли основні бої Другого вторгнення, хтось із їхніх підлеглих міг нанести флоту жучар реальну шкоду.

— А коли наше вторгнення досягне їх? Чи зможемо ми знову вдарити по королеві?

— Жучари не навчаються на міжзоряних подорожах, адже вони німі. Це була стратегія, яка може спрацювати лише раз. Я підозрюю, що нам ніколи не дотягнутися до королеви, доки не досягнемо їхньої рідної планети. Зрештою, королеві не потрібно бути з ними, щоби керувати боєм. Їй достатньо бути з дітьми — маленькими жучариками. Друге вторгнення було колонізацією: королева прийшла, щоби заселити Землю. Але цього разу — ні, не вийде. Ми мусимо перебити їхні флот за флотом. І, оскільки вони спираються на ресурси десятків зоряних систем, я гадаю, вони перевершуватимуть нас багато в чому в кожному бою.

Ендер згадав свій бій проти двох армій одночасно. «А я думав, що мене обманюють. Коли почнеться справжня війна, так буде кожного разу. І не буде ніякого запасного варіанту, ніякого іншого виходу».

— На нас працюють лише дві речі, Ендере. Ми не повинні прагнути занадто багато. Наша зброя має великий радіус дії.

— Тоді ми не використовуватимемо ядерні ракети з Першого та Другого вторгнення?

— Доктор Могила набагато потужніший. Ядерна зброя, зрештою, була певний час досить слабкою для використання на Землі. Цього Доктора Могилу не можна застосовувати на планеті. Тим не менш я хотів би мати його під час Другого вторгнення.

— Як він працює?

— Я не знаю, тобто знаю не досить добре, щоби такий побудувати. У фокусі двох пучків він установлює область, у якій молекули не можуть більше утримуватися разом. А електрони розділити неможливо. Чи знаєш ти фізику на цьому рівні?

— Більше часу в нас іде на вивчення астрофізики, але я знаю достатньо, щоб уявити суть.

— Поле поширюється, та з відстанню стає слабшим. Крім тих місць, де воно врізається в масу молекул, там стає сильнішим, і тоді все починається заново. Чим більший корабель, тим сильніше нове поле.

— Отже, щоразу, коли поле потрапляє в корабель, воно посилає нову сферу…

— І якщо їхні кораблі занадто наближуються, це може створити ланцюгову реакцію, яка зітре їх усі. Тоді поле вщухає, молекули знову поєднуються, і там, де був корабель, з’являється купа бруду з масою молекул заліза в ньому. Ні радіоактивності, ні хаосу. Просто бруд. Можливо, у першому бою ми зможемо зловити їх, коли вони будуть близько один до одного, але вони швидко вчаться. Тож триматимуться на відстані один від одного.

— Отже, Доктор Могила — це не ракета… Я не зможу стріляти з-за рогу.

— Це так. Від ракет зараз не буде ніякої користі. Ми багато чому навчилися від жучар під час Першого вторгнення, але й вони також навчилися від нас — як налаштувати Екстатичний щит, наприклад.

— Доктор Могила проникає в щит?

— Ніби там його й не було. Неможливо бачити ціль крізь щит і сфокусувати промені, але, оскільки генератор Екстатичного щита завжди точно в центрі, це не важко зрозуміти.

— Чому я ніколи не тренувався з цим?

— Твоя підготовка мала це на меті. Ми дали завдання комп’ютеру налаштувати це для тебе. Твоя задача — потрапити в найвигіднішу стратегічну позицію й вибрати ціль. Комп’ютери на кораблях набагато краще спрямовують Доктора на ціль, ніж ти.

— Чому це називається Доктор Могила?

— Коли його розробили, він називався Деструктор Магнітонуклеарний: ДМН.

Ендер все ще не розумів.

— Абревіатура, як у доктора медичних наук. Тому «Доктор Могила». Це такий жарт.

Ендер не бачив нічого смішного.

Ендеру дали новий комп’ютер-тренажер. Він усе ще міг контролювати перспективу й ступінь деталізації, але вже не міг безпосередньо керувати кораблями. Замість цього з’явилася нова панель важелів і невеличкий набір: навушники й маленький мікрофон.

Технік, що чекав, швидко пояснив, як надягати навушники.

— Але як я зможу керувати кораблями? — запитав Ендер.

Мазер пояснив, що йому більше не треба брати на себе керування кораблями.

— Ти досяг наступного етапу тренування. У тебе є досвід роботи на кожному рівні стратегії, але тепер прийшов час, аби зосередитися на командуванні всім флотом. Як ти працював із командирами взводів у Бійцівській школі, так і тепер ти працюватимеш із командирами ескадр. Тобі призначено для тренування три десятки таких командирів. Ти мусиш навчити їх інтелектуальній тактиці, маєш освоїти їхні сильні й слабкі сторони, перетворити їх на єдине ціле.

— Коли вони прийдуть сюди?

— Вони вже на місці на своїх тренажерах. Ти говоритимеш із ними через мікрофон і навушники. Завдяки новим важелям на панелі керування ти зможеш бачити з будь-якої позиції будь-кого зі своїх командирів. Це вже майже ті самі умови, що й у реальному бою. Так ти знатимеш, що можна бачити з твоїх кораблів.

— Як я можу працювати з командирами, яких ніколи не бачив?

— А навіщо тобі їх бачити?

— Щоби знати, хто вони, як думають…

— Ти дізнаєшся про це, спостерігаючи, як вони керують тренажером. Але про це не варто турбуватися. Вони чують тебе прямо зараз. Надягни навушники, щоби почути їх.

Ендер послухався.

— Салам, — одразу почулось у вухах.

— Алай! — видихнув Ендер.

— І я — Маленький Гном.

— Бобик!

І Петра, і Дінк, і Божевільний Том, а також Шен, Хот-Суп, Муха Моло, — всі найкращі друзі з Бійцівської школи, які билися разом з Ендером або воювали проти нього, усі, кому Ендер довіряв.

— Я не знав, що ви тут, — сказав він, — не знав, що зустріну вас.

— А нас муштрують тут на тренажерах уже три місяці, — пояснив Дінк.

— Ти побачиш, що я найкращий тактик, — мовила Петра. — Дінк теж намагається змагатися зі мною, але в нього ще дитячий розум.

І вони почали працювати разом: кожен із бійців керував кораблями ескадри, а Ендер був командувачем усього флоту. Вони опанували багато способів спільної роботи, адже комп’ютер кожного разу підкидав щось нове й неочікуване, примушуючи їх імпровізувати під час проходження різних ситуацій. Іноді на екрані з’являлася ціла армада; і тоді Ендер ділив її на кілька флотилій, по три-чотири ескадри у кожній. Іноді з’являвся один головний зореліт із дванадцятьма винищувачами, і Ендер, у свою чергу, організовував три ескадри, кожному командиру яких давав чотири винищувачі.

Це було задоволення, це була гра. Ворог-комп’ютер був не дуже вправним, і хлопці завжди перемагали, незважаючи на помилки й непорозуміння. За три тижні спільної гри Ендер устиг ще краще пізнати їх. Дінк спритно виконував інструкції, але не поспішав імпровізувати, Він не міг ефективно контролювати великі групи кораблів, але невеличкими маневрував, як скальпелем, вправно реагуючи на все, що комп’ютер підкидав йому. Алай виявився таким само вправним стратегом, як і Ендер, і йому можна було надавати лише приблизні інструкції, будучи певним, що той добре впорається з половиною флоту.

Чим краще Ендер розумів своїх підлеглих, тим швидше міг їх розташовувати й ефективніше використовувати. У момент, коли тренажер відображав ситуацію на екрані, Ендер спочатку дізнавався, з чого складався його власний флот і як розгорнутий ворожий. Тепер йому вистачало всього кілька хвилин, аби скликати потрібних йому командирів, призначити їх на кораблі певного класу чи на групи кораблів і дати їм завдання. А при розгортанні бою він прислухався до думки кожного командира, робив пропозиції, координував їхні дії, іноді віддаючи накази. Часом вони не мали сенсу, оскільки кожен бачив лише свою ділянку бою, але діти навчилися довіряти Ендеру. Коли він наказував їм відійти — відходили, знаючи, що вони були або надто відкритими для ворога, або їхній відступ міг заманити ворога у невигідну позицію. Вони також знали, що Ендер дозволяв їм діяти на власний розсуд, коли не давав наказів. Якби їхній стиль бою не відповідав ситуації, Ендер не вибрав би їх на це завдання.

