Дітлахи Анансі

Шостий розділ, у якому Чарлі не вдається потрапити додому навіть на таксі

ейзі прокинулася від будильника. Потягнулась у ліжку, ніби кошеня. Вона чула, як тече вода в душі: отже, сусідка по квартирі вже встала. Дейзі накинула рожевий пухнастий халат і вийшла в коридор.

— Хочеш вівсянки? — гукнула вона до дверей ванної.

— Не дуже. Але якщо зготуєш, їстиму.

— Фліртуєш, як боженька, — озвалась Дейзі і пішла на кухоньку, де поставила вівсянку на плиту.

Тоді повернулася до спальні, натягнула робочий одяг і глянула на себе в дзеркало. Скривилася. Зібрала волосся в тугу ґульку на потилиці.

Її сусідка Керол, біла жінка з Престона з тонкими рисами обличчя, просунула голову в двері спальні. Вона енергійно витирала волосся.

— Ванна кімната твоя. Що там з вівсянкою?

— Думаю, треба перемішати.

— То де ти вчора була? Сказала, що йдеш до Сибілли на день народження, але так і не вернулась.

— Не пхай свого носа до чужого проса, — Дейзі пішла на кухню і перемішала вівсянку. Додала дрібку солі і ще помішала. Тоді ляпнула кашу в тарілки й поставила їх на стіл.

— Керол, вівсянка стигне.

— Це не справжній сніданок, — напіводягнена Керол зайшла до кухні, сіла і втупилась у вівсянку.— Як на мене, справжній сніданок — це смажені яйця, сосиски, кров'янка і томати на грилі.

— Якщо ти таке зготуєш, я з'їм.

Керол розсипала поверхнею каші десертну ложку цукру. Подивилася в тарілку. Тоді висипала ще ложечку.

— Ніфіга. Ти сказала б, що з'їси. Але потім почала би скиглити про холестерин і про те, що смажене робить із твоїми нирками, — вона обережно, ніби вівсянка могла її вкусити, скуштувала ложечку. Дейзі передала їй горнятко з чаєм. — З тобою і з твоїми нирками. Власне, для різноманітності не завадило б. Ти колись їла нирки, Дейзі?

— Один раз. По-моєму, з тим же успіхом можна підсмажити на грилі півфунта печінки, а потім його обісцяти.

— Ти не вкурила прикол, — пирхнула Керол.

— Їж давай.

Вони доїли кашу і допили чай. Поставили тарілки в посудомийку, і оскільки та була заповнена тільки наполовину, вмикати її не стали. Тоді поїхали на роботу. Керол, вже в уніформі, сиділа за кермом.

У кімнаті з купою порожніх столів Дейзі сіла за свій, і тут задзвонив телефон.

— Дейзі? Ти спізнилася.

— Ні, пане, не спізнилася, — відповіла вона, звірившись із годинником. — Я можу вам ще чимось допомогти?

— Саме так. Можете зателефонувати чоловіку на прізвище Коутс. Він друг Головного. Обоє вболівають за «Крістал Пелес». І Головний сьогодні вранці надіслав мені вже дві есемески! Хотів би я знати, хто взагалі навчив Головного писати CMC!

Дейзі занотувала деталі і набрала номер. Тоді найофіційнішим голосом, із найефективнішим звучанням, на яке була здатна, заговорила:

— Детективка-констебль Дей. Чим я можу вам допомогти?

— Ну, — відповів чоловічий голос на тому кінці дроту, — як я вже розказував Головному вчора ввечері... Чудовий чоловік і прекрасний друг, старий друг. Так от, він запропонував поговорити з кимось у вашому бюро. Я хотів би повідомити про злочин. Ну, хоча я і не впевнений, що справді йдеться про злочинну діяльність. Можливо, цьому всьому є якесь цілком розумне пояснення. У рахунках були деякі неспівпадіння, тому, буду з вами відвертим, я дав своєму бухгалтеру кількатижневу відпустку, а тим часом намагатимуся з'ясувати, чи то він є причиною деяких фінансових, гм... незбігів.

— Гадаю, ми з'ясуємо деталі, пане. Яке ваше повне ім'я? І повне ім'я вашого бухгалтера?

— Мене звуть Ґрем Коутс. З Агентства Ґрема Коутса. А мого бухгалтера звуть Чарльз. Чарльз Нансі.

Дейзі записала обидва імені. Жодне з них її не стривожило.

Товстун Чарлі планував влаштувати Павуку скандал, щойно той повернеться додому. Він знову і знову репетирував сварку в уяві і щоразу в ній перемагав, чесно й беззаперечно.

Однак тієї ночі Павук додому не прийшов, і Товстун Чарлі зрештою вирубився перед телевізором, по якому крутили якесь вульгарне шоу для хтивих людей із безсонням; здається, воно називалося «Покажи дупку».

Він прокинувся на канапі, коли Павук відсунув штори.

— Чудовий день, — зауважив брат.

— Ти! Ти цілував Розі. Навіть не намагайся заперечувати!

— Мені довелося.

— Що значить довелося? Тебе ніхто не змушував.

— Вона думала, що я — це ти.

— Але ти знав, що ти — не я. Не слід було її цілувати.

— Але якби я відмовився її цілувати, вона подумала б, що це ти відмовляєшся її поцілувати.

— Але то був не я!

— Вона цього не знала. Я просто намагався допомогти.

— Допомагати, — огризнувся Товстун Чарлі з канапи,— це щось таке, що зазвичай передбачає не цілувати мою наречену. Міг би сказати, що в тебе болять зуби.

— А це, — доброчесно відповів Павук, — була би брехня.

— Але ж ти вже брехав! Ти вдавав мене!

— Ну, це примножило би брехню. А я вчинив так лише тому, що ти не міг піти на роботу. О ні, не можна було брехати ще більше. Я почувався б просто жахливо.

— Ну а так я почувався жахливо. Мені довелося дивитися, як ти її цілуєш.

— Он як, — мовив Павук. — Але вона думала, що цілує тебе.

— Годі це торочити!

— Тобі б це мало лестити. Обідати хочеш?

— Авжеж, не хочу. Котра година?

— Обідня. І ти знову спізнився на роботу. І добре, що я не вирішив тебе ще раз прикрити, якщо оце так ти мені дякуєш.

— Все добре. Мені дали двотижневу відпустку. І бонус.

Павук підняв брову.

— Слухай, — Чарлі відчув, що настав час перейти до наступної частини сварки, — я не намагаюсь позбутись тебе абощо, але мені просто цікаво: коли ти збираєшся відчалювати?

— Ну, коли я тільки прибув, то думав залишитись на деньок, може, на два. Тільки щоб побачити брата, а потім рухатись далі. У мене купа справ.

— То ти поїдеш сьогодні?

— Таким був мій план. Але потім ми зустрілись. Не можу повірити, брате, що ми майже все життя провели нарізно!

— А я можу.

— Кровні узи міцніші за водицю.

— Вода анітрохи не міцна, — заперечив Товстун Чарлі.

— Ну, міцніші за горілку. За аміак. Потужніші за вулкани. Послухай, річ у тім, що зустріч із тобою — це для мене велика честь. Ми ніколи не були частинами життів одне одного, але це в минулому. Сьогодні ми почнемо нове завтра. Запишімо вчорашнє позаду і пов'яжімо себе новими узами — узами братерства.

— Та ти залицяєшся до Розі!

— Точно. І що ти плануєш з цим робити?

— Що я планую робити? Взагалі-то вона моя на речена!

— Не переймайся. Вона думає, що я — це ти.

— Ти припиниш нарешті це повторювати?

Павук підняв руки в святенницькому жесті, а тоді зіпсував весь ефект, облизавши губи.

— То що ти зібрався робити далі? Одружитися з нею, видавши себе за мене?

