Дітлахи Анансі

Сьомий розділ, у якому Чарлі вирушає в далеку дорогу

ані з імміграційної служби розглядала американський паспорт Чарлі з таким виглядом, наче шкодувала, що він не той іноземець, якого вона може просто не пустити до країни; а тоді, зітхнувши, жестом дозволила йому перетнути кордон.

Чарлі розмірковував, що робитиме після того, як пройде митницю. Напевне, візьме напрокат машину. І попоїсть.

Він зійшов з електрички, яка з'єднувала різні термінали, минув службу безпеки і вийшов у велетенську шопінгову зону аеропорту Орландо. Напевне, йому варто було б куди більше здивуватися через пані Гіґґлер, яка стояла і розглядала обличчя прибулих, стискаючи в руці велетенське горнятко кави. Вони побачили одне одного приблизно одночасно, і пані Гіґґлер вирушила йому назустріч.

— Голодний?

Чарлі кивнув.

— Ну, сподіваюся, ти любиш індичку.

Товстун Чарлі міркував, чи, бува, бордовий універсал пані Гіґґлер — не та сама машина, яку вона водила, коли він був малим. Здається, так воно і було. Здоровий ґлузд підказував, що колись ця тачка була новою. Зрештою, все колись було новим. Тепер сидіння вкривала порепана шкіра, від якої відвалювались лусочки, а панель була із запилюженого шпону.

На сидінні між ними примостилась коричнева паперова торба для закупів.

У машині пані Гіґґлер не було підставки під чашку, тому кермуючи, вона тримала своє гігантське горня кави між колін. Автомобіль мусив з'явитися на світ у докондиціонерну еру, тому вони їхали з відчиненими вікнами. Товстун Чарлі не заперечував. Після сирої англійської прохолоди він тішився флоридською спекою. Пані Гіґґлер прямувала на південь до платного шосе. Кермуючи, вона балакала: про останній ураган, і про те, як возила свого небожа Бенджаміна до «Морского світу» і до «Світу Волта Діснея», і про те, що всі туристичні курорти вже не такі, як раніше, про будівельні норми і ціну на газ, і що саме вона сказала лікареві, який запропонував їй замінити тазостегновий суглоб, і чому туристи вперто годують кро'дилів, і чому приїжджі будують домівки на пляжах, а потім завше здивовані, коли пляж чи будинок зсуваються, а кро'дили жеруть їхніх собак. Товстун Чарлі усе пропускав повз вуха. То були просто балачки.

Пані Гіґґлер сповільнилась і взяла чек для платного шосе. Вона замовкла і, здавалося, замислилась.

— То ти познайомився з братом, — мовила вона.

— Знаєте, — буркнув Чарлі,— можна було б і попередити.

— Я попередила тебе, що він бог.

— Але ви не згадали, яка він фактурна дупа.

Пані Гіґґлер пирхнула і сьорбнула кави з горнятка.

— Ми могли б зупинитись перекусити?— продовжив Товстун Чарлі. — В літаку були тільки вівсянка і банани. А ще не було ложок. І доки дістались мого місця, закінчилось молоко. Авіакомпанія вибачилась і дала нам картки на їжу.

Пані Гіґґлер похитала головою.

— Я принаймні міг би взяти на цю картку гамбургер в аеропорту.

— Я вже тобі сказала. Луелла Данвідді приготувала для тебе індичку. Як, по-твоєму, їй буде, якщо ти приїдеш, напхавшись у «Макдональдзі» і зіпсувавши собі апетит? Га?

— Але я вмираю з голоду. А туди ще дві години їхати!

— Тіко' не коли кермую я.

І вона натисла на педаль. Бордовий універсал знай підкидало на шосе, і тоді Товстун Чарлі міцно замружувався, втискаючи ліву ногу в уявну педаль гальм. То було виснажливо.

Значно швидше, ніж за дві години, вони дістались виїзду з шосе, виїхали на місцеву дорогу і вирушили в напрямку міста. Минули книжковий магазин і крамницю канцелярських товарів. Тоді минули сім гарненьких будиночків із міцними воротами. Проїхали старими житловими вулицями, про які, за спогадами Чарлі, дбали куди краще, коли він був малим. Минули ресторанчик із карибською їжею на виніс і ресторан із прапором Ямайки у вікні, де написане від руки оголошення обіцяло волові хвости, рисові закуски, курку карі й домашнє імбирне пиво.

Рот Товстуна Чарлі наповнився слиною, а в животі забурчало.

Машина рвонула вперед і підскочила. Тут будинки були старіші, і тепер усе навколо видавалося знайомим.

Рожеві пластикові фламінго на моріжку пані Данвідді досі привертали увагу, хоч за роки на сонці вони і вицвіли майже добіла. Ще там була дзеркальна сферична прикраса, і на хвильку Чарлі перепудився чи не більше, ніж узагалі коли-небудь лякався.

— Що, всьо аж так зле з Павуком?— перепитала пані Гіґґлер, поки вони прошкували доріжкою до дверей.

— Скажімо так, — мовив Чарлі,— думаю, що він спить із моєю нареченою, а мої з нею стосунки так далеко ніколи не заходили.

— Оу,— тільки й сказала пані Гіґґлер, тоді поцокала язиком і подзвонила у двері.

Усе це трохи нагадує Макбета, — міркував Товстун Чарлі десь годину потому. Власне, якби шекспірівські відьми були чотирма дрібними старенькими, а замість киплячих казанів і страхітливих наспівних заклять відьми вітали його індичкою, рисом і горохом, нагромадженими на білих порцелянових тарілках, під якими простиралася червоно-біла картата цератова скатерка, і це якщо не згадувати бататового пудингу, гострої капустки, і того, що йому запропонували добавку, а тоді ще одну, і коли Макбет жалісливо заявив, що присягається, що як запхне в себе ще хоч шматочок, то лусне, відьми нагодували його фірмовим рисовим пудингом і впакували в нього шмат знаменитого ананасового торта пані Бастамонте, який належало їсти догори дриґом, все було б точнісінько як у Макбеті.

— То що,— пані Данвідді змахнула з кутика губ кришинку догоридрижного ананасового торта,— твій брат показавсі?

— Ага. Я поговорив із павуком. Гадаю, я сам винен. Не думав, що так вийде.

Навколо столу прокотилося дружне цокання язиками, і пані Данвідді, пані Бастамонте, пані Нолес і пані Гіґґлер скрушно захитали головами.

— Він завжди казав, що тебе обділили мізками, — зауважила пані Нолес.— Твій таточко. А я йому ніколи не вірила.

— Ну а звідки мені було знати?— запротестував Чарлі.— Так ніби мої батьки колись мені казали: до речі, синку, в тебе є брат, про існування якого ти не підозрюєш. Впусти його в своє життя, і він накличе на твою голову поліцію, переспить із твоєю нареченою, вселиться до тебе додому та ще й втисне додаткову хату в твою кімнату для гостей. А ще він тебе загіпнотизує і змусить піти в кіно, а потім всю ніч кружляти, і ти так і не потрапиш додому, і... — він затнувся, зауваживши, як старі дивляться на нього.