Довіра була повного, дії флоту — швидкими, реакції — точними. І через три тижні Мазер показав Ендеру повторення їхнього останнього бою, лишень цього разу з позиції ворога.

— Подивися, як ви напали. Що це тобі нагадує? Швидкість реакції, наприклад?

— Ми виглядаємо, як флот жучар.

— Ви на одному з ними рівні, Ендере. Так само швидко, як і вони, відповідаєте. А тут… Дивись.

Ендер побачив, як його ескадри рухалися всі відразу, кожен корабель відповідно до свого положення, під загальним командуванням Ендера, але сміливо, імпровізуючи, з обманними ходами й атаками, незалежно, чого флоту жучар ніколи не вдавалося.

— Жучари дуже розумні, але цей бджолиний розум може сконцентруватися одночасно лише на декількох речах. Командири всіх ваших ескадр можуть зосередити свій гострий розум не лише на тому, що роблять, а й на тому, що призначені робити. Бачиш, ви маєте деякі переваги. Досконаліша, хоча й усе ще переборна зброя, незрівнянні швидкості й гнучкіший інтелект. Це ваші переваги. Недоліком є те, що вас завжди, завжди буде меншати після кожного бою, а ворог все більше дізнаватиметься про вас і про те, як боротися з вами, і негайно застосовуватиме знання.

Ендер чекав, яким буде висновок.

— Отже, Ендере, тепер ми розпочинаємо твою освіту. Ми запрограмували комп’ютер для моделювання різних ситуацій, які можна очікувати в сутичках із ворогом. Використовуємо моделі ведення бою, які бачили в Другому вторгненні. Але замість того, щоби бездумно наслідувати ці ж моделі, я контролюватиму тренажер противника. Спочатку ти побачиш легкі ситуації, в яких зможеш вільно виграти. Учися на них, тому що я завжди буду на один крок попереду тебе, програмуючи складніші, оновлені моделі так, що твій наступний бій буде складнішим, і робитиму це для того, щоби ти вийшов на межу своїх здібностей.

— А далі?

— Часу обмаль. Ти маєш навчитися якомога швидше. Я досі живий завдяки мандрам на зорельоті — і тепер із тобою. А коли я повернувся, моя дружина й усі діти померли, а мої онуки тепер мого віку. Мені немає що їм сказати. Я живу в цих чужих катакомбах, нічого важливого не роблю, окрім того, що навчаю студента, в якого вірю. Я був відрізаний від усіх людей, яких любив, і все, що міг їм розповісти, — лише про свої розчарування, бо кожен із моїх студентів виявлявся потім слабаком і невдахою. Я вчу, вчу, але ніхто поки не був здатним навчитися. На тебе теж покладено великі надії, як і на багатьох, але в тобі можуть бути зерна відмови. І моя робота полягає в тому, щоби знайти їх і знешкодити, і якщо я зможу, то, повір мені, Ендере, тебе буде знищено: я зможу це зробити.

— Так що я не перший.

— Ясно, що ні. Але ти останній. Якщо ти не навчишся, не буде часу, щоби ще когось знайти. Тому я сподіваюся, що ти єдиний, на кого можна покладатися.

— А інші? Мої командири ескадри?

— Хто з них може зайняти твоє місце?

— Алай.

— А якщо чесно?

Ендер промовчав.

— Я нещаслива людина, Ендере. Людство не вимагає від нас бути щасливими. Воно просто просить нас бути неперевершеними від його імені. Виживання, а потім щастя, якщо ми зможемо керувати ним. Отже, Ендере, я сподіваюся, що під час тренування ти не діставатимеш мене скаргами, що тобі невесело. Отримуй задоволення в перервах, але на першому місці — твоя робота, навчання, перемога, а без перемоги не буде нічого. От коли ти зможеш повернути мені мою покійну дружину, Ендере, тоді можеш скаржитися скільки завгодно, згадуючи, чого це тобі вартувало.

— Я не намагався нічого уникати.

— Але намагатимешся, Ендере. Тому що я зітру тебе на порох, якщо зможу. Я битиму тебе за все, що лишень вигадаю, і в мене не буде ніякої пощади, бо тобі доведеться мати справу з жучарами, а ті роблять неймовірне, непередбачуване, навіть те, чого я не можу собі й уявити. А співчуття до людини вони не мають. Це неможливо для них.

— Ви не зможете розчавити мене, Мазере.

— Не зможу?

— Тому що я сильніший за вас.

Мазер усміхнувся.

— Ми ще подивимося, Ендере.

Мазер розбудив його вдосвіта, годинник показав 03:40, і Ендер відчув слабкість, м’яко ступаючи за ним по коридору.

— Хто пізно лягає й пізно встає, — проспівав Мазер, — дуріє, і сліпне, і мало жиє.

Ендеру наснилося, що жучари зробили над ним вівісекцію. Лишень замість різання його тіла вони різали його спогади й показували їх як голограми, намагаючись розібратися в них. Це був дуже дивний сон, і Ендер ніяк не міг відійти від нього, навіть коли йшов через тунелі до кімнати з тренажером. Жучари знущаються над ним уві сні, а наяву не дає спокою Мазер. І він як між двох вогнів, і нікуди не подітися, і ніде не відпочити. Ендер змусив себе прокинутися. Мазер і справді намірився зламати його! Примушувати грати, коли він такий утомлений і сонний, — це, мабуть, один із дешевих і простих трюків учителя, щоби збити з пантелику, і Ендеру варто було цього й очікувати. Що ж, сьогодні це не спрацює.

Ендер улаштувався перед комп’ютером і почув у навушниках, що його командири ескадр уже на зв’язку, чекають на нього. Але ворога ще не було, тож він розділив їх на дві армії й почав навчальний бій, керуючи обома сторонами так, аби контролювати кожного свого пілеглого. Вони почали повільно, але незабаром стали енергійними й пильними, почали грати на повну силу.

Ураз екран комп’ютера потемнів, кораблі зникли, і вмить усе змінилося. Біля ближчого краю поля тренажера вони побачили голофами трьох кораблів флоту людей. Кожен мав по дванадцять винищувачів. Ворог, вірогідно, знаючи про присутність людей, створив кулю з одним кораблем у ценфі. Ендера не обдуриш — це не корабель королеви. Сили жучар перевершували Ендерові вдвічі, але їхні кораблі були згруповані набагато ближче один до одного, ніж дозволялося безпечною відстанню, — тож Доктор Могила зможе зробити куди більше шкоди, ніж ворог очікує.

Ендер вибрав один зореліт, примусив його блимати в полі тренажера і мовив у мікрофон:

— Алай, це — твій. Призначай Пефу й Влада на два інших і роби з ними, що хочеш.

Швидко розкидав усіх по місцях, а по одному винищувачу з кожного зорельоту зарезервував для Бобика.

— Ковзни по стіні й зайди у тил ворога, Бобику. А якщо за тобою поженуться, відходь назад до головних сил, аби бути у безпеці. Або йди туди, звідки можна швидко вдарити, коли я дам знати. Алай, спрямуй усі свої сили й атакуй, цілячись в одну точку в їхній кулі. Не стріляй, поки я не скажу. Це лише маневр.

— Запросто, Ендере, — відказав Алай.

— Якщо так просто, чому б нам не бути обережними? Я хотів би в цьому бою не втратити жодного корабля.

Ендер згрупував резерв у дві тісні групи, що прикривали Алая на безпечній відстані. Бобик уже зник з екрану, та Ендер час від часу спостерігав за його траєкторією, щоби знати його розташування.

Тим часом Алай вів тонку гру з ворогом. Вибудував свої кораблі клином і повів їх на розвідку. Тільки-но клин підійшов ближче, кораблі жучар відійшли назад, аби заманити його до центру кулі. Алай шмигнув убік. Жучари миттєво реагували на його маневри: то відступали, коли той наближався, то вирівнювали свій стрій, коли той відходив.

Фортелі, виверти, ковзання поверхнею кулі, поворот, ще раз фортель, і Ендерове підбадьорення:

— Давай, давай, усередину! Так тримати, Алаю!

Алай відповідав, не припиняючи вогню:

— Вони просто дозволяють мені пройти всередину, щоб оточити й з’їсти живцем.

