Дітлахи Анансі

П'ятий розділ, у якому ми дізнаємось про численні наслідки наступного ранку

овстуну чарлі хотілося пити.

Товстуну Чарлі хотілося пити, і в нього боліла голова.

Товстуну Чарлі хотілося пити, в нього боліла голова, у роті був присмак самого зла, очам було затісно у черепі, зуби крутило, шлунок пекло, спина боліла від колін аж до маківки, а мозок неначе витягли і замість нього начинили голову ватними кульками впереміш із голками-шпильками, тому будь-яка спроба думати давалася з болем, а очам не просто було затісно, вони, вочевидь, уночі викотилися геть, а потім їх прибили на місце покрівельними цвяхами. Будь-який звук, гучніший за броунівський рух, у якому молекули повітря делікатно дрейфували одна повз іншу, значно перевищував больовий поріг Чарлі. А ще йому хотілося здохнути.

Товстун Чарлі розплющив очі й збагнув, що припустився помилки: повіки впустили денне світло, а це боляче. Але чоловік принаймні зрозумів, де перебуває (у власному ліжку, в своїй спальні), і, оскільки перед очима в нього виявився годинник на нічному столику, дізнався, що зараз пів на дванадцяту.

Чарлі подумав, по одному слову за раз, що гірше вже просто бути не може: таким похміллям, як у нього, старозавітній Бог міг би покарати мідіянітян, а наступного разу, коли він побачить Ґрема Коутса, напевне довідається, що його звільнено.

Він спробував обміркувати, чи зможе по телефону переконливо вдати хворого, а тоді усвідомив, що навряд чи йому до снаги звучати якось інакше.

Він не міг згадати, як вчора дістався додому.

Він подзвонить на роботу, щойно спроможеться згадати номер телефону. Попросить пробачення — мовляв, скосив лютий грип, добу він не зможе і пальцем ворухнути, і нічого з цим не вдієш...

— Слухай, — озвався голос з іншого боку ліжка,— здається, там біля тебе є пляшка з водою. Можеш, будь ласка, передати?

Товстун Чарлі хотів було пояснити, що немає поруч із ним жодної пляшки, і взагалі, найближча вода — в умивальнику у ванній, тільки доведеться спершу продезінфікувати склянку для зубних щіток, але тоді до нього дійшло, що просто перед його носом на нічному столику стоїть кілька пляшок. Він простягнув руку, зімкнув на одній із них пальці, що здавалися чужими, а тоді із зусиллями, яких людям зазвичай доводиться докладати, щоб піднятись на останні кілька метрів вертикальної кам'яної скелі, перевернувся на інший бік.

То була дівчина-горілка-з-помаранчевим-соком.

І вона була голісінька. Принаймні ті шматки її тіла, які він бачив.

Вона взяла пляшку, а тоді потягнула на себе простирадло, щоб прикрити груди.

— Чуєш. Він просив передати, — заговорила вона, — щоб коли ти прокинешся, не парився щодо дзвінка на роботу. Ну, щоб сказати, що ти захворів. Він передав, що вже про все подбав.

Це анітрохи не заспокоїло Товстуна Чарлі. Страхи з тривогами і не подумали влягтися. З іншого боку, Чарлі перебував у стані, коли його мозок здатен був умістити тільки одну причину для переживань, і просто зараз цією причиною була непевність у тому, що він зможе вчасно дістатись до лазнички.

— Тобі потрібна рідина, — заговорила дівчина,— щоб поповнити запаси електролітів.

До лазнички Товстун Чарлі таки встиг. Тоді, оскільки він уже був там, простояв під душем, доки приміщення не перестало пливти, а потім навіть почистив зуби, не виблювавши.

Коли Чарлі повернувся до спальні, горілчаної-з-соком дівчини там уже не було. Це принесло йому полегшення: він почав сподіватись, що панянка була просто галюцинацією, викликаною алкогольною інтоксикацією — чимось на кшталт рожевих слоненят або жахливої ідеї, що минулого вечора він вибрався на сцену, аби заспівати.

Він не зміг знайти халата, тому видобув із шафи спортивний костюм, аби почуватись достатньо вдягненим для далекої подорожі коридором на кухню.

Запищав телефон, і Чарлі закопирсався в куртці, яка валялась на підлозі біля ліжка, знайшов апарат і відкрив його. Буркнув щось у слухавку з усією знеособленістю, на яку був здатний, просто на випадок, якщо телефонує хтось із Агентства Ґрема Коутса, щоб з'ясувати, де він.

— Це я, — почувся зі слухавки голос Павука. — Все гаразд.

— Ти сказав, що я помер?

— Краще. Я сказав, що я — це ти.

— Але... — Товстун Чарлі намагався скласти думки докупи.— Але ж ти — не я!

— Я в курсі. Але сказав, що я — це ти.

— Ми ж навіть не схожі!

— Братику, ти робиш із мухи слона. Я про все подбав. Ой-ой. Мушу йти, зі мною хоче поговорити пан начальник.

— Ґрем Коутс? Слухай, Павуче...

Але Павук уже поклав слухавку, і екран згас.

У двері зайшов халат Чарлі. У халаті була дівчина. Їй халат пасував значно більше, ніж коли-небудь міг пасувати самому Чарлі. В руках у дівчини була таця, на якій стояло горнятко з чимось і склянка з водою, в якій шипів Алказельцер.

— Випий і те, і інше, — скомандувала дівчина. — Спершу те, що в горнятку. Залпом.

— А що в горнятку?

— Гоголь-моголь, ворчестерський соус, табаско, сіль, краплина горілки, всяке таке. Або доконає, або зцілить. Давай, пий,— її тон не терпів заперечень.

Товстун Чарлі випив.

— Господи.

— Ага. Але ти досі живий.

Чарлі не був у цьому певен, але Алказельцер однаково випив. Тоді раптом до нього дійшло:

— Гм... Слухай, ми з тобою вчора, ми, ну, розумієш...?

Дівчина, здавалося, не зрозуміла нічогісінько:

— Ми... що?

— Ну чи ми... цей... Зайнялись... цим?

— Ти хочеш сказати, що не пам'ятаєш?— Її неначе роздушило.— Ти казав, що то був найкращий секс в твоєму житті. Що відчуття були такі, ніби до того ти ніколи не кохався з жінкою. Ти був трохи богом, трохи — твариною, трохи — невпинною секс-машиною...