— Одружитися? — Павук замовк і замислився на мить. — Яка. Жахлива. Ідея.

— Я, власне кажучи, з великим нетерпінням на це чекав.

— Павуки не одружуються. Я не з тих, хто одружується.

— То ти хочеш сказати, що моя Розі для тебе недостатньо класна?

Павук мовчки вийшов з кімнати.

Товстун Чарлі відчув, що якимось чином примудрився набрати в цій суперечці більше очок. Він підвівся з канапи, позбирав порожні коробочки з фольги, в яких вчора ввечері замовив собі рисову локшину з курятиною та хрусткі кульки зі свинини, і викинув до смітника. Тоді пішов до спальні і роздягнувся, щоб перебратися в свіжий одяг, але з'ясувалось, що останнім часом він не надто переймався пранням, тож свіжого одягу немає. Товстун Чарлі ретельно почистив те, в чому ходив учора (довелося зняти кілька шматочків локшини), і знову вдягнув.

Він пішов на кухню.

Павук сидів за столом і запихався стейком, якого могло б вистачити на двох.

— Де ти взяв м'ясо? — поцікавився Чарлі, хоча відповідь і сам знав.

— Я питав, чи хочеш ти обідати,— лагідно озвався Павук.

— Де. Ти. Взяв. Стейк?

— Був у холодильнику.

— Це, — Чарлі підняв пальця, ніби прокурор, який намагається переконати присяжних у необхідності смертного вироку, — стейк, який я купив для сьогоднішньої вечері. Нашої з Розі вечері. Вечері, яку я збирався для неї приготувати! А ти просто сидиш тут собі, ніби людина, яка їсть стейк, і їси стейк, і...

— Це не проблема, — перебив його Павук.

— Що значить — не проблема?

— Ну, я сьогодні вранці набрав Розі і домовився відвезти її на вечерю кудись-інде. Тож стейк тобі все одно не знадобиться.

Товстун Чарлі роззявив рота. Тоді стулив.

— Я хочу, щоб ти забрався геть.

— О, добре чоловікові бажати перевершити щось там чи когось там — вхопити чи досягнути чогось там, бо нащо тоді всім нам Небеса? — безтурботно зацитував Павук у паузах між набиванням писка стейком Чарлі.

— Якого біса це означає?

— Це означає, що я нікуди не заберуся. Мені тут подобається, — він вкраяв собі ще шматок і буквально поглинув його.

— Геть! — скомандував Товстун Чарлі, а тоді задзвонив телефон. Він зітхнув, вийшов у коридор і відповів:

— Чого?

— О, Чарльзе, приємно чути ваш голос. Я знаю, що зараз ви насолоджуєтесь своїм чесно заслуженим часом відпустки, але чи не могли б ви, якщо це вас не надто обтяжить, заскочити десь на півгодинки завтра вранці? Скажімо, близько десятої?

— Так, звісно. Без проблем.

— Радий чути. Мені просто потрібен ваш підпис на кількох документах. Що ж, до завтра.

— Хто це був? — Павук уже спустошив вміст тарілки і витирав губи паперовим рушничком.

— Ґрем Коутс. Хоче, щоб я завтра заскочив.

— Він мудак.

— І що? Ти теж мудак.

— Я належу до іншого типу мудаків. Від нього тобі не буде нічого, крім проблем. Знайди собі іншу роботу.

— Я люблю свою роботу! — Товстун Чарлі щиро вірив у те, що говорив. Він устиг цілковито забути, як сильно ненавидить роботу, Агентство Ґрема Коутса і моторошну присутність начальника за всіма дверима.

— Смачненький стейк. Я поскладав свої лахи у вільній кімнаті.

— Ти... що?

Товстун Чарлі поквапився коридором до кімнати, що технічно перетворювала його квартиру на дім із двома спальнями. Кімната містила кілька коробок із книжками, коробку зі старими машинками з різних наборів (більшості з них бракувало шин) та всілякі інші пошарпані залишки дитинства Чарлі. Вона могла б слугувати пристойного розміру спальнею для нормального розміру садового гнома або ж для гобіта-недоростка, але для всіх інших то була всього-на-всього комірчина з вікном.

Принаймні раніше була. Але не зараз.

Чарлі відчинив двері і став на порозі, здивовано кліпаючи.

Там була кімната, так, це досі лишалося в силі; але — велетенська кімната. Неймовірна кімната. На дальній стіні були вікна — від підлоги до стелі, і з них виднілося щось схоже на водоспад. За водоспадом низенько над горизонтом висіло тропічне сонце, підфарбовуючи все довкола в золотистий колір. У кімнаті стояв камін, достатньо великий, щоб підсмажити кілька волів; у ньому потріскували і сипали іскрами три велетенські колоди. В одному кутку висів гамак, а поруч розташувалися досконало біла канапа і ліжко із завісою. Біля каміна стояла якась споруда — з тих, які Чарлі раніше бачив тільки в журналах, але здається, то був різновид джакузі. Був там і килимок у вигляді шкури зебри, і ведмежа шкура на стіні, і якийсь дуже просунутий набір аудіоапаратури, схожий на шмат чорного пластику, налаштованого реагувати на рух. На одній стіні висів плоский екран завширшки десь із комірчину, що тут раніше була. І це ще не все...

— Що ти зробив? — спитав Чарлі. Він не заходив.

— Ну, зважаючи на те, що я вирішив тут затриматися ще на кілька днів, я переніс у цю кімнату свої лахи.

— Переніс свої лахи? Перенести лахи — це коли ти перетарабанюєш кілька мішків зі шматтям для пральні, іграшки для «Плейстейшн» і фікус! А цеце... — Чарлі забракло слів.

— Якщо тобі щось знадобиться, — поплескав Павук Чарлі по плечі і зайшов повз нього до кімнати,— я буду в себе.

І зачинив двері у брата перед носом.

Чарлі посмикав за ручку: було замкнено.

Він пішов до вітальні, приніс із коридору телефон і набрав номер пані Гіґґлер.

— Хто, в біса, дзвонить мені рано-вранці?

— Це я, Товстун Чарлі. Вибачте.

— Ну? І чо' ти мені дзвониш?

— Щоб попросити вашої поради. Бачте, мій брат таки приїхав.

— Твій брат.

— Павук. Ви мені про нього розповідали. Радили сказати павуку, якщо я схочу його побачити, то я і сказав. А тепер він тут.

— Ну, це ж добре, — сказала пані Гіґґлер таким тоном, ніби сама в це не вірила.

— Нічого не добре!

— Чому? Це ж твоя сім'я.

— Я не хочу зараз у це заглиблюватись. Я просто хочу, щоб він забрався.

— А ти не пробував його ввічливо попросити?

— Ми щойно з'ясовували стосунки. Він каже, що нікуди не піде. Влаштував у мене в комірчині щось на зразок Хубілай-ханового палацу, і це в районі, де потрібен дозвіл міськради, щоб поставити подвійні шибки! А він туди впихнув щось типу водоспаду! Ну, не зовсім туди, з іншого боку вікна. А ще він залицяється до моєї нареченої.

— Звідки ти знаєш?

— Він сам так сказав.

— Я не найкраща у світі мислителька, поки не випила ранкової кави.

— Мені просто треба знати, як змусити його забратися.

— Я не знаю. Спитаю в пані Данвідді, — пані Гіґґлер повісила слухавку.

Товстун Чарлі пішов коридором до кінця і постукав у двері.

— Чого тобі знову?

— Треба поговорити.

Двері клацнули і відчинилися. Товстун Чарлі зайшов. Тепер Павук голяка валявся в теплій ванні і сьорбав щось електричного кольору з високої запітнілої склянки. Велетенські панорамні вікна були відчинені, і ревище водоспаду контрастувало з тихим, спокійним джазом, який лився з динаміків, захованих десь у кімнаті.