— Так обійди той корабель, що всередині.

— Слухаюся, босе.

Куля почала стискатися й упевнено контратакувати. Ендер підвів уперед резерви. Ворожі кораблі згрупувалися біля правого боку кулі, куди прямував резерв.

— Атакуй їхні скупчення, — наказав Ендер.

— Це не піддається ніяким законам військової історії, її чотири тисячі років — ніщо, — прокоментував Алай, переміщуючи своїх бійців уперед. — Зазвичай атакують там, де ворог слабший.

— Даній моделі тренажеру невідомі можливості нашої зброї. Це спрацює лише один раз, але давай зробимо це видовищно, Алаю. Вогонь!

Алай відкрив вогонь. Результат перевершив усі прогнози. Тренажер відповів красиво: спочатку один корабель, два, потім дюжина… і всі підривалися один за одним, перетворюючись на сліпуче світло, яке швидко перестрибувало з корабля на корабель, миттєво пожираючи щільне скупчення.

— У бік! Відходь! — наказав Ендер.

Ланцюгова реакція не зачепила кораблі на протилежному боці кулі, але вистежити й знищити їх було вже не важко. Бобик узяв їх на себе, і, хоч як вороги намагалися втекти, бій було закінчено. Усе виявилося простішим, аніж хлопці очікували, і воювати було легше, ніж у більшості їхніх недавніх тренувань.

Коли Ендер сказав про це Мазеру, той лише знизав плечима.

— Це імітація реального вторгнення — першого бою, коли жучари ще не знатимуть, на що ми здатні. Тож не задирайте носа й не хизуйтеся цією перемогою. А ось тепер доведеться піднапружитись — починається тяжка праця. Скоро зіткнетеся зі справжніми труднощами.

По десять годин на день Ендер практикувався зі своїми командирами ескадр, але не з усіма відразу. Він по черзі змінював групи, даючи хлопцям по кілька годин відпочинку після обіду. Справжні великі битви розігрувалися під керівництвом Мазера через два чи три дні, і, як той і обіцяв, вони вже не були такими легкими. Ворог швидко відмовився від спроб оточити Ендера і ніколи більше не створював тісних угрупувань, щоб уникнути ланцюгової реакції. Кожного разу з’являлося щось нове, щось складніше. Іноді Ендер мав лиш один великий корабель і вісім винищувачів. Одного разу противник утік через Пояс Астероїдів. Часом ворог залишав замасковані пастки — по одному кораблю, і, щойно Ендер підводив одну зі своїх ескадр занадто близько, ці кораблі підривалися, й Ендер втрачав свої судна.

— Занадто багато втрат! — Мазер гримнув на нього після одного бою. — Коли почнеться справжня війна, у тебе не буде такої розкоші, як нескінченний запас винищувачів. Ти матимеш лише те, що візьмеш із собою, і більше нічого. Звикай до боротьби без зайвих втрат.

— Це не просто втрати, — відгризнувся Ендер. — Я не зможу виграти бій, якщо ніколи не ризикуватиму і боятимуся втратити корабель.

Мазер усміхнувся.

— Прекрасно, Ендере. Ти вже дечому навчився. Але в реальному бою тебе контролюватиме вище керівництво, і, що найгірше, в усіх поразках буде звинувачено тебе. До речі, якби ворог був на висоті, він зловив би тебе тут, розгромивши й ескадру Тома.

І вони почали аналізувати бій. А потім Ендер роз’яснить усі недоліки своїм командирам, і наступного разу вони будуть вправнішими.

Раніше всі думали, що були вже готові діяти злагоджено, як одна команда. А зіткнувшись із реальними небезпеками, почали довіряти один одному ще більше, і бої приносили справжнє задоволення й гострі відчуття. До того ж іншим, вільним від ігор, дітям дозволили спостерігати за грою Ендера у бійцівській кімнаті. Підтримка друзів оплесками, сміхом, або співпереживаннями тішила Ендера, хоча в певні моменти він думав, що це лише відволікає, а, бувало, бажав цього всім своїм серцем. Він не відчував себе самотнім, навіть коли проводив дні на озері, ніжачись під сонцем на плоту. Мазер Ракхем був його напарником, учителем, та не другом.

Хоча цього він не казав. Адже Мазер попередив, що його особисті нещастя нікого не обходять. Та й самого Ендера вони не хвилювали. Найбільше часу й уваги він приділяв лише грі, намагаючись освоїти все нове в кожній із битв. І аналізував не тільки конкретні уроки того чи іншого бою, а й припущення, які могли б зробити жучари, якби були розумнішими, і як він реагуватиме на їхні нові маневри. Він жив минулими й майбутніми битвами, бачив їх уві сні й наяву, прокидався й засинав із думками про них, а своїх командирів ганяв так нещадно, що ті іноді піднімали бунт.

— Ти занадто добрий до нас, — зіронізував Алай одного разу. — І як ми не набридли тобі, що не такі вже й майстерні кожного моменту, кожної практики? Якщо ти так панькатимешся з нами, ми ще подумаємо, що ти любиш нас.

Дехто пирснув у свої мікрофони. Ендер, звичайно, відчув іронію й відповів довгим мовчанням. Коли він нарешті заговорив, то не промовив ні слова у відповідь на скаргу Алая.

— Ще раз, — сказав він, — повторіть усе спочатку і цього разу без жалю до себе.

Вони повторили маневр, і все вийшло чудово.

Довіра до Ендера, як до командира, росла, а їхня дружба, порівнюючи з тим, якою вона була у Бійцівській школі, поступово руйнувалася. Діти зблизилися між собою й довіряли одне одному. А Ендер був їхнім учителем і командиром, дуже вимогливим, як і Мазер, і тримав, так само, як і він, дистанцію.

Вони билися все краще. І Ендера ніщо не відволікало. Принаймні, коли не спав. Засинав із думками про гру на тренажері. Але вночі йому снилися зовсім інакші речі. Часто бачив труп Велетня, що повільно розкладався, і це було не зображення на екрані комп’ютера. Усе було справжнім: відчувався навіть слабкий запах смерті. У снах усе змінювалося. Між ребрами Велетня виросло маленьке село, в якому жили жучари, і вони з честю вітали його, як гладіатори вітали Цезаря перш, ніж померти задля його розваг. Ендер не відчував ненависті до жучариків у снах і не намагався шукати їхню королеву, яку, він точно знав, ті сховали від нього. Він швидко залишав тіло Велетня, і, коли діставався майданчика для ігор, завжди поруч опинялися діти, хижі, злющі й глузливі, і він упізнавав їх. Іноді Пітера або Бонзо, а часом — Стілсона й Бернара. Але частіше, значно частіше, у диких істот були обличчя Алая й Шена, Дінка й Петри, з’являлася й Валентина. Уві сні він штовхав її у воду, щоб утопити. Вона пручалася в його руках, билася, намагаючись звільнитися, але врешті-решт затихала. Він витягував її з озера на пліт, кричав і плакав над її обличчям, спотвореним гримасою смерті. Плакав і плакав, запевняючи себе, що це була гра, гра. Він лише грав!..

Мазер Ракхем розбудив його.

— Ти кричав уві сні, — пояснив він.

— Вибач, — пробурмотів Ендер.

— Нічого. Пора до бою.

Темп поступово наростав. Розклад ущільнювався. Уже доводилося битися двічі на день, і Ендер трохи занедбав свої заняття. Коли інші відпочивали, він продивлявся минулі бої, аналізуючи промахи й визначаючи свої слабкі місця, а також намагався вгадати, що буде далі. Часом він був повністю готовий до нововведень противника, а часом ні.

— Здається, ви хитруєте, — сказав якось Мазеру.

— Хіба?

— Ви спостерігаєте за моїми заняттями. Бачите, над чим працюю. І, вочевидь, готові до всього, що я можу утнути.

— Майже все, що ти бачиш, — комп’ютерне моделювання, — відповів Мазер. — А комп’ютер запрограмований так, щоби відповісти на твої нововведення лише після того, як ти застосуєш їх хоч раз у бою.

— Тоді комп’ютер — шахрай.

— Тобі треба більше спати, Ендере.