Товстун Чарлі не знав, куди подіти очі. Вона захихотіла.

— Я стібуся. Я просто допомогла твоєму братові притарабанити тебе додому, ми тебе вимили, а потім — сам знаєш.

— Ні. Не знаю.

— Ну, тебе геть вирубило, а в тебе величеньке ліжко. Не знаю, де спав твій брат. Він, по ходу, здоровий, як бик. Прокинувся на світанку, усміхнений і свіженький.

— Він пішов до мене на роботу. Сказав, що він — це я.

— А вас що, не змогли розрізнити? Ну, тобто, ви ж не близнята.

— Вочевидь, не змогли, — Чарлі похитав головою і глянув на дівчину. Вона показала йому рожевого язичка. — Як тебе звуть?

— Ти хочеш сказати, що забув? А я пам'ятаю. Тебе звуть Товстуном Чарлі.

— Чарльз. Просто Чарльз.

— Я Дейзі, — і вона простягнула долоню. — Приємно познайомитися.

Вони урочисто потисли руки.

— Мені вже трохи краще, — зізнався Чарлі.

— Я ж казала. Доконає або зцілить.

Павуків день в офісі минав просто пречудово. Він майже ніколи не працював в офісах. Він узагалі майже ніколи не працював. Все було новим, чудесним і дивовижним — від манюсінького ліфта, яким він ривками піднявся на п'ятий поверх, до офісного лабіринту в Агентстві Ґрема Коутса. Павук захоплено витріщився на скляну вітрину в коридорі, напаковану запилюженими нагородами. Він волочився кабінетами, і коли хтось запитував, хто він такий, то просто відповідав: «Я — Товстун Чарлі Нансі», і оскільки він казав це божественним голосом, все робилося правдою.

Він знайшов чайну кімнату і зробив собі кілька чашок чаю. Тоді приніс їх до стола Товстуна Чарлі і розставив у вкрай мистецькій манері. Погрався з комп'ютерною мережею. Та спитала в нього пароль. «Я — Товстун Чарлі Нансі», сказав він мережі, але досі лишились місця, куди та не хотіла його пускати. Тож він сказав: «Я — Ґрем Коутс» — і мережа розкрилась перед ним, мов квітка.

Павук колупався в комп'ютері, допоки не занудився.

Він дав раду вхідним листам Товстуна Чарлі. Тоді дав раду листам, що чекали на відправлення.

Він збагнув, що Чарлі от-от має прокинутись, тому набрав брата, щоб його заспокоїти. Щойно він відчув, що має в тому якісь успіхи, в двері просунув голову Ґрем Коутс, повитирав пальцями схожі на підошви губи і поманив Павука.

— Мушу йти, — сказав Павук братові. — Зі мною хоче поговорити пан начальник.

І поклав слухавку.

— Телефонуємо в особистих справах в робочий час, Нансі, — зауважив Ґрем Коутс.

— Без-сука-мовно, — погодився Павук.

— І це ви про мене висловились як про «пана начальника»?— перепитав Ґрем Коутс. Вони дісталися кінця коридору і зайшли в кабінет шефа.

— Ви ж найпанськіший. І найначальничистіший.

Ґрем Коутс мав спантеличений вигляд. У нього зародилась підозра, що з нього кепкують, але певності він не мав, і це його бентежило.

— Ну, сідайте-сідайте.

Павук всівся.

Ґрем Коутс мав звичку тримати плинність кадрів в Агентстві Ґрема Коутса на сталому рівні. Дехто приходив і йшов. Інші приходили і залишались рівно до тієї миті, коли їхні робочі місця починали підпадати під якийсь закон про захист робітників. Товстун Чарлі протримався довше, ніж будь-хто: рік і одинадцять місяців. Вже за місяць у його життя могли увійти оплата за понаднормовий робочий час чи суди з приводу роботи в галузі.

Перш ніж когось звільнити, Ґрем Коутс виголошував промову. Він нею дуже пишався.

— Те, що нас не вбиває, — почав він, — робить нас сильнішими. Немає лиха без добра.

— Буде добре, — погодився Павук, — як зле мине.

— А. Так, так. Точно. Що ж, коли ми бредемо цією дорогою сліз, слід зупинятись, щоб поміркувати про...

— Перший удар, — перебив Павук, — найболючіший.

— Що? А, так, — Ґрем Коутс засовався, згадуючи, що там було далі. — Щастя схоже на метелика.

— Або на синю птаху.

— Саме так. Я можу закінчити?

— Авжеж. Почувайтесь як удома, — радісно відказав Павук.

— І щастя кожної душі в Агентстві Ґрема Коутса важить для мене не менше, ніж моє власне.

— Не можу висловити словами, яким щасливим це робить мене.

— Так.

— Що ж, мабуть, мені краще вернутися до роботи. Але було кайфово поспілкуватись. Якщо надумаєте поділитись ще чимось, то ви знаєте, де мене знайти.

— Щастя, — повторив Ґрем Коутс. Його голос звучав трохи здавлено. — Знаєте, Нансі, Чарльзе, я міркував ось про що: чи ви тут щасливі? Чи не здається вам, що ви могли б стати щасливішим деінде?

— Я про це не міркував. А знаєте, про що я міркував?

Ґрем Коутс промовчав. Такого раніше ніколи не було. Зазвичай на цю мить люди розуміли, звідки дме вітер, впадали в стан шоку, а обличчя ставали розгубленими. Іноді люди плакали. Ґрем Коутс ніколи не був проти їхнього плачу.

— Я міркував, — продовжив Павук, — про призначення рахунків на Кайманових островах. Розумієте, скидається на те, що гроші, які повинні надходити на рахунки наших клієнтів, інколи замість цього прямують на Кайманові острови. Такий спосіб організації фінансів видається мені вкрай чудернацьким. Те, що гроші осідають не на тих рахунках. Ніколи раніше такого не бачив. Сподівався, що ви зможете пояснити мені цю чудасію.

Ґрем Коутс побілів, як стіна. Таким кольорам у каталогах із фарбами зазвичай дають назви на кшталт «Пергамент» чи «Магнолія». Тоді перепитав:

— Як ви отримали доступ до цих рахунків?