— Послухай, — почав Чарлі. — Ти ж мусиш розуміти, що це мій будинок.

— Це? — Павук кліпнув. — Оце — твій будинок?

— Ну, не зовсім. Але принцип ти збагнув. Я мав на увазі, що ми в моїй кімнаті для гостей, і ти тут гість. Гм.

Павук сьорбнув ще напою і сповз нижче у гарячу воду:

— Знаєш, що кажуть про гостей? Що вони як риба. На третій день починають смердіти.

— Гарне спостереження.

— Але це дуже складно. Коли ти все життя жив без свого любого братика. Коли навіть не знав про його існування. І ще гірше, коли ти нарешті з ним познайомився і виявив, що на його думку, ти нічим не кращий за дохлу рибу.

— Але...

Павук потягнувся у ванні.

— От що я тобі скажу. Не можу ж я тусуватись тут вічно. Розслабся. Я звалю, а ти й не помітиш. Зі свого боку, мені ніколи й на думку не спаде порівняти тебе з дохлою рибою. І я розумію, що ми зараз обоє в дуже неприємній ситуації. Тому давай більше про це не говорити. Власне, чому б тобі не піти й не пообідати, залишивши мені ключа? Потім можеш сходити в кіно.

Товстун Чарлі одягнув куртку і вийшов надвір. Ключа він залишив біля умивальника. Свіже повітря було чудовим, хоч день і видався сірим, а з неба сіялася мжичка. Він купив собі газету. Тоді зупинився біля кіоску з вуличною їжею і купив собі на обід великий пакет із картоплею фрі та гострою сосискою. Мжичка припинилась, тож він умостився на лавці в церковному дворі, читаючи газету і наминаючи сосиску зі смаженою картопелькою.

Йому справді хотілося сходити в кіно.

Тому він доплентався до «Одеону» і придбав квиток на перший-ліпший сеанс. Показували якийсь пригодницький бойовик, і коли Чарлі зайшов до зали, фільм уже почався. Щось вибухало. Було супер.

Десь посеред фільму до Чарлі дійшло, що він про щось забув. Це щось засіло у нього в голові набридливим свербінням за очима і дуже відволікало.

Фільм добіг кінця.

До Товстуна Чарлі дійшло, що, хоча кіно йому і сподобалось, він не зміг утримати в голові й дещиці з того, що побачив. Тому він купив велику порцію попкорну і подивився фільм вдруге. Вдруге йому сподобалось ще більше.

І ще більше — втретє.

Після цього він замислився над тим, щоб вирушити додому, але побачив пізні повтори «Голови-гумки» і «Правдивих історій», і зрозумів, що ніколи не бачив жодного з цих фільмів; тож він подивився обидва, хоча перш ніж вони закінчились, сильно зголоднів, тому так і не второпав, про що була «Голова-гумка» і що та жіночка робила за батареєю; тоді він поцікавився, чи не дозволять йому залишитись і подивитися фільм ще раз. Але Товстуну Чарлі дуже терпляче, раз за разом, пояснили, що от-от зачинять кінотеатр, і перепитали, чи є у нього дім, і якщо так, то чи не час йому вкластися в ліжечко?

Звісно, дім у нього був, і, звісно, час вкладатись давно настав, хоч і те, й інше ненадовго втекло йому з голови. Тому він попрошкував назад до Максвелл-Ґарденс і трохи здивувався, побачивши, що в нього у спальні горить світло.

Коли він підійшов до будинку, то побачив, що вікна зашторені. Тим не менш, Чарлі бачив, як за шторами рухаються два силуети, і, здається, чудово знав, кому вони обидва належали.

Силуети зблизились і злилися в одну тінь.

З грудей Товстуна Чарлі вирвалось глибоке і жахливе виття.

У домі пані Данвідді було багато пластмасових тварин. У повітрі того будинку пилюка кружляла так повільно, ніби звикла до сонячного проміння лінивіших часів і не давала собі ради з сучасним прудким світлом. Канапу вкривав прозорий пластиковий чохол, а стільці поскрипували, коли на них сідали.

У домі пані Данвідді був цупкий туалетний папір із сосновим запахом. Пані Данвідді вірила в ґаздівськість, і рушієм ґаздівськості був цупкий туалетний папір із сосновим запахом. Цупкий туалетний папір досі можна знайти, якщо ви готові присвятити час пошукам і заплатити більше.

Дім пані Данвідді пахнув фіалковою туалетною водою. Її будинок був старий. Люди схильні забувати, що діти перших флоридських поселенців були вже дідусями й бабусями, коли суворі пуритани висадились біля Плімутського каменя. Звісно, дім пані Данвідді не був аж такий древній. Його збудували в 1920-х, коли флоридські забудовники розвивали район. Цей будинок мав слугувати демонстраційною моделлю, репрезентувати всі гіпотетичні будинки, що їх покупці зрештою так і не змогли побудувати на ділянках, заповнених чіпким болотом. Тим часом дім пані Данвідді навіть після ураганів не втрачав ні плитки черепиці.

Коли задеренчав дверний дзвінок, пані Данвідді саме начиняла невеличку індичку. Стара невдоволено пирхнула, вимила руки і пішла коридором до дверей, тягнучи руку по шпалерах і позираючи на світ крізь товстелезні скельця окулярів.

Вона прочинила двері й виглянула назовні.

— Луелло? Це я. — То була Калліанна Гіґґлер.

— Заходь.

Пані Гіґґлер пішла за пані Данвідді до кухні. Пані Данвідді сполоснула руки під краном, а тоді продовжила хапати повні жмені вологої начинки з кукурудзяного хліба і трамбувати їх до індиччиних нутрощів.

— Ти на когось чекаєш?

Пані Данвідді видала заперечний звук:

— Завжди ліпше бути готовою до всякого. То, може, скажеш мені, що сі стало?

— Малий Нансі. Товстун Чарлі.

— А що з ним?

— Ну, тамтого тижня, як він ту' був, я сказала йому про його брата.

— Не смертельно, — пані Данвідді витягла руку з індички.

— ...і як із ним зв'язатися.

— Гм, — якщо існувало мистецтво висловлювати несхвалення одним гмиканням, пані Данвідді сягнула в ньому досконалості. — І?

— Ну, брат об'явився в Ганглії. І зводить малого з розуму.

Пані Данвідді взяла повну жменю кукурудзяного хліба і з такою силою запхала в індичку, що якби в тієї досі були очі, з них бризнули б сльози:

— Не може його позбутися?

— Нє.

Проникливі очі блиснули за товстими скельцями. Тоді пані Данвідді зауважила:

— Раз я це вже зробила. Більше так мені не вийде. Не цього разу.

— Знаю. Але ми маємо щось зробити.

— Правду кажуть, — зітхнула пані Данвідді. — Той, хто довго проживе, яйця з-під курчат збере.

— То що, ніц не зробиш?

Пані Данвідді закінчила начиняти індичку. Взяла степлер і поскріпляла пташину шкіру. Потім загорнула страву в сріблясту фольгу.

— Думаю собі тако'. Поставлю пектися завтра зранку. До обіду зготуєсі, тоді рано-ввечері знову поставлю в духовку, тож до вечері буде якраз.

— То хто прийде до тебе на вечерю? — перепитала пані Гіґґлер.

— Ти, Зора Бастамонте, Белла Нолес. І Товстун Чарлі Нансі. Доки він сюди доїде, буде направду голодний.

— А він що, приїде?

— Вуха тобі для краси, чи щоб слухати, дівчино?— тільки пані Данвідді могла назвати пані Гіґґлер «дівчиною» і не звучати по-ідіотськи.— А тепер поможи мені поставити індичку до холодильника.