Тепер довкола столу почулося зітхання. Воно перемандрувало від пані Гіґґлер до пані Нолес, а тоді до пані Бастамонте і пані Данвідді. Зітхання було надзвичайно тривожним та доволі страшнуватим, але пані Бастамонте відригнула і зіпсувала весь ефект.

— То чого ти хочеш?— спитала пані Данвідді.— Скажи нам.

Товстун Чарлі, роззирнувшись по їдаленьці пані Данвідді, замислився, чого ж він хоче. За вікном згасав день і переходив у м'які сутінки.

— Він перетворив моє життя на суцільне жалюгіддя. Я хочу, щоб ви змусили його забратися. Просто забратися. Ви можете мені допомогти?

Трійко молодших жінок мовчки подивились на пані Данвідді.

— Ми не можемо змусити його забратись. Ми вже... — а тоді вона зупинила себе. — Бачиш, ми вже зробили всьо, шо могли.

До честі Товстуна Чарлі, мусимо сказати, що як би йому не хотілось розридатися, заголосити чи осунутися, як невдале суфле, він стримався. Тільки кивнув:

— Ну, в такому разі... Вибачте, що потурбував. І дякую за вечерю.

— Ми не можемо змусити його забратись, — повторила пані Данвідді, і її карі очі блиснули майже чорним з-за окулярів із товстими скельцями.— Але можемо послати тебе до декого, хто зможе.

У Флориді був ранній вечір, а це значить, що в Лондоні панувала глупа ніч. Лежачи у великому ліжку Розі, де ніколи не доводилось лежати Товстуну Чарлі, Павук здригнувся.

Розі притислась до нього близько-близько, відчувши, як його передпліччя вкрилися гусячою шкірою.

— Чарльзе? Все гаразд?

— Все добре, — запевнив її Павук.— Раптом пробігло якесь моторошне відчуття.

— Хтось копає тобі яму, — сказала Розі.

Він тільки пригорнув її і поцілував.

Тим часом Дейзі сиділа в манюсінькій віталеньці у своєму гендонському домі. На ній були яскраво-зелена нічна сорочка і насичено-рожеві пухнасті капці. Вона сиділа перед екраном комп'ютера і клікала мишкою, похитуючи головою.

— Довго ще зависатимеш?— спитала Керол. — Знаєш, те, що ти зараз робиш — це робота для цілого полку кібер поліції. Не твоя.

Дейзі пирхнула. В її пирханні не було ні заперечення, ні згоди. Радше той звук означав «я знаю, що хтось щойно щось мені сказав, і може, якщо я пирхну, від мене відчепляться».

Керол і раніше доводилось чути таке пирхання.

— Ясно, велика дупа. Ти ще довго? Бо мені хочеться написати в блог.

Дейзі почула тільки частину сказаного. Два слова, якщо точніше.

— Що ти кажеш? Що в мене велика дупа?

— Ні. Кажу, що вже пізно, а я хочу написати в блог. Про перепихон із супермоделлю в кльозеті в неназваній точці Лондона.

— Добре,— зітхнула Дейзі. — В мене тут просто підозріла штука.

— Що підозрілого?

— Привласнення коштів. Гаразд, я вилогінилась, комп твій. Ти ж знаєш, що в тебе можуть бути проблеми через те, що ти прикидаєшся членом королівської сім'ї?

— Не харь мене.

Керол вела блог від імені одного з членів королівської родини Британії — шаленого юнака. У пресі точились суперечки щодо того, чи то справді був королівський блог. Багато оглядачів схилялись до думки, що в блозі писали про багато речей, які не мали би бути відомі нікому, крім справжніх членів королівської родини і людей, які читали жовту пресу.

Дейзі встала з-за комп'ютера, досі обдумуючи фінансові махінації в Агентстві Ґрема Коутса.

Тим часом сам Ґрем Коутс спав сном праведника у великому (але не показному) домі в Перлі. Якби на світі була хоч якась справедливість, він стогнав би, сходив потами, його мучили б погані сни, а люті докори сумління жалили б його, ніби скорпіони. Однак мені з болем доводиться констатувати, що Ґрем Коутс спав, мов добре погодоване материнським молоком немовля, і йому взагалі нічого не снилося.

Десь у закутах будинку Ґрема Коутса ввічливо дзеленькнув підлоговий годинник, дванадцять разів. У Лондоні пробило північ. У Флориді була сьома вечора.

У будь-якому разі, настала відьомська пора.

Пані Данвідді прибрала червоно-білу картату скатерку зі столу і акуратно відклала. Тоді спитала:

— У кого чорні свічки?

— У мене, — озвалася пані Нолес. Вона нахилилась до торби, яка стояла у неї в ногах, і закопирсалася в ній, видобувши чотири свічки. Переважно вони були чорного кольору. Одна була висока і без прикрас. Інші три — у формі мультяшних чорно-жовтих пінгвінів, з голів яких стирчали ґнотики.

— Інших не було,— вибачливим тоном сказала пані Нолес.— Мені й так довелось оббігати три магазини.

Пані Данвідді промовчала, але несхвально похитала головою. Тоді розставила свічки по краях столу, поставивши єдину не пінгвінячу на чільному місці, перед собою. Колену свічку вона поставила на пластикову тарілочку. Тоді дістала велику пачку кошерної солі, відкрила її і насипала на столі соляну гірку. Хвильку подивилась на неї, а тоді почала тицяти в неї сухим пальцем, формуючи соляні купки та звивинки.

Пані Нолес повернулась із кухні з великою скляною мискою і поставила її посередині столу. Відкоркувала пляшку хересу і щедро налила в миску вина.

— А теперка,— продовжила пані Данвідді,— свинорий, корінь іпомеї й амарант.

Пані Бастамонте знову закопирсалась у торбі й дістала маленьку скляну баночку:

— Це суміш прянощів. Подумала, підійде.

— Суміш прянощів! — обурилась пані Данвідді.— Прянощів!

— То проблема? Я завжди їх кладу, коли в рецепті пише: орегано-те, базилік-тамте. Не бачу різниці. По мені, то все суміш прянощів.

— Насипай, — зітхнула пані Данвідді.

Половину баночки було всипано до хересу. Сухі листочки дрейфували поверхнею рідини.

— Тепер, — скомандувала пані Данвідді,— чотири різні землі. І сподіваюсь,— вона дуже очевидно добирала слів,— ви зараз не скажете мені, що чотири землі не знайшлося, тому нам тре' буде обійтися галькою, мертвою медузою, магнітом для холодильника і шматом мила.

— Я принесла землі, — озвалась пані Гіґґлер. Тоді дістала коричневу паперову торбинку, з якої витягнула чотири пакетики з застібками, всі різного кольору; в них було щось схоже на пісок або суху глину. Вона висипала вміст пакетиків по кутах столу.