— Комп'ютери, — знизав плечима Павук. — Вони бісять вас так само, як і мене? Що тут вдієш?

Кілька довгих секунд Ґрем Коутс розмірковував. Йому завжди подобалось вважати свої фінансові махінації такими заплутаними, що навіть якби колись Бюро з контролю над шахрайством і з'ясувало, що він чинив якісь злочини, їм було б украй тяжко пояснити суду присяжних, що саме то були за злочини. Тому з усією безтурботністю, на яку він був здатний, Ґрем Коутс заявив:

— У тому, щоб мати офшорні рахунки, немає нічого протизаконного.

— Протизаконного? Сподіваюсь, нема. Тобто якби я побачив щось протизаконне, мені довелося б негайно повідомити компетентні органи.

Ґрем Коутс взяв до рук ручку, а тоді знову поклав її на стіл.

— А. Що ж, як би не було приємно спілкуватись, бавити час і в інші способи зависати з вами, Чарльзе, маю підозру, що в нас обох є робота, якій слід дати раду. Час не жде. Прокрастинація краде дорогоцінні хвилини.

— Життя як музика німа, — підказав Павук, — по радіо її нема.

— Як забажаєте.

Нарешті Товстун Чарлі знову започувався людиною. Біль відступив. Повільні й неуникні хвилі нудоти перестали накочуватись. Він ще не був певен, що світ — гарненьке і радісне місце, але принаймні більше не перебував у дев'ятому колі похмільного пекла, і це вже непогано.

Дейзі захопила ванну кімнату. Чарлі почув звук відкрученого крану, а тоді вдоволене хлюпання.

Він постукав у двері.

— Я тут, — озвалася Дейзі. — У ванній.

— Знаю. Точніше, не знаю, але десь так і припускав.

— А що?

— Я просто подумав... Чому ти приїхала сюди. Вчора.

— Ну... Ти був у гівно. Я подумала, що твоєму брату не завадить допомогти. А я сьогодні вранці не працюю. Тому... Вуаля.

— Вуаля, — вторував Товстун Чарлі. З одного боку, вона йому співчувала. З іншого, їй направду подобався Павук. Угу. Його брат з'явився тільки трохи більше дня тому, але Чарлі вже відчув, що в цих нових сімейних стосунках не лишилось місця для сюрпризів. Павук був крутим, а він — тим, другим.

— У тебе приємний голос, — раптом почулось з ванни.

— Що?

— У таксі, поки ми їхали додому, ти співав. «Незабутню». Було дуже мило.

Йому якось вдалося витіснити інцидент у караоке з голови в темну місцину, куди люди скидають те, чого соромляться. Тепер спогад повернувся, і Чарлі про це пошкодував.

— У тебе класно виходило, — продовжила вона.— Заспіваєш потім для мене?

Чарлі почав гарячково міркувати, але від гарячкових міркувань його врятував дзвінок у двері.

— Хтось прийшов, — мовив він.

Тоді спустився сходами, відчинив, і все стало куди гірше. Мати Розі окинула його поглядом, від якого могло б скиснути молоко. Мовчки. У неї в руках був великий білий конверт.

— Доброго дня, — знітився Товстун Чарлі. — Пані Ноа. Гм. Радий вас бачити.

Вона пирхнула і підняла конверт перед собою:

— Ага. Ти тут. Що ж. Ти запросиш мене зайти?

Точно, подумав Товстун Чарлі. Без запрошення вона не зможе зайти досередини. Просто скажи ні, і вона змушена буде забратись.

— Звісно, пані Ноа. Заходьте, будь ласка. — То он як вампіри це роблять. — Хочете горнятко чаю?

— Не думай, що в такий спосіб зможеш обвести мене довкруж пальця. Бо не зможеш.

— Ем... Гаразд.

Догори вузькими сходами і на кухню. Мати Розі роззирнулась, і на її обличчі ніби відбилось: це місце не відповідало її стандартам гігієни, адже тут були їстівні продукти.

— Кави? Води?— Не кажи «вощаний фрукт».— Вощаний фрукт?— Курва.

— Із розповідей Розі я зрозуміла, що твій батько недавно помер?

— Так. Помер.

— Коли помер тато Розі, в «Кухарях і Кулінарії» випустили чотиристорінковий некролог. Написали, що він одноосібно привіз до цієї країни карибський ф'южн.

— Гм.

— І він, скажімо так, не залишив мене без копієчки. Його життя було застраховане, і йому належали акції двох успішних ресторанів. Я дуже заможна жінка. Коли я помру, все це відійде Розі.

— Я піклуватимусь про неї, коли ми одружимось. Не хвилюйтеся.

— Я не кажу, що ти одружуєшся з нею лише через гроші, — запевнила його мама Розі тоном, з якого було чітко зрозуміло, що саме це вона і має на увазі.

— Пані Ноа, чим я можу вам допомогти? — Товстун Чарлі відчув, як у нього знову розболілась голова.

— Ми з Розі поговорили і дійшли висновку, що мені слід допомогти вам із плануванням весілля, — манірно заявила мама Розі. — Мені потрібен список твоїх родичів і друзів. Тих, кого ти планував запросити. Імена, адреси, імейли і телефонні номери. Я підготувала бланк, який тобі треба буде заповнити. Подумала, що зекономлю на відправці і кину його до поштової скриньки сама, оскільки й так минатиму Максвелл-Ґарденс. Не сподівалася застати тебе вдома, — вона простягнула йому великого білого конверта. — Загалом на весіллі буде дев'яносто людей. Ти можеш запросити вісьмох членів родини і шістьох друзів. Друзі і четверо членів родини будуть за столом «З». Решта родичів розташуються за столом «В». Ми посадили б твого батька з нами за головний стіл, але зважаючи, що він відійшов, ми перемістили на його місце Розину тітку Вініфред. Ти вже вирішив, хто буде твоїм дружбою?

Товстун Чарлі похитав головою.

— Що ж, переконайся, що він не бовкне чогось вульгарного. Я не хочу чути від твого дружби жодного слова, яке не могла б почути в церкві. Зрозумів?

Товстун Чарлі замислився, що зазвичай чує в церквах мама Розі. Напевне, тільки крики: «Назад! Повертайся до пекла, нечисть!», а далі здивовані перешіптування: «Воно живе?» і нервові розпитування, чи згадав хтось узяти з собою осикові кілки й молоток.