З цілковитою певністю можна сказати, що того вечора у Розі було найкраще побачення в житті: магічне, досконале і цілковито прекрасне. Вона не змогла б припинити усміхатись, навіть якби захотіла. Їжа була просто неймовірною, а коли вони повечеряли, Товстун Чарлі відвів її на справжній танцювальний майданчик із маленьким оркестром, де люди в одежі пастельних тонів кружляли паркетом. Вона почувалась так, ніби вони разом помандрували в часі і опинились у галантнішому столітті. Розі залюбки відвідувала танцювальні уроки з п'яти років, але їй бракувало партнера.

— Я й не знала, що ти танцюєш, — зізналась вона.

— Ти дуже багато чого про мене не знаєш.

І це її ощасливило. Дуже скоро вона одружиться з цим чоловіком. Є речі, яких вона про нього не знає? Чудово! В неї буде всеньке життя, щоб дізнатися їх усі.

Вона зауважила, як інші жінки (і чоловіки!) дивились на Товстуна Чарлі, коли минали їх, і раділа, що саме її він веде під руку.

Вони минули Лестер-сквер, і попри ліхтарі довкола, Розі могла розгледіти холодне поблискування зірок угорі.

На коротку мить вона замислилася, чому ніколи раніше не почувалась так поруч із Товстуном Чарлі. Часом десь у глибині душі Розі підозрювала, що продовжує зустрічатися з ним тільки тому, що він дуже не подобається її матері; підозрювала, що коли він попросив її руки, сказала «так» тільки тому, що знала: мати хотіла б, аби вона сказала «ні»...

Одного разу Товстун Чарлі зводив її на побачення до Вест-Енда. Вони ходили в театр. Він запланував для неї сюрприз на день народження, але трапилась плутанина з квитками, на яких, як зрештою виявилось, стояла вчорашня дата. Персонал виявив розуміння і надзвичайну люб'язність, тож для Товстуна Чарлі змогли знайти місце за колоною в партері, а Розі посадили на другому ярусі за учасницями якоїсь дівич-вечірки з Норвіча, що нестримно гиготіли. Не те щоб Розі була аж дуже суворою, але ту затію складно назвати успішною.

Цей вечір, однак, був по-справжньому чарівним. У житті Розі було не надто багато досконалих моментів, але скільки б їх не було, сьогодні до них додався ще один.

Їй подобалось, як вона почувалася поруч із цим чоловіком.

Коли вони покінчили з танцями й випали у ніч, окрилені шампанським і рухами, Товстун Чарлі — і чому це взагалі, подумалось їй, я досі про себе називаю його Товстуном Чарлі, він же анітрохи не товстий — обійняв її за талію і сказав глибоким та справжнім голосом: «Тепер ми підемо до мене». Від цього голосу в неї аж затремтіло десь внизу живота. Вона не змогла сказати нічого про те, що завтра має йти на роботу, про те, що для цього буде достатньо часу, коли вони одружаться, власне, не змогла сказати взагалі нічого, бо весь цей час тільки й думала, як не хоче, щоб цей вечір закінчувався, і як сильно їй хочеться, ні, як сильно вона потребує цілувати цього чоловіка в губи і міцно-міцно обіймати.

А тоді, згадавши, що слід сказати хоч щось, просто відповіла «так».

У таксі дорогою додому вона тримала його долоні в своїх, прихилилась до нього і вдивлялась йому в обличчя, підсвічене фарами мимохідних машин і ліхтарів.

— У тебе у вусі сережка. І чому я ніколи раніше її не помічала?

— Агов, — відповів він із глибоким вібрато, — думаєш, мені приємно усвідомлювати, що ти ніколи не помічала моєї сережки, враховуючи, що ми разом... Скільки вже?

— Вісімнадцять місяців.

— Вісімнадцять місяців, — повторив її наречений.

— Мені подобається, як ти пахнеш, — продовжила вона, притулившись до нього ближче і вдихнувши.— У тебе якийсь новий парфум?

— Це мій природний запах.

— Тобі треба закорковувати цей свій природний запах.

Вона заплатила за таксі, поки він відчиняв двері. Вони разом піднялись сходами. Коли дістались верхньої сходинки, то він начебто попрямував коридором, до комірчини.

— Ти ж знаєш, що спальня тут, дурненький. Ти куди?

— Нікуди. Звісно, знаю.

Вони зайшли до спальні Товстуна Чарлі, і Розі зашторила вікна. Тоді щасливо подивилась на нього, а через хвильку сказала:

— То що, ти не спробуєш мене поцілувати?

— Думаю, спробую, — сказав він, і спробував. Час танув, розтягувався і викривлювався. Може, вона цілувала його всього одну мить, може, годину, а може, всеньке життя. А тоді...

— Що це було?

— Я нічого не чув.

— Звучало, ніби комусь боляче.

— Може, коти чубляться?

— Звучало, ніби людина.

— Певне, міська лисиця. Вони часто звучать геть-чисто як люди.

— Здається, припинило, — Розі слухала, схиливши голову на бік. — Знаєш, що найдивніше?

— Гм-гм, — його губи мандрували її шиєю. — Звісно, скажи мені, що найдивніше. Але я зробив так, щоб воно пішло. Більше воно тебе не потурбує.

— Найдивніше, — сказала Розі, — що в нього був твій голос.

Товстун Чарлі вештався вулицями, намагаючись провітрити голову. Найочевиднішим планом дій було стукати у двері власного дому, доки Павук не зійде донизу і не впустить його, а тоді сказати Розі і Павуку все, що він про це думає. Досконало, цілковито очевидний план.

Треба було просто дістатись назад до квартири, все пояснити Розі і з ганьбою прогнати Павука геть. Ось і все, що він мав зробити. Зовсім нескладно.

Виявилось, однак, що це куди складніше, ніж йому здавалось. Він не дуже добре розумів, чому взагалі відійшов від дому. Ще гірше він розумів, як знайти дорогу назад. Вулиці, які він знав — чи то пак, думав, що знає — ніби перебудувались. Він увесь час заходив у глухі кути, виявляв безкінечні закрути і проривався через заплутані вузли житлових кварталів нічного Лондона.

Іноді Чарлі бачив магістраль. Там горіли світлофори і вивіски фастфудів. Він знав, що як тільки вийде на магістраль, одразу знайде і шлях додому, але щоразу, коли прямував до неї, відхилявся від курсу й опинявся деінде.

Ноги Товстуна Чарлі заболіли. Шлунок дуже вимогливо бурчав. Чоловік сердився, і дорогою ставав усе сердитішим.

Роздратування трохи прочистило йому мізки. Павутина, що оплутувала думки, стала розчинятись, павутина вулиць — спрощуватись. Чарлі завернув за ріг і опинився на магістралі, біля цілодобового ресторану «Нью-Джерсі Фрайд Чікен». Він замовив сімейну порцію курятини, а тоді впорався з нею без будь-якої сімейної допомоги. Після цього підвівся і стояв на тротуарі, доки в поле зору не потрапило велике чорне таксі з дружнім помаранчевим знаком «вільне». Він помахав таксисту. Машина під'їхала, і вікно відчинилось.

— Куди їдете?

— Максвелл-Ґарденс.

— Ви що, робите з мене дурня? — перепитав водій. — Це ж одразу за рогом.

— Завезете мене туди? Я заплачу п'ятірку зверху. Обіцяю.

Таксист важко зітхнув крізь зціплені зуби: такі звуки видають автомеханіки, перш ніж спитати, чи маєте ви якісь особливо теплі сентиментальні почуття до цього двигуна.

— Заскакуйте. Але ви так збанкрутуєте.

Товстун Чарлі заскочив. Таксист від'їхав, почекав, поки зміниться світло на світлофорі, і заїхав за ріг.

— Куди там вам треба було?

— Максвелл-Ґарденс. Номер 34. Одразу за алкогольним магазином.