— Хоч на когось можна покластись, — буркнула пані Данвідді.

Пані Нолес запалила свічки, зауваживши, що пінгвінчиків запалювати дуже зручно, і що вони милі й кумедні.

Пані Бастамонте вилила решту хересу в чотири склянки — по одній для кожної жінки.

— А мені не дістанеться?— спитав Чарлі, хоча насправді йому й не хотілося. Херес йому не смакував.

— Ні, — відрубала пані Данвідді.— Не дістанеться. Тобі тре триматись на ногах рівно.— Тоді дістала з торбинки коробочку для таблеток золотистого кольору.

Пані Гіґґлер вимкнула лампу.

Всі п'ятеро сиділи за столом у світлі свічок.

— І що тепер?— спитав Товстун Чарлі.— Візьмемось за руки і проведемо спіритичний сеанс?

— Не проведемо,— шепнула пані Данвідді. — І стули писка, не хочу від тебе чути ні звуку.

— Вибачте, — сказав Товстун Чарлі, і негайно про це пошкодував.

— Слухай, — напучувала його пані Данвідді,— ти потрапиш до місця, де тобі можуть допомогти. Одначе нічо' свого не віддавай і нічо' не обіцяй. Второпав? Якщо щось комусь дав, то щоб тобі теж дали щось рівноцінне. Ясно?

Товстун Чарлі ледь не відповів «так», але вчасно схаменувся і просто кивнув.

— Добро, — і старечим голосом, який скрипів і тремтів, пані Данвідді затягнула якесь бурмотіння, в якому годі було знайти мелодії.

До бурмотіння долучилась пані Нолес. Її голос був вищим і сильнішим, тому бурмотіння вийшло мелодійнішим.

Пані Бастамонте не бурмотіла, натомість почала шипіти. Шипіння нагадувало зміїне: воно долучилось до бурмотіння, впліталось і звивалось попід ним і крізь нього.

До цього хору доєдналась пані Гіґґлер. Вона не бурмотіла і не шипіла. Вона гуділа, ніби муха при вікні, продукуючи язиком та зубами такий дивний і неправдоподібний звук, ніби в роті у неї сидів рій розлючених бджіл, які намагались вилетіти з-поміж губ.

Товстун Чарлі поміркував, чи не слід йому долучитись, але в нього не було зеленого поняття, що йому слід робити, тому він зосередився на тому, щоб просто сидіти й намагатися не дуже стетеріти від усіх тих звуків навколо.

Пані Гіґґлер вкинула дрібку червоного ґрунту до миски з хересом із сумішшю прянощів. Пані Бастамонте докинула жовтого ґрунту. Пані Нолес вкинула трохи коричневого, а тоді пані Данвідді нахилилась, повільно і старанно, та додала в мішанку грудку чорної грязюки.

Пані Данвідді ковтнула хересу. Тоді незграбно й через силу дістала покрученими артритом пальцями щось із коробочки для таблеток і кинула у вогонь свічки. Кілька секунд пахло лимоном, а тоді просто засмерділо паленим.

Не припиняючи бурмотіти, пані Нолес почала вистукувати по стільниці. Вогники свічок затремтіли, стінами затанцювали величезні тіні. Пані Гіґґлер також забарабанила, тільки в іншому ритмі — швидшому й бадьорішому, а з двох ритмів народився новий.

Всі звуки перемішались у голові Товстуна Чарлі в один химерний звук: там було і бурмотіння, і шипіння, і ударні. Голова закрутилась. Це все було дивним. І нереальним. У звуках, які видавали жінки, він чув дикий ліс і потріскування велетенських ватр. Здавалось, що пальці повитягувались і стали якимись гумовими, а стопи ніби перебували десь дуже, дуже далеко.

Здавалося, ніби він витає над ними, витає над усім, а під ним унизу за столом сидить п'ятеро людей. Одна з жінок за столом ворухнулась і кинула щось у миску в центрі столу. Спалахнуло так яскраво, що Чарлі на хвильку засліпило. Він заплющив очі, але це, як виявилось, зовсім не допомогло. Навіть із заплющеними очима сяйва було надто багато, щоб із ним можна було дати собі раду.

Товстун Чарлі потер очі. А тоді роззирнувся.

За його спиною випиналась до неба прямовисна скеля, частина гір. Перед ним зяяло прямовисне провалля: урвище, скільки сягало око. Він підійшов до краю провалля й обережно в нього зазирнув. Побачив якісь білі згустки і подумав, буцімто то вівці, але потім збагнув: то хмари — великі, білі й пухнасті хмари, що купчились десь дуже далеко внизу. А далі, під хмарами, простягалося ніщо: Чарлі бачив блакитне небо, і здавалося, що коли він уважно видивлятиметься, то побачить чорноту космосу, за яким не ховалось нічого, крім холодного поблискування зірок.

Він відійшов від урвища.

Тоді обернувся і рушив назад до гір, які дряпались вище й вище, так що він не міг бачити вершин, так високо, що він несподівано впевнився: вони на нього падають, і впавши, перекинуться й поховають його назавжди. Він змусив себе дивитись під ноги, не відводити очей від скелястої поверхні, і за хвильку помітив у скелі, біля самої землі, отвори, схожі на входи до ґротів.

Місцина між скелею й урвиськом, де він стояв, була, як прикинув собі Чарлі, менш ніж півкілометра завширшки: всипана валунами піщана дорога, поцяткована латками зелені. Де-не-де траплялися блідо-брунатні дерева. Дорога тягнулась уздовж гірського схилу, аж доки не губилась у далекій мряці.

Хтось за мною стежить, подумав Товстун Чарлі. Він озирнувся й гукнув:

— Агов? Є хтось?

Чоловік, що виступив із найближчого гроту, мав набагато темнішу шкіру, ніж у Товстуна Чарлі, навіть темнішу, ніж Павукова, однак довге волосся його було рудувато-жовтим і спадало на обличчя, ніби грива. Довкола пояса в чоловіка була обмотана лев'яча шкура, хвіст якої звисав позаду. Чоловік зігнав хвостом муху з плеча.

Незнайомець кліпнув золотими очима.

— Хто ти? — проревів він. — І чиєю владою крокуєш ти цими землями?

— Я Товстун Чарлі Нансі. І Павук Анансі був моїм батьком.

Масивна голова кивнула.

— І чому прийшов ти сюди, дитино компе Анансі?

Наскільки Чарлі міг бачити, вони були на скелях самі; але він відчував, як численні люди дослуховуються, численні голоси мовчать, численні вуха посіпуються. Тому Товстун Чарлі заговорив гучніше, щоб усі слухачі могли почути його:

— Мій брат. Він псує мені життя. Я не маю влади змусити його забратись.

— То ти просиш нашої помочі?— перепитав лев.

— Так.

— А твій брат — він, як і ти, крові Анансі?

— Він зовсім не схожий на мене. Він один із вас.