— Гадаю, що у мене понад десять родичів, — сказав Товстун Чарлі. — Розумієте, в мене є кузени, і двоюрідні тітки, і всяке таке.

— Ти, вочевидячки, не в стані второпати, — фиркнула Розина мати, — що весілля коштують грошей. Я виділила по 175 фунтів на столики від «А» до «Г» — столик «А» буде головний — за ними сидітимуть найближчі родичі Розі і мій жіночий клуб. На столики від «Д» до «Ж» виділено по 125 фунтів, за ними сидітимуть знайомі, діти, і так далі, і тому подібне.

— Ви сказали, що мої друзі сидітимуть за столиком «З», — озвався Чарлі.

— Це столики рангом нижче. За ними не подаватимуть закуски з авокадо і креветками та шеррі-трайфл.

— Коли ми з Розі востаннє про це розмовляли, то дійшли згоди, що обираємо карибську кухню...

— Вона іноді сама не розуміє, чого хоче, — пирхнула Розина мама.— Але зараз ми з нею дійшли згоди.

— Слухайте, гадаю, мені слід спершу поговорити з Розі, а тоді вже з вами.

— Просто заповни бланки, — сказала вона. Тоді підозріливо додала: — А чому це ти не на роботі?

— Я, гм... Я не там... Я не там. Скажімо, в мене сьогодні вранці вихідний. Не йду сьогодні на роботу. Я... Не йду.

— Сподіваюсь, ти попередив Розі. Вона сказала, що домовилась із тобою пообідати і тому не може пообідати зі мною.

Товстун Чарлі переварив почуте.

— Так. Гм. Ну, дякую, що заскочили, пані Ноа. Я поговорю з Розі і...

На кухню зайшла Дейзі. Вона накрутила на голову рушника, халат Чарлі прилип до вологого тіла. Дівчина спитала:

— У тебе ж є помаранчевий сік, правда? Здається, я бачила його, коли нишпорила тут раніше. Як твоя голова, краще? — вона відчинила дверцята холодильника і налила собі склянку апельсинового соку.

Розина матір кахикнула. Звучало це кахикання так, ніби пляжем покатуляла галька.

— Привіт, — сказала Дейзі. — Я Дейзі.

На кухні почало холоднішати.

— Справді? — мовила матір Розі. З останнього «-ді» звисали бурульки.

— Цікаво, як ми називали б помаранчі, — зазначив Товстун Чарлі у паузі, — якби вони не були помаранчевими. Уявіть собі якийсь раніше невідомий фрукт, який називається блакитняк. Ми пили би блакитний сік?

— Що? — перепитала мама Розі.

— Господи, ти б чув, що ти верзеш, — весело відказала Дейзі. — Ну добре, піду пошукаю свій одяг. Було приємно познайомитись.

Вона вийшла. Чарлі не наважувався відновити дихання.

— Хто, — бездоганно спокійно заговорила мама Розі. — Це. Така.

— Моя сес... Кузина. Моя кузина, — випалив Товстун Чарлі. — Вона мені як сестра. Коли ми росли, то були дуже близькими. Вписалась вчора ввечері. Трохи дикувата. Ну. Так. Ви побачите її на весіллі.

— Посадимо її за столик «З». Думаю, їй там буде зручніше, — Розина мама сказала це таким тоном, яким більшість людей спитала б: «Ти хочеш померти швидко чи дозволимо Монґо погратись?».

— Так. Добре. Був радий вас бачити. Ну, у вас, напевне, купа справ. А мені пора на роботу.

— Ти ж казав, що в тебе вихідний.

— Ранок. Вихідний ранок. І він майже закінчився. Мені пора на роботу, тому до побачення.

Вона притисла до себе торбинку і підвелась. Товстун Чарлі провів жінку в коридор.

— Був радий побачитись.

Розина мама кліпнула, десь так, як кліпають пітони перед тим, як накинутись на жертву. Тоді гукнула:

— До побачення, Дейзі. Зустрінемось на весіллі.

Дейзі, на якій вже були бюстгальтер і трусики, визирнула в коридор.

— Бережіть себе, — побажала вона мамі Розі, натягуючи футболку, і знову зникла в кімнаті Чарлі.

Поки Чарлі зводив маму Розі долі сходами, вона мовчала. Чоловік відчинив для неї двері, і поки вона його минала, зауважив на її обличчі дещо жахливе, щось, що, змусило його шлунок зав'язатись у ще тугіший вузол, ніж раніше. Мама Розі щось робила ротом. Губи розтягнулись у кутиках, ніби жінку спіткав раптовий напад. Схожа на череп, до якого допасували уста, мама Розі посміхалась.

Чарлі зачинив за нею двері і, тремтячи, залишився постояти біля сходів. Тоді з виглядом людини, яка прямує на електричний стілець, таки піднявся.

— Хто то була? — поцікавилась майже одягнена Дейзі.

— Мама моєї нареченої.

— Яка радісна жіночка. — На Дейзі були ті самі речі, що й учора.

— Ти що, так і підеш на роботу?

— Господи, ні, звісно. Поїду додому і переодягнусь. Я все одно не з'являюся на роботу в такому вигляді. Можеш викликати мені таксі?

— Тобі куди?

— До Гендона.

Чарлі викликав місцеве таксі. Тоді сів на підлогу в коридорі і спробував виміркувати кілька потенційних сценаріїв; жоден з них не вимірковувався.

Хтось стояв поруч.

— У мене в торбинці є вітамін В в таблетках. Можеш ще спробувати посмоктати ложечку меду. Мені від цього ні тепло, ні холодно, але моя сусідка по квартирі божиться, що це допомагає при похміллях.

— Справа не в цьому, — пояснив Чарлі. — Я сказав, що ти моя кузина. Щоб вона не думала, що ти моя, що ми з тобою, ну... Дивна дівчина в квартирі... Сама розумієш.

— Кузина, еге ж? Що ж, не парся. Думаю, вона про мене зовсім забуде, а якщо і ні, то скажи, що я зникла з країни за загадкових обставин. Ти мене більше ніколи не побачиш.

— Справді? Обіцяєш?

— Не конче говорити про це таким задоволеним тоном.