Але він не міг. Щоночі все довше лежав без сну, а якщо й засинав, то сон був неспокійним. Частіше зривався з ліжка серед ночі. А прокидаючись, не був певен: більше думає про гру чи як позбутися своїх снів. Наче хтось утручався в його сни, примушуючи блукати найгіршими спогадами і знову проживати їх, як наяву. Ночі стали настільки реальними, що дні сприймалися, немов сни. Ендер почав хвилюватися, що не зможе ясно думати, бо занадто втомився від цих ігор. Щойно гра починалася, її запал будив його, але коли його розумові здібності знижувалися, він хвилювався, що це помітять.

І він, здавалося, слабшав. Уже не було бою, в якому б він не втрачав щонайменше кілька винищувачів. Противник уже зумів обдурити його кілька разів, знаходячи прогалини. Бувало, численні маневри так виснажували Ендера, що перемогу він отримував не завдяки стратегії, а покладаючись на щасливий випадок. Мазер, продивляючись гру, з презирством зауважував:

— Подивись на це. Навіщо ти це зробив? Так не можна!

І Ендер мусив знову тренуватися зі своїми командирами, намагаючись зберегти їхній бойовий дух, але, коли ті помилялися, не приховував розчарування.

— Іноді ми робимо помилки, — Петра шепнула йому одного разу.

Це було благання допомоги.

— А не повинні, — відрізав Ендер.

Якщо вона й отримає допомогу, то не від нього. Він навчає, а друзів хай шукає серед решти.

Потім стався бій, який закінчився майже катастрофою. Петра підвела свої сили занадто близько, команда здалася, і вона виявила це, коли Ендера не було поруч. За кілька хвилин у неї залишилося тільки два кораблі, всі інші були втрачені.

Ендер наказав перемістити їх, тільки-но знайшов її, і вказав напрямок, але вона не відповіла. Жодної реакції. Тоді й цих двох винищувачів можна було розтрощити за одну мить. Ендер одразу зрозумів, що Петра надірвалася, що він занадто сильно тиснув на неї. Адже вона була неперевершеним тактиком і часто грала у набагато складніших умовах, ніж інші. Та в нього немає часу ні хвилюватися за Петру, ні почуватися винним. Він дав наказ Божевільному Тому прийняти командування двома винищувачами, що залишилися, на себе, а сам намагався врятувати бій. Петра зайняла ключові позиції, але тепер уся стратегія Ендера розпадалася. Якби ворог не був таким нетерплячим і незграбним і використав свої переваги, Ендер програв би. Однак Шен зумів піймати занадто жорстко сформовану групу противника й однією ланцюговою реакцією розгромив її. Божевільний Том спрямував два свої винищувачі через розрив, що утворився, і спричинив хаос у ворожому таборі, хоча його кораблі, як і кораблі Шена, були остаточно знищені, Мусі Моло вдалося все підчистити й завершити бій перемогою.

У кінці бою Ендер побачив, як Петра намагалася дістатися мікрофону, і почув у навушниках її відчайдушний крик:

— Передайте Ендеру, що мені дуже шкода! Прошу вибачити мене, я так утомилася, що просто край, і не могла вже думати, скажіть йому! Мені шкода.

Вона пропустила кілька занять, а коли повернулася, вже не була ні такою швидкою, ні такою сміливою, як раніше. Багато чого з того, що робило її вправною командиркою, було втрачено. Ендер не міг більше давати їй ніяких завдань, окрім стандартних і рутинних, ще й тримав її під пильним наглядом. Петра не була дурною — вона розуміла, що сталося. Але й знала, що Ендер не мав іншого вибору, і була згодна з ним.

Вона психічно надламана — це факт, а була ж далеко не найслабшим командиром у його команді. Це було попередження — не можна вимагати від дітей більше, ніж вони можуть витримати. Тепер, замість того щоби використовувати своїх командирів скрізь, де потрібні були їхні вміння, Ендерові варто враховувати, як часто вони вже воювали. А давати їм відпочити — означало йти у бій іноді з командирами, яким він довіряв трохи менше. Послабивши тиск на інших, Ендер збільшив тиск на себе.

Серед ночі він прокинувся від болю. Кров на подушці, солоний присмак крові у роті. Пальці тремтять. Уві сні він, виявляється, гриз свій кулак. І кров усе ще потроху тече.

— Мазер! — погукав.

Ракхем прокинувся й негайно викликав лікаря. І поки лікар обробляв рану, Мазер пробурчав:

— Мене не хвилює, що і як ти їси, Ендере. Самоканібалізм — не шлях покинути цю школу.

— Я спав, — виправдовувався Ендер. — Я не хочу кидати Командну школу.

— Добре.

— Це інші. Ті, хто такого не робив.

— Ти про що?

— Про тих, хто були до мене. Інші ж ваші учні не робили подібного. Що з ними сталося?

— Не робили. Ми не караємо невдах. Вони просто не продовжували. І все.

— Як Бонзо?

— Бонзо?

— Він повернувся додому?

— Не так, як Бонзо.

— А як? Що з ними трапилося? Ну, коли вони зламалися?

— Яке це має значення, Ендере?

Ендер не відповів.

— Жоден із них не зайшов так далеко, як ти, і не чинив подібного. Ти зробив помилку з Петрою. Вона ще відновить сили. Але Петра — це Петра, а ти — це ти.

— Вона — це частина мене. Те, що трапилося з нею, змінило й мене.

— Ти не підведеш, Ендере. Принаймні, на початку курсу. Тобі було непереливки, але ти завжди перемагав. Ти не знаєш межі своїх можливостей, але якщо ти вже досяг її, то ти набагато слабший, ніж я думав.

— Вони вмирають?

— Хто?

— Ті, хто програють.

— Ні, не вмирають. Боже мій, хлопчику, ти лишень граєш!

— Я гадаю, що Бонзо помер. Мені це приснилося вчора. Я пам’ятаю, як він виглядав, коли я розквасив головою йому обличчя. Мабуть, я вбив його ніс прямо йому в мозок. З очей текла кров. Мабуть, тоді він і помер.

— Це лише сон.

— Мазере, я не хочу більше таких снів. Я боюся спати. Все думаю і думаю про речі, яких не хочу згадувати. Знову й знову прокручується перед очима все моє життя, як відеозапис. Хтось хоче, щоб я споглядав ці найжахливіші моменти.

— Якщо ти сподіваєшся на якісь ліки, то марно, ти їх не отримаєш. Мені шкода, що в тебе погані сни. Може, залишати світло на ніч?

— Не смійтеся з мене! Я боюся, що божеволію.

Лікар закінчив перев’язку, і Мазер його відпустив.

— Невже ти цього боїшся? — спитав згодом.

Ендер уже думав про це і не був упевненим.

— У моїх снах, — розмірковував Ендер, — я ніколи не впевнений у тому, що я — це дійсно я.

— Дивні сни — це запобіжний клапан, Ендере. Я потроху тисну на тебе вперше в твоєму житті. Ти працюєш на повну. І твій організм знаходить способи, щоби компенсувати це, от і все. Ти вже великий. Пора перестати боятися ночі.

— Добре, — погодився Ендер. І вирішив, що більше ніколи не розкаже Мазеру про свої сни.

Минали дні, і кожен — з боями, от і настав час психічного зламу Ендера. Почалися болі в животі. Його посадили на дієту, але незабаром він геть утратив апетит.

— Їж, — наказував Мазер, і Ендер механічно запихав до рота їжу. Але, якщо не примушували — не їв.

Ще два командири ескадри розклеїлися, як і Петра, тому іншим доводилося напружуватися ще більше. Відтепер у кожному бою противник перевершував чисельністю у три, а то й чотири рази. Ще й змінив тактику бою: коли справи ставали кепськими, швидко відступав, перегруповував свої сили й затягував бій, намагаючись використовувати чисельну перевагу. І, щоби знищити останній корабель ворога, доводилося воювати годинами. Ендер почав перегруповувати свої ескадри прямо під час бою: замінював утомлених бійців на свіжих, які встигали відпочити, коли гра йшла без них.

— Знаєш, — сказав якось Бобик, прийнявши на себе командування чотирма винищувачами Хот-Супа, — ця гра вже не така прикольна, як раніше.

I ось одного разу на практиці Ендер, водячи по колу ескадри своїх командирів, ударився об пульт управління. В очах потемніло, і він опам’ятався на підлозі із закривленим обличчям.