На ньому були вчорашні речі, і він дуже про це шкодував. Мама завжди вчила його вдягати свіжу білизну на випадок, якщо його зіб'є машина, і чистити зуби, якби комусь треба було впізнати його за записами дантиста.

— Я знаю, де це, — сказав водій таксі. — Одразу перед Парк-Кресцент.

— Все так, — підтвердив Товстун Чарлі, який тим часом уже почав куняти на задньому сидінні.

— Напевне, я звернув не туди, — водій звучав роздратовано.— Я вимкну лічильник, добре? Заплатите п'ятірку.

— Так, добре, — погодився Товстун Чарлі, скрутився калачиком на задньому сидінні й заснув. Таксі кружляло крізь ніч, намагаючись дістатися за ріг.

Детективка-констебль Дей, яка наразі проходила дванадцятимісячне стажування у відділі боротьби з шахрайством, приїхала до офісу Агентства Ґрема Коутса о дев'ятій тридцять. Ґрем Коутс власною персоною чекав на неї на рецепції, щоб провести до свого кабінету.

— Хочете кави чи чаю?

— Ні, дякую.

Вона видобула записника і запитально подивилась на Ґрема Коутса.

— Отже, не можна перебільшити важливість розуміння, що в цьому розслідуванні як ніде важливі делікатність та конфіденційність, — почав він.— Агентство Ґрема Коутса здобуло репутацію непідкупного і чесного. Гроші клієнтів Агентства Ґрема Коутса є священно недоторканими. Мушу повідомити вам, що коли в мене вперше зринули підозри щодо Чарльза Нансі, я відкинув їх як негідні такого трудящого і доброго чоловіка. Якби тиждень тому ви спитали, що я про нього думаю, я з певністю сказав би вам, що Чарльз — справжня сіль землі.

— Не маю жодного сумніву. То коли ви збагнули, що з рахунків ваших клієнтів почали зникати гроші?

— Досі точно не знаю. Не хочу висувати сумнівних звинувачень. Чи там, кидати каміння. Не суди і не судимий будеш.

Дейзі подумалось, що поліціянти з телевізора могли б сказати: «Викладіть мені факти». Їй хотілося б мати можливість сказати так само.

Цей чоловік їй не подобався.

— Я роздрукував для вас усі підозрілі трансакції. Як бачите, їх усі здійснили з комп'ютера Нансі. Мушу ще раз наголосити на делікатності цієї справи: серед наших клієнтів є серйозні публічні особи, і, як я вже сказав вашому начальству, вважатиму великою персональною послугою, якщо з цією справою ви впораєтесь, так би мовити, тихцем. Конфіденційність повинна бути вашим дороговказом. Скажімо, якщо ми зможемо переконати пана Нансі повернути фінанси, здобуті шляхом незаконного збагачення, мене б влаштувало, якби справу на цьому можна було й закінчити. У мене немає бажання влаштовувати тяганину.

— Я зроблю все, що від мене залежить, але зрештою ми збираємо інформацію і передаємо її в прокуратуру,— Дейзі міркувала, наскільки цей тип насправді близький з Головним. — То що викликало ваші підозри?

— О, так. Щиро і без жодного лукавства зізнаюсь, що то були певні незвичні речі в поведінці. Кінь, якого змінили на переправі. Старий віл, що зіпсував борону. Детективи бачать важливе навіть у дрібницях, чи не так, детективе Дей?

— Прошу надати мені роздруківки і всю документацію, банківські записи й інше. Нам, мабуть, доведеться забрати його комп'ютер, щоб просканувати жорсткий диск.

— Безсумовно, — запевнив її Ґрем Коутс. Телефон у нього на столі задзеленчав, і («прошу вашого вибачення») він зняв слухавку. — Тут? Господи боже! Скажіть, нехай зачекає на мене на рецепції. Я вийду до нього за хвилину. — Він знову звернувся до Дейзі: — Здається, у вас, поліціянтів, це називається «на злодієві й шапка горить».

Дейзі мовчки підняла брову.

— То був вищезгаданий нами Чарльз Нансі. Він прийшов побалакати зі мною. Може, провести його сюди? Якщо треба, можете скористатися моїм кабінетом для допиту. Здається, в мене навіть є диктофон, можу позичити.

— Гадаю, це зайве. Спершу мені слід дати раду паперам.

— Так-так. Дурниця з мого боку. Тож, гм, може, хочете на нього поглянути?

— Не певна, що це якось нам допоможе.

— О, я не скажу йому, що ви розслідуєте його темні справи, — запевнив Ґрем Коутс. — Інакше він зникне з місця злочину ще до того, як ви встигнете спіймати його з доказовим матеріалом. Щиро кажучи, мені здається, що я з великим розумінням ставлюся до проблем сучасного поліціювання.

Дейзі спіймала себе на думці, що якщо хтось і крав гроші в цього чоловіка, то цей хтось був не такою вже й поганою людиною. Звісно, вона чудово знала, що поліціянтці такі думки не личать.

— Я вас проведу, — продовжив Ґрем Коутс.

У вестибюлі чекав чоловік. Він виглядав так, ніби спав одягненим. Його підборіддя вкривала щетина, і він здавався вкрай спантеличеним. Ґрем Коутс штурхнув Дейзі і кивнув на чоловіка. Вголос він сказав:

— Чарльзе, друже, гляньте на себе! Вигляд у вас жахливий.

Товстун Чарлі сонно позирнув на начальника:

— Я не ночував удома. Трапилось непорозуміння з таксі.

— Чарльзе, це детективка-констебль Дей із Міської поліції Лондона. Вона тут із поточних робочих питань.

До Товстуна Чарлі дійшло, що в приміщенні є ще хтось. Він зосередився і побачив поліційну форму. Тоді розгледів обличчя:

— Е-е.

— Доброго ранку, — сказала Дейзі. Точніше, це сказав її рот. У голові ж зациклилось нескінченне «трясця трясця трясця».

— Радий знайомству, — відповів Товстун Чарлі. Через спантеличення він зробив те, чого ніколи не робив раніше — уявив поліціянтку в формі взагалі без одягу, і збагнув, що уява підсовує йому досить точне зображення юної пані, поруч із якою він прокинувся в ліжку після тризни по батькові. Уніформа робила її старшою, різкішою, значно страшнішою, але це точно була та сама жінка.

Як і будь-яка жива істота, Товстун Чарлі мав свій ліміт сприйняття химерності. Вже кілька днів стрілка химерометра Чарлі була на червоній позначці й іноді трохи коливалась туди-сюди. Зараз же пристрій зламався. Чарлі запідозрив, що відтепер його вже неможливо буде чимось здивувати. Сюрпризи закінчились. Далі було просто нікуди.

Звісно, він помилявся.

Товстун Чарлі стежив, як Дейзі іде геть, а тоді пішов за Ґремом Коутсом до його кабінету.

Ґрем Коутс рішуче зачинив двері. Тоді умостив дупу на стіл і усміхнувся, ніби тхір, який щойно збагнув, що його випадково замкнули на ніч в курнику.

— Будьмо чесними, — заявив начальник. — Карти на стіл. Не литимемо води. Домовмося, — підвищив він голос, — вийти з відкритими заборолами.

— Добре, — погодився Товстун Чарлі, — домовмося. Ви казали, що я щось маю підписати?

— Це твердження більше не дійсне. Звільніть від нього свій розум. Обговорімо краще дещо, на що ви звернули мою увагу кілька днів тому. Ви попередили мене щодо нетипових трансакцій, які тут трапляються.

— Справді?

— Танго, Чарльзе, танцюють удвох, каже приказка. Звісно, першим моїм порухом було почати розслідування. Саме тому нас сьогодні відвідала детективка-констебль Дей. І, гадаю, те, що я знайшов, вас не шокує.