Знадвору почувся гудок клаксона.

— Це має бути моє таксі. Встань і попрощайся.

Він підвівся. Вона обійняла його і повторила:

— Не парся.

— Здається, мені кінець.

— Неправда.

— Я приречений.

— Дякую, — сказала вона. А тоді нахилилась до нього і поцілувала в губи, довше і пристрасніше, ніж це було доречно, враховуючи їхнє недавнє знайомство. Тоді усміхнулась, безтурботно покрокувала сходами до дверей і пішла геть.

— Напевне, — сказав спантеличений Чарлі вголос, коли зачинилися двері, — це все не насправді.

Він досі відчував присмак її губ: помаранчевий сік і малина. То був поцілунок. Серйозний поцілунок. У тому поцілунку була пристрасть, якої він ніколи не відчував раніше, навіть із...

— Розі, — мовив Чарлі.

Він відкрив мобільника і натис цифру швидкого набору її номера.

— Ви зателефонували Розі, — озвався її голос зі слухавки. — Я зайнята або знову загубила телефон. Це автовідповідач. Зателефонуйте на домашній або залиште повідомлення.

Товстун Чарлі закрив телефон. А тоді одягнув плаща поверх спортивного костюма і, тільки трохи мружачись на нестерпне денне світло, вийшов на вулицю.

Розі Ноа хвилювалась, і сам цей факт хвилював її ще більше. І винна в тому хвилюванні, як і багато ще в чому у світі Розі (хотіла вона те визнавати чи ні), була її матір.

Розі звикла до світу, в якому сама ідея її весілля з Товстуном Чарлі Нансі викликала у матері відразу. Вона сприймала материн протест проти її шлюбу як небесний знак, що вона все робить правильно, навіть якщо вона сама не була в цьому достоту впевнена.

І, звісно, вона кохала Чарлі. Він був надійним, утішливим, розважливим...

Несподівана зміна материної думки щодо Товстуна Чарлі розхвилювала Розі, а раптовий мамин ентузіазм щодо організації весілля і взагалі глибоко стурбував.

Вона телефонувала нареченому минулого вечора, щоб це обговорити, але він не відповідав на дзвінки. Розі подумала, що той, напевне, рано заснув.

Тому вона вирішила пожертвувати заради розмови з ним обідньою перервою.

Агентство Ґрема Коутса розташовувалось на найвищому поверсі сірої вікторіанської будівлі в Олдвічі, і до нього треба було підніматись п'ятьма прогонами сходів. Звісно, був іще ліфт, який встановив сто років тому театральний агент Руперт Баттерворт на прізвисько Липучка. То був неймовірно повільний, манюсінький і тряский ліфт, дивацтва конструкції якого ставали зрозумілими тільки тоді, коли з'ясовувалось, що Липучка Баттерворт мав розміри, форми і вміння втискатись у манюсінькі простори приблизно як у молоденького огрядного гіпопотама. Ліфт розробили рівно таких розмірів, щоб туди могли втиснутись Липучка Баттерворт і ще одна, значно стрункіша, персона, наприклад, хористка. Або хорист: Липучка був неперебірливим. Щоб зробити його щасливим, достатньо було, щоб особа, яка бажала потрапити на сцену, втислася з ним до ліфта і повільно протряслася повз усі поверхи догори. Нерідко до тієї миті, коли ліфт піднімався на верхній поверх, подорож так виснажувала Липучку, що йому доводилось прилягти, і він залишав стурбованих хористку чи хориста в почекальні, розмірковувати, чи не були намагання вхопити повітря і червона пика, від яких Руперт страждав, доки вони піднімались, ознаками якоїсь ранньоедвардіанської емболії.

Після однієї поїздки ліфтом з Липучкою Баттервортом люди завжди піднімалися сходами.

Ґрем Коутс, який викупив рештки Агентства Баттерворта у його онуки більше двадцяти років тому, залишив ліфт як історичний артефакт.

Розі захряснула втулки внутрішніх дверей, зачинила зовнішні і підійшла до рецепції, де повідомила, що чекає на Чарльза Нансі. Вона присіла під фотографіями Ґрема Коутса з людьми, яких представляло його агентство. Серед них вона впізнала коміка Морріса Лівінґстона, кілька бойз-бендів, які колись були популярними, і сузір'я спортивних зірок, які згодом поставали «знаменитостями» й отримували від життя максимум задоволення, поки вдавалось роздобути нову печінку.

До рецепції підійшов чоловік. Він не надто нагадував Товстуна Чарлі. Його шкіра була темнішою, і всміхався чоловік так, наче його розважало все довкола — розважало глибоко й небезпечно.

— Я — Товстун Чарлі Нансі, — сказав чоловік.

Розі підійшла до Товстуна Чарлі і цьомнула його в щоку. Він перепитав:

— Я тебе знаю? — Це зазвучало дуже дивно, тому чоловік продовжив: — Звісно, знаю. Ти Розі. І ти щодня стаєш усе гарнішою. Важко впізнати. — А тоді і собі поцілував її, торкнувшись своїми губами її уст. Дотик був майже невідчутний, але серце Розі закалатало, наче в Липучки Баттерворта після особливо тряского підйому ліфтом з кимсь із хористів.

— Обід, — пискнула Розі. — Час минає. Подумала... Що, може, ми зможемо... Поговорити.

— Так, — погодився чоловік, якого Розі мала за Товстуна Чарлі. — Обід. — Він зручненько обійняв Розі за плечі. — Ти хотіла б пообідати в якомусь певному місці?

— Ой... Та... Де завгодно. — Вся справа в тому, як від нього пахне, подумалось їй. Чому вона ніколи раніше не помічала, наскільки їй подобається його запах?

— Знайдемо щось. Ходімо донизу сходами?

— Якщо не заперечуєш, я краще поїхала б ліфтом.

Вона знову захряснула стулки дверей, і вони повільно поїхали донизу, притиснувшись одне до одного.

Розі не могла згадати, коли востаннє була такою щасливою.

Коли вони вийшли на вулицю, телефон Розі запищав, повідомляючи, що вона пропустила дзвінок. Вона не звернула на це уваги.