Ендер сильно захворів і три дні провів у ліжку. У снах він бачив обличчя, але розумів, що вони були несправжніми. Йому здавалося, що бачить то Валентину, то Пітера, а іноді своїх друзів із Бійцівської школи, а, бувало, й жучар, що робили над ним вівісекцію. Якось він побачив, немов наяву: полковник Графф, схилившись над ним, тихо говорить щось співчутливе, як добрий батько. Але коли прокинувся, то побачив над собою лише ворога — Мазера Ракхема.

— Я не сплю, — промимрив Ендер.

— Бачу, — відказав Мазер. — Щось ти дуже довго спав. У тебе сьогодні бій.

Ендер підхопився, провів бій і виграв його. Але другого бою того дня вже не було: йому дозволили лягти раніше. Коли роздягався, тремтіли руки.

Уночі він відчував м’які доторки рук, повні любові й ніжності. Чи снилися, чи чулися голоси:

— Ти не був із ним людяним.

— Це не було моїм завданням.

— Як довго він протримається? Він уже надломлений.

— Досить довго. Скоро кінець.

— Невже?

— Найближчим часом він буде у формі.

— Як же він зможе приступити до тренувань, якщо він уже ніякий?

— Не біда. Навіть сьогодні він воював краще, ніж будь-коли.

Говорили полковник Графф і Мазер Ракхем. Але сон — це лише сон, де можуть відбуватися найдивовижніші речі. І Ендер остаточно переконався, що спить, коли почув, як хтось каже:

— Я не можу бачити, як це впливає на нього. Що з ним коїться!

А інший голос відповів:

— Я знаю. Я теж його люблю.

А потім вони перетворилися на Валентину й Алая, і уві сні вони ховали його, і лише пагорб виріс там, де вони поклали його тіло. Потім пагорб висох, і всередині його стали жити жучари, так само, як колись вони оселилися всередині Велетня.

Усе вві сні. Лише вві сні. Якщо й була любов чи співчуття до нього, то лиш уві сні.

Він прокинувся, і знову — в бій, і знову перемога. Потім — сон, нові сновидіння. Пробудження, перемога, сон… Уже й перестав помічати, де він наяву, а де вві сні. Але це його не обходило.

Ось і настав його останній день у Командній школі, хоча Ендер цього не знав. Коли прокинувся, у кімнаті Мазера Ракхема не було. Одягнувшись після душу, очікував, коли прийде Мазер і відчинить двері. Той не прийшов. Ендер штовхнув двері — і ті відчинилися.

Невже Мазер випадково звільнив його сьогодні вранці? Ніхто не примушував їсти, грати чи спати. Свобода. А що робити із цією свободою? Біда в тому, що він узагалі не знає, чим тепер займатися. Він зібрався знайти своїх командирів ескадр, поговорити з ними віч-на-віч, але не знав, де вони живуть. Вони могли бути десь за двадцять метрів. Але де? Трохи поблукавши тунелями, Ендер пішов до їдальні й сів снідати поруч із морськими піхотинцями, брудні жарти яких не міг зрозуміти. Потім попрямував до кімнати з тренажерами. Хоча він був вільним, але не в думках: мислив лише про те, що треба зробити.

Мазер чекав на нього. Ендер повільно ввійшов до кімнати, втомлений і змарнілий, навіть човгаючи ногами.

— Ти прокинувся, Ендере? — запитав іронічно-невдоволено Мазер.

У кімнаті з тренажерами були ще люди. Ендер здивувався, чому це вони були там, але нічого не сказав, а сів за тренажер, готовий до старту.

— Ендере Віггін, будь ласка, розвернися, — попросив Мазер. — Сьогоднішня гра потребує пояснень.

Ендер повернувся й подивився на присутніх. Більшості з них він ніколи не бачив. Деякі навіть були в цивільному. Він помітив Андерсона і не міг збагнути, що той тут робить. Хто ж тепер керує Бійцівською школою? А побачивши Граффа, згадав озеро в лісі за межами Грінсборо й захотів додому. «Забери мене додому! — подумки попросив він Граффа. — Уві сні ти казав, що любиш мене. Забери!»

Та Графф тільки кивнув йому, це була не обіцянка, а лише привітання. Та й поводився Андерсон так, ніби взагалі не знав його.

— Зверни увагу, Ендере. Сьогодні твій випускний іспит у Командній школі. Ці спостерігачі тут мають оцінити рівень твоєї підготовки. Якщо ти проти їхньої присутності, вони спостерігатимуть за твоєю грою з іншого екрана.

— Вони можуть залишитися.

«Випускний іспит. А раптом після нього я зможу відпочити?»

— Щоби перевірка твоїх умінь була справедливою, це буде незвичний бій, з новими елементами — труднощами, з якими ти ніколи раніше не стикався. Бій розв’яжеться навколо планети, — це вплине на стратегію супротивника й змусить тебе імпровізувати. Будь ласка, сконцентруйся сьогодні на грі.

Ендер нахилився до Мазера й тихо запитав:

— Хіба я перший учень, аби зайти так далеко?

— Якщо сьогодні виграєш, станеш першим. Більше нічого не готовий сказати.

— Ну, а я готовий почути.

— Ти можеш іронізувати скільки завгодно, але завтра. А сьогодні я оціню твій розум, якщо ти спрямуєш його на проходження іспиту. Давай не псувати загальну картину. Як ти збираєшся розібратися з планетою?

— Щоби не діяти наосліп, треба послати когось на її протилежний бік.

— Правильно.

— І сила тяжіння впливатиме на рівень пального — дешевше піти вниз, аніж угору.

— Так.

— Доктор Могила спрацює проти планети?

Обличчя Мазера стало суворим.

— Ендере, навіть жучари ніколи не нападали на цивільне населення ні в якому вторгненні. Ти сам обираєш доцільну стратегію. Але подумай, чим це може закінчитися.

— Чи є ще нововведення, крім планети?

— Чи пам’ятаєш ти хоча б один бій, який би я ускладнив лише одним новим трюком? Запевняю тебе, Ендере, сьогодні пощади тобі не буде. Я відповідаю перед флотом і не допущу другорядного випускника. Я задію проти тебе все, що вмію, — у мене немає бажання панькатися. Тримай у голові все, що знаєш про себе, і все, що знаєш про жучар. Може, у тебе й вийде.

Мазер вийшов.

Ендер запитав у мікрофон:

— Ви тут?

— Усі, — відгукнувся Бобик. — Трохи запізно для ранкової практики, правда?

Отже, їм нічого не сказали. Ендеру кортіло повідомити, наскільки важливим для нього буде цей бій, але вирішив, що це жодним чином не допоможе їм краще сконцентруватися.

— Вибачте, — відповів він. — Я проспав.

Вони розсміялися. Не повірили.

Ендер повів їх через деякі складні маневри, щоби розігріти перед майбутнім боєм. Потрібно було більше часу, ніж зазвичай, аби відновити ясність думки й зосередитися на команді. Ось і настав момент, коли Ендер почав швидко реагувати і ясно думати. Або, принаймні, здалося, що думає ясно.

Кораблі зникли, екран тренажеру потемнів. Ендер чекав, коли з’явиться гра. «Що буде, якщо я витримаю сьогоднішній іспит? Інша школа? Ще рік чи два виснажливої підготовки, ще рік ізоляції, ще рік, коли мною управлятимуть інші і я, як маріонетка, не матиму можливості вільно жити?» Він спробував пригадати, скільки йому років. Одинадцять. Скільки років тому йому виповнилося одинадцять? Скільки днів? Це мало відбутися тут, у Командній школі, але свій останній день народження він пригадати не міг. Може, він навіть не помітив цієї дати, проґавив. Як і решта, крім хіба що Валентини.

І поки чекав на початок гри, він волів програти її, і програти повністю, щоби нарешті його відсторонили від навчання. І відправили додому, як Бонзо. «Бонзо був призначений у Картахену. А мені потрібен наказ на відправку в Грінсборо. Виграю — і це продовжуватиметься. Програю — зможу повернутися додому».

«Ні, це не так, — міркував він далі. — Я їм потрібен, і навіть якщо програю, однак не відпустять додому».

Але він не вірив у це до кінця. Суто логічно усвідомлював, що це правда, але в глибині душі мав сумніви щодо своєї необхідності тут. «Цей поспіх Мазера — просто ще один трюк. Ще один спосіб змусити мене робити те, що вони хочуть від мене. Ще один спосіб відкласти мій відпочинок. А так хочеться нічого не робити… довго-довго…»

Ось з’явилося угрупування ворога, й Ендер відчув не лише втому, а й розпач.