— Не шокує?

— Безумовно. Як ви самі зауважили, існують певні докази фінансових незбігів, Чарльзе. Та майте на увазі, що дуло підозр вказує тільки в одному напрямку.

— В одному напрямку?

— В одному напрямку.

Товстун Чарлі почувався остаточно збитим з пантелику.

— Куди?

Ґрем Коутс набув стривоженого вигляду, чи принаймні вдав, що набуває його. Однак вдався йому тільки вираз обличчя, властивий немовлятам, коли ті збираються відригнути.

— На вас, Чарльзе. Поліція підозрює вас.

— Ага. Цілком імовірно. Такий уже в мене видався день.

І Товстун Чарлі поплентався додому.

Павук відчинив вхідні двері. Починало дощити, і Товстун Чарлі стояв там потовчений і мокрий.

— То мені нарешті можна додому? — спитав він.

— Не робитиму нічого, щоб тебе зупинити. Це все ж таки твій дім. Де ти був усю ніч?

— Ти чудово знаєш, де я був усю ніч! Мені не вдавалося потрапити додому. Не знаю, що це за магічні штучки ти на мені використовував.

— Це була не магія, — ображено заявив Павук. — Це було диво!

Товстун Чарлі проштовхався повз брата і затупотів сходами. Він зайшов до ванної кімнати, заткнув отвір і відкрутив крани. Тоді просунув голову в коридор:

— Мені начхати, як воно називається. Ти робив це в моєму домі і не дозволив мені вчора до нього потрапити.

Він зняв позавчорашній одяг. Тоді знову висунув голову:

— А ще поліція завела на мене розслідування на роботі. Ти що, сказав Ґрему Коутсу, що в нього там якісь фінансові негаразди?

— Звісно, сказав.

— Ха! Ну тепер він підозрює мене, ось так!

— О, я так не думаю.

— Ну, отак ти знаєш, про що патякаєш. Я з ним розмовляв. Вже підключили поліцію. А ще є Розі. Ми з тобою матимемо дуже довгу розмову про Розі, коли я вийду з ванни. Але спершу я скупаюся. Всю вчорашню ніч я тинявся околицями. Поспав тільки на задньому сидінні таксі. А коли прокинувся, була п'ята ранку, і мій водій перетворювався на Тревіса Бікла. Він там цілий монолог видав. Я сказав йому, що він може припинити шукати Максвелл-Ґарденс, бо це точно була не максвеллґарденська ніч. Зрештою він погодився, тож ми поїхали і поснідали в одній із тих забігайлівок для водіїв таксі. Ми їли яєчню з бобами, сосисками і тостами, а запивали це все чаєм, в якому можна було поставити сторчма ложку. Коли він сказав іншим водіям таксі, що минулої ночі об'їздив всі околиці в пошуках Максвелл-Ґарденс, я думав, що от-от проллється кров. Не пролилась, але було дуже до того близько.

Товстун Чарлі замовк, щоб віддихатись. Павук мав винуватий вигляд.

— Поговоримо після того, як я прийму ванну.

Він заліз до ванни.

З нього вирвався звук, схожий на скавчання.

Він виліз із ванни.

Тоді закрутив крани.

Обернув довкола талії рушника і відчинив двері.

— Немає гарячої води, — сказав він, уже набагато спокійніше. — Як гадаєш, чому в нас немає гарячої води?

Павук досі стояв у коридорі. Він не поворухнувся.

— Це моя джакузі, — мовив він. — Вибач.

— Що ж. Принаймні Розі не... Тобто вона не стала б... — А тоді він зауважив вираз Павукового обличчя.— Я хочу, щоб ти забрався. Геть із мого життя. Геть із життя Розі. Геть!

— Мені тут подобається.

— Ти руйнуєш моє бісове життя!

— Сам винен, — Павук пройшов коридором і відчинив двері до вільної кімнати Чарлі. Коридор на мить залило золоте тропічне проміння, а тоді двері зачинились.

Товстун Чарлі помив голову холодною водою. Тоді почистив зуби. Покопирсався в кошику для білизни і вивудив звідти джинси та футболку: через те, що вони були ближче до дна, можна було вдати, ніби вони знову чисті. Вдягнув їх, а зверху — вишневого светра з плюшевим ведмедиком, якого йому колись подарувала мама і який він ніколи не вдягав, а викинути не доходили руки.

Він дійшов кінця коридору.

Крізь двері рвалося «бум-чака-бум» басів і барабанів із сусідньої кімнати.

Товстун Чарлі посмикав за дверну ручку. Вона не піддавалась.

— Якщо не відчиниш мені, я виламаю двері.

Двері відчинились так рвучко, що Товстун Чарлі аж впав досередини — в порожню комірчину в кінці коридору. З вікна виднілася задня стіна дому навпроти, та й ту важко було розгледіти крізь дощ, що заливав віконне скло.

І однаково звідкись на відстані товщини стіни лунало «бум-чака-бум», і так гучно, що вміст комірчини аж підскакував.

— Ну добре, — спокійним тоном продовжив Чарлі.— Звісно, ти розумієш, що це означає оголошення війни.

Це був традиційний бойовий клич кролика, якого довели до ручки. Є краї, де вірять, що Анансі був кроликом. Звісно, там помиляються: Анансі — павук. Ви можете подумати, що відрізнити одного від другого дуже просто, але їх плутають куди частіше, ніж здається на перший погляд.

Товстун Чарлі пішов до своєї кімнати. Дістав із шухлядки біля ліжка паспорт. Знайшов гаманця точнісінько там, де й залишив: у ванній.

Під дощем дійшов до магістралі і посигналив таксі.

— Куди?

— У Гітроу.

— Без проблем. До якого терміналу?

— Без поняття, — відказав Товстун Чарлі, розуміючи, що мусив би знати. Зрештою, він був там лише кілька днів тому. — Звідки вилітають літаки до Флориди?

Ґрем Коутс спланував свою втечу з офісів Агентства Ґрема Коутса ще коли прем'єр-міністром був Джон Мейджор. Зрештою, ніщо хороше не триває вічно. Рано чи пізно, як сам Ґрем Коутс радо запевнив би вас, курку доведеться відправити в суп, навіть якщо вона несе золоті яйця. Доки його планування ішло непогано — адже нікому не відомо заздалегідь, коли доведеться змитись без попередження,— і він не знав, що події скупчувались на горизонті, ніби сірі хмари, йому хотілось відкласти час втечі до моменту, коли відкладати вже буде нікуди.

Він давно второпав, що важливо не просто змитися, а зникнути, випаруватись, безслідно щезнути.

У таємному сейфі у нього в кабінеті (а то була ціла кімната, якою він дуже пишався), на прибитій ним власноруч поличці лежав невеликий шкіряний саквояж із двома паспортами на імена Безіла Фіннеґана і Роджера Бронстейна. Обидва ці чоловіки, як і Ґрем Коутс, народилися приблизно п'ятдесят років тому, але померли впродовж першого року життя. З фотографій в обох паспортах дивився Ґрем Коутс. Ще в саквояжі лежали два гаманці з окремими наборами кредиток і посвідченнями особи з фотографіями на відповідні паспортні імена. До кожного з імен були прив'язані банківські рахунки на Кайманових островах, а ці рахунки, в свою чергу, були прив'язані до інших: на Британських Віргінських островах, у Швейцарії та Ліхтенштейні.

Ґрем Коутс планував втекти на свій п'ятдесятий день народження, до якого залишалось трішки більше року, і він важко роздумував щодо Товстуна Чарлі.

Він не розраховував, що його працівника дійсно заарештують чи посадять, хоча не надто заперечував би в обох випадках. Йому хотілось, щоб Чарлі налякали, дискредитували — і щоб він зник.