Розі з Павуком зайшли до першого ж ресторану, який їм трапився. До минулого місяця то була місцина з суші, оформлена в стилі гай-тек, з конвеєрною стрічкою, яка бігла через все приміщення. На стрічці були маленькі закуски з риби, вартість яких залежала від кольору тарілок. Японський ресторан збанкрутував, і його, як то часто трапляється в Лондоні, негайно замінив угорський. Конвеєр у ньому залишили, щоб надати угорській кухні технологічних ноток, і тепер приміщенням статечно пересувались тарілки з гуляшем, який негайно вистигав, вареники з паприкою і горщики зі сметаною.

Розі припускала, що й угорська кухня тут ненадовго.

— Де ти вчора був?

— Гуляв. Із братом.

— Ти ж одинак.

— Ні. Виявляється, я половинка парного сервізу.

— Он як? Батьків спадок?

— Мила моя, — сказав чоловік, якого вона мала за Товстуна Чарлі, — ти й половини всього не знаєш.

— Ну, сподіваюсь, він прийде на весілля.

— О, він його і за пів царства не пропустить, — він поклав долоню їй на руку, і вона ледь не впустила ложку для гуляшу. — Що ти робиш по обіді?

— Дрібниці. Зараз в офісі фактично мертвий сезон. Треба зателефонувати кільком людям, щоб зібрати кошти, але це може й зачекати. А є щось? Гм... Ти... Чому ти питаєш?

— Такий чудовий день. Не хочеш піти прогулятись?

— Це було б дуже мило.

Вони попрошкували до набережної, а тоді повільним кроком пішли вздовж Темзи на північ, тримаючись за руки і не розмовляючи ні про що конкретне.

— А як же твоя робота? — поцікавилась Розі, коли вони зупинились купити морозива.

— Там ніхто не буде проти. Думаю, ніхто навіть не зауважить, що мене немає.

Товстун Чарлі забіг догори сходами до Агентства Ґрема Коутса. Він завжди піднімався сходами. Так було корисніше для здоров'я, до того ж не доводилось хвилюватись, що він потрапить у пастку ліфта з кимсь іще, притиснутий надто тісно, щоб ігнорувати чужу присутність.

Віддихуючись, він підійшов до рецепції.

— Енні, а Розі не заходила?

— А ти що, загубив її?

Він зайшов до свого кабінету. Його стіл був надприродно чистим. Гора нерозібраної кореспонденції зникла. На моніторі висіла жовта наліпка з написом: «Зайдіть до мене. ҐК».

Він постукав до кабінету Ґрема Коутса. Цього разу зсередини відповіли:

— Так?

— Це я, — озвався Чарлі.

— Так-так. Заходьте, пане Нансі. Почувайтесь як вдома, сідайте. Я багато думав про нашу вранішню розмову. Здається, я вас недооцінив. Ви працюєте тут... Скільки?

— Майже два роки.

— Ви працюєте тут вже довго, і працюєте в поті чола. І тепер, після сумного відходу вашого батька...

— Я не дуже-то його і знав.

— Ах, Нансі, ви відчайдух. Враховуючи, що зараз мертвий сезон, як вам сподобалась би пропозиція кількатижневої відпустки? Звісно, не варто й згадувати, що за вами залишиться повна зарплата.

— Повна зарплата?

— Цілковита і повна. Але так, я розумію про що ви. Гроші на поточні витрати. Я впевнений, що вам не завадить трішки грошенят на поточні витрати.

Товстун Чарлі намагався второпати, в якому всесвіті перебуває:

— Ви мене звільняєте?

Грем Коутс засміявся; звучало це, ніби тхір вдавився гострою кісткою.

— Безсумовно, ні. Якраз навпаки. Власне кажучи, мені здається, що ми з вами дійшли повного порозуміння. Ваша робота в цілковитій безпеці. Як у мами вдома. Якщо ви продовжите і надалі слугувати зразком обачності і делікатності, яким були раніше.

— Наскільки безпечно у мами вдома? — поцікавився Чарлі.

— Вкрай безпечно.

— Я нещодавно вичитав, що більшість нещасних випадків трапляється саме вдома.

— В такому разі вважаю, що справою невідкладної важливості є ваше якнайпоквапливіше повернення до себе додому. — Він простягнув Товстуну Чарлі прямокутний папірець. — Ось. Невеличка подяка за два роки відданої роботи в Агентстві Ґрема Коутса. — І додав те, що завжди казав, коли давав людям гроші: — Не витрачайте все одразу.

Товстун Чарлі глянув на папірець. То був чек.

— Дві тисячі фунтів. Нічого собі. Тобто, не витрачу.

Ґрем Коутс усміхнувся Товстуну Чарлі. Якщо та усмішка і була тріумфальною, Товстун Чарлі був надто спантеличений, надто розгублений і надто здивований, щоб це помітити.

— Всього найкращого, — підсумував Ґрем Коутс.

Товстун Чарлі попрямував назад до свого кабінету. Ґрем Коутс невимушено визирнув із дверей із виглядом павука, який зачаївся в павутині.

— Невелике питання. Якби раптом мені треба було скористатись вашими файлами, поки ви розслаблятиметесь і тішитиметесь життю, — а важливість такого плану дій я не можу переоцінити, — ви могли б залишити мені свій пароль?

— Хіба ваш пароль не дозволяє вам заходити в системі будь-куди?

— Звісно, — безтурботно відказав Ґрем Коутс.— Але самі знаєте. Комп'ютери. Про всяк випадок.

— Русалка. Р-У-С-А-Л-К-А.

— Чудово. Чудово, — Ґремові Коутсу дуже пасувало б зараз потирати руки, однак він стримався.

Товстун Чарлі спустився сходами з чеком на дві тисячі фунтів в кишені, розмірковуючи про те, як він міг так недооцінювати Ґрема Коутса впродовж майже двох років.

Чарлі зайшов до відділення свого банку за кутом і перевів гроші з чека на свій рахунок.

Тоді пішов до набережної, подихати і подумати.

Він був багатшим на дві тисячі фунтів. Ранковий біль у голові зник. Він почувався впевненим і заможним. Чарлі замислився, чи зможе переконати Розі з'їздити в коротеньку відпустку. Звісно, це було б дуже несподівано, однак...

А тоді він побачив Розі. Вона йшла за руку з Павуком через дорогу від нього і доїдала морозиво. Тоді зупинилась, викинула рештки морозива до смітника, притягнула Павука до себе і стала з запалом та смаком цілувати його перемазаними в морозиві губами.