Сили противника перевершували його власні у тисячу разів, екран тренажера позеленів від такого нашестя. Вони були згруповані в десятки різних утворень, рухалися хаотично полем тренажера, змінюючи позиції, і носилися туди-сюди, нібито без жодної мети. І крізь ці скупчення ворожих кораблів ніяк не вдавалося знайти прогалину, щоби прорватися й атакувати: тільки-но звільнений шлях умить закривався, виникали інші угрупування, і там, де з’являлася змога проникнути, шлях знову ставав недоступним. Планета — в дальньому нижньому кутку екрана, і, судячи з усього, за нею, у невидимому просторі, знаходилася така ж величезна кількість кораблів супротивника, як і тих, що Ендер міг бачити.

Його ж власний флот складався з двадцяти зорельотів, кожен з яких мав лише чотири винищувачі. Він знав, що ці чотири винищувачі були старомодними, повільними, і спектр дії їхніх Докторів був удвічі меншим, ніж у нових. Вісімдесят винищувачів проти, щонайменше, п’яти, а може, і десяти тисяч кораблів ворога.

Ендер чув у навушниках важке дихання своїх командирів, тихі прокляття спостерігачів, що стояли за його спиною. Було приємно почути, як один із дорослих зауважив, що це несправедливий іспит. Але яка різниця? Справедливість не була умовою гри — це ясно. Однак не існувало жодної можливості, щоби дати йому навіть віддалений шанс на успіх. «Я вже пройшов через усе це, а мені не дають скласти іспит, хочуть ще залишити тут».

Він згадав розлючену компанію друзів Бонзо, які, погрожуючи, насідали на нього. Тоді він зміг присоромити Бонзо й примусити його битися один на один. Навряд чи це спрацює тут. І він не зможе здивувати супротивника своїм умінням, як він дивував старших хлопців у бійцівській кімнаті. Мазер знав, на що здатен Ендер і внутрішньо, і в діях.

За спиною почали кашляти й нервово рухатися спостерігачі. Вони вже розуміють, що Ендер не знає, що робити.

«Мені байдуже, — думав Ендер. — Ви можете виграти. Якщо не даєте мені навіть шансу, навіщо мені грати?»

Схоже на його останню гру у Бійцівській школі, де проти нього були дві армії. І щойно він згадав цю гру, Бобик, мабуть, теж згадав її, бо у навушниках пролунав його голос:

— Згадай, ворота ворога внизу.

Моло, Хот-Суп, Влад, Самоскид і Божевільний Том — усі засміялися. Вони згадали теж.

Розсміявся й Ендер. Це було кумедно. Дорослі сприймали все це так серйозно, а діти грали й грали, вважаючи це теж серйозною справою, аж поки раптом дорослі зайшли надто далеко, перестаралися, і діти це побачили. «Хай тобі грець, Мазере. Мене не хвилює, чи складу я іспит. І начхати на всі ваші правила. Якщо ти дуриш мене, то я теж можу. Я не дозволю вам підлих трюків, — я першим покажу, що таке справжня підлість».

У тій фінальній битві в Бійцівській школі він виграв, тому що не звертав уваги на ворога і власні втрати, — просто пішов крізь ворота супротивника.

І ворота ворога опустилися.

«Якщо я порушу це правило, командиром мені вже не бути. Стану занадто небезпечним. І не доведеться більше грати. І це — перемога».

І він швидко прошепотів команду у мікрофон. Його командири згрупували свою частину флоту в щільний циліндр, спрямований клином на найближчі угрупування ворога. Противник, далекий від того, щоби відбивати атаки, привітав Ендера, аби той міг розслабитися, перш ніж його знищать. «Мазер зробив ставку на те, що жучарики недооцінюють мене, — подумав Ендер. — І я виграю час».

Ендер полетів униз, на північ, схід і знову вниз, здавалося, без аніякого плану, але кожен із цих безцільних маневрів потроху наближав його до планети. Нарешті ворог почав занадто тіснити його. Раптом формування Ендера вибухнуло. Його флот, здавалося, розчинився в хаосі. Вісімдесят винищувачів, без жодного, здавалося, задуму, навмання стріляли по кораблях противника, щоби пробитися крізь скупчення ворожих кораблів.

Через кілька хвилин бою Ендер знову віддає пошепки наказ, і раптом два десятки винищувачів удруге формуються в клин, але тепер уже за спиною головних сил ворога. І хоча зі страшними втратами, але пробилися й пройшли більше половини відстані до ворожої планети.

«Тепер ворог уже зрозумів, — думав Ендер. — До Мазера дійшло, що я роблю. Або, можливо, ніяк не повірить, що я відважуся на таке. Ну, тим краще для мене».

Крихітний флот Ендера кидався в різні боки, час від часу два чи три винищувачі виривалися нібито для атаки, але відразу розверталися назад. Ворог ущільнював свої ряди, згруповував розкидані кораблі й з’єднання, готуючись до атаки. А найбільша його концентрація була якраз позаду Ендера, закриваючи простір для відступу. «Відмінно, — подумав Ендер. — Ближче. Підходьте ближче».

Потім він прошепотів команду — і його кораблі стали, як каміння, падати на поверхню планети. Це були зорельоти й винищувачі, які не могли пройти крізь атмосферу, бо не мали обладнання проти перегріву. Попереду в них одне — згоріти. Але Ендер не збирався досягати атмосфери. Падаючи, ці кораблі зразу наводили Доктора Могилу на ціль. На саму планету.

Один, два, чотири, сім його винищувачів підбито. Усе це було авантюрою. Чи підійде хоч один із кораблів ближче, щоби потрапити в діапазон? Планета — велика мішень, і цілитися не треба — достатньо лише наблизитися. Це не займе багато часу. «Лише вловити момент із Доктором Могилою — ось і все, чого я бажаю». До Ендера дійшло, що, можливо, комп’ютер навіть не мав обладнання, щоби показати, що станеться з планетою, якщо Доктор Могила вдарить по ній. «Що я буду робити тоді, кричати у гонг: „Кінець! Тебе вже нема“?»

Ендер зняв руки з пульту керування й нахилився, аби подивитися, що трапилося. Планета все наближалася, оскільки кораблі втягувалися в її гравітаційне поле. «Ну ось, вона вже в радіусі дій, просто комп’ютер не може з цим впоратися».

Ураз поверхня планети, яка заповнила вже половину екрану, почала пузиритися від шквалу вибухів, а уламки від неї летіли в бік винищувачів Ендера. Той спробував уявити собі, що відбувається тепер усередині планети. І жахнувся. Поле росте й росте, молекули розриваються й не знаходять ніде жодного атома для поєднання.

За три секунди планета розірвалася на частини, перетворившись на сферу яскравого пилу, що розлітався в усі боки. Винищувачі Ендера, мабуть, вибухнули разом із планетою: їхні обриси раптово зникли, і тепер комп’ютер міг показувати лише ті кораблі, що очікували за межею бою. Саме цього Ендер і хотів: сфера планети після вибуху розширювалася швидше, ніж ворожі кораблі могли її уникнути. До того ж там був Доктор Могила, набагато могутніший тепер: його поле розпиляло ворожі кораблі на атоми, перетворюючи їх на спалах світла.

Вогонь охопив майже весь екран. Поле послаблювалося лише на периферії тренажеру. І саме там вдалося відійти двом чи трьом ворожим кораблям. І великі зорельоти Ендера теж залишилися неушкодженими. А там, де знаходився величезний ворожий флот, що захищав планету, нічого не залишилося. Тільки росла грудка бруду, бо під дією гравітації більша частина сміття летіла донизу. Було помітно, як світилася й крутилася ця хмара, що виглядала значно меншою, ніж колись планета.

Від радісних вигуків його бійців у Ендера різало у вухах, тож він зняв навушники і лише потім почув гамір у кімнаті. Люди у формі обнімалися, плескали один одного по плечах, сміялися, кричали, хтось плакав, деякі стояли на колінах або лежали ниць, і Ендер бачив, що вони молилися. І нічого не розумів. Усе навпаки! Адже вони мали сердитися.