Тягуча мить золота: чоловіколев легко й ліниво зіскочив униз, через сіре каміння, подолавши майже п'ятдесят метрів від гроту до Чарлі за кілька секунд. Тепер він стояв поряд і нетерпляче посмикував хвостом.

Чоловік схрестив руки на грудях, подивився на Чарлі зверху вниз і спитав:

— Чому ти не даси йому ради сам?

У Товстуна Чарлі пересохло в роті. Здавалося, горло забите пилюкою. Істота перед ним, вища за будь-якого чоловіка, пахла не по-людськи. Кінчики його ікл випиналися на нижню губу.

— Не можу, — пропищав Товстун Чарлі.

З виходу наступного ґроту показався велетенський чоловік. Його шкіра була брунатно-сіра, зморшкувата і складчаста, а ноги — круглі-круглісінькі. Чоловік заговорив:

— Якщо ви з братом щось не поділили, то мусите просити батька вас розсудити. Підкоріться голові родини. Це закон.— Він шумно відкинув голову назад, а потім видав носом і горлянкою могутній трубний звук, і так Чарлі зрозумів, що то Слон.

Чарлі ковтнув слину.

— Мій батько мертвий, — сказав він, і голос його знову звучав чисто, чистіше і гучніше, ніж йому чекалось. Луна відкотилась від стін урвищ і ринула на нього назад із сотень печер, із сотень виступів скель. Мертвий, мертвий, мертвий, мертвий, мертвий, повторювала луна.— Тому я прийшов сюди.

— Я не мав прихильності до Павука Анансі, — гаркнув Лев. — Колись дуже давно він прив'язав мене до колоди, і віслюк волочив мене пилюкою до самого трону Маву, який усе сотворив.— Лев заричав на той спогад, і Чарлі негайно захотілось опинитися деінде.— Іди собі. Може хтось і допоможе тобі, але це точно буду не я.

— І не я, — відказав Слон.— Твій батько обшахрував мене і з'їв мій жир. Сказав, що пошиє мені черевики, а тим часом зварив мене і поїв від пуза. А коли набивав тельбухи, то аж за боки хапався від сміху. Я цього не забуду.

Тож Чарлі довелось прошкувати далі.

Біля наступного виходу з печери стояв чоловік у чепурному зеленому костюмі і гостроверхому капелюсі зі стрічкою зі зміїної шкури. З того самого матеріалу були і його черевики, і пасок. Коли Чарлі минав чоловіка, він зашипів.

— Іди собі, дитя Анансі, — сказав Змій сухим тріскотливим голосом. — Від твоєї клятої сімейки один лиш клопіт. Я не дамся втягнути мене у ваш балаган.

Жінка біля виходу з наступного ґроту була дуже вродлива, її очі нагадували чорні нафтяні краплини, а вуса на тлі шкіри здавались білосніжними. У неї було два ряди грудей.

— Я знала твого батька. Давно. Ой-єй,— на той спогад вона захитала головою, і Товстуна Чарлі охопило таке відчуття, ніби він випадково прочитав дуже інтимного листа. Жінка послала Чарлі повітряний поцілунок, але коли він спробував підійти, похитала головою.

Він ішов далі. Із землі стирчало мертве дерево, ніби зібране зі старих сірих кісток. Тіні довшали, і сонце повільно пірнало в нескінченне небо, повз урвище й до кінця світу; око сонця нагадувало жахливу золотаво-помаранчеву кулю, а маленькі білі хмаринки під ним блищали золотом і пурпуром.

Ассирійці прийшли, як вовки на отару, вертівся в голові Чарлі рядок із якогось давно забутого уроку літератури. Ватага — що злото й пурпурная хмара. Він спробував згадати, що таке ота ватага, і не зміг. Напевне, якась колісниця.

Щось заворушилось у Чарлі біля ліктя, і він збагнув: те, що він сплутав із брунатною скелею біля мертвого дерева, насправді було чоловіком. Його шкіра була кольору піску, а спину вкривали плями, як у леопарда. Волосся в нього — довжелезне і чорнюще, а коли він усміхнувся, то показались дуже великі і дуже котячі зуби. Усмішка швидко згасла, і в ній однаково не було нічого дружнього, радісного чи теплого. Чоловік заговорив:

— Я Тигр. Твій батько зранив мене у сотні способів і образив — у тисячі. Тигр нічого не забуває.

— Вибач.

— Я трохи пройду з тобою. Недовго. То, кажеш, Анансі мертвий?

— Так.

— Так... Так-так. Він стільки разів робив із мене дурня. Колись усе належало мені: історії, зірки, увесь світ. А він усе в мене вкрав. Може, тепер, коли він мертвий, люди нарешті припинять розповідати ці його кляті історійки. Припинять насміхатися наді мною.

— Гадаю, припинять,— запевнив Тигра Товстун Чарлі.— Я з тебе ніколи не насміхався.

На чоловіковому обличчі сяйнули очі кольору відполірованих смарагдів.

— Кров є кров. Кров Анансі є Анансі.

— Я не мій батько,— сказав Чарлі, але Тигр тільки вишкірив зуби. Вони були дуже гострими.

— Не можна просто собі вештатись і смішити людей,— пояснив він.— Світ великий і дуже серйозний. Нема з чого сміятися. Ніколи. Дітей треба вчити боятись, вчити тремтіти. Вчити їх жорстокості. Вчити бути небезпекою в темряві. Вчити ховатись у тінях, а тоді вискакувати з тіней, виплигувати, виникати, щоб убити. Знаєш, у чому полягає справжній сенс життя?

— Гм... У тому, щоб любити одне одного?

— Сенс життя — це гаряча кров здобичі на язику, і ниточки м'яса між зубами, і труп ворога, який ти залишаєш на сонці для тих, хто живиться стервом. Ось у цьому і полягає сенс життя. Я Тигр, і я сильніший, ніж Анансі був хоч колись, я більший, небезпечніший, могутніший, жорстокіший, мудріший...

Товстуну Чарлі не хотілось бути там, де він був, і не хотілось розмовляти з Тигром. Той не скидався на божевільного, але був украй серйозний у власних переконаннях, а всі його переконання як одне видавалися неприємними. Також він когось нагадував Чарлі, і хоч Чарлі й не міг сказати, кого саме, але був упевнений, що когось, хто йому дуже не подобався.

— Допоможеш мені спекатись мого брата?

Тигр закашлявся так, ніби у нього в горлі застрягла пір'їна, якщо не цілий дрізд.

— Принести тобі води?— спитав Товстун Чарлі.

— Востаннє, коли Анансі запропонував мені води,— підозріливо зауважив Тигр,— це закінчилось тим, що я спробував з'їсти місяць на поверхні ставка і втонув.

— Я просто хотів допомогти.