Ґрему Коутсу справді подобалось доїти клієнтів Агентства Ґрема Коутса, і йому це добре вдавалось. Він із приємністю з'ясував, що як уважно вибирати клієнтів, виявиться, що знаменитості та артисти дуже погано розуміють, як давати раду грошам, і дуже тішаться, якщо хтось бере їхні фінансові справи на себе і вони не мусять про це турбуватись. А якщо іноді гонорари і чеки надходили невчасно, чи не в тому обсязі, на який чекали клієнти, чи якщо з рахунків клієнтів раптово зникали гроші в невідомому напрямку... що ж, на цей випадок в Агентстві Ґрема Коутса була дуже висока плинність кадрів, особливо в бухгалтерії. І не було нічого такого, чого б не можна було легко зіпхнути на некомпетентність колишнього співробітника, чи то, в рідкісних випадках, залагодити ящиком шампанського і щедрим вибачливим чеком.

Не те щоб людям подобався Ґрем Коутс чи вони довіряли йому. Навіть люди, чиї інтереси він представляв, вважали його тхором. Але вони вірили, що цей тхір належить їм — і помилялися щодо цього.

Ґрем Коутс був тхором, який належить тільки собі.

Телефон у нього на столі задзвонив, і він зняв слухавку:

— Слухаю?

— Пане Коутс? Тут телефонує Мейв Лівінґстон. Я знаю, що ви просили перенаправляти її дзвінки на Товстуна Чарлі, але він досі у відпустці, і я не знала, що їй сказати. З'єднати її з вами?

Ґрем Коутс поміркував. Перш ніж раптовий серцевий напад доконав його, Морріс Лівінґстон був найулюбленішим йоркширським стендап-коміком у країні, зіркою телешоу «Коротко ззаду і з боків» та «Морріс Лівінґстон, я так розумію?». У вісімдесяті він якось навіть опинився в десятці чартів з жартівливим синглом «Це мило (та все ж таки ні, далебі)». Приязний і доброзичливий Морріс Лівінґстон не тільки залишив усі свої фінансові справи під контролем Агентства Ґрема Коутса, але й, за підказкою самого Ґрема Коутса, призначив останнього опікуном усього свого майна.

Не піддатися такій спокусі було би злочином.

А ще була Мейв Лівінґстон. Власне кажучи, Мейв Лівінґстон, сама про те не здогадуючись, уже багато років відігравала одну з провідних ролей у найцінніших і найособистіших фантазіях Ґрема Коутса. Тому він сказав:

— Прошу, перемкніть її на мене, — а тоді, змінивши тон на значно турботливіший: — Мейв, дуже радий чути. Як справи?

— Не дуже.

Коли Мейв Лівінґстон зустріла Морріса, вона була танцівницею. Висока довгонога жінка завжди над ним стриміла. Вони одне одного просто обожнювали.

— То що трапилось?

— Кілька днів тому я розмовляла з Чарльзом. Я цікавилася... Власне, цікавився банківський менеджер. Гроші з Моррісового майна. Нам казали, що дотепер щось має надійти.

— Мейв, — Ґрем Коутс заговорив голосом, який вважав оксамитово-спокусливим. — Проблема не в тому, що гроші не тут. Це всього-на-всього питання ліквідності. Як я вже казав, Морріс зробив кілька недалекоглядних вкладень перед тим, як нас покинути. І хоча за моєю порадою він здійснював і розумні капіталовкладення, їм треба дати дозріти: не можна просто так ризикувати синицею в руці без шансу отримати журавля. Та ви не хвилюйтесь, не хвилюйтесь. Для доброї клієнтки — все, що завгодно. Я випишу вам чек зі свого особистого банківського рахунку, для вашої впевненості й забезпеченості. Скільки вимагає банківський менеджер?

— Він каже, що банк уже не хоче видавати готівку по моїх чеках. А на Бі-Бі-Сі кажуть, що направили гроші з перевипусків старого шоу на DVD. Ці ж не були інвестовані?

— Це в Бі-Бі-Сі так сказали? Власне, це нам довелося полювати за ними, щоб видоїти трохи грошенят. Та мені не хочеться звинувачувати таку поважну компанію, як Бі-Бі-Сі. Наша бухгалтерка вагітна, і все пішло шкереберть. А Чарльз Нансі, з яким ви говорили, трохи не при собі — його батько помер, і він деякий час був за кордоном...

— Коли ми розмовляли минулого разу, — зазначила Мейв, — ви налаштовували нову комп'ютерну систему.

— Безумовно, налаштовували, і я навіть не хочу починати говорити про бухгалтерські програми. Як кажуть, людям властиво помилятись, але тільки з комп'ютерами все іде під три чорти. Щось таке. Та я спрямую всі зусилля на розслідування цієї справи, якщо треба, зроблю все вручну, старомодним чином, щоб ваші гроші вирушили до вас. Моррісу цього хотілося б.

— Банківський менеджер каже, що потрібні десять тисяч фунтів просто зараз, щоб мої чеки почали приймати.

— Десять тисяч ваші. Поки ми розмовляємо, я саме виписую вам чек, — Ґрем Коутс намалював у блокноті кулю. Зверху домалював лінію. Вийшло схоже на яблуко.

— Дуже дякую, — почулося з того боку дроту, і Ґрем Коутс аж виструнчився. — Сподіваюсь, я не набридаю.

— Ви не можете набриднути. В жодному разі.

Ґрем Коутс повісив слухавку. Йому завжди у всій цій ситуації здавалося найкумеднішим, що сценічним амплуа Морріса Лівінґстона була роль скупуватого йоркширця, який пишався тим, що знає, куди поділося кожне пенні.

Гарна видалася гра, подумалось Ґрему Коутсу. Він домалював яблуку двійко очей і пару вух. Тепер воно більш-менш скидалося на кота. Скоро настане пора змінити доїння вередливих зірок на життя, сповнене сонячного світла, басейнів, чудової їжі, добрих вин і, за можливості, велетенських кількостей орального сексу. Ґрем Коутс був упевнений, що найголовніше в житті можна було купити за гроші.

Він домалював коту рота і наповнив його гострющими зубами, тож тварина почала трохи нагадувати пуму. Малюючи, Ґрем Коутс тенором почав наспівувати:

Морріс Лівінґстон оплатив пентгауз Ґрема Коутса на Копакабані й установку басейну на острові Сан-Ендрюс, і не думайте, що Ґрем Коутс був невдячним.

Павук почувався химерно.

Щось відбувалося: дивне відчуття поширювалось його життям, ніби туман, і псувало йому настрій. Він не міг збагнути, що воно таке, і це йому не подобалося.

Та якщо і було щось, чого він із певністю не відчував, то це провини. Він просто взагалі не знав, як воно — почуватись винним. Він умів почуватись бездоганно. Вмів почуватись крутим. Але не винним. Він не почувався би винним, навіть якби його спіймали на гарячому за пограбуванням банку.

І все одно довкола нього витали слабкі міазми дискомфорту.

Дотепер Павук вірив, що боги відрізняються від людей: вони не мали сумління і не потребували його. Ставлення бога до світу, навіть до того світу, в якому він безпосередньо перебував, можна було порівняти з емоційною прив'язаністю геймера, який прекрасно розуміє логіку гри і озброєний повним набором чіт-кодів.

Павук розважався. Ось і все, чим він займався. Це було важливо. Він не розпізнав би почуття провини, навіть якби йому подарували довідник із малюнками, де всі складові провини були б акуратно позначені. Він навіть не був безвідповідальним — просто в той день, коли роздавали відповідальність, він десь загуляв. Але щось у ньому змінилось, він не був певен, всередині чи ззовні, і це не давало йому спокою. Він налив собі ще випивки. Махнув рукою і зробив музику гучніше. Змінив її з Майлза Дейвіса на Джеймса Брауна. Не допомогло.