З цього божевільного натовпу виринув полковник Графф і підійшов до Ендера. Сльози текли по його обличчю, але він усміхався. Він нахилився, простягнув руки, і, на подив Ендера, обійняв його, міцно-міцно притиснув і шепотів:

— Дякую, дякую тобі, Ендере. Сам Бог нам дав тебе, Ендере.

Ноги Ендера відірвалися від підлоги, і він закружляв у обіймах Граффа.

Почали незабаром підходити й інші, тиснули руку, вітали його. Він не міг розібратися, що відбувається. Чи витримав він іспит? Це була його перемога, і вони тут ні до чого. Він порушив правила. Чому тоді всі поводять себе так, нібито він виграв із честю?

Натовп розступився, пропускаючи Мазера Ракхема. Той підійшов до Ендера й простягнув руку.

— Ти зробив важкий вибір, хлопчику. Усе або нічого. Покласти кінець або їм, або нам. Але небо знає, що іншого виходу не було, і ти мусив це зробити. Поздоровляю. Ти розгромив їх, і все скінчено.

«Усе скінчено. Я розгромив їх». Ендер не розумів.

— Я розгромив вас.

Мазер розсміявся, заповнивши кімнату гучним сміхом.

— Ендере, ти ніколи не грав зі мною. Ти ніколи не грав із тих пір, як я став твоїм ворогом.

Ендер не зрозумів жарту. Він зіграв багато ігор, сплативши страшну ціну. Він почав сердитися.

Мазер простяг руку й торкнувся його плеча. Ендер скинув його руку. Мазер став серйозним і сказав:

— Ендере, останні кілька місяців ти був командуючим нашим флотом. Це було Третє вторгнення. Жодних ігор, усі бої реальні, і єдиним ворогом, з яким ти боровся, були жучари. Ти виграв усі бої, і сьогодні ти нарешті боровся з ними в їхньому рідному світі, де була і їхня королева, і королеви всіх їхніх колоній, — вони всі були там, і ти знищив їх повністю. Вони ніколи не нападуть на нас знову. Ти зробив це. Ти.

Реальність. Не гра. Розум Ендера був дуже виснаженим, щоб усвідомити почуте. Це були не просто точки світла в повітрі — справжні кораблі, з якими він бився, і справжні кораблі, які знищив. І реальний світ, який він відправив у небуття. Він пройшов крізь натовп, ухиляючись від поздоровлень, ігноруючи їхні руки, їхні слова, їхню радість. А діставшись своєї кімнати, зняв одяг, заліз у ліжко й заснув.

Ендер прокинувся від того, що хтось тряс його за плече, але не міг спочатку розпізнати, хто. Графф і Ракхем. Він повернувся до них спиною.

— Дайте мені поспати.

— Ендере, нам потрібно поговорити, — сказав Графф.

Ендер повернувся знову до них обличчям.

— Після вчорашньої битви на Землі весь день і всю ніч транслювали відео.

— Весь день і всю ніч?

Він проспав більше доби.

— Ти герой, Ендере. Вони бачили, що ти зробив. Ти і твої хлопці. Гадаю, що на Землі не знайдеться уряду, який не проголосує за нагородження тебе найвищим орденом.

— Я вбив їх усіх, справді? — спитав Ендер.

— Усіх — це кого? — здивувався Графф. — Жучар? Це була їхня затія.

Мазер нахилився ближче.

— Це те, для чого була почата війна.

— Усіх їх із королевами. Тобто я повбивав усіх їхніх дітей і геть чисто усіх.

— Це не твоя провина, а їхнє рішення, коли вони напали на нас. Це те, що мало статися.

Ендер схопив Мазера за уніформу й повис на ній, потягнувши його донизу, так, що вони опинилися віч-на-віч.

— Я не хотів убивати їх усіх. Я не хотів нікого вбивати! Я не вбивця! Вам не зі мною треба було мати справу, а з Пітером, а ви, гади, змусили мене зробити це, — ви обдурили мене!

Він плакав. Це була істерика.

— Так, ми обдурили тебе. Ось у тому-то й справа, — намагався заспокоїти його Графф. — Інакше ти не зміг би цього зробити. Це був єдиний варіант. Нам потрібен був командир, який умів би співпереживати, який навчився б думати, як жучари, щоби розуміти їх і передбачати їхні дії; командир із великим серцем, аби, співчуваючи іншим, він міг завоювати любов і довіру своїх підлеглих, і разом вони працювали б, як досконала машина, така ж довершена, як жучари. Але така людина не змогла б стати вбивцею і ніколи не змогла б піти в бій із готовністю перемогти за будь-яку ціну. Якби ти знав правду, ти б не зміг цього зробити. А якби ти був одним із тих, хто задля перемоги не зупиняється ні перед чим, не зважає на інших, ти б ніколи повністю не зрозумів жучар.

— І для цього потрібна була дитина, Ендере, — додав Мазер. — Ти швидший, ніж я. Кращий за мене. Я вже надто старий і обережний. Будь-яка людина з почуттям власної гідності завжди знає, що на війні ніколи не можна вести бій, віддаючи йому всю душу. А ти не знав цього. Ми переконалися, що ти не знав. Ти відчайдушний, неперевершений і молодий. Це те, для чого ти прийшов у цей світ.

— На наших кораблях були пілоти, правда?

— Так.

— А я, даючи накази пілотам іти в бій, посилав їх на смерть і навіть не знав цього.

— Вони це знали, Ендере, і вони пішли б у будь-якому випадку. Вони знали, на що йшли.

— Ви ніколи не питали мене! Ви ніколи не казали мені правди ні про що!

— Ти мав бути зброєю, Ендере. Такою ж, як пістолет чи Доктор Могила, адже вони відмінно функціонують, не знаючи, на що спрямовані. Ми спрямовували тебе. І несемо відповідальність повністю лишень ми. Якщо щось було не так — це ми зробили, не ти.

— Розкажете пізніше, — буркнув Ендер із закритими очима.

Мазер Ракхем струснув його.

— Не засинай, Ендере, — мовив благально. — Це дуже важливо.

— Ви покінчили зі мною, — відгризнувся Ендер. — Тепер дайте мені спокій.

— Ось чому ми тут. — Мазер продовжував: — Ми намагаємося донести тобі. Це тебе не зовсім стосується, але це вже не входить ні в які ворота: вони втратили здоровий глузд — збираються почати війну. Американці стверджують, що збираються нападати на країни Східного блоку, і на Гегемонію теж. Війна з жучарами не вщухла за двадцять чотири години, і їхній знищений світ знову готовий вступити у війну, так само, як і раніше. І ти турбуєш усіх. Усі вони — і американці й Гегемонія, — хочуть мати тебе як найграндіознішого полководця в історії, хочуть, аби ти вів їхні війська. Усі, крім країн Східного блоку, які воліють, щоби ти був мертвим.

— Прекрасно, — відреагував Ендер.

— Ми мусимо забрати тебе звідси. На Еросі повно російських десантників, і Полемарх теж російський. Кровопролиття може вибухнути будь-якої хвилини.

Ендер знову повернувся до них спиною. Цього разу вони не заперечували. Хоча він не спав, а слухав їх.

— Саме цього я й боявся, Ракхем. Ти занадто тиснув на нього. Деякі з цих менших форпостів могли б поки що почекати. Треба було дати йому кілька днів, щоби відпочити.

— Чого ти добиваєшся, Графф? Намагаєшся показати, як мені краще було чинити? Ти ж не знаєш, що би сталося, якби я не тиснув. Ніхто не знає. Я чинив так, як уважав за потрібне, і це спрацювало. Ось що головне — спрацювало. Запам’ятай цей спосіб захисту, Графф, тобі це теж знадобиться.

— Вибач.

— Я бачу, як це вплинуло на нього. Полковник Лікі каже, що він назавжди залишиться психічно надломленим, але я в це не вірю. Ендер занадто сильний. Перемога багато для нього означала, а він її здобув.

— Не розповідай мені про силу, адже дитині лише одинадцять. Дай йому відпочити, Ракхем. Ще нічого не трапилося. Ми можемо зоставити охоронця за дверима.

— Краще поставити охоронця біля інших дверей. Хай думають, що Ендер там.

— Можна й так.

Вони пішли. Ендер знову заснув.