— Він сказав те саме,— Тигр наблизився до Товстуна Чарлі і глянув йому в очі. Зблизька він анітрохи не нагадував людину — його ніс був надто плоским, очі розташовувались інакше, і від нього смерділо, як від клітки в зоопарку. Його голос нагадував гарчання.— Якщо ти хочеш допомогти мені, дитя Анансі... То ти, і всі твоєї крові, триматиметеся від мене подалі. Второпав? Якщо хочеш, щоб твоє м'ясце залишилось на кістках, — і він облизав губи язиком кольору м'ясива свіжозабитої дичини, довшим, ніж найдовший людський язик.

Товстун Чарлі позадкував, упевнений, що якби він обернувся і побіг, то дуже швидко відчув би Тигрові зуби на власній шиї. Тепер в істоті не було геть нічого людського: вона сягнула розмірів справжнього тигра. Істота була водночас всіма великими котячими, які скуштували людського м'яса і могли зламати людську шию так само легко, як коти шматують мишей. Тому Чарлі просто дивився на Тигра й задкував, і невдовзі істота пішла собі до свого мертвого дерева, розляглась на скелі і розчинилась у рваних тінях. Тепер підказати, де лежить Тигр, могло тільки посіпування його хвоста.

— Не переймайся через нього, — сказала жінка біля входу до печери.— Ходи сюди.

Товстун Чарлі ніяк не міг збагнути, була вона привабливою чи нестерпно потворною. Він підійшов.

— Він тако' прикидаєцця великим і сильним, а боїцця власної тіні. А ще більше боїцця тіні твого татка. Його щелепи слабесенькі.

У її обличчі було щось собаче. Хоча... Ні, не собаче.

— Я, наприклад, — продовжила жінка, коли він підійшов ближче,— я люблю похрустіцця кісточками. Там ховаєцця все добреньке. Там ховаєцця найсолодше м'яско, і про це не здогадуєцця ніхто, крім мене.

— Я шукаю когось, хто допоможе мені позбутися брата.

Жінка закинула голову і засміялась. Сміх нагадував гавкіт, гучний, довгий і божевільний. Тепер Товстун Чарлі впізнав її.

— Тобі не вдасцця знайти когось, хто погодицця допомогти. Кожен, хто намагався змагацця з твоїм татом, дістав на горіхи. Тигр ненавидить тебе і таких, як ти, більше, ніж будь-хто колись ненавидів будь-що, але навіть він не наважицця нічого зробити, поки твій тато десь там. Слухай. Іди далі цією стежкою. В мене між очима пророчий камінь, і я знаю все: в жодній печері не знайдецця таких, що схочуть тобі допомогти, тому іди, поки не знайдеш порожню печеру. Поговори з тим, хто там буде, біля неї. Зрозумів?

— Гадаю, так.

Вона засміялась. То був недобрий сміх.

— Не хочеш зупиницця біля мене ненадовго? У мене багато можна навчицця. Знаєш, як говорицця про гієн: нема нічо худіше, зліше і хтивіше за нас.

Товстун Чарлі похитав головою і пішов далі повз печери, які рядочком зяяли зі скелі наприкінці світу. Він минав темряву кожної з цих печер і зазирав досередини. Там були люди всіх розмірів і форм, манюнькі і величезні, чоловіки і жінки. І поки він минав, поки вони підходили до виходів із печер чи ховались у їхніх глибинах, Чарлі бачив боки і луску, роги і кігті.

Іноді він полохав їх, коли підходив, і вони ховались у глибини печер. Інші підходили ближче, дивились на нього зі злістю чи цікавістю.

Щось пролетіло в повітрі зі скель над печерою і приземлилось поруч із Товстуном Чарлі.

— Привіт,— мовило воно засапано.

— Привіт, — сказав Чарлі.

Прибулець був волохатим живчиком. Ноги і руки в істоти стирчали якось неправильно. Товстун Чарлі спробував здогадатись, що воно таке. Інші звіролюди були тваринами, але також вони були і людьми, і в цьому не було нічого дивного чи суперечливого — тваринність і людськість поєднувались, ніби смужки в зебри, утворюючи щось інакше. Новоприбулий же одночасно скидався на людину і майже-людину, і це було так химерно, що в Чарлі аж зуби звело. А потім до нього дійшло.

— Мавпа. Ти Мавпа.

— Маєш персик? Маєш манго? Маєш фігу? — затарабанив Мавпа.

— На жаль, ні.

— Дай мені щось їстивне,— продовжив Мавпа.— І я стану твоїм другом.

Пані Данвідді його про це попереджала. Нічого свого не давай. І нічого не обіцяй.

— На жаль, я нічого не можу тобі дати.

— Ти хто? Що ти взагалі таке? Ти ніби половинка чогось. Ти звідси чи звідти?

— Моїм батьком був Анансі. А я шукаю когось, хто міг би допомогти мені впоратись із братом і змусити його забратись.

— Анансі розлютиться, — зацокотів Мавпа.— Дуже-дуже погана ідея. Розлютиш Анансі, то більше ніколи не потрапиш до жодної історії.

— Анансі мертвий.

— Мертвий там, — зауважив Мавпа.— Може й так. Але чи мертвий він тут? Це зовсім інша в'язка бананів.

— Ти хочеш сказати, що він може бути тут?— Товстун Чарлі почав вдивлятись у скелю уважніше. Думка про те, що біля однієї з печер він може побачити тата з борсаліно на потилиці, який похитується в старому кріслі-гойдалці, сьорбає з бляшанки ель і прикриває позіхання рукою в канарковій рукавичці, його дуже занепокоїла.

— Хто? Де?

— Думаєш, він тут?

— Хто?

— Мій тато.

— Твій тато?

— Анансі.

Мавпа нажахано стрибнув на вершечок скелі, тоді припав до неї, швидко водячи поглядом із боку в бік, ніби виглядаючи несподіваних торнадо.

— Анансі? Він тут?

— Я саме про це в тебе й питав,— мовив Чарлі.

Мавпа раптово перекрутився, тож тепер він висів на ногах і дивився Товстуну Чарлі прямісінько в очі.

— Іноді я виходжу в той світ. Мені кажуть: мавпо, мудрий мавпо, виходь. Виходь, поїж ті персики, які у нас для тебе є. І горіхи. І хробаків. І фіги.

— Мій батько тут?— терпляче перепитав Товстун Чарлі.

— У нього нема печери. Я б знав, якби в нього була печера. Здається. А може, в нього була печера, але я про це забув. Якби ти дав мені персик, моя пам'ять запрацювала б краще.

— У мене нічого немає.

— Немає персиків?

— Боюся, взагалі нічого.

Мавпа підтягнувся до краю своєї скелі і втік.

Товстун Чарлі рушив далі кам'янистим шляхом. Сонце сідало, доки не спустилося на рівень стежки. Воно горіло насичено-помаранчевим. Старе світло падало прямісінько в ґроти, і видно було, що в кожному хтось живе. Ось, наприклад, короткозоро визирав сірошкірий Носоріг. А там, у неглибокій воді, був Крокодил зі шкірою кольору гнилої колоди та чорними, мов скло, очима.