Товстун Чарлі відчув, що голова знову розболілася. Його ніби паралізувало.

Чарлі дивився, як вони цілуються. Думав, що рано чи пізно комусь із них доведеться перерватись, щоб ковтнути повітря, але цього не трапилось, тому він, почуваючись жалюгідно, попростував в протилежному напрямку, аж доки не дійшов до станції метро.

Чарлі поїхав додому.

Дістався він туди геть розбитим, тому одразу заліз до ліжка, яке досі зберігало легкий запах Дейзі, і заплющив очі.

Минув якийсь час, і тепер Чарлі ішов піщаним пляжем разом із татом. Вони брели босоніж. Він знову був малим. Якого віку був тато, сказати важко.

— То як ви з Павуком ладнаєте? — спитав тато.

— Це сон, — резонно зауважив Чарлі. — І я не хочу про це розмовляти.

— Дітлахи, — похитав той головою. — Послухай. Я хочу сказати тобі дещо важливе.

— Що?

Але тато не відповів. Щось на краю прибою привернуло його увагу, тому він нахилився і підняв те щось. П'ять гострих ніжок мляво вигиналися.

— Морська зірка, — задумливо сказав тато. — Якщо її розламати навпіл, то виросте дві такі самі зірки.

— Ти ніби хотів сказати мені щось важливе.

Тато схопився за груди і нерухомо впав на берег.

З піску з'явились черви і за кілька секунд пожерли батька, залишивши тільки кістки.

— Тату?

Товстун Чарлі прокинувся у себе в кімнаті з вологими від сліз щоками. Тоді припинив плакати. Нема за чим сумувати. Тато не помер. То був просто поганий сон.

Він вирішив, що завтра слід запросити Розі на вечерю. Вони їстимуть стейк. Він готуватиме. Все буде добре.

Він устав і вдягнувся.

Тільки через двадцять хвилин, коли він наминав на кухні лапшу швидкого приготування, до нього дійшло, що хоча те, що трапилось на пляжі, і було тільки поганим сном, його тато все одно був мертвий.

Було пізнє пообіддя, коли Розі заскочила до квартири матері на Вімпол-стрит.

— Бачила сьогодні твого коханого, — сказала пані Ноа. Власне кажучи, її звали Ютерією, але останні тридцять років ніхто, крім покійного чоловіка, не наважувався звернутись до неї на ім'я. Після його смерті воно змаліло, і навряд чи його хтось ще використовував би за її життя.

— Я теж. Господи, як же я його кохаю.

— Так, звісно. Ти ж виходиш за нього заміж.

— Ну так. Тобто... Я завжди знала, що люблю його, але тільки сьогодні до мене дійшло, як сильно. Я люблю в ньому все.

— Ти з'ясувала, де він був вчора ввечері?

— Так, він мені все пояснив. Сказав, що був із братом.

— Я не знала, що в нього є брат.

— Він ніколи про нього не згадував. Вони не дуже близькі.

Розина мама поцокала язиком.

— Здається, в них там нічогеньке сімейне возз'єднання. Свою кузину він теж згадував?

— Кузину?

— Чи то його сестру... Здається, він і сам не впевнений. Гарненька, такою дешевенькою красою. На вигляд має китайську кров. Нічим особливо не вирізняється, як на мене. Зрештою, як і вся та сімейка.

— Мамо, ти ж не бачила нікого з його сім'ї.

— Я бачила цю діваху в нього на кухні. Валандалась по всій квартирі майже гола. Безсоромна. Якщо то його кузина, звісно.

— Товстун Чарлі не став би брехати.

— Ну, він же чоловік.

— Мамо!

— Чого він сьогодні не був на роботі?

— Він був на роботі. Ми разом ходили обідати.

Мати Розі перевірила в кишеньковому дзеркальці стан своєї помади, а тоді стерла вказівним пальцем багряні плямки із зубів.

— Що ще ти йому наговорила?

— Ми просто поговорили про весілля. Я сказала, що не хочу чути від дружби жартиків нижче пояса. Здається, твій наречений був з перепою. А я ж тебе попереджала, що не можна виходити заміж за чоловіка, який п'є.

— Коли я його бачила, він виглядав цілком пристойно,— відрубала Розі. Тоді додала:— О, мамо, в мене був найкращий у світі день. Ми гуляли, і розмовляли, і... До речі, я казала тобі, як чудово від нього пахне? А ще в нього такі м'які долоні.

— Як на мене, то пахне смаженим. Послухай, наступного разу, як його побачиш, спитай його про ту його кузину. Я не кажу, що вона його кузина, чи що вона не його кузина. Але якщо так, то в нього в сім'ї є хвойди, стриптизерки і дівчата легкої поведінки, а з людьми з таких кіл не варто заводити романтичні стосунки.

Тепер, коли її мама знову налаштувалась проти Товстуна Чарлі, Розі започувалась краще.

— Мамо, я більше нічого не хочу чути.

— Добре, добре, я притримаю язика. Зрештою, це ж не я виходжу за нього заміж:. Не я викидаю своє життя на смітник. Не я потім ридатиму в подушку, поки він цілу ніч десь валандатиметься і пиячитиме з різними кралечками. І не я чекатиму день за днем і ніч за ніччю, доки він повернеться з тюрми.

— Мамо! — Розі спробувала обуритись, але думка про Товстуна Чарлі у в'язниці була такою кумедною і дурнуватою, що вона спіймала себе на намаганні придушити хихотіння.

Запищав телефон. Вона взяла слухавку і відповіла:

— Так. Авжеж, хотіла б. Було б чудово. — Тоді відклала телефон і сказала матері: — То був він. Приїду до нього. Він готуватиме вечерю. Хіба ж це не мило? Точно тягне на ув'язнення.

— Я матір, — заявила мама Розі у своїй квартирі, де не було їжі і боялась осідати пилюка. — І я собі своє знаю.

Поки день тьмянів, Ґрем Коутс сидів у своєму кабінеті, втупившись в екран комп'ютера. Він витягував на світ божий файл за файлом, таблицю за таблицею. До деяких вносив зміни, але більшість видаляв.