Час минав, не зачіпаючи Ендера, за винятком незначних ударів. Одного разу він прокинувся на декілька хвилин, відчувши глухий затяжний біль у руці, бо щось тиснуло на неї. Ендер підвівся й торкнув руку — з вени стирчала голка. Він спробував витягти її, але вона була приклеєна, і не вистачало сил її відірвати. Іншого разу він прокинувся в темряві й чув, як хтось поруч із ним бурмотів і лаявся. У вухах гучно дзвеніло, і це розбудило його, але шуму він не пам’ятав.

— Увімкніть світло, — мовив хтось.

А іншого разу йому здалося, ніби поруч хтось тихо плакав.

Скільки він спав? Може, день, може, тиждень, може, з місяць. Здавалося, все життя — це сон. Йому знову й знову снилися трунок Велета, вовченята. Знову й знову він переживав уві сні страшні смерті, постійні вбивства… А у лісі чув шепіт: «Ти мусиш убити дітей, аби дістатися Краю Світу». Ендер намагався відповісти: «Я ніколи не хотів нікого вбивати. Ніхто не спитав мене, чи хотів я когось убивати». Але ліс глузував із нього. І коли він стрибав із кручі за Краєм Світу, іноді його підхоплювали не хмари, а винищувач, який ніс його у вигідну позицію поблизу рідної планети жучар, щоби він міг знову й знову бачити виверження вогню, який ніс смерть, — реакцію, яку запускав Доктор Могила, знищуючи планету. Винищувач все наближувався й наближувався, і Ендер чітко бачив, як вибухають жучари, перетворюючись перед його очима спочатку на світло, а потім на купу бруду. Ось королева в оточенні дітей. Тільки королевою була чомусь його мама, а дітьми — Валентина й усі діти, яких він знав із Бійцівської школи. Один із них мав обличчя Бонзо. Він лежав на землі, а з його носа й очей текла кров. Бонзо повторював: «У тебе немає честі». І завжди під кінець сну з’являлося дзеркало, або калюжа води, або металева поверхня корабля — щось таке, що могло відбивати обличчя.

Спочатку це було завжди закривавлене обличчя Пітера, з рота якого стирчав зміїний хвіст. Через деякий час, однак, воно перетворювалося на його власне обличчя, старе й сумне, з очима, що побивалися за мільярди й мільярди вбивств, — але це були його власні очі, і він уловлював зміст їхнього виразу.

І в цьому світі, де гра уяви показувала дивні сни, Ендер пережив, здавалося, багато життів усього за п’ять днів, поки тривала Війна Ліги.

Прокинувся він у темряві. Десь гуркотіли віддалені вибухи, і деякий час він прислухався до них. Потім почулися м’які кроки.

Ендер крутнувся й рвучко викинув уперед руку, щоби схопити того, хто підкрадався до нього. Схопив когось за одяг і потягнув донизу до своїх колін, готовий в разі необхідності вбити його.

— Ендер, це я, це я!

Він упізнав голос. Він виринув із пам’яті, ніби чув його мільйон років тому.

— Алай.

— Салам, недомірок. Ти що, збирався мене вбити?

— Так. Я думав, що ти хотів убити мене.

— Я просто боявся тебе розбудити. Що ж, інстинкт самозбереження у тебе, принаймні, залишився. З того, що Мазер говорив про тебе, можна було подумати, що ти стаєш овочем.

— Я намагався. Що це за гуркіт?

— Тут іде війна. Наша секція затемнена, щоби тримати нас у безпеці.

Ендер спустив ноги, намагаючись сісти. Однак зробити цього не зміг. Дуже боліла голова — він аж скривився від болю.

— Не сідай, Ендере. Усе в порядку. Схоже, що ми можемо виграти. Не всі люди Східного блоку пішли за Полемархом. Багато хто з них перейшов на наш бік, коли Стратег повідомив, що ти підтримуєш Об’єднані Космічні Сили.

— Я спав.

— Значить, це неправда. Ти ж не міг бути у змові в державній зраді у своїх снах? Російські перебіжчики розказали нам, що, коли Полемарх наказав знайти й убити тебе, його самого мало не вбили. Хоч би як вони ставилися до інших людей, Ендере, вони тебе люблять. Увесь світ удень і вночі спостерігав наші бої. Я бачив деякі відео, де ти давав накази. Там є все, нічого не вирізано. Гарні фільми. Ти міг би зробити кар’єру в Голлівуді.

— Не думаю, — відказав Ендер.

— Я пожартував. Ну, ти можеш у це повірити? Ми виграли війну. Ми так рвалися вирости, щоби воювати, а ми весь час воювали. Я маю на увазі, що ми ще діти, Ендере. І це були ми. — Алай розсміявся. — Точніше, це був ти. Ти був на висоті. Я ще досі не розумію, як тобі вдалося витягнути нас із цієї останньої перепалки. Але ти зробив це. Ну і молодчина ж ти!

Ендер завважив для себе, що все, про що йшлося, — стосувалося минулого.

— А хто я тепер, Алаю?

— Усе ще найкращий.

— У чому?

— У всьому. Мільйони солдатів хотіли б іти за тобою на край світу.

— Я не хочу йти на край світу.

— А куди ти хочеш іти? Вони все одно підуть за тобою.

«Я хочу додому, — подумав Ендер, — тільки не знаю, де тепер мій дім».

Гуркіт ущух.

— Чуєш? — спитав Алай.

Вони прислухалися. Двері відчинилися. Хтось маленький стояв за ними. По голосу вони впізнали Бобика.

— Усе скінчено, — прошепотів він.

І ніби саме для того, щоби довести це, спалахнуло світло.

— О, Бобику, — зрадів Ендер.

— Привіт, Ендере!

За ним зайшли, тримаючись за руки, Петра й Дінк і підійшли до ліжка.

— О, герой прокинувся, — вигукнув Дінк.

— Хто переміг? — запитав Ендер.

— Ми, Ендере, — відповів Бобик. — Ти ж там був.

— Він не настільки поїхав, як ти думаєш, Бобику. Він мав на увазі, хто виграв уже зараз, — з обуренням мовила Петра й узяла Ендера за руку. — На Землі заключили перемир’я. Кілька днів велися переговори, і нарешті всі погодилися прийняти пропозицію Локкі.

— Він же не знає про пропозицію Локкі.

— Там усе дуже складно, але головне, що Об’єднані Космічні Сили продовжуватимуть існувати, але вже без країн Східного блоку. І десантники Східного блоку збираються додому. Припускаю, що Росія погодилася на це через повстання васалів. Неприємності в усіх: близько п’ятисот людей загинули тут, у космосі, а на Землі все куди гірше.

— Гегемон подав у відставку, — додав Дінк. — Це край. А кого воно турбує?

— У тебе все гаразд? — запитала Петра, поклавши руку на голову Ендера. — Ти нас добряче налякав. Нам сказали, що ти збожеволів, а ми відповіли, що це вони всі божевільні.

— Я таки божевільний, — відповів Ендер. — Але думаю, що зі мною все гаразд.

— А коли ти так вирішив? — запитав Алай.

— Коли подумав, що ти збирався вбити мене, і вирішив порішити тебе першим. Підозрюю, що я просто вбивця до глибини душі. Та краще бути живим, аніж мертвим.

Усі покотилися від сміху, а Ендер розплакався й обійняв Бобика й Петру — вони стояли ближче.

— Я так сумував за вами! Дуже хотілося бути з вами.

— Особливо коли ми підводили тебе, розвалюючись на шматки, — саркастично нагадала Петра й поцілувала його в щоку.

— Ви були неперевершеними, — визнав Ендер. — Я занадто використовував саме тих, хто був найбільше потрібним мені. Це жорстоко й неправильно.

— Уже всі в порядку, — заспокоїв його Дінк. — Ні з ким із нас нічого не трапилося, хоч і довелося серед війни провалятися п’ять днів у затемнених кімнатах. Але ж вилікували!

— Я більше не буду вашим командиром? — спитав Ендер. — Я не хочу ніким командувати.

— Ніким тобі командувати більше не треба, — підтримав його Дінк, — але ти назавжди наш командир.

Деякий час усі мовчали, переповнені почуттями.

— Так що ж нам тепер робити? — запитав Алай. — Війну з жучариками закінчено, але точиться війна там, на Землі, і навіть тут. Що тепер діяти?

— Ми ж діти, — пирхнула Петра. — Нас, напевно, заженуть до школи. Такий закон: мусиш ходити до школи, доки не виповниться сімнадцять.

Це всіх розсмішило. Сміялися до сліз, що струмочками текли по щоках.