Позаду почувся тріск каменю, що стукнув об камінь, і Чарлі рвучко обернувся. Мавпа дивився на нього, прочісуючи стежку кісточками пальців.

— У мене справді немає фруктів,— пояснив Чарлі.— Я б поділився. Чесно.

— Мені просто стало за тебе прикро. Тобі треба вертатись. Це погана-погана-погана-погана ідея. Так?

— Ні.

— Ну... Добре-добре-добре-добре-добре-добре,— Мавпа на мить завмер, а тоді одним ривком прошмигнув повз Чарлі і зупинився біля входу до печери неподалік.

— Не ходи туди, — сказав він, вказуючи на вхід.— Погане місце.

— Чому? Хто там живе?

— Ніхто! — з переможним виглядом заявив Мавпа. — Це ж не може бути той, кого ти шукаєш?

— Може. Саме це я й шукав.

Мавпа верещав і підскакував, але Товстун Чарлі минув його і вперто торував собі дорогу камінням, доки не дійшов до порожньої печери. Багряне сонце тим часом впало за урвища на краю світу.

На стежці, що пролягла краєм гір на початку світу (бо горами при кінці світу вони були, тільки якщо прийти з іншого боку), реальність здавалася химерною й викривленою. Ці гори та печери в них витворені зі старих історій (це, звісно, відбулося задовго до народу людей; з чого ви взагалі взяли, що люди були першими істотами, які розповідали історії?), і коли Товстун Чарлі ступив зі стежки до печери, йому здавалося, ніби він з головою занурюється до чиєїсь іншої реальності. Печера була глибокою; підлогу поплямував пташиний послід. Ще вона була вкрита пір'ям, а де-не-де траплявся сплюснутий та сухий пташиний труп, схожий на висхлу мітличісу для пилу.

У глибині печери — нічого, крім темряви.

— Агов?— гукнув Товстун Чарлі, і його голос відбився луною від нутрощів печери: агов, агов, агов, агов. Він рушив далі. Тепер пітьма печери здавалася практично відчутною на дотик, так ніби перед очима його пролягло щось тонке й темне. Чарлі йшов повільно, крок за кроком, виставивши перед собою руки.

Щось ворухнулося.

— Агов?

Його очі звикали до слабкого світла, і він уже міг дещо розпізнати. Нічого. Саме лише пір'я і дрантя. Ще крок, і вітер зворухнув пір'я та змахнув дрантя на підлозі печери.

Щось пурхнуло біля нього, пурхнуло крізь нього, забило в повітрі голубиними крилами.

Вихор. Пил ужалив йому очі й лице, і Чарлі закліпав під холодним вітром, і ступив крок назад, коли це перед ним повстав ураган пилу, дрантя й пір'я. Тоді вітер затих, а там, де щойно роздмухувало пір'я, була людська постать, яка простягнула руку й поманила Товстуна Чарлі.

Він би відступив, але постать ухопила його за рукав. Дотик був легким та холодним, і істота потягла його до себе...

Чарлі ступив ще крок углиб печери...

...і от він стояв десь зовні, на мідяній рівнині без дерев, під небом кольору кислого молока.

У різних створінь різні очі. Людські очі (на відміну, скажімо, від очей у котів чи восьминогів) здатні бачити одночасно тільки одну версію реальності. Товстун Чарлі бачив щось одне очима, і щось інше — розумом, а у прірві між тим і тим вичікувало безумство. Він відчував, як збурюється всередині шалена паніка, тож глибоко вдихнув і затримав подих, доки серце бухало в грудній клітині. Чарлі змусив себе вірити очам, а не розуму.

Тому хоч він і збагнув, що бачить птаху — з божевільними очима та подраним пір'ям, більшу за будь-якого орла, вищу за страуса, з грізним дзьобом — зброєю хижака, готовою шматувати — з пір'ям грифельного кольору із нафтовим полиском, що створював темну веселку пурпурового й зеленого,— він насправді збагнув це лише на мить, якимись задвірками свідомості. Очі ж його бачили жінку з волоссям барви воронячого крила, що стояла на місці уявлення про птаха. Вона не була ні юною, ні старою, і вона дивилася на нього обличчям, що його могли б викарбувати з обсидіану в давні часи, коли світ був молодим.

Вона не ворушилася, спостерігаючи за Чарлі. В небі кольору кислого молока бушували хмари.

— Я Чарлі, — сказав він. — Чарлі Нансі. Дехто, ну тобто, майже всі кличуть мене Товстуном Чарлі. І ви теж можете. Якщо забажаєте.

Відповіді не було.

— Моїм батьком був Анансі.

Досі нічого. Ані трепету, ані подиху.

— Я хочу, щоб ви допомогли мені змусити брата забратися геть.

Жінка нахилила голову. Цього було достатньо, аби показати, що вона слухає, показати, що вона жива.

— Я не впораюся сам. У нього магічні сили і все таке. Я заговорив із павуком, і ось він вже з'явився. Тепер я не можу його прогнати.

— І що ж я мушу з цим зробити? — заговорила вона, і голос її був грубим та низьким, як у крука.

— Допомогти мені.

Вона начебто замислилася.

Пізніше Товстун Чарлі старався, але так і не зміг згадати, яким був її одяг. Інколи він думав, що то мусила би бути пір'яна накидка; іншим разом вважав, що якесь дрантя, чи, може, пошарпаний плащ, схожий на той, що був на ній, коли він бачив її у парку — пізніше, коли все почало котитися коту під хвіст. Утім, оголеною вона не була, в тому він майже не сумнівався. Він би запам'ятав, якби вона була голою, чи не так?

— Допомогти тобі, — озвалася вона.

— Допомогти його позбутися.

— Ти хочеш, щоб я допомогла тобі позбутися крові Анансі, — кивнула вона.

— Я просто хочу, щоб він забрався і лишив мене у спокої. Я не хочу, щоб ви його кривдили абощо.

— Тоді пообіцяй мені свою кров Анансі.

Товстун Чарлі стояв на широкій мідяній рівнині, що, як він знав, дивним чином розташовувалася всередині печери у горах наприкінці світу; і водночас, у певному розумінні, він знаходився у пропахлій фіалками вітальні пані Данвідді, і намагався обміркувати те, чого прохала в нього жінка.

— Ти хочеш, щоб він забрався. Говори. Мій час дорого вартує, — вона склала руки на грудях і стояла, виструнчившись та втупившись у нього божевільними очима.— Я не боюсь Анансі.

Чарлі згадав, що йому казала пані Данвідді.

— Гм... Я не можу нічого обіцяти. І я мушу попросити у вас щось таке ж цінне. Розумієте, це має бути обмін.

Жінка-птаха невдоволено скривилася, але кивнула.

— Тоді я дам тобі щось таке ж цінне. Даю тобі моє слово, — вона на мить вклала руку йому в долоню, переклала щось туди і стиснула його кулак. — Тепер кажи.

— Я даю вам кров Анансі.

— Добре, — озвався її голос, а тоді вона буквально розлетілась на шматки.