Він лежав у гамаку в промінні тропічного сонця, слухав музику, думав про те, як же круто бути собою, Павуком... і вперше в житті цього чомусь було недостатньо.

Він вибрався з гамака і поплентався за двері:

— Товстуне Чарлі?

Ніхто не відповів. Квартира здавалась порожньою. За вікнами були тільки сірий день і дощ. Павуку дощ сподобався. Він видавався доречним.

Дзвінко й мелодійно задзеленькав телефон. Павук узяв слухавку.

— Це ти? — спитала Розі.

— Привіт, Розі.

— Учора вночі... — Вона хвильку помовчала, тоді спитала: — Тобі було так само добре, як і мені?

— Не знаю. Мені було дуже добре. Гадаю, це можна зарахувати як «так».

— Мммм... — промуркотіла вона. А тоді вони помовчали.

— Чарлі? — зрештою озвалась Розі.

— Угу?

— Мені навіть подобається отак мовчати, просто знаючи, що ти там, на іншому кінці дроту.

— І мені.

Вони насолоджувались мовчанням одне одного ще трохи, смакували його, розтягували.

— Не хочеш сьогодні заїхати до мене? — спитала Розі. — Мої сусідки поїхали в Кернґормс.

— Здається, ця фраза претендує на найпрекраснішу в англійській мові. Ось послухай: мої сусідки поїхали в Кернґормс. Чиста поезія.

— Дурко, — хихотнула Розі. — То що, візьмеш зубну щітку?

— Так, ага, добре.

Вони ще кілька хвилин обмінювались різними «ти клади слухавку», «ні, клади ти», якими легко могли б дати фору парочці п'ятнадцятирічок із затуманеними гормонами мізками, а тоді нарешті поклали слухавки.

Павук усміхався, ніби святий. Враховуючи, що в цьому світі була Розі, це був найкращий з можливих світів. Туман розсіявся, світло було незатьмарним.

Павуку навіть не спало на думку поцікавитися, куди подівся Товстун Чарлі. Чого б його мали обходити такі дурниці? Сусідки Розі поїхали в Кернґормс, тому сьогодні він візьме з собою зубну щітку.

Тіло Товстуна Чарлі перебувало в літаку до Флориди. Затиснене посередині ряду з п'яти людей, воно міцно спало. Не найгірше рішення: туалети в хвості перестали працювати на самому початку польоту, і хоча бортпровідники й повісили на дверях таблички «не працює», це не завадило смороду повільно розповзтися задньою частиною літака, мовби то важкий хімічний розчин. Немовлята плакали, дорослі бурчали, а діти скиглили. Група пасажирів, яка летіла у «Світ Болта Діснея» і вважала, що відпустка почалася в ту саму мить, як вони піднялись трапом до літака і вмостились на своїх місцях, почала співати. Вони проспівали все: «Біббіді-боббіді-бу», «Що чудово в тиграх», «У глибині морській» і «Гей-гу, гей-га, робота — не нудьга», а ще, вирішивши, видно, що це теж діснеївська пісня, «Чарівника зустріти».

Щойно літак здійнявся в повітря, персонал виявив, що через помилку кейтерингової компанії обідів для пасажирів економ-класу не запакували. На борту були лише сніданки, а це означало, що пасажирам дістануться тільки мюслі і банани, які їм доведеться їсти пластиковими ножами й виделочками, бо потреби в ложках, на жаль, ніхто не передбачив. Зрештою, це було не так уже і погано, якщо врахувати, що молока для мюслів теж не було.

То був пекельний переліт, і Товстун Чарлі його просипав.

Уві сні Товстун Чарлі, одягнений у сюртук, перебував у великій залі. Поруч із ним була Розі, в білій весільній сукні, і трохи роздратована мама Розі, також у білій весільній сукні, щоправда, вкритій пилюкою і павутинням. Далеко-далеко, в іншому кінці зали, стріляли з пістолетів і розмахували білими прапорами якісь люди.

— Це люди за столиком «З», — сказала мама Розі. — Не звертай на них уваги.

Товстун Чарлі обернувся до Розі. Вона м'яко, доброзичливо усміхнулась до нього й облизала губи:

— Торт.

За цим сигналом починав грати оркестр. То був джазовий гурт із Нового Орлеана, і виконував він похоронний марш.

Помічницею кухаря була поліціянтка з парою наручників. Кухар вкотив торта на поміст.

— А тепер, — скомандувала Розі, — розріж торта.

Люди за столиком «Б» (які насправді були не людьми, а радісними мультяшними мишами, щурами і свійськими тваринами людських розмірів) почали співати пісень із діснеївських мультфільмів. Товстун Чарлі знав, що вони хочуть, аби він до них приєднався. Навіть уві сні думка про те, що треба буде заспівати на публіці, викликала у нього паніку: литки німіли, а губи пересохли.

— Я не можу заспівати з вами, — відчайдушно виправдовувався він. — Мені треба розрізати торт.

У залі запала тиша. У цій тиші зайшов шуф-кухар, котячи маленького возика, на якому щось стояло. Кухар мав обличчя Ґрема Коутса, а на возику стояв екстравагантний білий весільний торт: пишно оздоблена багатоповерхова споруда. З вершечка торта стирчали манюнькі наречена і наречений, ніби двійко людей, які намагаються стримати рівновагу на вершечку Крайслер-Білдінг із солодкою поливкою.

Мама Розі полізла під стіл і видобула звідти довгого ножа з дерев'яною ручкою і побитим іржею лезом — майже мачете. Вона передала ножище Розі, яка вхопила Чарлі за праву руку, поклала її поверх своєї, і врешті вони разом притисли іржаве лезо до товстої білої поливки на найвищому тортоповерсі, простісінько між нареченим і нареченою. Спершу торт складно було розрізати, тому Товстун Чарлі натиснув сильніше, перенісши на ножа всю свою вагу. Відчув, як торт піддається, і додав зусиль.

Врешті лезо ковзнуло крізь найвищий шар весільного торта і продовжило сповзати нижче, прорізаючи кожен корж і кожен рівень, і в процесі торт відкривався...

Уві сні Товстун Чарлі подумав, що торт був заповнений чорними намистинами, з чорного скла чи відполірованого гагату, але коли намистини посипались із торта, Чарлі зрозумів, що в них є ноги. У кожної намистини було по вісім спритних ніг, і вони ринули з торта, ніби чорна хвиля. Павуки висипали вперед і вкрили білу скатерку. Вони вкрили маму Розі й саму Розі, перетворивши їхні білі сукні на одіж чорну, ніби ебоніт. А тоді, в єдиному пориві, наче їх контролював якийсь зловмисний безмежний інтелект, вони сотнями кинулись до Товстуна Чарлі. Він обернувся, щоб утекти, але ноги зв'язало якоюсь гумовою стяжкою, і чоловік упав на підлогу.

Тепер павуки вкрили і його, їхні маленькі ніжки розповзалися його голою шкірою, і він намагався підвестися, але його просто затопили.

Товстун Чарлі спробував закричати, але в роті було повно павуків. Вони закрили його очі, і світ потемнів...

Товстун Чарлі розплющив очі, але не побачив нічого, крім темряви. Він закричав, і кричав, і кричав. Тоді до нього дійшло, що світло вимкнене і віконниці опущені, бо всі дивляться фільм.

Це був і без того пекельний політ. Товстун Чарлі просто трохи погіршив його для всіх інших.

Він підвівся, спробував вийти до проходу, наступаючи дорогою на сусідські ноги, а тоді, коли він майже дістався виходу і розгинався, зачепив лобом закривку багажної полиці; та відчинилася, і чийсь багаж впав йому простісінько на голову.

Всі люди поруч, які це побачили, засміялися. Це була непогана кумедія, і вона надзвичайно їх потішила.