Того вечора він збирався з'їздити до Бірмінгема, де його клієнт, колишній футболіст, відкривав нічний клуб. Натомість довелось зателефонувати і перепросити: з'явились невідкладні справи.

Невдовзі світло за вікном геть зникло. Ґрем Коутс сидів при холодному відблиску екрана, змінював, переписував і видаляв.

А ось іще одна історія, яку розповідають про Анансі.

Колись давно-давно дружина Анансі засадила поле горохом. І то був найкращий, найжирніший, найзеленіший горох, який ви могли б собі уявити. Ваш рот наповнився б слиною на один вид того гороху.

Анансі поклав на той горох око з тієї самої хвилини, як забачив поле. Йому не хотілось частини гороху, о, будьте певні, апетити Анансі були непогамовні. Він не бажав ділитися. Він хотів весь горох собі.

Тому Анансі розлігся на ліжку і став стогнати, довго-довго і голосно, а його дружина і дітлахи заметушились довкола нього.

— Я помираю, — затягнув Анансі слабеньким-солоденьким-тоненьким голосом. — І життя моє геть-геть закінчується.

І його дружина з синами залились гіркими сльозами. А Анансі своїм слабеньким-тоненьким голосом і просить:

— При моєму смертному ложі пообіцяйте мені дві речі.

— Що завгодно, що завгодно, — кивають дружина і сини.

— По-перше, пообіцяйте поховати мене біля великого хлібного дерева.

— Того дерева, що росте на краю горохового поля? — перепитує Анансина дружина.

— Такечки-так, саме біля того дерева, — каже Анансі. А тоді слабеньким-тоненьким голосом продовжує:— І ще одну річ пообіцяйте мені. Пообіцяйте, що в пам'ять про мене розпалите вогонь біля моїх ніг, при могилі. І щоб показати, що ви мене не забули, паліть той вогонь, щоб він горів і горів, і ніколи не згас.

— Звісно, палитимемо! — обіцяють дружина й дітлахи Анансі, заливаючись сльозами і схлипуючи.

— І на тому вогні, щоб нагадувати про вашу повагу і любов, хай буде казанець із соленою водичкою, яка означатиме всі ті гіркі сльози, які ви тут наді мною проливаєте, поки я помираю.

— Буде, буде казанець! — запевнили-залементували дружина і сини, а Анансі заплющив очі і спустив дух.

Тож вони понесли Анансі до великого хлібного дерева, яке росло біля горохового поля, і закопали його на два метри в землю, а біля ніг його запалили вогник, і поставили при вогні казанець, повний соленої води.

Анансі ж весь день чекає собі тишком, а коли спадає ніч, видряпується з могили, іде до горохового поля, де вибирає найбільші, найсолодші і найдостигліші стручки. Він збирає їх і варить в казанці, і напаковує горохом кендюхи, доки його живіт не напинається, ніби барабан.

А потім, перед світанком, знову ховається в землю і спить собі солодесенько. Анансі спить, поки його дружина і дітлахи з'ясовують, що горох кудись подівся; спить, поки вони бачать, що казанець порожній; спить, поки вони знову наповнюють його солоною водою; і поки вони горюють, теж спить.

І так щоночі Анансі виходить з могили, і аж світиться, аж пританцьовує від власних хитрощів, і щоночі наповнює казанець горохом, а тоді набиває пузо, і їсть, поки не перестане лізти.

Дні минають, а сім'я Анансі худне й худне, бо Анансі з'їдає ночами все, що встигає достигнути, а їм не залишається нічогісінько.

Дружина Анансі дивиться на порожні тарелі і питає в синів:

— Ох, а що зробив би ваш батько?

Її сини думають, думають і гадають, і згадують всі історії, які колись розповідав їм Анансі. А тоді ідуть до смоляної ями, і купують смоли на шестипенсовик — стільки, щоб заповнити чотири великі цеберка, і відносять смолу до горохового поля. А вже біля поля роблять смоляного чоловіка: смоляне лице, смоляні очі, смоляні руки, смоляні пальці і смоляні груди. Гарний вийшов чоловік, чорний і гордий, як сам Анансі.

А вночі старий добрий Анансі, товстий, як і за життя, виборсується з землі, і, товстий і радий, із напнутим, ніби барабан, пузом, прошкує до горохового поля.

— Ти хто такий? — питає Анансі у смоляного чоловіка.

А смоляний чоловік нічичирк.

— Це моя місцина, — каже Анансі смоляному чоловікові.— Це моє горохове поле. Забирайся геть, щоб не накликати на свою голову лиха.

А смоляний чоловік не каже і словечка, не ворушить і м'язом.

— Я найсильніший, наймогутніший, найм'язистіший чоловік із тих, що є або колись будуть, — каже Анансі смоляному чоловікові. — Я лютіший за Лева, я швидший за Гепарда, я сильніший за Слона і жахливіший за Тигра! — і Анансі аж роздувається від власної могутності, від сили і люті, та й забуває, що він просто маленький павук. — Тремти! Тремти і забирайся!

А смоляний чоловік не затремтів і не втік. Правду кажучи, він просто стояв собі, як вкопаний.

Тому Анансі б'є смоляного чоловіка.

Кулак Анансі намертво прилипає до смоли.

— Відпусти мою руку! — каже він смоляному чоловікові.— Відпусти мою руку, інакше вдарю тебе по писку!

А смоляний чоловік нічичирк, і не ворушить жодним м'язом, тому Анансі з усієї сили б'є його прямісінько по писку.

— Добре, — каже Анансі, — жарти жартами. Тримай собі мої руки скільки влізе, але в мене ще чотири руки і дві замашні ноги, і всі їх ти не втримаєш, тому відпусти мене, і я тебе більше не битиму.

А смоляний чоловік не випускає рук Анансі й не каже ні словечка, тому Анансі б'є його всіма руками, а тоді ще й копняків дає.

— Добре, — каже Анансі. — Відпусти мене, а то я тебе вкушу.

І набирає повний рот смоли, і смола затікає йому до носа, і тече на обличчя.

Так дружина з діточками і знаходять Анансі наступного ранку, коли приходять до горохового поля біля хлібного дерева: прилиплого до смоляного чоловіка і мертвого, як історія.

І вони зовсім не дивуються, що знайшли його таким.

Адже в ті дні таким Анансі знаходили весь час.