Там, де стояла жінка, тепер була тільки зграйка птахів, які пурхали, ніби сполохані пострілом, усі в різних напрямках. Тепер все небо повнилося птахами: там було більше птахів, ніж Чарлі міг собі уявити, чорних і коричневих, і вони кружляли, перетиналися й линули, немов хмара чорного диму, безмежніша за будь-які уявлення; немов хмара мошкари величиною з увесь світ.

— Тепер ви змусите його забратися? — гукнув Товстун Чарлі, викрикуючи слова у все темніше молочне небо. Птахи у небі ковзнули і зсунулися. Кожен птах лиш трішки поворухнувся, і вони продовжили літати, але Товстун Чарлі раптом задивився на лице у небі, лице, витворене з кружляння птахів. Воно було дуже великим.

Воно проказало його ім'я криками, карканням та вигуками тисяч, тисяч, тисяч птахів, і губи розміром із башти склали в небі слова.

Тоді лице розчинилося безумством і хаосом, бо птахи, які його утворювали, шугнули з блідого неба, шугнули просто до Чарлі. Він затулив обличчя руками, намагаючись захиститися.

Біль у щоці був раптовим і дошкульним. На мить Товстуну Чарлі здалося, що його черкнув один із птахів, розідравши щоку дзьобом чи пазурами. А тоді він зрозумів, де перебуває.

— Не бийте мене більше! — озвався він. — Все гаразд. Не треба мене бити.

Пінгвіни на столі догорали. Плечі й голівки випарувались, і тепер вогники танцювали в безформних бульках, які раніше були пінгвінячими животами, а пінгвінячі ноги стояли в озерцях розплавленого воску. На нього витріщалися трійко старих жінок.

Пані Нолес вилила Чарлі просто в лице повну склянку води.

— Цього теж не треба було робити. Я ж притомний, хіба ні?

До кімнати зайшла пані Данвідді, з переможним виглядом тримаючи маленьку коричневу пляшечку.

— Нюхальні солі,— оголосила вона. — Знала, що вони десь валяються. Купила в... йой... шістдесят сьомім чи восьмім. Не знаю, чи не зіпсувались.— Вона глянула на Чарлі, а тоді набурмосилася:— Він опритомнів! Хто його розбурхав?

— Він не дихав!— сказала пані Бастамонте.— Довелось дати йому ляпаса.

— А я вилила на нього води,— додала пані Нолес.— Допомогло йому остаточно отямитись.

— Та не треба мені нюхальної солі,— відбивався Товстун Чарлі.— Я вже й так мокрий і мені боляче!

Але пані Данвідді його не слухала. Вона відкрутила ковпачок пляшечки і з усім спритом, на який здатні були її старечі руки, тицьнула пляшечку йому під носа. Чарлі вдихнув і відсунувся, але встиг занюхати запах аміаку. В нього виступили сльози. Відчуття були такі, ніби йому вгатили у ніс. Обличчям стікала вода.

— Отако,— задоволено констатувала пані Данвідді.— Теперка тобі ліпше?

— Котра година?

— Майже п'ята ранку,— пані Гіґґлер сьорбнула кави з гігантського горнята. — Ми за тебе переживали. Розкажи, що сі стало.

Товстун Чарлі спробував пригадати. Це не схоже було на сон, що випарувався; радше на щось, що трапилося в останні кілька годин із кимсь іншим, кимсь, хто не був ним, а йому треба було зв'язатися з цією людиною в якийсь незнаний раніше телепатичний спосіб. У голові все перемішалося. Різнокольорова казковість місця, де він побував, танула, знову перетворюючись на сепію реальності.

— Там були печери. Я попросив допомогти мені. Було багато тварин. І тварини були людьми... Ніхто не хотів мені допомагати. Всі боялись тата. Тільки одна жінка погодилась.

— Жінка?— перепитала пані Бастамонте.

— Ну, деякі з них були жінками, інші — чоловіками. Ця була жінкою.

— Ти знаєш, ким вона була? Гієною? Крокодилом? Мишею?

— Я б, може, й запам'ятав, якби мене не почали лупити по щоках, поливати водою і сувати всяке мені до носа, — знизав плечима Чарлі. — Це трохи затуманює пам'ять.

— Пам'ятаєш, що я ті' казала?— спитала пані Данвідді. — Нікому ніц не давати. Тіко' мінятися?

— Так, — сказав він, відчувши подобу гордості за себе.— Там була мавпа, яка просила дати їй всяке, але я відмовив. Послухайте, мені треба випити.

Пані Бастамонте передала йому склянку за столу:

— Ми так і подумали, що ти захочеш випити. Тому пропустили херес через сито. Там може бути пару заблудлих приправ, але то нічо'.

Він тримав долоні в кулаках на колінах. Розтис правицю, щоб узяти в старенької склянку. А тоді завмер і витріщився.

— Що?— спитала пані Данвідді.— Що там у тебе таке?

У долоні Чарлі тримав чорне, прим'яте і вологе від поту перо. Тоді він згадав. Згадав усе, що з ним трапилось.

— Це була Жінка-птаха,— мовив він.

Коли Чарлі втискався в сидіння універсала пані Гіґґлер, починав сіріти світанок.

— Сонний?— спитала стара.

— Не дуже. Почуваюся дивно.

— Куди тебе завезти? До моєї хати? Чи татової? У мотель?

— Не знаю.

Пані Гіґґлер перемкнула передачу і виїхала на дорогу.

— Куди ми їдемо?

Вона промовчала, тільки сьорбнула кави зі свого мегагорнятка. Тоді сказала:

— Може, шо ми нині зробили на ліпше. А може, й нє. Часом сімейні справи ліпше вирішувати в сім'ях. Ти і твій брат. Ви дуже схожі. Думаю, ви тому весь час чубитеся.

— Це якийсь карибський жаргон, в якому «схожі» означає «не мають геть нічого спільного»?

— Тримай свої британські штучки при собі. Я своє знаю. Ти і він, ви одного поля ягоди. Колись татунцьо твій казав мені: Калліанно, мої дітлахи — вони дурні, як... Ну, то таке, неважливо, шо він там мені казав, справа в тім, що він говорив про вас обох. — Стару навідала раптова думка:— Слухай, а в тім місці, де були старі боги, ти там свого татунця не стрічав?

— Не думаю. Я б запам'ятав.

Вона кивнула й далі вела мовчки.

Пані Гіґґлер припаркувалась, і вони вийшли з машини.

Флоридський світанок був прохолодним. Сад Спочинку скидався на кінодекорацію: по землі стелився туман, який робив усе довкола трохи нечітким. Пані Гіґґлер відчинила ворітця, і вони пішли через цвинтар.

Могилу батька, де раніше була тільки свіжоскопана земля, тепер вкривав дерен, а в голові могили стояла металева плиточка зі вбудованою вазою. З вази стирчала самотня штучна жовта троянда.

— Господи, зглянься на душу грішника в тій труні,— з почуттям сказала пані Гіґґлер.— Амінь, амінь, амінь.

За ними спостерігали: двійко японських журавлів, яких Чарлі зауважив ще минулого разу, похитували головами, ніби парочка відвідувачів в'язниці з аристократичних родин.

— Ану киш!— гаркнула на них пані Гіґґлер. Птахи байдуже вилупились на неї і не зрушили з місця.

Один птах рвучко опустив голову в траву, а коли підняв її, у дзьобі борсалась ящірка. Смик, ковть — і ящірка перетворилась на згусточок всередині пташиної шиї.

Починався світанковий хор: дрозди, вивільги та сойки співали у світлих хащах за межами Саду Спочинку.

— Добре буде знову бути вдома,— розважив Чарлі.— Якщо пощастить, вона зробить так, щоб він забрався, доки я туди дістануся. А тоді все буде гаразд. Я якось владнаю все з Розі,— в ньому зазерніло щось схоже на обережний оптимізм. Заповідалось на пречудовий день.

У старих байках Анансі, простісінько як ми з вами, живе у своїй хатині. Звісно, він жадібний і хтивий, і шахруватий, і бреше як дише. І в нього добре серце, йому щастить, а іноді він навіть чесний. Часом він добрий, а часом нестерпний. Але він не лихий. Зазвичай ви на боці Анансі. Це тому, що Анансі належать всі історії. Коли світ був юнісінький, Маву подарував Анансі всі історії, відібравши їх у Тигра, й Анансі плете собі з них пречудову павутину.

У тих історіях Анансі — павук, і ще в тих історіях Анансі — людина. Втримати дві речі в голові не так уже й складно. Впорається навіть маля.

Історії Анансі переповідають бабці й тітоньки на Західному узбережжі Африки і на Карибських островах, і по всьому світу. З історій пишуть дитячі книжки: про старого доброго Анансі, який весело шахрує собі з цілим світом. Біда тільки в тому, що бабці, тітоньки й ті, хто пише дитячі книжечки, мають звичку недоговорювати. Є історії, які тепер вже не пасують для дитячих вух.

Ось історія, яку ви не знайдете у збірках для малят. Я називаю її

Анансі не любив Птаху, бо коли Птаха голодна, вона їсть усяке, і павуки належать до всячини, яку вона жере. А ще Птаха ніколи не буває сита.

Раніше вони товаришували, але тепер ні.

Одного дня Анансі чимчикував собі і побачив ямку в землі. У нього негайно виникла ідея. І ось уже наш Анансі складає дрівця на дні ямки, розпалює вогонь, а тоді ставить на вогник казанця, кидає туди трав і корінців. А потім як почне бігати довкола казанця, як почне пританцьовувати, вигукувати і верещати, і кричить він про те, як добресенько чується, і що ліпше йому ніколи ще не було, ой-йой, всі болі і недуги зникли, і... «Боже,— кричить Анансі,— я за всеньке своє життя ще так добре не чувся!»

Весь той гармидер чує Птаха. Тож вона шугає з неба долі, щоб перевірити, що то за переполох. І питає: а про що це ти, братику Анансі, таке співаєш? Чого ти носишся, ніби на цвіту прибитий, Анансі?

А Анансі їй і відспівує: «Боліла в мене шия, та більше не болить. І живіт болів у мене, але тепер ні. І суглоби крутило-вивертало, а тепер я гнучкий, ніби молода пальма, і гладесенький, ніби Змія, яка зранечку-рано скинула шкуру. І я щасливо-могутній, і тепер я буду досконалий, бо я знаю таємницю, якої не знає більше ніхто».

— І що ж то за така таємниця?— цікавиться Птаха.

— Моя таємниченька,— відказує їй Анансі.— І всі даватимуть мені свої найцінніші пожиточки, найулюбленіші пожиточки, тільки щоб я їм цю таємницю розказав. Хе-хе, еге-гей, як же я чудово почуваюся!

Птаха стриб-стриб та й підступає ближче, і схиляє голову набік. А тоді питає:

— А можна мені дізнатися твою таємницю?

Анансі з підозрою дивиться на Птаху, і рухається наперед перед казанцем у ямці, ніби йому шило в дупу встромили.

— Ой, не думаю,— каже Анансі Птасі. — Не знаю, чи нам на двох вистачить. Тому викинь це з голівоньки.

— Братику Анансі,— каже Птаха,— я знаю, що ми не завжди добре товаришували. Але послухай мене. Ти мені розкажеш свою таємницю, і я обіцяю, чесно-пречесно, що жодна птаха більше не з'їсть жодного павука. І ми товаришуватимемо до кінця часів.

Анансі чухає підборіддя і хитає головою.

— Все-таки то великий секрет,— каже він Птасі,— рецепт, як зробити всіх молодими, грайливими-хтивими і звільнити від всіх болів і печалей.

Птаха чепурить пір'я і каже:

— Братику Анансі, я думаю, ти й сам собі знаєш, що мені ти завжди видавався дуже показним чоловіком. Чому б нам не прилягти отам на узбіччі разом ненадовго, не притулитись, і, думаю, я зможу зробити так, щоб ти більше не вагався, чи ділити зі мною свою таємниченьку.

Тож вони лягають на узбіччі, і притуляються, і сміються, і борюкаються, і доходить до гріха, а коли Анансі отримує те, чого хотів, Птаха й питає:

— То що, Анансику, розкажеш мені свою таємницю?

— Ну, я не думав, що комусь то розкажу, — відповідає Анансі, — але тобі — нехай. Отам в ямці є справжня ванна з травами. Дивися, я додам ще листя, і ще корінців. І тако' всі, хто в ту ванну залізе, будуть вічно жити і забудуть про всі болі. Я покупався, і тепер я грайливий, ніби молодий козел. Але не думаю, що мені тра' когось в ту ванну пускати ще.

Птаха дивиться в булькітливу воду і щодуху стрибає в казанець.

— Анансику, але ж то просто окріп!

— Має бути гаряче, щоб трави спрацювали!— запевняє її Анансі. А тоді бере кришку і закриває нею казанець. Накривка важка, але Анансі, щоб додати ще тягаря, кладе зверху величенький камінь.

Бам! Бам! Бам!— чується з казанця.

— Якщо я тебе зараз випущу,— напучує Птаху Анансі,— вся та цілюща ванна буде надармо. Розслабся і відчуй, як стаєш здоровенька.

Але Птаха чи то не чула його, чи не повірила йому, бо вовтузилась і стукала з казанця ще якийсь час. А тоді припинила.

Того вечора в Анансі і його родини на столі парувала якнайсмачніша пташина зупка. І ще багато днів вони не відчували голоду.

Відтоді птахи їдять всіх павуків, яких тільки забачать, і птахи з павуками більше ніколи не товаришуватимуть.

Є й інша версія цієї історії, де вже самого Анансі заманюють до казанця. Всі історії від Анансі, але він не завше виходить переможцем.